|
|
 |
"Треба, схиливши голову, віддати належне нашим предкам, які виявили надзвичайний героїзм і повернули землю, що їм належала, вивели її із запустіння, зберегли культурну домінанту і шаблею здобули політичну свободу. Таким чином, у зміні суперетносів спостерігається не наступність, а, висловлюючись мовою математики, відношення. Українці як етнос відносились до стародавніх русичів, як французи до галів або італійці епохи Відродження до римлян часів Калігули. А "запустіння" і "татарське іго" - це вододіл між двома етногенезами. Цікаво, що саме в період нового пасіонарного поштовху з'являється і саме слово "Україна". Вперше його фіксує Іпатіївський літопис в 1187 р. у розповіді про переяславського Володимира Глібовича: "Й плакашася по емь вси переяславци,...о нем же Украина много постона" (64 - ПСРЛ - Т.2, столб.653)... Походження назви нашого краю "Україна" здавна привертає увагу вчених. Одні дослідники пов'язували її зі [Юрій М.Т. Етногенез... - С.77.] словом "край", тобто прикордонна територія. На думку інших, назва "Україна" походить від дієслова "украяти" (відрізати), тобто первісне значення цієї назви - "шматок землі, украяний (відрізаний) від цілого, а згодом сам став цілим (окремою країною)" (65 - Див.: Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова.- К., 1993, -С.99.). У наш час ці та деякі інші версії глибоко і всебічно проаналізував відомий український етимолог та історик мови, член-кореспондент АН України Віталій Скляренко (66 - Див.: Скляренко В. Звідки походить назва Україна. - Україна, 1991, є1, -С.20,39). Він дійшов висновку, що найпереконливішою і найвірогіднішою є та, яка пов'язує назву "Україна" зі словом "край, "країна". Після утворення феодальних князівств і Київської Русі слово "край" почало послідовно означати "територія племені" - територія феодального князівства" - "територія Київської Русі", а Україна -"відокремлена частина території племені" - "відокремлена частина території феодального князівства" - "відокремлена частина Київської Русі". У період феодальної роздрібненості Київської Русі відокремлюються одне за одним незалежні князівства. Саме тоді, на думку В.Скляренка, слово "україна" набуло нового значення - "князівство". Українами спочатку називали лише ті князівства, що відокремилися від Києва, а згодом і Київське князівство. Переяславську землю в Іпатіївському літописі в 1187 р. названо "україною" саме тому, що вона стала на той час самостійним князівством. Поряд зі словом "україна" у східнослов'янських діалектах здавна існувало і слово "окраїна" ("порубіжна територія племені"), утворене від "окрай" ("обріз", "край"). Ці слова чітко розрізнялися між собою: "україна" - вся відокремлена частина території племені (згодом - уся територія феодального князівства), окраїна - лише [Юрій М.Т. Етногенез... - С.78.] погранична територія племені (згодом - погранична територія феодального князівства). [Юрій М.Т. Етногенез... - С.79.]" |
||
|
"Тут
слід згадати й про походження назви "Україна". Це звісно ніяка не
"окраїна" (такого слова в укр. мові взагалі нема - є "околиця"), бо
у 12 сторіччі, коли ця назва виникла, поруч не було жодної держави,
яка могла б назвати могутню ще імперію своєю "окраїною" (Москва, наприклад,
була лише заснована у 1147 році). Натомість
ймовірно, що назва "Україна" складається з двох слів: "у" (тобто "в",
"всередині") та "країна". Так позначалася метрополія, або етнічні
землі русинів - господарів імперії Київської Руси, без урахування
колоній. Тобто Русь (імперія) мінус колонії дорівнює У-країна ("внутрішні
землі"). В німецькій мові теж існує подібний термін - Inland (in -
в, у, Land - земля, країна), що вживається на противагу Ausland (закордон).
Виникнення цієї назви було зумовлено тодішніми процесами розпаду
імперії та необхідності окремого позначення її "неколоніальних" територій.
Але стара назва Русь зберігалася за Україною аж до середини 15-го
сторіччя про що свідчать числені документи та літописи, а за її окремими
частинами - до 19-го (Галичина) та 20-го (Закарпаття) столітть. А
Росія має до історичного та культурного спадку Київської Руси приблизно
таке ж відношення, як до відповідного спадку Римської Імперії (Roma)
має її колишня колонія Румунія (Romania)..." |
||
|
| Академік НАН України В.М. Русанівський пише: "Провідну роль у розвитку укр. народу і його мови відіграла Наддніпрянщина, яка з XIV ст. разом з Галицькою і Володимирською землями дістала назву "Мала Русь". Тоді ж стосовно цієї території вживалася і давніша назва "Україна", тобто "внутрішня земля", "земля, населена своїм народом" (пор. англ. протиставлення inland - "всередині країни" та outland - "інша, чужа земля", а також нім. ausleander - "чужинець"). На таку думку наводить і перша фіксація цього слова в Іпатіївському літопису: и плакашася понемь (за переяславським князем Володимиром Глібовичем) ecu переяславци... о нем же Оукраина много постона (1187). Ідеться тут не про якусь "оукраїну", "околицю", як іноді пояснюють походження слова "Україна", а про переяславців - найближчих земляків Володимира Глібовича - і про всю рідну країну. Особливо велике значення для консолідації укр. народу і його мови, для розвитку самосвідомості мали Київ і Київщина: саме вони стали видатним осередком розвиту і поширення укр. науки і освіти, тут зародилася хвиля визв. боротьби проти гніту шляхетсько-магнатської Польші." |
||
|
| Професор Вільного університету в Празі С. Шелухин у дослідженні "Україна - назва нашої землі з найдавніших часів" пише: "... Ми вже зазначили, що назва: "Країна", "Вкраїна", й "Україна" походить од слів "країна - вкраїна - україна" так само, як од слова "поле" утворилася назва "Поле" і для населення "Поляни". Всі три назви "Країна - Вкраїна й Україна" ми читаємо в Іпатіївському літопису й маємо у вжитку Українського народу в його живій і писемній мові. В Іпат. літоп. під 1187 роком читаємо - Україна; під 1189р. -Україна, а в Єрмолаївському сп. - Країна; під 1213 р. - Україна; під 1268 р. - Україняни; під 1280 р. - Вкраїна, а в Єрмолаївс. та Хлебниковському списках - Україна; нарешті, під 1282 р. - Вкраїниця. (Іпатіївс. літ., вид Археографвч. Комісією, т. 11, С. Петербург,1908 р., стор. 653, 663, додат. с. 53, с. 732, 864, 881, прим 24, дод. с. 76, 889, дод. с.77.) Наведені слова й назви - Країна - Вкраїна і Україна - у вжитку в синонімами, а Вкраїна і Україна в літопису і в живій мові в ще й одним словом у двох формах, у яких початкові У і В заміщають одно одне і замінюються одно одним без зміни змісту й значіння слова, а тільки з вимог музичності мови. Ця взаємна заміна початкових У і В без зміни змісту й значіння слова в характеристичною особливістю, української мови і свідчить про українське походження слова й назви "Україна" і "Вкраїна". Таким чином, усі три слова й назви, як і форми їх, одного слов'янського і українського походження. Цілком очевидно, що слова - край, країна, вкраїна, україна - і назви від них мають один спільний для них пень, що ним б старослов'янське слово "кра". Цей пень "кра" творить психологічну основу [С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.107.] слова і назви, єдність походження і солідарну цілість. Вищеназваний вжиток указує на три форми того самого слова, а від його й назви: Країна, Вкраїна, Україна... [С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.108.] Назву "Україна" читаємо в Іпатіївс. літоп. з 1187 року , a в Татарському літоп. під 1240 роком . Це свідчить про давне існування [С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.131.] цієї назви в народньому вжиткові за багато часів до 1187 р. Татари прийшли з Азії в 1224 р. і напали на Половців. Звоювавши по Дніпро, Батий в 1240 році взяв Київ і далі дійшов аж в Угри і до Дунаю. Цьому оповіданню Іпат. літ. відповідав літописне татарське оповідання, писане турецькою мовою і знайдене в Криму в старому спискові на 257 листах. В цій хроніці читаемо під 1240 роком в перекладі, що Чінгіз, спустошивши Іран, послав Джуджі-Хана в Дешт-Кіпчак воювати, і він "покорив страну Сігнак, увесь Хорезм, Черкесію, Детш-Кіпчак, Україну, Булгарію, Росію, Крим, Валахію, Трансільванію, Венгрію, Прусію, Польщу, Молдавію, часть Румеліі і Германії і вмер раніше Чінгіза на 6 місяців. Син його Батий одержав собі батьків улус" (Переклад частина хроніки надруковано в "Записках Одес. Общества Исторіи и Древностей", під загол.: "Извлеч. аз Турецкой рукоп. Общества, содержащей Исторію Крымских Ханов", Одеса, 1844 р., т. І, стор. 380. Ми цитуємо звідси. Переклад на російську мову вроблено в "Одес. О-ві Історії і Древностей".) ... ясно, що в завойованнях Батия 1240 року названо поруч з іншими странами, землями "Україну". Так її названо. Вона стоїть поруч з назвами земель: Крим, Валахія, Трансильванія, Венгрія, Прусія, Польща, Молдавія й ін. ... Що торкається названої в перечисленні Татарського літопису Руси, Росії, то це відноситься виключно і спеціяльно до Київа з його трикутником. До Черніговщини, Галичини, Волині, Смоленщини назва "Русь" взагалі не відносилася. Така була в ті часи територіяльна термінологія. З династичною вона не покривалася. Землі Суждальска, Володимерська, Ростовська й ін., що згодом стали зватися купно Московською землею, Русью не називалися і за Русь не вважалися. Вони навіть бунтували . в 1176 р., як про це розповідав Лаврент. літ., проти князя і [С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.132.] вимагали, щоб він не наводив до них "Руських" та не роздавав їм посад.104)... [С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.133.] З записом у Татарському літопису цілком сходиться щодо вказівки на Україну звістка, яку надрукував у своїй праці в 1799 році латинською мовою Іван Безілевич, ігумен на Чернечій горі біля Мукачева, на підставі, як він пише, "старих джерел". Книжка має заголовок Brevis Notitia Fundationis Федора Коріатовича. В цій крижці, в ч. І., гол. II., §1. сказано що 1241 року "Батий з 600.000 війська вдерся в Польщу, Силезію, Моравію, Угорщину й інші землі, а Україна і вся Подолія уже були під його владою". Ясно, що і в Татарському літопису, і в інформації Базілевича 1799 p. з старих джерел Україною названо не чиєсь пограниччя чи чиюсь окраїну, а таку саму окрему землю, як Польща, Силезія. Моравія, Угорщина, Крим, Валахія, Трансильванія, Молдавія і ін. землі, області, території, названі в перечисленні.103) ... [С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.132.] Половці робили найчастіші наїзди на Переяславську, Київську, Чернігівську, Волинську землі, як найближчі до їх "веж", але їздили брати полон і грабувати українське населення й далі. Тому для Українського народу був дуже цінним кожний оборонець його від цих азійських хижаків. Цілком природно, що в нього були особливі симпатії і вдячність для Переяславського князя Володимира Глібовича, який виявив себе на ділі завзятим ворогом Половців і постійним оборонцем од їх наскоку не тільки своєї Переяславщини, а також і Київщини, і Чернігівщини, і взагалі всіх українських земель. В 1187 p., як читаємо в Іпат. л., проти Половців вирядилося на чолі з кн. Святославом багато князів, а межи ними, як завше, і Володимир Глібович, Переяславська земля якого була цілком є спустошена Половцями. Святослав, [С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.135.] щоб славу перемоги над Половцями, доставити своїм синам, хотів вислати наперед своїх синів. Але інші князі на чолі з Руриком, знаючи хоробрість і незмінну ролю Володимира Глібовича, якому цілком довірялися, настояли на тім, щоб наперед війська йшов він, як відомий всім чисто борець проти Половців і знавець війни з ними. Половці, почувши про цей похід, повтікали, а кн. Володимир Глібович, погнавшись за Ними, так застудився, що його принесли в Переяслав і він умер. Коли Руські князі "бяхуть бо печальні", як мого було тяжко поранено, то, розуміється, вони на його смерть натурально повинні були реагувати ще більше. Він у їх був передовиком у походах і боях проти Половців, і вони загубили того героя, якого самі ж посилали завше наперед; він виконував доручення успішно і ніколи їх не підвів, а кожен раз виправдав покладені на нього надії й довір'я. Літописець описує з великою любов'ю до Володимира Глібовича його діяльність і вихвалює його більше, як робив це для нього завше. Тепер він все це згущує й пише ще сильніше: "І плакашеся по нем всі Переяславці, бо любя дружину, і злата не сбірашеть, імінія не щадяшеть, но даяшеть дружині, бі бо князь добр і кріпок на раті і мужьством крігіком показася, всякими добродітельми наполнен, о нем же Україна много по стона". (Іпатіївс. літ,, вид. Археогр. Ком., С. Петербург, 1908 р., с. 653.) На це місце літопису всі інтерпретатори назви "Україна" звертають особливу увагу. Просимо й ми звернути на це місце пильну увагу" й мати на оці, що літописець, писавши, думав категоріями, поняттями, мовою, термінологією свого часу, а не XIX. чи XX. століття. Літописець за всі роки записів старається виставити Переяславського князя Володимира Глібовича в найкращому світлі й прославити його за великі заслуги перед народом. Він до цього улюбленого князя має особливі симпатії, тому нічого не проминає, щоб прославити його і підкреслити кожен його патріотичний виступ своїм зауваженням чи виразом. Напр., під 1185 р. він одмітив, що князь, тільки вернувшись додому, дуже поранений, "утре мужественного поту свойого за. отчину", і що руські князі "бяхуть бо печальні і со сином своім Володимером Гдібовичем, зане бяшеть ранен велмі ранами смертними". (Іпат: під 1185 р., с. 647-648.) Сама собою напрошується думка: коли літописець так прославляє його й коли .князі руські реагували так на його поранення за життя, то все це мусило бути без міри сильнішим з факту його смерти. Це мусило статися в 1187 році, бо князі і великий князь Руський Рурик настояли вирядити його наперед війська -проти Половців, як саможертвенного, мужнього, кріпкого на раті й досвідченого в війні проти Половців, які також знали його і, вже забачивши його полк, тікали. Тільки що зацитоване літописне місце з приводу смерти кн. Володимера Глібовича в [С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.136.] 1187 р. е висловом найбільшої похвали й жалю за князем, як людиною й як носієм найвищої влади в державі. І як раз тут під 1187 р. ми вперше зустрічаємо вжиток народної слов'янської назви "Україна", і рівночасно з цим тут немає назви "Русь" чи "Руський" Одначе, щоб Русь ніяк не реагувала на смерть свого улюбленого князя, який мав великі заслуги і смерть якого була величезною втратою, це річ неймовірна, і літописець, що старанно писав про його смерть, не міг би цього пропустити. Але тут вжито вперше в писемних памятках простонародної назви "Україна", тоді як назви "Русь" немає. В цю хроніку - в Іпат. літ., - як раз увійшло багато народного словесного матеріалу. Так увійшла й назва "Україна". Смерть .князя Вол. Гл. принесла Половцям велику радість, і поготів вона повинна була викликати жаль з боку руських князів і, їх союзників у війні 1187 р., коли Володимира Глібовича послали наперед, він блискучо виконав доручення, Половці втекли, але він застудився й умер, ставши жертвою того виконання. Ніяк не могло бути, щоб князі й Русь не реагували своїм жалем через велику втрату для них усіх. Проте Русь і князі не названі спеціально, окремо, бо вони ввійшли в спільну назву "Україна", якою покривається все, що в неї входить, в тім числі й Русь. Цілком природно, що в порівнянні з передущими запис під 1187 роком мав великі відміни: за князем плачуть, журяться "всі переяславці", Русь і князі окремо не названі, а за те з'явився на письмі новий термін із народної мови "Україна", яка мов жива соборна істота людська, помимо "всіх переяславців", також жалкує за князем - "о нем же Україна много постона", за ним же, як і найближчі йому "всі переяславці", багато журилася, жалкувала, плакала й Україна... [С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.137.] Переяславський князь Володимир Глібович був оборонцем од Половців не лише своєї землі - його діяльність виходила далеко поза межі їого держави й поза межі Руської землі. Він брав участь у союзних походах князів і земель Руських і інших, тому на його смерть повинні були реагувати й ці інші. З ним, напр., в поході 1187 р. їздили в передовому військові й Чорні Клобуки. В поході 1183 р. брали участь і "окольнії князі" - з Луцька, з Мінську, з Гордені, з Галичу. Як раз тут оповідає літопис, як Половці, лише "узрівшії Володимерь полк", втекли. (Іпат. л. під 1183.) Всі ці, і руські, і союзні князі обрали Володимира Глібовича й посилали йти вперед війська піддаючи цим найбільшій небезпеці і найбільшому ризикові його життя. Цілком очевидно, що ціла етнографічна територія з її населенням реагувала на смерть Володимира Глібовича, і це саме літописець і зазначив словами: "О нем же Україна много постона". Україна більша за Русь, тому за Русь, назвавши Україну, можна, і не згадувати, бо Русь б інтегральною частиною України, території етнографічної. яка мав цю народну старослов'янську назву. Вираз "всі переяславці" - це тільки Переяславське князівство, Переяславська земля, яка є інтегральною частиною етнографічної України, землі вкраяної мечем слов'янського племени в своє посідання, охороненої ним і политої його кров'ю. Очевидно, що за своїм князем повинна була жалкувати перш за все його земля-держава, а тоді інші. Тому і в літопису вказані в початку переяславці, а під кінець додано, що не Лише вони тільки, а й інші: "О нем же Україна много постона". Сказавши "всі переяславці", [С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.138.] Багато журилася, жалкувала, плакала й Україна ... літопис вказує і на дружину, якою звалися не тільки ближчі до князя вояки, а також нарід. Та й ближча дружина тільки збиралася при потребі в центральний город чи в призначене місце, а проживала по цілому князівству, що ж торкається кметів, то вони ще й господарство вели в князівстві-хліборобське, скотарське і т. ін. . Половці робили напади на цілу етнографічну територію Українського народу, а не лише на саму Русь. Тому на них ходили походами не тільки руські князі, або князі Руської землі, а також і "окольні князі". В 1185р. Половці напали одночасно на Переяславську і Чернігівську землі. Чернігівщину вони спустошили, як і Переяславщину. Князь Володимир Глібович боронив і Чернігівщину, і Київщину, і всю етнографічну українську-територію з її населенням. Цілком природно, що на смерть князя оборонця повинні були реагувати не самі лише переяславці, себто, не сама лише Переяславська земля, в якій він був князем, а всі чисто землі з їх населенням, для яких він також був оборонцем, бо вони понесли велику втрату від смерти свого славного оборонця. Це територія більша, як Русь, і народна назва цієї етнографічної території в її соборній цілості і в частинах "Україна". Тому літопис і каже: "О нем же Україна много постона". Щодо самого виразу: "О нем же Україна много постона", то це та сама народна персоніфікація, як в уже згаданих нами народних піснях: "Зажурилась Україна, що нігде прожити, витоптала Орда кіньми маленькії діти", або "За тобою, Морозенку, уся Україна плаче", або в 1574 р. з приводу смерти Свірговського: "Україна сумувала, ой Україна сумувала, свого гетьмана оплакала" або: "Гей у лузі червона калина, гей похилилася, чогось наша славна Україна, гей, засмутилася", або в 1658 р. Виговський каже: "Ой будете знати, як Україну до себе єднати", і т. д. Поняття "Україна" в 1187 р. було ширшим, як "Русь". Тоді, напр., Галичина називалася "Україна Галицька", а Руссю ще не називалася. Руссю вона стала зватися лише в XIII. столітті, В Іпат. літ. під 1189 роком читаємо: Галицькі мужі послали до кн. Ростислава, який тоді пробував у Смоленську, "зовуще його к собі на княженіє". Він "іспросися у Давида" (кн. Смоленського), поїхав і швидко приїхав "ко Україні Галичькій". В Єрмолаівс. списку тут стоїть: "К Країні Галицкой". (Іпат. л., в. 1908 р., с. 663, під 1189 р. Дод. до неї Єрмол. сп. с. 53.) "Країна" й "Україна" тут те саме. Пригадаймо запись під 1187 р.. за 2 роки перед цим, "О нем же Україна много постона" і стане ще яснішим, що цей вираз відноситься і до Галичини. Для границі чи пограниччя в памятках є термін "сумежьє" і "на межах", "границя", "рубеж" (Лавр. л. під 1186 р., Ак. Ю. 3. Руси, т. I, 1361, 1400, 1418, 1541, 1551 і ін. роки.). Як Русь в окремих частинах цілості називалася Київською, Переяславською, [С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.139.] Чорною, Білою, Червоною, Галицькою і ін., так і Україна в різних частинах мала додаток для означення тої частини: Київська, Волинська, Подільська, Холмська, Галицька, Мункачівська і ін. Під 1213 роком Іпат. літ. розповідав, як Мстислав, на заклик Лестка в Галицькі князі, приїхав із Новгороду в Галич і захопив собі Галицьку землю, яка правно належала Данилові. Літопис каже: "Галичане же всі.., послали по князя Данила", але він запізнився. Тоді Данило "іха з братом і прія Берестій, і Угровеск, і Верещин, і Столп, Комов і всю Україну".( Іпатієв. Лит., піз 1213 р., вид. 1843 р., с. 160, в. 1908 р. с. 731-2.) Він цим способом здобув собі частину Галицької землі, яка по народному називалася "Україною Галицькою" (літопис зап. 1189 р.). Але Данило в 1213 році "прія" лише частину "України (Країни) Галицької". Вираз літописця "всю Україну" означає; що Данило прийняв усю ту частину Галицької України, що належала до перечислених міст. Він собі взяв, відібрав од Мстислава Побужжя на південь од Береста з частиною Холмщини. Це і в "вся Україна" тих городів. Де хто тлумачить, що тут "всю Україну" означав "все пограниччя". Це абсолютно не відповідав правді. Коли б цей вираз був означенням прикордоння з Поляками, то Данило вкраяв собі тільки частину, його, а більша частина зосталася у Мстислава. Вже це каже, що "всю" не можна віднести до пограниччя з Поляками, бо в Данила була лише частина його, а у Мстислава зосталася друга частина його. Під 1268 р Іпат. л. розповідав, що Ляхи розпочали військовий Наступ із Польщі біля Холму на територію, залюднену мішано и Поляками. Отці Поляки і в "Ляхове Україняне", бо вони мешканці України Холмської. Вони провідали про польский наступ і попередили холмщаків, а ці приготувалися до відсічі. Стара форма назви: Україняне, Велиняне, Смольняне, а півніша: Українці, Велинці, Смоленці.( Іпат. Д., під 1268 р., в. 1843 р., с. 203, а вид. 1908 р., с. 864. Лавр. літ., в. 1926 р., на с. 10 "Велиняне", а в Радз. і Акад. сп. "Волинці".) Маемо в літопису, таким чином, під 1268 р. назву Україняне, Українці. Під 1280 р. Іпат. л. розповідав, що кн. Лев, схотівши собі по смерти кн. Польского Болеслава "часті в землі Лядської города на Вкраїні, exa к Ногавві проклятому помочи собі прося на Ляхм". В Єрмол. сп. літ. на місці "города на Вкраїні" стоїть "города на Україні"(Іпат. літ., під 1280р., в. 1843 р., с. 208, а вид. 1908 р., с. 881.). Маемо тут обидві форми слова: Україна і Вкраїна. "В землі Лядської" бо річ про частину України Галицької, якою заволоділи Ляхи й тому вона стала "землею Лядською". Нарешті, під 1282 р. Іпат. хроніки, читаемо: "І вспомяну Володимир, оже преже того Лестко... взял бяшеть у него село на Вкраїниці, іменем Воїнь, і напомінася ему Володимер о том [С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.140.] много, аби ему воротіл челядь" (Іпат. літ., під 1282 р., я. 1843 р., с. 211, а в. 1908 р. с. 889.) Річ тут про невелике хліборобське господарство кн. Володимера в Україні Галицькій. На це вказує назва "село" і взяття звідти "челяді" -- робітників, які обслуговували те господарство. У Греків "хора" - означав: страна, область, село, мавток. Так тут невелике село, мавток на Вкраїні - це Вкраїниця, як дільниця, криниця І т. ін. Звівши до купи назви в Іпат. літ. "Україна", бачимо, що соборна цілокупна назва "Україна" відноситься до цілої етнографічної території, землі Українського народу, до oйого історичних земель. В Густинському літопису ...автор його, Михайло Лосицький, поставив питання: "Чесо ради наш народ Русью наречеся" і в відповідь на це між іншим пише так: "Ісперва бо егда із Пафлягокії ізидоша, наріцахуся Генети, Венеди, Венеціди, Анти, Аляни, Роксани, Роксоляни... Греці їх для тіранства Савромати наріцаху. Тякоже і в Сармації сідше, различно прозивахуся: Поляне, Древляне, Сівери, Кривичі і проч., ілі якоже і нині. Москва, Білая Русь, Волинь, Подоля, Україна, Підгоря і проч." (Додаток до Іпат. літ., вид 1843 р., Густинс. літ. стор. 236. ) Тут назву "Україна" вжито поруч з назвами "Москва", "Біла Русь", як назву того самого характеру, для означення окремої землі. Там же під 1516 р. читаємо: "бгда король забавляшеся з Москвою" а Міндікерей полони землю нашу, посла Жігмонт король посла ко Міндікерею, глаголя; "почто... поплінил вси мою землю"?.. Жігмонт... посла Прецлава Лянцкорунського на Україну собірати люду і такожде Татаром пакостити".(Там таки, запис під 1516 p.. crop. 368.) Літописець каже в Густинськім літопису, що "в сів літо (1516 р.) начашася на Україні козаки", і пояснює, що "от начала своего сей наш народ Руский" завше мусів воювати і "отісперва" вживав зброю військову, далі, за часів князівства, "сей народ наш бранилюбний (войовничий) не преста" вести бої, як "не з окольними народи - з Греками, Половцями, Печенігами, то межи собою", поки "Батий Татарський цар землю н а ш у Р у с к у ю пусту сотвори" і " от Ляхов, і Литви і М о с к в и, тако ж і усобицями зіло... умаленні биша". Після того, як король Жігімонт послав з Польщі "Лянцкорунського на Україну собірати люду", він з тим людом учинив дуже щасливий похід на Татар та Турок. "І потім бранилюбивий (войовничий) цей нарід козаками нарекошася" і сам став "на Татарську земл ю ходити". Козаки обірають спромеж себе старшину "по своему древнему обичаю", літом живуть на Запоріжжі і ловлять рибу, яку сушать на сонці, "а на зиму росходяться кождо во [С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.141.] свой град", себто : на зиму вертаються додому в Україну, і "на літо пакм (знову) собіраються" на Запоріжжя.(Густинський літ., дод. до Іпат., вид. 1843 р., стор. 368)... [С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.142.] З наведеного констатуємо такі факти. Як в Іпат. літ. під 1187 роком у прославленні князя не вжито назви "Русь", бо вжито народної назви "Україна", якою покривається те, що міститься в назві- "Русь", так і в Густинс. літ. в перечисленні земель і народів на стор. 236. сказано: Москва, Біла Русь, Україна і ін., а не вжито назви ,Русь", бо вжито назву "Україна", чим уже покрито те, що міститься в назві "Русь". Взагалі, де вжито "Україна", там не вживається назва "Русь", бо перша включає в себе другу. Як в Іпат., так і в Густинському літоп. однаково Україною зветься, як власним іменем окрема обширна етнографічна територія з своїми границями... пограниччями, більша за Русь, яка входить в Україну і ширилася коштами Української землі. В найдавнішому київському літопису читаємо, що словінеск язик (нарід) в Русі тільки (токмо) Поляни, Древляни, Новгородці, Полочани, Дреговичі, Сівер, Бужани, Волиняни, а про населення території, яка згодом стала називатися Москвою, Московіею, сказано, що то не словяне і не Русь, а "інії язиці, іже дань дають Русі: Чудь, Меря, Весь, Мурома,. Череміс" і т. д. Так і в Густин: літоп. до кінця запису в XVIІ в. Московія і Московський нарід - не Русь, не Руський нарід і не словяне. Свідомість цілости етнічної й тернторіяльної та едности національних інтересів у 1187 році далі ще більше розвинулася. Назва "Русь" для Українського словянського народу і його території в початку ширилася тільки на землю Полян, далі в міру завойовань Руссю частин України ширилася на завойовані чи прилучені частини, і таким чином зміст її ріс коштами Українського народу. Так за більш, як [С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.144.] 400 років, назва "Русь" поширилася майже на всю Українську землю, але, як назва чужа й не словянська і як назва пануючого над населенням, вона жила лише в ролі політичної назви, і нарід не приймав її, а держався своєї рідної історичної назви "Україна", традиція ж наповнила її змістом народньоі історії і донесла живою до нинішніх часів ... [С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.145.] Ми пояснили з допомогою перекладів з Амартола, що слово "вкраїна", а з його й назва "Україна", "Вкраїна", пішли від старослов'янського пня й слова "кра" (с. 107-112). Назва ця давніша в. Києві за назву "Русь". Вона ніколи не означала ні околиці, ні прикордоння й по своєму походженню та природі ніколи такого значіння й мати не могла, її творила слов'янська психологія української народності для самої себе й своєї території, як означеній соборності ближчих родів і їх землі, як етнографічного й політичного одрубу, украяного з просторів для себе в своє посідання, володіння й користування. Інтерпретація, наче назва "Україна" в означенням окраїни, пограниччя, вся збудована на фальшуваннях, перекручуваннях, замовчуваннях фактів, ігноруваннях наукових методів для тлумачень... [С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.247.] Назва "Україна" рідна Українцям, мила, дорога, з нею звязана вся історія народу й його боротьба за свободу, права та вольности проти напастників, в тім числі й проти ДРусских". Сьогодні під цим іменем Український нарід мав найбільших ворогів собі. Проф. Бодянський в 1834 році надрукував ціпком вірно, що назва ДРусскими" цілком Дчужа і Українцям, і МосквинамФ бо вона Дперейшла на них од зовсім, чужого народу" (ст. 238 тут). Але Москвинам вона лише чужа, а Українцям вона без краю ворожа, та ще так, що всі найбільши лиха Україні творять саме ті, що називають себе Русскими. Цю назву Українці повинні всюди відкинути від себе — вона єзнаком порабощения, неволі, пониження й касування свободи. [С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.248.]" |
||
|
| "У XII ст. на зміну назві «Русь» стосовно українських земель приходить назва «У к р а ї н а», з появою якої український етнос виступає на політичній арені як окремо сформована історична спільнота. Вперше термін «Україна» знаходимо в «Іпатіївському літописі» під 1187 р. Але якщо врахувати, що на письмі назви територій вживалися вже після того як вкорінилися в повсякденному житті, то можна вважати, що вони були поширені й раніше. Розповідаючи про смерть у 1187 р. прославленого боротьбою з половцями переяславського князя Володимира Глібовича, літописець писав: «Й плакашася по нем всі переяславци.., о нем же Украина много постона». До останнього часу слово «Україна» тут трактувалося вченими як окраїна Київської Русі, якою і було Переяславське князівство. Але літописець називає окремо Переяслав і Україну, тобто ті землі, що найбільше страждали від нападів кочівників. Саме ними й були Переяславська, Чернігівська та Київська землі. Про вживання цього терміна до різних українських регіонів свідчать й інші згадки. Під 1189 р. у літописі записано про приїзд князя Ростислава «ко Украине Галичькой», під якою розумілися Галичина, Покуття й Подністров'я. «Україною» називали літописці й «Червенські міста» Галицько-Волин-ського князівства у 1213 р. У XII—XIII ст. назва «Україна» охоплювала територію від Середнього Подніпров'я на сході до Забужжя включно на заході. Під нею розумілися не окраїнні території, а «край», «земля», «країна». Саме такий зміст вкладали пізніше в термін «Україна» самі українці й власті Великого князівства Литовського. Але поряд з назвою «Україна» ще тривалий час продовжували вживатися у вузькому та широкому значенні назви «Русь» і «Руська земля». Живучість і утвердження кожної з них залежали від багатьох факторів і насамперед від внутрішнього та зовнішньополітичного становища українських земель." |
||
|
| Член-кореспондент Національної Академії наук України, доктор філологічних наук, професор, зав. Відділу загальнославістичної проблематики і східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. За освітою — історик і філолог. Лауреат премії ім. І. франка НАН України (за цикл праць з етногенезу східних слов'ян, 1995).Г. Півторак пише: "Як
дослідив український учений В. Скляренко (63-Скляренко В. Звідки походить
назва Українаї // "Україна". - 1991. - є 1. - С. 20, 39.), процес
становлення поняття "Україна" був досить тривалим і мав декілька етапів.
Іменник край із значенням "відрізок, шматок; шматок землі" був ще
у спільнослов'янській мові (*krajь) і нині відомий багатьом слов'янським
мовам. Оскільки слов'янські племена споконвіку мали свої території,
які здебільшого відділялися природними рубежами - річками, лісами,
болотами, солончаками (отже, ніякої мішанини племен не було), давньосло-в'янське
слово край "відрізок, шматок землі" набуло нового значення - "територія,
що належить племені", а згодом також і значення "крайня межа території
племені, початок (або кінець) території племені, берег". На
означення простору в праслов'янській мові
[Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов... - C.117.] вживався спеціальний суфікс -іна (dol + іпа = dolina "долина", niz + іпа = nizina "низина"). За цим самим зразком ще в праслов'янський період утворилося і слово країна (kraj + іпа) у значенні "територія, яка належить племені".Разом з іменником край у праслов'янській мові був також іменник украй (*ukrajь), що означав "відрізок від шматка; відділений шматок землі; відділена частина території племені; крайня межа відділеної частини території племені". Уже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (можливо, в антський період) у східних слов'ян від слова украй за допомогою того самого суфікса -іна виникло слово украіна (*ukraina) із значенням "відділений шматок землі; відділена частина території племені". Коли протягом VI-VIII ст. східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою "літописні племена" або "племінні князівства", а згодом утворилася ранньоукраїнська держава Русь, змінилося значення і слів країна та украіна. Слово країна від значення "територія племені" поступово набуло значення "територія феодального князівства", а потім - "територія Русі". Відповідно до цього змінилося значення й слова украіна: замість первісного значення "відділена частина території племені" воно стало означати "відділена частина території феодального князівства", а потім - "відділена частина території Русі". У
період феодальної роздрібненості Київської Русі (з XII ст.), коли
від неї почали одне за одним відділятися незалежні князівства, слова
украіна набуло значення "князівство". Уперше згадану в Іпатському
списку "Повісті минулих літ" у країну дослідники розуміли по-різному:
як пограничну з Київською землею територію Переяславської землі; як
усю Переяславську землю, названу українок) через те, що вона межувала
з половецьким степом; як первісну Русь (тобто Київську, Переяславську
і Чернігівську землі); як усю Київську Русь. Проте найвірогідніше,
що літописець назвав україною саме Переяславську землю, але не тому,
що вона межувала з половецьким степом, а через те, що була окремим
князівством. Крім
Переяславської україни, була ще Галицька україна, Волинська україна,
Чернігівська україна, Київська україна та інші україни - самостійні
князівства.
[Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов... - C.118.] Це видно з того, наприклад, що під 1189 роком той самий Іпатський список повідомляє: князь Ростислав прибув "до україни Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича". У 1213 р. князь Данило "поїхав з братом і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю україну". Те, що слово україна аж до XVI ст. означало окреме князівство, чітко видно із свідчень тогочасних літописів: "Кримський цар... хотів іти на царя і великого князя украйну..., а пішов був на черкаси" (Львівський літопис під 1556 р.); "приходив на цареву і великого князя україну на Сіверські міста із Канева князь Михайло Вишневецький" (Олександро-Невський літопис під 1563 р.). Поряд
зі словом україна у східнослов'янських діалектах здавна існувало і
слово окраїна "порубіжна територія племені", утворене від окрай "обріз,
край" за допомогою суфікса -ина (-іна, -їна). Ці слова чітко розрізнялися
між собою: україна - це вся відділена частина території племені (згодом
- уся територія феодального князівства), окраїна - лише погранична
територія племені (згодом - погранична територія феодального князівства).
З другої половини XIV ст. більшість князівств Київської Русі, на основі
яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви
і Польщі. Від цього часу назва україна почала вживатися і щодо цих
двох частин території: землі, підкорені Литвою (Чернігівсько-Сіверське,
Київське, Переяславське і більша частина Волинського князівств) іноді
називалися литовською українок), а землі, підкорені Польщею (Галицьке
і частина Волинського князівства) - o польською україною.
З появою козацтва наддніпрянські землі, де збиралися козаки, дістали назву козацьких у країн, що відображено і в українському фольклорі: наприклад, у народній пісні: "Ой по горах, по долинах. По козацьких українах Сив голубонько літає. Собі пароньки шукає". Протягом XV-XVI ст. у слові украіна відбувався процес зміни наголошування: в лексемах на -ина, (-іна, -їна) суфікс почав перетягувати наголос на себе (пор. батько - батьківщина - батьківщина, горох - горошина - горошина, риба - рибина - рибина, хуртовина - хуртовина; так само Україна - Україна). Цей процес, який не завершився й досі, спричинився [Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов... - C.119.] до паралельного вживання обох акцентологічних варіантів - Україна й Україна протягом кількох століть. Порівняйте, наприклад, у Т. Шевченка: "Свою Україну любіть"; "...а я Тільки вмію плакать. Тільки сльози за Украйну..."; "В Україну ідіть, діти, В нашу Україну"; "Це той Перший, що розпинав Нашу Україну" та ін. У сучасній українській літературній мові міцно закріпилася форма з новішим наголосом - Україна. На час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654 pp.), як відзначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, від цього часу під Україною стали розуміти цілу країну. Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі (зокрема, на Слобожанщину, яка деякий час мала офіційну назву "Слободская Украина"). Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася й на західний регіон і стала спільною для всієї етнічної території українців. Зміна національного етноніма русин, руський (від Русь) на українець (від Україна) була історично необхідна. Перехід до нового етноніма став своєрідною протидією агресивній політиці царизму, який ставив собі за мету денаціоналізувати українців і розчинити їх в "общерусском море". В умовах, коли Московська імперія з експансіоністських мотивів присвоїла собі історичну назву України - Русь, а для панівного етносу запровадила трохи підправлений від слова руський етнонім русский і поширила його й на мешканців історичної Русі - України, перехід від самоназви русин, руський до етноніма українець завдав істотного удару по імперській ідеї московського самодержавства "єдиного русского народа от Камчатки до Карпат". Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Спочатку суто географічна назва Україна поступово перетворилася в національну ідею, яка об'єднала в одне ціле такі історичні й географічне не схожі між собою регіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Наддніпрянщина, Причорномор'я і - Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття та Закарпаття. [Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов... - C.120.] Присвоївши собі давню назву нашого народу, імперська Москва тим самим сподівалася загальмувати, а потім знищити наше прагнення до самобутності(64-Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - С. 117.). Отже, для нас дуже важливим є той факт, що, незалежно від свого походження, слово Україна позначало Козацьку державу, створену Богданом Хмельницьким. Звичайно, ніякою "окраїною" Російської імперії вона не була і весь час претендувала на повну державну самостійність. Саме через це вживання слова Україна в царській Росії було заборонено. І лише тоді, коли царським чиновникам стало ясно, що це слово не можна знищити і стерти з пам'яті українців, було вирішено його дискредитувати. Російські шовіністи стали пояснювати назву нашого краю Україна як "окраїна Росії", тобто вклали в це слово принизливий і невластивий йому зміст. [Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов... - C.121.]" |
||
|
| "Термін «Україна». Вперше назва «Україна» зустрічається у Київському літопису під 1187 р. у розумінні Південна Русь. У битві з половцями на Переяславщині загинув князь Володимир Глібович, і літописець з цього приводу зазначив: «и плакашася по нем вси переяславци... о нем же Украина много простона». Ці слова стосуються Середнього Подніпров'я, яке було не окраїною, а значним в економічному і політичному відношенні краєм з досить густим населенням. Про ступінь поширеності терміна «Україна» на всі південно-західні руські землі свідчить запис під 1189 p., де Україною названа Галичина з Покуттям і Подністров'ям: князь Ростислав після зустрічі з князем Давидом «приехав же ко Украине Галичской». У Галицько-Волинському літопису під 1213 р. говориться, що військо князя Данила захопило міста «Берестий, Угровеск, Верешин, Столпе, Комов й всю Украйну». Отже, тут «Україна»— це північно-західна частина Галицько-Волинської землі. Загалом можна твердити, що в XII—XIII ст.-назва «Україна» була Досить поширеною у Південно-Західній Русі. За XIV—XV ст. збереглося дуже мало письмових джерел, зокрема літописів. Землі Південно-Західної Русі у цей період виступають під назвами «Киевская земля», «Черниговская земля», «земля Галицкая» тощо. Знову термін «Україна» з'являється як в російських, так і в українських літописах та інших історичних джерелах з початку XVI ст. В одному з російських літописів під 1518 р. зазначено про напад Орди «на Украину... и путивльские места». Тут «Україна» — це волості у складі Російської держави: у верхів'ях Ворскли, Псла, Сули, Тихої Сосни. Термін «Україна» часто вживався в литовських джерелах, зокрема в Литовській метриці: «украинные порубежные городы», «державцы украинских волостей», «козаки украинных городов», «люди украинные» тощо. У присязі київських купців на вірність Литовській державі 1554 р. зазначено: «киевские торговые люди всегда вольно торговали по городам Украины». У 1545 р. кримський хан писав великому князю литовському: «Вышедши з Черкас, и с Киева, и с Канева, з Браславля, из Веницы и з инших городов господарских Украины, и собравшее на поли за Черкасами мнозство Козаков... громили... корованы купцов турецких и перекопских». У постанові польського сейму 1580 р. з приводу виступів селянства зазначено, що дії «своєвольників» охопили «Україну Руську (Галичину), Київську, Подільську і Брацлавську». Отже, у литовських і польських матеріалах «Україна» — це всі українські землі у складі Польсько-Литовської держави. "Цей термін з кінця XVI ст. поширюється в народних піснях і думах. Наприклад, у думі «Зажурилась Україна», думі про Івана Удовиченка, який поліг у бою з татарами за "славну Україну", з народній пісні про козака Байду: Ой ти, Байдо, та славнесенький, Будь мені лицар та вірнесенький, Візьми в мене царівночку, Будеш паном на всю Вкраїночку. У XVII ст., особливо під час Визвольної війни, термін «Україна» став все більш уживаним. Богдан Хмельницький у 1649 р. заявив польським комісарам: «За границю на войну не пойду... Досить нам на Україні і Подолю і Волині, тепер досить статку в землі і князівстві своїм по Львов, Холм і Галич». У 1657 р. генеральний писар Іван Виговський домагався на переговорах із шведськими емісарами «права цілої старовинної України... де бувала грецька віра і де є ще мова, аж до Вісли». Термін «Україна» був відомим і у європейських країнах. Г. Левассер де Боплан, який перебував на службі Речі Посполитої у 1630—1647 pp., у своєму «Описі України», що мала кілька видань французькою мовою, а потім була перекладена іншими мовами, називає Україною територію, «що лежить поміж кордонами Московії і Трансильванії». Водночас продовжували існувати традиційні назви «Русь», «Руська земля» — для позначення українських земель у складі Литви та Польщі. В документах релігійного характеру нерідко вживався термін «Мала Русь». Його використовував у своїх творах й Іван Вишенський, запозичивши з послань константинопольського патріарха. Цю назву іноді вживав Б. Хмельницький у своїх листах до російського царя; в офіційних російських документах Україна звалася «Малая Русь». Проте серед українського народу обидві ці назви не мали поширення." |
||
|
"Галицько-волинський літопис згадує Україну наприкінці зими 1217-1218 pp. "Данило тоді вернувся додому, і поїхав з братом Васильком і забрав Вєрестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну" 3. (3Літопис руський / Пер. з давньорус, Л. Є. Махновця; від. ред.О.В.Мишанич.- К.: Дніпро, 1989.- С. 375.) У Київському літописі "Україна" відмічена двічі. У 1189p.: "Того ж року послали галицькі мужі послів до Ростислава до Берладничнча, зовучи його до себе в Галич на княжіння. І він, почувши, рад був, і одпросився в Давида Ростиславовича,- бо Давид прийняв був його до себе,-і поїхав із Смоленська вборзі. І приїхав же він до України Галицької, і взяв два городи Галицькі, а звідти пішов до Галича за їх, галичан, радою" 4.(4 Там же.-С. 347.) Найперша ж літописна згадка про Україну у Київському літописі датована весною 1187 p. Мова йде про учасника походу князя Ігоря у половецький (у цей час) степ, оспіваного в "Слові о полку Ігоревім". "У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і скончався. І принесли його в грод його Переяславль на носилицях, і тут переставився він місяця квітця у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями був сповнений. За ним же Україна багато потужила" 1 (1Літопис руський /Пер. здавньорус. Л. Є. Махновця; від. ред. О. В. Мишанич.-К.: Дніпро, 1989-С. 343.) Як бачимо, в 1187-1189 pp., практично в один час, від Галича на заході до Переяславля на сході рідна земля корінним населенням називалася Україною. За переяславською землею далі на схід кочували завойовники половціЕ" |
||
|
"Мова являє собою складний інформаційний аспект феномену України, а саме сиінальну систему, яка забезпечує взаєморозуміння між її носіями. Отже, мова є основним засобом згуртування етносу, його розвитку і, зрештою, його самоусвідомлення як нації. Разом з тим мова це система слів. А "слово було на початку і слово було Богом". Цей аспект слова, поряд з інформаційним, живе й досі, на жаль, не для кожного. У грецькій мові відповідний термін "лоіос" позначає як слово, так і розум, і Боготворця. Цей містичний [Олексій Братко-Кутинсьий. Феномен України... - C.64.] аспект слова дає змогу здійснити й іншу, не менш важливу, ніж взаєморозуміння, функцію мови, функцію самопізнання, пізнання світу, пізнання Бога. У тісній взаємодії з іншими факторами етнотворення мова формує національний менталітет, національну культуру і духовність нації. В процесі безперервної взаємодії своїх елементів протягом віків мова розвивається, збагачується, видозмінює значення слів, однак її загальна структура зберігає свої особливості... Польський мовознавець М.Красуський у своєму дослідженні коренів санскриту та індоєвропейських мов дійшов висновку, що їх основою є українська мова... Античні греки слушно вважали, що серед багатозначності слів лише одне, а саме первісне значення є істинним. Дослідження істини, яка у грецькій мові позначена словом "етимон" і було названо етимологією. Якщо переглянути етимологічний словник, виданий у Києві у 80 роках XX ст., то створиться враження, ніби переважна більшість слів української мови запозичена з інших мов. Причиною такої спотвореної подачі матеріалу була згадана у вступі імперська тенденція трактувати українців як недозріле, неповноцінне відгалудження російської нації, що не має ні своїх культурних традицій, ні вартого згадки минулого, ні власного словникового запасу, ні навіть достойної назви для своєї землі. Ця брехня викладалась так гучно і впевнено, що чимало навіть непересічних людей повірили у її істинність. Виступаючи в Києві, [Олексій Братко-Кутинсьий. Феномен України... - C.65.] американський президент Буш, між іншим, висловився приблизно так: "...ви назвали свою країну Вкраїною, Кордоном...". Якби не такою навальною і приголомшливою була пропаганда російських істориків, хіба могла б людина рангу Буша, людина здатна мислити, припустити, що існує у світі народ, який міг би назвати свою країну Околицею, Кордоном?.. Отже, почнемо свої етимологічні екскурси в українську мову й ментальність саме з найдорожчого для нашого народу слова, слова Україна. Поширене, але поверхове пояснення цього слова зводиться до того, ніби слово Україна означає - "земля, що лежить скраю". Такої думки дотримуються, зокрема, російські історики, які переконують себе й усіх, ніби наші землі є окраїною Росії, звідки й назва. Однак слово "Україна" набагато старше від самої Росії. Коли це слово вже писалося у давніх документах як назва нашої держави, то ще не існувало не тільки Росії, але й бодай маленького Московського князівства, а майбутня столиця Росії - Москва була пограничною заставою київських князів на околиці України. Канадський професор Орест Субтельний, автор англомовної історії України, розуміє безглуздість претензії російських істориків, однак підхоплює їх тлумачення терміну, твердячи, що Україна це таки "земля скраю", але вже не Росії, а Європи. Пан Субтельний, однак не може пояснити чому Україна, на якій міститься географічний центр Європи, а не, скажімо, Шотландія, є "землею скраю". Він не може також вказати, яка конкретна європейська держава (згадаймо, що Росії тоді ще не було) могла надати нашій землі назву Окраїна? Такої держави тоді просто не існувало. Не могли ж сусідні невеликі князівства чи королівства молдаван, валахів, чехів, угрів, литовців або поляків назвати своєю окраїною могутню Київську імперію, що простяглась від Чорного моря до Балтійського і від Карпат до Кавказу... Те, що назва наших земель не має нічого спільного з поняттям околиці-периферії, цілком очевидно. Тому деякі дослідники намагаються довести, що серед давніх арійців існував загадковий народ укрів, який нібито й заснував свою державу Україну. Кілька років автор витратив на пошук згадок про цих укрів у міфології, історичних документах, мовознавстві, але безуспішно... Довелось визнати, що історія укрів реально існує лише в гіпотезах їхніх прихильників. До того ж муляли запитання: "в який спосіб від назви "укра" утворилась не "Укрія", а "Україна""? Ні, не фантомні укри дали нам цю назву! Але хтось її дав... Так от, назву Україна дали нашій землі наші наші предки, нашою мовою... Природно, що не в розумінні окраїни... Цього слова та ще з таким значенням тоді не існувало. Воно уведено до української мови у XX столітті для її зближення з російською. Але в ті часи широко вживалось слово, яке живе й досі, це дієслово "украяти" ("вкраяти"). Слово означало "виділити", "відірвати", "відокремити". [Олексій Братко-Кутинсьий. Феномен України... - C.66.] І досі в українській мові існує вираз "вкраяти хліба" (тобто виділити, відокремити частину хліба). І досі існують слова "кравець", "краяти" сукню, "викроїти" годинку тощо... Але зовсім не в розумінні околиці, а в значенні виділення, відокремлення. Так само, як хліб, матерію або час, можна "украяти" землю. Так само, як вкраяний хліб зветься окрайкою, украяна (тобто відокремлена від решти, виділена з-поміж інших) земля, буде зватись Україною (Вкраїною). Ми й сьогодні вживаємо слово "країна", утворене від слова краяти, як загальну назву виокремлених з загалу земель. За своєю рідною землею зберігся термін - Україна (Вкраїна), з пізнішим переносом наголосу на "ї" - Україна. Однак у Шевченка часто зустрічаємо й первісний варіант наголосу: "Я так її люблю, мою Україну убогу...". Отже назва нашої землі, нашої держави і нашої тисячолітньої традиції - "Україна" - означає буквально - "земля, виділена для нас із загалу, відокремлена від решти", коротше - "наша власна земля". Термін "Україна" дуже давній, ймовірно, давніший, ніж термін "Русь", хоча в офіційному київському літописі його вперше згадано лише у XII сі. Причиною замовчування є те, що літописець був на княжій службі, а князі з певних причин популяризували термін Русь. Колись П.Куліш писав: "по письменськи Мала Росія, а по народному Україна". У словарі української мови Бориса Грінченка наведено таку цитату з давньої історії України: "Настав інший порядок на Вкраїні, як почали князьки-русь її оберігати, з неї собі данину брати і своєю, руською землею її називати". Реставруючи світогляд наших далеких предків маємо припустити, що в давнину слово Україна найімовірніше несло в собі такий зміст: земля, виділена нам Богом..." А тепер про столицю України - Київ. Що означають ці слова? А вони (тобто слово "столиця" і слово "Київ") означають одне й те ж, а саме - "місце, де перебуває правитель країни". В наш час атрибутом влади правителя-монарха є трон. У часи Рюриковичів трон звався "стіл" (пізніше "престол"). Отже місце, де перебував князь-монарх звалось "столиця", тобто місце із "столом" (пізніше "престольний град"). Слово "стіл" і його найвищий ступінь - "престол" - утворені від дієслова "стелити", отже виникли ще у ті давні часи, коли правитель (вождь, князь) вирізнявся з-поміж інших громадян тим, що на зборах громади сидів (чи стояв) на спеціальній підстилці (очевидно, із шкур, килимів чи обробленого дерева). Але ще давніше, ніж "стіл", ознакою верховного правителя на Україні був жезл з триконечним навершям, який звався "Кий". [Олексій Братко-Кутинсьий. Феномен України... - C.67.]" |
||
|
|
Доктор археології та первісної історії України, провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України, Інститут українознавства Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, професор національного університету "Києво-Могилянська Академія" Л.Л. Залізняк пише:
"Кінець венедському, чи зарубинецькому, етапу розвитку раннього слов'янства поклала експансія германських племен — готів. До Східної Польщі вони прийшли з пониззя Вісли. У II ст. готи просунулися у східному напрямку на Волинь, винищуючи слов'янську людність. Археологи простежують припинення існування слов'янських поселень на Волині у другій половині II ст. Слов'янські шари на них були перекриті шарами вельбарської культури готів. Волинські слов'яни тікали на південь у Подністров'я, де брали участь у формуванні зубрицької групи пам'яток [17, с. 30—78]. [Залізняк Л.Л. Первісна історія України... -C.173.] Рятуючись від винищення готами, слов'яни просунулися по Дністру на південь у Буджацькі степи та на Нижній Дунай. Останнім часом тут відкриті пам'ятки етулійського типу, які матеріальною культурою нагадують зубрицькі поселення Верхнього Дністра. Племена венедів у IIІ—IV ст. згадуються у так званих Певтіргенових таблицях десь між Нижнім Дністром та Дунаєм [18, с. 34]. З Волині долиною Південного Бугу готи вийшли у надчорноморські степи. Відтак зарубинецький масив ранніх слов'ян був розрізаний германськими племенами готів на дві частини — київську культуру Подніпров'я та зубрицьку групу Верхнього Подністров'я (мал. 71). Надалі ці частини ранньослов'янської спільноти розвивалися самостійно, набуваючи специфічних рис. У III—IV ст. зубрицькі пам'ятки Подністров'я під впливом даків, римлян, германців трансформувалися у черняхівську культуру, тоді як у Подніпров'ї своїм шляхом розвивалася київська культура. Отже, готська навала перервала перший в історії процес культурної, економічної та політичної консолідації слов'янства, що вів до становлення слов'янської державності [18, с. 43]. Розчленування ранньослов'янського масиву венедів долиною Південного Бугу на східну та західну групи врешті-решт призвело до постання антів Подніпров'я та склавинів Подністров'я та Волині. Про панування готів у Північному Надчорномор'ї III—IV ст. писав готський історик Йордан у своїй праці "Гетика" середини VI ст. Спочатку він [Залізняк Л.Л. Первісна історія України... -C.174.] описує важку мандрівку готів від Вісли на схід через безкраї болота (напевно, поліські), де загинуло багато людей. Витримавши важку війну з місцевою людністю, вони пройшли у надчорноморські степи і зайняли Крим. Остготи розселилися у Нижньому Подніпров'ї та Приазовї, везиготи зайняли терени між Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. У середині III ст. готи нападали на римські провінції у Подунав'ї. Однак коли в 274 р. римляни залишили Дакію, готська воєнна експансія спрямувалася на захід у Трансильванію.
Контактуючи з римлянами, готи прийняли християнство. З'явився готський переклад Біблії, здійснений християнізованим готом Улфілою. Наприкінці III ст. постала готська держава, яку під назвою імперії Германаріха описує Йордан. Він надто перебільшив її розміри, включивши сюди велетенські обшири від Балтики до Чорного моря [44, с. 140—147]. В епоху панування готів у Надчорномор'ї поширилася черняхівська культура від Чорного моря до Полісся і від Сіверського Дінця до Карпат. Більшість сучасних учених вважають, що це яскраве культурне явище виникло внаслідок могутнього впливу Римської імперії на різноетнічну варварську периферію, тобто носіями черняхівських традицій були різні племена — слов'янські, фракійські, сарматські, готські. Схоже, останні консолідували різноетнічні племена у переддержавне утворення, відоме археологам під назвою черняхівської культури і назване Йорданом готською імперією Германаріха. Про готський етнічний компонент у черняхівській культурі свідчать деякі східногерманські елементи її культурного комплексу: рунічні написи на посуді та пряслах, деякі форми посуду, прикрас, зброї, обряд спалення трупів тощо (мал. 72). Готи були вигнані з півдня України гунами в останній третині IV ст. Показово, що приблизно у цей час припинила своє існування й черняхівська культура. Близько 370 р. в українські степи зі сходу вдерлася перша тюркська орда гунів. Імператор розбитих готів Германаріх у 375 р. покінчив життя самогубством. Його заступник на троні Вінітар розпочав війну з антами, вбив їх князя Божа і розіп'яв на хрестах 70 знатних антських старшин. Гуни виступили на боці слов'ян і вбили Вінітара. Вірогідно, війну слід розуміти як сутичку готів, що під тиском гунів відходили на захід, із слов'янськими племенами Нижнього Подністров'я та Буджанських степів [44, с. 165], які залишили пам'ятки етулійського типу. Більшість готів переселилися на Середній Дунай, але частина лишилася у Криму. За деякими даними, готська колонія у кримських горах проіснувала до пізнього середньовіччя, а мова — до XVI ст. Навіть у першій половині XX ст. частина татар гірського Криму зберігала нордійський антропологічний тип, вірогідно, успадкований від пращурів-готів. [Залізняк Л.Л. Первісна історія України... -C.175.]" |
||||
|
|
"В 1850-1852 годах Копенгагенское Королевское Общество северных антиквариев... издало два тома „Antiquites Russes"... В этих двух фолиантах были опубликованы целиком и в отрывках скандинавские и исландские саги, имеющие отношение к русской истории... В числе других памятников, опубликованных в „Antiquites Russes", была известная „Hemarasaga". В этой саге выступает... сын короля Гейдрека, который царствовал в Рейдготии (Reidhgotaland)... а столицей имел Danpstadir (ДНЕПРОВСКИЙ ГОРОД)... А. А. Куник... высказал предположение, что... „Днепровский город некоторое время был СТОЛИЦЕЙ ГОТСКОГО КОРОЛЕВСТВА"... В древней песне об Аттиле... встречается подобное же слово — Danpar. „Днепровские места, знаменитый лес"... Толкование исправленного стиха „Hamdismal" приводит к тому, что в этой песне — одной из ДРЕВНЕЙШИХ песен Эдды — идет речь о СТОЛИЦЕ ГОТОВ в каком-то месте Восточной Европы, над „Danpar", который естественно отождествить с... Днепром... Отыскивая место на берегу Днепра, которое могло быть ареной действия героев „Hamdismal", Вигфуссон считал, что Danparstadir—древний центральный город на Днепре — БЕЗУСЛОВНО КИЕВ... Здесь в Киеве Вигфуссон видит центральный пункт ГОТСКОЙ империи и столицу Эрманариха… [Каргер М.К. Древний Киев... -C.65-69] Признавал существование готской столицы на Днепре Ю. Кулаковский, полагавший, что Киев существовал еще во времена ПТОЛЕМЕЯ и значился на карте последнего под именем Метрополь... Н. Закревский (Описание Киева, т. 1, М., 1868, с. 6) считал, что Птолемеев Азагориум, слывший у окрестных жителей под именем Загорье, был не что иное как КИЕВ... Признавали существование днепровской готской столицы на территории Киева Ф. Браун, В. С. Иконников, А. И. Соболевский, С. Рожнецкий, А. Погодин, И. Стеллецкий. [Каргер М.К. Древний Киев... -C.71-72]" |
||
|
|
|
Доктор археології та первісної історії України, провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України, Інститут українознавства Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, професор національного університету "Києво-Могилянська Академія" Л.Л. Залізняк пише: "Незважаючи на певну строкатість, балкано-дунайський неоліт, в т.ч. трипільська культура, генетичне, культурно, антропологічне, а також етно-мовно тісно пов'язаний із згаданими етносами Близького Сходу, які не належать до народів індоєвропейської мовної спільноти. Оскільки українці, на відміну від трипільців, є індоєвропейцями, то немає підстав вважати трипільців праукраїнцями. Українська культура та мова принципово різняться від культури та мови стародавніх народів Близького Сходу та їхніх родичів трипільців... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.55.] Прихильники арійської версії походження українців використовують паралелі між українською мовою і санскритом, або знаходять у Рігведі відповідники українським фольклорним сюжетам. Численні приклади цих реально існуючих паралелей між мовою та культурою легендарних арійців та сучасних українців подає журнал "Індо-Європа". Однак цього не достатньо, щоб вважати аріїв праукраїнцями. Адже аналогічні численні сходження з мовою та міфами Рігведи чи Авести легко відшукати у мовах та культурах усіх народів індоєвропейської мовної сім'ї. Пояснюється це їх походженням від єдиного спільного пращура - праіндоєвропейців, які у V - IV тис. до н.е. мешкали в лісостепах та степах Південно-Східної України, Нижнього Дону, Кубані (Залізняк, 1994, с.89-95). Арійці - один з багатьох етносів східної, індоіранської гілки індоєвропейської сім'ї народів. Тому значно більший ступінь спорідненості з аріями мали скіфи або сармати, мова яких також належала до іранських. Нащадками аріїв можна вважати й інші народи східної індо-іранської гілки індоєвропейців - таджиків та саків Середньої Азії, носіїв мови хінді та урду Індії, пуштунів Афганістану, персів Ірану, аланів та осетинів півдня Східної Європи та Кавказу тощо. Переважна більшість серйозних вчених визначає спорідненість згаданих народів з арійцями, але вважає останніх своєрідним окремим народом. Не вдаючись у подробиці, зазначимо, що арії для нас є такими ж далекими родичами, як, наприклад, англійці, греки... з якими українці пов'язані дуже давнім спільним походженням від найдавніших індоєвропейських скотарів лісостепового Подніпров'я... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.60.] Таким чином, немає ніяких серйозних наукових підстав вважати українцями ні трипільську людність Правобережної України, ні стародавніх аріїв Індії та Ірану, про що твердять автори деяких публіцистичних статей останніх років. Так звана трипільська версія походження українців стверджує, що український етнос вже існував за часів трипільської археологічної культури, тобто 5 - 7 тис. років тому. Українська історія зразу стає винятком із загальноєвропейської. Адже більшість народів помірної смуги Європи має вік близько 1,5 тис, років. Лише греки мають наукові підстави опускати свої національні корені в глибину віків на 3,5 тис. років. Письмові джерела переконливо свідчать про існування протогрецької (мікенської) мови уже в середині II тис. до н.е., тобто за часів завоювання аріями долини Інду. Показово, що прибічники такого надзвичайно давнього віку українців є, як правило, аматори, а не фахівці-історики. Пояснюється це тим, що фахівці розуміють неможливіть довести безперервність культурно-історичного розвитку на українських теренах від трипільської культури до історичних українців. А це необхідна умова встановлення віку всякого суспільно-історичного явища (держави, народу, міста, культурно-історичного регіону) методами історії чи археології. Так, історія Рима починається не з появи людини на Апеннінському півострові, а з заснування на Капітолійському пагорбі саме цього міста, безперервний розвиток якого простежено до наших днів. Трипільсько-арійська версія етногенезу українців є типовим прикладом історичної міфотворчості, бо надто погано аргументується науковими фактами. Вона є породженням щирого патріотизму, зрозумілої недовіри до офіційної науки, аматорства та постколоніального комплексу меншовартості. Користь від цього псевдонаукового, суперпатріотичного жанру українській державі сумнівна, а шкода - очевидна. Крім того, що в наш складний час дезорієнтується громадськість, дискредитується українська історична наука в боротьбі з ідеологічними супротивниками незалежності України. Все це утруднює вирішення доленосного для української державності і найважливішого для національної історичної науки завдання. Мається на увазі відновлення законного права українців на історичну спадщину Київської Русі як першої української держави. Без цього історичного фундаменту неможлива побудова незалежної України. Адже всяка реанімація Російської імперії, навіть у пом'якшеному східнослов'янському варіанті О.Солженіцина, буде виглядати закономірним відновленням історичної справедливості, возз'єднанням колись нібито єдиного давньоруського народу, насильницьки розчленованого агресивними сусідами. Отже, проблема етногенезу українців та їхньої держави має вирішальне значення для побудови самостійної України. Але будувати державу на неправдивих історичних міфах типу трипільської версії походження українців теж небезпечно. Врахуймо сумний досвід наших східних сусідів, які будували Велику Росію на історичному міфі про Москву як третій Рим. Він проголошував династичні права московського князя на всі землі Київської Русі та Візантії, виправдовуючи імперську експансію в південно-західному напрямку. Очевидна неправдивість та імперська тенденційність цієї псевдоісторичної концепції є однією з причин ідеологічної кризи та розпаду Російської імперії." [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.61-63.] |
||
|
| Член-кореспондент Національної Академії наук України, доктор філологічних наук, професор, зав. Відділу загальнославістичної проблематики і східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. За освітою — історик і філолог. Лауреат премії ім. І. Франка НАН України (за цикл праць з етногенезу східних слов'ян, 1995) Г. Півторак пише: "До формування українців гуни не мають жодного стосунку. Спроба провести паралелі між гунськими та українськими антропонімами (гунський вождь Аттила — український ватажок Гатило), які іноді трапляються в публіцистичній та художній літературі (наприклад, у романі І. Білика «Меч Арея»), — це лише плід творчої фантазії письменника, на що він, безперечно, має право. Але все це дуже далеке від справжньої історії, яку слід вивчати не за художніми творами, а лише за документами, історичними фактами й археологічними рештками матеріальної культури." |
||
|
|
Доктор археології та первісної історії України, провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України, Інститут українознавства Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, професор національного університету "Києво-Могилянська Академія" Л.Л. Залізняк пише: "Оскільки українці належать до слов'ян, то очевидно, що з'явилися вони не раніше появи на ній слов'янства взагалі. Сучасна наука дозволяє говорити про праслов'янські племена з рубежу нашої ери, а про справжніх слов'ян лише з V ст. Отже, є всі наукові підстави стверджувати, що праукраїнці з'явилися на історичній арені не раніше появи слов'янства у середині 1 тисячоліття н.е... археологічні дані свідчать на користь провідної ролі в україногенезі не антів, а їхніх північних сусідів склавинів. У VІІІ ст. на підгрунті празької культури склавинів Північно-Західної України виросла лука-райковецька культура. Її поселення VІІІ-ІХ ст. відомі від Київщини на Сході до Словаччини на заході. Їх залишили безпосередні пращури українців - літописні племена деревлян, волинян, білих хорватів, полян, уличів, тиверців. Саме на цьому підгрунті у кінці ІХ ст. постала перша праукраїнська держава Київська Русь... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.67.] Сучасні археологічні дані дозволяють прослідкувати зародження етнокультурної своєрідності праукраїнців, порівняно з прабілорусами та праросіянами, ще з давніх часів зародження субстрату цих етносів. Як зазначалося вище пращурами українців були склавини Прикарпаття та Волині, відомі археологам під назвою празької культури VІ-VІІ ст. Історичне коріння білорусів та росіян сягає так званої колочинської культури, яка приблизно в той же час розвивалася в Подесенні та на Верхньому Дніпрі. Празька культура формувалася у Верхньому Подністров"ї та на Волині на праслов"янському підгрунті зарубинецької культури за участю східних германців (пшеворська та вельбарська культури) та фракійців (липська культура). Колочинські пам"ятки постали також на праслов"янських зарубинецьких традиціях, але в умовах тісних контактів з іранцями-сарматами і під сильним впливом балтів Верхнього Подніпров"я. Врахуємо також факт певної відокремленості прасклавинів Верхнього Подністров"я від праколочинців Подесення у ІІІ-ІV ст. через вторгнення між ними на Волинь та в басейн Південного Бугу ворожих до праслов"ян племен готів (Мал. 10). Отже, маємо певні підстави говорити, що праукраїнці з одного боку і праросіяни та прабілоруси з іншого розвивалися власними історичними шляхами з початкових стадій формування субстрату цих етносів у першій половині 1 тис. до н.е. Не випадково українці належать до іншого антропологічного типу ніж білоруси та росіяни. Таким чином, твердження офіційної радянської історичної науки, що долі східнослов"янських народів розійшлися лише в пізньому середньовіччі внаслідок розгрому татарами Русі не відповідає даним археології. Це сталося ще до постання держави Русь, якій так і не вдалося консолідувати східних слов"ян в єдиний етнос... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.77-78.]" |
||
|
"Енергійні анти, які проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон врешті-решт зазнали поразки від нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов'янські війни (568 — 635 pp.) призвели до розпаду антського союзу. Фактично, починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються. Разом з тим склавши фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України у VI — IX ст. Тому цілком закономірно, що етнонім «склавіни» трансформувався у «слов'яни». За даними сучасної археології, утворення праукраїнського етносу бачиться так: у V—VII ст. носії пеньківської культури — анти та празької — склавіни вирушили у південному напрямку. Антська хвиля покотилась на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов'янами. Склавіни ж не пішли так далеко, їх нащадки утворили між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, в основі яких була культура Луки-Райковецької (сьогодні відомо понад 200 пам'яток). Ця культура сформувалась на базі празької (склавіни) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. З культурою Луки-Райковецької фахівці пов'язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які і були безпосередніми пращурами українців. " |
||
|
Доктор археології та первісної історії України, провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України, Інститут українознавства Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, професор національного університету "Києво-Могилянська Академія" Л.Л. Залізняк пише: "Зникнення антів з історичної арени на самому початку VII ст. пояснюється розгромом антського племінного союзу аварами. Останні воювали з антами з моменту приходу до надчорноморських степів в середині VI ст., адже анти були форпостом слов'янської землеробської колонізації на межі із степом. Войовничі кочовики не раз нищили землеробів на північному кордоні надчорноморських степів: як до антів, так і після них. Після перших аварських нападів анти намагалися помиритися через посольство Мизамира. Однак ця спроба закінчилася невдачею і вбивством посла. Ворожість з боку обрів посилювалася тим, що анти були союзниками ромеїв. Саме тоді Візантія дозволила слов'янам селитися на півночі Балкан. Останній раз про антів згадує під 602 р. Фіофілакт Сімокатта: "...каган, одержавши звістку про набіги римлян, направив сюди Апсіха з військом з наказом знищити плем'я антів, які були союзниками римлян" [44, с. 182]. Після розгрому решта антів перейшла Дунай і осіла у Візантії [144]. Безсумнівно, північна частина антів злилася зі склавинами і брала участь в україногенезі." |
||
|
|
Академік НАН України П.Толочко пише: "Досліджуючи проблему походження Русі, професор О.Пріцак дійшов оригінального висновку, що ідеї державності не виникають спонтанно, а переносяться з одного регіону в інший, а їх носії і засновники держав - це купці і воїни, що раніше виділились у професійні групи населення1. З дальшого розвитку думки бачимо, що у Францію чи Німеччину, а також Хозарію державність все ж не була привнесена, а народилася там спонтанно. А ось у середовище східних слов'ян була, та ще й одразу з двох сторін - із заходу та сходу. Якесь торговельне об'єднання "Русь", що виникло десь у Галлії, спрямувало свої інтереси на схід. У цей же час (близько середини VII ст.) аналогічне об'єднання східних купців спрямувало свої інтереси на захід. Два потоки зіткнулись на Волзі і спільними зусиллями створили Руську державу. Спочатку вона складалася з двох частин: північної, де господарями становища були венедські та готські клани, і південної, де панували авари, болгари, хозари. А де ж слов'яни? Їх нібито й зовсім не було. Були поляни, але вони, виявляється, не слов'яни, а хозари. У праці, присвяченій публікації так званого київського листа X ст., О.Пріцак багато уваги присвятив доказам ідентичності полян і хозар2. На цю оригінальну думку навів історика зміст київського листа, який був написаний хозарським євреєм і містив кілька хозарських імен і назв. Здавалося б, звичайна річ. У хозарсько-єврейському документі, написаному в Києві на початку X ст., є хозарські імена. Дотримуючись дослідницької логіки, можна зробити висновок, що Київ у цей час підтримував стосунки з Хозарією і в ньому проживали вихідці з неї. Але до такого висновку можна прийти і без зазначеного документа. Хоча б, скажімо, на підставі свідчень "Повісті минулих літ", яка повідомляє про київське урочище "Козаре" (місцевість, де проживали східні купці). В уявленні ж О.Пріцака хозарські імена вказують на те, що Київ був хозарським містом, збудованим не раніше першої половини IX ст. на західному кордоні Хозарії, що проходив по Дніпру. Шляхом етимологічних пошуків він намагається показати, що назва "Київ" походить від власного імені "Куя", яке носив хозарський "вацір". Він же збудував фортецю в районі Берестового і розмістив там оногурський гарнізон. Урочище "Угорське" О.Пріцак виводить від старої форми "огрин" (оногур), що відповідає імені добре відомого кочового народу - "оногур". Чи підкріплюються ці філологічні побудови археологічними матеріалами? Адже коли б версія про хозарський Київ була правильною, ми вправі були б чекати від його археологічних розкопок таких самих матеріалів, що знайдені в Саркелі, Ітілі, Салтові, інших хозарських центрах. О.Пріцак археології не торкається зовсім. А шкода. Коли б він звернувся до даних археологічного вивчення Києва, то побачив би, що його матеріальна культура характеризується місцевою слов'янською самобутністю. Речі хозарського кола (так званої салтово-маяцької культури) в Києві зустрічаються в поодиноких екземплярах і є мізерним відсотком загальної кількості знахідок. Не витримує випробування археологією і твердження про побудову Києва не раніше першої половини IX ст. Матеріали, що свідчать про розвиток на київських горах важливого адміністративно-політичного і культурного центру полян-ського союзу племен, датуються VI - VIII ст. Етимологія назви "поляни", як вона подана автором "Повісті минулих літ", показує, що вона розумілася в Давній Русі як пов'язана з апелятивом "поле". А оскільки в районі Києва, як стверджує О.Пріцак, є лише гори та ліси, то можна припустити, що поляни до приходу на береги Дніпра жили в степах на схід від нього. Чому на схід, а не на захід? Адже там теж є поля, в тому числі і знамените Перепетове поле, яке починалося за якихось сорок кілометрів південніше Києва. Та тому, що Хозарія теж знаходилася на схід від Дніпра. Інших писемних джерел для вирішення питання, хто такі були поляни і звідки вони прийшли, окрім "Повісті минулих літ", немає. І не випадково, саме її свідчення залучаються для обгрунтування висновку про хозарське походження полян. О.Пріцаку імпонує, що у двох випадках поляни названі в одній групі із сіверянами і в'ятичами, з чого він робить висновок, що вони були лівобережними південними сусідами сіверян і в'ятичів, тобто хозарами. Робити такий відповідальний історичний висновок на підставі лише простого літописного сусідства племен полян з іншими східнослов'янськими групами, принаймні, несерйозно. До того ж, поляни значно частіше виступають сусідами древлян і сіверян, а не в'ятичів. Літописець у ряді місць чітко об'єднує полян і древлян в одну групу, протиставляє її іншій, яку складали радимичі і в'ятичі. "Полянамъ же живущим особі, яко же реко-хомъ, сущимъ от рода словЪньска и нарекошася поляне, а древляне от словЪнъ же, и нарекошася древляне; радимичи бо и вятичи от ляховъ"1. Подібні відомості є і в інших місцях літопису. "Тако же и ти словіне при-шедше и сЬдоша по Дніпру и нарекошася поляне, а друзии древляне, зане еЬдоша в лЪеЪх"2. У статті 885 p., де йдеться про підкорення Олегом ради- мичів, міститься така сентенція: "Й бі обладая Олегъ поляны, и древляны, и сЪверяны, и радимичи, а с уличи и тЪверци имяше рать"3. Отже, в літопису значно більше свідчень про безпосереднє сусідство полян з древлянами і сіверянами. І всі вони конкретно вказують на їх слов'янство. "А ще и поляне звахуся, но словенскаа рЪчь бЪ. Полянами же прозва-ни быша, зане в поли сЪдяху, а язык словенски есть"4. Іще рішучіше обійшовся О.Пріцак з відомостями про хозарську данину полян хозарам. Справді, якщо поляни були хозарами, то нелогічно, щоб вони платили данину тим-таки хозарам. А коли так, то данини цієї і зовсім не було; все це пізніше вигадав редактор "Повісті минулих літ". Ось тільки не пояснив О.Пріцак, навіщо слов'янину, нащадку давніх полян, знадобилось зводити на бідних хозар такий наклеп, а заодно й виставляти в не дуже привабливому світлі своїх далеких пращурів. Про хозарську данину полян у літопису згадується тричі: в недатованій частині "Повісті минулих літ" і в статтях 859 та 862 pp. Проаналізуємо ці повідомлення і подивимось, чи дають вони підстави для звинувачення літописця у вимислі. Текст з недатованої частини. "По сихъ же літЬхь по смерти братьі сея (Кия, Щека і Хорива. - П.Т.) быша обидимы древлями и инЪми окол-ными. И наидоша я хозарЪ, с-Ьдяшая на горах сихъ в лЪеЪхъ, и рЪша Ко-зарі: "платите нам дань". Обдумавше же поляне и вдаша от дыма мечъ, и несоша хозари ко князю своему и къ старЪйшинымъ своимъ"5. Старійшини побачили в цій данині лихе знамення, яке вказувало на те, що прийде час і не поляни хозарам, а навпаки, хозари полянам платитимуть данину. Так воно і сталося, підсумував статтю літописець. Як правило, вступ до "Повісті минулих літ" пов'язується з іменем Нестора. Безперечно, він мав до нього відношення, але не як літописець-творець, а як упорядник і редактор записів своїх попередників. Розповідь про хозарську данину полян з'явилася набагато раніше літописної діяльності Нестора. Про це з усією очевидністю говорить закінчення цитованого вище повідомлення: "Тако и си владіша, а посліже самими владЪють; яко же и бысть: володіють бо козары руськие князи и до днешнего дня"1. Звичайно ж, "днешний день" - це не кінець XI - початок XII ст. Втративши свої позиції на Волзі під ударами дружин Святослава і Володимира, хозари швидко зникають із сторінок історії не тільки як політичне об'єднання, а й як народ. На зміну їм прийшли печеніги, а згодом і половці, котрі остаточно асимілювали хозар2. З половцями Русь вела напружену боротьбу, але не можна сказати, що руські князі володіли ними. Навіть якщо мова йде про хозар тмутараканських, то і в цьому випадку вислів "володіють" не міг стосуватися часів Нестора, які слід розглядати швидше як занепад влади Русі над далекою Тмутараканню. Можливо, що запис цей з'явився у 60-ті роки XI ст. і належить ченцю Печерського монастиря Никону, який деякий час жив у Тмутаракані. Втім, не виключена і більш рання його поява (наприклад, часи Мстислава Тмутараканського і Ярослава Мудрого). Але що ж збентежило О.Пріцака в літописній розповіді про хозарську данину полян? Виявляється, мечі, які поляни піднесли як данину хозарам. Згідно з ним, це не полянська, а руська традиція. Меч, за даними арабських географів, відігравав важливу роль у русів. Правильно - у русів і у слов'ян, але не у хозар, зброєю яких була шабля. Коли б поляни київські були хозарами, то мали б дати як символічну дань шаблю, а не меч. Стаття 858 р. "В літо 6337. Имаху дань варязи изъ заморья на чуди и на словінах, на мери и на всЬхъ, кривичіхь. А хозари имаху на поляніх, и на сіверіх, и на вятичіхь, имаху по білі и вівериці от дыма"3. Тут у О.Пріцака викликає настороженість згадка про шкурки білок, принесених як данину. Чому? Та тому, що ці тваринки не водились у Південній Європі. Важко, звичайно, поручитися за вірогідність даного твердження стосовно Південної Європи, але що воно не має ніякого відношення до даного літописного повідомлення, то це абсолютно точно. Поляни, сіверяни і в'ятичі проживали у Східній Європі, до того ж, у її лісостеповій і поліській зонах, де білки водяться, говорячи словами літописця, і до цього дня. Стаття 862 р. "Они же ріша: "Была суть 3 братья, Кий, Щекъ, Хо-ривь, иже сділаша градокъ сь, и изгибоша, и мы сЪдимъ родъ ихъ, платяче дань хозарамъ"4. Так відповіли кияни на питання Аскольда і Діра, які припливли до Києва: "Чий се градокъ?" З контексту відповіді зрозуміло, що кияни 60-х років X ст. вважали себе нащадками роду Кия, які потрапили в данинницьку залежність від хозар. О.Пріцак трактує версію Іпатіївського літопису як невірогідну і протиставляє їй статтю Лаврентіївського літопису: "И мы сідимь, платяче дань родомъ их, козарамъ"5. Єдиний аргумент на користь більшої достовірності повідомлення Лаврентіївського літопису - це його більш рання редакція. Коли б мова йшла про редакції давньоруського періоду, таке твердження мало б сенс. Але й Лаврентіївський й Іпатіївський літописні зводи складені у пізньосередньовічний час, і нема гарантії, що упорядник XIV ст. мав у розпорядженні давніший та вірогідніший протограф, ніж упорядник XV ст. До того ж, стаття Іпатіївського літопису має близькі аналогії в інших літописних списках, а стаття Лаврентіївського - ні. Читаючи її, неважко переконатися, що її піддали значному редагуванню, яке спотворило зміст. Якщо погодитися з О.Пріцаком і повірити в істинність твердження статті Лаврентіївського зводу, виявиться, що кияни по відношенню до Кия і його роду - зовсім чуже населення. Це туземці, які платять данину хозарам. І незрозуміле, чому ця теза так тішить О.Пріцака. Адже стаття в такій редакції руйнує його власний висновок про заснування Києва хозарами. Узгодити свідчення внутрішньо суперечливої статті Лаврентіївського літопису немає можливості, та, власне, нема в цьому потреби. Дослідники літописів уже давно дійшли висновку, що правильне її прочитання міститься в Іпатіївському літопису. О.О.Шахматов запропонував таку уточнену редакцію цієї статті: "А мы сидим, род их, и платим дань хозарам". Підсумовуючи коротко сюжет про хозарську данину полян, доводиться визнати, що, незважаючи на спроби взяти під сумнів відомості "Повісті минулих літ", вони загалом правильно відбивають історичні реалії. Ні до полян, ні до Києва хозари не мали іншого відношення, окрім того, що на певному етапі історії, ймовірно, у другій половині VIII ст., вони поширили на них данинницьку залежність. У працях деяких західних істориків стверджується, що "мирна торговельна держава" - Хозарський каганат - мала винятково благотворний вплив на державний і культурний розвиток східних слов'ян. Звичайно, сусідство і взаємодія двох етнополітичних утворень - ранньої Русі і Хозарії - не могло пройти для них безслідно. Але вважати, що впливи були односторонні й збагачували тільки слов'ян, було б історично неправильно. Розкопки Києва, інших ранніх давньоруських центрів показують, що в їх шарах містяться лише окремі речі хозарського походження, які не мали якогось помітного впливу на розвиток східнослов'янської матеріальної культури... Необхідно пам'ятати, що держава Руська земля розвивалась і міцніла не під патронатом Хозарії, а в постійній боротьбі з її експансією. Є підстави вважати, що уже в часи правління у Києві князів Аскольда і Діра (60 - 80-ті роки IX ст.) вона була подолана у власне Руській землі. Олег у 884 і 885 pp. звільнив від хозарської данини сіверян (напевно, східних) і радимичів, а остаточно з хозарською даниною було покінчено за княжіння Святослава Ігоровича1." |
||
|
|
| "Після хрещення України-Русі в 988 р. Українська церква протягом 698 років існувала в канонічній єдності з Константинополем незалежно від Московського патріархату, який виник набагато пізніше. Московська церква проголосила себе автокефальною (тобто не залежною ні від Києва, ні від Константинополя) й обрала собі митрополита в 1448 р. Проте цю акцію не визнали ні Вселенський патріарх, ні найвищі ієрархи інших православних церков, і протягом 141 року Російська православна церква вважалася не канонічною (незаконною). Її канонічність було визнано й обрано першого патріарха цієї церкви за участю Константинопольського патріарха лише в 1589 р. Після приєднання України до Росії в 1654 р. й особливо після Андрусівського перемир'я з Польщею 1667 р., за яким Росія одержала більшу частину Правобережної України, московські царі та патріархи прагнули ліквідувати й церковну незалежність України. Особливо на цьому наполягав патріарх (з 1674 р.) Яким (Савелов). Разом з московським царем він декілька разів звертався до Константинопольського патріарха, просячи його уступити Москві Українську церкву, але згоди на це не діставав. Тоді Москва за допомогою українського гетьмана І. Самойловича, долаючи рішучий опір українського духівництва, протягом 1684-1686 pp. самочинно приєднала Українську церкву до Московського патріархату. Але треба було все ж таки мати формальну згоду Константинопольського патріарха. Для цього навесні 1686 p. патріарх Яким послав до Константинополя досвідченого дяка Нікіту Алексеева, який привіз патріархові Діонісію грамоти з проханням віддати Москві Київську митрополію з усіма її єпархіями і щедрі подарунки. Однак Царгородський патріарх вважав таку злуку незаконною і спочатку прохання Московського патріарха знову відхилив. Тоді спритний Нікіта Алексеев вирішив звернутися безпосередньо до турецької влади, від якої був залежний Константинопольський патріарх. Коли недавно обраний патріарх Діонісій приїхав до м. Адріанополя, щоб нову його посаду затвердив Великий візир Османської імперії, там уже був московський посланець і встиг домовитись із турецьким володарем. Великий візир, будучи непоганим політиком, хотів зберегти добрі стосунки з Москвою і нейтралізувати Росію у війні Туреччини з Польщею, Австрією та Венецією, а тому наказав патріархові Діонісію задовольнити прохання Москви. Лише
після цього у травні 1686 р. Діонісій видав грамоту про передачу Української
церкви під юрисдикцію Московського патріархату, взявши за це від московського
посла доброго хабара - 200 золотих червінців і 120 чорно-лискучих соболів.
Однак невдовзі через цей неканонічний вчинок Діонісій був позбавлений
патріаршого престолу, але церковну автономію Україні так і не повернули.
(Детальніше див.: Никольский H. Патриаршество в России // Энциклопедический
словарь о-ва "Бр. А. и И. Гранат и К°". - Изд. 7. - Т. 31. - М., [1915].
- С. 376-378; Огієнко І. І. Українська церква. - К., 1993. - С. 157-194."
|
||
|
"Всі більш освічені українці і навіть розумніші люди з поспільства звали москвинів як півдикий, темний народ і вже тому не могли нічого доброго сподіватися від зв'язку з тим народом. Бракувало також конечних психологічних передумов для якогось об'єднання і з боку московського. Москвини тоді себе не вважали за один народ з народом українським, тільки виразно себе відмежовували від українців, яких звали "черкасами". Себе москвини звали "людьми московськими", державу свою звали державою московською, і лише нечисленна група з оточення московського царя та з духовенства знала, що московський цар почав титулуватися "всея Вєлікія Росія самодержцем". Але, як побачимо далі, і український гетьман уважав себе володарем "Великої Росії". Такий стан був наслідком того, що коли ще за короля Юрія І візантійський патріарх погодився іменувати окремого митрополита для Галицько-Волинської держави. - то надав йому титул "митрополита Малої Руси'', залишаючи за київським митрополитом титул "митрополита всея Руси", або, як його почали титулувати, митрополита "Великої Роси". Митрополит київський переїхав (не переносячи формально своєї столиці) до Москви і привіз із собою той титул, а потім митрополити київські з Москви переїздять до Вільна. Тоді, без згоди царгородського патріарха, москвини в 1448 році проголошують єпископа рязанського "митрополитом московським", а що перед тим митрополити київські, які жили якийсь час у Москві, звалися "митрополитами Великія Росії", - то і цього титулу додають собі безправно московськи митрополити. Пізніше, за прикладом митрополитів, починають себе і московські царі титулувати "самодержцями всієї Великої Росії" , але цей титул був ними взятий від митрополитів, а не внаслідок переконання, що московська держава є єдиним спадкоємцем Києва. Тому створилася така ситуація, що в часі, коли було складено Переяславську умову, - хоча московський нар і титулував себе володарем "Великої Росії", однак і українська влада вважає, що вона заступає інтереси цілого "народу російського", розуміючи назву "російський" як грецьку назву "народу руського", себто як "вчену", урочисту назву українського народу Але обидва народи вважають себе цілком чужими. Тому хоча б у1482 році москвини намовляють татарського хана Менглі-Герея напасти на Київ і пограбувати його, а вдячний хан, зруйнувавши місто, посилає в дарунок московському царю золоту чашу і дискос з пограбованої ним київської Святої Софії." |
||
|
"Московія, як жорстока по своїй природі, мілітарна орда, була заснована їв. Калитою (зятем і лакизою хана Узбека). "Москва... основана на крові", М. М. Карамзін, "І. Г. Р.", т. 2, cтop. 142, 1892 p. Живе вона з того, що грабує селища мирних сусідніх племен... Чому Москві християнізм не шкодив у житті державному? У Москву примандрував Візантійський патріярх Єремия у липні 1588 року. У Константинополі панують могаметани ("плем'я Агар'янське"). У св. Софії вище вівтаря напис: "Могамет переміг Христа". Знать Московська (вихрещені потомки ханів Татаро-Монгольської орди) сказала Єремиї, що він отримає золото, соболі, діяманти, коли освятить Москвина (митрополита Іову) на патріярха Московського і всея Руси. "Я не можу цього зробити. Бо це означатиме, що Московитія стала незалежною від патріярха Візантійського", - відповів Єремия. "Не висвятиш, то загинеш у в'язниці, под караулом", - сказав йому татарин (віце-цар Б. Годунов)... Годунов дивився на християнізм так, як і його предок хан Батий. Патріярх Єремия сидить у в'язниці. Повітря затхле.. їжу Подають на лопатці через дірку. Починають жалити блощиці, воші. І, щоб урятувати собі життя, патріярх Єремия 122 січня 1589 р. у Москві у церкві Успіння, піднявши хреста, проречав: "Православний цар, вселенський патріярх і собор священний возвишає Іову на престол патріярха всея Руси". Знать Татарська (творці державної Московитії) - Годунов, Мансуров, Чулков, Тарханов, Бутурлін, Темірязєв, Бекламішов і сотні таких, як вони, в екстазі тріюмфу. "Старий Рим упав від єресі Апполінарової, а новий Рим (Константинополь) окупований "безбожним плем'ям Агар'янським". Москва - Третій Рим! Москвини натхненні заповітом Чингіс хана Темуджіна (текст заповіту зберігається в Москві). Темуджін мріяв покорити народи Світу. Створити Світову Татарську Орду. (Звідси месіянізм: Світова Комуністична Держава з столицею Москвою)." |
||
|
"Усі київські митрополити ревно зберігали свій давній титул «всія Русі». Так було до часів Брестської унії 1596 р., так стало і після відновлення Київської православної митрополії в 1620 р. Митрополити Михайло Рогоза, Іов Борецький, Ісая Копинський, Петро Могила неодмінно іменувалися і «всія Россії». Характерним у цьому плані є акт обрання митрополитом Київським Петра Могили. «Мы, сановники й рицарство, й все духовенство, обивателя корони польской и великого княжества литовского, люди народа русского, религии греческой... участвуя все сообща, по древним правам и обычаям, в избрании общего пастыря нашего, митрополита всея Руси» [14-Акт избрания Петра Могилы в митрополиты Киевские // Кисвские епархиальные ведомости. –К., 1867.—V. 8,—С. 244.]... Судячи з наявних джерел, назви «Велика Русь» і «Мала Русь» насправді з'явилися на початку XIV ст. і були дані греками. Про них говориться у грамоті Царгородського патріархату, за якою в 1303 р. утворювалася окрема Галицька митрополія. У ній Малою Руссю названа територія Галицько-Волинського князівства [22- Gelzer H. Beitrage zur zussischen Kirchengeschichte aus griechischen Quellen Zeitschrift fur Kirchengeschichte. – Gotha, 1892. – Bd XIII. – S. 253.]. У 1347 р. імператорською буллою Івана VI Катакузена Галицька митрополія ліквідовувалася. «Відтепер,— говориться в грамоті,— святі єпископства Малої Русі, званої Волинню, а саме галицьке, володимирське, холмське, перемишльське, луцьке і турівське мусять підлягати наново святій митрополії Києва і цілої Русі» [23- Цит. за: Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні.—Рим, Нью-Йорк., 1965.—Т. І, С. 699-700.]. Лист імператора до волинського князя Любарта пояснює причину ліквідації Галицької православної митрополії. «Ти знаєш, що відколи руський народ пізнав Бога та через святе хрещення просвітився, через звичай та закон було усталено, щоб в цілій Русі, як у Великій так і в Малій, був тільки один митрополит у Києві та щоб він висвячував усіх єпископів на всі єпископства» [24- Чубатий М. Вказ. праця.—С. 700.].Ф |
||
|
"На
мою думку, причиною цієї неперехідної затятості є якраз те, що в глибині
душі наші молодші «старші» брати, які — як не крути — зросли саме з
нашого кореня ...
Російська православна церква Московського патріархату, що зросла
на наших теренах. До 1448 року Москва входила до складу Київської метрополії,
потім оголосила себе автокефальною, а у 1685 році («не за церковними
канонами, а хитрощами», як дипломатично зазначає патріарх Київський
і всієї України-Руси Філарет [68]) вже, у суто московському
стилі, «насильно приєднала до себе Київську метрополію, котра на
той час перебувала в юрисдикції Константинопольського патріархату, ...і
хоча у 1686 році патріарх Константинопольський Діонісій і дав Москві
відпускну Грамоту, але вже у наступному, 1687 році. Константинопольський
Собор скасував рішення патріарха Діонісія стосовно Київської митрополії
і за порушення канонів позбавив його патріаршества» [69], постійно
відчувають саме свою історичну меншовартість, оскільки століттями будували
свою «исконнорусскость» саме на нашому, вкраденому і привласненому,
історичному підірунті." |
||
|
Энгельс
Ф. пише у литі до свого друга Е. Бронштейна : "как "освобождает"
царь? ... спросите у украинских крестьян, которых Екатерина тоже сперва
освободила от "польского гнета" (предлогом была религия) только для
того, чтобы потом их аннексировать. К чему в сущности сводится все русско-панславистское
надувательство? К захвату Константінополя - больше ни к чему... Стоит
только русским занят Константинополь, - тогда прощай болгарская и сербска
независимость и свобода - эти братушки (bratanki) очень скор почувствовали
бы, насколько лучше им жилось даже при турках. Только колоссальной
наивностью этих bratanki объясняется их вера то, что царь заботится
об их выгоде, а не о своей собственной..." |
||
|
Дозволяється використовувати матеріали сайту ©"Ukraїnarus`" при написанні наукових робот. Не дозволяється запозичення секцій і підсекцій сайту "Ukraїnarus`" іншими сайтами в мережі Інтернет. При використанні окремих матеріалів сайту посилання на ©"Ukraїnarus`" є обов'язковим.
| Частина1 | ~
Від склавинів до української нації ~
~
"Держава Києвичів","Київська держава" ~
~
Київська Русь - ранньоукраїнська держава ~
|
| Частина2 | ~
Русь етнічна i Русь самозвана: украдене ім’я. Русь-Україна і Московія-„Росія”:
до з’ясування термінологічної проблеми ~
~
"Русь" і "Московія" очима Європи ~
|
| Частина3 | ~
"Общерусская народность": до історії міфу. "Общеруської історії не
може бути, як немає общеруської народності" ~
~
Предки нинішніх москвинів у жодній мірі не були співтворцями культури
й цивілізації Київської Руси - це історія лише України
~
~
Мова Київської Руси-України ~
~
Споконвічність і безперервність українського народу на терені України
~
|
