"До возз'єднання з Москвою, зазначає М.Сумцов, в Україні в кожному селі була школа, що дорослі й малі діти вміли читати й писати, про що згадував у своїх спогадах відомий антіохійський диякон Павло Алеппський: «Починяючи з міста Рашкова, ми по всій козацькій землі добачали приємну рису — всі люди, навіть дівчата й жінки, вміють читати. Окрім того панотці навчають сиріт і не дозволяють їм вештатись марне вулицями. Дітей безліч, як трави, і всі освічені, навіть сирітки» (с.181).

Москва, мовить далі М.Сумцов, запозичувала не тільки вчителів з України, а й підручники: «По українських книжках навчалися в Москві в XVIII і навіть на початку XIX в.». Натомість через сто років картина в Україні різко змінюється. Школи запроваджено було російські, себто чужі, що відбило охоту в українців до навчання. Коли в 1917 та 1918 роках почались українські вчительські курси, — підкреслював М.Сумцов, — то багато вчителів почували для себе українську мову важкою і незрозумілою (дорослі люди!), а як же вони дітей українських за довгі роки годували ще більш для них незрозумілою і важкою мовою російською?» (с.183).

Слобідські українці за свідченням очевидців (Загоровський, Павловський, архієпископ філарет) поважали науку й мистецтво, та пригноблення селянства і кріпацтво знищили нижчу школу. А для панства та попівства пішли окремі навчальні заклади, тобто почалось відоме "розділяй і владарюй": гімназії, реальні школи, : семінарії, вчительські інститути, університети. Наука (підкреслимо — зросійщена) ширилась у верхах та одночасно приходила в занепад на низах. Верхи давали учених урядовців, а в низах залягі ло темне неосвічене селянство.

«Середня школа на Україні, — продовжував Сумцов, — про саму Україну нічого не знала і не цікавилась нею ніколи — ні учні, ні вчителі. Коли дехто з учнів дещо довідувався про рідний край, то це було цілком випадково під впливом окремих осіб. Мова українська була в презирстві; з історії ледве-ледве знали ім'я Богдана Хмельницького, буцімто занадто вдячного Москві за допомогу, та ім'я великого злочинця Мазепи, що зрадив цареві.

Природи української теж не можна було побачити в середній школі; навіть І на малюнках у підручниках Ті не було; коли який малюнок траплявся, то безперечно московського видання. Вчительство також нічого не знало про Україну й ані трохи про те не турбувалось.Якось то в охтирській хлоп'ячій гімназії на випускному іспиті було задано гарну тему про впливи природи на життя народу, і з учнів ні один не згадав про свій красовитий, багатий край, про Ворсклу- взгір'я, лани широкополі, веселі кручі і т. ін.; в письмових роботах тільки й було що з одного боку тундри з оленями, а з другого Сахара з верблюдами, - усе ж, що лежить між тундрами та сахарами, ніби провалилось» (с.185)."

""БРАМА МУДРОСТІ Й УЧЕНОСТІ" Гетьманщина, а згодом і Слобожанщина поступово перетворилися в регіони з високим загальним рівнем освіти й науки. Велику роль у їх розвитку відігравало православне духівництво, Церква.

Київ став одним із провідних осередків підготовки відповідних кадрів не лише для України, Росії чи Білорусії, а й для Західної Європи. Петро І у 1698 p. зазначив у розмові з патріархом: "Священики у нас грамоти мало знають... Якби їх... у науку послати до Києва у школи..."

Зрозуміло, що через деспотичну систему правління, всілякі обмеження в різних галузях науки і культури освіта простолюду в Московії була набагато нижчою. Це дало привід Вольтеров! в 1760 р. написати про Росію так: "Звичаї там такі ж важкі, як і клімат; заздрість до чужинців - крайня, деспотизм - безмірний, суспільство - нікчемне".

Саме українці - представники духівництва - організували у Москві Слов'яно-греко-латинську академію (на зразок Києво-Моги-лянської) і згодом постійно поповнювали її професорсько-викладацький склад. Тоді, на думку О.Преснякова "малорусские силы потянули к Москве, которая овладела - хотя и с большим трудом - их киевским центром.

Это было крупным шагом в политике, подготовившей перерождение Московского царства в монархию всероссийскую". У 1679 р. вихованець Києво-Могилянської колегії, виходець із Білорусії Симеон Полоцький (1629-1680 pp.) видав у Москві "Букварь языка славенска", за яким протягом тривалого часу навчалися діти і в школах Києва. Будучи наставником царських нащадків, він мав великий вплив у Російській державі.

"Граматика" українського письменника-полеміста і філолога Мелетія Смотрицького (бл. 1578-1633 pp.) в другій половині XVII-XVIII ст. залишалася найпопулярнішим підручником, який для Михайла Ломоносова, за його ж словами, став вратами учености. З останньої чверті XVII ст. помітно активізувався процес навчання, зросла кількість учнів і студентів.

Так, на першому етапі Визвольної війни в Києво-Могилянській колегії здобувало освіту небагато юнаків. У 1685/86 навчальному році їхня кількість досягла 240, а на початку XVIII ст. - вже 1 тис. чоловік. Поступово розширюючись, колегія (з 1701 р. - академія) концентрувала найкращі наукові та викладацькі кадри. Наприклад, Ф.Прокоповича автор одного з тогочасних літописів оцінив так: "Сей премудрый родом был з Украины, обучался в Риме и инде, был префектом и ректором в Києве, проповиди его удивительны; жесток был".

У риториці Прокоповичу не поступався архімандрит києво-печерський Роман Копа: "...Крепко в разговорах красно-глаголив бяше". На жаль, протягом XVIII ст., із заснуванням Академії наук у Санкт-Петербурзі (1724 р.) і Московського університету (1755 р.), роль київського вищого навчального закладу підупала. У 80-х pp. тут було запроваджено обов'язкове викладання російською мовою, академію фактично перетворили у вищу духовну школу.

Погіршився стан і початкової освіти. Зокрема, на кінець XVIII ст. майже припинили свою діяльність так звані дяківські школи. Зосередження керівництва процесом навчання в руках старшини і шляхти, що стрімко зросійщувалися й щораз далі відривалися від народу та національної культури, мало вкрай негативні наслідки для українців. Утім, до середини століття Гетьманщина, як порівняти з іншими регіонами Російської імперії, ще зберігла значні пріоритети.

Навіть на початку XX ст. ГПетровський у своїй промові в IV-ій Державній думі звертав увагу депутатів на цей факт і наводив дані, згідно з якими на Лівобережжі в 1740 і 1748 pp. налічувалося понад 1 тис. шкіл. І якщо в ці роки одна сільська школа з українською мовою викладання припадала на 746 душ, то в 1876 p. - вже на 6730. Коментарі, як мовиться, зайві!

Царський уряд проігнорував неодноразові клопотання старшини про відкриття національного університету в Гетьманщині, проект заснування якого виник ще в 1760 p. Планувалося побудувати його в Бату-рині. На Слобожанщині школи відкривали в перебігу колонізації тієї чи іншої місцевості, їх, власне, організовував сам народ для задоволення своїх потреб у навчанні.

На межі XVIII і XIX ст. тамтешня система освіти увійшла в конфлікт із загальноросійською, і за тих суспільно-політичних обставин перемогла, зрозуміло, остання. У 1721 p. в Бєлгороді було засновано семінарію, яку 1727 p. перевели до Харкова й перетворили в колегіум (на кшталт київського). В ньому викладали теологію, гуманітарні науки, основи математики, фізики, медицини тощо. З середини XVlII ст. більше уваги надавалося світським дисциплінам.

Переважну частину його професорів становили вихованці Києво-Могилянської академії. Викладав тут і Г.Сковорода. З Харківського колегіуму вийшли такі видатні діячі науки і культури, як М.Гнєдич і Г.Базилевич. Думається, було б цікаво простежити на конкретних прикладах, як саме долали щаблі духовного зростання окремі представники державницької еліти.

Так, уже згадуваний вище Яків Маркович здобув освіту в Києво-Могилянській академії, користувався неабиякою прихильністю Ф.Прокоповича. Останній сподівався, що Маркович, маючи великі здібності в богослов'ї, посяде згодом високий духовний сан. Проте юнака приваблювали насамперед світська кар єра, великі прибутки, господарська діяльність.

Він добре знав латинь, польську, німецьку, французьку, українську, російську мови, ймовірно, єврейське письмо, бо дід його - Марко Аврамович- був вихрестом, а згодом поріднився з багатою старшинською родиною. В середині 20-х pp. XVIII ст. Маркевичі мали велику, як на той час, бібліотеку (близько 350 книжок), в якій були 21 богословська праця, 12 - з філософії, 10 - на історичну тематику, 5 - з медицини.

Яків Андрійович розумівся на політиці, космографії, цікавився історією, регулярно виписував французькі й німецькі часописи, "Санкт-Петербургские ведомости", відвідував театр. Генеральний хорунжий Микола Данилович Ханенко (1691 чи 1693 -1760 pp.) - представник гетьманського роду - також спочатку навчався в Києво-Могилянській академії, а згодом у Львівській братській школі. З 1710 p. - на військовій службі, потім - при Генеральній канцелярії, де виконував різні посольські доручення.

Він добре володів латинською, польською і німецькою мовами, багато читав, для чого виписував книжки з-за кордону та обмінювався ними з іншими книголюбами. В його бібліотеці були видання з граматики, фізики, релігії, політики, історії, географії, мистецтва і т. ін. Ханенко займався перекладами, зокрема з латині на російську мову. В щоденнику, який він вів, міститься такий запис: "Начал переводить Малердовы до покойного преосвященного Феофана Прокоповича ответы о вере нашей и о римской, и о протестанских религиях" (1747 р.).

Трохи далі занотовано: "Перевел Катехизис и биологию". Уславив себе Ханенко і як збирач рідкісних рукописних книг, різних документів, копій з них. У Москві й Санкт-Петербурзі він неодноразово відвідував італійську, німецьку, французьку опери та комедії, особисто знав Монплезіра, бачив і слухав Ломоносова. Старший син Миколи Даниловича - Василь - початкове навчання пройшов у батьківському домі, виховувався в Санкт-Петербурзі, а в 1746 р. - "после долговременнаго и труднаго плаванія по морю - вступив до Кільського університету (Німеччина).

Цікавою, на наш погляд, є настанова батька синові перед мандрами того за кордон. У своєму так званому "Ув'Ьщеніи" Микола Ханенко радив Василеві: "Обучаться же тебе латинскаго и французскаго языков, не забывая и немецкаго, а если допустит время, хотя и других каких, и такой успех в оных стараться получить, чтоб могл еси чинно и свободно оными разговаривать и самым изрядным стилем писать, наипаче же и всяких высоких авторов на тых языках не токмо читать, но и переводить и толковать был бы еси достаточен; а сверх языков должен еси обучаться совершенно церковной и светской генеральной и партикулярной исторіи, також ученію поэтики, реторики с стилем, логики, физики и метафизики, арифметики, логистики и астрономики, геометрій, тригонометрія и геометрій практики, т. е., геодезіи, архитектуры воинской и гражданской, географіи, этики, экономики, политики, юруспруден-ціи и механики, да и протчего, в том числе хотя бы какого и художества честнаго, например, фехтуры, т. е., жывопиства, музыки, либо какого другаго майстерства, что честному и ученому человеку к знанію и искуству благопристойно; чему же обучатися будешь, то старайся, чтоб в том ученій и искустве получить тебе совершенну теорію и практику, дабы. за возвращеніем твоим в отечество наше. показал еси в самой вещи. яко не всуе в чужих краях было твое обращеніе. и в науках не напрасно потеряно твое время" (підкреслення наше - авт.).

Одну з найкращих у Російській державі приватних бібліотек, де було чимало книг з історії України, мав Григорій Андрійович Полетика (1725-1784 pp.). Народившись у сім'ї козацького старшини в Ромнах і здобувши освіту в Києво-Могилянській академії, він із 1746 p. працював перекладачем в Академії наук у Петербурзі, з 1748 по 1764 p. засідав у Синоді, протягом 1764-1773 pp. обіймав посаду головного інспектора шляхетського кадетського корпусу. Г.Полетика написав багато статей про адміністративне управління, зокрема "Записку, как Малороссия во время владения польского резделена была и образе ее управления", склав словник шістьмома мовами: грецькою, латинською, французькою, російською, німецькою і англійською. З-під його пера вийшов "Сборник прав и привилегий малороссийского шляхетства".

Г.Полетика є ймовірним дописувачем "Исторіи Русов или Малой Россіи". Користуючись великим авторитетом серед еліти Гетьманщини, він як депутат від шляхетства Лубенського полку відстоював права та привілеї козацької старшини в Комісії зі складання "Нового уложення", виступав за збереження залишків автономії України в складі Російської імперії. Наведені факти переконливо свідчать про високий інтелект і рівень знань у представників української верхівки. Тодішньому поширенню освіти неабияк сприяла активізація книгодрукування. Так, за 1656-1683 pp. під керівництвом лише одного архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля (бл. 1600-1683 pp.) видрукувано 77 книжок різних жанрів.

Протягом 1697-1708 pp. побачили світ ще 40 видань. З 1675 p. розпочала свою видавничу діяльність друкарня в Новгороді-Сіверському. Виданий уперше в 1674 p. "Синопсис, или краткое собрание из различных летописцев" - фактично короткий нарис історії України та Росії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст. - перевидавався аж до 1836 p. Періодичні війни, в яких брали участь українці, хвороби і епідемії та боротьба з ними обумовили необхідність поліпшення медичної справи. Спеціалізовані заклади відповідного профілю з'явилися на початку XVFlI ст. Зокрема, в Лубнах у 1707 р. розпочала функціонування польова аптека.

Поступово зростала кількість фахівців-медиків. Наприклад, брат Г.Полетики - Іван Андрійович (1722-І783 pp.) - у 1754 p. захистив при Лейденському університеті докторську дисертацію про спадкові хвороби. В 1755 p. його обрано професором Кільського університету. З 1763 p. він очолював Васильківський карантин і брав участь у роботі Київського карантинного шпиталю. Одним із перших вітчизняних фізіологів став Матвій Самсонович Крутень (1737-1770 pp.), який у 1765 p. захистив при Лейденському університеті докторську дисертацію "Про жування", в якій докладно описав порожнини рота, нервові регуляції травлення. Певні здобутки спостерігалися і в точних науках.

Так, великим попитом у навчальних закладах користувалася "Арифметика" Л.Маг-ницького (1703 p.), підручник "Скорочення змішаної математики" (механіка, катоптрика, діоптрика, астрономія, сферична тригонометрія, математична географія й хронологія) І.Фальковського та ін. У галузі архітектури визначними пам'ятками тієї доби вважаються Преображенський собор в Ізюмі на Харківщині (1684 p.), Юр'ївсь-кий собор Видубицького монастиря в Києві (1696-1701 pp.), Преображенський собор Мгарського монастиря під Лубнами на Полтавщині (1684-1692 pp.), Здвиженський собор (1689-1692 pp.) у Полтаві.

Серед кращих витворів світської архітектури слід назвати будинок полкової канцелярії в Чернігові (90-ті pp. XVII ст.) - унікальну пам'ятку суспільно-політичного устрою Гетьманщини. Попервах споруда належала чернігівському полковникові Я.Лизогубу. Традиції народного будівництва й форми нової на той час фортифікації своєрідно перепліталися в козацьких поселеннях на Запорожжі. На українських землях, поряд із місцевими першокласними майстрами, працювали будівничі з Росії, Польщі, Литви, Білорусії тощо. Під час спорудження монастирів, соборів, житлових будівель обов'язково враховувалися фактори ймовірного нападу ворога й необхідності захиститися від нього. В архітектурі українців часто-густо використовувалися не лише традиції багатовікової вітчизняної, а й кращі надбання загальноєвропейської культури."

"...за спостереженнями данського посла з 16 червня 1711 року, наведеними вже згаданим І. Борщаком: "У козацькій країні всі благоденствуют і всі живуть у розкоші [звернімо увагу на це об'єктивне свідчення іноземного дипломата, бо ще й нині деякі "знавці" нашої історії силуються всіляко принизити значимість і здобутки Української Держави часів козаччини, зводячи її до "беспутного" існування такої собі "шайки разбойников и гуляк" на Січі. Свого часу, як зазначає відомий дослідник історії та культури України Григорій Нудьга ([408а], стор. 21), й "російські царі, зокрема Катерина II, всюди "трубили", що козаки - це розбійники, які не визнають ніяких порядків і цивілізованих правил співжиття між народами..."

Та "зовсім інше пишуть представники Європи", котрі до того ж свідчать не з чужого голосу, "а на основі зовсім конкретних фактів, свідками яких вони були". Так, посол Венеціанської Республіки Альберто Віміні, що прибув з цією місією до Хмельницького в 1650 році (саме він, наголошує Г. Нудьга, "першим вдався до терміну "республіка" щодо козацької України), у своїй "Реляції", написаній у 1651 році (передрукована в "Киевской старине" у 1900 р.), писав (там же, стор. 54), що "запорожці люди прості, але мають бистрий розум, який найкраще виявляється у державному правлінні (важливо, що до такого висновку Віміні прийшов "після власних спостережень над державними принципами козаків". - МЛ.)".

Найвищим органом правління у козаків є Рада, на якій "козаки обмірковують свої справи, обороняючи кожний свої погляди без чванства", а коли упевняться, що чиясь думка є кращою, аніж власна, то сприймають її, "і цього не соромляться". Між тим, наша держава того періоду аж ніяк не обмежувалася лише Запоріжжям - хоча, безперечно, то була надзвичайно важлива складова її устрою. Та не менш важливою органічною складовою була й т. зв. городо-ва Україна (городове козацтво). - М. Л.]... У протилежність до росіян, кожний козак ходить до церкви з своїм молитовником. Вони під усіма оглядами незрівнянно чистіші й охайніші за росіян... Хати гарні, вулиці чисті. У Росії нічого подібного я не бачив".

Це свідчення висловлене, як наголошує І. Борщак, "по гарячих слідах Мазепи". Звичайно, марно намагатися шукати в Мазепі такі звичні нам за укоріненими радянськими стереотипами риси "справедливого народного героя", котрий завжди бере сторону знедолених. Скорше, навпаки, - в спорах він підтримає не селян, навіть не козаків, а візьме бік можновладної старшини, бо він - д е р ж а в е ц ь, а тому мусить діяти не лише в силу своїх особистих якостей чи почуттів (які, зазначимо, немає жодної потреби ідеалізувати, адже гетьман був людиною у повному розумінні цього слова, а отже - тою чи іншою мірою підвладним усім людським емоціям, почуттям, бажанням), а керуючись залізною логікою державних інтересів і об'єктивних умов, які складалися попри його волю чи бажання (як це, наприклад, сталося із сумнозвісним наверненням армії Карпа XII на Україну).

Тому, перебуваючи на чолі України, яку він бажав перетворити у незалежну державу (в "могущественное королевство", як наголошував Ф. Вольтер), Мазепа, знаючи щ о складає головну підвалину будь-якої держави (недарма ж, як стверджують дослідники, він полюбляв Макіявелі), мусив тримати сторону старшини, бо лише з неї міг "зробити освічену аристократію" (за сучасною термінологією, національну еліту). І його політика таки дала українській старшині "ідеольогічну основу національної аристократії, завдяки якій вона... навіть перетворившись у російське дворянство, висунула пізніше з поміж себе не одного діяча національного відродження. Ледве чи таке явище було можливе без двадцятилітнього гетьманування Мазепи", наголошує І. Борщак ([399], стор. 15-16)..."

Бо російська культура в XVII-XVIII ст. перебувала у жалюгідному стані і стояла набагато нижче від української. Вона не тільки не могла здійснювати "благотворний вплив" на українську культуру, але навпаки, сама розвивалася під благотворним впливом останньої.

Відомо, що грамотність в Росії була дуже низькою, тоді як на Україні вона була набутком не лише заможних верхів, а й широких демократичних верств. Українська старшина в переважній більшості складалась з осіб, що мали прекрасну освіту, і тим вона кардинально відрізнялась від російського боярства, в переважній більшості не-письменного або малописьменного.

Київська Академія до середини XVIII ст. (до заснування Московського Університету) була єдиним вищим учбовим закладом в Росії і справжнім поставщиком кадрів інтелігенції для всієї країни.

Українська література, образотворче мистецтво, архітектура, музика, театр стояли на незрівнянно вищому щаблі, аніж в Росії.

Ще до національно-визвольної війни 1648-1654 pp. московський уряд запрошував українських учених і митців, доручаючи їм важливі культурно-ідеологічні справи. Так, в 30-і роки XVII ст. Єпіфаній Славинецький і Арсеній Сатанівський були залучені до перекладу і виправлення богослужебних книжок у зв'язку з підготовлюваною церковною реформою.

(Українці)"... були фундаторами та викладачами першого російського вищого навчального закладу — Слов'яно-греко-латинської академії, яку створили на зразок Києво-Могилянської академії. Вони ж заклали основи російської педагогіки. В результаті освічена московська молодь наприкінці XVII ст. заговорила українською.

Вся російська орфографія виросла з "Граматики" 1619 p. українця Мелетія Смотрицького. З кінця XVII до початку XIX ст.ст. в Росії вивчали історію за підручником киянина І.Гізеля. Біля джерел великої російської літератури стояв українець Ф.Прокопович, а музики — М.Березовський, Д.Бортнянський, А.Ведель.

Українці створили московський театр та драматичну російську літературу XVIII ст. Важко переоцінити їх вплив на постання російського малярства. Росіянин професор П.А.Безсонов писав про український вплив на формування культури Російської імперії: "Пришельцы (малороссы) заняли здесь (в Великороссии) самые видные и влиятельные места, от иерархов до управлений консисторий, ими устроенных, от воспитателей семьи царской до настоятелей монастырских, до ректоров, префектов и учителей ими же проектированных школ, до кабинетных и типографских ученых, делопроизводителей, дьяков и секретарей. Все почти подверглось их реформам, по крайности неотразимому влиянию..." (Огієнко, 1918, с.109).

Ще за княжих часів українці брали участь у розвитку культури Московської держави. Мало кому відомо, що гордість російського малярства XIV— XV ст.ст. Андрій Рубльов, на думку М.Ю.Брайчевського, народився на Волині, а вчився у Києві. Письменник'Ф.Достоєвський походить із сім'ї поліського священика. Філософ В.Соловйов вийшов з роду Сковороди. Українцями були такі видатні діячі російської культури, як В.Короленко, О.Толстой, М.Гнєдич, В.Гаршин. Українцем був і А.Чехов. І це усвідомлював не тільки сам письменник, а й його сучасники.

Всі ці відомі літератори значною мірою належать Україні, не тільки за походженням, а й за українською специфікою їх творчої спадщини. З українського роду Лермонтів з містечка Переволочна на Полтавщині походить і великий російський поет. Українське коріння мали видатні поети Ганна Ахматова (Горенко) та Максиміліян Волошин (Корніенко). До слави російського малярства" традиційно зараховують цілу плеяду видатних художників-українців: Д.Левицький, М.Врубель, В.Боровиковський, І.Рєпін, М.Ге, В.Маковський, брати Мясоєдови, М.Малевич та багато інших.

Українцями були знамениті композитор П.Чайковський, актор М.Щепкін, співаки Л.Собінов, І.Козловський, скульптор І.Мартос. Навіть відомий російський флотоводець адмірал С.Нахімов пишався своїм походженням з українського роду запорозького старшини Нахімовського. Незліченна когорта вчених-українців безпідставно зарахована імперською ідеологією до числа геніальних росіян. Маються на увазі В.Вернадський, С-Ковалевська, М.Миклухо-Маклай, М.Пржевальський І.Грабар, К.Ушинський, С.Корольов та багато інших..."

"Наприкінці XVII ст. заходами українського вченого Епіфанія Словинецького було засновано в Москві першу вищу школу - слов'яно-греко-латинську академію. Брак професури в Москві так гостро відчувався, що тут були раді прийняти на професорські посади навіть студентів Київської Духовної Академії. Першим підручником історії в Московщині був "Синопсис" архимандрита Києво-Печерської Лаври Інокентія Гизеля.

Цей підручник перевидано в Росії кілька разів. Завдяки цій книзі учні російських шкіл краще знали історію України, ніж Московщини, але не зважаючи на такий зміст підручника, його не вдалося нічим замінити аж до кінця XVIII ст. Так само підручною книгою, широко вживаною в Москві, стала граматика українця Мелетія Смотрицького, написана для українських шкіл, але без змін передрукована багато разів у Москві, де вона правила за єдине джерело граматичних знань аж до 1755 року.

Ломоносов, складаючи першу граматику російської мови, був під таким величезним впливом Смотрицького, що запозичив з його граматики дуже багато граматичних термінів. Ряд правописних норм, засвоєних в Московщині під впливом Смотрицького ще в XVII ст., збереглися в російському правописі до останнього часу. "Как литература' московская, - пише російський академік Ф. Ів. Буслаєв, - во второй половине XVII века была под сильнейшим влиянием южнорусской (тобто української - наша прим.), из которой она вносила в северовосточную Русь западные идеи, так и живопись московская той эпохи, без сомнения, много обязана мастерам южнорусским, произведениями которых были украшены как рукописи, так и старопечатные книги."

Із усього сказаного бачимо, що українці в XVII-XVIII вв. виявили свої більші культуро-творчі здатності, ніж москалі. Російська культура тих часів не створила ніяких особливо видатних цінностей і розвивалася з допомогою української. Для того, щоб перевищити українську культуру, російській потрібна була поліційна підтримка царату, а за совєтських часі апарату НКВД. Душачи українську культуру, не даючи їй змоги нормально розвиватись, росіяни проте в ХІХ-ХХ ст. не довели своїх культуротворчих здібностей.

Щоправда в нинішніх часах поняття російської культури охоплює багато справді визначних творів. Зокрема це треба сказати про російську клясичну літературу, що її цінність є загально визнаною і в Західній Европі. Але впадає в око те, що найвидатнішими творцями т. зв. російської культури XIX в. були переважно або люди неросійської крови, або мішанці.

В жилах Пушкіна текла муринська (негрська) кров; предки Лєрмонтова були шотляндці; татарсько-тюркської крови були Жуковський, Огарьов, Тургенев, німецької - поет Дельвіґ, складач найбільшого словника російської народньої мови Володимир Даль, автор "Былого и Дум" Герцен; нарешті, такі велетні російської літератури, як Толстой і Салтиков-Щедрін, теж мали в своїх жилах німецьку кров; походженням з французів був автор "Антона-Горемыки" Григорович; з поляків - творець комедії "Горе от ума" Грибоедов, один з найвидатніших поетів з плеяди Пушкіна, Баратинський, автор "Записок врача" Вересаев; з литовського роду походив славетний російський критик і публіцист Писарев.

Дуже багато культурнотворчих сил в ХІХ-ХХ вв. дала Росії Україна. Українського походження були письменники Гоголь, Короленко, Потапенко, Мордовцев, актор Щепкін, великі художники Репін, Судковський, учені проф. Мечніков, проф. Бодянський, проф. Потебня, проф. Ковалевський. Цей список можна було б продовжити дуже багатьма іменами з різних фахів. Але що ж в такому разі залишається від культурнотворчих здібностей москвинів? Можна сміливо твердити, що в своїх найвищих досягнен нях російська культура не є утвором росіян і українці своїми культуротворчими здібностями е расою порівняно вищого типу."