Олександр Болдирєв. Одеська громада
1 | 2 | 3 | 4Олександр Болдирєв. Одеська громада
Історичний нарис про українське
національне відродження в Одесі
у 70-ті рр. XIX — почат. XX ст.
1994
1. ОДЕСЬКА ГРОМАДА
У 70-ті РОКИ XIX ст.
«Україна буде непідлеглою Річчю
Посполитою в союзі слов'янськім. Тоді ска-
жуть всі язики, показуючи рукою на те місто,
де на карті буде намальована Україна: «От
камєнь, єго же не брегоша зиждущпи, той
бисть во главу» 1. Цими словами закінчуване
програмовий документ (так званий «Закон
Божий») товариства «Кирила та Мефодія
із заснуванням якого можна пов'язувати по
чаток національного відродження Україн
Створене у 1846 році товариство, яке проісну
вало трохи більше року і об'єднало найтала-
новитіших представників українського націо-
нального духу (Костомаров, Шевченко, Ку-
ліш, Гулак та ін.), посіяло те насіння, сход
якого стали незничтожимі ні для оберігачів
устоїв Російської імперії, ані для пізніших
батьків тоталітаризму.
В умовах розвитку нового життя, почато
якого було покладено ліквідацією кріпацтва
у 1861 році, ідеї кирило-мефодіївців отримали
своє могутнє продовження в суспільній діяль-
ності так званих «громад» — незалежних
об'єднань демократичної української інтелі-
генції. В 70-х роках XIX ст., у період загалі
ного пожвавлення інтелектуального, політич-
ного та літературного життя російського сус-
пільства, нового імпульсу отримав і націо-
нальний рух в Україні. У цей час найбільщ
впливовою, провідною силою всього україн-
ського руху (і не тільки в Російській імпе-
рії, а й у Галичині, яка належала Австрії)
стала Київська громада, яка налічувала у
своєму складі більш як 300 членів2. Осер-
дям Київської громади стала університет-
ська професорська еліта: історики —
В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, О. М. Ла-
заревський; правознавець О. Ф. Кистяків-
ський; філолог П. Г. Житецький; економіст
М. І. Зібер; композитор М. В. Лисенко; пись-
менники — М. П. Старицький та П. П. Чу-
бинський. Навколо цих титанів української
культури групувалась талановита універси-
тетська молодь. Такий виключний склад чле-
нів давав можливість Громаді вирішувати
масштабні завдання збору та обробки етно-
графічного, історичного, мовознавчого мате-
ріалів, виношувати та розвивати передову
суспільну думку, пропагувати свої погляди
засобами педагогіки, публіцистики, наукови-
ми та літературними творами.
На відміну від Київської, Одеська грома-
да об'єднувала більш широкі кола інтеліген-
ції. її основу складали педагоги середніх нав-
чальних закладів, службовці міської управи,
студенти. Але що то були за люди!
Одеса другої половини XIX століття яв-
ляла собою в Європі яскравий економічний
феномен. Як зазначає американська дослід-
ниця Патрісія Герлігі, «темпи зросту населен-
ня Одеси у XIX ст. були найбільш вражаю-
чими в Російській імперії і можуть бути по-
рівняні лише з історією розвитку таких ве-
ликих західноамериканських міст, як Чікаго,
приміром. У 1856 році населення Одеси пе-
ревалило за 100 000 чоловік, завдяки чому
місто набуло статусу третього після Москви
та С.-Петербурга в імперії. В 1878 році міс-
то мало близько 7 миль у радіусі, і в ньому
мешкало понад 200000 населення. На кінець
XIX ст. з населенням у 400000 чоловік Одеса
була найбільшим містом України» .
Дивну суміш національних культур демон-
струвало заїжджим оте численне одеське
населення. Микола Білінський, член Одесь-
кої громади, так описує свої враження від
Одеси, коли він вперше прибув сюди ще юна-
ком у 1870 році: «Чудний вигляд в ті часи
мала Одеса. Таблички на вулицях із визна-
ченням вулиць були написані двома мова-
ми — російською та італійською: «Улица
Дерибасовская» і зараз же «Strada Deriba-
sowska», «Покровский переулок» і «Stradella
Pokrowski», «Соборная площадь» і «Piazza di
Cathedrale». Деякі торгівельні підприємства
мали також двомовні написи: «Погреб рус-
ских вин» і «Cantina condiversi vini». На
вулицях часто зустрічались то поодинокі, то
групами турки, албанці, греки у своїх націо-
нальних костюмах: у шароварах, як спідниця,
в куртках із ладівницями на грудях, у фесках
або в невисоких круглих шапочках. Чутно бу-
ло чужоземну мову. На центральних вулицях
на тротуарах також чужоземці пекли кашта-
ни на особливих металевих приладах і тут-
таки продавали охочим. Від цього всього ви-
никало враження, нібито ви потрапили в
якийсь куток чи то Далматського узбереж-
жя, чи то в Малу Азію, чи у Смирну».
«Дух комерції та спекуляції витав над міс-
том», — згадували очевидці економічних ус-
піхів Одеси . Цей дух був настільки міцним,
що деякі аристократи інтелектуального
Олімпу того часу, такі як Костомаров, на-
приклад, переживали тут відчуття дратівли-
вості та розумового дискомфорту. Ось як опи-
сував він свої враження під час других від-
відин Одеси у 1870 p.: «Город Одесса, где я
бил, назад тому 24 года, теперь показался
мне до того изменившимся, что едва можно
бнло узнать в нем ту Одессу, которую я преж-
де видел. Вся єна отстроена как любой ев-
ропейский город; освещение газом не усту-
пает петербургскому, а мостовая лучше сто-
личной. ...Университетские профессора заме-
тили, что меркантильнеє направление одес-
ского общества, проникая в круг студентов.
препятствует расширению среди них той люб-
ви к науке, без которой университет делается
бездушним трупом. Здесь все гоняются за лич-
ною вьігодою, все прежде всего думают о на-
полнении своего кармана» в. Одначе атмосфе-
ра комерції — не найбільша загроза науково-
му та культурному поступу. В місті діяв уні-
верситет, у складі якого було чимало видат-
них учених, найяскравішим представником
яких був, без сумніву, І. І. Мечников. Плідно
й активно діяло у місті Товариство прихиль-
ників історії та старожитиостей, інші науко-
ві й технічні товариства, різноманітні самоді-
яльні гуртки, діяльність яких охоплювала як
сфери наукові, так і суспільно-політичні. По-
серед цих груп одне з найпомітніших місць
займала Одеська, громада.
Вже з кінця 60-х років існував в Одесі гур-
ток української інтелігенції. В 1871 році один
з його представників — Антон Антонович
Гладкий — завітав до Львова з метою зібра-
ти якомога більше матеріалу про життя за-
хідних українців і видати в Одесі енцикло-
педію про Галичину. Гладкий, людина, во-
чевидь, світська і забезепечена, скупив кіль-
ка сот книг галицької тематики, дав грошей
на місцеву «Просвіту», поділився своїми пла-
нами щодо видання енциклопедії і просто-
таки закохав у себе галицьких діячів. Вони
вважали, що в справі ознайомлення росій-
ської України з Галичиною Гладкий буде сер-
йозним конкурентом Драгоманову і навіть по-
спішили попередити останнього про таку не-
безпеку . Одначе, як то часто буває з людь-
ми занадто претензійними, А. А. Гладкий,
приїхавши до Одеси, дуже швидко пересва-
рився з місцевими гуртківцями, до праці так
і не став, а натомість попростував через Каїр
з нареченою на острів Мадейру.
Більш певні відомості про Одеську грома-
ду доходять до нас, починаючи з 1874 року,
коли гурток остаточно сформувався і устояв-
ся.
Взагалі 70-ті роки XIX ст. були вельми
сприятливими для широкої громадської іні-
ціативи в Одесі. У 1874 році було скасовано
Новоросійське генерал-губернаторство, від-
роджене під назвою «тимчасового» лише у
1879 році для боротьби з революційною ді-
яльністю народників. «До 1874 p. в Одесі не
видно було майже ніякого руху не тільки між
робітниками, а навіть і між світлою інтелі-
гентною учащоюся молодіжьжу...» — стверд-
жував одеський кореспондент емігрантського
часопису «Громада». Отже, якраз період
1874 — 1879 рр., период Певного лібераліз-
му урядовців у місті, став зоряним часом
українського національного відродження в
Одесі.
Гурток однодумців, відомий в історичній
літературі під назвою Одеської громади,
склався біля групи місцевих інтелігентів, лі-
дером якої був видатний одеський педагог
Леонід Анастасійович Смоленський. Леонід
Анастасійович, за одними свідченнями, був
росіянином, вихідцем з Криму, за іншими—
походив з католицької шляхти Подільської
губернії. Народився він у 1844 році, закін-
чив історико-філологічний факультет Київ-
ського університету, де вперше познайомив-
ся з українським національним рухом. Пере-
селившись до Одеси, став палким патріотом
цього південного міста, не уявляючи свого
життя поза його межами. У 60-х роках
Л. А. Смоленський був викладачем Рішельєв-
ського ліцею, і з цього часу починається йо-
го шляхетна й блискуча кар'єра педагога.
Як вчитель-історик він був феноменально по-
пулярним в Одесі, викладав практично у всіх
приватних навчальних закладах міста: чоло-
вічих — Ставила-Стародубцева, Соколовсько-
го, Хотовицького, файга, в жіночих — Мат-
тео, Гаденшільд-Кларк, Дмитревської, Вас-
кевич, Пиллер і Відінської. Крім того, 29 ро-
ків життя віддав Одеській юнкерській школі.
Приватним вчителем для своїх доньок запро-
шували його начальник штабу Одеського вій-
ськового округу генерал Крживоблоцький та
княгиня Ухтомська. Один сперед одного за-
прошували його для читання лекцій з історії
популярні й численні у той час в Одесі гурт-
ки самоосвіти, куди послухати його лекції
приходили, наприклад, відома революціонер-
ка Віра Фігнер та Ілля Мечников. Лекції
Смоленського вирізнялися відточеністю,
стрункою логічною побудовою матеріалу, до-
сконалим знанням предмету. В школі йому
не треба було вдаватися до дисциплінарних
заходів, щоб підтримувати увагу слухачів.
Завдяки своєму таланту педагога Смолен-
ський цілком володів аудиторією. «Свої гли-
боко продумані переконання він висловлював
палко, із захопленням. Його гаряча промова,
без риторичних окрас, що іскрилась яскрави-
ми спалахами гумору, блискучими аналогія-
ми, несподіваними зворотами, захоплювала
слухачів. Слухаючи Смоленського, здавалось,
ніби в душній кімнаті прочинили вікна і по-
віяло свіжим повітрям...» — писала одна з
учениць Смоленського. Інший його слухач,
відомий майбутньому вчений Д. Овсянико-
Куликовський, пригадував: «Материал (ис-
торический и географический) в его изложе-
нии как-то сам собою укладывался в голове
учеников, и все его части постепенно распо-
лагались в стройном порядке, образуя гар-
моническое — я сказал бы мастерское — ар-
хитектурное целое». Силу впливу промов
Смоленського не тільки на душі невибагли-
вого юнацтва, а й людей із самостійним силь-
ним, витонченим розумом, зі сформованим
світоглядом добре характеризує епізод з ві-
домим філософом Володимиром Лесевичем.
Коли той як гість, відвідав Громаду під час
свого перебування в Одесі, Смоленський ви-
ступив перед ним з промовою. Про вражен-
ня Лесевича від цієї зустрічі Євген Чикален-
ко розповідає так: «Коли, вертаючись з ве-
чері, нас кілька душ сіло з Лесевичем в про-
сторий городський фаетон директора Сиріт-
ського Дому, то він сказав нам приблизно
так: — Я розмовляв з багатьма видатними
українофілами: я знав Антоновича і Драго-
манова; обидва вони намагалися схилити
мене до українського руху, але й від них ні-
коли я не чув такого обгрунтування україн-
ського питання. Навіть уявити собі не міг,
що його можна так глибоко обгрунтувати.
Да, надзвичайна людина Смоленський. Я чув
про нього в Петербурзі, але він перевершив
усі мої сподівання. Я, знаєте, почував себе
просто хлопчиком, мені ніяково було, що я
нічого в Цім питанні не знаю». Про мас-
штаби популярності Смоленського як педаго-
га може посвідчити такий факт: коли в 1882
році його було заарештовано охранкою, про
його звільнення клопотались такі впливові
люди як генерал Крживоблоцький та княги-
ня Ухтомська. Ілля Ілліч Мечников дав свою
особисту запоруку місцевій владі за його
звільнення. Кинувши з ідейних міркувань, в
знак протесту проти дій керівництва, свою
посаду в Рішельєвській гімназії, Смоленський
більше ніколи не повертався на державну
службу, підпорядковану міністерству освіти,
щоб не допустити насильства з боку цього
відомства за свої переконання. З цієї ж при-
чини відкинув він принадні та настійливі
пропозиції зайняти кафедру в Одеськім уні-
верситеті, і це незважаючи на те, що у нього
на руках була велика сім'я, піклування про
яку змушувало його увесь свій час віддавати
приватному викладанню. З цієї причини він
так і не спромігся надрукувати жодної стат-
ті, так і не захищеною залишилась його, за
визнанням фахівців, талановита дисертація
з історії Чернігово-Сіверських земель «Бо-
ротьба Мономаховичів та Ольговичів».
«В основі його світогляду, — згадувала
Софія Єгунова-Щербина, — лежала глибока
повага до національних особливостей кожної
народності, до її прав на самовизначення.
Він був прихильником федеративної основи і
демократично-республіканських державних
форм. Коли він говорив, що «свобода однієї
людини або народу кінчається там, де почи-
нається свобода другого», коли він говорив
про «народи-плебеї», що їх культурну міць
придушено військовою силою якої-небудь ве-
ликої держави, _або про народи, що утвори-
ли (як Швейцарія) маленькі державні оди-
ниці на основі обопільної національної по-
ваги і спільних історичних переживань, його
промови були перейняті таким глибоким пе-
ресвідченням, таким почуттям людяності, то-
лерантності, таким розумінням волі в кращо-
му розумінні цього слова, яких мені не до-
водилося зустрічати потім».
Блискучий полеміст, глибоко освічений,
фонтануючий ідеями чоловік, обдарований
щасливою здатністю привертати до себе лю-
дей, Смоленський став душею і визнаним лі-
дером українського гуртка.
Подальша його доля склалася трагічно.
Після арешту 1882 року Смоленський хоча і
був звільнений завдяки клопотанню громад-
ськості, але права займатися викладацькою
діяльністю його позбавили. Він опинився без
засобів до життя. Через це змушений був
погодитись з пропозицією зайняти посаду до-
глядача ночліжного притулку імені барона
Масса. Пізніше, щоправда, завдяки настій-
ливим домаганням громадськості, Смолен-
ського було відновлено в званні вчителя.
Напружена праця, тяжкі переживання і
особливо смерть улюбленої доньки спричи-
нили важке нервове захворювання. 22 люто-
го 1900 року у Смоленського стався удар і
як наслідок цього — повний параліч. Через
півроку хвороби воля рухів повернулася до
Смоленського, одначе з ліжка звелася вже
не та людина, яку знали і якою захоплюва-
лись друзі. Смоленський зовсім втратив здіб-
ності до абстрактного мислення, до напруже-
ної роботи мозку, втратив смак до складних
філософських та політичних проблем. Друзі,
які добре пам'ятали колишнього Смоленсько-
го, з невимовним .жалем поглядали на нього
на зборах Громади, а молодь, яка не знала
про лихо, яке спіткало цю людину, дивува-
лася: як такий миршавий чоловічок міг ви-
кликати щире захоплення в колах найпосту-
повішої інтелігенції від Одеси до Петербур-
га, бути ідеологом, вождем, трибуном Гро-
мади?
Коли у 1905 році в Одесі підіймалися ре-
волюційні хвилі, родина Смоленських жила
в невеличкому будиночку десь на краю міс-
та. Леоніда Анастасійовича дуже хвилювали
бурхливі події, які розгорталися на його
очах. його можна було спостерігати в дуже
напруженому стані, здавалось, що він спраг-
ло намагається щось пригадати. І сталося
чудо — знову перед друзями явився Смо-
ленський, сповнений життям, ідеями, задума-
ми. Одначе радість тривала не довго. На той
час у місті сталися єврейські погроми. В квар-
тирі Смоленського знайшли притулок єврей-
ські сім'ї з-дітьми, про долю яких Леонід
Анастасійович дуже турбувався. Реалії рево-
люції справили на нього гнітюче враження.
8 листопада 1905 p. нервовий напад повто-
рився, а 11 листопада Смоленського не ста-
ло. Поховали його, за спогадами Софії Єгу-
нової, в селі Морозівка Ананьївського пові-
ту. На пам'ятнику були викарбувані слова:
«Неначе наш Дніпро широкий, слова його
лились, текли і в серце падали глибоко».
Другим яскравим діячем Громади був
близький друг Смоленського, також видат-
ний педагог Олексій Олександрович Андрі-
євський. Андрієвського можна назвати най-
типовішим представником української інтелі-
генції того часу. Походив він з родини свя-
щеника з Канєва. Скінчив університет, ви-
кладав у гімназії Катеринослава. Після смер-
ті дружини та двох маленьких дітей пересе-
лився до Одеси, де цілком віддався педаго-
гічній, науковій та громадській діяльності.
Андрієвський був дюдиною колосальної енер-
гії, прямим у стосунках і незалежним у по-
глядах. Усім своїм ідеям він намагався на-
дати закінченої, конкретної форми. Активно
співробітничав у газетах та журналах і за-
лишив значну кількість надрукованих ста-
тей. У даному випадку Смоленський та Ан-
дрієвський щасливо доповнювали один одно-
го. Якщо «Смоленський був «раві» — вчи-
тель, який давав натхненну проповідь, зали-
шив усне вчення, творив легенду», — згаду-
вала Софія Єгунова , наймолодший член .
Громади, то Андрієвський перш за все був
«працювальником», для якого найважливі-
шим було реалізувати внутрішні потенції ду-
ху у практичному житті, його надзвичайно
цінним внеском в українську історичну нау-
ку стали 10 випусків «Історичних матеріалів»
з архіву Київського губернського управління,
які він впорядкував і видав. Крім того, Ан-
дрієвський багато зробив для дослідження
історії українського козацтва та гайдамаць-
ких рухів на Правобережній Україні. Багато
сил та здоров'я віддав Андрієвський справі
Одеського сирітського притулку, директором
якого став у 1896 році. Приступивши до сво-
їх обов'язків, він знайшов там повний зане-
пад господарства, здичавілих дітей, безсором-
ні крадіжки з боку персоналу. Завдяки його
енергії за короткий час були обладнані май-
стерні, налагоджено навчання, проводились
цікаві екскурсії, літературно-художні вечори.
Виснажлива діяльність остаточно підірвала
його здоров'я. О. О. Андрієвський помер у
Києві, куди їздив для лікування у 1902 році
на 57 році життя.
Микола Васильович Ковалевський був най-
авторитетнішим діячем українофільства 70-х
років. Жандармські аналітики навіть охрес-
тили його: «другим Драгомановим». Ковалев-
ський — один з провідників ие тільки Одесь-
кої, але й Київської громади. Тому він став,
так би мовити, живим зв'язком між україн-
ськими гуртками Одеси та Києва, куди часто
їздив у відрядження у справах Одеської
міської управи, службовцем якої був після
заборони займатися педагогічною діяльніс-
тю. До своєї нової служби Ковалевський чи-
тав лекції з математики курсантам військо-
вих гімназій Петербурга, Полтави та Києва.
Особистий друг Драгоманова, Ковалевський
постійно допомагав йому коштами. В похи-
лому віці Ковалевський добровільно взяв на
себе важкий тягар щорічних зборів грошей
на громадські потреби. Яка то була невдяч-
на справа! «Говорити та впевняти йому дово-
дилося мало не до кривавого поту. І він го-
ворив, упевняв, прохав, страхав і таки дося-
гав свого — гроші мусили дати. Дві його
«данниці» жалілися, що довелося позичити
грошей, щоб заплатити «дань» Ковалевсько-
му. «Знаєте, як він лякав нас? — казали
панни. — «Як не дасте грошей то повішусь
у вас на воротях».
Помер Микола Васильович Ковалевський у
1909 році і був похований на Байковому цвин-
тарі.
Представником естетичного напрямку в
Громаді був учитель грецької мови Петро
Іванович Ніщинський. Магістр Афінського
університету, талановитий поет, широко осві-
чена людина, автор перекладів українською
мовою поем Гомера, «Антігони» Софокла, він
був також не менш талановитим композито-
ром — його «Вечорниці» увійшли до золото-
го фонду української музичної культури. Ні-
щинський палко захоплювався українською
народною творчістю і був глибоким її знав-
цем. Політичні проблеми його займали мало,
на зборах Громади Ніщинський виступав го-
ловним чином як поет та композитор.
Політичне активнішим був Володимир Гри-
горович Мальований. Він перебував у тісних
стосунках з товариством народників-земле-
вольців. Входив до гуртка відомого в Одесі
конституціоналіста-ліберала Олександра Гер-
нета, з яким служив у міській управі. Одна-
че і його не обходили поетичні інтереси, і він
залишив після себе значну кількість віршів
українською мовою.
Навколо цих непересічних яскравих людей,
які разом з Боровським, присяжним повіре-
ним Цитовичем і Климовичем складали ядро,
так звану «стару Громаду», групувалась та-
лановита допитлива молодь — студенти та
випускники Одеського університету. Молод-
ше покоління називалось «молодою Грома-
дою», котра також палко віддавалась справі
національного відродження України. З їх се-
редовища виділялися в першу чергу Євген
Борисов — випускник університету, кандидат
прав, був добре знаний в колах революціоне-
рів-народників, мав зв'язки з першим у Ро-
сії робітничим гуртком Заславського; Дмит-
ро Овсянико-Куликовський — людина над-
звичайно віддана науці, з найширшими ін-
тересами, він ще в студентські роки палко
захопився санскритом, досяг значних успі-
хів у його вивченні, був відряджений на ста-
жування до Франції і згодом став визначним
фахівцем в галузі давньоіндійської міфоло-
гії, одним із засновників санскритології в Ро-
сії. Учень самого О. Потебні, Д. Овсянико-
Куликовський інтуїтивно дійшов до щойно
народженого принципу: працювати на етиці
наук, у його випадку — філології та психо-
логії. В 1883—1887 роках Дмитро Микола-
йович - був приват-доцентом Новоросійського
університету, де читав лекції з санскриту та
порівняльної граматики індоєвропейських
мов. Згодом Д. М. Овсянико-Куликовський
став членом-кореспондентом Петербурзької
академії наук і однією із зірок першої вели-
чини у галузі гуманітарних наук.
Федір Щербина*, вихідець з козачої Ку-
бані, пізніше також обійняв «безсмертний»
ступінь академіка, ставши одним з осново-
положників наукової соціології в Росії, за-
снував цілу галузь статистики — бюджетну.
Щербина збагатив. історичну науку своєю
ґрунтовною двотомною працею «Історія ку-
банського козацтва». Під його керівництвом
Симон Петлюра розпочинав свої студії з іс-
торії українського козацтва під час перебу-
вання на Кубані.
Федір Щербина був визначним громад-
ським діячем, помітним членом партії каде-
тів депутатом Державної думи. Під час ре-
волюції йому судилося стати одним з про-
відників та ідеологів автономістичного руху
на Кубані.
П. Дашкевич — адвокат, вихідець з наро-
ду, стане заступником та захисником в су-
дах інтересів простих неосвічених селян,
П. Климович через все життя пронесе відда-
иїЬть інтересам України, стане визначним
громадським діячем, міністром фінансів за
часів Центральної ради. У 1920 p. він був
розстріляний більшовиками в Одесі — саме
за цей епізод в його біографії. Були в Гро-
* Ф. Щербіна ніде безпосередньо не згадується
як член Громади. Він на початку 70-х років був ліде-
ром українського гуртка «кубанців». Потім Щербина
був у зв'язку з гуртком Заславського. Засланий у 1.876
році на Північ, Щербина міг не попасти до спогадів
С. Єгунової та Д. Овсяняко-Куликовського. Одначе його
зв'язок з Громадою безсумнівний. Перебуювачи на за-
сланні, Щербина листувався з Смоленським, між ними
існував книгообмін з питань українського козацтва.
маді й не менш цікаві люди: Я. М. Шульгін,
В. Ф. Левитський, П. К. Борзаковськцй,
Ф. А. Василевський, X. X. Зенкевич, А. І. По-
гібко, М. Сидоренко та інші.
Кредо Громади було сформульоване
Л. Смоленським і виражене двома прин-
ципами: 1) народність кожної країни ви-
значається за ЇЇ сільським населенням;
2) хто живе постійно в даній країні,
зобов'язаний служити її інтересам, тобто
Інтересам її народу. «Щоб переконатись у
тому, що Одеса — місто українське, — гово-
рив він, — треба піти у її предмістя, на її
базари». Ці положення — свідчення спроб
Громади вирішити проблему зрусифікованих
міст України і в першу чергу Одеси, питання
національної приналежності якої, напевно,
було предметом дискусій між Громадою і дія-
чами інших ліберальних і революційних гурт-
ків міста. Строкатість національного складу
Одеси виявила зацікавленість громадівців
проблемою кордонних міжетнічних стосунків
в історичному контексті, що вплинуло на об-
рання теми дисертації Леонідом Смолен-
ським. Його дослідження було присвячене
Чернігово-Сіверським землям доби Київської
Русі. Як уже згадувалось вище, сам Смолен-
ський був росіянином, деякі з членів Грома-
ди були оброблені русифікаторською маши-
ною міністерства освіти настільки, що' повер-
тались уже до національних витоків завдяки
роботі своєї думки, на свідомій, так би мови-
ти, основі. Повернення до національних ко-
ренів не було легким, особливо під тиском
офіційної політики держави. Великою пра-
цею добувалися наукові дослідження, худож-
ні твори в українському національному дусі.
Навіть повернення побутових мовних нави-
чок було важким. Смоленський жартував:
«Ми розмовляємо не стільки по-малоруськи,
скільки мало по-руськи». Лише в устах
декотрих, хто не втратив свого національно-
го кореня, мова лилась невимушене і при-
родно.
Одеська громада не являла собою чіткої
організації, збитої для досягнення якихось
конкретних справ. Це, скоріш, був своєрід-
ний інтелектуальний клуб (причому високо-
го рангу), що об'єднував людей найрізнома-
нітніших поглядів, інтересів, напрямків на
грунті любові до України, до її народу. В
Громаді люди шукали задоволення своїх ін-
телектуальних потреб, естетичних запитів,
реалізації політичних переконань. В Громаді
були різні люди: байдужі до політики і на-
томість захоплені поезією української народ-
ної культури; люди в однаковій мірі зацікав-
лені і наукою, і політичними проблемами;
були й такі, котрих більше приваблювали
соціально-політичні питання. Євген Чикален-
ко писав, що «...Громада складалася з людей
різних політико-соціальних світоглядів, об'-
єднаних не програмою, бо ніякої програми у
громад не було, а тільки любов'ю до україн-
ського слова. Я підкреслюю СЛОВА, бо, крім
людей, настроєних демократично, які мали на
меті інтереси народу взагалі, в Громаді були
люди далекі від інтересів демоса, але люби-
ли і дбали про розвиток українського слова.
Смоленський старався примирити всі елемен-
ти, з яких складалася Громада, І хоч сам за
переконаннями був соціалістом, але раз у
раз дуже толерантно і з повагою ставився до
такої праці, як складання російсько-україн-
ського словника...» .
Такий різноманітний склад Громади яскра-
во відображав розклад сил у суспільстві, ко-
ли окремі течії громадської діяльності ще не
відокремились із загального потоку пробуд-
женого національного життя. У той час зай-
матися політикою означало займатися куль-
турою, а займатися культурою означало при-
речувати себе на переслідування уряду та на
можливість повсякчас опинитися або в полі-
тичній еміграції, або в політичній в'язниці.
Незважаючи на відсутність конкретної
програми і писаного статуту. Громада все ж
таки мала певне «конституційне» оформлен-
ня. Ця організаційна усталеність відрізняла
її від інших українських гуртків. «Сталих,
організованих громад було тоді на Україні
тільки дві: у Києві та в Одесі... Конституція
у обох громад була однакова — по рекомен-
дації не меньче, як двох членів, після оголо-
шення на двох зібраннях, на третьому зіб-
ранню новий член приймався після таємного
голосування; якщо хоч один голос був про-
ти, то вже такий член не,приймався». Чи-
каленко саме цьому пунктові завдячував тим,
що, на відміну від інших українських гро-
мад, ні Одеська, ні Київська не мали жод-
ного разу у своєму числі провокаторів аж до
кінця свого існування (1917 p.). Правда,
Одеська громада приймала у свої члени ки-
ївських діячів без обговорення, а в Києві та-
ких виключень для «одеситів» не робилося ;
Збиралася Громада щодва тижні по черзі у
членів, у яких була більша квартира. В 70-ті
роки найчастіше ці зібрання відбувалися у
приміщенні Одеського сільськогосподарського
товариства, де секретарем був М. П. Боров-
ський, а також на квартирі Л. А. Смолен-
ського, по вулиці Старопортофранківській,
№ 81. Взагалі до Смоленського майже
щодня на квартиру набивалося чимало наро-
ду погомоніти про різні справи. Це поясню-
валось тим, що, крім членів, біля Громади
постійно існував чималий гурт людей, які
співчували національним прагненням гуртка
і в той же час з різних причин не бажали
одержати в ньому членство. Таких людей у
Громаді називали «суголосним грунтом» і
часто запрошували на свої найбільш урочис-
ті засідання. Крім регулярних, існували ще
Ji спеціальні збори, присвячені якимось поточ-
ним справам, або приїздам визначних гостей,
таких як М. П. Драгоманов, В. Б. Антонович,
В. В. Лесевич та інші. Збори мали невиму-
шений характер, приходили туди зі своїми
родинами, співали пісень, споживали недоро-
ге одеське вино «Мерло». «Молоді члени ча-
сом висміювали такі родинні зібрання, але
Смоленський відповідав: «Це необхідно, бо
коли з'явиться поліція, то попаде на чиїсь
іменини, а якби зібрання складалися з са-
мих мужчин членів громади, то ясно було б,
що зібрались якісь «заговорщики», — згаду-
вав Є. Чикаленко. Михайло Климович, як
правник, був своєрідним хранителем неписа-
ної «конституції» Громади. Л. Смоленський
був її скарбником. Сплата внесків була спра-
вою обов'язковою. Кожен член з початку ро-
ку сам визначав суму, яку він має сплачува-
ти за рік, і яка вносилась щомісячно. Най-
менша плата була 1 крб. на місяць, найбіль-
ша — 10 крб. Дозволялись і разові благодій-
ні внески. Наявність такої каси була справою
кримінальною. Часто жандарми лише на під-
ставі існування громадської каси визначали
юридичну підставу для констатування наяв-
ності 'нелегальної організації24.
В Громаді були представлені люди дуже
широкого політичного спектру. Тут були і
свої «праві», і свої «ліві» — радикали, які
зі співчуттям поглядали на терористичну ме-
тоду народників. Взагалі Одеська громада
надавала більше можливостей для плюраліз-
му думок, аніж, наприклад, Київська, в якій
більш жорстко ставилися питання української
національно-культурної автономії. Одеська
громада була радикальніша і «соціяльніша»
за Київську. Саме тому Смоленський називав
останню «гетьманщиною», а Одеську — «За-
порізькою Січчю» українофільства. На тако-
му розгалуженні позначалися, без сумніву,
більший демократизм членів Громади, а та-
кож економічні, соціальні та етнічні особли-
вості Одеси. Мабуть, тому ніде так тісно не
перепліталися опозиційні громадські течії, як
в цьому місті. Члени Громади були добре
знайомі і гостро дискутували з лідерами за-
гальноросійського ліберального гуртка
С. Южаковим та Г. Афанасьєвим, з відомим
одеським конституціоналістом О. Гернетом,
з представниками численних революційних
народницьких гуртків.' На їх зборах часто
були присутні Є. Борисов, В. Мальований,
Я. Шульгін, О. Андрієвський. У свою чергу
народники з симпатією ставилися до одесь-
ких громадівців. На зборах Громади нерід-
ко були присутні О. Желябов, В. Дебагорій-
Мокрієвич, лекції Смоленського слухала
Віра Фігнер. Знайомими членів Громади бу-
ли Чубаров, Лизогуб, Ковальський, страчені
у 1878—79 рр. Як свідчить студент Куріцин,
який почав давати посвідчення в жандарме-
рії на своїх колишніх соратників з револю-
ційної діяльності, відомий революціонер Сте-
фанович зі співчуттям ставився до руху «ук-
раїнофілів», вважаючи, що завдяки тій висо-
кій зацікавленості, яку останні виявили до
життя народу, з них утворюються добрі ре-
волюціонери. Дійсно, активними народни-
ками стали колишні українофіли В. Крав-
цов та Г. Попко. Не завжди, одначе, такі
переходи відбувались в одному напрямку.
Так, у 1877 p; з гуртка «башенців» до Гро-
мади перейшов Георгій Васильович Хандо-
жевський.
Незважаючи на близькі стосунки з колом
революціонерів, а також на схожість полі-
тичних ідеалів, Громада так і не увійшла
до єдиного народницького революційного по-
току. Молодь з яскраво вираженими наукови-
, ми інтересами відштовхували від народниць-
кого руху примітивізм його соціальної докт-
рини, нетерпимість, варварські методи бо-
ротьби, фанатизм, культ «спрощення», котрий
виражався, за споминами В. Дебогорія-Мок-
рієвича, у наступному: «...в те времена при
сношениях с рабочими у пропагандистов
практиковался весьма фальшивый прием.
«Вы—краеугольные камни будущего строя»,—
нашептывали они рабочему. «Вы — револю-
ционеры!.. Рабочие-герои! А мы, интеллиген-
ция, ни к чему не годны. Мы, дворяне, все
дрянь». Така постановка питания поясню-
валась ще й тим, що революціонерів-народ-
ників, котрі проголошували подібні промови,
можна було вважати інтелігенцією лише з
певними застереженнями. Як правило, це бу-
ли або колишні бурсаки, або недовчені студен-
ти, а якщо вони й закінчували курс універси-
тету, то не виявляли ані бажання, ані особ-
ливого таланту у здобуванні наукових цін-
ностей. Тому розумова атмосфера народниць-
ких гуртків не приваблювала юнаків з дійс-
но науковим, творчим складом розуму. І це
незважаючи на величезну потребу тодішньо-
го студентства брати участь у політичній бо-
ротьбі! Ось що писав, у своїй автобіографії
з цього приводу Д. Овсянико-Куликовський:
«К самоотверженным деятелям и героям тог-
дашнего (половины 70-х годов) воинствую-
щего народничества и социализма я питал
чувства уважения и пиетета, но меня к ним
не тянуло. Мне нужен был более свободный,
более широкий круг левой интеллигенции,
не связанный определенной программой дея-
тельности (вроде, например, «хождения в на-
род») и слишком тесной догмой революцион-
ного вероучения. Мне хотелось вращаться в
среде, где уделяется внимание вопросам ис-
торического и национального развития Рос-
сии, где также ценят и чтут науку как тако-
вую, где не требуют «опрощения» и ничего
не находят странного и зазорного в том, на-
пример, что я изучаю санскритский язык,
усердно читаю Гомера, русские летописи,
церковно-славянские тексты и т. д. Демокра-
тические идеи в их разных формах, начиная
старым славянофильством и кончая новей-
тим (в то время) социалистическим народ-
ничеством, меня интересовали и манили, но
постулат «опрощения», отеречения от науки
и всех ценностей цивилизации, самозаклина-
ния интеллигенции на алтаре исключитель-
ного народолюбия был органически чужд мо-
ей душе и противоречил всей совокупности
моих умственных интересов и заветных стрем-
лений.
Так вот, средою, почти полностью отвечаю-
щею моим запросам, и оказалась Одесская
громада. И я сразу почувствовал, что в ней
я найду свое интеллектуальное и моральное
пристанище».
Одначе присутність радикальної револю-
ійної течії досить відчутно позначалася і на
внутрішніх дискусіях Громади. Той же автор
згадує: «Припоминаю один мелкий, но по-
казательный случай. На вечеринке громад-
ской молодежи, на квартире одного из стар-
ших членов Громады этот последний, чело-
век умный, симпатичный и .глубоко искрен-
ний, воспламенившись, произнес исступлен-
ную речь на тему о «неоплатном долге наро-
ду» всех и каждого из нас без исключения,
в силу чего «все мы» нравственно обязаны
жертвовать собою для блага народа, а кто
этого не сделает, тот •— подлец! — «Пока
мы еще не отдались всецело народной идее'
(а выше этой идеи нет ничего), до тех пор
мы — подлецы», — кричал оратор, — «и я
подлец, и вы все, и вот он (указывая на ме-
ня) в том числе!». Говоривший был мой род-
ственник (муж моей кузины и подруги дет-
ства) и большой моей! /приятель (покойный
В. Г. Мальованый). Я слушал сочувственно
и с некоторой теоретической готовностью до-
пустить возможность такой постановки во-
проса... Но чем больше входил оратор в
азарт, чем пламеннее горели его слова, тем
равнодушнее и холоднее становился я, и, на-
конец, почувствовал некоторую психическую
духоту, спертость интеллектуальной атмо-
сферы, мне чудилось что-то горячечное и при-
падочное, ц меня неудержимо потянуло в эту
минуту к моим книгам, к «сравнительной
грамматике» Боппа, к «компендиуму» Шлей-
хера, к анализу и рассуждению, к свобод-
ной, «чистой» науке, и спокойной мысли во-
обще, к Спенсеру в частности».
В Громаді дуже серйозно вивчалась сучас-
на суспільна думка. Там студіювали К. Марк-
са, Ж. Прудона, О. Конта, .захоплювались
працями Г. Спенсера і в філософському пла-
ні сповідували позитивізм. Саме тому соціо-
логія вбачалася їм тим могутнім інструмен-
том, за допомогою якого можна буде розтяти
суспільне життя і простежити течію соці-
альних процесів у всій їх глибині та ціло-
сті. Захоплення західною соціальною дум-
кою також не в малій мірі пояснювалось від-
критістю Одеси..всім міжнародним економіч-
ним та розумовим Вітрам. Соціологічні зацікав-
лення одеського українського гуртка виразно
переважали історичні та етнографічні. Одесь-
ка громада на той час суттєво не вплинула
на стан українознавчих студій Одеського то-
вариства історії та старожитностей — на від-
міну від Києва, де аналогічні наукові інсти-
туції підпадали - під контроль українських
діячів. Такий підхід призвів до появи цілої
низки статей та робіт соціологічної темати-
ки, створених, головним чином, представника-
ми молодшого покоління Громади.
Є. Борисовим були простежені деякі аспек-
ти соціального устрою села («Малорусское
сельское общество», ж. «Слово», 1879, № l).
а також розглянуті проблеми старцювання у
нормах російського законодавства («Слово»,
1879, №4).
Проблему соціологічного дослідження особ-
ливих соціальних груп — культурних піоне-
рів поставив у низці статей Д. Овсянико-Ку-
ликовський. Він не думав, що соціальна
революція спроможна негайно оновити на-
родне життя на справедливих засадах, а вва-
жав, що «социально-революционное движе-
ние — лишь один из факторов резложения и
пересоздания современного строя». Він не
думав, що існуючі революційні організації є
тим важелем, який у найближчому майбут-
ньому спроможний буде здійснити справді
глибокий соціально-культурний переворот в
житті найширших народних мас. Позиція
Овсянико-Куликовського полягала в тому,
що більш потужні сили для гармонійного со-
ціального оновлення зберігаються в надрах
самого народу, і час від часу вони спонтан-
но прориваються на світло денне. Ілюструє
цю тезу Овсянико-Куликовський на прикладі
сектантських рухів. Серією своїх статей він
показує, що поява секти є феноменом соці-
ально-культурного реформаторства, яке здій-
снюється самою народною стихією. Більше
того, це реформаторство охоплює в мінімаль-
ні часи досить широкі верстви населення і,
що головне, воно здатне докорінно змінити
не тільки народну психологію і традиційні
вірування, але й такі консервативні соціальні
інститути як сім'я та культова організація,
чого не здатні були зробити соціальні євро-
пейські революції. Таким чином, Овсянико-
Куликовський пропонував розглянути секти
як певну соціальну групу культурних піоне-
рів, пропонував дослідити цей феномен і взя-
ти його до уваги революційним організаціям.
Взагалі соціологічні екскурси Овсянико-
Куликовського відзначалися психологічним
підходом, що було, напевно, наслідком суб'-
єктивістських нахилів, а також професійних
зацікавлень цього видатного в майбутньому
культуролога.
Ґрунтовним соціологічним описом наявних
в укранському суспільстві артільних форм
праці стала закінчена вже на засланні кни-
га Ф. Щербини "Очеркн южнорусских арте-
лей и общинно-артельных форм". Поруч із
змістовним описом характерних рис та особ-
ливостей цих артілей та общинних форм в
українському суспільстві автором подається
їх класифікація, простежується історичне
походження і розвиток, розглядаються впли-
ви російських общинних форм. Щербина ви-
діляє артілі типу Запорізької Січі (чумацькі
валки; артілі дніпровських лоцманів, заброд-
чеські ватаги та ін.), артілі перехідного та
змішаного типів (кримські соледобувні арті-
лі), землеробські та сільськогосподарські ар-
тілі (толока, гуртова, артілі ніжинських тю-
тюнниць та ін.), артілі великоросійського
типу (севастопольських човнярів, бендюжни-
ків, плотників). Розглядає також специфічні
громади старців, конокрадів, чабанів та ін.
Слід сказати, що ця перша робота в майбут-
ньому видатного статистика та історика бу-
ла виконана на високому науковому рівні і
не втрачала свого значення і в пізніші часи.
Посилки на неї знаходимо у фундаменталь-
ній праці М. Грушевського «Історія Украї-
ни — Руси».
З політичних теорій громадівці віддавали
перевагу соціалістичним доктринам. Зацікав-
леність соціалістичною проблематикою ви-
разно проступала в соціологічних писаннях
членів Громади. Так, описуючи устрій україн-
ського села, Є. Борисов головну увагу при-
діляв описові общинних елементів у сіль-,
ському суспільстві — інститутам «громади»,
«дівоцтва», «парубоцтва». Одначе най-
більш рельєфно, проблема общини в україн-
ському сільському суспільстві була постав-
лена Ф. Щербиною. Крім суто наукового
змісту, в його книзі міститься ще й підтекст,
який, без сумніву, був наслідком тих диску-
сій, котрі:, вели украінські гуртківці між со-
бою, а також з представниками загальноро-
сійських революційних кіл.
Федір Щербина закінчив свою книгу на
засланні. В одному з своїх листів до тестя,
одеського купця Шаповалова, котрий зай-
мався організацією видання книги. Щербина
прохав його не видавати книгу в разі, якщо
цензура. внесе зміни у главу VIII. Під час
трусу на квартирі Шаповалова цей лист ви-
кликав підозри жандармів і, відповідно, за-
борону друку книги. Одначе пізніше цю за-
борону зняли, і книга вийшла у повному об-
сязі. Якраз у VIII главі міститься той під-
текст, заради якого, власне, і була написана
книга. Ф. Щербина хотів науковим способом
довести, що українському народові була при-
таманна общинна організація праці. Як ві-
домо, російська сільська община була в по-
літичних доктринах народників головним фак-
тором можливого соціалістичного оновлення
суспільства. В Україні земельної общини не
було. Це, напевне, ставило перед українськи-
ми соціалістами складну теоретичну пробле-
му. «В Малороссии действительно .в самом
корне подрезана земельная община...», — ви-
знає Щербина і приписує це лихим наслід-
кам української історії. І далі своєю кни-
гою доводить, що, незважаючи на негативний
(на його погляд) факт відсутності земельної
общини, в українському суспільстві таки іс-
нують общинні форми організації праці, а
значить, український народ також здатний
на творення вищих форм суспільного ладу.
«Таким образом, отсутствие общинного зем-
левладения собственно в Малороссии нимало
но обуславливается национальными осо-
бенностями малорусского племени. Те же
малороссы при других условиях, в дру-
гих местах удержали в своей жизни об-
щинно-земельные формы в их чистом ви-
де, — явно полемізує з невідомими опонента-
ми Щербина, — и так, следовательно, мне-
ние о каком-то племенном нерасположении
малорусского народа к ассоционному началу
оказывается сущей нелепостью. Это один из
тех поклепов на народ, которые возможны
только при положительном незнании или при
бессознательном игнорировании фактов дейст-
вительной жизни».
Таким чином, соціалістична заангажова-
ність Щербини зашкодила його суто науко-
вим висновкам. В індивідуалізмі українсько-
го селянина він бачив безперечне соціальне
зло. «Что малороссы индивидуалисты — это
так, положим, но при всем том черт все-таки
не так страшен, как его малюют», — писав
Щербина. Він не побачив у відсутності
сільської общини якраз те позитивне, що
втримала українська людність попри весь
трагізм власної історії, не помітив, що інди-
відуалізм був стержневим явищем європей-
ської цивілізації, до якої через цю свою особ-
ливість належав український народ. Таким
чином, Одеська громада перебувала під
впливом типово народницьких соціалістичних
доктрин з їх упаданням перед російською
земельною общиною.
Одначе книга Щербини свідчить і про те,
що соціалістичні погляди громадівців до дея-
кої міри переросли народницькі рамки, бо в
існуючих в Україні общинних формах Щер-
бина вже не бачить сили, спроможної проти-
стояти зростаючому капіталізмові. Цінність
існуючих общин для Щербини полягає перш
за все в тому, що вони являють собою доказ
принципової можливості майбутнього спра-
ведливого суспільного ладу, основаного на
колективних формах праці.
Соціалістичну ж перспективу пов'язували
громадівці з народженим робітничим рухом,
поділяючи, таким чином, драгоманівську по-
літичну доктрину. Тісні зв'язки з робітничим
гуртком Заславського підтримували Ф. Щер-
бина та Є. Борисов. Про зацікавленість гро-
мадівців робітничим рухом, про їх пильну
увагу до робітничих справ і гуртків в Одесі
свідчать і їх дописи до женевської «Грома-
ди». Таким чином, соціалістична ідея гро-
мадівців являла собою щось середнє між
російським народництвом і тодішнім європей-
ським соціал-демократизмом.
Одеська громада підтримувала М. Драго-
манова і стосовно того, що соціалістична пер-
спектива у кожної нації має бути своя, і
тому політичну роботу треба будувати на на-
ціональному грунті. За підтримкою Драгома-
нова в 1877 році Д. Овсянико-Куликовський
видав у Женеві книгу «Записки южно-рус-
ского социалиста», якою сподівався виклика-
ти дискусію серед російської політичної емі-
грації про необхідність національного підхо-
ду до соціалістичної пропаганди і побудови
опозиційних організацій на федералістських
засадах (Докладніше це питання буде роз-
глянуто в наступному розділі).
Широкі розбіжності серед членів Громади
спостерігалися з приводу способів політич-
ної діяльності: від позицій поміркованого лі-
бералізму до радикального революційного
напрямку. Одначе навіть серед найбільш
революційне настроєних членів Громади ме-
тоди політичного терору прихильників не зна-
ходили.
Цікавою особливістю Одеської громади
було те, що, на відміну від Київської, в пер-
шій носіями виразних радикальних тенден-
цій виступали саме представники «старої»
Громади (Смоленський, Андрієвський, Шуль-
гін, Ковалевський, Мальований), деякі з них
мали тісні стосунки з революційним підпіл-
лям. Представники ж молодшого покоління,
навпаки віддавали перевагу науково-освітній
праці, і принаймні двоє з них — Ф. Щерби-
на та Д. Овсянико-Куликовський — у май-
бутньому досягли найвищих наукових щаб-
лів. Таким чином, в Одеській громаді зна-
йшла реалізацію на практиці драгоманівська
програма стосовно молодіжного українського
руху. У цілому ж завдяки «старій» Громаді
одеський український гурток набув виразно-
го радикального спрямування.
Питання національного буття України за-
ймали помітне місце лише у внутрішньому
житті гуртка. Зовні Громада репрезентува-
ла себе, головним чином, з соціального боку.
"Про це свідчать і арешти, які були наслід-
ком викриття революційних зв'язків грома-
дівців, а не результатом висунення ними на-
ціональних домагань. Ідея самостійності Ук-
раїни не знаходила прихильників серед чле-
нів Громади, їх улюбленою мрією була фе-
дерація рівноправних слов'янських народів в
єдиній російській державі. Це показує, що
рівень національного політичного мислення
українського суспільства в Одесі не підняв-
ся вище ідей, які були висунуті Кирило-Ме-
фодіївським товариством ще у 40-ві роки
XIX століття.
Підбиваючи підсумок короткому аналізу
ідейної наповненості Одеської громади, мож-
на виділити її наступні особливості: демокра-
тизм і толерантність відносно переконань
своїх членів, високий інтелектуалізм та «єв-
ропейство», себто орієнтованість на вищі до-
сягнення-цивілізації та культури, вираженої,
окрім іншого, у цілковитій згоді з драгома-
нівською теорією,, котра передбачала, що по-
дальший національний розвиток України мо-
же бути оснований лише на визнанні її не-
розривної приналежності до сім'ї європей-
ських народів,- на органічному зв'язку україн-
ської культури з культурою Західної Європи.
Само собою зрозуміло, приїзд М. Драгома-
нова до Одеси у 1875 році, напередодні його
змушеної еміграції, викликав надзвичайний
інтерес у членів Громади. І не тільки у них.
В той вечір, коли Драгоманов виступив з
промовою, гостями Громади були представ-
ники народницьких гуртків, зокрема Желя-
бов, провідники загальноросійського лібе-
рального гуртка Афанасьев та Южаков, Гер-
нет. Драгоманов говорив про необхідність
послідовної та кропіткої праці ,порозвою на-
ціональної самосвідомості українського на-
роду, говорив про необхідність зв'язати ук-
раїнський рух із загальним прогресивним ру-
хом умів в Росії і, нарешті, поділився своїми
планами утворення позацензурного україн-
ського журналу в Женеві. Драгоманову
важливо було чітко визначити напрямок
майбутнього часопису. Прибічник самої ши-
рокої політичної постановки українського пи-
тання, опертя його на соціальний рух. Дра-
гоманов писав у листі до Окуневського, що
він «перед Одеською громадою мусив три
дні і три ночі не вмовкати, щоб вдержати...
консервативний програм проти революціоніз-
му Смоленського».
З цього моменту у членів Громади з'яви-
лась конкретна справа — треба було забез-
печувати журнал новими кореспонденціями,
статтями, надавати матеріальну допомогу, на-
решті — здійснювати нелегальну доставку
«Громади» в Україну. Зі статтями було лег-
ше, творчий потенціал Одеської громади був
достатньо високим, щоб подавати допомогу у
цій галузі. Складніше було з коштами. Ви-
кладанням у гімназіях та репетиторством ве-
ликі гроші не наживались. Одначе громадів-
ці знайшли можливість обкласти себе постій-
ним податком на видання часопису. На ці
цілі Я. М. Шульгін передав всю суму отри-
маної спадщини — 10 тис. крб. Щг складні-
ше було організувати перевезення через кор-
дон нелегальних українських видань — спра-
ва була пов'язана з 'немалим ризиком. Але
Громада з успіхом справлялася з цим зав-
данням, Особливо активними у цій діяльнос-
ті виявили себе Борисов та Василевський,
котрі мали міцні зв'язки з підпільними ре-
волюційними гуртками. Використав для зуст-
річі з Драгомановим і для перевезення збір-
ника в Одесу свою подорож за кордон (в
ролі наставника сина багатого одеського бан-
кіра) і О. Андрієвський у 1878 році.
З великим піднесенням зустріли члени
Одеської громади новину про повстання в
Герцеговині проти турецького гноблення у
1875 році. Треба сказати, що українці, які
самі переживали страшенний національний
гніт, першими відгукнулись на поклик своїх
балканських братів. Київські та одеські гурт-
ківці створили комітет для відправки волон-
терів у Герцеговину, Таким ось шляхом по-
трапив на Балкани, де зі зброєю в руках від-
стоював національну свободу південних сло-
в'ян, найактивніший член Одеської громади
Феофан Олександрович Василевський.
Займалися громадівці ще однією шляхет-
ною, але куди більш мирною справою — по-
шуком та вихованням талановитих особистос-
тей з народу. Якось один співчуваючий діяль-
ності Громади капітан торговельного флоту
повідомив, що на ного кораблі працює хло-
пець, який у вільний час пише вірші україн-
ською мовою. Згодом громадівці узяли над
ним шефство. Смоленський викладав йому
історію та географію, Андрієвський — росій-
ську мову та словесність, інші предмети ро-
зібрали студенти — хто математику, хто фі-
зику і т. д. Через деякий час хлопець зміг
скласти іспит на звання вчителя народної
школи і став заробляти гроші на життя вчи-
тельською працею. Звали цю людину Андрій
Михайлович Бібік. Він не кинув свої перші
поетичні спроби, і скоро в українських часо-
писах Галичини почали друкуватися його
вірші.
Таким же чином дала Громада освіту мо-
лодій селянці Агапії Іщенко, популярній се-
ред народників та лівих лібералів поетесі.
її доля дуже цікава. Вона немовби реалізу-
вала у своєму житті специфічний народниць-
кий «романтизм» з неодмінним трагічним за-
барвленням. У 1873—1874 роках селянська
дівчина-підліток Гапка Іщенко працювала
швачкою в Одесі. Своїми розумовими та лі-
тературними здібностями вона привернула до
себе увагу відомого одеського мецената гра-
фа М. М. Толстого, який дав їй роботу і
взагалі піклувався про неї. Але коли граф
дізнався про захоплення вихованки соціаліс-
тичними ідеями та про зв'язки з революцій-
ними колами, то вигнав дівчину. Тоді її до-
лею й зайнялася Одеська громада. Щоліта
Гапка відправлялась у село для збору етно-
графічного матеріалу, для пропаганди та за
враженнями. За нею визнавали неабиякий
талант, її вірші охоче друкували в галицьких
літературних журналах. Іщенко мала близь-
ки стосунки з революціонером Ковальським,
n навіть вважали його нареченою. Після
страти Ковальського Гапка була на межі
божевілля. Ходили чутки, що вона готувала
замах на життя жандармського полковника
Кноппа. Ще якийсь час таємно перебувала
в Одесі, але 24 січня 1880 року її заарешту-
вали й призначили до заслання в Східний Си-
бір. Але вона затримується у Московській пе-
ресильній в'язниці, де за якийсь час починає
давати зізнання жандармам. 8 липня 1880 ро-
ку її звільняють, але колишні товариші від-
вернулись від неї, не простивши зради. Гапка
залишається одна, натхнення покинуло її.
Врешті-решт вона закінчила життя самогуб-
ством.
Між тим у Громаді все йшло своїм звича-
єм. Настав 1879 рік, на який складали вели-
кі плани. Як ніколи урочисто було відсвятко-
вано роковини Шевченка (До речі, саме
Одеська громада і особисто О. Андрієвський
виступили у 1878 році з ініціативою збиран-
ня коштів для влаштування народної школи
імені великого національного поета. Читачів
через газету «Одесский вестник» постійно ін-
формували про нові грошові надходження.
На початок 1879 року загальна сума склада-
ла вже 1369 крб.). Вечір пам'яті поета
зібрав понад 100 чоловік. Все говорило про
зріст сили й популярності Громади. Це окри-
лювало, і на цей рік була запланована мас-
штабна акція. Разом з Київською громадою
і народницьким «Чорним Переділом» було
вирішено перевезти з-за кордону друкарню
і нелегально встановити її поблизу Києва для
спільного використання. Це питання ще у
1878 році в Женеві з Драгомановим обго-
ворювали Андрієвський та Борисов. Конкрет-
ні переговори про організацію друкарні з ре-
волюційним агентом Микитою Левченком ве-
ли від Київської громади Житецький, а від
Одеської — Шульгін, Мальований, Андрієв-
ський, Ковалевський. Рішуче приступили до
організації перевезення друкарні Я. Шульгін
та Є. Борисов. Але вже наближалася ніч
1 червня 1879 року.— ніч масових арештів
у місті. Тоді були заарештовані і члени Гро-
мади — О. Андрієвський, Є. Борисов,
Я. Шульгін, М. Сидоренко. Незабаром за-
арештували М. Ковалевського, В. Мальова-
ного, П. Климовича. Сили одеських україн-
ців були підірвані, і справа про друкарню
цілком перейшла до рук Київської громади
та народників, одначе і їм здійснити її не
вдалося. Випадок дозволив представникам
влади відкрити шрифт для цієї друкарні.' Це
потягнуло нові арешти, і справу з друкарнею
було занехаяно.
Треба сказати, що й раніше діяльність
громадівців привертала увагу, представників
влади. У 1877 році попечитель навчальної
округи просить міністра народної освіти пе-
ревести Андрієвського на службу в інше міс-
це «как малороссиянина, которого удобнее
было. бы назначить в великороссийские гу-
бернии». Підозру урядовців викликала йо-
го діяльність як викладача юнкерського учи-
лища, Чутки, які доходили до керівництва.
з-за стін цього навчального закладу, свідчи-
ли про Андрієвського як про людину небла-
гонадійну. Отже, місцем нової служби бу-
ла визначена Архангельська губернія, але
Андрієвський виклопотав собі місце в Тулі.
Однак і там не прижився, захворів на горло
й повернувся до Одеси, хоча і без права
викладати в учбових закладах міста.
У січні 1879 р. до рук жанрмів потрапила
записочка, адресована Андрієвському з Від-
ня, котра лише зміцнила їхні підозри:
«Достопочтимый отец Феофан. Вскоре на-
пишу о Нанчиче и Страже, а на счет Шев-
ченки соберу сведения и отвечу скоро. Ос-
тап живет во Львове. Твой Брезинский».
У квітні 1879 року Андрієвський уже пере-
бував під пильною увагою жандармів. У спис-
ку помічених у справах революційної пропа-
ганди про Андрієвського говорилось так:
«Андриевский Ал. Ал., коллежский совет-
ник, учитель юнкерского училища и занима-
ется преподаванием частными уроками. Квар-
тирует в доме Хрусталева на Кузнечной ули-
це в доме Егунова.
Был замечен в кругу Ковальского, Третья-
кова, Семенюты, Дубровного и Желябова,
посещал постоянно сходки у Герц-Виноград-
ского и учительницы Соколовской, кроме се-
го, у самого Андриевского в квартире часто
собирались молодые люди...». Дещо пізні-
ше характеристика Андрієвського стала
більш промовистою: «1) Андрієвський нале-
жав до течії скрайніх» українофілів, так зва-
них едрагоманівців», які в останні часи ціл-
ковито прийняли соціалістичні ідеї і нав'я-
зали близькі стосунки з революційною пар-
тією. 2) Як діяльний член цієї партії, а в
останні часи один із головних її представ-
ників в Одесі; Андрієвський в 1876 та 1877
років збирав гроші для Драгоманова та для
видання його журналу «Громада» і поширю-
вав брошури з українофільськими тенденція-
ми, які йому присилали з Галичини. 3). Брав
участь у сходинах, які наприкінці 1876 року
уряджували українофіли та соціалісти з ме-
тою виробити програму своєї діяльності,
прийти до згоди й орудувати вкупі в одному
напрямі. На цих сходинах з боку соціаліс-
тів були присутні Дебогорій-Мокрієвич та
Чубаров, і з ними Андрієвський був добре
знайомий. 4) Андрієвський брав якнайдіяль-
нішу участь у заснуванні потайної україно-
фільської друкарні й для цього провадив пе-
реговори разом із Шульгіиим, Ковалевським
та Левченком — дуже видатним діячем ре-
волюційного руху».
У поле зору жандармів потрапив і Є. Бо-
рисов, у якого були широкі контакти з рево-
люційними колами. У грудні 1878 року жан-
дарми перехопили записку зі Львова до
Є. Борисова такого змісту: "Сижу и жду —
а жду, по всем вероятиям, больше зол, чем
чего другого. Я писал Юле, просил известить
ее о детях, после того съездил уже в Плоэш-
ти и вернулся, а письма нет! Просите ее, пус-
кай хоть два слова напишет, или хоть сами
сообщите, в каком положении мои наслед-
ники. Дело в том, что, может быть, я на днях
вернусь до лясу, а может, пойду дальше, —
это зависит от Яши, которому я написал, что
денег, какими мы располагаем, мало, чтобы
он достал еще.
В Румынии дела дрянь: наших приятелей
поразгоняли, и поразгоняля русские держи-
морды. Р. пока еще в Плоэ., он с часа на
час ждет, что его возьмут, о К. уже и духа
нет ни в Пл. ни в Бук. Нашего знакомого
Костина (Кац) забрали в Галаце на желез-
ной дороге — и прямо в Питер. По поводу
Кост. следующее: скажите Н. Ив. (я бы ему
сам написал, но не решаюсь на его имя ад-
ресовать) пускай постарается немедленно
сообщить в Пет. об этом факте и попросит
питерцев; полагаю, у них есть сношения с
предварительными, которые передадут Кост.,
что его семья здорова и живет в Плоэ., об
этом просил очень Р. Г. и он говорит, что
неизвестность о семье может очень дурно
отозваться на Кост.».
У квітні 1879 р. Борисову була дана така
характеристика: «Борисов Евгений Иванович,
окончивший курс науки Новороссийского уни-
верситета, занимается в городской управе в
строительном отделении, квартирует в доме
Барона по Полицейской улице № 32.
Стоял в кругу общества Заславского, по-
сещал их сходки, близко знаком с Кравцо-
вым, Этнером, Третьяковым и Ковальским,
бывал на сходках у Виттен и Афанасьевой,
а также в настоящее время вращается в кру-
гу лиц неблагонадежных. Хорошо знаком с
Чендатским, который жил на даче Гернета и
содержал скрывавшихся лиц, как-то Коваль-
ского, Стузинского, в квартире Чендатского
часто бывали сборища принадлежащих
кружку Ковальского и Виттен, где собира-
лись человек по сто обоего пола».
Потрапили до рук жандармів і деякі пі-
дозрілі записки на адресу Я. Шульгіна.
У справах жандармської управи йому була
дана наступна характеристика: .«Шульгин
Яков, бывший студент Новороссийского уни-
верситета, занимается частными уроками и
сотрудничает в газете «Правда», квартирует
в д. Журавской на Гулевой улице.
Был замечек но делу Ковальского и Афа-
насьева, посещал все сходки у Виттен, а так-
же и в настоящее время вращается между
лицами весьма подозрительными».
До жандармської управи надходила і зов-
сім непевна інформація на Шульгіна, яка, од-
наче, лише зміцнювала підозри: «Честь имею
донести Вашему. Высокоблагородию, что все
вышеупомянутые личности в настоящее вре-
мя часто собираются в студенческой кухмис-
терской, где обсуждают разные дела по свое-
му направлению, откуда расходятся в разные
места кому куда назначено для развития сво-
их кружков, принадлежащих к революцион-
ной партии. Эта кухмистерская в доме Бален-
де-Балю на Нежинской улице.
К сему присовокупляю, что между ними
есть сотрудники, которые называются поли-
ция, и эти личности носят отличный голов-
ной убор, они носят небольшие (...) шля-
пы с (...) и когда откуда приезжает све-
жий человек, то они водят его по улицам для
указания лиц жандармского ведомства, а
именно эти лица Добровольский, Татаров,
Шульгин, Миролюбов, Желтоновский, Влады-
ченко, Маркович.
Унтер офицер Гаврилов,
15.IV.1879. Одесса».
Пізніше жандармерія мала таку інформа-
цію щодо Шульгіна: «...Яков Шульгин был
в самых близких соотношениях с выдавав-
шимся * преступною деятельностью револю-
ционерами, а именно: Никитою Левченко,
осужденным в 1880 году Киевским военным
судом к лишению прав и ссылке P каторж-
ные работы и содержавшегося под стражею
в г. Киеве, Малеванным, бежавшим из Си-
бири. С Никитою Левченко Яков Шульгин,
познакомившись в Одессе, с другими вел
переговоры по поводу устройства тайной ти-
пографии для печатания книг с украинофиль-
скими тенденциями и энергичнее же всех
других хлопотал по поводу устройства типо-
графии вблизи г. Киева. Шульгиным, у ко-
торого Левченко, скрываясь от преследова-
ния, жил бесплатно, для этой типографии же
были выписаны украинофилами из заграни-
цы станок и другие типографские принад-
лежности, тем не менее предприятие это рас-
строилось и типография украинофилами бы-
ла передана одному члену террористической
фракции, стоящему во главе еврейской ком-
пании, издававшей за границею революцион-
ную газету «Работник».
3) Приговоренный также в 1880 году Ки-
евским военным судом, по лишению прав, к
смертной казни через повешение Богослов-
ский показал, что убийство шефа жандармов
генерала адъютанта Мезенцева стоило рево-
люционерам до двух тысяч рублей и об этом
он, Богословский, знал от революционных
деятелей Зубковского, Колодкевича и Якова
Шульгина. Зубковский и Колодкевич тоже
судом осуждены в каторжные работы и Зуб-
* Так в оригіналі — Прим. авт.
ковский принимал участие в убийстве харь-
ковского губернатора князя Кропоткина в
1879 году, а Колодкевич был участником
убийства в Бозе почившего Императора
Александра II.
Вышеизложенное с достаточной ясностью
характеризует личность и устанавливает не-
благонадежность в политическом отношении
Якова Шульгина, который в 1879 году, по
распоряжению временного Одесского гене-
рал-губернатора, был выслан из Одессы
административным порядком в Восточную
Сибирь».
Через чотири дні після арешту — 1 черв-
ня — Андрієвського, Шульгіна, Борисова та
Сидоренка було направлено до Вишнєво-
лоцької пересильної в'язниці для наступної
висилки до Східного Сибіру. Треба відзна-
чити, що влада навіть не потурбувалась по-
яснити причини арешту і, само собою зро-
зуміло, не було ніякого суду. Це називалось
в той час у Росії «выслать административ-
ным порядком». Комісія Лоріс-Мелікова,
створена у 1880 році для розробки лібераль-
ної конституції, трохи полегшила долю ареш-
тованих. Так, замість Східного Сибіру міс-
цем заслання Андріївського стала Вятка.
Наказ про арешт Ковалевського було під-
писано 20 червня. Ковалевський сприйняв йо-
го спокійно. Він писав: «И если в сфере
теоретической быть человеком свободомыс-
лящим, а в сфере практической — челове-
ком независимого характера составляет пре-
ступление, влекущее за собою потерю сво-
боды, то зачем же аресты не коснулись и
меня?». Ковалевський вів себе дуже муж-
ньо, не надсилав ані скарг, ані прохань на-
віть на адресу Лоріс-Мелікової комісії, кот-
ра викликала великі надії ув'язнених. В лис-
ті до друга він писав: «...надежды быть ам-
нистированным совсем не имело. Примеры
убеждают, что возвращают только таких,
которые, согласно словам правительственно-
го сообщения, «под тяжестью переносимого
наказания уже сознали свои заблуждения».
Я же себя не отношу к такой категории».
Ковалевський пройшов увесь шлях арештан-
та до Сибіру, жах якого описав у статті «Из
мест довольно отдаленных», котра так і не
була надрукована, бо була захована у сто-
сах паперу жандармської управи.
На заслання до Сибіру було призначено і
В. Мальованого. Це не зламало його. У мцен-
ській пересильній в'язниці він пише вірш,
рядки якого дихають енергією та завзят-
тям:
НЕ ПОТУРАЙ
Не потурай на те, що шлях ще не пробитий,
Що нетрами пустими треба йти,
Де тільки виє звір несамовитий:
Дарма — прямуй до світлої мети,
Не потурай на те, що ніч глуха все вкриє:
Ударить грім із хмар у тьмі німій,
А вітер лютий з півночі повіє...
Вперед, вперед, сміліше, друже мій!
Не потурай ні на що. Навіть смерті
Не бійся — її ніхто не оббіжить,
Да краще ж нам у боротьбі померти,
Ніж у багні гниючи мовчки жить.
Не потурай на те, як часом добрі люди
Влещатимуть, щоб не виходив сам,
А ждав, поки завзятих більше буде,
Вперед рушай, бо честь і воля там.
Не потурай — тоді нас більше стане,
Як знайдеться той перший, що за край,
Проти всього на світі сам повстане;
Вперед, вперед — борись, не потурай!»
Мальований не підкорився долі. Два рази
він пробує тікати з Сибіру. Остання спроба
була вдалою. Він з'являється в Женеві у
Драгоманова, де активно співробітничає &
його емігрантському гуртку. Через рік повер-
тається в Україну для пожвавлення нелегаль-
ної діяльності. Але його швидко викривають,
знову арешт і знову Сибір.
Цікаво, що незадовго до арештів 1 червня
до Одеси прибув Ф. К. Вовк, котрого грома-
дівці переховували на дачі О. Гернета. Сест-
рі Гернета, яка порядкувала на дачі, київ-
ського гостя веселі «конспіратори» відреко-
мендували як пана Зайченка. Коли ж 1 черв-
ня у справі О. Гернета на дачі з'явились
жандарми і поцікавилися особою квартиран-
та; то господиня у простоті душевній назва-
ла відоме їй прізвище, в той час як сам
Ф. Вовк назвав своє справжнє. Це викликало
підозри, і Ф. Вовк був заарештований. Неза-
баром, одначе, у зв'язку з відсутністю доказів
за наказом поліцмейстера його відпустили, а
вже 5 червня 1879 року з Києва прийшов запит
на розшук у Одесі Ф. Вовка. Поліцмейстер
негайно відправив у поліцейську дільницю,
де .перед тим утримувався Вовк, наказ про
його арешт. На щастя, вже було пізно. Фе-
дір Вовк встиг переправитись через кордон
і таким чином щасливий випадок зберіг для
української науки майбутнього видатного ет-
нографа й антрополога.
Дійшли до жандармів і якісь непевні чут-
ки щодо Леоніда Смоленського. 24 травня
1879 року з III відділення власної імператор-
ської канцелярії до Одеси 'надійшов запит
такого змісту: «Из Одессы сообщают, что
хотя Афанасьева и устранили от преподава-
ния, но Смоленский и Егунова продолжают
развращать юношество в пансионе Гауэн-
шильд, привлекают своих учениц на сходки
у Егуновой. Кроме того, говорят, что будто
бы Смоленский, Андриевский и Егунова в
доме Хрусталева .на Кузнечной улице фабри-
куют для социалистов фальшивые паспор-
та!». Від арешту 1 червня 1879 p. Смолен-
ського врятувало те, що на той час він був
у селі Макарівці, і його не знайшли. Потра-
пив він до в'язниці у 1882 році. Одначе його
учні з юнкерського училища через генерала
Крживоблоцького виклопотали йому звіль-
нення. Смоленський зміг навіть повернутись
до юнкерського училища, де викладав до са-
мої своєї смерті у 1905 році.
Дмитро Овсянико-Куликовський навіть і
сам не здогадувався, як близько біля нього
пройшла тінь жандармської розправи. Ще
трохи, і цей до нестями закоханий у науку
юнак назавжди міг би розпрощатись з ом-
ріяною ним кар'єрою вченого. Сам він у сво-
їх споминах пише, що тільки одного разу у
Петербурзі його запросили до жандармерії
дати пояснення з приводу прочитаних ним
лекцій про релігійне сектантство в якомусь
студентському гуртку. Криміналу у цих лек-
ціях не було, однак Овсянико-Куликовський
повівся у розмовах з жандармським офіце-
ром необережно, за що його збиралися за-
арештувати, але один його знайомий не дав
ходу справі.
Як обдарованого студента Овсянико-Кули-
ковського направили за кордон для студій
з санскритської мови. За кордоном він ак-
тивно співробітничав з Драгомановим, і ось
до III відділення попадають з цього приводу
відомості: «Некто Дмитрий Николаевич Ов-
сянник или Овсянников из Одессы, весьма
часто ездит за границу в качестве курьера
русских нигилистов и в настоящее время на-
ходится в Харьковской губернии, а может
быть, и в самом городе Харькове, он имеет
фальшивые паспорта на имена Куликовского
и Васильева».
По-перше, інформація ця цілком абсурдна,
про що свідчить плутанина з прізвищами.
По-друге, Дмитро Миколайович Овсянико-
Куликовський ніяким кур'єром не був і в
1879 році не міг бути в Харкові, бо перебу-
вав у Парижі на стажуванні. Мабуть, все це
заплутало і самих жандармів, бо ніяких пе-
реслідувань Овсянико-Куликовський не за-
знав і після повернення з-за кордну у 1882
році отримав приват-доцентуру в Новоросій-
ському університеті, де й займався спокійно
плідною науковою працею.
Отже, на рубежі 80-х років Одеська гро-
мада зазнала значних втрат. Однак її діяль-
ність не припинилася. З'явились нові енергій-
ні люди. Біля Смоленського склався значний
гурток українців з викладачів та курсантів
юнкерського училища. Історія українського
національного відродження в Одесі тривала.
Для нас важливо, що вже на початку свого
зародження Одеська громада заявила про
себе як другий за значенням та масштабами
центр національного відродження, що в свою
чергу свідчило про глибину національного
пласту в Одесі.
Діяльність Громади не була вельми актив-
ною в розумінні активності політичних орга-
нізацій, які борються за реалізацію якихось
своїх принципів. Хоча, еволюціонуючи, вона
помітно збагачувала арсенал своїх дій. Тіс-
ні зв'язки Одеської громади з Київською че-
рез М. Ковалевського, О. Андрієвського,
Я. Шульгіна, зв'язки з драгоманівськнм же-
невським центром Овсянико-Куликовського,
Андрієвського, Василевського, Мальованого,
Борисова, об'єднання зусиль трьох україн-
ських гуртків для організації видання жур-
налу «Громада» та влаштування підпільної
друкарні може свідчити про те, що наприкін-
ці 70-х років XIX століття визріли умови для
створення в російській Україні єдиної націо-
нальної політичної організації, умови, які на
початку 80-х років ледве не стали фактом
реального політичного життя.