Олександр Болдирєв. Одеська громада
1 | 2 | 3 | 4
3. ОДЕСЬКА «ПРОСВІТА»
Після жандармського погрому Гро-
мади 1879 року її життя не припинилося, хо-
ча колишньої енергії та ініціативи вона у
80-х роках не проявляла. Правда, на почат-
ку 80-х років її члени ще впадають в око
репресивних органів. У 1880 році Петро Ти-
тович Климович клопотався про видачу йому
довідки щодо політичної благонадійності, по-
заяк після закінчення університету і захисту
дисертації він мав пройти військову службу
як «вольноопределяющийся».
Таку довідку урядовці йому видавати не
хотіли через те, що у 1879 році його двічі
піддавали арештам. Перший раз це сталося,
коли він супроводжував Марію Єгунову з
дочкою Софією до Вишнього Волочка, куди
ті їздили на побачення з ув'язненим Андрієв-
ським.
Лист Климовича звідти до Одеси, в якому
він описував життя в'язнів, був перехоплений
і викликав підозри. У Тверській в'язниці Кли-
мович перебував з 9 серпня по 26 грудня
1879 року. Коли ж він після звільнення їхав
до Одеси, в Москві під час молебну з приво-
ду. спасіння імператора від замаху на його
життя Климович не зняв шапки і знову був
заарештований. При ньому було знайдено пі-
столет. Одначе затримувати його довгий час
достатніх підстав не було, і Климовича ви-
слали з Москви. Врешті-решт клопотання
Климовича про надання йому потрібної до-
відки були відхилені. На військову службу
йому довелось іти на загальних підставах'.
У лютому 1881 року було заарештовано і
вислано з Одеси Агапію Іщенко та Георгія
Хандожевськото. Привернули до себе ува-
гу молоді вихованці Громади: Андрій Михай-
лович Бібик та його дружина Ганна Давидів-
на. Вони були знайомі з Вірою Фігнер, бра-
ли участь в організованих нею сходках та
прогулянках, на яких обговорювались шляхи
пожвавлення діяльності революційних органі-
зацій і подолання кризи, яка їх охопила.
Як уже згадувалось, у 1882 році було за-
арештовано Л. А. Смоленського. І хоча зав-
дяки клопотанням його друзів та прихильни-
ків з юнкерського училища йому вдалося
швидко вийти на свободу і навіть знову про-
довжувати своє викладання в училищі, його
українофільство тепер викликало великі пі-
дозри адміністрації, яка часто погрожувала
звільненням з посади за «сепаратизм».
Місяць ув'язнення відбув і студент універ-
ситету Афанасій Погібко. За таких умов
Громаді довелось заховати свої дії, щоб збе-
регти себе. Протягом 80-х та 90-х років по-
стійно змінювався склад та чисельність Гро-
мади, в середині 90-х років налічувалось
більш як сорок чоловік. Це була чи не най-
більша Громада в Україні. Серед її членів
такі відомі українські діячі як Олександр
Русов, його дружина Софія Русова, багатий
землевласник Євген Чикаленко, який вступив
до Громади у 1894 році. На той час серед
її видніших .членів були вчитель реального
училища І. Л. Руденко, інспектор тієї ж шко-
ли А. В. Крижанівський, викладач вищих
жіночих курсів і військової школи — Л. С. Си-
нявський. До Громади належали також учи-
тель комерційної школи й жіночих гімназій —
В. М. Гринчевський, математик П. І. Злочан-
ський, викладач університету фізик А. І. Не-
мировський, професор хімії Є. В. Вернер,
громадовець 70-х років, тоді ще студент, а
згодом професор геології М. Д. Сидоренко,
вчителі К. А. Іващенко, О. А. Гармашова.
П. Г. Ніщинський (відомий нам по Громаді
70-х рр.), О. І. Шндловськнй— поляк за по-
ходженням. Другу значну групу членів Гро-
мади складали урядовці, переважно з лібе-
рального в той час міністерства фінансів, де
завідував департаментом прихильний до ук-
країнців П. І. Ковалевський. До неї належа-
ли: МГ'0. Шостаківський, М. І. Білінський,
А. П. Федоренко, П. Т. Климович, таланови-
тий художник-гравер А. А. Ждаха. Двоє ос-
танніх працювали в Земельному „банку. Вхо-
дили до Громади брати Андрієвські, відомий
уже нам Олександр Олександрович, який у
80-х роках повернувся до Одеси, та його брат
Григорій, який був службовцем міської уп-
рави. Числились у Громаді завідуючий кан-
целярією куратора одеської, учбової округи
Добрицький, капітан Львович, службовці ві-
домства міністерства хліборобства Погібко
та Околович.
У 1888 році до Одеси переїжджає Михай-
ло Федорович Комаров, професійний юрист-
нотар. Ця людина одразу ж поруч зі Смолен-
ським стала центром тяжіння українських
одеських діячів. Своєю наполегливою працею
на ниві української культури Комаров дуже
швидко став одним з найвідоміших її пред-
ставників. Він уславився яко бібліограф, ви-
давець збірника «Рада», фольклорист, упо-
рядник українського словника, літературозна-
вець, публіцист та автор історичних оповідань
про Богдана Хмельницького і Антона Голо-
ватого.
З видатних діячів Одеської громади, які
увійшли до числа її членів у 90-х роках
XIX ст., слід назвати перш за все Сергія
Павловича Шелухіна. Родом він був з Пол-
тавщини, закінчив .Лубенську класичну гім-
назію, потім фізико-математичний та юри-
дичний факультети Київського університету.
Працював, тривалий час у судових відомствах:
Єлизаветграда, Кам'янця-Подільського, Ки-
шинева.
У 1899 .році Шелухін переїжджає до Оде-
си, де займає посади прокурора та судді про-
тягом всього передреволюційного періоду.
Сергій Павлович Шелухін був надзвичайно
авторитетним науковцем та громадським дія-
чем. Він автор, понад 60 статей з історії Ук-
раїни, член Одеського товариства історії та
старожитностей, Одеського юридичного і біб-
ліографічного товариств. Під 'час революції
1917 року та в період національно-визволь-
них змагань 1917—1920 рр. С. П. Шелухін
перебуває у гущі подій, віддаючи служінню
Українській республіці весь свій багатий до-
свід юриста. Член Центральної ради, гене-
ральний суддя УНР, Шелухін у лютому—
квітні 1918 року обіймав посаду міністра су-
дових справ в уряді Голубовича, а в уряді
Чехівського у 1919 році займав посаду мі-
ністра юстиції УНР. Як досвідченого юриста
Шелухіна було. призначено головою україн-
ської делегації на мирних переговорах з біль-
шовицькою Росією у червні 1918 року. Він
брав участь як член української делегації на
мирних переговорах у Парижі в 1919 р.
Після поразки національно-визвольних зма-
гань Шелухін — один з найпомітніших пред-
ставників української еміграції. Він осів у
Чехословаччині, взяв активну участь у тво-
ренні Українського вільного університету в
Празі, де був професором і деканом факуль-
тету права і суспільних наук. В університегі
Шелухін викладав карне право і політичну
історію 'України, продовжуючи займатися
науковою роботою. Помер він у 1938 році в
містечку поблизу Праги на 74 році життя.
Помітним політичним діячем в період від-
родження української держави став і Андрій
Ніковський, який також обіймав посаду мі-
ністра-
У 1902 році до Громади увійшов оригіналь-
ний письменник, видавець і громадський діяч,
один із засновників «Братства Тарасівців»,
лікар за фахом Іван Липа. У часи Централь-
ної ради Липа був українським комісаром
Одеси, а в 1919 році — міністром віроспові-
дань УНР.
Михайло Комаров, Сергій Шелухін, Андрій
Ніковський, Іван Липа та Іван Луценко бу-
ли тими людьми, які визначали обличчя Гро-
мади на початку XX століття. Саме до них
перейшла справа організації українських сил
в Одесі після смерті старих керманичів Гро-
мади — Михайла Климовича, Леоніда Смо-
ленського, Олексія Андрієвського, Михайла
Боровського та Володимира Мальованого.
Цікавим був шлях, яким прийшов до Гро-
мади Іван Луценко.
«Родина Луценків, — як згадував Чика-
ленко, — тільки одна тоді в Одесі говорила
по-українськи, але не принципіально, а сти-
хійно, бо Луценко захоплювався тоді еспе-
рантською мовою, говорив і писав добре на
цій штучній мові і всіх заохочував до неї».
Коли ж Чикаленко пробував залучити його
до українських справ, Луценко на те «укра-
їнською мовою доводив, що відроджувати
Україну — це все одно, що підкладати під
мертвого руки. — «Людськість, — казав
він, — стремите до об'єднання, а не до
роз'єднання, а через те більше має сен-
су ширити між людьми есперанто, а не
відроджувати вже мертву мову; латин-
ська і грецька мови були колись поши-
рені безмірно більше за українську, мали
таку літературу, про яку українцям і не сни-
лося, а одначе пройшов час, і вони вмерли,
і ніщо не зможе воскресити їх, оттак вмирає
і українська мова і ніщо не в силі її відро-
дити». Одначе знайомство з Комаровим,
який надавав Луценкові книг, а особливо
промови Смоленського зробили своє діло,
Луценко страшенно захопився справою на-
ціонального відродження і став найзатяті-
шим і національне запальним членом Одесь-
кої громади. Під час революції 1917 року
цей колишній поборник есперанто стане ліде-
ром націоналістичної Української народної
партії, увійде до складу Центральної ради і
Генерального Вісйськового комітету. В Одесі
як організатор і голова місцевої Військової
ради Луценко енергійно займався формуван-
ням українських збройних сил, вважаючи,
що тільки опора на власну національну ар-
мію і безкомпромісна боротьба з Росією,
який би уряд там не сидів, зможуть забезпе-
чити українську свободу. Луценко загинув
літом 1919 року біля залізничної станції Ан-
тоніни на Волині, виконуючи свій обов'язок
військового лікаря.
У 90-ті роки XIX і на початку XX століття
Громада мала виразно культурницький ха-
рактер. Цьому сприяв і той факт, що в ЇЇ скла-
ді було багато здібних, творчих людей.
Увага гуртківців у 80-ті, 90-ті роки зосе-
реджувалась, головним чином, на справах.
українського театру, розквіт якого в Одесі
припадав якраз на ці часи. Конкуренція україн-
ських театральних груп викликала живий ін-
терес Громади і спроби з її боку примирити
конфліктуючі сторони.
В 1891 році Громада через друкаря Кірхе-
ра придбала для проведення своїх думок
журнал «По суше и по морю», справа якого
йшла кепсько. Журнал не відповідав напря-
му інтересів Громади, одначе змінити його
назву не дозволяв відповідний державний
комітет. Редагування часопису доручили
А. І. Поґібко, але він з цим ділом не впорав-
ся, і новим редактором став П. Т. Климо-
вич. В журналі друкувались статті членів
Громади відповідного напрямку. Трохи збіль-
шився його тираж. Одначе видання все одно
залишалось збитковим, і його довелось про-
дати.
Зі своєї каси Громада регулярно видавала
пенсію по 400 крб. на рік вдові М. Драгома-
нова. До того ж на свої кошти виховувала
двох дітей свого товариша Володимира Гри-
горовича Мальованого, Правда, з тих вихо-
ванців, за згадками сучасників, не було ні-
якої користі для української справи, «бо лі-
кар Тарас Мальований та сестра його Мари-
на, учителька в Одесі, виховані на україн-
ські громадські гроші, нічим себе як україн-
ці не виявили, і нічого за них потім і досі
чути не було», — згадував Чикаленко.
Громадівська молодь трохи .скептично с ґа-
вилась до одноманітного плину гурткїпських
зборів, одначе «Смоленський раз у раз гаря-
че доводив, що саме вже існування Громади,
хоч і без усякої роботи, має величезне зна-
чення: вона гуртує, підбадьорює людей, не
дає завмерти ідеї національного відроджен-
ня: — А хіба не робота те, що наша грома-
да видає щороку пенсію вдові М. Драгомано-
ва та виховує дітей нашого громадянина
В. Г. Мальованого? Хіба не робота те, що
наші громадяне працюють хто над словни-
ком, хто читає публічні лекції в народній
авдиторії, інші провадять українську течію
в літературно-артистичному товаристві та ве-
дуть свій журнал «По морю и суше»? Так
само не було ніякої роботи в Одеській гро-
маді, коли Драгоманов виїздив за кордон, а
коли треба було добути гроші на видання в
Женеві «Громади», то наша Громада, як
зорганізована група, зібрала в короткий час
скілька тисяч рублів», — зауважував Чи-
каленко.
Взагалі існування «Громад» розглядалося
Смоленським як продовження традицій ук-
раїнських братств XVI—XVII століть, а пер-
шою громадою в Україні, яка передала ті
традиції громадам існуючим, вважав Кирило-
Мефодіївське товариство. Після потрясінь,
які спіткали Громаду на межі 70-х — 80-х
років, Смоленський скептично оцінював ре-
альні можливості за умов існуючого ладу
суттєво просунути вперед справу національ-
ного відродження. Це викликало різкі про-
тести М.'Комарова, у якого з Смоленським
точилася несвідома боротьба за лідерство в
Громаді. Для кращого розуміння поглядів
членів-гуртка .на проблеми національного ру-
ху буде доцільним навести вельми цікавий
уривок зі спогадів Євгена Чикаленка: «...На
це Смоленський все було відповідає: — Не
дивлячись ні на що, Україна таки воскрес-
не, поки в Росії держатиметься абсолютний
царський уряд, який душить життя у всіх
його проявах, доти український народ буде
законсервований в своїй етнографічній сти-
хії, бо ні московська школа, ні солдатчина
не проходять у глибину народну, а покри-
вають тільки тонкою плівкою зверху, а тому
й не можуть обмосковити український народ.
Смоленський, правда, невиразно висловлю-
вався іноді, що, чи будемо ми працювати над
відродженням української нації, чи ні, а во-
на таки воскресне, бо »коли настане в Росії
якась конституція, чи взагалі свобода, то на-
род скористується цією свободою для свого
відродження.
— Так було, — казав він, — з чехами, з
хорватами, словаками, словенцями і взагалі
зо всіма пригніченими націями, так буде і
з українською,
Комара дратували такі висловлювання, він
доводив, що без праці не буде й відроджен-
ня, що треба збирати етнографічний матері-
ал, творити літературу у всіх її галузях, а
особливо дидактичну для народу. Смолен-
ський цього не відкидав, але, видимо, не на-
давав великого значення праці, над якою си-
дить Комар і до якої закликає всіх. Смолен-
ський вважав ціннішою працю над добуван-
ням ліпших політичних та соціально-еконо-
мічних умов життя. Тоді як Комар показу-
вав на О. Кониського, М. Старицького та
Б. Грінченка, як на зразки, які треба наслі-
дувати, Смоленський доводив, що треба йти
за Драгомановим. бо тільки показана ним
дорога виведе Україну до бажаної нам мети.
Комар не відважувався одверто нападати
на Драгоманова, але зате з усією своєю при-
страстю ганьбив Франка і Павлика та іншнх.
учнів Драгоманова за те, що вони розбива-
ють народовський фронт, вносять своєю ра-
дикальною партією розбрат і тим ослаблю-
ють боротьбу українського народу з поляка-
ми.
Він одверто вороже виступав проти за-
ходів небіжчиків Миколи Ковалевського, Во-
лодимира Мальованого та Євгена Борисова
організувати і на Україні радикальну партію,
яка, мовляв, як і в Галичині, внесе безладдя
і ослаблення в українські ряди».
Громада 90-х років слабко переймалася
політичними та соціальними проблемами. На
чолі лівого крила , гуртка у ті часи стояв
Д. Д. Снігаревич. Виконуючи доручення
Громади, він неодноразово їздив до Галичи-
ни для встановлення безпосередніх зв'язків
з тамтешніми організаціями. Взагалі зв'яз-
ки Одеси з Галичиною дуже зміцніли у ті
часи. Цьому дуже сприяло і листування Ко-
марова з галицькими культурними діячами.
Час від часу Комаров на зборах Громади
подавав якісь нові відомості про здобутки в
боротьбі українців з поляками, чого не мож-
на було дізнатися з російських газет. Щоро-
ку Комаров як бібліограф інформував гро-
мадівців про нові українські видання в Га-
личчині.
Надзвичайно дружні і теплі стосунки скла-
лися у Громади з Володимиром Боніфатійо-
вичем Антоновичем. У 90-х роках його при-
їзди до Одеси набувають організованого ха-
ректеру. На зборах Громада обговорювала з
Антоновичем, зокрема, питання політичної
орієнтації й відношення до галицької «Прав-
ди» в період польсько-української угоди.
У травні 1895 року В. Б. Антонович при-
був до Одеси на спеціальне запрошення Гро-
мади. яка організувала урочисте його вша-
нування з нагоди 25-літньої професорської
та 35-літньої літературно-наукової праці. На
замовлення Громади одеський професор різь-
бярства Луїджі Йоріні сприяв виготовленню
в Італії мармурового погруддя Антоновича.
Громада брала участь і в святкуванні юві-
лею Данила Мордовця, яке відбулося в Пе-
тербурзі 20 грудня 1896 року. Делегатом від
Громади туди було направлено Євгена Чика-
ленка, а святкову адресу Мордовцю витворив
талановитий художник А. Ждаха.
Слабкість соціальної та політичної програми
Громади позначилась на ідеології гуртка та-
ким чином, що він став значно «національні-
шим» за своїми пристрастями. Для з'ясуван-
ня ідеології громади 90-х років інтерес ви-
кликає програмовий виступ Смоленського на
зборах, присвячених приїздові до Одеси ві-
домого філософа В. Лесевича. Є. Чикаленко
наводить цей виступ у власному переказі: «У
великій квартирі директора Сирітського До-
му Ол. Ол. Андрієвського зібралася сила на-
роду — зійшлися не тільки громадяни з свої-
ми жінками, але й суголосний грунт. З приві-
тальним словом виступив Андрієвський...
...В одповідь Лесевич, в довгій і в гарно
збудованій промові, сказав, що всі ми, не ді-
лячися на національні'групп, повинні пра-
цювати для визволення Росії від деспотиз-
му і для заведення конституційного ладу,
який забезпечить свободу "личности" всім.
Тут встав Смоленський і, зазначивши ве-
ликі заслуги нашого талановитого земляка,
завважив, що конституція,-яка забезпечує
свободу «личности», може зовсім не забезпе-
чити «личности» колективної, тобто вільного
існування націонлаьностей, як ми бачимо в
історії і в сучасному житті по інших держа-
вах. Абез забезпечення 'національних прав
не може бути свободи. Даремно російські ра-
дикали (так тоді звалися всі революційні ак-
тивні течії) не зважують на права націй,
стаючи -начебто на інтернаціональну позицію,
а в дійсності стоять на позиції російського
централізму — одні свідомо, а інші по непо-
розумінню І багато наших земляків пішло
цим шляхом і загубилося в російськім рево-
люційнім морі, не зазначивши своєї течії, ні-
чим не показавши, що їм не байдужі були
інтереси українського народу.
Нам, українським громадянам, закидають,
що ми ведемо свою окрему лінію, що ми
разбиваемо сили і тим ослаблюємо «натиск»
на уряд і що треба, мовляв, разом повалити
цей «солом'яний колос на глиняних ногах»,
а тоді вже визначаться потреби окремих на-
ціональностей. Але історія каже, що коли
яка нація, яко нація, не виступала в бороть-
бі, то потім нічого не діставала.
Російські радикали не вимагають від по-
ляків, щоби вони злилися з російськими пар-
тіями, бо поляки мали, мовляв, свою окрему
державу і тепер мають, крім загальних з
росіянами інтересів, і свої власні. Але росія-
ни забувають або не хотять знати, що Украї-
на теж мала свою державу, яка добровільно
приєдналася до Москви. Вони думають, що
«русский» народ суцільний моноліт, з одної
глиби граніту витесаний, але коли придиви-
тись добре, то на -цьому гранітові виразно
видно щілину, де спаяні два народи — мос-
ковський та український, що вдвох складають
«русский». Поляки теж колись не визнавали
окремішності українського народу, через те
українці і завалили польську державу. Теж.
саме станеться і з російською, коли вона не
визнає прав українського народу.
Уряд російський, накривши все, а разом
і Україну, казенним зеленим сукном, вва-
жає, що українського народу нема, а за ним
так само думає і все російське громадянство.
Вони не помічають, що під тим сукном Ук-
раїна не задихнулася, а заклякла і, як тіль-
ки сукно прорветься, вона воскресне. Влас-
тиво життя і не переставало тліти, але з-під
казенного зеленого сукна його не видно. Ті
самі братства, що колись витворили силу, яка
визволила Україну з-під польського ярма, і
досі існують у формі наших громад, які бу-
дуть побільшуватись та ширитись і не дадуть
Україні завмерти, а згодом витворять силу,
яка воскресить український народ. І всі ук-
раїнці, які покладають надії не па себе, а на
загальний російський рух і там працюють,
роблять велику помилку — треба працювати
згідно з іншими, але не гублячи своєї інди-
відуальності».
Промова ця справила величезне враження
на слухачів. Всі вимагали, щоб Смоленський
написав її для того, щоб Згодом видати як
програму Громади. Знаючи нехіть Смоленсько-
го до писання, навіть було зложено комісію,
яка мала відновити за нотатками та по па-
м'яті текст промови. Одначе це діло до кінця
так і не дійшло. Таким чином ідейні засади
гуртка зазнали певної еволюції від соціаль-
но-демократичних пріоритетів 70-х років до
національно-демократичного напрямку 90-х
років XIX століття. Саме тому Громада взя-
ла участь у творенні так званої Загальної
Української організації, І з'їзд якої відбувся
у 1897 році. Правда, на цьому з'їзді Одеська
громада представлена ще не була. Одначе
наступні з'їзди, один з яких відбувся і в Оде-
сі, завжди проходили з участю одеських пред-
ставників. Як правило, доповіді про стан
справ в Одеській громаді на цих з'їздах ро-
били М. Комаров, І. Луценко, а часом і
С. Шелухія.
Одначе спокійний усталений плин життя
Громади не відповідав вдачі молодого поко-
ління українських діячів. І час від часу по-
руч зі «старою» Одеською громадою утво-
рювались соціальніші за ідеологією гуртки
української молоді, хоча вік життя цих гурт-
ків не був тривалим і вони швидко розпа-
далися. Частина членів цих гуртків поповню-
вала «стару громаду», частина простувала
до загальноросійських революційних органі-
зацій, решта потопала в повсякденному оби-
вательському житті.
На початку XX століття пожвавився в Ук-
раїні національний студентський рух. На хви-
лі цього склався український студентський
гурток і в Одесі. В 1904 році між студента-
ми він поширював прокламацію «До товари-
шів українців» із закликом організуватись
для захисту інтересів українського народу.
Одначе впливи «старої» Громади та її
ідеологів позначилися на спрямуванні Одесь-
кого українського студентського гуртка, який
мав більш поміркований вигляд порівняно з
аналогічним київським гуртком, у проводі
якого на той час розпочинав свою політичну
кар'єру Володимир Винниченко. Про це свід-
чить відповідь «Одеській молодій громаді»,
яку київські студенти Надіслали 15 листопа-
да 1902 року. Доцільно буде навести тут цю
відповідь повністю:
«Київ 151Х1-1902.
Відповідь «Одеській Молодій Громаді».
Критика не тільки діяльності, а Чи ідеалів
кожного чоловіка, як і певних груп людей,
потрібна. Без критики не може бути посту-
пу. Але критика має силу і значінне лише
тоді, коли вона спирається на чомусь більш
певному, ніж те, що критикується. Отже, ми
не можемо сказати, що те, на чому стоїть
«Одеська Громада», було чимось вищим або
більш обміркованим, ніж те, на чому стоїмо
ми.
Одеські товариші заявляють, що наші ос-
новні принципи — їх принципи, а що діяль-
ність наша «некоректна і безтактовна». Отже
діяльність наша є наслідок наших головних
принципів, і коли одеські товариші хотіли
критикувати нашу діяльність, то їм треба
було попереду довести, що або в наведених
принципах, що ми училися від них, або що
самі. наші. принципи ні до чого не придатні.
Але свого одеські товариші не зробили. Во-
ни голословно перелічили кілька наших ві-
дозв, вигадали на нашу голову нісенітниці, що
нібито ми кличемо д. Мордовця в стан ре-
волюціонерів і т. ін., блискуче розбили сію
нісенітницю і врешті вирекли присуд, що ми
«з такою .політикою далеко не поїдемо», ко-
ли не станемо вкупі з ними та з тими діяча-
ми, що, «вибравши собі легальний шлях», не
кидаються у вир революційної боротьби.
Ні, товариші, коли ви признаєте наші го-
ловні ..принципи, коли ви справді революцій-
на молодіж, то ви не можете йти. поруч з
тими, хто усувається від революційної бороть-
би, і пропагувати се нам. Ще гірше ви поми-
ляєтесь, коли гадаєте, що «наші принципи»
дозволять нам думати, що лише «запроданці
перевертні своїми плечима піддержують «мос-
ковського ідола». Ми, товариші, гадаємо, що
всяка пасивність служить міцною підвалиною
для нього, а з огляду на етику поділяємо па-
сивних на несвідомих і свідомих і проти сві-
домих ми тепер виступили, боремося, бо сі
«ведять, що творять».
В своїй відозві ми мали на цілю пересте-
регти наших молодих товаришів, котрі не зва-
жили ще-, яким шляхом прямувати, що шлях
українських лібералів більш ніж непевний з
огляду революційної молодіжі.
Проти поодиноких осіб ми не виступили,
бо ми завше проти перенесення громадської
справи на особистий грунт, а навести яко
приклад деякі прізвища ми вважали конче
потрібним, щоб ті, до котрого звернулися ми
у своїй відозві, знали, про які напрями -влас-
тиво іде річ.
Не виступаємо ми також і проти культур-
ної роботи, але додаємо ще-'раз, що' розпов-
сюдження в народі «Антонів Головатих» та
іншого в сьому роді ми не вважаємо за
справжню культурну справу.
Київська Студентська Українська Гро-
мада».
Згадка в цьому документі брошури «Антін
Головатий», написаної М. Комаровим, була
випадом проти того напрямку, котрий уособ-
лював цей одеський діяч. Прихильник куль-
турного напрямку в українському визвольному
русі, Комаров знаходив свій політичний іде-
ал у постаті Антона Головатого, котрий спро-
мігся досягти певного компромісу з Царським
урядом Катерини II, забезпечивши тим самим
збереження козацької організації.
Як і інші українські студентські гуртки,
Одеська студентська громада входила до
Академічної асоціації українських громад, на
четвертому заїзді (учбового року 1903—1904)
якої були прийняті ухвали принципової ваги.
В постановах з'їзду значилось: «Усі ми вва-
жаємо, що єдиний'засіб для утворення тако-
го устрою, де б людська особа Могла цілком
вільно і незалежно розвивати всі свої духов-
ні здібності, цей єдиний засіб є соціалізм. Че-
рез це завдання наших студентських Громад
бачимо ми в визволенню, підготовлюванню
борців для переведення, .цього ідеалу, .з, жит-
тя українського народу.
Звичайно, для здійснення згаданого ідеалу
насамперед потрібна широка політична во-
ля на підставах повної національної і крає-
вої автономії».
З'їзд прийняв кілька резолюцій стосовно-
різних політичних партій. Відносно росій-
ських соціалістичних партій зазначалось їх
велике значення у справі підготовки до ре-
волюції російського пролетаріату в Україні,
в той же час неувага до національних потреб
українського пролетаріату з їх боку є ненор-
мальною. Тому з'їзд визначив, що РУП * є
єдиною соціалістичною українською партією»
котра своєю назвою і своєю подальшою ді-
яльністю показала, що іде назустріч україн-
ському народу.
Отже, з'їзд закликав всіх соціалістів з ук-
раїнських студентських громад вступити до
лав цієї партії. Стосовно Народної Україн-
ської Партії як партії несоціалістичної, а та-
кож різних ліберальних українських течій
з'їзд висловився негативно.
Між тим, поки революціонери та ліберали
з'ясовували свої стосунки, пробив час довго-
очікуваної конституції. Маніфестом від 17
жовтня 1905 року в Російській імперії запро-
ваджувались політичні свободи. Видання ма-
ніфесту одразу ж штовхнуло громадівців до
рішучих дій. 30 жовтня на квартирі Івана
Луценка відбулися збори Громади, на яких
було вирішено негайно заснувати в Одесі то-
вариство "Просвіта" на зразок аналогічних
установ у Галичині. На ця» зборах було ух-
* Революційна Українська Партія, заснована у 1900
році. — Прим. авт.
валено проект статуту товариства і обрано
правління у складі Івана Луценка, Сергія Ше-
лухіна, Івана Бондаренка та Едмунда Клюге.
Головою правління обрали доктора Луценкп.
Таким чином , ці збори явочним порядком від-
крили товариство «Просвіта» в Одесі, про що
і було повідомлено градоначальника 31 жовт-
ня
Деморалізована міська влада спромоглася
у відповідь лише в'яло зауважити, що, незва-
жаючи на маніфест, самочинні дії все ж не-
припустимі.
22 листопада 1905 року градоначальнику
було запропоновано затвердити статут това-
риства, що й було зроблено 25 листопада-
Перші загальні збори товариства відбулися
27 грудня 1905 року в приміщенні гімназії
А. П. Ровнякова по вул. Пушкінській, 18.
На тон час у члени товариства записалось
158 чоловік . На цих загальних зборах зно-
ву було обрано правління, в яке увійшли:
Ф. І. Гаврилко, М. Д. Клименко, Л. П. Ко-
вальчук, І. П. Липа, І. М. Луценко, Д. Д. Сі-
гаревич, О. Ф. Фісак, О. Ф. Фісун та
С. П. Шелухін. Головою залишився І. Луцен-
ко, його заступником — С. Шелухін. Було за-
тверджено склад ревізійної комісії, скарбника,.
секретаря.
Статут товариства «Просвіта» іак визна-
чав його мету: «допомогти культурно-просвіт-
ницькому розвитку українського народу у
м. Одесі». Цю свою мету члени товариства
вбирались утверджувати різноманітними за-
собами просвітницької праці. Одначе сп'яні-
лі першими успіхами революції та імператор-
ським маніфестом, громадівці не могли утри-
матись на культурницькому-грунті і вдалися
й до політичних дій. Ось як описує виник-
нення одеської «Просвіти» тимчасовий одесь-
кий генерал-губернатор у своєму, рапорті до
департаменту поліції: ««..проживающие в
Одессе украинцы под непосредственным ру-
ководством г. Луценко, Шелухина, Сигареви-
ча, Комарова, Липы, Фисуна, Зеленого, Кли-
мовича, Шульги и др. начали вербовать еди-
номышленников для образования украинской
партии или общества, для объединения меж-
ду собой украинцы устроили в городской ау-
дитории два митинга — 23 ноября и 4 де.
кабря 1905 г. Митинги эти были чисто поли-
тическими и настолько в то время были по-
пулярны, что в аудитории возле нея собира-
лись тысячи народа преимущественно про-
стого люда...».
Поступово, діяльність товариства увійшла
в більш розмірене робоче русло. Протягом
усього періоду існування «Просвіти» ця ді-
яльність полягала в: 1) читанні на зборах
рефератів на різноманітні теми, головним чи-
ном літературні' (біографії письменників та
аналіз їхніх творів), етнографічні, фольклор-
ні, історичні, природознавчі (з гігієни, меди-
цини, біології та ін.); всіх рефератів прочи-
тано в 1906 році — 61; в 1907-му — 63 в
1908-му — 42; 2) у влаштуванні літературно-
музично-вокальних вечорів для членів това-
риства та їх родин; 3) в організації аматор-
ських вистав; 4) в улаштуванні бібліотеки та
читальні; 5) у відкритті книжкової лавки.
Бібліотека та читальня розташовувались у
приміщенні, товариства: по вулиці Софійській;
буд. № 30.
З перших днів свого існування просвітяни
почали боротися за видання своєї української
газети. Адміністрація міста і поліція чинили
опір, проте газета виходила три місяці під
різними назвами. Перша вийшла самочинно
1 січня 1906 року під назвою «Народное де-
ло». В газеті частина матеріалів було укра-
їнською мовою. Далі виходили «Народна
справа» і «Вісті». При «Просвіті», створю-
вався самодіяльний музей, куди надходили,
головним чином, етнографічні матеріали з
районів степової України. Ці матеріали зби-
ралися або самими членами товариства, або
надсилалися прибічниками справи, яку вела
«Просвіта». Так, у 1909 році вчителем Арка-
дієм Вербицьким з села Богодарівки Катери-
нославської губернії для музею «Просвіта»
була запропонована колекція-виробів, виго-
товлена руками його учнів. При товаристві
«Просвіта» була створена артистична секція,
до якої повністю перейшли справи влашту-
вання театральних вистав. Було засновано то-
вариством для потреб пропаганди своїх ідей
видавництво релігійно-духовних книжок
«Промінь». Виданню книжок та брошур
«Просвіта» приділяла пильну увагу, одначе
ця справа не була легкою, бо кожна така
книжка завжди викликала підозри офіційних
державних кіл,
Крім культурно-освітньої праці, «Просвіта»
займалася також- благодійною діяльністю.
В 1906 році з дозволу і під контролем гене-
рала-губернатора товариство збирало гроші
для голодаючих; у 1908 році частина зібра-
них коштів від організованого влітку гулян-
ня була передана через генерал-губернатора
на потреби скалічених солдатів. У 1909 році
заходами просвітян було відкрито бюро юри-
дичної допомоги для хворих. Планувала та-
кож «Просвіта» налагодити при товаристві
лікарську допомогу хворим з незаможних ро-
дин, одначе ця справа не була реалізована
через заборону генерал-губернатора. Завдя-
ки таким корисним і конкретним заходам
товариство користувалось зростаючою під-
тримкою одеситів. На 1 квітня 1908 року во-
но вже нараховувало у своєму складі 532
члени, причому понад 100 осіб з цього числа
були не українцями за походженням. Як ціл-
ком справедливо зауважує А. Мисечко, цей
факт спростовує твердження офіційної радян-
ської історіографії про «буржуазний націо-
налізм «просвіт».
«Просвіта» мала міцні і розгалужені зв'яз-
ки з різними українськими гуртками та ор-
ганізаціями не тільки в російській Україні,
але й у Галичині. В 1909 році «Просвіта»
взяла участь у похоронах видатного представ-
ника українського відродження Миколи Ми-
колайовича Аркаса. Регулярні зв'язки під-
тримувала вона з Галичиною. У листопаді
1909 року представники товариства були за-
прошені на урочисте освячення прапора
стрийського «Сокола», а Краєвий Союз
Ревізійний у Львові як центральна організа-
ція всіх українських спілкових товариств і
союзів Галичини настійно запрошував членів
«Просвіти» взяти активну участь у І Всеук-
раїнському національному конгресі, який
скликався у 1910 році.
Одначе не всі заходи та плани «Просвіти»
могли бути реалізовані за умов тодішньої
Політичної ситуації. Так, клопотання товари-
ства в 1907 році про відкриття початкової
школи з українською мовою навчання проле-
жало півтора року без розгляду і врешті-
решт було відхилене попечителем навчальної
округи. Було заборонено й організацію при
«Просвіті» товариства споживачів у 1908 ро-
ці. З плином часу відносини «Просвіти» з
місцевими урядовцями все більше й більше
загострювались. Спершу просвітяни не мали
причин 'нарікати на місцеву владу. Дозволи
на проведення своїх зборів вони отримували
автоматично, ставлячи до відома про свої на-
міри. Однак уже на початку 1907 року за на-
казом нового генерал-губернатора Глаголева
ця процедура ускладнилась. Глаголєв поста-
вив вимогу, щоб у зв'язку з військовим ста-
ном, про збори товариства робились не зая-
ви, а подавались прохання на дозвіл з .опла-
тою гербового збору та платною публікацією
про них у «Ведомостях Одесского Градона-
чальника». Спочатку це не дуже ускладнило
працю товариства, бо всі незручності поля-
гали лише в додатковій оплаті цих заходів,
яка складала 3 крб. 50 к. за кожне зібран-
ня .
У цей період відносного лібералізму влади
сталася подія, яка ледве не призвела до сер-
йозних репресій стосовно гуртка. В 1906 ро-
ці жандарми напали на слід Південно-Росій-
ського комітету партії есерів. Почалися об-
шуки та арешти. У зв'язку з комітетом були
помічені сторож Одеської «Просвіти» Мина
Задніпрянин та дочка Івана Луценка Анас-
тасія, яка з 1 листопада 1906 року була при-
значена «Просвітою» завідувати бібліотекою
товариства. В ніч на 30 листопада по місту
провели обшуки, внаслідок яких викрили есе-
рівську друкарню, вилучили два пуди шриф-
ту, верстат і заарештували трьох її робітни-
ків. В ту ж ніч було зроблено трус і в при-
міщенні «Просвіти», де квартирувала Анаста-
сія Луценко. Під час обшуку було знайдено:
мармурову дошку, металевий шрифт та ва-
лик для друкування прокламацій під заго-
ловком «В борьбе обретешь ты право свое»,
50 примірників подібних прокламацій, 500-
примірників прокламацій «Манифест по все-
му русскому крестьянству», 17 примірників
прокламацій у конвертах, одну прокламацію
«Кровавый царь», одну прокламацію «Ко
всем рабочим г. Одессы», одну прокламаціїо
«Ко всем железнодорожным рабочим», 85
брошур «Година праці», 85 примірників бро-
шури. «Новий закон», 170 брошур «Як зби-
раються і куди повертаються народні гро-
ші». Вилучено брошури «Кризис и безработи-
ца», «Эх, пора взяться за ум», брошуру «Па-
дение самодержавна», 110 примірників бро-
шур «Революционная Россия», а також 5 книг
«Украинский вестник», «Киевская старина»,
«Новая громада», «Чорна рада» і ІЗ примір-
ників різних газет. Анастасію Луценко за-
тримано, а приміщення «Просвіти» опечата-
но. Ці новини, які вранці 30 листопада при-
ніс сторож товариства, виликали шок серед
проводу організації.
У щоденнику племінниці С. Шелухіна Ма-
рії знайшли такий запис: «30 ноября. Чет-
верг. «Просвіта» закрыта. Сегодня ночью у
Насти сделали обыск и нашли печатный ста-
нок, прокламации, запрещенные издания и
набранный смешанный шрифт. Ее арестова-
ли! Это известие принес в 7 часов Мина, ко-
торый все время плакал. Мы все еще лежа-
ли, а услыхав — моментально очнулись от
дремоты. Тато ходил по комнате и все время
повторял: «Какая подлость... тайная типогра-
фия... дело погибло...». Потом ушел в каби-
нет и заплакал. Уберегли «Просвіту». И На-
стя... как она неосторожна. Она же видела,
что Бачун * докапывается, разнюхивает. Что-
бы уберечься, удалить все хоть на время...
То-то вчера этот шпион так сиял и стремглав
вылетел из «Просвіти». Теперь пойдут арес-
ты, пойдут опять обыски. У нас будет, веро-
ятно, не сегодня-завтра».
Справді, обшуки не забарилися. У лікаря
Івана Луценка було вилучено два револьве-
ри, 9 гвинтівочних патронів та 11 револьвер-
них, програму соціал-демократичної робітни-
чої партії, програму української демократич-
ної радикальної партії у 23-х примірниках,
5 примірників програми Української Демо-
кратичної Спілки, відозви різних політичних
партій, з яких на «Манифесте ко всему рос-
сийскому крестьянству» знаходився штамп
Одеського комітету партії соціалістів-рево-
люціонерів та проект типу організації, за-
пропонований тимчасовою комісією по скли-
канню загальних зборів активних працівни-
ків партії соціалістів-революціонерів м. Оде-
си; У С. Шелухіна було знайдено 340 примір-
ників газет «Народна Справа» та «Вісті»,
а також його великий особистий архів. Папе-
* Чиновник, який слідкував за порядком зборів
«Просвіти». — Прим. авт.
ри особистого характеру було вилучено та-
кож і в інших членів правління товарист-
ва — Комарова, Панченка, Клименка, Шуль-
ги. У Задніпрянного, Ковальчука, Сігареви-
ча, Ніковського, Резниченко взагалі нічого,
що б могло викликати підозри, знайдено не
було.
Жандармські чини були переконані, що
товариство «Просвіта» брало активну участь
в роботі партії есерів: «По имеющимся в От-
делении агентурным сведениям помещение
Одесского . общества «Просвіта» служило
сперва под видом библиотеки товарищества,
местом склада нелегальной литературы, а за-
тем местом заседаний как Южнорусского об-
ластного комитета партии социал-революцио-
неров, так и временной комиссии по созыву
общего собрания активных работников озна-
ченной партии в г. Одессе, в этом же поме-
щении представлена была тайная типогра-
фия, которая обслуживала нужды как област-
ного комитета, так и вышеуказанной комисии
по созыву общего собрания активных работ-
ников. Кроме того, помещение товарищества
«Просвіти» служило также, как и квартира
дворянки Ольги Сергеевой-Агте и овидио-
польской мещанки Веры Тимофеевой-Нечае-
вой, прикосновенной к военной организации
при местном комитете партии социал-рево-
люционеров, явками для иногородних членов
Южно-Русского областного комитета, причем
паролем в помещении «Просвіти» служило:
«спросить Мину» у сторожа,, оказавшегося
крестьянином Киевской губернии Каневского
уезда Медвединской волости Миней Федоро-
вичем Заднепрянным, который, как установ-
лено наружным наблюдением, во время пре-
ступных заседаний в «Посвіте», был дозор-
ным, следящим с балкона за проходящими
по улице». «Собрания эти, как показывает
агентура, проходили с ведома и согласия
правления товарищества, члены состава кото-
рого иногда присутствовали на этих заседа-
ниях, причем С. П. Шелухин ведал помеще-
нием товарищества, почему ему должно бы-
ло быть известно о преступных собраниях в
здании».
Одначе Шелухин, категорично заперечував
причетність до подій, які відбулися. В своє-
му рапорті стосовно «Просвіти», він писав:
«Никаких политических целей это общество
не преследовало, и оно в полном смысле сло-
ва беспартийно, что лучше всего подтверж-
дается тем, что в нем могут уживаться про-
грессисты и члены-союза русского народа..,
Смею уверить Ваше Превосходительство чест-
ным словом, что я не принадлежу ни к одной
из политических партий и всегда относился
к социалистическим и революционным парти-
ям не только отрицательно, но даже враж-
дебно. Залог единства народов России и их
процветания я видел всегда и вижу в куль-
турном росте всех народов, населяющих ее,
а потому верю горячо только в культурную
работу, которую и считаю священной обязан-
ностью всякого просвещенного человека».
Безумовно, в офіційному рапорті Шелухін
і не міг написати нічого іншого, однак свід-
чення про його реакцію на закриття «Про-
світи», яке ми знаємо з виписки із щоден-
ника його племінниці, а також сама по собі
ідеологія гуртка «Просвіти» дають можли-
вість у цілому погодитись з тим, що, при-
наймні в правлінні товариства, намірів що-
до нелегальної діяльності не було. Громада
вважала вели-кою цінністю вже сам факт іс-
нування «Просвіти», щоб ставити її під удар
репресивних органів. Та й той факт, що у
такому місті, як Одеса, в якому діяла най-
більша за чисельністю і друга за авторитетом
українська - організація, діяльність властиво
українських політичних партій була абсо-
лютно непоказна, вельми промовистий. Крім
відомостей, що в Одесі діяли філії радикаль-
но-демократичної та української соціал-демо-
кратячної партії, більше ми нічого не має-
мо.
Справді, всі папери, вилучені у членів
правління «Посвіти», носили виключно при-
ватний, науковий чи культурний характер.
До того ж, досвідчені професійні юристи —
Комаров, Шелухін, Клименко зуміли так по-
вести справу, що ніяких репресій щодо чле-
нів- «Просвіти» здійснено не було. Більше то-
го, «Просвіті» було дозволено продовжувати
свою діяльність. У цій справі були заареш-
товані лише Анастасія Луценко та Мина За-
дніпрянний, стосовно ж самої «Просвіти-»
було зазначено, що «ее деятельность не вы-
ходят за рамки устава».
Проте вся ця історія «е могла не позна-
читись на і без того напружених стосунках
між товариством і владою. Перелякані чинов-
ники, яких направляли слідкувати за поряд-
ком зборів, товариства, ладні були бачити
«кримінал» за будь-яким словом, яке промов-
лялося з трибуни. Це викликало скарги з
боку просвітян. Нерідко були випадки, коли
досвідчені юристи-просвітяни- вигравали по-
дібні тяжби, але ці перемоги коштували до-
рого, бо зайвий раз дратували чиновників,
які тільки й мріяли позбутись своїх неприєм-
них обов'язків, пов'язаних з контролем- над
«Просвітою». Про те, що просвітяни не пере-
більшували у своїх скаргах безпідставність
зачіпок з боку відряджених до них на збо-
ри чиновників, служить звіт, складений 28
березня 1908 року чиновником В. Бачуном
до поліцмейстера, в якому він оповідає про
збори «Просвіти», присвячені пам'яті В. Б. Ан-
тоновича. На зборах було зачитано два ре-
ферати професором І. Линіниченком — на
тему «Антонович — як історик та археолог»
та С. Шелухіним — «Антонорич — як етно-
граф, антрополог та громадський діяч». Ба-
чун доводив до відома влади наступні «зло-
чини»: «...при чтении реферата профессор
Лияниченко позволил себе «вышучивать»
«звездоносцев», т. е. лиц, награжденных Го-
сударем Императором орденами (вышучивал
быв. попечителя С.-Петерб. учебного округа
И. П. Хрущева, профессора анатомии С. П. Б.
Медико-Хирургической академии (фамилии
его не запомнил), который будто бы при рас-
копке курганов не сумел отличить кости руки
от ноги, и др. лиц, назначаемых правитель-
ством на видные должности. Г. Шелухин,
кроме того, в своем реферате высмеивал
лиц, занимающих и в настоящее время до-
вольно высокое положение, которые не при-
знают самостоятельности за «малорусским
языком». Ученых профессоров Киевского
Университета — флоринского и Пихно, по-
следний — член Государственного Совета!».
І тому на підставі подібних «аргументів» Ба-
чун робить наступні висновки: «Собрания
общества «Просвіта» являются, по моему
глубокому убеждению, чисто политическими.
Я не знаю ни одного реферата, прочитанно-
го в «Просвіте», где бы докладчик вскользь
не касался политических вопросов. Так как
и в данном случае — раз вопрос коснулся
самостоятельности несуществующего «мало-
русского языка», то и реферат является с
характером политической окраски».
З призначенням генерал-губернатором Оде-
си генерал-майора Толмачова «Просвіта» по-
трапила в скрутне становище. В резолюціях
генерал-губернатора постійно підкреслюва-
лось, що «малорусский язык не есть язык,
а наречие». Резолюцією від ЗІ березня
1908 року заборонялись «рефераты, чтение
и пение в обществе «Просвіта» на малорус-
ском наречии». Загальні збори товариства
20 квітня 1908 року були дозволені тільки
за умови проводити їх російською мовою.
На початку 1908 року «Просвітою» було
видано брошуру про Гарібальді. Незважаючи
на дозвіл цензури друкувати книгу, по заяві
Бачуна всі примірники брошури були вилу-
чені за наказом генерал-губернатора. На всі
зауваження «Просвіти», що «г. Бачун непра-
вильно осветил содержание брошюры, что
Гарибальди был великий патриот и монар-
хист объединитель Италии под скипетром
Пьемонтского Короля, генерал-губернатор,
указав нам на то, что Гарибальди не имеет
никакого значения ни для России, ни для Ма-
лороссии, предложил нам лучше издавать
брошюры о своих отечественных патриотах,
о Василии Рябове, обещая, однако, рассмот-
реть -нашу брошюру, хотя, однако, и до сих
пор она нам не возвращена, хотя и распоря-
жения о ее конфискации не последова-
ло», —писали у своїй скарзі просвітяни.
Поступово на діяльність товариства накла-
дались все нові і нові обмеження. Були без-
підставно заборонені доповіді за темами:
«Врачи и врачебное искусство», «К истории
кодификации украинского права», «Наука о
древности», «Недостоверность авторства Ку-
лиша в некоторых произведениях» та ін. При
показі українських вистав влада вимагала
дослівного їх перекладу, навіть для вистав,
дозволених цензурою. Намагаючись зберегти
право читання доповідей українською мо-
вою, товариство змушене було припинити до-
ступ на збори всім не членам «Просвіти».
(Для перевірки членства під час зборів на
вході до, залу сидів поліцейський. Іноді до
приміщення заходили цілі підрозділи поліції
для перевірок.
Нарешті в січні 1909 року градоначальник
повідомив правління «Просвіти» про своє
клопотання перед міністерством внутрішніх
справ щодо закриття товариства.
«Г. Градоначальник в конце концов за-
явил, — скаржились просвітяни, — что соб-
ственно он лично ничего не имеет ни против
общества, ни против отдельных его членов,
но что таковы «веления из Петербурга», что
там не желают развития никаких националь-
ных обществ, хотя бы преследующих и чисто
культурные'и просветительские дели, сослал-
ся на сенатское решение по поводу неутверж-
дения устава общества «Просвита» в Полта-
ве и в заключение сказал, что дальнейшая
судьба общества всецело зависит от того от-
вета, какой он получит из Петербурга».
«Просвіта» негайно відрядила до Петер-
бурга свого делегата.! заступника Івана Лу-
ценка, але все було марно. «Просвіту» було
закрито 1 листопада 1909 року однією з пер-
ших на Україні.
Правда, колишні просвітяни намагалися
все ж таки зберегти український легальний
осередок в Одесі. Тому вже 11 січня 1910 р.
подали заяву зі статутом на відкриття «Ук-
раїнського клубу» в місті з метою; як зазна-
чалося в статуті, «доставить своим членам и
семействам возможность проводить в г. Одес-
се свободное от занятий время с удобством
и приятностью». А це передбачало органі-
зацію в клубі балів, маскарадів, танцюваль-
них, музичних та літературних вечорів, а та-
кож різноманітних розваг як то: карти, до-
міно, шахи, більярд і т. ін. Відкриття подіб-
них клубів було справою дозволеною і зви-
чайною, і влада не мала підстав забороняти
це. Клуб відкрився, і на перших загальних
зборах 11 квітня 1910 року, була обрана ра-
да старійшин у складі: Ф. Андерега, М. Бі-
лінського, М. Комарова, Л. Кравченка, І. Лу-
ценка, І. Немировського, А. Панченка, Ф. Пе-
репилїщі, Я. Пономаренка, Ф. Шульги, І. Ли-
пи. Хоча в клубі колишні просвітяни могли
організувати майже ті ж самі культурні за-
ходи, що і в «Просвіті», наприклад, відзна-
чати шевченківські роковини, ставити ама-
торські вистави, робити доповіді на літератур-
ні та наукові теми, одначе в дійсності форма
клубної роботи була значним звуженням
можливостей у справі поширення ідей націо-
нального відродження. Саме тому і число
членів клубу було значно меншим від того
числа, що налічувалось у «Просвіті». На пер-
ше січня 1913 p. «Український клуб» мав у
своєму складі 78 членів.
Для різних громадських потреб при клу-
бі були організовані різні азартні ігри, зав-
дяки чому громадівці думали поліпшити ма-
теріальні справи свого гуртка. Забезпечення
цього «ігорного бізнесу» лягло важким тяга-
рем на активістів клубу. По черзі вони ма-
ло не щоночі мусили чергувати, додержуючи
'лад у клубі. Справа така була для них не-
приємною і незвичною. Не випадково, що
клуб обсіли різні непевні відвідувачі. В ли-
стопаді 1913 року поліція виявила в діяль-
ності клубу різні порушення його статуту і,
головне, дізналася, що в клубі прижилася
заборонена гра «городки». 20 листопада 1913
року клуб за ці порушення було закрито.
Громада залишилася на своєму приватно-
му становищі, як і колись до 1905 року. Пе-
ріод легальних дій і ширших можливостей
минув. Одначе в 1915 році у лихі для україн-
ської справи часи світової війни Громада
спромоглася на видання літературно-публі-
цистичного журналу, «Основа», кілька номе-
рів якого побачило світ того ж року.
А попереду громадівців чекали події вели-
ких революційних подій та національно-виз-
вольних змагань, в яких багатьом з них су-
дилося відіграти помітну роль.
Стосовно ж передреволюційних років існу-
вання Одеського українського гуртка можна
зазначити, що завдяки збільшенню в його
середовищі творчо активних людей він у пер-
шому десятилітті XX століття набув вираз-
но культурницького характеру. Незважаючи
на те, що в його складі були люди з полі-
тичними-пріоритетами, у цілому вони не ви-
значали обличчя гуртка. Сам факт того, що
Громада і пізніша «Просвіта» об'єднували в
собі людей абсолютно різних політичних по-
глядів та ще й в такі нестабільні роки, як
1905—1907, говорить про дійсну політичну ін-
деферентність гуртка. Порівняно з Громадою
70-х років XIX ст. Громада 90-х і першого
десятиліття XX століття стала на більш на-
ціоналістичні позиції. Питання національного
відродження українського народу рішуче від-
сунули на другий план проблеми його соці-
ального визволення. Не випадково, що'укра-
їнські політичні партії в Одесі не мали
скільки-небудь значного впливу. Якщо чле-
ни Громади 70-х підпадали під суворі репре-
сії за політичні дії, а їх .національний бік
практично не цікавив жандармів, то, навпа-
ки, просвітяни зазнавали гонінь саме за на-
ціональну справу, за «сепаратизм». З полі-
тичного ж боку Громада в той час жандар-
мів майже не цікавила.
Загалом же «Просвіта» відіграла відчутну
роль в пробудженні українського 'національ-
ного руху на Півдні. В Одесі побачило світ
ряд цінних видань. Прізвища окремих лю-
дей, які очолювали «Просвіту», посіли по-
чесне місце серед пантеону українських куль-
турних та громадських діячів. -Завдяки «Про-
світі» Одеса стала одним з основних цент-
рів українського національного відродження.