Трумен Капоте. ДІТИ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16
щось друкував на машинці й творив. Реальному Маркові Арберу
було вже за сорок п'ять, і він, як і більшість відомих критиків
середнього віку, здійснив перехід із «перспективних» у «визнані»,
уникнувши проміжної стадії.
П'ятирічний Строчі спорудив невелику машину. Машина була
людиною і автомобілем воднораз, нею керував моторчик, що вхо-
див до комплекту конструктора. «Це сучасний кентавр», — мудро
зауважив хлопчик, і Барбара запам'ятала його слова, вважаючи,
що думка може придатися їй у вірші для популярного ілюстро-
ваного журналу...
Мов непрошена гостя, вона сиділа, спостерігала, як зосередже-
но возяться її сини з металевими пластинками, гайками, болта-
ми, і тупо думала, що їй треба приготувати вечерю і подзвонити
Маркові в коледж, дізнатися, що сталось...
Уранці він пішов з дому розгніваний, і коли вона, похмура
й насуплена, зайшла до його кабінету, то побачила там у кошику
для паперів чотири чи п'ять зіжмаканих аркушів — весь його
доробок за тиждень.
Марк ніколи не одержував Пулітцерівської премії. Знайомі
говорили про його творчу кризу із звичним співчуттям; якщо їм
не подобався Марк — вони вихваляли Барбару; якщо не подоба-
лась Барбара — вони захоплювалися Марком. Обоє були «визна-
ними», але це мало що міняло в їхньому житті. Весь час відкри-
вали якихось молодих письменників, котрі народилися в середині
чи в кінці сорокових років, неймовірно, страхітливо молодих; вони
відштовхували, відтісняли людей такого віку, як Арбери... Визнан-
ня повинно було давати їм задоволення, а замість цього воно
змушувало їх відвідувати довгі, проникнуті незмінною ворожне-
чею прийоми з частуванням, що часто відбувалися протягом без-
кінечної в Новій Англії зими.
Вона налила собі ще віскі й заснула н кріслі. Невдовзі її роз-
будив гамір — билися діти. Вона сказала: «Припиніть», — і вони
відразу послухались. У вітальні стало темніше, хлопчики бави-
лись у глибині її, біля великого, викладеного цеглою каміна, яким
ніколи не користувалися. У Барбари боліла голова. Вона підве-
лася і вийшла налити собі ще віскі.
Близько першої години ночі Марк ввійшов до будинку з чор-
ного ходу. Він спіткнувся в темряві і ввімкнув світло. Варбара
в картатому купальному халаті сиділа в кухні біля стола. У неї
було гладке, лиснюче, тупе, обважніле від утоми обличчя. «Якого
біса ти сидиш тут?» — спитав Марк. Вона спробувала здвигнути
плечима, він подивився їй просто у вічі. «Я привів тобі економку.
У тебе немає часу для себе, для свосї роботи. — Вимовляючії ці
слова, він, посміхнувшись, скривив губи, щоб у неї не лишилося
сумнівів щодо його ставлення до цієї роботи. — Ти не повинна
занедбувати поезії, тому ми беремо в дім економку не для важкої
роботи, а для нагляду за господарством — іншими словами, в її
обов'язки входитиме, так би мовити, осмислення щоденних потреб.
Тобі не доведеться думати про дрібниці».
Він не був п'яний, хміль пройшов кілька годин тому, і тепер
він говорив плутано і пишномовне, як говорять удосвіта. Він був
у потертому твидовому пальті—в тому самому, яке він носив,
коли вони одружились, — без краватки, мабуть, кудись її запхнув;
його одутле, червоне обличчя було огидне. Барбара подумала, що
реальність надто жорстока для поезії і що поезія й сама мова
знічуються перед живою людиною та її потребами.
— Економка тут, за дверима, — мовив Марк, — зараз я її
приведу.
Він повернувся зі студенткою, яка з вигляду була така, як
і сотні інших студенток.
— Познайомтесь, це Дорі, а це моя дружина Барбара. Певно,
ви вже зустрічались на якому-небудь вечорі в коледжі, — сказав
Марк. У руці він тримав валізу, що, мабуть, належала дівчині.—
Дорі висловила бажання жити й столуватись у сім'ї викладачів
факультету. Декан їхнього відділення направив її до нас. Дорі
наглядатиме за дітьми, допомагатиме тобі. Ми можемо влаштувати
Її у вільній кімнаті. Давай проведемо її нагору.
Барбара сиділа непорушне. Дівчина була бліда й розгублена,
на вид їй років шістнадцять, не більше. Волосся в неї не приче-
сане, вона дивилась на Барбару широко розплющеними очима
і, здавалося, хотіла щось сказати.
— Треба ж відвести її нагору, ти що, збираєшся сидіти тут
усю ніч? — розізлився Марк.
Барбара показала жестом, щоб вони йшли без неї. Важко
дихаючи, Марк сердито затупотів по сходах, і дівчина відразу
пішла слідом. І ось уже нічого в домі не вказувало на її присут-
ність: кроки її були легкі й безшумні, вона нічого не сказала,
і тільки ледь чутний незнайомий запах, який лишився в кухні,
нагадував про те, що тут відбулося, — запах духів, чисто вимитого
волосся, запах паніки. Барбара сиділа, прислухаючись до важких
ударів серця в грудях, і згадувала, як одного разу Марк пішов
від неї і опинився у квартирі їхнього чікагського знайомого —
попав у якийсь вуличний інцидент, його потовкли, — як він набив
їй під оком синець під час суперечки про достоїнства Самуеля
Річардсона, і як... Гірких спогадів було багато. Згадала вона,
звісно, й Маркових коханок, про одних вона домислювалась, інших
знала, та ось тепер...
Так вона сиділа, посміхаючись, обдумуючи, як їй доведеться
повідомляти про це спільним знайомим: «Знаєш, Марк зовсім
зав'язнув зі своїм жахливим романом, майже рік ані руш, і тому...»
Якийсь час вона просиділа, перебираючи в думці фрази й пояс-
нення, а коли зійшла нагору, в спальню, з похмурим здивуван-
ням побачила, що він спить там, хрипко, втомлено дихаючи.
У віддаленому крилі будинку в незручній кімнаті для наймички
спала дівчина. У великій спальні спали троє їхніх синів, а може,
вони тільки вдавали, що сплять, і лише вона, Барбара, стояла
в темряві й споглядала безформну масу свого тіла, намагаючись
знайти вихід і усвідомлюючи своє безсилля. Хід подій був підвлад-
ний їй не більше, ніж її власне важке тіло. Від того, що зробили
з нею роки, порятунку не було.
з
І з цього дня вони стали жити однією сім'єю, або, як казав
Марк: «Це так, ніби ми взяли в дім няню: адже Лант могла жити
в нас постійно, а тепер вона зовсім не буде потрібна». Барбара
готувала для всіх сніданок, а потім Марк і Дорі їхали в коледж
і поверталися пізно, між шостою і шостою тридцять. Вечорами
Марк багато працював, пересідаючи від однієї друкарської машин-
ки до другої, до третьої, а дівчина Дорі допомагала Барбарі мити
посуд і виконувати іншу домашню роботу, потім вона йшла до
себе в кімнату і вчилась... чи щось робила, напевне, вона там щось
робила.
Про ті довгі години вдень, коли вони з Дорі були відсутні,
Марк не розповідав нічого. Він був жвавий, помолоділий. Дорі
він делікатно дав зрозуміти, що коли його і місіс Арбер запро-
шують куди-небудь, вона повинна залишатися вдома й наглядати
за дітьми, що ці запрошення її не стосуються, і дівчина охоче
погодилась, їй так подобалось вести господарство! У ній виховали
любов до порядку, і розгардіяш у домі Арберів засмучував її.
Годинами вона трудилась, складаючи розкидані речі, чистила
почорнілий посуд — сама Барбара давно забула, що це срібло, -
мила, розставляла, лагодила. Щойно зійшов сніг, сусіди бачили її
у дворі перед будинком, вона скромно згрібала торішнє листя
з квіткових грядок. Що можна було їм сказати про неї? Барбара
не казала нічого.
«От уже не думала, що ми живемо в такому хаосі. Я й не
здогадувалась, що в нас таке страшенне безладдя», — говорила
Барбара тихим ображеним голосом, а Марк, поплескавши її по
руці, заспокоював: «Який же в нас хаос, просто вона схиблена
на чистоті. Я пе вважаю, що в пас безладдя».
Життя поруч з такою істотою мало свою принаду. Молодість
Барбарй не була схожа на молодість Дорі. Під час сніданку всі
тіснилися за спільним столом — тут не було місця секретам, ніхто
не міг дозволити собі не почистити зуби чи виявити свій поганий
настрій. Зморщечки на обличчі в Барбарй, її смуток не могли бути
не помічені, як не можна було приховати винуватого збудження
Марка, його манеру казати: «Ми повинні поїхати...», «Ми запро-
шені». Це «ми» означало його і Барбару, чи його і Дорі й ніколи —•
всіх трьох разом. Він став іншою людиною. А Дорі була чарівна.
Вона прокидалась назустріч повільним сірим весняним дням, і в неї
захоплювало дух від радісного чекання, її волосся блищало, і кож-
на веснянка була наче вималювана художником на її юній шкірі,
що примушувала Барбарине серце боляче стискатися. Зуби в неї
були дуже, дуже білі й рівні, а її задерикуватий, маленький нена-
фарбований рот — несподівано хтивий... Так, усе це примушувало
серце боляче стискатися. Переодягалася вона принаймні двічі на
день, а Барбара тижнями ходила в тих самих бахматих брюках
і чорному светрі.
Дорі з'являлася внизу в кашемірових костюмах вишуканих
пастельних кольорів, у нарядних білих блузках, в яких вихованки
аристократичних пансіонів грають у трав'яний хокей, і грубих
рожевих светрах, довгих, наче жакети. Дома вона ходила в ела-
стичних брюках, акуратно натягнутих донизу штрипками, які
обхоплювали її довгі, вузькі білі ступні. Очі в неї були карі,
порожні й довірливі, ніби виставлені на загальний огляд, її при-
страсне бажання допомагати пригнічувало Барбару.
«Не треба, вісім років я сама встигала готувати сніданок», —
казала вона роздратовано, і Дорі, мов дитина, яку покартали,
обводила поглядом усіх присутніх за столом, шукаючи співчуття
не лише в Марка, але і в дітей. У кухні висіла дошка, щоб під час
сніданку Марк міг перевіряти, як сини вивчають мови. Його
запитання і накази французькою, грецькою і латинською мовами
обрушувались на хлопчиків, ніби гавкіт, — і вони відповідали
з нервовим збудженням, стукаючи крейдою по дошці, хизуючись
перед дівчиною, яка спостерігала їх з захопленням та любов'ю
і, здавалося, не знала, чи правильні були їхні відповіді.
— Які вони розумні, як усе чудово, — зітхала Дорі.
Марк часто їздив у Бостон, йому весь час доводилося понов-
лювати рецепти на транквілізатори. І хоч Барбара завжди з нетер-
пінням чекала на ці короткі поїздки, Марк тепер рідко брав її
з собою. Він їздив звичайно з Дорі, своїм «секретарем», вона
завжди мала блокнот з емблемою коледжу, куди записувала його
враження. Марк ніколи не попереджав дружину про ці поїздки,
тому вона не могла встигнути зібратись. І це був такий очевидний,
такий примітивно жорстокий трюк, що після їхнього від'їзду Бар-
бара плакала, стоячи в кухні... Вона дзвонила друзям у Нью-
Йорк, але ніколи не розповідала про те, що в них з Марком дієть-
ся. Це було так безглуздо. Вона опинилася в дурному становищі.
Навпаки, по телефону вона жваво щебетала і сміялась, її розмови
з друзями були завжди такі дотепні, що все, все здавалося зов-
сім нереальним до того часу, поки не клала трубку і знову не
ставала сама собою, немов повертаючись у Нову Англію, в буди-
нок з протягами, що його вони орендували в коледжу, де Барбара
знову залишалася на самоті зі своїм потворним тілом.
Годинами вона просиджувала біля горищного вікна без жодної
думки в голові, в стані повної прострації. Унизу діти билися, мирно
бавились або гасали в батьковому кабінеті, що їм заборонили,
і через якийсь час щось піднімало Барбару на нохи, вона повільно,
важко спускалася вниз, наче повертаючись у світ реальності, де
була можлива будь-яка потворність. Коли вона шльопала хлопчи-
ків, ті приймали покарання із спокійною зневагою і не плакали.
«Що з тобою, мамо? — питали вони. — Ти сама не своя». — «Це
ваш батько з'їхав з глузду!» — кричала вона.
їй здавалося, що всі говорять про них. Нікому не відомі, нік-
чемні люди, які не опублікували жодного рядка, зловтішалися її
горем. Активістки жіночого комітету в коледжі і ті були в кращому
становищі, ніж вона, Барбара Скотт, яка забула про власну гід-
ність. Дорі, що подорожувала з Марком Арбером у бостонському
експресі, була принаймні молода; і хоч дурна й невідома, та,
може, і в неї набрався б томик віршів, і коли б Маркові вдалося
їх опублікувати... то хто зна, чим би це могло скінчитися... хто
зміг би передбачити. Дорі Вайнгаймер була одна з п'ятисот чи
п'яти тисяч безликих студенток, і все ж Марк Арбер чомусь зако-
хався саме в неї, може, й хтось інший на його місці теж закоха-
вся б? І Барбара в паніці уявляла собі вечоринки, про які вона ні-
чого не знала і на які запрошували Марка з його новою коханкою,
Марка, схожого в неохайних твидових костюмах на свого батька
в тридцяті роки, і Дорі, вишукану, як модель із «Bora» — невагомі
кістки й безвиразне обличчя.
— Дорі довго житиме в нас? — часто запитували хлопчики.
— А що, вона вам не подобається?
— Вона така гарна, від неї так приємно пахне. Вона довго
житиме з нами?
— Запитайте про це вашого батька, — гнівно кидала Барбара.
Перебування дівчини у них дома справді було оформлено за
всіма правилами. Щороку деякі сім'ї викладачів факультету, не
маючи засобів для утримання наймички, брали до себе в дім одну
чи двох студенток, іноді це мало форму опікування чи благодій-
ності, і самі Арбери завжди з презирством ставились до такого
відвертого лібералізму. Але тепер у них була Дорі — і Барбарі
доводилось бігати зі своєю сумкою на коліщатках між прилавками
в «Пібоді маркет», уникаючи зустрічей з іншими професорськими
дружинами, які неодмінно спитали б про їхню компаньйонку.
Вона була змушена купувати для дівчини окремі продукти —
шпінат, овочі, артишоки, — тоді, як вони з Марком любили жирне,
солодке, борошняне, їжу, від якої розвивався склероз судин, руй-
нувалося серпе і здувався живіт. Поки Барбара жадібно їла
й пила, Дорі відчужено підчіплювала на виделку малесенькі шма-
точки. Барбара могла з'їсти втричі більше за Дорі. її апетит
страшенно зростав від самої лише присутності дівчини. (Дорі
звичайно сумирне питала: «Це хлопчики так забруднили ванну?»
або «Можна я відвезу пилосос у майстерню?» Ці невинні запитан-
ня і збуджували в Барбари просто звірячий апетит).
У квітні, через три з половиною місяці після появи Дорі
в їхньому домі, Барбара сиділа нагорі за своїм столом, коли почув-
ся тихий стукіт у дерев'яні двері. Барбара не звикла до відвідин,
незграбно обернулася й поглянула на Марка поверх окулярів.
— Можна мені ввійти? — спитав він. — Над чим ти пра-
цюєш?
У її машинці не було паперу.
— Ні над чим.
— Останнім часом ти не показувала мені нових віршів, що
сталося?
Він сів на підвіконня і закурив. Барбара відчула фізичну
насолоду, побачивши, як він постарів. У неї, як у кожної повної
жінки, шкіра була гладенька, і зморшки на обличчі були непо-
мітні. У нього ж, як у всіх гладких чоловіків, при кожному русі
тряслись в'ялі складки жиру. Чудово, в нього навіть пальці трем-
тіли, коли він закурював сигарету.
— Це найкраще місце в будинку, — сказав він.
— Ти хочеш, щоб я поступилася ним Дорі?
Він здивовано подивився на неї:
— Поступилася? Навіщо? Звичайно, ні.
— Я подумала, може, тобі хочеться випробувати мою вели-
кодушність,
Він спантеличено похитав головою. Барбара намагалася розі-
братись, ненавидить вона цього чоловіка чи відчуває до нього
письменницьку цікавість. Може, він схибнувся, а може, знову
почав пити? Він не пішов на лекції, і вона чула, як вранці він
сперечався з Дорі.
— Барбаро, скільки тобі років? — спитав він.
— Сорок три, як тобі відомо.
Він дивився вбік, на ящики й інший мотлох, ніби приймаючи
серйозне рішення,
— У нас, знаєш, виникли невеликі труднощі.
Барбара зосереджено розглядала свої тупі нігті й мовчала.
— Вона завагітніла. Мабуть, з наміром.
- Що?
— Ну, — неохоче повторив Марк, — вона зробила це умисне.
Вони помовчали. Потім Марк сказав уже іншим тоном:
— Вона каже, що любить дітей. Вона любить наших дітей
і хоче мати своїх. Це поважний аргумент, я не можу позбавити
її цього права... Я розповідаю тобі все це, може, ти погодишся
допомогти...
— Що ти маєш на увазі?
— Я домовився про дещо в Бостоні, — відповів він, відводячи
очі. — І Дорі згодилась... хоч і неохоче... але, на жаль, боюсь, я
не зможу відвезти її... Ти ж знаєш, мені треба їхати в Чікаго...
Барбара не дивилась на нього.
— Я ж повинен виступати в Чікагському університеті разом
із Джоном Чіарді. Як тобі відомо, це було вирішено ще рік
тому — мова йтиме про стан сучасної поезії. Адже ти знаєш...
1 тепер я ніяк не можу відмовитись.
— То й що?
— Ти не могла б відвезти Дорі...
— Чи не могла б я відвезти її...
— По-моєму, у нас немає іншого виходу, — промовив він
повільно.
— Тобі потрібне розлучення, щоб одружитися з нею?
— Я ніколи цього не казав.
— Та все ж таки?
— Не знаю.
— Подивись на мене. Ти хочеш одружитися з нею?
У нього засіпалась повіка. Тик мучив Марка вже двадцять
років.
— Ні, не думаю. Не знаю, тобі ж відомо, яка мені огидна
сама ідея розриву.
— Невже в тебе немає ані краплі сміливості?
— Сміливості?
— Коли ти хочеш одружитися з нею, одружуйся, я не зава-
жатиму тобі.
— А ти сама хочеш розлучитись?
— Я тебе запитую. Вирішувати повинен ти. Дорі змогла б мати
власну дитину і здійснити свою мрію. Вона може пред'явити свої
права, права жінки на двадцять років молодшої за мене, — з убив-
чою посмішкою сказала Барбара. — Вона змогла б стати третьою
місіс Арбер і завдяки цьому — об'єктом заздрощів. Невже в тебе
не вистачить для цього сміливості?
— Я гадав, — з гідністю промовив Марк, — що ми обоє вва-
жаємо наш шлюб щасливим. Він був не такий, як шлюби наших
знайомих — почасти, звісно, тому, що ми працюємо в різних жан-
рах, але найістотніше те, що ми завжди розуміли одне одного.
Останні три місяці ти виявила надзвичайне благородство Барбаро,
і я ціную це, — сказав він повільно, схиливши голову, — ціную і не
можу не спитати себе: чи зміг би я... чи вистачило б у мене, на
твоєму місці, сил зробити те, що змогла зробити ти? Я хочу
сказати, якби ти привела в...
— Я знаю, що ти хочеш сказати.
— Це був рідкісний шлюб. І я не можу допустити, щоб він
розпався під впливом пориву, емоцій, необдумано... — туманно
закінчив він.
Він трохи звихнувся, вирішила Барбара. Вуха в нього пашіли.
Вперше їй стало шкода дівчинку, яка, по суті, була ніким, просто
безликою істотою, і тепер чекала вирішення своєї долі в потвор-
ній кімнатці для наймички.
— Гаразд, я відвезу її в Бостон, — сказала Барбара.
4
Наступного ранку Марк повинен був їхати в Чікаго. Він ска-
зав, що його не буде майже тиждень — крім доповіді, мав там ще
справи. Напередодні вони втрьох влаштували щось схоже на про-
щальну вечерю. Дорі сиділа, поклавши тонку руку на свій плаский
дитячий живіт, і байдуже пила, поки Барбара й Марк сперечалися,
порівнюючи достоїнства двох англійських романістів; їхні літера-
турні суперечки завжди бували дуже дотепні, поверхові, запальні
й захоплюючі. О другій годині ночі Марк розбудив Дорі, щоб попро-
щатися з нею, і Барбара, пишаючись своєю тактовністю, пішла
нагору одна.
Другого дня вона повезла Дорі в Бостон. Дорі була маминою
донечкою, такими завжди втішаються мами, чистенькою, розум-
ненькою, слухняною — їй не личило так боятись.
І Барбара сказала різко:
— Я знаю дуже багатьох жінок, які робили аборти, вони зали-
шились живі.
— А ви самі робили?
- Ні.
Дорі відвернулась.
— У мене діти, і, може, це важче; вважають, що це важче, —
відповіла Барбара на її німий докір, немов пропонуючи Дорі щось
натомість.
- Я дуже хотіла б мати дітей. Трьох, приміром. — сказала
Дорі.
— Три — гарне число.
— Але мені страшно... Я не знаю, що робити... Я не знаю, що
тепер робити...
Вона ж сама ще дитина, із співчуттям подумала Барбара; з нас
трьох Дорі опинилась у найскрутнішому становищі. Дівчина сиді-
ла, відиернувппісь до вікна, її розпущене волосся прикривав шарф;
як усі студентки, вона носила пальто з'верблюжої вовни, нігті в неї
були ненафарбовані й нерівні, — наче вона їх гризла.
— Облиште думати про це. Заспокойтеся.
— Так-так, — байдуже озвалася дівчина.
На серці в Барбари ставало все тяжче — ніби тіло її старіло
з кожною хвилиною. Їй ніколи не подобалось її власне тіло. У Дорі
було незрівнянно граціозніше, пропорційніше і модніше тіло, її
ж власне тіло дісталося їй від другого віку, повнокровного дев'ят-
надцятого століття, коли пишну плоть вважали достоїнством. Бар-
бара думала про свої вірші, такі легкі й іноді дуже витончені, вірші
дівчини, в яких мерехтять неясні образи і далекою луною пере-
гукуються дивні рими, — адже, по суті, ці вірші повинні належати
не їй, а Дорі. Вона не відповідала власним поезіям. І на наступному
відрізку шосе, їдучи назустріч сумнівній меті, вона раптом з жахом
збагнула, що слова не мають ніякого значення, нічого не має зна-
чення, крім тіла — людського тіла і тіл інших створінь та предме-
тів. Що ще існувало?
Лише її власне тіло було достовірною реальністю її життя.
В реальності існування Дорі, яка зіщулилась у кутку, теж не
доводилося сумніватись, адже вони їхали, аби щось зробити з цим,
зруйнувати цю реальність. Вона уявляла собі Марка, котрий у цей
час був уже в Чікаго, на коктейлі; слова, мов бур'ян, проростають
у нього в голові, а його дотепи так швидко проникають у свідомість
інших людей, що в самій цій швидкості криється обман, їй здалося
дивним, що вони з Марком об'єдналися проти Дорі, яка страждала
тому, що була абсолютно реальна й беззахисна і ніколи не розтра-
чувала себе в словах.
Вони приїхали в Бостон і почали шукати потрібну вулицю.
Барбара відчувала гнітючу незручність і намагалася не дивитись
на дівчину. Вона голосно бурчала, поки вони кружляли по місту.
Нарешті, згаявши на пошуки півгодини, вони знайшли те, що
шукали. Це була невелика приватна клініка —похмура, сіра будів-
ля. Барбара проїхала мимо, об'їхала квартал і вернулась.
— Ану, тримайте себе в руках, — сказала вона, звертаючись до
непорушного профілю Дорі. — Для мене це теж не пікнік.
Вона зупинила машину, і вони з Дорі попрямували до лікарні,
яка, здавалось, була порожня та й весь квартал був порожній...
Відчуваючи незрозумілий тягар на серці, Барбара запропонувала:1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16