Трумен Капоте. ДІТИ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16
Стар.
За ними зяяв ліс, немов чорна паща.
— Ходіть сюди, — покликала мати.
— Слухайте,— раптом озвався Бейлі,— ми попали в скруту.
Ми попали в...
Тієї миті бабуся зойкнула, зіп'ялась на ноги і втупилася в
чоловіка.
— Ви Невдаха! — вигукнула вона.— Я вас відразу впізнала!
— Авжеж,— сказав чоловік і ледь усміхнувся, ніби йому все-
таки було приємно, що його знають.— Та було б краще для всіх
вас, леді, якби ви мене не впізнали.
Бейлі рвучко обернувся і так вилаяв матір, що навіть діти
зніяковіли. Вона заплакала, а Невдаха почервонів.
— Не журіться, леді,— сказав він.— Чоловік часом таке ска-
же, що й не думає. То, мабуть, слово саме в нього вихопилось.
— Вп ж не будете вбивати леді, правда? — сказала бабуся.
витягла з-під рукава чисту хусточку й витерла очі.
Невдаха викопав носаком ямку в землі, тоді засипав її.
— Та не хотілося б,— відповів він.
— Слухайте,— мало не крикнула бабуся,— я знаю, ви добра
людина. По вас видно, що ви не з простих. Я знаю, ви з порядної
родини!
— Звичайно,— сказав він,— з такої порядної, що далі вже
нікуди.— Він усміхнувся, показавши рівні, міцні білі зуби.— Кра-
щої жінки за мою матір не було на світі, і батько також мав золоте
серце.
Хлопець у червоній футболці обійшов їх і став ззаду, вперши
руку з пістолетом у стегно. Невдаха присів навпочіпки.
— Наглядай за дітьми, Боббі Лі,— сказав він,— ти ж знаєш,
що діти мене дратують. — Він дивився на шістьох людей, що
скупчилися перед ним, і, здавалося, ніяковів, не знаючи, про що
з ними говорити. — Яке чисте небо, — зауважив він, глянувши
вгору. — Сонця, щоправда, звідси не видно, зате немає ані хма-
ринки.
— Так, гарний сьогодні день,— погодилась бабуся.— Послухай-
те,— сказала вона,— ви дарма звете себе Невдахою, бо я знаю,
що ви маєте добре серце. Зразу видно, досить тільки глянути
на вас.
— Цитьте! — крикнув Бейлі.— Ніхто не втручайтесь, я сам усе
владнаю! — Він стояв зігнувшись, як бігун перед стартом, але
не рухався з місця.
— Я ціную ваші слова, леді,— мовив Невдаха й обвів револь-
вером на землі кружечок.
— Цю таратайку можна за півгодини полагодити,— озвався
Гайрам, визираючи з-за піднятого капота.
— Добре, але спершу ти й Боббі Лі підете з ним і з хлопчиком
у ліс.— сказав Невдаха, показуючи на Бейлі і Джона Веслі.—
Хлопці хочуть вас про щось запитати,— звернувся він до Бейлі.—
Ви б не пішли з ними в лісок?
— Слухайте,— почав Бейлі,— ми попали і» страшну скруту!
Ніхто не розуміє, в якому ми становищі,— голос його зірвався.
Очі в Бейлі були такі яскраво-сині, як папуги на сорочці. Він і
далі не рушав з місця.
Бабуся підвела руку, щоб поправити криси, ніби хотіла йти
до лісу разом з сипом, але криси відірвались і лишилися в руці.
Вона якусь мить дивилася на них, потім упустила додолу. Гайрам
підтримував Бейлі за руку, наче вів старого діда, Джон Веслі
вчепився за батька, а Боббі Лі йпгоп позаду. Так вони подалися
до лісу, а коли досягли краю темної гущавини, Бейлі прихилився
до голого стовбура сосни й гукнув:
— Я зараз вернуся, мамо, почекайте на мене!
— Негайно вертайся! — гукнула їм услід бабуся, та вони вже
зниклії в гущавині.— Бейлі, сину мій! — трагічним голосом знов
покликала бабуся, але похопилася, що дивиться на Невдаху, який
сидів навпочіпки перед нею.— Я твердо знаю, що ви добра люди-
на,— розпачливо мовила вона.— Ви не з простих.
— Ні, леді, недобра я людина,— відповів Невдаха, помовчав-
ши, ніби зважував її слова,— але на світі е ще гірші за мене.
Батько казав, що я іншого виплоду, ніж мої брати й сестри. Одні
люди, казав, можуть прожити весь свій вік і не спитають себе,
для чого вони живуть, а іншим неодмінно треба до всього доскіпа-
тись, і я, мовляв, саме такий. Казав, що я буду у все пхати
свого носа.— Невдаха одяг свого чорного капелюха і раптом гля-
нув на бабусю. Тоді відвів очі в напрямку лісу, паче знов зніяко-
вів.— Вибачте, леді, що я при вас без сорочки,— сказав він, ледь
згорбившись.— Ми закопали той одяг, у якому втекли, ну от
і ходимо так, поки немає нічого кращого. Це, що па пас, ми пози-
чили в зустрічних людей,— пояснив він.
— Нічого, не турбуйтеся,— мовила бабуся.— Мабуть, БРИЛІ
взяв із собою ще одну сорочку.
— Я потім гляну,— мовив Невдаха.
— Куди вони його повели? — закричала поністка.
— Батько й сам був добра штука,— мовив Невдаха.— Ніколи
не давав маху. Але з владою вмів ладнати. Знав, як до неї підсту-
питися.
— Ви також могли б стати чесною людиною, якби спробува-
ли,— сказала бабуся.— Уявіть собі, як чудово було б десь осісти,
зажити собі спокійно й зручно, не думаючії про те, що на тебе
весь час хтось полює.
Невдаха креслив землю руків'ям револьвера і ніби обмірковував
ЇЇ слова.
— Це ви правду сказали, хтось весь час полює па тебе,— про-
мурмотів він.
Бабуся стояла і, дивлячись згори па Невдаху, раптом помітила,
які в нього худі лопатки.
— Ви коли-небудь молитесь? — спитала вона.
Він похитав головою. Бабуся тільки побачила, як ворухнувся
чорний капелюх між лопатками.
— Ні,— сказав він.
З лісу долинув постріл, за ним другий, і знов запала тиша.
Бабуся' рвучко повернула голову. Але почула тільки, як у верхів'ях
дерев прошелестів вітер, ніби хтось протягло, задоволене відіт-
хнув.
— Бейлі, сину мійі — гукнула бабуся.
— Я колись був мандрівним проповідником, виспівував
псалми,— повів далі Невдаха.— Чого я тільки не перепробував.
Служив у війську, на суходолі й на морі, вдома і за кордоном.
Був двічі одружений, працював у похоронному бюро й на залізни-
ці, орав святу землю, раз попав у смерч, раз бачив, як людину
живцем спалили.— І він подивився на невістку й на дівчинку, що
сидіЛи, пригорнувшись одна до одної, бліді, з осклілими очима.—
Бачив навіть, як били жінку,— додав він.
— Моліться, моліться,— почала бабуся,— тільки молитва...
— Наскільки пам'ятаю, я не був поганим хлопцем,— сказав
Невдаха майже мрійливо.— Але в якомусь місці життєвої стежки
я спіткнувся, і мене замкнули до в'язниці. Поховали живцем.—
Він втупив очі в бабусю, не даючи їй відвести погляду.
— Якби ви тоді були почали молитися,— мовила вона.— А за
що вас уперше замкнули до в'язниці?
— Глянь праворуч — стіна,— сказав Невдаха, знов дивлячись
на безхмарне небо,— глянь ліворуч — стіна. Глянь угору — стеля,
глянь униз —- підлога. Я вже забув, за що, леді. Я там сидів-сидів,
згадував-згадував, що ж я таке зробив, але й досі не згадав. Часом,
бувало, здається, ніби ось-ось згадаєш, але ні, все дарма.
— Може, то сталася якась помилка, що вас посадили? — нері-
шуче спитала бабуся.
— Ні, леді,— сказав Невдаха,— ніякої помилки не сталося.
Вони мали проти мене папери.
— Ви, мабуть, щось украли,— мовила бабуся.
Невдаха глузливо пирхнув.
— Ніхто в світі не мав чогось такого, щоб я захотів украсти,—
сказав він.— Лікар у в'язниці, той, що лікує психів, казав, начебто
мене за те посадили, що я вбив свого батька, але я знаю, що це
брехня. Мій батько ще дев'ятсот дев'ятнадцятого помер від грипу,
я до його смерті не мав ніякого стосунку. Він похований на
баптистському кладовищі в Маунт-Гоупвелі, можете самі туди
поїхати й переконатися.
— Якби ви були молилися,— сказала стара,— Ісус урятував
би вас.
— Та воно так,— сказав Невдаха.
— Ну, то чому ж ви не молитесь? — спитала нона. рантом
затремтівши з захвату.
— Бо я не хочу, щоб мене хтось рятув.чн,— відповів він.—
Я сам зроблю все, що треба.
З лісу до них надійшли Боббі Лі та Гайрам. Боббі Лі тяг
за собою жовту сорочку з яскравими синіми папугами.
— Кинь мені ту сорочку, Боббі Лі,— сказав Невдаха.
Сорочка майнула вгору, впала йому нгі плечі, ,і він одяг її.
Бабуся не могла б сказати, що нагадувала їй та сорочка.
— Ні, леді,— повів далі Невдаха, застібаючії сорочку,— я пе-
реконався, що сам злочин не має значення. Ти можеш зробити
те чи те, вбити когось чи вкрасти в нього колесо від машини,
однаково рано чи пізно забудеш, що ти зробив, але кару свою
отримаєш.
Невістка почала хапати ротом повітря, наче Її хтось душив.
— Леді, може, ви з дівчинкою прогуляєтесь до ліска? — спи-
тав її Невдаха.— Боббі Лі й Гайрам проведуть вас до чоловіка.
— Дякую,— ледь чутно сказала невістка, її ліва рука звисала,
мов нежива, і сонну дитину вона тримала самою тільки правою.
— Поможи дамі, Гайраме,— сказав Невдаха, побачивши, як
їй важко видиратися схилом нагору.— А ти, Боббі Лі, візьми за
руку дівчинку.
— Я не хочу триматися з ним за руку,— сказала Джун Стар,—
він схожий на свиню.
Товстий хлопець спаленів, вишкірив зуби, схопив Джун Стар
за руку й потяг до лісу слідом за Гайрамом, що вів її матір.
Лишившись сама з Невдахою, бабуся переконалася, що втрати-
ла голос. На небі не було жодної хмаринки, але й сонце не світи-
ло. Вона хотіла сказати йому, що треба молитися. Вона кілька
разів розтуляла рота, поки щось вимовила.
— Господи Ісусе, господи Ісусе,— врешті почула вона свій
Г9лос. Вона хотіла просити господа, щоб той урятував Невдаху,
але її прохання прозвучало як прокльон.
— Атож,— мовив Невдаха, наче погоджувався з нею.— Ісус
усе перевернув догори ногами. З ним вийшло те саме, що й зі
мною, тільки він не зробив ніякого злочину, а я зробив, вони
довели мені, бо мали папери. Звісно, вони тих паперів так мені
й не показали,— мовив він.— Тому тепер я всюди залишаю свій
підпис. Я давно вже вирішив завести підпис і все, що роблю, запи-
сувати, вести вчинкам своїм лік. Хочу знати, що я зробив, щоб
потім порівняти злочин з визначеною мені карою і побачити, чи
її по заслузі відміряно. І щоб на тому світі можна було довести,
що до.мене поставились несправедливо. Я сам прозвав себе Невда-
хою,— сказав він,— тому що ніяк не можу врівноважити свої лихі
вчинки з тією карою, яку витерпів.
З лісу долинув розпачливий крик, а за ним постріл.
— А ви як вважаєте, леді, це хіба справедливо, що одного
карають забагато, а другого зовсім не карають?
— Господи Ісусе! — вигукнула бабуся.— Ви ж не з простих!
Я знаю, у вас не здійметься рука застрелити леді! Я знаю, ви
з порядної родини! Моліться! Господи Ісусе, ви ж не будете стрі-
ляти в леді. Я віддам вам усі свої гроші!
— Леді,— мовив Невдаха, дивлячись повз неї в ліс,— де таке
бачено, щоб небіжчик давав щось грабареві.
З лісу почулося ще два постріли, і бабуся підняла голову, мов
спрагла стара індичка, що тягнеться до води.
— Бейлі, сину мій! — закричала вона так, ніби в неї розрива-
лося серце.
— Тільки Ісус воскрешав мертвих,— повів далі Невдаха,— але
йому також не варто було цього робити. Він усе перевернув дого-
ри ногами. Якби так було, як він казав, то лишається тільки одне:
кинути все і йти за ним, а якщо не так, то треба прожити тих
кілька років, що тобі судилися, якнайкраще — когось убити, чи
спалити його дім, чи зробити йому якусь гидоту. Нема більшої
втіхи, як робити гидоту! — крикнув він голосом, що скидався май-
же на тваринне ревіння.
— А може, він не воскрешав людей,— промурмотіла бабуся,
сама не усвідомлюючи, що вона каже; у голові в неї так наморо-
чилося, що вона опустилася додолу й підігнула під себе ноги.
— Мене там не було, тому не скажу, чи він справді воскре-
шав,— відповів Невдаха.— А хотів би я бути там! — Він ударив
кулаком об землю.— Це несправедливо, що мене там не було, бо
я б тоді знав усе напевне. Чуєте, леді,— мало не заверещав він,—
якби я там був, то знав би все напевне і не докотився б до такого!
Голос його наче ось-ось мав зірватися, і в бабусі на мить про-
ясніло в голові. Вона побачила зовсім близько його скривлене
обличчя, і їй здалося, що він зараз заплаче.
— Адже ти один із моїх синів,— промурмотіла вона.— Моя
власна дитина!
Вона простягла руку й торкнулася його плеча. Невдаха відско-
чив, ніби його вкусила гадюка, і тричі вистрілив їй у груди. Тоді
поклав револьвер на землю, зняв окуляри й заходився їх про-
тирати.
Гаирам і Боббі Лі вернулися з лісу й спинились край яру,
дивлячись згори на бабусю, що чи то сиділа, чи лежала в калюжі
крові, підігнувши під себе ноги, як дитина, і всміхалася безхмар-
ному небові.
Без окулярів очі Невдахи, почервонілі й водяві, здавалися яки-
мись беззахисними.
— Віднесіть її і киньте туди, куди повкидали всіх,— сказав
він, беручії на руки кота, що терся об його ногу.
— Нічого не скажеш, балакуча була бабуся,— зауважив Боббі
Лі і, гейкнувши, скотився в яр.
— Добра була б жінка, якби в неї щохвилини хтось стріляв, —
сказав Невдаха.
— Наче це така велика радість,— мовив Боббі Лі.
— Мовчи. Боббі Лі,— сказав Невдаха.— Жити теж не велика
радість.
Джон Апдайн
ГОЛУБИНЕ ПІР'Я
Коли вони переїхали до Фаєртауна, всі речі були поперекиду-
вані, попересовувані й попереставлювані. Червону канапу з пле-
теною спинкою, яка в Оліпгері красувалася на почесному місці
в їхній вітальні, а тепер виявилася надто широкою для тісної
сільської світлиці, запроторили до клуні й сховали під брезент.
Ніколи вже Дейвід не зможе вилежуватися на ній з обіду до
вечері, жуючи родзинки й читаючи детективні романи, наукову
фантастику і П. Г. Водегауза. Блакитне крісло з широкими биль-
цями, що роками стояло в примарній, чистій спальні для гостей,
поглядаючи звідти крізь вікно, запнуте фіранкою з швейцарським
візерунком, на телефонні дроти, каштани й будинки з протилежно-
го боку .вулиці, тут велично ровташувалося перед закуреним ка-
міном — єдиним джерелом тепла в ці перші холодні квітневі дні.
Малим Дейвід завжди боявся тієї спальні для гостей; саме там
він, лежачи хворий на кір, побачив чорну паличку завдовжки
з ярд, що, ледь нахилена, рухалася вздовж ліжка і зникла, як він
закричав. Його трохи непокоїло, що одна річ із того примарного
оточення тепер вигрівалася біля вогню в центрі родинного кола
і поволі чорніла від сажі. Книжки, що раніше збирали на себе
порох у шафі біля піаніно, тут похапцем розсовали без будь-якого
ладу на полиці, які столяри прилаштували попід однією стіною.
Чотирнадцятирічний Дейвід був швидше тим, кого перевезли, ніж
тим, хто переїхав; як і меблі з колишнього помешкання, він
мусив прилаштуватися до нового місця. Тому в суботу другого
тижня після переїзду він спробував скласти книжки, щоб хоч тут
знати, де що стоїть.
Ті книжки якось дивно пригнічували його. Це були твори, що
їх здебільшого придбала мати в часи своєї молодості: інститутські
антології грецьких драм і римської поезії, «Історія філософії»
Уїлла Дюрана, зібрання творів Шекспіра в м'яких шкіряних
палітурках, з пришитими стрічками-закладками, «Зелені вілли»
у футлярах, ілюстровані дереворитами, «Я — тигр» Мануеля Ком-
роффа, романи таких письменників, як Дж. Голсуорсі, Елеп Глас-
гов, Ірвін С. Кобб та Сінклер Льюіс, і «Елізабет». Неактуальність
того добору збудила в ньому відчуття, що між ним і його батька-
ми пролягла страшна прірва, образлива прірва часу, який сплинув,
поки він народився. І йому раптом закортіло заглибитися в той
час. З купи книжок, що лежали навколо нього па широких мости-
нах старої підлоги, він витяг другий том чотиритомного «Нарису
історії» Г. Дж. Уелса. Червоний колір палітурок па спішці збляк
і став рудавим. Коли він перегорнув обкладинку, на нього війнуло
солодкуватим духом горища. На чистій сторінці незнайомою рукою
було виведене дівоче прізвище його матері — ріпний, розгонистий,
а проте старанний підпис, ледь схожий на хапливі похилі кривулі.
що ними вона з дивовижною щедрістю покривала списки куплених
товарів, господарські рахунки й великодні вітання, призначені її
інститутським товаришкам з тієї самої далекої, трохи грізної пори.
Дейвід гортав книжку, поминаючи малюнки, виконані старо-
винним способом крапкування: барельєфи, маски, скульптури
римлян без зіниць в очах, частини стародавнього одягу, черепки
з посуду, знайденого в розкопаних житлах. Шрифт був надзвичайно
чіткий, прозорий, як у підручнику. Дейвід схилився над пожовк-
лими по краях сторінками, наче над чотирикутними шматками
припорошеного скла, що крізь них він бачив нереальні, не зв'язані
між собою світи. Бачив, як там усе поволі порушилося, повзло,
і йому підступала до горла нудота. Мати і бабуся порались на
кухні; цуценя, яке вони щойно придбали «для безпеки в селі»,
час від часу злякано шкрябало підлогу під обіднім столом, що
його в колишньому їхньому домі накривали тільки на свята, а тут
обідали на ньому щодня.
Раптом, не встигнувши вчасно відвести очей -від якоїсь сторін-
ки, Дейвід почав читати те, що Уелс написав про Ісуса: що то був
невідомий політичний діяч, своєрідний мандрівний учитель в одній
із малих колоній Римської імперії. Завдяки випадкові, який тепер
неможливо з'ясувати, він (Дейвіда вжахнуло маленьке «в»)
лишився живий після розп'яття і іпомор, мабуть, черев кілька
тижнів. Релігія сперлася на цей дивний випадок. Довірлива уява
тих часів згодом приписала Ісусові чудодійні і надприродні вчин-
ки; постав міф, а потім і церква, закони якої в більшості випадків
прямо суперечать простому, швидше комуністичному вченню того
галілейця.
Дейвідові здалося, ніби камінь, що протягом тижнів чи навіть
років натягав своєю вагою плетиво його нервів, тепер порвав їх,
пробив паперову сторінку і ще сотню сторінок під нею. Ця фан-
тастична брехня — певне, що брехня: адже церкви стояли скрізь,
і весь його народ повстав в ім'я боже — спершу не вжахнула його;
вжахнуло те, що вона могла зродитися в людському розумі, сама
думка, що в певній точці часу й простору міг існувати розум,
споганений запереченням божистої природи Христа, що всесвіт
не виплюнув тієї потвори, а дозволив їй жити в блюзнірстві,
рости, завойовувати славу, старітися, писати книжки, які, коли б
вони були правдиві, обернули б усе в страшний хаос. Світ за
глибоко врізаними вікнами — поораний колесами моріжок, побі-
лена клуня, волоський горіх з буйним свіжим листям — здавався
Дейвідові захистком, звідки його вигнали назавжди. Лому наче
хто приклав до щік гарячі компреси.
Дейвід ще раз прочитав написане. З своїх скупих запасів
знань він спробував видобути заперечення, які б спинили само-
вдоволений марш цих чорних слів, але не знайшов жодного. В га-
зетах щодня повідомлялося про випадки подолання смерті і про
ще незрозуміліші речі. Та хіба хоч через один із тих випадків
де-небудь будували церкви? Дейвід спробував вернутися думкою
назад, від церков з їхніми сміливими високими фасадами і убогою,
занедбаною серединою до подій в Єрусалимі, й відчув, наче його
оточили мінливі сірі тіні, століття історії, в яких він геть згубив-
ся. Нитка, що вела до клубка, випорснула йому з руки. Чи Хри-
стос коли приходив до нього, Дейвіда Керна, і казав: «Ось, торк-
нися рани на моєму боці»? Ні, не приходив, але його молитви
вислуховував. А які молитви? Дейвід раз молився, щоб не помер
Руді Мен, коли він підставив йому ногу і той розбив собі голову
об радіатор. І Руді не помер, хоч кров так і цебеніла з нього.
Він тільки розсік шкіру, але того самого дня прийшов із забинто-
ваною головою і знов дражнив Дейвіда. До смерті йому було
далеко. Потім Дейвід, пославши замовлення на дві фотокартки
кінозірок, молився, щоб їх прислали другого дня, і хоч фотокарт-
ки не прийшли другого дня, він усе-таки незабаром отримав їх:
вони виглядали з наддертого конверта, наче бог докоряв йому:
«Я вислуховую твої молитви як сам хочу і коли сам знаю». Після
цього його молитви стали вже не такими конкретними, обережні-
шими, щоб бог мав менше підстав докоряти йому. А проте всі
ті випадки кінець кінцем могли виявитись тільки незначним збігом
обставин, і смішно було кидати їх у бій проти могутніх знань
Г. Дж. УелсаІ Насправді вони доводили, що ворог мав слуш-
ність: надія будує повітряні замки на підставі безглуздих
випадків і добачає слова там, де в дійсності є лише нікчемні
карлючки.
Прийшов батько, і вони повечеряли. Тим часом стемніло. Дей-
відові довелося взяти з лазні ліхтарика, щоб піти росяною травою
до туалету надворі. Цього разу він уже не так боявся павуків.
Адже біля ніг у нього лежав засвічений ліхтарик. На його лінзу
сіла комаха, маленька, може, москіт чи блішка, така тоненька
й тендітна, що слабке світло ліхтарика позначило на дошках стіни
її тінь: легенький обрис крилець, нечіткі, але помітні, мовби крізь
збільшувальне скло, рухи довгих, немов причеплених на завісах.
ніжок і темний конус самого тіла. Його здригання—то, мабуть,
удари серця. Зненацька перед Дейвідом постала виразна картина
смерті: довга яма в землі, не ширша за людське тіло, куди тебе
спускають, а тим часом білі обличчя вгорі віддаляються. Ти про-
буєш дотягтися до них, але твої руки наче пришпилені. Лопати
закидають землею твоє обличчя. Ти залишишся там назавжди.
.випростаний, засліплений і мовчазний, а за якийсь час ніхто вже
про тебе не згадає, ніхто тебе звідти ніколи не покличе. Коли
шари грунту вляжуться, тоді пальці видовжаться, а зуби по краях
розтягнуться в широку підземну гримасу й нічим уже не відріз-
нятимуться від шматка крейди. Земля западеться, сонце погасне,
й настане вічна темрява там, де колись сяяли зорі.
На спині в Дейвіда виступив холодний піт. Йому здавалося,
що перед ним виріс мур, який годі було пробити. Таке знищення
було не просто ще однією загрозою, страшнішою1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16