Трумен Капоте. ДІТИ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16
а. що я
не можу продовжувати тут свою артистичну кар'єру, то мені треба
тимчасово зайнятись яким-небудь маленьким побічним ділом.
Я ним і зайнялась. Я єдиний в окрузі агент по передплаті на цілий
ряд солідних журналів, як-от: «Популярна механіка», «Десятицен-
товий детектив», «Дитяче життя». Зрозуміло, містере К., я завіта-
ла до вас зовсім не для того, щоб вам щось накинути. Але в мене
виникла одна ідея. Я подумала: оті два хлопці, що весь час
байдикують на вулиці — зрештою, подумала я, вони ж чоловіки!
Як ви гадаєте, чи варто запропонувати їм піти до мене поміч-
никами?
Біллі Боб і Прічер працювали на міс Боббіт у поті чола. І на
сестричку Розальбу теж: вона заповзялася продавати якийсь кос-
метичний засіб під назвою «Росинка», й хлопці мали доставляти
покупки її клієнткам. За день Біллі Боб так вимотувався, що
не мав сили вечерю розжувати. Тітка Ел бідкалася: «Це просто
жах, серце болить на тебе дивитись», а потім, коли Біллі Боба
звалив сонячний удар, вона заявила: «Все, годі, доведеться тобі
розстатися з міс Боббіт». Але Біллі Боб розбушувався так, що
батькові довелося замкнути його; тоді він сказав, що вкоротить
собі віку. Од нашої колишньої куховарки він чув: той, хто наїсть-
ся капусти, добре присмаченої мелясою, потрапить прямісінько
на той світ. Ну, він і наївся й давай качатися в ліжку й волати:
— Ой помираю! Ой помираю, а вам усім начхати!
На зойки прийшла міс Боббіт і звеліла йому замовкнути.
— Нічого страшного в тебе нема, хлопчику,— сказала вона.—
Тобі просто болить живіт.
Потім вона зірвала з нього простирало й розтерла його,
зовсім голого, з голови до ніг спиртом.
Тітка Ел, страшенно збентежена, сказала їй, що малим дівча-
там не гоже таке робити, на що міс Боббіт відповіла:
-He знаю,гоже чи не гоже, але це чудово допомагає.
Хоч як тітка Ел намагалася після цього удержати Біллі Боба
вдома — у неї нічого не виходило. Нарешті, його батько сказав;
— Ет, дай хлопцеві спокій, нехай живе своїм життям.
У фінансових справах міс Боббіт була бездоганно чесна. Комі-
сійні Біллі Бобу й Прічеру вона відраховувала з точністю до
цента й ніколи не дозволяла їм платити за неї в кондитерській
і в кіно.
— Краще прибережіть ці гроші,— казала вона їм.— Цебто
якщо ви збираєтеся поступати до коледжу. Бо з вашими капустя-
ними головами вам стипендії не бачити — навіть тієї, яку дають
футболістам.
А проте саме через гроші Біллі Боб і Прічер розсварилися —
хоч суть була, звісно, не в грошах, а в тому, що вони люто рев-
нували один одного до міс Боббіт. Настав день, коли Прічер пора-
див їй — не посоромившись присутності Біллі Боба! — уважніше
вести свою бухгалтерію, бо він, мовляв, нюхом чує, що Біллі Боб
віддав їй не всі зібрані з клієнтів гроші. «Брешеш, гаде!» —
скрикнув Біллі Боб. Чистим боковим зліва він звалив Прічера
з сойєрівської веранди й стрибнув слідом за ним на грядку настур-
цій. Та проти кощавих Прічерових ручиськ він був безсилий. Прі-
чер навіть утер йому в очі піску.
Поки вони билися, місіс Сойвр, вихилившись з вікна горішньо-
го поверху, клекотіла, мов орел-стерв'ятник, а сестричка Розальба
заходилася реготом, раз у раз скрикуючи (невідомо тільки до
кого): «Убий його! Убий його! Убий його!» Тільки міс Боббіт,
видно, знала, що треба робити за таких обставин: схопила садовий
шланг, підбігла до хлопців і давай поливати, стараючись засліпити
їх, вибити з них дух. Прічер, відпльовуючись, насилу звівся на
ноги, обтрусився, мов мокрий пес, і видихнув:
— Ох, серденько, серденько, пора вже тобі вибрати.
— Вибрати? Що саме? — гостро спитала міс Боббіт.
— Ох, серденько,— засапано прохрипів Прічер,— невже ти
хочеш, щоб ми з коришем порішили один одного? Вибирай швид-
ше, хто буде твоїм полюбовником.
— Ні, ви чули — «полюбовником»! — вигукнула міс Боббіт.—
І надало ж мені зв'язатись із сільськими дітьми! Ну, які з вас
вийдуть бізнесмени? Затям собі, Прічере Стар: ніякий полюбовник
мені не потрібен, а тим більше такий, як ти. Ти ж навіть не під-
водишся, коли до кімнати заходить дама.
Прічер сплюнув собі під ноги й перевальцем підійшов до
Біллі Боба.
— Ходім,— сказав він, наче нічого й не було.— Вона безсер-
дечна, їй тільки одного треба — двох коришів пересварити.
Здавалося, що мить — і між Біллі Бобом та Прічером віднов-
ляться мир і злагода, але Біллі Боб, раптом опам'ятавшись, похи-
тав головою й позадкував. Цілу хвилину дивилися вони один на
одного, і за ту хвилину все світле, що було між ними, почорніло:
тільки любов здатна на таку ненависть. Прічер усе зрозумів, і
йому не залишилось нічого іншого, як піти. Знаєш, Прічере, такий
ти був прибитий того дня, що в серці моєму вперше ворухнулася
симпатія до тебе — такий худющий, жалюгідний і прибитий шкан-
дибав ти тоді сам посеред безлюдної вулиці.
Біллі Боб з Прічером так і не помирилися; не те, щоб не
хотіли, а не могли: не знаходилося якогось простого способу
відновити дружбу. Але й позбутися цієї дружби вони були не
в силі; один завжди здав, що затіває другий, і коли Прічер завів
собі нового приятеля, Біллі Боб довго ходив сам не свій: то все
в нього з рук падає, то раптом утне щось несосвітенне — скажімо,
навмисне встромить палець в електровентилятор. Вечорами Прічер
іноді зупинявся біля нашої хвіртки побалакати з тіткою Ел.
До нас усіх він ставився незмінно приязно,— гадаю, лише для
того, щоб дозолити Біллі Бобу,— і навіть подарував нам на різдво
величезну коробку лущених фісташок. Він і для Біллі Боба зали-
шив подарунок. Виявилося, що в пакунку — книжка про Шерлока
Холмса, і на першій сторінці її виведено: «Дружба, що в'ється
тоненьким плющем, в'яне під першим холодним дощем».
— Зроду не бачив такої бридні,— сказав Біллі Боб.— Господи,
ну і бовдурі
Але потім, хоч день був холодний, він зайшов за будинок,
видряпався на свій горіх і просидів, скоцюрбившись, до вечора
серед його по-грудневому блакитних гілок.
А взагалі, він ходив щасливий, бо щодня бачився з міс
Боббіт, а вона тепер виявляла до нього прихильність. Обидві вони
з сестричкою Розальбою ставилися до нього, як до чоловіка,—
цебто дозволяли все для них робити. А зате — програвали йому
в бридж, ніколи не ловили на брехні й терпляче вислухували всі
його хвастощі. То була. щаслива пора. Але початок шкільних
занять приніс нові неприємності. Міс Боббіт відмовилася ходити
до школи.
— Це смішно,— сказала вона директорові школи містеру Коп-
ленду, коли він прийшов з'ясувати, чому вона не з'являється.—
Це просто смішно. Я вмію читати й писати, і багато хто в цьому
місті мав нагоду пересвідчитися, що лічити гроші я теж умію.
Ні, містере Копленд, зваживши все, ви самі зрозумієте, що в нас
обох нема на це ні часу, ні снаги. Зрештою, все зведеться до
того, хто перший відступиться — ви чи я. А крім того, чого ви
можете мене навчити? От якби ви зналися на балеті, то була б
інша річ, але за даних обставин, підкреслюю, містере Копленд,
за даних обставин нам краще дати одне одному спокій.
Містер Копленд ладен був з нею погодитися. Але все містечко
вважало, що міс Боббіт слід всипати перцю. Горас Дізлі вмістив
у своїй газетці статтю під назвою: «Трагічна ситуація». Інакше
як трагічною не назвеш ту ситуацію, писав він, коли маленька
дівчинка кидає виклик конституції Сполучених Штатів,— не знаю
чому, але він приплутав сюди саме конституцію. Стаття завершу-
валася запитанням: «Чи зійде це їй з рук?».
їй це зійшло з рук. І сестричці Розальбі теж. А втім, оскільки
сестричка Розальба була кольорова, нікого не обходило, вчиться
вона чи ні. Зате Біллі Бобу відкрутитися не пощастило — дове-
лося таки сісти за парту. Але користі від цього не було ніякої —
з таким самим успіхом він міг би сидіти і вдома. За перший же
тиждень він схопив три одиниці, встановивши тим самим особи-
стий рекорд. Хлопець він взагалі тямущий, і пояснювалося це,
видно, тільки тим, що поряд не було міс Боббіт; без неї він завжди
був якийсь напівсонний. А якщо не куняв, то бився — приходив
зі школи то з підбитим оком, то з розбитою губою, то накульгуючи.
Він нікому нічого не розповідав про ці бійки, але міс Боббіт не
треба було нічого пояснювати — вона й сама здогадувалась, у чім
річ.
— Я знаю, ти золото, Біллі Боб. І дуже ціную тебе. Але не
треба через мене битися. Звісно, люди мелять про мене всілякі
дурниці, але я ті дурниці сприймаю як компліменти. Бо глибоко
в душі всі вони вважають, що я найчудовіше в світі створіння.
І вона мала рацію. Кому ж бо цікаво ганити людину, яка
нікому не подобається?
Але, по суті, ми не мали справжнього уявлення про те, яка
міс Боббіт чудова, поки в нашому містечку не з'явився один тип,
що називав себе Менні Пройд. Про появу його ми довідалися
наприкінці лютого з яскравих афіш, розклеєних в усіх крамницях
містечка.
ПОКАЗУЄ МЕННІ ПРОЙД
КИЦЯ-ТАНЦІВНИЦЯ ТАНЦЮЄ БЕЗ СПІДНИЦІ
І нижче дрібнішим шрифтом:
А також сенсаційна аматорська програма —
виступають ваші сусіди.
Перша премія — гарантована кінопроба в Голлівуді.
Все це мало відбутися наступного четверга. Ціна квитка —
долар; за тутешніми поняттями — чималі гроші. Але такі спокус-
ливі видовища нам пропонують раз на сто років, і тому встояти
не міг ніхто, і взагалі всі наче подуріли. Нероби-завсідники заку-
сочної цілий тиждень вправлялися в непристойних дотепах, що
стосувалися, головним чином, киці без спідниці — нею виявилася
не хто інша, як місіс Менні Пройд. Отаборилися Пройди за кіль-
ка миль од містечка, в Чаклвудському туристському кемпінгу, але
до містечка наїжджали щодня — кружляли в старому «пакарді»,
на всіх чотирьох дверцятах якого красувалось ім'я його власника.
Місіс Пройд була язиката руда жінка з грубим обличчям, хижим
ротом і очима; досить висока на зріст, вона, проте, здавалася
маленькою поряд з її кремезним сигароподібним чоловіком.
За штаб-квартиру Пройди обрали собі більярдну, й щодня по
обіді їх можна було там знайти — вони попивали пиво й переки-
далися дотепами з місцевими гультяями. Незабаром виявило-
ся, що ділові інтереси Менні Пройда не обмежувалися лицедій-
ством. Він підробляв також як вербувальник. Спочатку натяками,
а потім і напрямки він дав зрозуміти, що за винагороду в сто
п'ятдесят доларів може забезпечити будь-якому заповзятливому
хлопцеві першокласну роботу на суднах, що возять фрукти з Пів-
денної Америки до Нового Орлеана. «Така нагода випадає раз
у житті»,— примовляв він.
На той час у нас не знайшлося б і двох хлопців, які могли б
похвалитися власною п'ятіркою, а проте чоловік десять стяглися-
таки на потрібну суму. Ада Віллінгем оддала синові все, що від-
клала на кам'яного ангела, якого хотіла встановити на могилі
чоловіка, а батько Ейсі Трампа продав на корені весь свій урожай
бавовни.
Але що робилося в день вистави! Того дня люди забули про
все — і про заставні, і про брудні тарілки в кухонній раковині.
«Господи, ми наче до опери зібралися,— сказала тітка Ел.— Всі
такі чепурні, такі напахчені, так сяють».
«Одеон» не знав такого напливу публіки від дня його відкрит-
тя, коли хазяїн його влаштував аукціон столового срібла. Майже
в кожного хтось із родичів мав виступити в аматорській програмі,
тож хвилювалися всі. Ми хвилювалися за міс Боббіт. Біллі Боб
сидів як на жару: знову й знову він наказував нам, щоб ми не
аплодували нікому, крім неї, а коли тітка Ел зауважила, що це
було б нечемно, він учинив маленьку істерику. Потім його батько
купив нам усім по пачці кукурудзяних пластівців, але Біллі Боб
до своєї навіть не доторкнувся — сказав, що не хоче ялозити
руки, а заразом і нас попросив не шарудіти й не хрумкати, коли
на сцену вийде міс Боббіт.
Між іншим, до останньої хвилини ми й гадки не мали, що
вона виступатиме. А тим часом, нічого несподіваного в цьому,
звичайно, не було, і з деяких ознак про це можна було б здогада-
тися наперед — хоча б з того, що вона вже кілька днів не являла
носа із сойєрівського будинку, а патефон грав мало не до ранку
і тінь її кружляла на шторі, і з того таємничого й поважного
виразу, який з'являвся на обличчі сестрички Розальби щоразу, як
її розпитували про здоров'я сестрички Боббіт.
Отож, її ім'я стояло в програмі, і не десь наприкінці, а другим,
але вона чомусь не з'являлася дуже довго. Спочатку на сцену
вийшов Менні Пройд — волосся напомаджене, хитрі очиці так
і бігають — і почав сипати масними анекдотами, раз у раз сплес-
куючи в долоні й регочучи. Тітка Ел оголосила: якщо він роз-
повість ще один такий анекдот, вона встане й піде звідси; він,
звісно, розповів, а вона, звісно, не пішла. Перед міс Боббіт висту-
пило одинадцять чоловік, серед них — Юстасія Бернстайн, яка
імітувала кінозірок так, що всі вони були викапана Юстасія Берн-
стайн, і прибулий з якогось глухого закутка старий капловухий
дивак містер Бастер Райлі, що виконав на пилі «Вальсує Матіль-
да». З-поміж тих одинадцятьох дідок цей зірвав найбільше оплес-
ків, хоча публіка загалом нагороджувала всіх учасників щедрими
оваціями. Власне, лише Прічер Стар, який сидів за два ряди
попереду від нас, після кожного виступу ревів віслюком: «Гань-
ба-а! Ганьба-а!» Тітка Ел заприсяглася, що довіку з ним більше
не розмовлятиме. Аплодував він тільки міс Боббіт.
Без послуг диявола, видно, тут знову не обійшлось, але міс
Боббіт їх заслужила. Коли вона вийшла з-за лаштунків, погой-
дуючи стегнами, струшуючи кучерями, поводячи очима, зразу
стало ясно, що це буде номер не з її класичного репертуару.
Граціозно притримуючи над колінками свою небесно-блакитну
спідничку, вона пропливла через усю сцену в швидкій чечітці.
Біллі Боб ляснув себе по стегну й захоплено пробурмотів: «Ну,
дає! Зроду такої краси не бачив»,— і тітці Ел довелось погодити-
ся, що міс Боббіт сьогодні справді прекрасна. Дівчинка тим часом
зробила пірует, і глядачі в захваті зааплодували. Підбадьорена,
вона пішла кружляти по сцені, стиха командуючи: «Швидше!
Швидше!» піаністці міс Аделаїді, хоч та вкладала в гру весь
свій талант учительки співів недільної школи.
Тато мій живе в Китаї,
На Гаванях живе мати...
Доти ми ще жодного разу не чули, як вона співає; виявилося,
що голос у неї різкий і дряпучий, як наждак.
...Мої персики доспіли —
Можеш їх поцілувати! 0-хо-хо!
Тітці Ел аж дух забило. Вдруге їй забило дух, коли міс Боббіт,
пройшовшись вихилясом, задерла спідничку й показала публіці
блакитні мережані трусики, за що хлопці нагородили її майже
всіма схвальними свистками, наготованими для киці-танцівниці,
що танцює без спідниці. (І, як ми згодом переконалися, правильно
зробили, бо під звуки фокстроту «Все, що маю, все, що маю,
я учителю віддам» і вигуки «гоп-ля, гоп-ля-ля» та дама просто
трясла тілесами, прикритими купальником).
Але тріумфальний виступ міс Боббіт не скінчився на тому, що
вона повихляла задком. Під пальцями міс Аделаїди рояль урочи-
сто зарокотав, на сцену вибігла сестричка Розальба із запаленою
петардою в руці й подала її міс Боббіт, яка саме робила шпагат,
і шпагат у неї теж вийшов, і ту ж мить петарда вибухла черво-
ними, білими та синіми кулями, а нам усім довелося підвестись,
бо міс Боббіт на все горло затягла «Зоряно-смугастий прапор».
Тітка Ел потім казала, що це було одне а найпам'ятніших видо-
вищ, бачених нею на американській сцені.
Ясна річ, міс Боббіт заслуговувала на кінопробу в Голлівуді,
а що її визнали переможницею конкурсу, то шлях на екран їй було
відкрито. Менні Пройд так і сказав їй: «Золотко,— сказав він,—
кому, як не тобі, бути кінозіркою!» Але наступного дня він
ушився, не залишивши по собі нічого, крім щедрих обіцянок.
— Стежте за поштою, друзі мої, чекайте моїх листів,— сказав
він хлопцям, у яких узяв гроші, і те саме сказав він міс Боббіт.
Листи до нашого містечка привозять тричі на день, і тричі
на день на пошті збиралася весела й галаслива юрма. Щоразу,
однак, вона ставала і менш веселою, і менш галасливою. Як трем-
тіли в хлопців руки, коли до їхньої поштової скриньки падав
лист! Та дні спливали, й обличчя хлопців кам'яніли від безнадії.
Кожен знав, що думають інші, але ніхто не наважувався вимовити
це вголос, навіть міс Боббіт. Нарешті поштмейстерша Петтерсон
висловилася напрямки.
— Цей тип — шахрай,— сказала вона,— я з першого погляду
зрозуміла, що він шахрай, і я більше не можу дивитись на ваші
фізіономії, ще один такий день — і я застрелюся.
Наприкінці другого тижня міс Боббіт вивела хлопців із стану
заціпеніння. Доти вона теж ходила, мов у воду опущена, сама
на себе не схожа, але наприкінці другого тижня, після того, як
була розібрана вечірня пошта, міс Боббіт знову сповнилася бурх-
ливої енергії.
— Ну, все, хлопчики. Беремо закон у свої руки,— оголосила
вона й повела весь гурт до себе додому.
Там відбулася нарада засновників «Клубу вішателів Менні
Пройда», організації, що трохи в культурнішій формі існує й
понині, хоча Менні Пройда вже давно спіймали і, фігурально
кажучи, повісили. Домоглася цього, звичайно, міс Боббіт. Протя-
гом одного тижня вона настрочила понад триста листів з описом
прикмет Менні Пройда й розіслала їх усім шерифам Півдня; крім
того, вона написала до газет усіх більш-менш великих міст, і листи
її привернули увагу широкої публіки. Внаслідок цього «Юнайтед
фрут компані» запропонувала чотирьом хлопцям із тих, що їх
обібрав Менні Пройд, роботу, про яку вони мріяли, а по весні
Менні Пройд був заарештований в Апгаї, штат Арканзас, за спро-
бу повторити той самий старий трюк, і організація «Життєрадісні
дівчата Америки» нагородила міс Боббіт значком «За благородний
вчинок». Не знаю чому, але міс Боббіт довела до загального відо-
ма, що вона зовсім не в захваті від цієї нагороди.
— Не подобається мені ця організація,— заявила вона.— У них
одна радість: дудіти в сурми з ранку й до вечора. По-моєму, це
і не благородно, і не жіночно. Та й, зрештою, що таке благородний
вчинок? "Не будемо лицемірити: благородний вчинок робиться для
того, щоб тобі віддячили тим самим.
Приємно було б повідомити тут, що вона помилялася й що
інша, бажана винагорода, якої вона зрештою домоглася, була їй
вручена від щирого серця й на знак любові. Та, на жаль, усе
було не так. З тиждень тому всі хлопці, що мали нещастя зв'яза-
тися з Менні Пройдем, одержали від нього чеки на видурені суми,
і, довідавшись про це, міс Боббіт з'явилася на засідання «Клубу
вішателів», яке відбувається тепер щочетверга й зводиться, власне,
до гри в покер за кухлем пива.
— От що, хлопчики,— почала вона без зайвих слів,— ніхто
з вас не сподівався знов побачити свої гроші. Але вони до вас
повернулись, і тепер вам слід вкласти їх в якесь вигідне діло —
наприклад, в мене.
Пропозиція її полягала ось у чому: хлопці скидаються й опла-
чують її поїздку до Голлівуда; за це вона, ставши кінозіркою
(а ждати цього доведеться недовго), довіку відраховуватиме їм
десять відсотків од своїх гонорарів і, отже, зробить їх усіх бага-
тими людьми.
— Принаймні місцевого калібру,— додала вона.
Жоден хлопець не хотів оддавати гроші, та коли міс Боббіт
дивиться тобі в очі, хіба повернеться язик сказати їй «ні»?
З понеділка зарядив дощ, удень по-літньому веселий, прониза-
ний сонцем, але вночі похмурий і наповнений звуками — стукотом
крапель по листю, хлюпотом ринв, дріботінням лап якихось без-
сонних істот.
Біллі Боб насторожі, й очі в нього сухі, але ходить він якийсь
ніби заморожений, і говорить через силу, витягти з нього слово
не легше, ніж розгойдати наш церковний дзвін. Важко дається
йому від'їзд міс Боббіт. Важко, бо вона була для нього не тільки
безтямним хлоп'ячим коханням, а чимось навіть більшим. Усі його
дивацтва — і втечі на горіхове дерево, і любов до книжок, і добро-
та до людей аж до готовності терпіти від них образи — це теж
була міс Боббіт. І те потаємне, що він ховав од усього світу в
своєму серці,— також була вона. А в темряві линула крізь дощ
далека музика — ще будуть вечори, коли ми чутимемо її, хоча
патефон мовчатиме; і в раптових зламах денного світла, в пере-
ливах тіней міс Боббіт нечутно проходитиме перед нами по траві —
мов яскрава шовкова стрічка, що має, розгортаючись, на вітрі...
Вона всміхалася до Біллі Боба, брала його за руку, навіть
поцілувала його.
— Я ж не збираюся помирати,— казала вона.— Ти приїдеш
до мене, й ми зійдемо на високу гору й житимемо там усі разом:
ти, і я, і сестричка Розальба.
Але Біллі Боб знав, що цього не буде, і коли крізь темряву
долинала музика, він ховав голову під подушку.
А вчора день усміхнувся раптом дивною усмішкою, і це був
день її від'їзду. Над полудень вийшло сонце, принісши з собою
ніжні пахощі гліцинії. Жовті троянди тітки Ел знову розквітли,
і вона, добра душа, сказала Біллі Бобу, що він може їх зрізати
й віднести міс Боббіт на прощання. До вечора міс Боббіт проси-
діла в себе на веранді, і весь час навколо неї юрмилися люди,
що приходили побажати їй щасливої дороги. А вона, неначе при-
чащатись зібралася,— була вся в білому, з білою парасолькою
в руках. Сестричка Розальба подарувала їй хусточку, але сама
відразу ж її й позичила, бо весь час рюмсала й ніяк не могла
заспокоїтися. Інша дівчинка принесла смажену курку — дарунок
у дорогу був би чудовий, якби дівчинка не забула ту курку випа-
трати. Але мати міс Боббіт сказала: «Пусте. Курка — це курка».
Знаменні слова, якщо зважити на те, що доти ми не чули від неї
жодної думки.
Одне лиш усім псувало настрій: Прічер Стар уже кілька годин
тинявся за парканом — то, стоячи на узбіччі над дорогою, грав
сам із собою в орлянку, то ховався за дерево, паче не хотів,
щоб його хтось помітив. Не дивно, що люди непокоїлися. Хви-
лин за двадцять до прибуття автобуса він перевальцем підійшов
до нашої хвіртки й наліг на неї грудьми. Біллі Боб саме зрізав
троянди; він зібрав уже стільки, що вистачило б на велике вогни-
ще, і запах їхній ширився довкола, відчутний, як дотик вітру.
Прічер дивився на Біллі Боба, доки той не підвів голову. І коли
вони глянули один одному в очі, знову замжичив дощик, дрібне-
сенький, як водяний пил над морем, і забарвлений веселкою.
Не кажучи ні слова, Прічер підійшов до Біллі Боба, допоміг йому
розділити троянди на два величезних букети, і вони разом вийшли
за хвіртку. По той бік вулиці розмова гула джмелиним роєм, та
коли міс Боббіт побачила їх — і в того, і в того обличчя за1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16