Трумен Капоте. ДІТИ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16
Сільвія похитала головою:
— Ми ніякого листа від вас не одержували.
Доктор Уоррен засмучено відкинувся на спинку стільця.
— Я сам укинув його в скриньку,— сказав він,— два тижні
тому.
Доктор Рімензел знизав плечима.
— Пошта Сполучених Штатів,— промовив він,— звичайно
нічого не губить, але немає правил без винятків.
Доктор Уоррен стиснув долонями скроні.
— Боже мій, боже мій,— проказав він.— Я розгубився, поба-
чивши Елі. Мене здивувало, що він захотів приїхати з вами.
— Але він приїхав не милуватися краєвидами,— сказав док-
тор Рімензел,—він приїхав учитися.
— Я хочу знати, що було в тому листі,— промовила Сільвія.
Доктор Уоррен підвів голову і зчепив руки на колінах.
— У листі йшлося ось про що, писати це мені було дуже
важко. «Виходячи з його успіхів у початковій школі і з балів,
одержаних на вступних екзаменах, я мушу повідомити вас, що
ваш син і мій давній приятель Елі не здатен виконувати те, що
вимагають від учнів Уайтхілла.— Голос доктора Уоррена став
суворіший, як і його погляд.— Прийняти Елі, сподіваючись, що
він зуміє засвоїти навчальну програму Уайтхілла, означало б учи-
нити нерозумно й жорстоко».
У зал увійшло тридцять африканських хлопчиків у супроводі
вчителів, представників державного департаменту і співробітни-
ків посольств їхніх країн.
А слідом за ними в залі з'явилися Том Хілер і його син. Не
підозрюючи, якого жахливого удару зазнали Рімензели, вони при-
віталися з ними і з доктором Уорреном так весело, ніби життя
було прекрасне й безхмарне.
— Ми поговоримо про це згодом, якщо хочете,— сказав док-
тор Уоррен, звертаючись до Рімензелів, і підвівся.— Зараз я мушу
йти, але потім...— І він швидко відійшов від столика.
— Я нічого не розумію,— сказала Сільвія.— Нічогісінько.
Том Хілер і його син сіли. Хілер подивився на меню, яке лежа-
ло перед ним, і плеснув у долоні:
— Ну, що тут знайдеться добренького? Дуже їсти хочеться.—
Потім додав:— А де ж ваш син?
— Він на хвилинку вийшов,— рівним голосом пояснив доктор
Рімензел.
— Треба його знайти,— сказала Сільвія чоловікові.
— Не горить,— буркнув доктор Рімензел.
— Цей лист...— зітхнула Сільвія.— Елі знав про нього. Він
його побачив і подер. Ну звичайно ж! — Вона заплакала, зрозу-
мівши, в яку страшну пастку Елі сам себе спіймав.
— У даний момент мене не цікавить, що зробив Елі,— оголо-
сив доктор Рімензел.— Зараз мене куди більше цікавить, що
зроблять деякі інші люди.
— Ти про що? — запитала Сільвія.
Доктор Рімензел велично підвівся, сповнений гніву й рішу-
чості .
— А ось про що,— сказав він.— Я збираюсь перевірити,
наскільки швидко ці люди здатні змінити своє рішення.
— Стривай,— сказала Сільвія, намагаючись притримати його,
заспокоїти,— Насамперед нам треба знайти Елі. Це головне.
— Головне,— промовив доктор Рімензел, підвищуючи голос,—
добитися, щоб Елі прийняли в Уайтхілл. Після цього ми його знай-
демо і приведем сюди.
— Але, любий...— почала Сільвія.
— Ніяких «але»!—перебив її доктор Рімензел.—Тепер
у цьому залі перебуває більшість членів опікунської ради. І кожен
з них або мій близький друг, або близький друг мого батька. Коли
вони скажуть докторові Уоррену, що Елі прийнято, то Елі буде
прийнято. Тут знайшлося місце для всіх цих, то для Елі знай-
деться тим більш.
Він сягнистою ходою попрямував до сусіднього столика, важко
опустився на стілець і заговорив з красивим статечним старига-
ном, який там обідав. Це був голова опікунської ради.
Сільвія вибачилася перед розгубленим Хілером і подалася
шукати Елі.
Запитуючи всіх зустрічних, вона знайшла сина. Елі сидів
самотній на лавці під бузком, на якому почали бубнявіти бруньки.
Елі почув материну ходу на доріжці, але й далі сидів, скори-
вшись неминучому.
— Ти знаєш? — запитав він.— Чи мені треба тобі розповісти?
— Про тебе?—мовила вона м'яко.—Що тебе не прийняли?
Доктор Уоррен нам сказав,
— Я розірвав його листа.
— Я розумію,— провадила вона.— Ми з батьком завжди гово-
рили тобі, що ти повинен вступити до Уайтхілла, що про якийсь
інший варіант навіть мови не може бути.
— Мені тепер легше,— сказав Елі. Він спробував усміхнути-
ся і виявив, що для цього не треба докладати ніяких зусиль.—
Зовсім легко, бо все вже позаду. Я хотів розповісти тобі, але не
міг. Якось не виходило.
— Це я винна, а не ти,— зітхнула вона.
— А де тато? — спитав Елі.
Сільвія так поспішала втішити Елі, що геть забула про чоло-
віків намір, але тепер вона згадала, де він, і зрозуміла: доктор
Рімензел робить жахливу помилку. Елі зовсім не треба вступати
до Уайтхілла — це справді було б жорстоко.
У неї не вистачило духу пояснити хлопчикові, що задумав
тепер .його батько, і вона відповіла:
— Він скоро прийде, любий. Він усе розуміє.— А потім дода-
ла:— Почекай тут, я піду по нього і зараз вернусь.
Але їй не довелося йти по доктора Рімензела. У цю хвилину
він сам вийшов з готелю, побачив дружину й сина і попряму-
вав до них. Вигляд він мав приголомшений.
— Ну? — запитала Сільвія.
— Вони... вони всі сказали «ні»,— відповів доктор Рімензел
невпевнено.
— Тим краще,— сказала Сільвія.— У мене наче гора з плечей
звалилася.
— Хто сказав «ні»? — запитав Елі.— І що «ні»?
. — Члени опікунської ради,— відповів доктор Рімензел, відво-
дячи погляд.— Я просив їх зробити для тебе виняток — перегля-
нути рішення і прийняти тебе.
Елі підвівся, на його обличчі здивування змішувалося з со-
ромом.
— Ти... що? — сказав він, сказав, як дорослий. І, спалахнувши
від гніву, кинув батькові:— Ти не повинен був так робити!
Доктор Рімензел кивнув головою:
— Мені це вже сказали.
— Так не роблять! — говорив Елі.— Який жах! Як ти міг!
— Твоя правда,— знічено мовив доктор Рімензел, при-
ймаючи докір.
— Ось тепер мені соромно! — вигукнув Елі, й це підтверджу-
вав увесь його вигляд.
Доктор Рімензел геть розгубився й не знав, що сказати.
— Я прошу пробачення у вас обох, — видушив він із себе
нарешті.— Це було гидко.
— Тепер уже не можна говорити, що жоден Рімензел ніколи
нічого не просив,— сказав Елі.
— Мабуть, Бен ще не вернувся з машиною? — запитав доктор
Рімензел, хоча це було ясно й так. — Ми почекаємо його тут, —
додав він. — Я не хочу зараз туди вертатися.
— Рімензел попросив чогось... нібито Рімензел — це щось
особливе, — похнюпився Елі.
— Я не думаю... — почав доктор Рімензел. І не доказав.
— Що ти не думаєш? — здивовано спитала його дружина.
— Я не думаю, — сказав доктор Рімензел, — що ми коли-
небудь ще сюди приїдемо.
Джойс Керол Оутс
ЗДІЙСНЕННЯ БАЖАНЬ
Був чоловік, якого вона любила непогамовною любов'ю, і дні
її минали в роздумах про його дружину.
Зовсім не соромлячись і не криючись, вона стежила за нею.
Вона з'являлася слідом за нею біля жалюгідного магазинчика
«Пібоді маркет», в якому було повно людей, і зосереджено чека-
ла — та жінка виходила, сідала в свій пікап і від'їжджала. А дів-
чина на ім'я Дорі стояла на тротуарі, паралізована єдиною дум-
кою; здавалося, ця думка паралізувала навіть її гарне ясне
волосся — серце в неї билось, билось, наче й воно обмірковувало
цю думку, складало плани, та раптом, як на уроці сучасних тан-
ців, вона рвучко поверталася й бігла геть від «Пібоді» до зупинки
біля Елкс-Клаб і далі до університетського містечка, куди пряму-
вав пікап.
Як тільки машина в'їжджала в браму, прибігала Дорі, від-
ставши від неї на кілька будинків, і спостерігала, як та жінка
виходить — на мить у неї оголялося стегно, зів'яле біле тіло, що
його аж ніяк не слід було виставляти напоказ, потім вона обер-
талась і нахилялася, може, й покректуючи при цьому, щоб дістати
з заднього сидіння сумки. Назустріч вибігали двоє її синів — без
пальт, без курток. Нервові, поривчасті, вони викликали в Дорі
жалість. Вийшовши з машини, їхня мати випростувалась — повна
жінка в приношеному пальті, — і, тримаючи в обох руках по важ-
кій сумці, сварячи або піддражнюючи дітей, заходила з ними
в будинок. І Дорі вже не було на що дивитись, хіба тільки на
пікап, який побував у бувальцях, на заметений снігом дворик
перед будинком Арберів та на їхній будинок. Це був великий,
потворний, облуплений вікторіанський будинок, такі ж будинки
в їхньому кварталі орендували багато факультетських викладачів.
Дорі, яка успадкувала від матері здатність підмічати найменші
несправності в речах, здавалося, що будинок можна відремонту-
вати й надати йому пристойного вигляду; але поки ВІН залиша-
тиметься чоловіком ЦІЄЇ ЖІНКИ, будинок буде неохайним, об-
лупленим і потворним.
Вона любила чоловіка цієї жінки шаленою любов'ю, і в самій
її любові було щось потворне. Цю скритну дівчину вважали просто
тихонею, однак вона ввійшла в його життя зовсім не випадко-
во — не випадково з'явилася в його класі, — навпаки, кожний її
крок до поставленої мети, як і кожний предмет туалету та вираз
обличчя, був заздалегідь продуманий, точно розрахований і витон-
чений. До двадцяти років вона майже не задумувалась про себе,
тепер вона була захоплена собою завжди. Вона була довгонога,
довгорука, струнка і з виду дуже сором'язлива, проте ця позірна
сором'язливість була тепер стилізована й стала привабливою.
Вона покинула вживати косметику, і на її юному обиччі, мов
зірочки, сяяли здоров'ям веснянки. Тепер вона скидалася на дів-
чину з реклами тенісних кортів — вона справді грала в теніс, хоч
і досить посередньо. В теніс вона грала з НИМ. І любов так
затьмарила їй голову, що теніс — ці ритмічні, безжальні удари
по м'ячу — здавався їй тільки приводом, так само, як усе в поезії
і взагалі в літературі, лише прийом, який приховує щось
зовсім інше. Любов? Він повинен би вже знати, а може, він
не знав?
Невже він не здогадувався? Щоправда, він грав у теніс з дуже
багатьма дівчатами, тому в цій грі для нього не було нічого
незвичайного... Думка її працювала далі, і, замість того, щоб
спати, вона будувала відчайдушні, хитромудрі плани, обмірковуючи
з цілеспрямованістю, притаманною сучасній молоді, як його запо-
пасти, бо їй здавалося, що вона ніколи не зможе відмовитись від
цього чоловіка.
Дружина вселяла в неї не менший страх, аніж чоловік. Вона
публікувала тонкі книжки віршів, недоступних для розуміння
Дорі, а він, знаменитий чоловік, писав романи й критичні статті.
Дружина була велика, енергійна, яскрава жінка. Чоловік, Марк
Арбер, був майже такий самий великий, хоч і не такий яскравий,
обличчя мав досить меланхолійне, з сіруватим відтінком замазки.
Дорі думала про них постійно — наяву і вві сні, і часом вона
відчувала струмування своєї крові, нестримне бажання, об'єктом
якого був не тільки цей чоловік, а чомусь і його дружина — це
було бажання забрати її здібності, її славу, її дітей, її потворний
будинок, її потворне тіло, саме її життя. У цієї жінки були ясні,
щирі блакитні очі, ходили чутки, що вона п'є; Дорі ніколи не гово-
рила про неї.
Коледж був жіночий, елітарний і дорогий, досить було дівчині
пробути в ньому понад рік, як вона починала відчувати дивну
спорідненість із ним. їй здавалося, що тут завжди була вона й інші
дівчата, такі схожі одна на одну — сонні, з ненафарбованими
обличчями, з лижами взимку й велосипедами в теплі дні, — ніби
тут завжди були ці першокласні професори та й коледж завжди
був такий першокласний, — все, все було таке завжди, існувало
тут споконвіку. В кашемірових блузках, із засмальцьованими
комірами, повсякчас забруднені пастою з кулькових ручок,
дівчата мали стильний і демократичний вигляд. Як і всі, Дорі
розуміла, що більшій частині людства просто не пощастило, що
ніхто з цих знедолених ніколи не переступить порога коледжу,
ніколи — їх не пустять сюди армії в касках, які стережуть його.
Вона ж, Дорі Вайнгаймер, не належала до числа знедолених,
навпаки, їй напрочуд пощастило, і вона завжди повинна дякувати
долі, бо в неї було анітрохи не більше прав на життя, ніж у без-
лічі бідняків, які живуть у цьому світі. І в її уяві виникали нечіткі
фотографії темнолицих голодних натовпів, чи виснажені обличчя
із давніх знімків Освенціму, або ще щось моторошне з «Нью-Йорк
тайме», який кожного разу вважав своїм обов'язком повідомити
щось таке саме напередодні різдва. їй був властивий по-дівочому
м'який і стійкий ідеалізм, який під впливом її університетських
наставників перетворився в прагматизм. Усі вони, студенти Гар-
варда і Йєля, були ідеалістами. Але їм уже сповнилося сорок,
і тепер вони стали так само нетерпимі до загальновизнаних цін-
ностей, як і до поширеної серед їхніх студентів моди носити
хрести. Марк Арбер був найбільше зневірений і красномовний
випускник Гарварда.
На семінарі він сидів уже «на чолі» столу, відкинувшись на
шкіряну спинку крісла. Він був досить дебелий. Колись у мину-
лому, яке Дорі, незважаючи на всі свої зусилля, уявляла дужд
невиразно, він грав у футбол і брав участь у війні — в одній із
війн: мабуть, думала Дорі, це була друга світова війна. У нього
було негарне пихате обличчя і потемнілі зуби. Вірші він читав
різким, свистячим, сердитим голосом. «Як і Маркс, я вважаю, що
поезія сита донесхочу любов'ю, хай їй біс. Сьогодні поезія повинна
культивувати батіг», — часто заявляв він похмуро, а Дорі, яка
не зводила з нього очей, намагалася зрозуміти, чи це серйозно.
кажеться. В їхньому семінарі навчалися чотири дівчини зі стар-
ших курсів, іноді вони ставили йому запитання або висловлювали
власну думку, проте важко було вгадати, яку реакцію викличуть
їхні слова. Часом здавалося, що він їх не чує, іноді він з байду-
жою готовністю кивав головою, або, втупившись у своїх студенток
невидющим поглядом, промовляв: «Таке зауваження досить харак-
терне». Отак сиділа вона, невідривне дивлячись на нього, і серце
її ладне було перетворитися на камінь, охоплене бажанням, нена-
вистю і заздрістю до його дружини; й істота, яка протягом два-
дцяти одного року була Дорі Вайнгаймер, на кінець зими поступо-
во переродилася, переповнилась ревнощами. Вона й сама не знала,
чого прагнула сильніше — цього чоловіка чи перемоги над його
дружиною.
Вона завжди приносила до нього в кабінет вірші. І часто брала
в нього книги, де кожна його позначка була для неї головолом-
кою. Розмовляючи з нею, він звичайно розглядав свої нігті, від-
кидався на спинку крісла і говорив у своїй напористій, роздрато-
ваній і зневажливій манері, немов Дорі взагалі не існувало, ніби
перед ним натовп або його друзі — однаково хто, — він обрушу-
вався на самозванців у сучасній поезії, додаючії до кожного імені
«цей кретин з його сонетами», «ця корова з її дочірнім комплек-
сом», так розпалюючись, що Дорі хотілося запротестувати: «Будь
ласка, не сердьтесь! Будьте поблажливі. Любіть мене і будьте
поблажливі».
Цієї зими він шість чи сім разів пропустив заняття, і всі дів-
чата виявили такт. «Як ти вважаєш, він справді геній?» — запи-
тували вони одна одну. Його розтлінна, руйнівна зневага до геть
усього, його лиснючі костюми й визивні черевики волоцюги, блиск
його тирад так разюче відрізняли його від їхніх власних батьків,
що цілком можливо — він був геній; це були дівчата, які серйозно
вірили в існування геніїв, їхні високооплачувані велемовні профе-
сори вселили в них неясний сором за себе, навчили мовчати про
свої таланти, почувати себе невпевнено в стінах коледжу і бути
впевненими у власних силах за його порогом. І Дорі, в якої не
було ніякого таланту, а показник інтелекту був відповідно низь-
кий, ніколи багато не розповідала про себе. А втім, може, її та-
лант полягав у її відданості своїй пристрасті, в її підступному
терпінні, в усмішці, що відкривала ще дитячі, але дуже гострі
зуби...
Одного разу Дорі понад годину чекала на доктора Арбера, вона
принесла йому нові вірші. Він спізнився, однак до кабінету ввій-
шов стрімко, наче всю дорогу поспішав, важко сів у крісло, що
заскрипіло під ним, і насилу віддихався; вигляд він мав досить
дивний. Його критичні статті часто з'являлися в нью-йоркських
газетах і журналах, а головне — його знали як автора трьох неве-
ликих романів жахів. Тепер його погляд був наче випалений, зне-
барвлений. Навіть коли б один із професорів надумав сам себе
спалити на очах у Дорі, вона, як і кожна студентка цього коле-
джу, ввічливо сиділа б на своєму місці; не звернувши уваги на його
дивний погляд, вона почала свою відрепетирувану промову про...
Та хіба, зрештою, не однаково про що? Чи то були вірші Емілі
Дікінсон, чи несамовита туга Шеллі, чи її власна шалена при-
страсть — хіба не однаково?
Ненароком його рука лягла на її руку. Вона вражено глянула
на цю руку, схожу на шматок м'яса, потім на нього — і не ворух-
нулась. Вона сиділа перед ним на стільці, зухвала й довговолоса,
безвісна студентка перед чоловіком другорядної слави, і при світлі
вимового сонця вона бачила кожну зморщечку на його вже немо-
лодому, дуже нетерпеливому цієї хвилини обличчі, кожний чер-
воний прожилок в його очах; і спокійно та ввічливо промовила:
— Мабуть, я повинна сказати вам, докторе Арбер, що закоха-
на в вас. Це сталося зі мною не дуже давно.
— Що, що? — перепитав він і стис її слабку руку, наче віта-
ючись. — Що ви сказали? — В його голосі чулося здивування
і ледь роздратована настійливість; з цього все почалося.
2
Його дружина друкувала вірші під своїм колишнім прізви-
щем —Барбара Скотт. Багато років тому, ще дівчиною, вона мала
й третє ім'я — Барбара Камерон, але воно належало до другої
епохи, про яку вона згадувала тільки на сеансах у психоаналітика.
На захаращеному горищі вона розчистила собі місце і там, відда-
лік від дітей, любила сидіти одна й думати, втупившись у малень-
кий восьмикутник вікна. Перехожі здавалися їй нікчемними
й безпомічними. Сама вона була огрядна, пітлива жінка, всі її
сукні, особливо дорогі, мали під пахвами великі півмісяці лимон-
ного кольору, які не вибавляла суха чистка. Може, тому, що сама
була така велика, вона швидко підмічала чужі недоліки, мовби
розглядала людей у збільшувальне скло. Кожного .ранку мимо її
вікна хиткою ходою шкандибала баба, проходила величезна негри-
тянка, певно, чиясь наймичка, постукувала алюмінієвими мили-
цями дівчина з коледжу — нещасне, відважне створіння, за нею
з'являвся хлопчик із лляним чубом, який жив на другому кінці
вулиці, — у його не по-дитячому серйозному обличчі було щось
демонічне, її власні діти теж були розвинені не по літах і май-
же не завдавали їй клопоту. Тепер двоє з них благополучно пере-
бували в школі, а молодший, трирічний, спав десь унизу.
Нещодавно Барбара Скотт одержала Пулітцерівську премію
за складний цикл сонетів «Голоси різних людей»; її енергійну,
стриману манеру часто наслідували. Цього ранку вона почала
писати вірш, що його після смерті авторки її агент продав у «Нью-
Йоркер» («О дикий гнів, о страхітлива зрада і стук алюмінієвих
милиць, приглушений гумою»). Талант у неї був настільки при-
родний, що вона дозволяла словам нести себе, куди заманеться.
Десять років вона ходила до психоаналітика й навчилася нічого
не приховувати в собі, і навіть коли їй нічого було сказати, її
виручала чудова техніка. Так вона сиділа й цього ранку за своїм
великим, порізаним столом — діти роками дряпали його іграшка-
ми^— і, дивлячись у вікно, чекала, поки прийде натхнення. Най-
дужче зворушували її люди з будь-якими фізичними вадами, може,
вона навіть шукала нагоди побачити їх, щоб якомога сильніше
роз'ятрити душу. Однак цього ранку, крім дівчини з милицями,
на очі їй не потрапило нічого такого, що схвилювало б її. Через
кілька годин вона раптом збагнула, що чоловіка все ще немай
вдома, а навчання в школі скінчилось: її сини бігли через газон
додому.
Зійшовши сходами в кухню, вона побачила, що трирічний
Джефрі відкрив білий пластмасовий бутель із нашатирним спир-
том і виливає його на підлогу й на себе; в кухні стояв страшенний
сморід. Два старші хлопчики, про щось сперечаючись, вбігли в дім
чорним ходом, і Барбара з криком накинулась на них. Нашатир
попав їй на штани. Хлопчики вибігли у вітальню, а вона все кри-
чала на них із кухні. Потім важко сіла на табурет. Через півго-
дини отямилась і спробувала розібратися у своїх почуттях: кого
вона ненавидить — дітей чи себе? Може, вона ненавидить Марка?
її істерика була виявом любові чи водночас і ненависті? Вона
прибрала нашатир і налила собі віскі.
Ввійшовши до вітальні, Барбара побачила, що хлопчики захо-
пилися механічним конструктором і забули про неї. Це добре.
Самостійні, легкі, здібні діти. Всі троє були темноволосі, як Марк,
і на вигляд старші свого віку, немов під тягарем незвичайних
здібностей вони рано подорослішали. Все ж клопоту із ними
вистачало: вони повсякчас щось забували, губили, ламали речі,
обдурювали, передражнювали вчителів, шкільних товаришів
і батьків, билися між собою і з іншими дітьми й часто ні з сього
ні з того вибухали плачем. Та коли Барбара карала їх, вони, немов
навмисне, не плакали. Вона не завжди могла впевнено сказати,
кому дала життя, — вони були такі незрозумілі, що, навіть коли
бились або грубіянили їй, здавались нереальними, наче вона їх
просто вигадала. Вигадала саме вона, а не Марк. їхньому батькові
було ніколи. Він завжди поспішав. У його кабінеті стояли три
старі друкарські машинки, в кожній з них було закладено папір —
стаття, рецензія чи навіть роман, він писав їх одночасно, і в нього
не вистачало часу для дітей, він лише похмуро кивав їм або
спиняв їх. Він, Марк Арбер, був такий скороспілий, що після
першого роману, написаного в двадцять чотири роки, який набув
великого розголосу, йому доводилось бігати з місця на місце, від
однієї машинки до другої, нестямно прагнучи не відстати від само-
го себе — він називав це «встигати за своїм другим я», «істинним
н». Цей уявний Марк Арбер на відміну від реального весь час1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16