Трумен Капоте. ДІТИ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16
кров, і додала, що майже всі люди на світі мають тепер змішану
кров. А мадам Дюмон підтвердила це пікантними деталями з свого
родовідного дерева, корені якого тяглися аж у Корсіку; мораль
тієї її розповіді була та, що жінки слабкі, чоловіки невиправні,
а 1е Ьоп Dieu1 дуже хитрий. Пояснення мадам Дюмон мені
дуже подобається, але Полеві, гадаю, воно навряд чи придасться
в житті.
Гаррієта встає із-за туалетного столика, підходить до мене
й сідав мені нр коліна. Я лягаю а нею в ліжко, й вона сміється
мені просто в обличчя,
— Не хвилюйся,— каже вона мені,— будь ласка, намагайся не
хвилюватись. Що б не сталося, ми впораємося з ним, ось побачиш.
Ми вдвох, маємо сина, знаємо, чого хочемо. Отже, мп щасливіші
за більшість людей.
Я цілую її в підборіддя.
— Принаймні я щасливіший за більшість чоловіків.
— Я теж дуже щаслива жінка.
Якийсь час ми мовчимо на самоті в кімнаті, до так довго жили
разом. Гаррієта тихо дихає на моїх грудях, а я думаю, що якби не
виїхав з Америки, то ніколи б не зустрів її і не влаштував свого
життя, ніколи б не став сам собою. Будь-чиє, особисте життя почи-
нається там, де кінчаються раси, церкви і армії; бо раси, церкви
і армії — це величезна небезпека: багатьох вони позбавили життя.
Якби Гаррієта народилася в Америці, їй треба було б дужо-дуже
багато часу, щоб побачити в мені такого самого чоловіка, як всі;
а якби я зустрів її в Америці, то ніколи б не посміи залицятись
до неї. Суспільні забобони, шаленство й насилля осліпили б нас,
і ми ніколи не полюбили б одне одного. І Поль ніколи не наро-
дився б.
Може, якби я залишився був в Америці, я знайшов би іншу
жінку, мав би іншого сина. Але ті інші жінка й син — сама лиш
уява. Можливо, я став би не актором і співаком, а кимсь іншим,
наприклад, адвокатом, як мій брат, або вчителем, як моя сестра.
Але тепер я той, ким став, і ця жінка — моя дружина, і я люблю
її. А всі сини, яких я міг би мати, нічого не варті, бо я маю сипа,
я назвав його Полом — так, як було звати мого батька, і я люблю
Поля.1 - Добрий бог (франц.).
Я думаю про все, що нищилось на моїх очах в Америці, про
все, чого я там позбувся, про небезпеки, які чигають там на мене
і на моїх рідних.
Я всміхаюсь до Гаррієти.
— їй мене любиш?
— Звичайно, ні. Протерпіла тебе стільки років, щоб поїхати до
Америки.
— Яка терпляча дівчина!
— Шведи всі дуже терплячі.
Вона знов цілує мене і встає. Заходить Луїза, теж у халаті.
— Чи вам іще не набридло сидіти й охкати про те саме? —
Вона подивилась на мене.— Слово честі, ти найсумніша знамени-
тість із тих, яких мені випадало бачити. А я ще завжди дивува-
лась, навіщо такі, як ти, наймають рекламних агентів. Тепер
знаю.— Вона підходить до Гаррієтиного туалетного столика.—
Люба, можна мені взяти трохи оцього шикарного лаку для нігтів?
Гаррієта іде до свого столика.
— Про який шикарний лак ти кажеш?
Гаррієта й Луїза, на мій подив, чудово ладнають між собою.
Кожна знаходить у другій багато дивовижного. Гаррієта навчає
Луїзу французької і шведської мови, а Луїза навчила Гаррієту
деяких не зовсім пристойних висловів негритянського Півдня.
Коли вони не поправляють вимову одна одної, то пускаються
в довгі дебати про те, як у мові відбивається історія і звичаї наро-
ду. Вони з'ясували, що в кожній європейській мові є свій відпо-
відник до фрази «працює, як негр». («Ще б пак,— заявила Луї-
за, — вони давно звикли, щоб чорні на них працювали»).
— Мова — це досвід і сила,— каже Луїза, жалкуючи, що не
знає жодного африканського діалекту.— Ось у чому я хочу пере-
конати клятих упертюхів у нас на Півдні. Якби негри вкладали
свій досвід у мову, то вона стала б великою мовою. Але де тамі
Вони всі намагаються говорити так, як білі.— Вона нахиляється
вперед і хапає Гаррієту за коліно.— Я кажу їм, люба, що білі
нічого не говорять, ну зовсім нічогісінько, і дехто з них про це
знає: їм бракує того, що є в нас. Його нема ніде в світі.— І вона
обурено відкидається назад.— Гадаєте, вони мене слухають? Зви-
чайно, ні! Й далі говорять так, як білі.— Вона знов нахиляється
вперед, тремтячи з гніву.— Уявляєте, декотрі з них соромляться
Маголії Джексон! Соромляться однієї з найбільших у світі співа-
чок! Кажуть, ніби вона вульгарна.— І. вона оглядається по кімнаті,
наче у неї в руках пляшка і вона шукає, кого б нею зацідити по
черепу.
Певно, Луїза так розходилась тому, що раніше їй ніколи не
випадало розмовляти про це з білими. Раніше вона заспокоювала,
переконувала своїх білих знайомих, бо хіба можна було троюдити
.їм сумління правдивою розповіддю, яка порушила б їхню уяву
про самих себе? Просто диво дивне, до чого тільки не вдаються
окремі люди чи навітиь народи, щоб не дивитися правді в вічі.
Але Гаррієта на них зовсім не схожа: їй дуже важливо знати все,
що має розповісти Луїза,— тоді, на її думку, вона краще зможе
боронити від життєвих знегод чоловіка й сина. Ось чому вони
йдуть сьогодні ввечері вдвох. Сьогодні в них немов остання воєнна
нарада. Я скиглій, але вони, хвалити бога, дуже практичні.
Тепер Луїза обертається до мене, а Гаррієта риється в туалет-
ному столику.
— Коли Відаль зайде по тебе?
— О пів на восьму, може, о восьмій... Він сказав, що замовив
для нас столика в якомусь шикарному ресторані, але не каже де.
Луїза кокетливо стенає плечима, підводить брови, трохи похи-
тує стегнами. Я сміюся.
— Отож. А потім ми, певно, підемо й добряче хильнем.
— Дай боже! Цими днями ти похмурий, наче когось ховаєш.
А після випивки ти нам завтра не так набридатимеш!
— А які будете ви після випивки? Я знаю, як п'ють дівчата,
— Ну, ми ж самі платитимем, отож цієї проблеми в нас не
буде,— каже Гаррієта.— Але ти, відома на увесь світ кінозірка,
повинен добряче відзначити свій від'їзд.
— А ви не можете змінити свої плани й піти з нами?
— Звичайно, ні,— каже Луїза. Вона дивиться на мене й кумед-
но хихотить.— Відома на весь світ кінозірка! А я ж тебе спови-
вала! Чорт забирай! — Вона трохи смутнішає.— Як пишалася б
тобою мама! — Ми дивимось одне на одного, сповнені таємниць,
яких не знає навіть Гаррієта.— А тепер геть звідси, ми будемо
одягатися.
— Я відведу Поля вниз, до мадам Дюмон.
Поль повечеряв разом з її дітьми й заночує там.
— Це вже востаннє,— каже мадам Дюмон і погладжує Полеві
чорні кучері.— Ти vas nous manquer, tu sais? ' — Вона поглядає
на мене й усміхається.— А йому байдуже. Тільки й думає про
великий пароплав і всі дива Нью-Йорка. Дітей від'їзд ніколи не
засмучує.
— Мені дуже жаль від'їздити,— ввічливо каже Поль,— але
тато мусить їхати в Нью-Йорк працювати, й він бере мене
з собою.
Мадам Дюмон переглядається зі мною поверх його голови.
— II est malin, ton gasse! 2 — Вона знову звертається до
Поля: — А як ти гадаєш, маленький дипломате, сподобається тобі
Нью-Йорк?
— Ми їдемо не лише в Нью-Йорк,— заперечує Поль.— Ми
поїдемо і в Каліфорнію.
— Ну, а Каліфорнія тобі сподобається?
Поль дивиться на мене:
— Не знаю. Якщо нам там не сподобається, ми повернемось.1 - Знаєш, нам тебе дуже бракуватиме (франц.}.
2 - Та він хитрий, твій малюк! (Франц.).
- Дуже просто. Вертайтесь і все,— каже мадам Дюмон. Вона
дивиться на мене.— Найкращий підхід до життя. Вертайтесь.
А ви знаєте, ми маємо вас тут, у Франції, за своїх.
— Гадаю, що так,— кажу я.— Бо й я почуваю себе тут наче
вдома.— Я нахиляюсь і цілую Поля в щоку, а він мене. Ми
завжди так робимо, але чи зможемо ми це робити в Америці?
Американські батьки ніколи не цілують американських синів.
Я випростуюсь і кладу руку на Полеве плече.— Поводься добре.
Я зайду по тебе, як ітиму снідати. А якщо прокинешся раніше —
заходь по мене, ми кудись почимчикуємо, а мати із тіткою Луїзою
тим часом закінчать пакування. Бо ми їм тут тільки заважа-
тимемо.
— D'accord'. А куди ми почимчикуємо? — Останнє слово він
вимовляє, хоч і затинаючись, саме так, як я.
— Може, в зоопарк. Там видно буде. А снідати, якщо хочеш,
підемо на Ейфелеву вежу.
— Звичайно, хочу,— відповідає він.— Ще й дуже.— Коли він
задоволений, то весь аж сяє, немов енергія його невеликого опець-
куватого тіла заряджає якусь внутрішню батарею, що від неї так
яскраво блищать його великі, темно-карі, як і в мене, очі, а також
шкіра, колір якої нагадує мені мед і сонячні зайчики.
— Ну, гаразд.— Я тисну руку мадам Дюмон.— Bonsoir,
madame!2 — А потім, дивлячись на Поля, викликаю ліфт.— Сі-
ао, Pauli3.
— Bonsoir, papa 4.
І мадам Дюмон забирає його з собою.
У себе нагорі Гаррієта й Луїза, нарешті напудрившись і напо-
мадившись, одягли прикраси й готові були йти гуляти.
— Вип'ємо по чарці мартіні в «Рітці» й повечеряємо в якомусь
дуже дорогому ресторані,— каже Гаррієта,— а потім, може, зайде-
мо ще й у «Фолі Бержер».
— Яка міщанська програма на вечір! — промовляє Луїза.—
Як я хочу, щоб Гаррієта якомога швидше навчилася робити все,
як американка,— тоді в неї буде менше клопоту.
— Дуже сумніваюсь,— відказує Гаррієта,— щоб я могла витри-
мати у «Фолі Бержер» цілих три години.
— Тоді ми завітаємо в бар Гаррі «Нью-Йорк» і посмокчемо
там через соломинку м'ятних коктейлів, — пропонує Луїза.
— Я бачу, що Луїза збирається погуляти, як ніколи раніше.
їй, мабуть, теж буде жаль їхати з Парижа, хоч вона й пробула
в ньому не дуже довго.
— А хіба в Нью-Йорку п'ють м'ятні коктейлі? — питає Гарріє-
та, наче складає список того, що люди роблять і чого не роблять
у Нью-Йорку.1 - Згода (франц.).
2 - На добраніч, мадам! (Франії.)
3 - До побачення. Полю (італ.).
4 - На добрапіч, тату (франц.).
355
— Дехто п'є,— підморгує мені Луїза.— Ти помітив, що твоя
шведська курочка вже сокотить на алабамський манір.
Ми всі сміємось. Підходить ліфт.
— Ми зайдемо до Поля, побажаємо йому на добраніч,— каже
Гарріета. Вона цілує мене.— Вітай Відаля.
— Гаразд. Бажаю вам добре провести час. Гляди, щоб який-
небудь француз не вкрав Луїзи.
— Хіба я того приїхала в Париж, щоб мене тут стерегли?
Та хто б уже стеріг, тільки не твоя дорога жіночка. Може,
я хотіла б наперекір усім вернутися додому з французьким гра-
фом.— Вона натискує кнопку, і ліфт спускається вниз.
Я повертаюсь у нашу квартиру. В ній так і тхне від'їздом.
У передпокої — ящики й пакунки, що їх завтра відправлять, на
полицях — жодної книжки, кухня має такий вигляд, наче ми
в ній ніколи не варили обіду, ніколи не сиділи в ній рано-вранці
чи пізно ввечері за чашкою кави. Мені пора вмиватися й голи-
тись, але я наливаю собі чарочку й закурюю цигарку, потім вихо-
джу на балкон. Сутеніє, ясний паризький день згасає, зелень
дерев темнішає.
Я прожив у цьому місті дванадцять років. Наша квартира міс-
тилася на верхньому поверсі наріжного будинку. За деревами
й будинками видно Марсове поло й Ейфелеву вежу. А далі проті-
кає річка, яку я так часто переходив і сумним і веселим. Я пере-
ходив кожнісінький міст у Парижі, блукав по всіх quai '. Я знаю
річку так, як інколи знають свого друга, — деколи вона темна,
наче проковтнула всі паризькі вогні й нечутно розмовляє з утоп-
лими, що лежать на її дні; деколи жовта, сердита, гуркоче
й погрожує буксирам та баржам і нагадує людям, що може дуже
розливатися й убивати; а деколи вона спокійна, гладенька, брудно-
зелена й ласкаво дозволяє плавати по собі човнам та les bateaux
mouches2 і навіть час від часу викидає на берег поганенькі риб-
ки. Люди, які з вудками в руках стоять ціле літо вздовж qua is,
вдячно приймають ті слизькі рибки й кидають їх в іржаві відра.
Мене завжди цікавило, хто ту рибу їсть.
А я блукаю вулицями туди й назад, вниз і вгору, дуже радію-
чи з того, що зі мною нікого нема.
Тепер серпень, місяць, коли парижани залишають місто,
і треба пройти не одну милю, щоб знайти перукарню або пральню
десь у глухому затіненому провулку. Зрідка можна зустріти хіба
що парашутиста, що простує на збірний пункт, звідки його зразу ж
відправлять в Алжір. Один мій знайомий, веселий хлопець, завсід-
ник нічних ресторанів, у яких я колись працював, недавно повер-
нувся з Алжіра з поворотним тифом і без одного ока. Уряд при-1 - Набережних (франц.).
2 - Річковим трамваям (франц.).
значив йому пенсію, дивну, майже міфічну суму — п'ятдесят три
тисячі франків щоквартально. Прожитії на ці гроші, ніде не пра-
цюючи, не можна, а хто візьме на роботу напівсліпого інваліда?
Життя того хлопця назавжди скалічено, хоч йому немає ще й
тридцяти років. І таких у Франції не одна тисяча.
Алжірців теж майже нема на паризьких вулицях. Зникли
кудись всі оті продавці килимів, горіхів, листівок, міняйли. Хлоп-
ці, що з ними я був колись знайомий, розбіглися (чи поховали-
ся?) — сам бог знає куди.
Майже ніхто з них не мав грошей. Вони по троє-четверо,
бувало, жили у маленьких мансардах з одним віконцем і з одним
ліжком, а то навіть ночували в смердючих, підготованих на зне-
сення, будинках чи на холодних горищах паризьких хмарочосів.
Арабські кав'ярні зачинені, оті темні, задушливі кав'ярні, де
я пив з арабами чай, курив гашиш, слухав їхню чарівну, але таку
для мене загадкову гру на струнних інструментах. Колись я вва-
жав північноафриканців своїми братами, тому й відвідував їхні
кав'ярні. Вони ставились до мене дуже прихильно, один чи два
залишалися моїми друзями навіть тоді, коли я вже не міг частува-
ти їх цигарками «Лакі страйк» і коли вся моя колекція американ-
ських спортивних сорочок перейшла в їхні руки. Вони, певно,
гадали, що мають повне право на мої речі, бо думали, що я дістав
їх хитрощами, а може, ще й гірше — зрадою, відмовою боротися
за свій пригнічений народ, або навіть і сам допомагав його при-
гнічувати.
Це так і було. Ота лють, яку я відчував у їхній музиці, розчу-
лювала мене, але воднораз і віддаляла нас одне від одного. Вони
були б раді потопити всіх французів у морі, знищити геть Париж.
А я не міг ненавидіти французів, які не зробили мені нічого лихо-
го. І я люблю Париж, завжди любитиму його, бо це місто вряту-
вало мені життя. Саме тут я відчув себе людиною.
Якось ідучи одного чудового квітневого ранку мостом, я від-
чув, що закохався. У своїй руці я тримав тоді руку Гаррієти. Це
був Королівський міст, просто перед нами величезний годинник
показував за десять хвилин десяту; трохи далі було видно золоту
статую Жанни д'Арк з піднесеним угору мечем. І Гаррієта, і я
йшли мовчки — чогось посварились. Тепер, коли минуло стільки
часу, я розумію: тоді стосунки між нами досягли такої стадії, що
повинні були або урватися, або перейти в щось інше, значніше.
Я скоса подивився на Гаррієту. її голубі очі замружилися від
сонця повні рожеві губи трохи надулися, як в ображеної дитини.
В той час вона майже не фарбувалася. Я був без піджака.
Я дивився на неї, і мені" хотілося розсміятись і погладити її
коротке чорне волосся. Я хотів її обійняти й заспокоїти: «Люба,
не треба гніватись»; і в ту хвилину серце моє защеміло, дихати
стало важко. Навколо нас було безліч людей, але мені здавалася,
що ми з Гаррієтою самі. Тільки вона була зі мною. Ніколи ще за
все своє життя я не був ні з ким наодинці. З нами, між нами
завжди були люди, через них ми ніколи дуже не сварились, але
не могли й покохати одне одного. Все своє життя я не міг позбу-
тися ворожого, загрозливого світу. Хоч би що я робив, казав чи
відчував, а завжди думав про світ — той світ, якому я не довіряв
з самого дитинства, світ, до якого, я був певний, не можна повер-
татися спиною: світ білих людей. І раптом уперше в житті я звіль-
нився від нього, він для мене перестав існувати: я просто посва-
рився зі своєю дівчиною. То була наша сварка, до якої нікому,
крім нас, не було ні найменшого діла. Вперше в житті я викинув
з голови казенний патріотизм людей у формі чи без неї, що могли
мене віддубасити за це, а до моєї дівчини поставитись як до най-
гіршої з касти недоторканних. Вперше в житті я відчув, що ніяка
сила не відбере в мене права володіти цією жінкою, піклуватися
про неї; вперше, перший раз я відчув, що моя присутність не при-
низила цієї жінки ні в її очах, ні в очах усього світу.
Над нами сяяло сонце, навколо нас ходили люди, а я тримав
у своїй руці маленьку, суху й довірливу руку Гаррієти — цього
я не забуду" ніколи. Я повернувся до неї і стишив ходу. Вона
подивилась на мене своїми великими голубими очима і немов
чекала на щось. Я сказав: «Harriet. Harriet. Tu sais. ilya quelque
chose de tres grave, qui m'est arrive. Jet'aime. Jet'aime. Tu me
comprends1, чи сказати це по-англійському?»
Це було вісім років тому, якраз перед моєю першою і єдиною
поїздкою додому. Коли померла моя мати. Тоді я пробув у Амери-
ці три місяці. Коли я повернувся, Гаррієта сказала, що я дуже
змінився, з горя став мовчазний, сильно схуд. Але причиною цього
була не материна смерть. Я знав, що моя мати при смерті. Я не
знав, якою побачу Америку майже через чотири роки.
Пригадую, я стояв біля поручнів і дивився, як збільшується
відстань між мною і Гавром. На березі вже не махали руками,
не майоріли хустинки, люди відвернулись і пішли до своїх велоси-
педів ча автомашин, щоб їхати додому. Незабаром і Гавр зник
з очей. Я подумав про Гаррієту, тепер таку далеку від мене
(вона лишилася в Парижі), і зціпив губи, щоб не заридати.
Минав день за днем, ми все далі відпливали від Європи,
і поступово очі в усіх почали, так би мовити, зосереджуватись
на іншому фокусі, на Америці, яку ось-ось мали побачити. Я був
сповнений приємних передчуттів, намагався думати про такі речі,
як душ, дуже рідкісний в Парижі, або про густе, холодне амери-
канське молоко чи смачний шоколадний торт. Я думав про своїх
друзів, про те, що вони роблять і чи зрадіють, побачивши мене.
Американці на пароплаві ставились до мене непогано, але я,
так давно не бувши в їхній компанії, дивувався з того, як вони
виявляли свою дружелюбність. Ця дружелюбність зовсім не нама-
галася перейти в дружбу. На відміну від європейців американці1 - Гаррієто, Гаррієто, ти внаєш, зі мною сталося щось дуже важливе.
Я тебе кохаю. Кохаю тебе, ти мене розумієш? (Франц.).
забувають про всі титули й відразу називають одне одного на ім'я,
так що йти далі їм уже нікуди. Коли вже хтось став для вас
Пітом, Джейн чи Біллом і ви взнали про нього все, що можна
взнати при першому знайомстві, то будь-яка спроба поглибити
стосунки, довідатись, що приховується за ім'ям, розглядається як
безтактність, втручання в приватне життя, що його, хоч як дивно,
американці не мають. Вони соромляться свого приватного життя і,
певно, ототожнюють його з тим, що роблять у ванній чи в спаль-
ні, й про що можна розповісти хіба психіатрові або прочитати на
сторінках бестселерів. Вся їхня поведінка мала якийсь містичний
відтінок, наче всі вони були в одній команді і виконували накази
всесильного, веселого й винахідливого тренера. Я дивився на них
мов зачарований. І хоч було дуже дивно, але я відчував якесь
незвичайне задоволення. Раніше мені і в голові не вкладалось, що
американці, які не поважали мене, так само не поважали й один
одного.
Передостаннього вечора влаштували свято в залі для танців
і попросили мене заспівати. Я вже давно не співав перед амери-
канцями. Моїми слухачами були переважно бідні французькі
студенти, яким я співав у тих жалюгідних, сумних бістро Лівого
берега, де колись працював сам. Я мав у них великий успіх і на
той час став таким відомим у Латинському кварталі і в Сен-Жер-
мен-де-Пре, що на мене звернули увагу деякі критики, й моя фото-
графія з'явилась у «Франс-суар», після чого я одержав постійну
роботу з трохи більшим заробітком. І все ж ні здібні музиканти, ні
віддані мені слухачі не знали і знати не могли, звідки походять
мої пісні. Вони не зовсім розуміли мої пісні, в яких багато важила
гра слів, що її неможливо перекласти...
А на пароплаві, як тільки я вийшов, американці почали відра-
зу всміхатися, кожне всією душею прагнуло задоволення. З їхніх
виразів обличчя я зрозумів, що вони нетерпляче ждуть справж-
нього задоволення від моїх пісень, глибокого заспокоєння. Адже
це для них таке звичайне явище — послухати, як співає негр,
до того ж це так приємно! Вкритий темрявою, своєю власною тем-
рявою, я міг співати їм про радощі, переживання, людське горе,
про все те, з чим вони ховалися одне від одного, наче з якоюсь
контрабандою. І вони, вкриті темрявою забобону, що коли я чор-
ний, то на них не схожий, тепер дозволять собі крадькома погля-
нути на скарби, що їх соромляться визнати своїми.
Я проспівав «Прийду, Віргініє», «Візьми цей молот» і «Милий
боже». Вони не відпускали мене, я вийшов іще раз і проспівав
два найдавніші блюзи, які знав. Потім хтось попросив мене заспі-
вати «Своні-рівер», і я заспівав, сам дивуючись, як могла ця пісня,
яку я давно не співав, так схвилювати мене. На закінчення треба
було б проспівати «Дивний фрукт», але це коронний номер заму-
ченої Біллі Холідей. І я скінчив свій виступ піснею «Вранці всі
прокидаються». Мені довго аплодували, запросили за кілька столи-
кій випити, я танцював з кількома дівчатами.
Минули ще один день і одна ніч, і пароплав прибув у Нью-
Йорк. Я прокинувся, скочив на ноги й подумав: «Нарешті!»
Я засвітив усі лампи в каюті й витріщився на себе в дзеркало,
неначе хотів якнайкраще запам'ятати своє обличчя. Прийняв
душ, старанно поголився, одяг найкращий костюм. Я йшов
у їдальню довгими коридорами, спотикаючись об купи різного
багажу перед трапами і сходами. Хоч у їдальні людей було мало,
але від гуркоту й метушні в ній я засумував ще дужче. Всі
збуджено перемовлялись, намагалися якомога швидше проковтну-
ти їжу і вискочити на палубу. Чи то мені здалося, чи вони
й справді уникали дивитися мені в очі? Дехто помахав мені
рукою, усміхнувся, але не затримав мене; вони соромились вия-
вити при мені радісне хвилювання, бо сумнівалися, чи зможу
я поділити його з ними. Я підійшов до свого столика й сів.
Я довго жував сухий, мов папір, бутерброд і випив чашку кави.
Потім дав на чай офіціантові, який уклонився, всміхнувся, назвав
мене «сер» і сказав, що має надію знов побачити мене на паро-
плаві. «Я теж сподіваюсь»,— відповів я.
Чи мені здалося, чи й справді в очах офіціанта промайнуло
співчуття? Я вийшов на палубу.
Від води віяло прохолодою, але сонце добре пригрівало,1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16