Трумен Капоте. ДІТИ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16
небезпекою,
іншим видом муки: воно було якісно іншим. Його навіть не можна
було довільно уявити собі, воно прийшло до Дейвіда ззовні. Від
нервового струсу його тіло вкрилося плямами. Шкіра на грудях
змокріла від зусилля стримати нудоту. І водночас безмежний
страх, що сповнював усю його істоту, огорнув і все навколо нього:
потоки матерії піднялися до зірок, простір розчавлено в твердь.
Коли він підвівся, несвідомо горблячись, щоб не зачепити головою
павутиння, то був такий задерев'янілий, ніби опинився у велетен-
ських лещатах. Він навіть здивувався, що ще має бодай якусь
змогу ворушитися. Під благенькою заслоною смердючої буди він,
поправляючи штани, відчув себе — і то була перша іскра надії —
надто малим, щоб його розчавили ті лещата.
Уже надворі, коли світло ліхтарика з боязким поспіхом ковз-
нуло по віддалених стінах клуні, по кущах винограду й височен-
ній сосні, що росла біля стежки до лісу, його пойняв ще більший
жах. Він помчав по траві, що чіплялася йому за ноги, пересліду-
ваний не якимось диким звіром з лісу чи котримось із домовиків,
що ними забобонна бабуся населила його дитинство, а примарами
з науково-фантастичних книжок, де гігантські, сірі, мов попіл,
місяці затуляють половину яскраво-зеленого неба. Біжучи, Дейвід
відчував, як сіра планета котиться слідом за ним. Якби він огля-
нувся, то пропав би навіки. В ці хвилини найбільшого страху
з вакууму його фантазії виринали моторошні видива — розпада-
лося сонце, землю завойовували комахи — і ще дужче впевнювали
його, що загибель неминуча.
Дейвід шарпнув до себе двері. В кімнатах скрізь горіли лам-
пи — вони стояли в різних кутках і здавалися віддзеркаленням
одна одної. Мати мила посуд у цеберку з гарячою водою, бабуся
боязко шамоталася біля її ліктя. У вітальні — на першому поверсі
цього квадратового будиночка було дві довгі кімнати — батько
сидів перед закуреним каміном і нервово згортав та розгортав
газету.
Дейвід узяв великий, ще дідівський, повний словник Вебстера
з полиці, на яку він сьогодні таки сам його й поставив, погортав
великі тонкі сторінки, м'які, наче з матерії, знайшов потрібне
слово й прочитав:
«Душа — 1. Сутність, мислима як зміст, субстанція, спонука
або рушійна сила життя взагалі чи життя індивідуума, особливо
життя, що виявляється у фізичній діяльності; засіб існування
індивідуума, що своєю природою відрізняється від тіла і, як зви-
чайно вважають, може існувати окремо».
Далі йшли грецька та єгипетська концепції душі, але перед
ненадійним порогом старовини Дейвід спинився. Йому цього було
досить. Слова, наче ґонти, заходили одне за одне, утворюючи без-
печний захисток, «...як звичайно вважають, може існувати окре-
мо». Чи ж могло бути щось справедливіше, розважніше, надій-
ніше?
Коли Дейвід опинився нагорі, в своїй кімнаті, йому здалося,
що він переборов страх. Простирала на ліжку були чисті. Бабуся
випрасувала їх двома прасками, знайденими серед мотлоху на
олінгерському горищі; вона брала їх по черзі з плити дерев'яною
дужкою-хапачем. Аж дивно було дивитися, як спритно вона ними
орудувала. З сусідньої кімнати долинав спокійний гомін і часом
хода, коли батьки переносили лампу з одного місця па інше. Двері
були прочинені, тож Дейвід бачив, як рухалося світло. Напевне,
в останні кілька хвилин, в останню секунду снітло блисне яскра-
віше, показавши двері з темної кімнати до другої, освітленої.
І думка про цю мить знов злякала його. Він уявив собі власну
смерть: якась чужа кімната, якесь чуже ліжко, якісь шпалери
на чужих стінах, він дихає важко, з присвистом, щось мурмочуть
лікарі, стривожені родичі входять і виходять, але йому немає
іншого шляху, тільки вниз, у землю. Більше він не торкнеться
дужки дверей. Шепіт замовк, і світло в кімнаті батьків згасло.
Дейвід почав молитися, щоб заспокоїтись. Хоч пін боявся нового
випробування, а все ж звів руки вгору, в темряву над головою,
і молився, щоб Христос доторкнувся до них. Не міцно й не надов-
го: легенького, найкоротшого потиску вистачило б йому на ціле
життя. Руки його чекали, зведені в повітрі, що було матерією,
яка ніби текла його пальцями; а може, то пульсувала крон?
Він опустив руки під покривало, невпевнений, чи їх хтось
торкався, чи ні. Бо ж хіба дотик Христа не мак бути безмежно
легенький?
Серед бурі, яку зняла в його голові та картина знищення, однієї
думки Дейвід тримався твердо: що там, у туалеті, він зіткнувся
з іншою дійсністю, скелею жаху, досить міцною, щоб на ній побу-
дувати будь-яку, хоч і найвищу споруду. Йому треба було тільки
невеличкої допомоги, підбадьорливого слова, жесту, кивка голо-
вою, і він почував би себе в безпеці, ніби з охоронною грамотою.
Певність, яку дав словник, за ніч розвіялась. Сьогодні вже була
неділя, теплий, гарний день. У чистому повітрі за милю чути було
волання церковних дзвонів: «Святкуйте! Святкуйте!» Тільки бать-
ко пішов до церкви. Він одяг піджак, не відкотивши рукавів
сорочки, сів у маленький, старий чорний «плімут», що стояв біля
клуні, й вирушив у дорогу, понуро, болісно скривившись, як завж-
ди, хоч би що він робив. Він надто скоро перемкнув швидкість,
і стерті колеса зняли хмару рудої куряпи на помощеній вулиці.
Мати пішла в поле подивитися, котрі кущі треба підрізати. Дей-
від, хоч звичайно волів сидіти вдома, цього разу подайся з нею.
Цуценя бігло за ними ззаду, скавчало, як доводилось іти стернею.
але боязко тікало, коли хтось із них цертався, іциб узяти його
на руки. Коли вони дійшли до краю поля, мати запитала:
— Що з тобою, Дейвіде?
— Нічого. А чому ви питаєте?
Мати пильно подивилась па нього. Ліс перетинав зеленою
лінією простір за її головою, що вже почала сивіти. Матії повер-
нула голову і рукою показала на їхній будинок, що лишився за
півмилі позад них:
— Глянь, як він уписався в краєвид. Тенор уже так не вміють
пов'язувати будівлі з місцевістю. Батько завжди казав, що фун-
дамент закладали з компасом. Треба десь дістати компас і переві-
рити. Будинок начебто звернений передньою стіною на південь,
але мені здається, що південь більше в цей бік.
Коли мати, розмовляючи з Дейвідом, стояла отак боком, вона
здавалася молодою і вродливою. Пасмо волосся, що гладенькою
хвилею спадало над вухом, світилося сріблом, чистотою, спокоєм
і робило її в синових очах якоюсь чужою. Дейвід ніколи не ділив-
ся своїми тривогами з батьками, не вважав, що вони повинні його
втішати. З самого дитинства йому здавалося, що в них більше
всілякого клопоту, як у нього, їхня безпорадність давала йому
ілюзію власної сили; тому тепер, стоячії на цьому високому, зали-
тому сонцем пагорбі, він ревниво беріг загрозу, яку відчував, ніби
подих вітру на кінчиках своїх пальців,— загрозу, що весь цей
широкий краєвид порине в темряву. Він поблажливо прийняв від
матері тільки єдину втіху — дивний факт, що вона, хоч прийшла
оглядати кущі винограду, не взяла ножиць, бо мала тверде упе-
редження, що працювати в неділю гріх.
Коли вони верталися назад у супроводі цуценяти, яке скавчало
ззаду, хмарка куряви за далекою смугою дерев свідчила, що бать-
ко їде з церкви. Він був уже вдома, як вони прийшлії, і привіз
недільну газету. Він зустрів їх сердитим зауваженням:
— Добсон надто інтелігентний для цих фермерів. Вони сидять.
пороззявлявши роти, і жодного слова не чують із того, що він
каже.
Дейвід сидів до пів на другу, втупившись у газету, читав гумор
і спортивну рубрику. О другій годині у фаєртаунській церкві
відбувалася, лекція з катехізису. Досі він учився релігії у лютеран-
ській церкві в Олінгері, і вже самий перехід із неї сюди був
ганебною деградацією, В Олінгері учні збиралися вечорами в
середу, причепурені, ніби на забаву. А потім, коли червоновидий
священик, з уст якого слово «Хрнстос» падало, мов розжарений
камінь, благословляв їх, найвідважніші з Бібліями під пахвою
заходили до перекусної і курили. Тут, у Фаертауні, дівчата були
білі, нудні телички, а хлопці, в костюмах своїх ба.тьків,— руді
цапки з вузькими, витягненими обличчями. Пополудні в неділю
•цю череду заганяли під склепіння занедбаної церкви, де тхнуло
прілим сіном. Оскільки батько поїхав машиною з якоюсь черговою
справою в Олінгер. Дейвід пішов до церкви пішки, втішаючись
простором і тишею. Лекцій релігії він не любив, але сьогодні
сподівався почути те підбадьорливе слово, побачити той жест, яко-
го йому так було треба.
Велебний Добсон був тендітний юнак із великими карими очи-
ма й вузькими, білими, гарної форми руками, що літали, мов
сполохані голуби, коли він виголошував проповідь. Він, здавалося,
був трохи не на місці в цій лютеранській парафії. Це була його
ііерша посада. Парафія була розкидана: йому доводилось обслу-
говувати ще одну сільську церкву, віддалену від цієї на двадцять
миль. Його «форд» мінливого зеленого кольору, ще півроку тому
зовсім новий, тепер був до самих віконець забризканий рудою
грязюкою і весь деренчав від їзди нерівними сільськими дорогами,
де священик часто блукав на зловтіху багатьом мешканцям. Але
Дейвідова мати любила Добсона і, що було багато важливіше
для кар'єри священика, любили його також Гаєри — родина сприт-
них купців, які продавали харчові продукти іі трактори, були
власниками готелю і порядкували у фаєртаунській церкві. Любив
священика й Дейвід і почував, що той, у свою чергу, любить його.
Бувало, під час лекції з катехізису, коли учні робили якусь особли-
ву дурницю, Добсон звертав на нього свої великі карі очі, в яких
світилася тиха зневіра, і той погляд, хоч і лестив Дейвідові, але
водночас і трохи непокоїв його.
Навчання катехізису полягало в голосному зачитуванні із спе-
ціальної брошурки відповідей на теми, які учні готували протя-
гом тижня, наприклад такі: «Я господь, бог твій, що... господь,
бог твій, що— господь, бог твій, що...» Потім можна було ставити
запитання, хоч звичайно ніхто їх ніколи не ставив. Сьогоднішньою
темою була остання третина «Вірую». Коли прийшов час ставити
запитання, Дейвід, червоніючи, промовив:
— Я хотів би знати про воскресіння... Чи з хвилини смерті
до судного дня в нас є свідомість?
Добсон закліпав очима, зморщив маленькі гарні уста, показую-
чи цим, що Дейвід ще дужче ускладнює і так складну річ. На
обличчях інших учнів проступив холодний подив, ніби в Дейві-
довому запитанні було щось непристойне.
— Ні, думаю, що немає,— відповів велебний Добсон.
— Ну, а де ж перебуває наша душа весь цей час?
Клас відчув, що діється щось незвичайне. Боязкі очі Добсона
зволожилися, наче він силкувався хоч формально підтримати
дисципліну; одна дівчина, найтовща, дурнувато посміхнулася до
своєї сестри-близнючки, не такої товстої. Стільці стояли нерівним
колом. Настрій, що, ніби струм, перебігав по тому колу, вжахнув
Дейвіда. Невже кожен з них знає щось таке, що йому не відоме?
— Мабуть, можна сказати, що наші душі сплять,—мовив
Добсон.
— А тоді вони прокинуться, і земля залишиться такою, як
була завжди, з усіма людьми, що на ній жили? Де ж тоді буде
небо?
Аніта Гаєр захихотіла. Добсон глянув на Дейвіда пильно, але
з виразом якогось незрозумілого прощення, наче між ними була
таємниця, а Дейвід її тепер зрадив. Проте Дейвід не знав ніякої
таємниці. Він хотів тільки одного: щоб Добсон сказав те, що
казав кожного недільного ранку. А той не хотів. Ніби тих слів
не годилося казати в розмові.
— Ти міг би, Дейвіде, уявити собі небо приблизно так: це
те, що Авраам Лінкольн зробив для нашої країни і що живе
після нього.
— Але чи Лінкольн свідомий того, що воно живе після ньо-
го? — Дейвід почервонів, тепер не з сорому, а з люті; він ішов
сюди з такою довірою, а з нього роблять дурня.
— Чи він свідомий цього? Я б сказав, що ні; але це не має
значення.— Голос Добсонів набув твердості боягуза; в ньому тепер
бриніла ворожість.
— Не має?
— Так, перед лицем господнім не має.
Єлейність, приголомшливе нахабство цієї відповіді так обра-
зили Дейвіда, що на очах у нього виступили сльози. Він опустив
погляд на книжку, де слова «обов'язок», «любов», «послух»,
«честь» були складені у формі хреста.
— У тебе є ще якісь запитання, Дейвіде? — озвався Добсон
уже ласкавим голосом.
Інші учні вже гомоніли, складаючи свої книжки.
— Ні,— відповів Дейвід твердо, але не зміг підвести очей.
— Чи моя відповідь задовольнила тебе?
— Так.
Священик замовк, і сором, який він мав би відчувати, пойняв
Дейвіда; оскарження в облудності звалилось на нього, невинного,
і він знав: збоку, мабуть, здавалося, що то почуття вини не дава-
ло йому підвести очей, коли він виходив, хоч Добсон пронизував
його своїм поглядом.
Батько Аніти Гаєр підвіз його битим шляхом до путівця. Дей-
від сказав, що далі піде пішки, хоче прогулятися, і збагнув: містер
Гаєр тому так швидко погодився на це, що не хотів порошити
свого синього «б'юїка». З цим було все гаразд, як і з усім, поки
ти його розумієш. Від обурення, що його ошукали, що ошукали
християнство, всередині в Дейвіда щось затверділо. Рівний, утоп-
таний путівець, на якому подекуди витикалося рожевувате камін-
ня, був ніби дзеркалом його настрою. Квітневе сонце лило своє
проміння з самої середини західної половини неба; в ньому вже
вчувалася літня спека. Придорожній бур'ян покрила курява. Серед
свіжої трави і густої, як щітка, озимини комахи, мов заведені,
співали свою монотонну пісню. Віддалік під лісом Дейвід побачив
тоненьку постать у батьковому піджаку. Мати. Він дивувався, що
їй подобаються такі прогулянки, бо йому самому рудуваті смуги
полів, що лагідно підіймалися й опадали, здавалися тільки вті-
ленням безмежної втоми.
Рум'яна від свіжого повітря й радості, матії повернулася з
прогулянки раніше, ніж Дейвід сподівався, і, вражена, застала
його з дідусевою Біблією. Це була груба, невеликого формату чор-
на книжка; палітурки там, де її тримали дідусеві пальці, були
витерті, спинка трималася з одного боку лише на тонкій стяжці
матерії. Дейвід шукав того місця, де Ісус каже одному з розбій-
ників на хресті: «Ще й день не мине, як ти будеш зі мною в цар-
стві небеснім». Досі він ніколи не читав сам Біблії. А зніяковів
так, коли мати застала його над нею, тому, що йому був огидний
весь апарат святості: задушливі церкви, крикливі гімни, бридкі
вчительки з недільної школи і їхні дурні брошурки; все в них
він ненавидів, крім одного — обіцянки, яку вони з собою несли,
обіцянки, яка в пайспотвореніший спосіб — ніби найгіршій старій
почварі в королівстві раптом запропонував свою руку принц,—
робила можливою кожну добру й реальну річ: гру в м'яча, жарти,
дівчат з повними грудьми. Він не міг пояснити все це матері.
Не встиг. Вона випередила його запитанням, сповненим перебіль-
шеної турботи:
— Дейвіде, навіщо ти взяв дідусеву Біблію?
— Читати. Ми ж бо живемо в християнській державі, чи як?
Мати сіла на зелену канапу, яка в Олінгері колись стояла
у вітальні під орнаментованим люстром. Від прогулянки на щоках
у неї все ще грала усмішка.
— Я хотіла б, щоб ти мені про все розповів, Дейвіде.
— Про що?
— Про те, що тобі не дає спокою. Ми з батьком обоє помітили,
що тебе щось турбує.
— Я запитав велебпого Добсона про небо, а він сказав, що
воно схоже на добрі діла Авраама Лінкольна, які живуть після
нього.
Він сподівався, що це її приголомшить.
— Ну й що? — запитала мати, чекаючи ще якогось пояснення.
— Більше нічого.
— А чому тобі не сподобалося те, що він сказав?
— Ну, хіба ви не бачите? Виходить, що неба взагалі помає.
— Не бачу, щоб так виходило. А ти хотів би якого неба?
— Не знаю, якого. Але хотів би, щоб воно чимось було. Я спо-
дівався, що він скаже мені, яке воно. Думав, що це його робота.
Дейвід розсердився, відчувши, що здивував матір. Вона дума-
ла, що небо давно вивітрилося йому з голови. Уявляла собі, що
пін уже також приєднався, хоч мовчки й таємно, до змови, якою —
пін тепер знав це — було все навколо нього.
— Дейвіде, тобі ніколи не хочеться відпочити?
— Ні, не хочеться.
— Ти ще такий молодий. Коли ти будеш старший, то все
сприйматимеш інакше.
— Дідусь не сприймав інакше. Гляньте, яка ця книжка зачи-
тана.
— Я ніколи не могла зрозуміти твого діда.
— А я не розумію священиків, які кажуть, що небо схоже
на пам'ять про добрі діла Лінкольна. А коли ти це Лінкольн?
— Я думаю, що велебний Добсон помилився. Спробуй вибачи-
ти йому.
— Не в тім річ, що він помилився! Річ у тім, що ти вмреш
і ніколи вже не будеш ходити, бачити, чути.
— Але ж, любий мій,— роздратовано сказала мати,— не мож-
на бути таким жадібним і хотіти більше, як маєш. Господь послав
нам такий чудовий весняний день, подарував нам ферму, перед
тобою ще ціле життя...
— Отже, ви вважаєте, що бог є?
— Авжеж б,— мовила вона з такою глибокою полегкістю, що
обличчя її проясніло, стало спокійне й лагідне.
Дейвід стояв надто близько від матері і бонися, що вина про-
стягне руку, щоб погладити його.
— Отже, він створив усе? Ви відчуваєте це?
— Так.
— А хто ж тоді створив його?
— Людина, а хто ж. Людина.
Вона аж засяяла з радощів, що знайшла таку вдалу відповідь.
але Дейвід зневажливо махнув рукою:
— Ну, це знову ж виходить, що його немає.
Мати хотіла взяти його за руку, але він відсмикнув її.
— Дейиіде, це таємниця. Диво. Диво таке величне, що велеб-
ний Добсон не зміг би його пояснити. Адже ти не кажеш, що
будинків немає тому, що їх спорудила людина.
— Не кажу. Проте бог.повинен бути інакший.
— Але ж, Дейвіде, ти маєш докази. Виглянь лишень у вікно
на сонце, на поля.
— Це гірка втіха, мамо. Хіба ви пе розумієте,— він кахикнув,
бо йому щось застрягло в горлі,— що коли ми вмремо, то для нас
скінчиться і сонце, й поля — геть усе! Ох, який жах. Який без-
межний жах!
— Що ти, Дейвіде, зовсім ні. Адже ясно, що ні.
Вона схвильовано простягла руки, показуючи тим порухом,
що ладна прийняти в свої обійми його безпорадність; уся її гра-
ційність, лагідність, її любов до прекрасного зосередилися в очі-
кувальній напрузі, і це викликало в ньому бурхливу ненависть.
Він не дасть ласкою відвернути себе від правди. «Я путь, я прав-
да...»
— Ні,— мовив він.— Лишіть мене самого.
Він узяв за піаніно тенісний м'ячик і вийшов надвір кидати
його в причілок будинку. Вгорі на стіні видніла латка, де руда
штукатурка, накладена на пісковик, відпала, і він намагався влу-
чити в неї м'ячиком, щоб надлупати її ще більше. Його глибокий
внутрішній біль заступила менша, але ближча тривога, що він
образив матір. Він почув, як па дорозі заторохтіла батькова
машина, і зайшов до хати помиритися, поки з'явиться батько.
На щастя, мати не дихала гарячою, задушливою люттю, а була
холодна, рішуча й ділова; вона простягла йому старий зелений
томик, свого інститутського Платона, і сказала:
— Я хочу, щоб ти прочитав «Притчу про печеру».
— Добре,— відповів він, хоч знав, що це йому не допоможе.
Якась історія неживого вже грека, якраз настільки туманна, щоб
подобатись матері.— Хай вас це не турбує, мамо.
— Мене це таки турбує. Я певна, Дейвіде, що ти там знайдеш
Щось для себе. А коли станеш дорослий, такі речі будуть куди
менше тебе цікавити.
— Може. Але ж який це страх, який страх!
Батько вже торсав за двері. Клямка не піддавалася, і, поки
бабуся дошкандибала до дверей, щоб упустити його, він відчинив
їх ногою. Хоч мати звичайно тримала в таємниці свої розмови
з Дейвідом, наче їхній спільний скарб, тепер вона відразу вигук-
нула:
— Джордже, Дейвіда тривожать думки про смерть!
Батько підійшов до порога вітальні. Кишеня його сорочки
віддималася від олівців. В одній руці він тримав їхні святкові
ласощі — рожеву коробочку з морозивом, що почало танути, а
в другій ножа, яким він хотів розділити його на чотири пайки.
— То хлопця тривожить смерть? Не думай про неї, Дейвіде.
Я щасливий, як переживу день, і не журюся. Якби вони взяли були
дробовика і застрелили мене в колисці, мені було б краще. Не зава-
жав би нікому на світі, їй-богу, я думаю, що смерть чудова річ.
Я надіюсь на неї. Викинь собі з голови непотрібні думки. Якби
тут був той, хто вигадав смерть, я б йому причепив медаль.
— Тьху, Джордже! Ти ще дужче злякаєш дитину.
Але то була неправда, батько ніколи не лякав Дейвіда. Батько
не міг йому зробити ніякої шкоди, взагалі ніякої. Навпаки: в його
перебільшеній зневазі до самого себе Дейвід бачив щось схоже
на свій власний настрій. Віддалено схоже. Дейвід дивився на
своє становище з розважністю холодного стратега. В світі інших
людей він не знайде ніякого натяку, підбадьорливого жесту, які
йому потрібні, щоб почати будову фортеці проти смерті. Вони
ні в кого не вірять. Він був самітний у своїй глибокій ямі.
Протягом наступних місяців його становище трохи змінилося.
Школа була для нього якоюсь розрадою. Всі ті хтиві, напахані
істоти, дотепні й насмішкуваті, з жувальною гумкою в роті, всі
вони приречені на смерть, і жодне з них не переймалося цим.
У гурті з ними Дейвід відчував, що вони заведуть його в яскравий,
дешевий рай, приготований спеціально для них. У будь-якому
гурті його страх пригасав. Він розмірковував так: десь у світі
м.ає існувати кілька людей, які вірять у те, що треба, і чим більший
гурт, тим більше шансів, що якась одна така душа опиниться
близько від нього і він зможе її гукнути, якщо не виявиться надто
неосвіченим, надто темним, щоб її впізнати. Йому легшало на
серці, коли він бачив духовних осіб: хоч би що вони про себе
думали, їхні комірці все-таки були для нього ознакою, що десь
хтось колись усвідомив, що ми не можемо, ніяк не можемо підда-
ватися смерті. Теми проповідей, вивішені на стінах церков, коро-
тенькі уривки з побожних пісень у музичних радіопрограмах,
образки із зображенням ангелів і чортів — ось якими крихтами
Дейвід угноював грунт під свою надію.
А взагалі Дейвід намагався приглушити свою безнадію гомо-
ном і штовханиною. Автоматичний більярд у перекусній був
вдячною розвагою; коли він схилявся над столиком, на якому
шурхотіли кульки й спалахували лампочки, в грудях у нього
відлягало, камінь спадав з серця. Він радів, що батько має в
Олінгері багато справ. Кожна його затримка відсувала хвилину,
коли їм знов доведеться вертатись путівцем у саме серце темного1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16