Трумен Капоте. ДІТИ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16
фермерського краю, де єдиним світлом була гасова лампа на
обідньому столі в кімнаті, світлом, від якого їжа здавалася сум-
ною, нужденною, похмурою.
Дейвід втратив цікавість до читання. Боявся знов опинитись
у тенетах. У детективних романах люди вмирали, як непотрібні,
викинуті на сміття ляльки, у науково-фантастичних книжках
безмежжя простору й часу чигало на людину, щоб розчавити її;
навіть у П. Г. Водегауза він відчував порожнечу, відхід від дійсно-
сті; це виявлялося в почутті гіркоти, яка пронизувала його твори,
і в кумедних постаттях нікчемних духовних осіб. Уся їхня весе-
лість, здавалося, прикривала порожнечу, кожна спокійна година
була насичена страхом.
Почалися канікули. Батько їздив тепер машиною в інший бік,
на будівництво, куди він найнявся на літо табельником, і Дейвід,
мов уламок з розбитого корабля, застряг серед спеки, зелені, пилку
квіток і дивного одноманітного гудіння, що непереможно панува-
ло в бур'яні, люцерні й присохлій садовій траві.
На день його п'ятнадцятиріччя батьки, жартуючи, що Дейвід
тепер став сільським парубком, подарували йому рушницю. Тепер
він розважався нею, як досі автоматичним більярдом: йшов до
старої цегельної печі в лісі, куди скидали сміття, ставив зверху
на стіну з пісковика порожні консервні бляшанки і одну по одній
збивав їх. Він брав з собою довгоногого собаку, що мав домішок
китайської породи,— в нього було чудове, густе, рудого кольору
хутро. Мідяк — так звали собаку — ненавидів стрілянину, але
любив Дейвіда й покірно йшов за ним. Коли розлягався різкий,
рівний постріл, він кидався бігти, виписуючи дедалі вужчі кола,
аж поки, тремтячи, опинявся біля Дейвідових ніг. Дейвід, залеж-
но від того, в якому він був настрої, або стріляв ще раз, або падав
на коліна й заспокоював собаку. І чим спокійніший ставав собака,
тим легше на серці було йому самому. Собачі вуха, притиснуті
з ляку до голови, лягали якось так незвичайно, так,— хлопець
шукав слова,— надійно. Біля заяложеного, оздобленого бляшками
нашийника шерсть наїжачувалась, відслоняючи на споді кожної
волосини, темної на кінчику, а далі яскравої, наче мідь, через
що собаку й прозвали Мідяком, м'яке біле підшерстя. Стривожений
Мідяк важко дихав крізь ніздрі, дуже тонко окреслені, наче два
зарубцьовапі прорізи чи шпарки для ключа в якомусь філігран-
ному замку з чорного, пофарбованого дерева. Все його тіло, клу-
бок м'язів і суглобів, було скарбницею краси. І, вдихаючи запах
собачої шерсті, Дейнід ніби вчував тонкі запахи різних ша-
рів землі: перегною, чорнозему, піску, глини і лискучої мета-
левої руди.
Та коли він вертався додому і бачив складені на низьких поли-
цях книжки, до нього вертався страх. Чотири тверді томи Уелса,
ніби чотири цеглини, зелений Платон, що вразив його дивною
лагідністю і складною, плутаною чистотою, мертві Голсуорсі й
«Елізабет», велетенський дідусів словник, дідусева Біблія і та
Біблія, яку він сам отримав, ставши членом фаертаунської люте-
ранської церкви,— коли Дейвід дивився на них, у ньому знов
прокидався, знов поймав його душу страх. Він став млявий і пону-
рий. Батьки шукали способу якось розважити його.
— Дейвіде, я маю для тебе роботу, — сказала одного вечора
мати, коли вони сиділи за столом.
- Що?
— Коли в тебе такий тон, то, мабуть, краще й не казати.
— Який тон? Немає в мене ніякого тону.
— Бабуся вважає, що в повітці розплодилося надто багато
голубів.
— Чому? — Дейвід глянув на бабусю, але та сиділа, втупившії
збентежений, як завжди, погляд у жовте кружало світла.
Мати голосно крикнула:
— Мамо, він хоче знати чомуі
Бабуся різко й роздратовано махнула хворою рукою, наче
набиралася сили на відповідь:
— Вони паскудять на меблі.
— Авжеж,— сказала мати.— Бабусі шкода тих старих олін-
герських меблів, які нам уже ніколи не знадобляться. Вона вже
місяць не дає мені спокою, Дейвіде. Хоче, щоб ти постріляв
голубів.
— А я зовсім не хочу нікого вбивати,— сказав Дейвід.
Батько мовив:
— Цей хлопець схожий на тебе, Елзі. Він надто добрий для
цього світу. А моє кредо: убий сам, або тебе вб'ють.
Мати голосно сказала:
— Він не хоче стріляти голубів, мамо!
— Не хоче? — Бабуся витріщила очі, наче з ляку, і поволі
опустила руку на коліна.
— Ох, я їх вистріляю, завтра ж вистріляю,— раптом погодив-
ся Дейвід і відчув у роті приємний присмак від цього рішення.
— І я ще подумала, що коли Боєрові наймити привезуть сіно,
то погано буде, як клуня скидатиметься на голубник,— уже зовсім
без потреби додала мати.
Клуня вдень схожа на маленьку ніч. Пасма світла, що проби-
ваються крізь шпарки в сухих ґонтах, пронизують дах, наче
промені зірок, а крокви, бантини і прибиті до стін драбини здають-
ся, поки звикне око, таємничим гіллям якогось примарного лісу.
Дейвід тихенько зайшов до клуні з рушницею в руці. Мідяк
розпачливо скавчав у дверях: він дуже боявся опинитися близько
біля рушниці, але й не хотів відстати від Дейвіда. Хлопець обе-
режно повернувся й наказав:
— Іди звідси!
Він зачинив дворі перед собакою і засунув засув. Цс були двері
в дверях: двійчаста брама, що нею заїздили підводи й трактори,
була така висока й широка, як фасад будинку.
Дух старої соломи залоскотав йому п ніздрях. Червона канапа,
наполовину схована під брезентом у білих плямах, ніби зжилася
а цим запахом, потонула, була похована в ньому. Отвори порожніх
діжок зяяли, наче війстя в печер. На безладно позабиваних у гру-
бе дерево цвяхах висіли всілякі речі, потрібні в господарстві,—
кільце дроту, запасні зубки до борони, лопата без держака. Дейвід
на хвилину завмер: він аж за деякий час почав відрізняти ворку-
вання голубів від шуму у вухах. А коли вже вслухався в те ворку-
вання, йому здалося, що тут більше й не чутії ніяких звуків: усю
клуню сповнював тільки той горловий, булькотливий, млосний
стогін. Голуби ховалися за кроквами та бантинами. Світло попа-
дало до клуні крізь шпари в ґонтах, крізь брудні засклені віконця
в протилежній від дверей стіні і крізь округлі, як волейбольний
м'яч завбільшки, дірки в мурованих бічних стінах під самим вер-
хом даху.
В одній із дірок, тій, що від будинку, з'явився голуб. Він
залетів знадвору, сів у дірці, чітко вимальовуючись проти клап-
тика неба, настовбурчив пір'я і заворкував, ніби задля проби,
тремтливим, схвильованим басом. Дейвід павпіпипьки ступив на
чотири кроки ближче, спер рушницю на найнижчий щабель дра-
бини, прибитої між двома слупами, й націлився у маленьку, хваць-
ко схилену набік голову птаха. Звук пострілу пролунав наче
з мурованої стіни позад нього. Голуб не впав. Але й не злетів.
Він утримався в дірці, тільки раптом закружляв і, ніби розпачли-
во даючи згоду, закивав головою. Дейвід персзарядип рушницю:
порожня гільза ще не перестала підстрибувати на дошках біля
його ніг, як він уже націлився вдруге. Він спрямував рушницю
трохи нижче, в груди птаха, намагаючись якнайспокійніше спу-
скати гачок. Повільний, плавний порух руки, і раптом куля виле-
тіла; першу мить Дейвід сумнівався, що влучив, потім голуб
упав, мов жмут ганчір'я, зсунувшись по стіні на солому, якою
в тому місці була встелена долівка.
Тепер уже й інші голуби відірвалися від бантин і заметались
у сутінку, відчайдушне б'ючи крильми і здіймаючи шум. Втекти
вони могли тільки через дірки; Дейвід націлився в блакитний
кружечок, а коли в ньому з'явився голуб і рушив кам'яним туне-
лем, що прорізував чвертьметрову товщу стіни й мав вивести його
на волю,— вистрілив. Голуб застряг у тому тунелі, не маючи сили
впасти ані до клуні, ані надвір, хоч ще підіймав одне крило,
затуляючи ним світло. Крило безсило опадало, і він хапливо
підіймав його знов, розпушуючи пір'я. Своїм тілом голуб загоро-
див дірку. Дейвід кинувся на другий бік току, де була прибита
така ж драбина, і спер рушницю так само на її нижній щабель.
До другої дірки підлетіло троє голубів; одного він підстрілив,
а два вилетіли надвір. Решта голубів знов посідали на бантини,
Голуби ховалися в невеликому трикутнику між другою още-
пиною, що підтримувала крокви, і дахом; там були їхні гнізда.
Але чи голубам було там тісно, чи їх поймала цікавість, бо тепер,
коли Дейвідові очі звикли до сповненого куряви присмерку, він
побачив, як звідти в різних місцях з'являлися сірі тіні і зразу ж
зникали. Воркування голубів стало різкішим: повітря, сповнене
цього зляканого тремоло, здавалося густим, як рідина. Дейвід
помітив обрис маленької голівки, що особливо наполегливо визи-
рала в одному місці, запам'ятав те місце і навів на нього рушни-
цю. Коли голівка з'явилася знов, його палець миттю натиснув на
гачок. Жмут пір'я зсунувся з ощепини і поволі впав на брезент,
що вкривав олінгерські меблі. Коли Дейвід знов підвів голову,
у тому місці світилася нова дірочка в ґонті.
Вийшовши на середину клуні, він підняв рушницю і застрілив
ще двох голубів. Тепер він був цілковитим господарем становища
і вважав, що йому не личить опирати рушницю на щабель. Він
уявив себе сміливим месником. Ці нікчемні створіння зважува-
лися висовувати голови із тьмяної глибини старого піддашшя,
зважувались забруднювати його зоряну тишу своїм жалюгідним
боязким життям, а він не давав їм цього робити, спритно огортав
їх знов тишею. Дейвід почував себе творцем; з маленьких плямок
і порухів у темних заглибинах кроков, які він устигав помічати
і в які встигав влучати, з кожної з них він робив цілого птаха.
Швидкий погляд, цікавість, іскорка життя, коли він у неї стріляв,
ставала вбитим ворогом, що відчутним тягарем падав додолу.
Дейвідові не давав спокою невдалий постріл у другого голуба,
що й досі час від часу махав крилом у круглій дірці. Він знов
зарядив рушницю і, притискаючи її до себе, поліз драбиною вгору.
Кінчик рушниці черкнув йому по вусі, і перед ним раптом постала
чітка, мов на кольоровому слайді, картина: він застрілив сам себе,
і його знайшли в клуні серед його ж таки жертв. Він обхопив
рукою верхній щабель — крихку, поточену шашелями, трухляву
поперечку між двома стояками — і вистрілив у голуба під невели-
ким кутом. Крило опало, проте куля не випхнула птаха з дірки,
як він сподівався. Дейвід вистрілив удруге, втретє, та невеличке
тіло, яке живим було легше за повітря, мертве виявилося надто
важким, щоб зрушити з своєї високої могили. Звідси Дейвідові
видно було крізь дірку зелені дерева і рудий причілок будинку.
Обліплений павутиною, що висіла між щаблями драбини, він
вистріляв усі вісім патронів у вперту тінь, але не збив її. Він
спустився вниз, і його вразила тиша в клуні. Мабуть, усі інші
голуби повтікали другою діркою. Ну й добре, йому вже набридла
ця стрілянина.
Він подався надвір, недбало несучи свою зброю. Назустріч йому
вийшла мати, і він задоволене помітив, що вона боязко обминула
рушницю.
— Ти відбив клапоть цеглини на будинку,— мовила вона,— Що
означали ті останні постріли?
— Один голуб застряг у дірці, і я хотів його збити.
— Мідяк сховався за піаніно й нізащо не хоче вилазити.
Я його там і лишила.
— А хіба я винен? Не я ж хотів убивати тих бідолашних
голубів.
— Не огризайся. Тобі не можна слова сказати, як твоєму
батькові. Скільки ти їх убив?
— Шість.
Мати зайшла до клуні, і він рушив за нею. Вона прислухалася
до тиші. Коси в неї були скуйовджені, мабуть, зачепилася об щось
головою, як борюкалася з собакою.
— Думаю, що решта вже не вернуться,— втомлено мовила
вона.— Справді не розумію, чого я послухалася мами. Так приєм-
но було, як вони тут воркували.
Вона заходилася збирати постріляних голубів. Хоч Дейвід
не мав бажання торкатися їх, а все ж пішов у кінець клуні й під-
няв першого вбитого птаха за теплуваті ще, тверді, червоні, мов
корали, ніжки. Крила враз розгорнулися, ніби досі були зв'язані
мотузкою, яку тепер попустили. Голуб був зовсім легенький. Дейвід
підняв ще одного з другого кінця клуні, мати зібрала троє тих,
що лежали на середині, і вони разом пішли через вулицю на
південний схил, що спускався до руїн колишньої тютюнової
сушарні. Схил спадав униз надто стрімко, щоб його можна було
орати чи косити, в поплутаній траві росли суниці. Мати поклала
додолу свою ношу й сказала:
— Треба їх закопати, а то собака зовсім сказиться.
Дейвід поклав своїх двох голубів зверху; тіла з гладеньким
пір'ям м'яко лягли одне на одне. Він запитав:
— Принести вам лопату?
— Принеси собі; ти їх сам закопаєш. Ти ж їх побив,— відпові-
ла мати.— І зроби глибоку яму, щоб собака їх не вигріб.
Коли Дейвід пішов по лопату, мати вернулася додому. Вона
не глянула ні праворуч на сад, ні ліворуч на луку, як звичайно.
а тримала голову напружено, ледь схиливши її, наче дослухалася
до землі.
Дейвід викопав яму в тому місці, до по росли суниці, а тоді
пильніше оглянув голубів. Він ніколи по бачив голуба так зблизь-
ка. Пір'я в нього було ще чудовіше, ніж собача шерсть; кожна
пушинка була допасована до цілої пір'їни, а кожна пір'їна, в свою
чергу, лягала так, що не порушувала візерунку, досконало випи-
саному на тілі птаха. Дейвід губився в його геометричних лініях,
коли пір'я то розширювалось і твердло, щоб створити відповідну
площину для лету, то ставало м'яким і збитим докупи, щоб огріти
безживне тіло. А на поверхні безмежно досконалого і водночас
простого механізму пір'я вигравали, ніби для забавки, гами кольо-
рів, кожна інакша, виконані, здавалося, у хвилину раптового
натхнення, радості, що з усіх боків оточувала творця. А ці ж
птахи розмножуються мільйонами, і їх вважають за напасть.
Дейвід опустив у пахучу, свіжу землю голуба, вбраного в яскраве
крицево-синє пір'я, а за ним другого, що мінився по всьому тілі
бузковими й сірими хвилями. Третій був майже білий, тільки
шия полискувала рудуватим кольором. Коли він зверху поклав
два останні, все ще гнучкі й м'які, і випростався, з нього спала
тверда шкаралупа і ніби якісь невидимі руки, по-жіночому лагід-
но торкаючись оголених нервів, огорнули його захисною мантією
певності, що господь, який так щедро наділив красою навіть цих
непотрібних птахів, не захоче знищити всього творіння своїх рук,
тому не дозволить йому, Дейвідові, жити вічно.
Джеймс Болдуїн
ЛИШЕ РАНОК ТА ВЕЧІР І СКОРО
— І нема чого боятися,— каже мені Гаррієта. Вона п халаті,
на обличчі товстий шар крему. Гаррієта і моя старша сестра Луїза
хочуть увечері повеселитися,— самі, без чоловіків. А побалакати
їм є про що — наприклад, про мене; тож я їм не потрібний і можу
провести вечір по-парубоцькому. Режисер того фільму, завдяки
якому ми одержали казкове й клопітно багатство, зайде до мене
пізніше, і ми з ним підемо обідати.
Я не зводжу очей з Гаррієти. Я певен, що насправді вона не
така спокійна, як здається. Просто тримає себе в руках заради
мене й Поля. Гаррієті, родом із пристойної й ліберальної Швеції,
ще з дитинства набридли всі оті передові ідеї, і вона стає дедалі
консорвативнішою. Ми ніколи слова поганого не казали одне
одному в присутності Поля, навіть як він був що немовлям. Гаррі-
єта вважає, що в людини з самого дитинства має бути міцна
життєва основа, щоб на ній будувати своє майбутнє,— може, й не
один раз, якщо жорстоке життя знищить усе, що було збудоване
раніше.
Через те Гаррієта, коли я насуплений, відразу стає бадьорою
і стриманою. Гадаю, вона навчилася цьому років з вісім тому,
після єдиної моєї поїздки до Америки. Тепер, мабуть, їй буде ще
важче контролювати себе. Коли сьогодні вранці я гримнув на
Поля, вона підвела на нас очі й раніш, ніж Поль розплакався,
а я визнав свою провину, сказала: «Боже, твій тато сьогодні
чомусь примхливий!»
Поль відразу ж забув, що його несправедливо ображено, й зади-
вився на усміхнену матір.
— Бо він боїться, що його пісні по сподобаються в Нью-Пор-
ку. Твій тато актор, mon chou1, а псі актори дуже дивні люди.
Мільйони людей чекають па нього в Нью-Йорку, благають його
приїхати, обіцяють купу грошей, а він боїться їм не сподобатися.
Правда ж, він не має рації?
Гаррієті вдалося зацікавити Поля місцями, до він ще ніколи
не був. І я відразу засяяв у променях слави. Гадаю, Полеві
нелегко зрозуміти, що обличчя, котре він бпчнть на грампластин-
ках чи в газетах і кіно, це обличчя його батька, який часто на
пього сердито покрикує. Хлопчикові всього сім років — восьмий1- Котику {фрпнц.}.
тільки пішов, вісім йому буде взимку,— і він, звичайно, не може
втямити, що я цього теж не розумію.
— Звичайно, ти не маєш рації, ти добрий,— гаряче вигукнув
Поль, і я мимоволі усміхнувся. По-англійському він говорить
з акцентом, не так вільно, як по-французькому, бо цією мовою
хлопчик цілий день торохтить у школі. Французька — то перша
мова, яку він почув у житті.— Адже ти найбільший співак
у Франції.— Таким тоном він, мабуть, повчає і своїх одноклас-
ників.— Найбільший американський співак.
Це уточнення було таке наївне, що престиж мій від нього ані-
трохи не зменшився, а, навпаки, ще й підріс на кілька дюймів:
для Поля Америка — країна, повна чудрс. Звідти походить його
батько, туди він тепер їде; це країна, яку мало хто бачив. І одна
з цих небагатьох людей — його тітка; Поль саме дивився на неї.—
Так і мадам Дюмон каже, вона каже, що він ще й великий кіно-
актор.—Луїза, усміхнувшись, притакнула.— Вона ходила на його
фільм «Les Fauves Nous Attendant»1 аж п'ять разів!
Звичайно, це так. Мадам Дюмон наша консьєржка, й Поль знає
її змалечку. І він перестане їй вірити аж тоді, коли вже не віри-
тиме ні в що.
Він знову подивився на мене:
— Ти даремно боїшся.
— І даремно на тебе гримав. Сьогодні більше не гриматиму.
— От і добре,— серйозно промовив він.
Луїза налила нам ще кави.
— Він усіх у Нью-Йорку здивує до смерті. Ось побачиш,—
мовила вона.
— Mais bien sur2,— не зовсім упевнено сказав Поль. Хоч він
і не знав, що означає оте «здивує до смерті», але з тітчиного тону
здогадався, що вона згодна з ним. Він не завжди розуміє свою
тітку, яку вперше побачив тільки два місяці тому, коли вона при-
їхала до нас відпочити. Особливо дивна в неї вимова, він такої
ще ніколи не чув. Хлопчик ніяк не зрозуміє, як це можна бути
моєю сестрою і його тіткою — і не розмовляти по-французькому.
Гаррієта, Луїза і я перезирнулись і весело розсміялися.
— «Здивує до смерті»,— пояснила Гаррієта,— означає d'avoir
un succees fou3. Але незабаром ти почуєш чимало американських
висловів.
Вона глянула на мене і засміялась. Засміявся і я.
— Саме цього він і боїться,— підморгнула їй Луїза.— Бо в нас
є такі вислови, що ого! Хто сказав, що в Америці немає культури?
Наша культура густа, як сметана.
— Знаю, знаю,— погодилася Гаррієта.1 - «На нас чатують дикі звірі» (франц.).
2 - Добре (франц.).
3 - Матиме шалений успіх (франц.).— Я скоро піду співати,— сказав я Полені.
Його обличчя заясніло.
— Воп1.
Це означало, що скоро він прийде до мене в кабінет, ляже на
підлозі зі своїми паперами й олівцями, а я гратиму на роялі й спі-
ватійду. Він зрозумів, що ці запросини все одно що оливкова гіл-
ка. Зрештою, ми добре ладнаємо, мій син і я.
Поль іще раз подивився на Луїзу. Вона тримала кавову чашку
в одній руці, сигарету в другій; щось у ній здавалося йому див-
ним. Було ще рано, і вона не встигла підмалювати собі лице. її
недовге, густе, трохи сиве волосся було закудлане трохи дужче,
ніж звичайно,— майже так як і в мене — й вона збиралася вже
йти в перукарню підстригти його. Луїза світліша й вродливіша
за мене, вона, як казати правду, єдина красуня в нашій родині.
Поль знає, що вона моя старша сестра і допомагала мене вихову-
вати, хоч, певна річ, йому й не відомо, чого це їй коштувало. Він
знає, що вона працює вчителькою на Півдні Америки.— це чомусь
зовсім не те саме, що Південна Америка. Я бачив, як він нама-
гається збагнути всі ті екзотичні поняття, її дивні манери, дивну
вимову. В порівнянні з людьми, яких він знав давно, Луїза, крім
її лагідності й доброти, неодмінно повинна була дивувати його
своєю невпевненістю, настороженістю і часом навіть ворожістю.
Цікаво, як йому сподобається дядько Норман? Він старший
і темніший за мене, й досі живе в Алабамі — в місті, де ми всі
народились. Норман зустрічатиме нас на пристані.
Гаррієта знову каже:
— Не бійся. Все це не таке страшне, як тобі уявляється. Та
коли вже хочеш,— додав, сміючись,— то страшнішого за те, що
ти думаєш, на щастя, бути не може.
Очі її шукають моїх у дзеркалі — голубі очі. бліда шкіра,
чорне волосся. Я завжди гадав, що в Швеції живуть самі блон-
динки, і дивувався, яка не схожа на шведок Гаррієта. Та коли ми
побували в Швеції, я переконався в іншому. «Європа — це вели-
чезний вінегрет рас, і я ніколи не зрозумію твоєї країни»,— каза-
ла Гаррієта. Тоді ми навіть не уявляли собі, що колись поїдемо
в Америку.
Цікаво, що вона думає насправді? Хоча вона таки має рацію —
через два дні ми будемо на пароплаві, і нема чого розводитися
про мої погані передчуття. Я сідаю на ліжко й дивлюся, як вона
підмальовує собі обличчя. Мабуть, мені дуже не вистачатиме цієї
старомодної спальні. Не один рік ми збиралися викинутії отой
мотлох, що його наймали разом з квартирою, і замінити його
легшими, сучасними меблями. Але так нічого й не зробили.1 - Гаразд (франц.).
— Може, все це мине, — кажу я. — Просто п мене цілий день
поганий настрій. І не можу співати. — Ми обоє сміємося. Вона
простягає руку, бере паперову серветку й починає втирати крем.—
Хотілося б тільки з'нати, чи сподобається там Полові, чи знайдо
він там друзів.
— Полеві подобатиметься скрізь, де будеш ти. де будемо ми.
Про нього не турбуйся.
Поль досі не чув ніяких прізвиськ. Хоч якось і спитав, що
таке «метис», а Гаррієта пояснила йому, що це означає змітану1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16