Трумен Капоте. ДІТИ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16
просто перестав про них говорити. Я знаю, що під час війни він
втратив дружину й сина і попав у в'язницю в Німеччині. Дуже
рідко він про це згадує. В нього є одружена дочка, що живе
в Англії, але й про неї він говорить рідко. Він схожий на людину.
яка звикла жити на те, що залишилось від минулого.
Якусь мить ми помовчали.
— Розповідай далі, будь ласка,— каже Відаль, усміхаючись.—
Мені цікаво дізнатись, яка справжня причина твоєї правдивої гри.
— Моя сестра Луїза ніколи не виходила заміж,— кажу я різ-
ко,— бо кілька років тому вона, її наречений і ще двоє інших
друзів їхали в машині й поліція зупинила їх. Дівчина, що їхала
з нами, мала занадто світлу шкіру, і полісменам не вірилось, що
вона теж кольорова. Вони примусили її вийти з машини, стяти
перед фарами й підняти спідницю,— вони казали, що це єдиний
спосіб узнати правду. Можете уявити їхні вигуки й жести; та ще
добре, що на цьому ті жарти скінчились. Ніхто з чоловіків не міг
нічого зробити. Відтоді Луїза не могла бачити свого друга, та
й він, певно, не зміг би глянути їй в очі.— В кімнаті зовсім
смеркло, і я йду до вимикача.— Розумієш, я знаю, що відчував
той хлопець, я сам це пережив. Вони хочуть, щоб ти відчував себе
не чоловіком, мабуть, тільки так вони відчувають себе чоловіками,
не знаю. Я ходив по Нью-Йорку з Гаррієтиною телеграмою
в кишені, наче то була атомна бомба і вони вбили б мене, якби
знайшли ЇЇ. Розумієш, такі люди не зовсім нормальні. Але, слава
богу, Гаррієта жила тут, і цей факт доводив, що світ набагато
ширший за той, в якому вони змушували жити мене, і я повинен
був повернутися сюди, де люди заклопотані собою, своїм приват-
ним життям, і їм ніколи втручатися в моє життя, нівечити його.—
Я дивлюся на Відаля. Від світла в кімнаті ніч надворі здається
темно-синьою з золотом, великий прожектор на Ейфелевій вежі
крутиться в небі.— Отакі справи в Америці, принаймні для мене.
Мені там завжди здається, що я існую не насправді, а тільки
в чиїйсь, і то в брудній, уяві. Не знаю, чи ти це розумієш, але я
розумію й не хочу, щоб усього цього зазнала Гаррієта і щоб там
виростав Поль.
— Гаразд,— нарешті каже він,— кінець кінцем тебе ніхто не
примушує залишатися в Америці назавжди, правда? Ти співати-
меш в якомусь пристойному клубі, якого, мабуть, не відкриють
без тебе, можливо, тобі запропонують зніматися в кіно, і буде
просто нерозумно відмовитись. Ти одержиш багато грошей.
А потім одного чудового дня ти пригадаєш, що на світі є авіаційні
й пароплавні компанії, що, хоч як це дивно, ще й досі існує
Франція.
Відаль був прихильником де Голля, поки той не прийшов до
влади. Але політичне піднесення де Голля й деголлівський режим
викликали в нього велике занепокоєння. «Моп general' в цьому
не винен,— інколи з сумом каже він.— Винна історія. Гадаю,
історія завжди пред'являє цивілізації рахунок тоді, коли та зовсім
не готова платити».
Він устає й виходить на балкон, немов бажає переконатися.
що Париж таки існує. Магалія співає «Що, не було дощу?».
Я виходжу теж і стаю поруч з ним.
— Ти чудовий хлопець, Чіко,— каже він. Я посміхаюсь,—
Ти віриш у кохання. Ти ще не знаєш, де кохання безсиле, але,—
він усміхається,— кохання навчить тебе й цього.
Після обіду ми йдемо в дискотеку 2 на лівому березі, де беруть
скажені ціни тільки тому, що туди якось уночі заблукав Марлон1 - Мій генерал {франц.}.
2 - Зібрання грампластинок.
Брандо. Зовсім випадково, запевняє Відаль. «Ти уявляєш, скільки
людей у Парижі розбагатіє, не кажучи про тих, хто, к лихій
матері, піде в старці, якщо Марлон Брандо заблукає сюди знов!»
Сьогодні він, видно, не заблукав, але дискотека однаково пере-
повнена дивними, безликими людьми, яких уночі повно в будь-
якому великому місті; вони завжди приходять, спізнюючись на
кілька годин, днів чи десятиліть, у ті місця, де колись відбулася
значна подія, почалася нова течія в мистецтві чи збиралися відомі
люди. Тут в американські юнаки, всі з бородами, щоб хоч чим-
небудь бути схожими на Хемінгуея; є й американські дівчата, що
залицяються до французів та екзистенціалізму, чекаючи, поки
американські юнаки поголять свої бороди, є французькі худож-
ники — гарячі прихильники революції в мистецтві, що закінчила-
ся тридцять років тому; є й нахабні, розбещені молоді американ-
ські arrivistes ', що пролізли в мистецтво лестощами, підлабуз-
ництвом і тепер створюють картини такі самі пусті й нудні, як
і самі. Побачиш тут хлопців і інших національностей, що мало
чим відрізняються від звідників,— колись їм випало пройтися по
сцені чи похизуватися перед кінокамерою. Є й дівчата, їхні кон-
курентки, обличчя яких деколи можна побачити на рекламах,—
за вечір хоч одна з них, а вчинить істерику.
Як завжди в кутку, як завжди оточена усміхненими молодика-
ми, сидить п'яна блондинка, колишня коханка відомого, тепер
уже покійного художника. Вона мас деякий вплив у світі мистец-
тва, тому рідко коли платить сама за випивку й за коханців.
Старенький француз, колись відомий режисер, грає з касиркою
в quatre ceut vingt-et-en 2. Він привітно киває головою мені й Віда-
леві, але до нас не підходить, і я його за це поважаю. Нам
з Відалем, певно, випало сьогодні зіграти вакантну роль Брандо:
наш прихід якоюсь мірою виправдує високі ціни, і всі нетерпляче
чогось чекають. Приємно спостерігати за обличчям офіціанта,
коли він підбігає до нас — усміхнений, поштивий, люб'язний, і не
того, що ми вшанували його своєю присутністю, а того, що завдя-
ки нам він віднайшов свою якість; шляхетність, ніби каже він,
тяжіє до шляхетності. Ми замовляємо два віскі з содовою. Я знаю,
чому Відаль іноді сюди заходить. Він самотній. Мабуть, він уже
й не має надії знову покохати одну жінку, тому розважається
з багатьма.
Це дискотека, і джаз реве зі стін, а повсюди недбало розкидані
пластинки. Кілька з них мої, і незабаром хтось, без сумніву,
поставить одну з пісень, які я співав у фільмі.
— Я гадав,— каже Відаль, хитро посміхаючись,— що твоє
прощання з Парижем було б неповним без невеличкої демонстра-
ції того, яка небезпечна слава. Може, це підготує тебе до Амери-
ки, де, як я чув, публіка ще кровожерніша, ніж у нас.1 - Кар'єристи (франц.).
2 -Чотириста двадцять одно (франц.} — картярська гра.
Я бачу, що одна з вільних натурниць збирається підійти до
нас і попросити автограф; вона гарненька,— тобто має всі жіночі
принади, підкреслені останньою модою,— і думає, що ми запро-
симо її випити. Якщо цей номер удасться, один з її друзів чи
одна з подруг примудряться підійти до нас, щоб попросити сірни-
ка, чи олівця, чи губну помаду, й буде дуже незручно не запро-
сити їх. Під кінець вечора навколо нас збереться чималий натовп.
Я не знаю, чого я чекав від слави, але, гадаю, мені ніколи не
спадало на думку, що бути дуже відомим так само небезпечно,
як і бути зовсім невідомим.
— Ну, коли вже так, то хоч відбудемо це якомога швидше,—
кажу я.— Інколи я жалкую, що ви мене так любите.
Відаль сміється.
— Сьогодні тут є дуже цікаві люди. Поглянь лишень!
В другому кінці зали сидить група американських студентів-
негрів, які, мабуть, уперше в Парижі. Вони дивляться на нас.
їх четверо, два хлопці і дві дівчини, кожному років двадцять.
Один з хлопців із золотисто-каштановими кучерями — кольору
засмаженого курчати — весело тримає в руках гітару. Побачивши,
що ми їх помітили, вони усміхаються й махають нам руками,
неначе я належу до них, та воно так і є. Виявляється, отой золо-
тисто-каштановий — мім. Він підіймає гітару, опускає плечі, і його
сумно обличчя дивно нагадує умирущого Чіко. Він брепькас
основну мелодію до фільму, і я сміюсь, і всі за столом сміються.
Ніби все те відбувається в нас удома й ми несподівано зустрі-
лися в неділю вранці дорогою до церкви, чи в більярдну, чи
в перукарню.
Вони викликали в дискотеці сенсацію й дуже скоро затьмарили
всіх інших хлопців і дівчат. Ще кілька хвилин тому їхній стіл
нікого не цікавив, а тепер він прикував загальну увагу; відразу
за ними усміхатися й кивати головою в наш бік почали всі при-
сутні.
— Ого! — вигукує Відаль.— Та в нього це виходить ще краще.
ніж у тебе, може, я зроблю з нього зірку.
— Будь ласка, роби, що хочеш, я своє вже одержав!
Але я помічаю, що він не зводить очей з однієї дівчини, струн-
кої, темної, збудженої. З деяких ледь помітних деталей можна
було здогадатися, що інші дуже її поважають. Тепер за їхнім
столом відбувається військова рада; всі ждуть, що вони вирішать.
А дівчина слухає, насуплює брови, сміється; вираз її обличчя
весь час міняється, наче по ньому перебігають сонячні зайчики.
І ось порухом руки, схожим на той, яким вона колись годувала
зерном курчат, вона підхоплює з підлоги торбинку з довгими
шнурками — таку можна побачити тепер у багатьох жінок. Дів-
чина недбало тримає торбинку так, що вона погойдується над
самою підлогою, і простує до нашого столу. У неї рівна, проста
хода, зовсім не схожа па оте штучне похитування стегнами, що
ним більшість жінок намагається привернути до себе увагу. Вона
невисока, але міцна й повненька.
Коли дівчина підходить до нашого столу, ми з Відалем устаємо,
і це на мить її бентежить. Давно вже я не бачив такої приваб-
ливої дівчини.
А всі, звичайно, спостерігають за нами. Ситуація справді трохи
кумедна. Поставили пластинку з мартінікською баладою, яку
сумно співає Чіко; мій голос лунає зі стін, а дівчина дивиться то
на Відаля, то на мене й сміється.
— Ви, мабуть, самі розумієте,— каже вона,— що ми не зби-
раємося так просто вас відпустити. Ми в Парижі всього кілька
днів, і не сподівалися вас зустріти, бо в усіх газетах тільки
й мови, що ви повертаєтесь додому.
— Так, — кажу я, — післязавтра я їду.
— Ох, тоді нам справді пощастило.— Вона усміхнулася, і я
враз пригадав давно ^aбyтy хлопчачу усмішку негритянських дів-
чат.— Але спершу дозвольте познайомитись. Мене звати Ада
Холмс.
Ми тиснемо одне одному руки.
— Це мосьє Відаль, режисер нашого фільму.
— Дуже рада познайомитися з вами, сер.
— Може, ви приєднаєтесь до нас? Сідайте, прошу.— І Відаль
підсуває їй стільця.
Але дівчина насуплюється.
— Я мушу повертатися до своїх друзів.— Вона дивиться на
мене.— Я прийшла тільки сказати від свого імені і від імені дру-
зів, що в нас є ваші пластинки й ми бачили ваш фільм, який для
нас означає дуже багато.— І сміється здавленим сміхом, в якому
чомусь відчуваються сльози.— Означає дуже й дуже багато, важко
навіть сказати, скільки. І ми хотіли б, щоб ви дозволили нам
почастувати вас, вас і вашого режисера, мосьє Відаля.— Вона
дивиться на Відаля.— Ми були б дуже щасливі.
— Це ми щасливі,— швидко відказує Відаль.— І дуже вдячні.
Ми страшенно набридли один одному, а тут, слава богу, така
нагода.
Ми всі троє сміємося і рушаємо через залу.
Троє за тим столом підводяться, і Ада знайомить нас. Другу
дівчину, вищу й білявішу за Аду, звати Рут. Один з хлопців
зветься Таллі — скорочене від Тальяферо, а золотисто-каштано-
вий — Піт.
— Друже, — звертається він до мене, — ви схвилювали мою
душу, зняли в ній цілу бурю.
— Зняли бурю в душах багатьох,— багатозначно додає Таллі.
І вони з Рут сміються. Відаль не знає, але я знаю, що Таллі мав
на увазі передусім білих.
Вони студенти різних коледжів, родом з Нового Орлеана,
Телахассі та Північної Кароліни, а познайомилися на пароплаві.
В Європі провели все літо, були в Італії та Іспанії, а недавно
приїхали в Париж.
— Ми збирались приїхати сюди раніше,— каже Ада,— але
нам нізвідки не хотілося виїздити. Я вже думала була, що нам
ніколи не пощастить розлучити Рут з Венецією.
— А я скорився долі,— каже Піт,— і спокійно сидів собі на
площі святого Марка, п'ючи шампанське, а мене фотографували
разом з голубами, поки Рут каталася каналами.— Він поглянув
на Рут.— Нарешті, хвалити бога, задощило.
— Вона відвикала від ворожого ставлення людей,— усміхаєть-
ся Ада.— А ми не хотіли їй заважати: в Північній Кароліні мож-
ливості в неї будуть набагато скромніші, ніж у Венеції.
— Звичайно, там немало збитих з пантелику людей,— каже
Рут,— і кілька поїздок по Великому каналу дали б їм чимало
користі.
Піт сміється.
— Ви можете собі уявити, як Рут веде їх до води?
— Я зроду ще, розгнівавшись, не піднімала руки, — каже
Рут,— але на оцих могла б.— І вона сміється, стискуючи й роз-
тискуючи кулаки.
— Ви, мабуть, давно вже не були вдома? — питає мене Таллі.
— Вісім років. А не живу там уже дванадцять.
Піт аж свиснув.
— Тоді на вас там чекають несподіванки, друже. Дещо зміни-
лося.— Потім додав: — Ви не боїтесь?
— Трохи.
— Ми всі боїмося,— каже Ада.— Ось чому я так радію, коли
їду звідти хоч ненадовго.
— Отже, ви не були вдома після Чорного понеділка,— каже
Таллі. Він сміється.— Під такою назвою він увійшов в історію
Конфедерації.— Потім звертається до Відаля: — А що думають
про це тут?
Задоволений Відаль усміхається.
— Мені це здається дурною дитячою поведінкою навіть для
американців, від яких я, до речі, ніколи не чекав поважних вчин-
ків.— Усі за столом сміються. А Відаль провадить: — Але, щиро
кажучи, я не можу так говорити, бо не розумію цього. Я ніколи
не розумів американців, а тепер я стара людина, то, мабуть,
ніколи вже й не зрозумію. У них є щось дуже гарне, дуже при-
ємне; але вони зовсім нічого не тямлять у житті. Дивно, але єдині
американці, з якими я приятелюю — це чорношкірі, як і оцей мій
добрий друг, моє відкриття.— І він ляскає мене по плечу.— Може,
це тому, що ми, європейці, які хоч і мало чого навчились, а багато
чого забули, все ж знаємо, що таке страждання. Ми страждали.
Ви теж страждали. А більшість американців не знають навіть,
що таке горе. Дуже шкода, бо доля Заходу в їхніх руках.— Він
обертається до Ади.— Не можу не назвати ганьбою, за яку ми ще
будемо розплачуватися, той факт, що цивілізована нація обирає
своїм найвищим представником простака, який вважає, ніби
в світі усе просто.
За столом западає мовчанка, всі четверо юних облич уважно
дивляться на Відаля.
— Зрештою,— каже мені Піт,— вам не буде там нудно.
— Сьогодні чудовий вечір,— кажу я,— а ми зачинилися в цій
залі, де не почуєш нічого, крім моїх пластинок.— Ми сміємося.—
Чому б нам не піти звідси в якусь тихеньку кав'ярню? — Я посту-
кую пальцем по Пітовій гітарі.— Може, ми відкриємо у вас вели-
кий талант.
— О, талант я маю,— мовить Піт.— Упертості бракує.
Отже, після коротенької затримки через розрахунок, про який
Відаль уже потурбувався, ми виходимо в паризьку ніч. Дивно
й подумати, що дуже скоро ці бульвари не існуватимуть для
мене. Люди ходитимуть ними, як і сьогодні, туди й сюди, закохані
перешіптуватимуться в темних затінках платанів, ті самі непо-
рушні постаті сидітимуть на лавках, але для мене вони не існува-
тимуть — мене тут не буде. Париж існуватиме для мене тільки
в думках, і тільки в думках деяких людей я ще існуватиму
в Парижі. Після від'їзду залишаються тільки невидимі зв'язки;
може, і все життя на землі тримається тільки на невидимих нит-
ках спогадів, утрат і кохання. Як багато речей, як багато людей
відходять від нас, і ми зберігаємо їх тільки в своїй пам'яті!
Можливо, саме це мали на увазі мої старенькі батько й мати,
коли радили нам не втрачати віри.
Ми зайняли стіл у «Deux Magots» '. Піт заграв на гітарі
й заспівав пісню:
Проповідуй слово, проповідуй слово!
І коли не побачимось при житті —
Проповідуй слово, проповідуй слово.
На березі Ханаану зустрінемось усі...
В нього сильний, чистий хлоп'ячим голос, як у молодого свя-
щеника, й він усміхається, коли співає свою пісню. Ада і я диви-
мось одне на одного й теж усміхаємось. Сміється й Відаль. Офіці-
ант трохи стурбований, бо навколо нас уже збирається натовп; але
тепер .літо, жандарми на розі, певно, не звертають на це уваги —
вони ще встигнуть зупинити нас.
Ні Піта, ні будь-кого з нас не було на світі, коли людям
стала потрібна ця пісня; і ніхто з нинішнього покоління не може
собі уявити, який то був час. Але пісня дійшла до нас четрея
заплямовані кров'ю століття. Отже, вона й досі потрібна, й лосі
виконує свою справу.1 - «Дві макаки» (фринц.).
Всі явно пишаються Пітом; і ми всі підспівуємо йому, а люди
зупиняються й слухають:
Присягай, присягай!
І коли не побачимось при житті —
Присягай, присягай —
На березі Ханаану зустрінемось усі!
У натовпі, що зібрався послухати нас, бачу знайоме обличчя —
то боксер з Північної Африки, який уже не виступає на рингу.
Колись я добре його знав, але вже давно з ним не бачився.
Вигляд у нього чудовий, обличчя так і сяє, одягнений цілком
пристойно. А те, як він поводиться, намагаючись не дивитись
у наш бік, показує, що він мене впізнав, але не зважується віта-
тись. Тоді я його кличу:
— Буна!
Він повертає голову, усміхається й, накульгуючи, підходить до
нашого столу, заклавши руки в кишені. Піт і далі співає. Ада
з Відалем гомонять про щось своє, а Рут і Таллі здивовано й заці-
кавлено дивляться на Буну. Тепер, коли я покликав його, мені
трохи незручно. Адже я зовсім не знаю, що він тепер робить
і чи зійдеться з цими людьми, хоча по його очах помітно, як йому
приємно в товаристві двох молодих дівчат. У Парижі майже
нема північноафриканських жінок, а з арабом не піде навіть
найбрудніша з отих гидких дівчат, які все життя проводять
у кав'ярнях. Тому Буна постійно шукає дівчину, а невимушеність
і відсутність західних манер роблять його поведінку досить непев-
ною. Я знаю, він радий, що дівчата не француженки і взагалі не
білі. Він поглядає на Відаля й Аду. Відаль теж постійно шукає
собі дівчину, хоча й з іншої причини.
Але Буна завжди був дуже тактовний зі мною. Може,
я й каюсь, що його покликав, але мені не хотілось принижувати
хлопця.
Він торкається рукою моєї скроні — така вже в нього звичка.
— Comment vas-tu, mon frere?1 Як давно я тебе не
бачив! — І він питає мене, як колись:— Усе гаразд? Ніхто не обра-
жає? ~ Він сміється.— Ох! Ти as fait le chemin, toi!2 Тепер ти
vedette, велика зірка, чудово! — Він оглядається навколо, трохи
збентежений тишею, що запала, коли Піт перестав співати.—
Розумієш, я тебе бачив у кіно. І всім кажу — я його знаю! —
Він показує на мене пальцем і сміється, а Рут з Таллі сміються
разом з ним.— Отак-то, друже, я пишаюся тобою, ти мене схви-
лював до сліз!
— Буна, познайомся з моїми друзями.— Я називаю під-
ряд: — Рут, Таллі, Ада, Піт.— Він уклоняється й тисне всім руки,
його темні очі сяють від задоволення.1 - Як поживаєш, брате? (Франц.).
2 - Ти пробив собґ дорогу (франц.).
— А це мосьє Відаль, режисер фільму, що змусив тебе пусти-
ти сльозу.
— Яв захопленні.— Але його ставлення до Відаля дещо упе-
реджене.— Звичайно, я чув про мосьє Відаля. Він режисер таких
чудових фільмів! На багатьох з них я плакав.
Остання фраза дуже, навіть по-зухвалому нещира.
Але Відаль, здається, задоволений, що тепер я розмовлятиму
з Буною й залишу його й Аду самих.
— Сідай! — кажу я.— Випий з нами, розкажи, що в тебе
нового. Як твої справи? Де ти працюєш?
— О,— каже він, сідаючи,— нічого особливого, братику.— Він
кидає на мене швидкий погляд і всміхається.— Ти й сам знаєш,
тут для нас були важкі часи.
— Звідки ви? — питає його Ада.
Він оглядає її з ніг до голови своїми блискучими очима, але
вона стійко витримує цей погляд.
— Яз Тунісу,— каже він гордо, ледь усміхаючись.
— З Тунісу? Я ніколи не була в Африці, а хотілося б поїха-
ти туди хоч на один день.
Він сміється.
— Африка велика. Дуже велика. В ній багато-багато країн,—
зиркає на Відаля,— різних народів, різних колоній.
— Але ж Туніс,— наївно говорить Ада далі,— вільний? Вся
Африка визволяється. Тому я й хочу туди поїхати.
— Я вже давно там не був,— каже Буна,— але в тих новинах,
що їх одержую від рідних, не бачу нічого втішного.
— А ви б хотіли поїхати додому? — питає Рут.
Він знову дивиться на Відаля.
— Це не так просто.
Відаль усміхається.
— Знаєте, що я пропоную? Недалеко звідси є один чудовий
іспанський клуб, де ми можемо послухати музику й трохи потан-
цювати.— Він звертається до Ади: — Хочете туди?
Відаль дає мені можливість самому відчепитися від Буни,
і, звичайно, саме тому я не можу так вчинити. До того ж це не так
легко.
— Дуже хочу,— каже Ада й обертається до Буни.— Підете
з нами?
— Дякую, мадемуазель,— вимовляє він ніжно, облизує спідню
губу й усміхається. Він зворушений, люди рідко ласкаві до нього.
В іспанському клубі справді є кілька іспанських гітар, бараба-
нів, кастаньєт і піаніно, але їхня гра нагадує котячий концерт.
— Вперше чую таких голосних іспанських котів,— каже
Рут.— Хіба ж так грають в Іспанії, хіба ви почуєте там отаке?
Таллі веде її на танцювальний майданчик, де вже дуже тісно.
Надзвичайно вродлива француженка танцює з величезним врод-
ливим негром, мабуть, зі своїм коханцем, який навчив її танцюва-
ти. Музиканти їх, напевно, знають, бо підбадьорюють неголос-
ними вигуками. Публіка дуже добродушна, це переважно інозем-
ці — іспанці, шведи, греки. Буна іде з Адою танцювати, а Відаль
тим часом відповідає Пітові на запитання про становище у фран-
цузькому кіно. Відаль трохи здивований, і це мене смішить.
Ми тут уже з годину, танцюємо, розмовляємо, і я нарешті
трохи сп'янів. Хоч Буна чудовий і невтомний танцюрист, Відаль
і далі упадає за Адою, і я не певний, чи доб'ється він свого і чи
це мені сподобається.
Я ще не розібрався в своїх почуттях, коли Піт, що кудись1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16