Трумен Капоте. ДІТИ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16
і я
пригадав, яке неприємне літо в Нью-Йорку. З палуби всі стільці
було прибрано, а на тому місці, де вони вчора стояли, метушили-
ся люди, перебігали від одного борту до другого, підіймалися
й опускалися сходами, скупчувались біля поручнів і весь час кла-
цали апаратами, фотографуючи пристань, один одного, море,
чайок. Я повільно пройшовся палубою, потім мене потягло до
поручнів. Ось воно, величезне, незграбне місто, виблискує на сонці
всіма своїми вежами. Воно наближалось до нас повільно, не поспі-
шаючи, наче якийсь величезний, хитрий і кровожерливий звір, від
якого нікому не втекти. Я бачив, як воно наближалось, і чув
навколо себе збуджені, радісні вигуки людей. Вигуки, без жодного
сумніву, щирі. Я дивився на сяючі обличчя й думав: «Чи я не
збожеволів?» Раптом мені закортіло й собі відчути те, що відчу-
вають вони — щоб довідатись, що то за почуття. Чим ближче
пароплав підходив до пристані, тим спокійнішими робилися всі,
крім мене. Тільки мене дедалі дужче охоплював страх. Я повернув
голову туди, де була Європа, але побачив тільки небо та безліч
чайок. Я відійшов від поручнів. Високий, світловолосий чоловік
тримав на плечах дочку й показував їй статую Свободи. Я ніколи
не дізнаюсь, що означає та статуя для інших, а для мене вона
завжди здавалась огидним жартом. Над моєю головою маяв на щог-
лі американський прапор. Я бачив, як французи, побачивши фран-
цузький прапор, шаленіли до сказу, бачив і те, як цим так званим
прапором моєї вітчизни прикривали негідні дії, а от побачити
в прапорі те, що в ньому бачать інші, я, мабуть, не зможу до
самої смерті.
— Нема краще, як удома,— сказав хтось поруч, і я подумав:
«Справді» — й вирішив піти в каюту й хильнути.
В каюті на мене чекала телеграма від Гаррієти. В ній стояло:
«Поводься пристойно. Повертайся якнайшвидше. Чекаю». Я обе-
режно згорнув її й поклав у жилетну кишеню. Цікаво, чи я повер-
нусь до неї? Скільки мине часу, поки я зароблю грошей на доро-
гу? Піт густо скропив мені лоба, і я налив собі віскі з майже
порожньої пляшки. Заходив по малесенькій каюті. Було тихо.
Вже всі вийшли з кают.
Я був трохи напідпитку, коли зустрівся в салоні першого
класу з людьми в мундирах, їх було двоє, і до того ж на-
строєні були не вороже. Подивились на мій паспорт, подивились
на мене.
— То ви довгенько не були вдома,— сказав один з них.
— Так,— підтвердив я,— довгенько...
— Що ж ви там так довго робили? — 3 його посмішки можна
було прочитати куди більше, ніж вона приховувала, та хіба при-
ховаєш те, що в ній було?
— Я співак,— сказав я, і кімната раптом заходила ходором.
Я намагався будь-що втримати на обличчі, як мені здавалось, спо-
кійну, щиру усмішку. Я давно не мав справи з такими людьми
й забув, як треба з ними поводитися. Колись я вмів знижувати
голос так, що він був і не різкий, і не улесливий, а в останню
мить устигав нейтралізувати вибух гніву своєю негритянською
усмішкою. Але тепер я забув усі фокуси, якими колись рятував
своє життя. Я докладав зусиль, щоб зруйнувати підступні наміри
таких людей, як оці, і коли уникав їхньої пастки, вони аж зуба-
ми скреготали. Але тепер я був не той, що колись. Замість двох
підступних ворогів, яких мені треба було перехитрити за всяку
ціну, я бачив перед собою двох білих людей з незрозумілою для
мене поведінкою. А винен у всьому той ранок на мосту.
— Правильно,— сказав один з тих.— Так написано і в пас-
порті. Хоча я ніколи про вас не чув.— Вони подивились на
мене.— І багато ви там співали?
— Чимало.
— Де, на концертах?
— Ні.— Цікаво, яким я їм здаюся, як звучить для них мій
голос. З їхніх поглядів нічого не можна зрозуміти.— Я працював
у нічних ресторанах.
— Ого, в нічних ресторанах? То ви їм так подобались?
— Так,— відповів я,— я їм справді подобався.
— Ну,— в мій паспорт ударили печаткою ч повернули його
мені,— гадаю, ви й тут сподобаєтесь.
— Дякую!
Вони засміялися — з мене, чи мені тільки так здалося? Я взяв
чемодан, перекинув плащ через плече й вийшов із салону першого
класу. Я став у гомінливу чергу, що повільно рухалася до сход-
нів. Я дивився просто перед себе і спостерігав, як усміхнені люди
ступали в тінь навісу над сходнями і відразу зникали з очей.
Я поклав паспорт назад у нагрудну кишеню («Повертайся якнай-
швидше; Чекаю...») і затис у руці пропускний талон. Раптом
я опинився біля самого борту, а з другого кінця сходнів, на суші,
стояв огрядний сивий чоловік у формі, з надітим набакир кашке-
том, увесь червоний, спітнілий. Він пильно на мене поглянув.
Я відразу його пізнав — адже то він снився мені в кошмарних
снах, і тому це огидне обличчя запам'ятало.сь мені краще, ніж
будь-яке інше.
— Гей, хлопче, йди, йди,— крикнув він.— Іди собі!
Я ледве не засміявся. От я й удома. Я доторкнувся до нагруд-
ної кишені. Пригадалась пісня, яку колись співав: «Коли ж я
стану чоловіком?» Я зійшов трохи невпевнено сходами й подав
тому чоловікові пропускний талон.
Пізніше інспектор митниці перевірив мій багаж і відпустив
мене. Я взяв свої чемодани й пішов довгою заасфальтованою доро-
гою до воріт у місто.
Раптом мене хтось гукнув.
Оглянувшись, я побачив що до мене біжить Луїза. Я поста-
вив чемодани, міцно її обняв, і сльози покотилися по моїх щоках.
Не знаю, чи я заплакав від радості, чи від люті, чи від того й того
разом.
— Як ти себе почуваєш? Як? Вигляд у тебе чудовий, тільки
дуже ти схуд. Я така рада тебе бачити!
Я витер очі.
— Я теж дуже радий тебе бачити. Ви, мабуть, думали, що
я ніколи не приїду?
Луїза засміялась.
— Якби й так, то я б тобі не докоряла. Люди тут такі самі
черстві, як і раніше, та, мабуть, вони такими й залишаться. Як
у тебе з французькою мовою? Боже, страшно подумати — адже
я колись учила французьку, а тепер не пригадаю жодного слова.
А ти й книжки в руках не тримав, а тепер, мабуть, торохтиш, як
француз?
Я посміхнувся. ,
—Pas mal. Je me defends pas mail.
Широкими сходами ми спускалися на вулицю.
— Боже,— не втримався я,— Нью-Йорк!
Звідси не видно було хмарочосів. Ми стояли в затінку еста-
кади, але більше, ніж перехід від світла до затінку, мене вразив
неймовірний гуркіт, що його створювали одночасно найрізнома-
нітніші речі: вантажні машини, легкові, всілякі важелі, гальма,
двері, ткацькі, друкарські та інші машини, бульдозери та екска-1 - Не погано. Можу себе захистити (франц.}.
ватори, що рили канави для газопроводу чи електропроводу,
будівельні крани, ковші, котки, будинки, що їх підривали динамі-
том, а також мільйони радіоприймачів, телевізорів, ресторанних
програвачів. Людські голоси відрізнялись від загального гамору
своєю напруженістю і ворожістю. Інший огрядний чоловік, теж
у формі і теж червонопикий, підкликав для нас таксі й навіть
ввічливо торкнувся пальцем кашкета, ледве видушивши крізь зуби
стандартне: «Сюди, міс, швидше, сер!» Він грюкнув за нами двер-
цями таксі. Луїза сказала водієві їхати в готель «Ньюйоркер».
— Нас там приймуть?
Вона подивилась на мене.
— Любий, у Нью-Йорку є закон: якщо ти маєш вільний
час — тягайся по судах. Але в «Ньюйоркері», здається, взялися за
розум.— Вона притисла мою руку до себе.— Розумієш? Незва-
жаючи на цей рекламний галас, майже все залишилось так, як
було. Ніхто не зважає на те, що сам каже.
А я подумав: «Може, в цьому й уся річ!»
Другого ранку ми розрахувалися в готелі й полетіли
в Алабаму.
Тільки-но я став під душ, як задзеленчав дзвінок. Я швидень-
ко втерся й накинув на плечі халат. Звичайно, це був Відаль, ще
й дуже елегантний — сиве волосся так і блищить, а цинічне,
смагляве, схоже на циганське обличчя уважно поголене, освіжене
лосьйоном. Звичайно він не надає ваги своїй зовнішності. Але
сьогодні його невисоку постать облягає темно-синій костюм,
а синя краватка зашпилена якоюсь дивною перлиною.
— Заходь, випий чого-небудь. Я повернусь через хви-
лину-дві.
— О, то я не спізнився. Гадаю, ти вибачиш мені таку нетак-
товність.
Але я вже у ванній. Відаль поставив пластинку: Магалія
Джексон співає «Хочу радісно жити, так, як пісню співаю».
Коли я вийшов, він сидів у кріслі біля відчиненого вікна.
Сонце зайшло, але ще не дуже темно. Дерева чорніють на тлі
темного неба. Навколо освітлених вікон і автомобільних фар —
жовті кола. Вуличних ліхтарів ще не засвічено, наче Париж
з поваги до минулого дня хоче витримати урочисту паузу.
Відаль п'є віскі з содовою. Я й собі наливаю. Він спостерігає
за мною.
— Ну, друже, як справи? Ти вже майже в дорозі. Чи радо ти
нас залишаєш?
— Ні.— Я сказав це занадто категорично.
Відаль здивовано й зачудовано дивиться на мене широко роз-
плющеними очима.
— Я ніколи не збирався туди повертатись. А тим більш вихо-
вувати там свого сина...
— Mais, mon cher1,— спокійно говорить Відаль,— ти розум-
ний чоловік і повинен був розуміти, що колись доведеться верну-
тись.— Він на мить замовк.— А щодо Поля, то хіба ти ніколи не
думав, що він може захотіти побачити країну, де народився його
батько і батько його батька?
— Тоді йому треба їхати в Африку.
— Америка завжди буде йому дорожча, ніж Африка, ти це
й сам знаєш.
— Ні, не знаю.— Я вихилив свою чарку й наливаю ще.—
Чого йому так далеко їхати — щоб його там називали чорнопи-
ким? Америка йому нічого не дала.
— Вона дала йому батька.
Я дивлюся на нього:
— Тобто його батькові вдалося врятуватися.
Відаль відкидає назад голову і сміється. Якщо Відаль вас
любить, він неодмінно з вас сміятиметься. І його сміх вас дуже
бентежитиме. А після сміху настає мовчання й уважний погляд,
що бентежить вас іще дужче. І тепер, помовчавши, він запитує
мене:
~ То ти й справді гадаєш, що врятувався від чогось? Облиш.
Адже ти кращий, ніж хочеш здаватися.— Він іде до столика
з напоями.— Що, власне, ти грав у нашому фільмі, який тебе так
прославив і зробив тебе, як я тепер бачу, таким збентеженим?
У чому трагедія того трубадура-метиса? Хіба не в тому, що він
намагався використати всі шляхи для порятунку і все даремно? —
Відаль стоїть мовчки з пляшкою в руці й дивиться на мене.
Пам'ятаєш, як я намучився, поки змусив тебе грати по-справж-
ньому? Як ти мене ненавидів, часом, здавалося, ладен був убити
мене! А пригадуєш, коли роль Чіко почала оживати? — Він нали-
ває собі ще.— Пригадай, будь ласка. Звичайно, я великий режисер,
mais pardon!2 Такої гри я не міг добитися ні від кого, крім тебе.
А про що ти думав, що було в тебе на думці, в якому кошмарі ти
жив, коли нарешті почав грати роль по-справжньому? Скажи
щиро! — Він знову йде на своє місце.
Чіко, герой фільму,— син жінки з Мартініки й французького
колоніста. Чіко ненавидить і батька, й матір. Він утікає з острова
в столицю і бере з собою свою ненависть. Ця ненависть дедалі
росте й поширюється на всіх чорних жінок, на всіх білих чолові-
ків, хоч би де вони жили. Він опускається на дно Парижа й гине.
«Les fauves»3 — це ж символ життя, від якого він тікав, і життя,
яке проковтнуло його. Я погодився на цю роль, гадаючи, що легко
зіграю її, бо віддавна придивлявся в Парижі до північноафрикан-
ців. Але це не задовольняло Відаля. Вибух стався на одній репе-
тиції досить нескладної сцени. Чіко йде в танцювальний зал сум-1 - Але, любий мій(франц.).
2 - Але пробач! (Франц.}.
3 - «Дикі звірі» (франц.}.
нівної репутації на площі Пігаль і хоче там найнятися, а госпо-
дар-француз пропонує йому дуже принизливу роботу. Той француз
нагадує йому батька.
— Ти хочеш показати нам цього хлопця якимсь шляхетним
дикуном.— крижаним голосом сказав тоді Відаль.— Са vient d'ou1
у тебе оця гидка манірність?
Всі стихли, бо Відаль рідко вдавався до такого тону. З мов-
чання акторів, які грали зі мною ту сцену в танцювальному залі,
я здогадався, що всі вони поділяють думку Відаля про мою гру,
і радіють, що він урешті втрутився. Я був ображений і заразом
розгніваний, але не заперечував, бо в глибині душі відчув якесь
дивне заспокоєння й мимовільну повагу до Відаля.
— Ти все робиш не так, як треба,— сказав він трохи лагід-
ніше.— Ходімо вип'єм!
Ми пішли в його кабінет. Він дістав зі свого столу пляшку
і дві чарки.
— Пробач, але ти нагадуєш мені деяких англійських леді, які
люблять грати повій доти, доки глядачі певні, що самі вони
справжні леді. Такі актриси, звичайно, прочитають, хоч і не
завжди, книжечку про Фанні Хіл, накажуть своєму шоферові раз
чи двічі повезти їх на Сохо — і йдуть на сцену дивувати публіку
життєвими деталями, хоч усім цілком зрозуміло, що актриса грає
погано. Англійці називають це тріумфом мистецтва.— Він знову
налив коньяку в обидві чарки.— Отак граєш і ти. Чому? Як ти
гадаєш, хто цей хлопець, що він відчуває, коли просить узяти
його на роботу? — Він уважно стежив за мною, і це мене дуже
ображало.— Ти прибув з Америки. Там не дуже приємна обста-
новка для таких хлопців, як ти. Я не знаю, може, ти не такий
бідний, як... як дехто, але невже тобі важко зрозуміти, що почуває
такий хлопець, як Чіко? Невже ти ніколи не попадав у таку
ситуацію?
Я ненавидів його за те, що він поставив мені це питання,
добре знаючи відповідь на нього: «Тільки дуже й дуже щасливий
чорношкірий ніколи не попадав у таку ситуацію».
Дуже й дуже щасливий...
— О боже,— мовив я,— навіщо оте набридливе «у горі всі
рівні»?
— Цілком можливо,— різко заперечив він,— що всі тільки
тоді рівні.
Потім він замовк і сів за свій стіл. Обрізав сигару й закурив,
пускаючи хмари диму, немов для того, щоб ми не бачили виразно
один одного.
— Поміркуй сам,— сказав він,— я, французький режисер,
ніколи не бачив вашої країни. Я не зробив вам нічого поганого,
хіба що в історичному аспекті — як біла людина. Але моєї вин»
в тому нема...1 - Звідки (франц.).
— А моя є? — спитав я.— Є? Я ніколи не міг зрозуміти, чому
я мушу розплачуватися за історію, вписану в колір моєї шкіри,
а ви уникаєте будь-якої кари! — Я сам здивувався, що мимоволі
заговорив так запально, і тепер тремтів усім тілом; з того, як
Відаль на мене дивився, я зрозумів, що принаймні з професійного
погляду він домігся від мене того, чого хотів.
— Чому ти так гадаєш? — Його обличчя стало зморене й суво-
ре.— Я француз. Подивись на Францію. Невже ти думаєш, що
я... що ми не розплачуємось за нашу історію? — Він підійшов
до вікна й подивився на досить похмуре передмістя, де була роз-
ташована студія.— Якщо ти бажаєш помсти — то радій. Хочеш ти
чи ні, а ми будемо покарані — запорукою цьому наша дурість.—
Він знову обернувся до мене.— Але я прошу тебе не сплутувати
мене з блаженними невігласами вашої країни, які навіть не здо-
гадуються про існування такої речі, як історія, а тому гадають,
що їм пощастить, як ти сказав, уникнути кари. А я тобі скажу, що
ти теж прагнеш до того самого. Я, французький режисер, ніколи
не був у твоїй країні, не зробив тобі нічого лихого, але тут, у цій
кімнаті, ти говорив не зі мною. Ти говорив не з Жаном Люком
Відалем, а з якимсь іншим білим, якого ти добре пам'ятаєш, але
який не має нічого спільного зі мною.— Він помовчав і вернувся
до столу.— О, в більшості випадків ти пе такий, я знаю. Але все
це засіло у тобі, а коли ти хвилюєшся, воно виходить назовні.
Отже, ти граєш Чіко фальшиво, неправдиво, і я тобі цього не
дозволяю. Коли ми зараз повернемось до тієї сцени, я про-
шу тебе пам'ятати про нашу розмову. Ти приніс в цю кімнату
своє минуле. Те саме робить і Чіко, коли приходить у танцюваль-
ний зал. Француз, до якого він звертається з проханням дати
йому роботу, не просто француз — він і батько, що зрікся сина
і зрадив його, і всі інші французи, яких він ненавидить.— Відаль
усміхнувся й налив мені ще коньяку.— Ох, якби не наша історія,
нам з тобою було б легше дійти до істини.— Він подивився мені
в обличчя, ледь усміхаючись.— І ти... адже ти ж не образився, що
я вимагаю від тебе щирості? Правда? Ти гадаєш, що я не маю на
це права.— Потім він сказав слова, що, як він добре знав, мали
мене розлютити:— Хто ж ти такий, заради чого приїхав до Фран-
ції і як виховуватимеш свого сина? Невже вчитимеш його ніколи
й нікому не казати правди? — Він зайшов за письмовий стіл
і поглянув звідти на мене, наче з-за барикади.
— Ви не маєте права так зі мною розмовляти!
— Ні, маю,— заперечив він.— Я мушу зробити фільм так, щоб
мене не лаяли, і я тебе примушу грати як слід.— Він глянув на
свій годинник.— Ходімо працювати.
Дивлячись тепер на цього старого, впертого, досвідченого фран-
цуза, котрий сидить у моїй вітальні, я питаю себе: чи здогадується
він, що я, граючи роль Чіко, думав про долю Поля і переживавжахливі кошмари? Інакше кажучи, я знов переживав катастрофи,
які ледве не занапастили мене; та коли я про це думав, мені ста-
вало ясно, що я не хотів би, щоб мій син ставився до мене так, як
я ставився до свого батька. Він помер, коли мені було всього оди-
надцять років, але я вже бачив, якого приниження він зазнавав,
і мені було його жаль. Одначе хіба в мою жалість не проникала
мимоволі зневага? Бо хіба я усвідомлював, чого він зазнав? Я розу-
мів тільки те, що я його син. Хоч би як він мене любив, хоч би
чого він зазнав, мене, його сина, зневажали. Навіть якби батько
був живий, він не зміг би захистити мене. Єдине, що він міг би
зробити, це підготувати мене до приниження; але й цього він не
зробив. Бо хіба можна підготувати когось до того, що йому плюва-
тимуть в обличчя, підготувати до безнастанних вигадок дріб'язко-
вих людців-боягузів, які найдужче в світі бояться вияву людської
гідності, а найбільшу втіху мають, коли принижують і мучать
інших?
Однак для Поля, клявся я, такий день не настане. Я кину все
своє життя і працю між Полем та страхіттям світу. Світ не може
так зневажати Поля, як він зневажав мого батька й мене.
Пластинка Магалії скінчилась. Відаль устає й перекидає її.
— Ну? — Він ніжно дивиться на мене.— Прошу, розкажіть
про свої кошмари.
— Ох, я часто думаю про те літо, яке я провів у Алабамі, коли
померла моя мати.— Я замовк.— Знаєте, коли ми нарешті знімали
на плівку оту сцену в барі, я думав про Нью-Йорк. Мені було
страшно в Алабамі, але в Нью-Йорку я ледве не збожеволів. Я був
упевнений, що ніколи не вернуся сюди — до Гаррієти. І знав, що
як не вернусь — мені кінець.— Тепер Магалія співа «Коли ангели
простують раєм». — Я влаштувався ліфтером у великому універ-
сальному магазині. Ту роботу, як велику ласку, мені дістав один
з батькових білих друзів. Адже ми на Півдні дуже довго залежали
від ласки білих друзів.— Я дістав хустинку й витер обличчя.—
Але я не сподобався тому чоловікові. Мабуть, я був йому не надто
вдячний, не такий вдячний, як був мій батько. І я не міг знову
звикнути до міста, в якому довго не жив, яке ненавидів. Жахливе
місто, воно наче навмисно розляглося навколо в'язниці. А в суді
того міста є спеціальна кімната, де б'ють. Ось ти йдеш вулицею
уночі — найчастіше це буває вночі, але трапляється також і вдень.
І до тебе під'їздить ззаду поліцейська машина, й полісмен каже:
«Гей, хлопче! А йди-но сюди!» Ти підходиш. Він каже: «Хлопче,
по-моєму, ти п'яний». І, розумієш, якщо ти заперечиш: «Ні, ні,
сер»,— він відлупцює тебе за те, що ти назвав його брехуном.
А коли ти скажеш щось інше, він просто забере тебе й поб'в
заради розваги. Хіба що тобі вдасться його розсмішити. Вся
штука в тому, щоб дати їм можливість розважитися, не лупцю-
ючи тебе.
На вулицях Парижа спалахують ліхтарі, й зелене листя від-
разу стає наче срібне.
— Або треба підтримувати їх у їхніх вигадках. Вони зроблять
що завгодно, аби тільки довести, що ти не кращий за собаку,
і змусять тебе відчути себе собакою. Вони зненавиділи мене за те,
що я жив на Півночі й був у Європі. Мені весь час повторювали:
«Слід сподіватися, хлопче, ти не привіз звідти ніяких закордон-
них ідей». І я відповідав: «Ні, сер», або: «Ні, мадам». Але я ніколи
не казав це так, як треба. А вони ж пам'ятали, що ще недавно
я казав це так, як треба. А тепер вони відчували, що я зневажаю
їх, і я, мабуть, і справді хотів їм показати, що зневажаю їх. Та
я зневажав їх не дужче, ніж інші, тільки інші ніколи цього не
показували. Вони вміли догодити білим людям, адже це ж так
просто: дати їм відчути, ніби вони послані богом ощасливити
землю. І тоді вони відразу гордо ступають з дурною посмішкою
на обличчі, а кольорові люблять спостерігати за ними, в душі
ненавидячи їх. «Погляньте на нього,— скаже хто-небудь,— всю
його білість виперло назовні». А коли ми їх не зневажали, ми їх
жаліли. Ось що означає дружити з білим в Америці. Ти щиро
жалієш бідолашного -байстрюка, який переконаний, що все в світі
прекрасно, а ти знаєш, що це не так, і уявляєш собі, як йому
буде важко звикнути до дійсності, якщо він узагалі коли-небудь
до неї звикне.
Потім я знову думаю про Поля, що, як і раніше, вважає мене
всемогутнім, про його шкіру кольору меду й вогню, про його чорні
мов смола кучері. Я знов дивлюся на Париж і слухаю Магалію.
«Може, все-таки краще пережити всі страхіття в дитинстві. Не
знаю. Може, тоді ти зможеш жити, якщо виживеш, кращим,
справжнім життям, бо ти його так важко виборював, наче виривав
з пащеки скаженого собаки. Але тоді на твоєму житті назавжди
залишаться сліди зубів, укусів, крові!»
Я взяв пляшку.
— По одній на дорогу?
— Дякую,— каже Відаль.
Я наливаю обом, а він не зводить з мене очей. Я ще ніколи
не говорив так багато, принаймні на цю тему. Я знаю, що Відаля
теж переслідують кошмари, бо чому б він так багато про них
знав, але мені він ніколи про них не розповідав. Гадаю, що він1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16