Алла Тютюнник. Тридцяте літо
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11
рова. Твоя мати».
На центральній площі поставили велетенську,
пишну ялинку. Людей на вулицях наче вдвічі по-
більшало, і всі несли яскраві коробки, згортки,
торбини, в магазинах неможливо було дотовпитися
до серпантинів і «дощиків». Від споглядання перед-
новорічної суєти Юлії теж хотілося кудись поспі-
шати, щось купувати і хвилюватися. Вона виріши-
ла поставити в хаті ялинку, накупити свічок, цу-
керок і шампанського - хай хоч молодята пораді-
ють.
На ялинковому базарі довго перебирала дерев-
ця: хотілося, щоб і невеличке було, і пишне, і яск-
раве. А коли нарешті вибрала і прийшла до черги,
щоб заплатити, ледве не випустила деревину: по-
переду з такою самою ялинкою стояв Василь. Він
стояв до неї спиною, і кілька секунд Юлія розгля-
дала знайому постать, вгадувала під пальтом об-
риси рідного тіла і вагалася: озватися? Утекти? Та
ось він озирнувся, заклопотано попросив:
- Чи не могли б ви секундочку...
І замовк.
- Добрий вечір,- сказала Юлія, дивуючись,
який спокійний у неї голос.
- Здрастуй...
Мовчали, придивлялися одне до одного. «До чо-
го ж гарний»,- зітхнула подумки Юлія. Рідний,
тисячу разів цілований нею, був зараз так близь-
ко, що мимоволі рука ворухнулася-торкнути,
утримати, упевнитись, що це не сон.
Якийсь дядько зачепив їх верхівкою розлапис-
тої сосни, іще якийсь допитувався у Юлії, чи сто-
їть у черзі, а вони були самі-самісінькі на увесь
світ.
- Як живеш? - першою оговталася Юлія.
- Нічого собі. А ти?
- Теж нічого... живу.
- До свята готуєшся? - кивнув на ялинку Ва-
силь.
- Готуюся. І ти теж?
- Так. Мама любить, коли в хаті пахне лісом,
свічками... А твоя мама як, пише?
- Пише.
Коли я ще хоч секунду дивитимусь
В ЙОГО очі...
- Ми вгавили чергу,- каже Юлія, щосили на-
магаючись усміхнутися.
- Справді...- озирається Василь.- Ходім?
Вони знову стають у чергу - кожен зі своєю
ялинкою. Вони мовчать і не дивляться одне на од-
ного. Юлія раптом згадує, як лежала хвора й не-
щасна, задихаючись від жару і благаючи долю
тільки про одне-щоб він прийшов. Як потім до-
слухалася до найменшого шереху за дверима і
ледь не стогнала від напруження - так його чека-
ла. І як ридала на кухні над кавою. І як щодня
нишпорила у натовпі очима, калатанням серця ози-
ваючись на кожен знайомий жест - у всіх чолові-
ках їй ввижався тільки він. І як...
Юлія жбурляє у найближчу купу свою ялинку
і йде до виходу. Краєм ока вона помічає, яке збен-
тежене обличчя у Василя, як він поривається до
неї. Але-тільки прискорює ходу. Якась нерозум-
на істота в ній ще сподівається, що Василь по-
кличе, наздожене, поверне. Та сама Юлія знає: во-
на вже нізащо не повернеться, нізащо, нізащо, на-
віть коли помиратиме з горя і туги за ним-нізащо!
Раніше вона казала: «Славику, якщо ти не зай-
нятий, може б, зробив оте і оте?..» А тепер просто
наказувала: зроби! І - дивна річ! - Славко не від-
мовлявся, не огинався і не бунтував. У Юлії було
таке відчуття, наче між ними зламався якийсь
бар'єр, наче вони стали ближчі одне одному. Коли
хлопець припізнювався з роботи, Юлія читала
йому нудну мораль, пригадуючи всі попередні грі-
хи та лякаючи виправною колонією,- аж самій
ставало соромно. Виказавши все, що хотілося, вона
відчувала полегкість і швидко відходила. Була в
хаті за матір, за сестру, за суддю, за товариша,
за няньку, за пророка - за всіх зразу... І чимало
з цих ролей припадали їй до вподоби. Вона полю-
била вечеряти утрьох, коли Галя та Славко навви-
передки розказували, що у кого відбулося на ро-
боті.
З якогось часу всі оповіді хлопець починав сло-
вами: «Ми з Петрявічюсом». Юлія довго не могла
збагнути, чого це раптом Славко запалав таким
інтересом до гайок і дротинок, від яких раніше на
хлопця нападала нудьга. Вона питала у Петряві-
чюса, як там його помічник, і старий, усміхаючись,
піднімав великого пальця вгору. А коли Слав-
ко почав штудіювати її спеціальні журнали, Юлія
радо зауважила:
- Про тебе вже можна писати в газеті під за-
головком: «Беріть приклад» або «Рівняйтесь на
кращих».
Хлопець тільки чмихнув у відповідь.
Одного разу за вечерею Славко розповів, скіль-
ки у Петрявічюса медалей та дипломів з виставок
досягнень народного господарства і скільки старо-
му заплатили за кожну «штучку».
- А у нього ж тільки сім класів освіти! - збуд-
жено розказував хлопець.- Та ще як подумати,
яка в той час була освіта, так це п'ять класів по-
нашомуі
- Ав тебе цілих десять,- дуже серйозно ска-
зала Юлія.
- Ага. Ну, він іще книжок усяких купу пере-
трубив - так це і я зможу!
- І тоді загрібатимеш гроші лопатою,- незво-
рушно підсумувала Юлія.
Хлопець підозріло подивився на неї, потім спи-
тав:
- А чим це тобі не подобається? Ось ми з Пет-
рявічюсом зараз надумали одну штуку...
- ...на тисячу ре,- вставила Юлія, намазуючи
паштетом хліб.
- Так, на тисячу, а може, й більше! - вигук-
нув ображений Славко.
- Ви з Петрявічюсом? По півтпсячі кожному?
- Ну, ідея його, але ж працюватимемо удвох!
Він сам сказав, що знань у нього малувато, та й те,
що в школі вчив, призабув...
- Здаюсь! - сказала Юлія. - Замовляю з тієї
півтисячі ось такого капелюшка,- показала розве-
деними руками над головою,- і щоб з квіточками.
- А мені обручку,-тихо попросила Галя.
Славко сяяв, як іменинник.
Те, що вихователька з неї ніяка, Юлія зрозумі-
ла давно. Вона взагалі мала туманне уявлення про
виховний процес. Ще в юності, готуючись до пер-
шого заміжжя і мріючи про дітей, вона прочитала
книжки Макаренка та Ушинського, і ще тоді її
вразило, що таким людям доводилося діяти нао-
сліп, не знаючи напевне, які результати дасть той
чи інший педагогічний експеримент. Тепер же ви-
ховання уявлялось їй чимось подібним до бороть-
би за збереження природи: стільки ж просторіку-
вань, стільки ж порожніх зусиль, стільки ж облу-
ди і поразок, а тим часом і діти виростають нор-
мальними людьми, і природа не піддається руйнів-
ним силам.
«29 грудня.
Іще одне відкриття: люди ведуть щоденник, коли
їм дуже погано, а як трохи полегшає - забувають
про нього. Принаймні у мене вийшло саме так. Ко-
ли б я сьогодні не шукала в столі конверти і не
натрапила на цей щоденник, навряд чи скоро зга-
дала б про нього. Дивно: коли не було причин,
я знемагала від самотності, а тепер, коли їх аж
задосить, майже не відчуваю її.
Післязавтра свято. Мене запросив у гості Павло
Сергійович. Петрявічюс подався у своє Тарту, мо-
лодята збираються з однокласниками, тож відмов-
лятися нема причин. Милий Паша-Павлик! Він,
здається, не зовсім до мене байдужий. Мене це тро-
хи засмучує, а трохи й смішить, скоро ж матиму
онука! А коли чесно, то не тільки засмучує і не
тільки смішить, а й провокує на всілякі не надто
порядні припущення. Припустимо, а чому б і не
Павло Сергійович? Припустимо: я ще не така ста-
ра. Ну й що з того, що я його не люблю? Тисячі
людей живуть і народжують дітей без любові -
краще так, аніж ніяк. Та й чому без любові? Адже
він, здається, закоханий. А я принаймні не відчу-
ваю до нього відрази, поважаю. І потім між нами
могла б бути ще й дружба, а це для сім'ї буває
важливіше, ніж любов. Він молодший? Та чи ма-
ють значення якісь три-чотири роки?
П'ять, Юліє Гаврилівно. І взагалі ці просторіку-
вання не роблять вам честі. Ви вважаєте, що для
створення сім'ї досить дружби? То й знайдіть собі
чоловіка, який вас не любитиме, а схоче оженитися
тільки заради дружби, а хлопчикові дайте спокій.
Хто б мені сказав, навіщо я брешу сама собі
навіть у цьому щоденникові? Любить - не любить,
хлопчик-не хлопчик, робить честь чи ні-хіба б
я на це важила, якби сама любила?
Ні.
А якби геть втратила надію полюбити коли-не-
будь, зважила б?
Ні.
Отож причина проста й егоїстична: я не хочу
себе ні з ким зв'язувати, сподіваючись на любов
у майбутньому».
В гості до Павла Сергійовича Юлія не пішла.
Відколи на неї розсердилася мама, думки про
стареньку щодня ятрили їй душу. Кілька разів по-
ривалася їхати і - не їхала. Здавалося, що нічого,
крім нової сварки, з того не вийде.
А за день до свята прокинулася з твердим рі-
шенням: поїду. І це рішення наче дало волю всім
гірким думкам, які відганяла від себе, від яких
боронилася буденними клопотами. Юлія бігала з
магазину в магазин, купуючи мамі подарунки, і з
тупою люттю повторювала сама собі: «Тварюка
бездушна, пеньок твердолобий, тварюка...»
На маминому підвір'ї Юлію зустріли недовірли-
ві, мляві кури, зачувши кроки, хрипким, безнадій-
ним голосом озвалася льоха. Юлія штовхнула две-
рі веранди, і та задеренчала по-старечому метуш-
ливо.
У хаті було протоплено, але відколи Юлія себе
пам'ятала, їй ще не доводилося бачити такого без-
ладу. Брудні, зібгані рядна, немиті тарілки на за-
ляпаному столі, мамина робоча свитка на дивані
біля вишитих подушок, розкидані дрова коло груб-
ки, тріски, вугільний пил на підлозі, чорний слід
чийогось чобота - завважила це краєм ока, не пу-
скаючи в душу, бо та і так була повна лихих пе-
редчуттів.
Юлія знайшла маму у спальні укритою під саме
підборіддя пістрявою клаптиковою ковдрою. У на-
пруженні зверненої до дверей голови вона влови-
ла зміни, страшніші за ті, що полишають звичайні
хворощі. Подолавши запаморочення, Юлія піді-
йшла, поцілувала матір, і її губи знайшли тільки
солону вологу.
Хапливо пораючись у хаті, вичищаючи хлівці і
курник, з холодним осатанінням знищуючи сліди за-
пустіння в господі, Юлія невідступне думала про
маму, дошукувалась причин, які в такий короткий
час висушили потужне джерело її життєлюбності,
перед яким досі відступали усі старечі немочі.
І зрештою відкрила руйнівну силу любові: верстові
стовпи на маминій дорозі усі як один були позначе-
ні її шедем: для Юлечки, заради Юлечки, на буду-
чину Юлечці...
І не було нічого такого, що б Юлія не відважила-
ся зробити, аби затримати матір у її тихому плині
в байдужість і безсилля. Один раз дозволивши мо-
лодюсінькій сестричці з медпункту зробити мамі
укол, вона сама щовечора кип'ятила інструменти і
впорскувала в холонучу кров живлющі вітаміни.
Вона рубала курям голови іак, наче то для неї бу-
ла звичайнісінька справа, примушувала маму пої-
дати вишукані французькі супи і угорські котлети
з грибною начинкою, приводила балакучих матери-
них сестер і племінниць, читала найвеселіші книж-
ки, намагаючись не помічати, як даленіє мамин пог-
ляд, улюбленими маминими «Ой на горі та й женці
жнуть» і «По садочку ходжу» глушила нечутні го-
лоси, з якими та вела мовчазні розмови під клапти-
ковою ковдрою.
Щосили терла у пахучій піні порошків наволочки
і простирадла, обережно, мов немовля, купала ма-
му у хвойних настоях, заплітала мамине ламке во-
лосся у немічні кіски, вбирала її у новісіньку, по-
бризкану духами мереживну сорочку, а на ранок
над безсонною маминою постіллю витав солоний за-
пах сліз.
Давлячись безсиллям та ядучою огидою до самої
себе, мусила все починати спочатку. Все її дотепе-
рішнє життя відступило перед єдиною молитвою:
мамо, не йди, мамо, вернися, мамо, не лишай мене,
мамо, прости- і так без кінця і краю, бо здавало-
ся: варто передихнути, відвернутися думкою на
мить - і вже не наздоженеш, не докричишся.
У нападі затятості написала Василеві, ублагала
приїхати, зіграти замирення, обіймала його у мами
на очах, не відчуваючи ні власних рук, ні того, кого
обіймала, виманювала маму обіцянками власного
щастя, спокушала натяками на онуків- мама тихо
усміхалася зі своєї далечини.
- Я заберу тебе з собою, - сказала Юлія, ви-
черпавши до дна затятість. - Покажу тебе найкра-
щим лікарям, виходжу, вилікую, і будемо разом
жити. Хату згодом продамо, а влітку поїдемо до мо-
ря. Ти ж ніколи моря не бачила! Завтра першим
автобусом Їдемо звідси.
Мама співчутливо похитала головою, і незрозу-
міло було, вірить чи не вірить у оптимізм дочки.
Прийнявши рішення і тим самим вирвавши від-
строчку у розпуки, Юлія з потроєною енергією взя-
лася до останніх приготувань, перетрусила усі ко-
мори і шафи, не дозволяючи пам'яті ні на мить за-
триматися на видобутих із найдальших схованок
реліквіях дитинства, розвела на городі кострище і
спалила там дві ветхі ковдри, просякнуті незабут-
німи пахощами казкових ночей на сіннику, п'ять
вицвілих іще за шкільних часів суконь, дванадцять
пар взуття, починаючи з потрісканих білих туфель,
у яких бігала до клубу, і кінчаючи важезними ма-
миними чобітьми, заскорузлими від топтання у баг-
ні і гної настільки, що й горіти не хотіли, а вперто
корчилися у полум'ї і вивергали задушливі хвилі
смороду, а також цілий мішок обстріпаних, дірявих
рушників і рушничків, без яких неможливо обійти-
ся у сільській кухні, ганчірок і ганчірочок усіх сту-
пенів запраності: для витирання коров'ячого виме-
ні, для протирання столу, для миття фікусів, для
відкривання гарячих дверцят у грубці, для накри-
вання діжки з квашеними огірками і ще бозна для
чого, про що Юлія встигла вже забути.
Увесь час, поки Юлія металася між вогнищем і
переколошканою хатою, її не полишало відчуття,
що з мамою у незайманій досі спальні щось коїть-
ся. Вона заходила, придивлялася, питала, чи не тре-
ба чого подати, виходила, знов бралася загортати,
пакувати і перев'язувати, а в полишеній нею тиші
поновлювався рух незримої роботи. І ще їй здава-
лося, що мама крізь двері і стіни зачаєно слідкує
за приготуванням, тож, коли на порозі з хати її наз-
догнав сторожкий голос: «Доню, не займай це», -
навіть не здивувалася. Повісила на цвяшок «це»-
недоїдений міллю батьків кожух, з яким пов'язу-
вала один-єдиний спомин: безперестанне надривне
бухикання, - тихо зайшла у спальню.
- Досить уже, доню,-сказала мама схожим на
свій звичайний голосом. - Либонь, втомилася біля
мене бігати. Ось устану та хоч вечерю зварю...
Вона таки справді встала, але не заради вечері,
як здогадалася Юлія, а щоб оборонити друзів сво-
єї пам'яті від вогню. Тоді Юлія нарешті дозволила
смертельній утомі накрити себе з головою і, не до-
чекавшись вечері, заснула на дивані між безладу
розкиданої білизни, пальт і сорочок.
Виборсувалася вона зі сну довго, не знаходячи,
за що зачепитися кволою свідомістю, провалювала-
ся у темряву, виринала, аж доки в один із просвіт-
ків натрапила напівприплющеними очима на годин-
ник і підскочила: «Господи, початок на одинадця-
ту!» Тієї ж миті з кухні долинуло повне колишньої
співучості:
- До-о-оню-ю! Сніданок на столі-і!
Юлія потягнулася усіма занімілими м'язами, при-
браною кімнатою продибала до вікна і наче вперше
побачила білий-білий, чистий-чистий новонародже-
ний світ - як її неосяжна радість.
«Об'ява.
23 лютого о 16 годині в Голубій кімнаті відбу-
дуться збори, присвячені Дню Радянської Армії,
На порядку денному:
1. Доповідь. Читає Тато».
Об'ява була написана червоним фломастером
акуратним учнівським почерком, але після першого
ж пункту хтось неоковирно дописав синім: «-Пода-
рунки вручатиме Мама». Далі йшло таке:
2. Усі вітають Чоловіків».
Синій фломастер виправив велике «Ч» на малень-
ке, двічі розгонисте підкреслив і написав збоку:
«Ха.Ь
«Потім буде спиктакль», - серйозно сповіщав
червоний фломастер, а синій, вималювавши на цій
бездоганній каліграфії пузате «е», вже реготався:
«Ха-ха-ха!»
Юлія прочитала пришпилене кнопками до вхід-
них дверей оголошення і засміялася.
- Це наші близнюки стараються, - пояснив Па-
вло Сергійович. - П'ятикласники.
- Хлопчики?
- Він і вона, Андрій і Тетяна, причому об'яву
писав Андрій, а виправляла сестричка.
Юлія ковзнула поглядом вище - білий двоповер-
ховий особняк привітно світив широкими чистими
вікнами, прибраними мереживними фіранками і
цикламенами.
- Окрім вашої сім'ї, тут іще хтось мешкає? -
поцікавилась неуважно.
- Ні, тільки ми, - трохи загадково усміхнувся
Павло Сергійович і розчинив перед нею двері.
Роздягалися у доволі просторому коридорі, який,
власне, і коридором важко було назвати: окрім ша-
фи для одягу, тут стояло велике люстро, два крісла,
завалений газетами столик, на стінах висіли фото-
графії та малюнки. З глибини дому долинав гамір
багатьох голосів. Юлія причесалася перед дзерка-
лом, поправила комір на святковому червоному
платті, піймала у люстрі ніжний погляд хлопця і
винувато усміхнулася у відповідь. Вона завжди ус-
міхалася так, коли ловила його відверті погляди
або коли він пробував заговорити про свої почуття.
І той одразу замовкав, відвертав очі.
- Це малюнки Андрія і Тані?- спитала, аби по-
рушити незручну мовчанку.
- І не тільки їхні. Це, так би мовити, виставка.
У нас тут без кінця проводяться якісь виставки, кон-
курси,-стримано пояснив Павло Сергійович.
Вона засміялася:
- Ви теж берете в них участь?
- Іноді.
- Це ваш автопортрет?
Юлія показала на малюнок, що зображував бра-
вого вусатого міліціонера із собакою. Собака рвав-
ся до кудлатого здоровенного бандита, а той, здій-
нявши руки догори, плакав від страху. Сльози були
вималювані з видимим задоволенням і скидалися
на разок намиста.
- Це так уявляє мою службу племінник Вітя.
Він теж мріє стати міліціонером, - нітрохи не об-
разився на Юліїні кпини господар. - Ходімте зна-
йомитися?
У просторій, обклеєній блакитними шпалерами
кімнаті було стільки людей, що запам'ятати усі іме-
на з першого разу здавалося неможливим. Тим
більше, шо й дітлахи підходили, простягали руки
для знайомства.
- Це все ваша сім'я? - пошепки спитала Юлія.
- Майже, - усміхнувся той. - Наших тут семе-
ро дорослих і п'ятеро дітей.
Чим далі слухала вона пояснення Павла Сергі-
йовича, тим більше дивувалася. Голуба кімната мо-
гла стати конференц-залом, танцзалом, спортзалом,
театром - дивлячись, що затівали дорослі та діт-
лахи. Сьогодні це було кафе, і гості та господарі
всідалися до вечері. На довгому столі Юлія не по-
мітила жодної пляшки спиртного. «Адже тут ді-
ти», - зауважив Павло Сергійович.
І «доповідь» Тата - високого привітного чолові-
ка, і вручення подарунків, на яке охоче вишикува-
лись усі чоловіки від найменшого до найстаршого,
і поцілунки невеличкої сивої Мами, для яких чоло-
віки слухняно схиляли голови, раз по раз приму-
шували Юлію ніяковіти. Було у цьому щось таке
інтимне, не для сторонніх очей, що вона відчула
себе на мить зайвою. А ще з'явився острах-така
незахищена відверта любов світилася у кожного в
очах, таке неприховане розчулення викликали ди-
тячі віршики і наївна вистава про перевиховання
неслухняного горобеняти Ціня-Ціріня.
Потім, коли діти пішли спати, а дорослі пили ви-
но і танцювали, Юлії знову було дивно, що почува-
ється тут майже так, як колись з Антоніною. Тан-
цювали парами, далі колом, іноді хтось ко.ю роз-
ривав і намагався заплутати вервечку танцюристів,
тоді вона з гамором розпадалася, щоб через мить
знову утворити коло. Після такої плутанини Юлія
врешті загубила Павла Сергійовича і опинилася бі-
ля його брата, чорнявого, ставного красеня.
- Ви, мабуть, рідко ходите на танці? - гукнув
той до неї.
- А як ви вгадали?
- Ви танцюєте, наче робите дуже відповідальне
діло!
Вона не образилася, теж засміялася, але танцю-
вати покинула. Павлів брат не полишив її, привів
до столу, налив вина і сказав:
- Забудьте, що ви серйозна особа. Забудьте, що
у вас вдома тисяча клопотів. Розслабтесь, підко-
ріться музиці так, щоб і кров у такт із нею пульсу-
вала. А то ви танцюєте і бозна про що думаєте.
А ви взагалі не думайте!
- Ви учитель танців? - спитала Юлія.
- Я учитель фізики, - сказав він і потяг її у
коло.
Юлія спробувала зробити так і раптом відчула,
що летить наче на хвилях, що тіло її легке й слух-
няне, відчула, яка це невимовна насолода - летіти
отак і летіти. Отаку невагому, крилату і спіймав її
серед кола Павло Сергійович.
- Я б хотіла жити в такому ломі,- зітхнула
вона.
Притримав її в обіймах, поривався щось сказати,
але - випручалась, пішла танцювати знову. Та ось
коло порідшало, мужчини стали біля вікна, пуска-
ючи дим у відчинену кватирку, заговорили про своє,
і Юлія засумувала - свято закінчувалося! Павло
завважив смуток, спитав:
- Кави хочете?
Юлія здогадалася, що кава буде не тут, а десь в
іншому місці, де вони залишаться тільки вдвох, зля-
калася на мить, але тут-таки й посміялася з свого
страху, відповіла:
- Хочу.
Вони вислизнули в коридор, гвинтовими сходами
піднялися на другий поверх, минули ще один дов-
гий вузький коридор і опинилися в невеличкій кім-
натці. Ще коли Юлія була студенткою і мріяла про
окреме помешкання, їй уявлялася отака кімнатка:
із книжковими шафами, килимом на стіні, з пле-
дом на розкладному дивані, з паласом на підлозі,
з ясно-зеленою лампою на письмовому столі біля
широкого вікна. «Як у господа у вусі»,- сказала б
мама. Ще раз роззирнулася по кімнаті, простягла
руку до столу, взяла крайню книжку: «Карний ко-
декс Української РСР».
- Ви вчитеся?
- Так, на четвертому юридичного.
- І ким ви тоді будете?
- Адвокатом.
Юлія поміркувала над тим, що вона досі знала
про адвокатів. По паузі спитала:
- Ви захищатимете злочинців?
Павло Сергійович поставив на стіл дві чашечки,
цукор, обернувся до неї.
- Через раз, - сказав безтурботно. - І злочин-
ців, і порядних людей.
- Але ж це аморальної - обурилася вона.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11