Алла Тютюнник. Тридцяте літо
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11
так вона старається зберегти спокій.
Славко мовчить, втупившись у підлогу. Злякана
Галя відкладає голку. Юлії так не хочеться вірити,
що «Органної меси» у неї вже немає., що саме цю
касету Славко заповнив ненависним витіям, аж во-
на хапається за останню крихту надії на чудо:
- Покажи мені касети, - наказує скрижанілим
голосом.
- У мене їх зараз нема.
- Де вони?
Мовчання. Славко рвучко підводить голову.
- Юлю, чесне слово, вони мені були дуже пог-
рібні,-зазирає їй в обличчя.-Звичайно, краще
було б спитати, але... Я хотів зробити сюрприз...
«Ти його й зробиві», - лютиться Юлія.
- Та я ж не для себе старавсяі -обурюється її
мовчанням Славко. - Я хотів для всіх нас!
- Одного разу ти вже мене ощасливив своєю
«музикою», - рівним голосом нагадує Юлія.
- Та не в музиці справа, не в музиції Ти знаєш,
скільки зараз коштує переписати пристойну музи-
ку? П'ять-десять ре за касету! А за вищий клас і
більше!
- Ти платив гроші? - тихо жахається Галя.
- Та не платив я1 Кравчук організував задар-
ма. А тепер мені за них плататимуть. Уже пла-
тять! - переможно виймає з кишені два папірці,
кладе посеред столу. - За один вечір - двадцят-
ка! А ти ридаєш за Бетховеном...
Він ображено копилить губи, та помітно, що хлоп-
ця розпирають гордощі.
- Ви уявляєте, як ми тепер заживемо? - не мо-
же втриматись у ролі скривдженого. - «Офіціант,
шампанське й ананаси! Продавець! Загорніть шубу
для моєї дружини! Ні! Загорніть дві шуби»!
Юлія отетеріло дивиться, як він кривляється пе-
ред нею, підморгує, мало не стрибає на радощах,
і в неї здригається рука - так хочеться заліпити
потиличника. Той ловить її погляд, спиняється нав-
проти, похитуючись із п'ят на носки, декламує:
- Ю-лі-є! У мене є чотири касети класної музи-
ки і череда бажаючих її переписати. Тепер я можу
купити іще скільки завгодно касет і позаписувати
твої улюблені треньки-бреньки. Ти що, не віриш?
- Отже, торгуєш музикою? - питає Юлія.
- Хо! Зараз вона почне мені мораль читати!-
пускає очі під лоба хлопець. - Не надривайся! Бу-
ду торгувати! Інші торгують, а мені не можна? Чо-
му? Та за такі гроші я чим завгодно торгуватиму!
- Кравчук дав тобі переписати диски задарма?-
вступає в розмову Галя.
По сторожких нотках у голосі дівчини Юлія здо-
гадується, що сюрпризи на сьогоднішній день ще
не скінчилися.
- Задарма, а що? - наїжачується Славко.
Галя вагається, позирає то на нього, то на Юлію,
.потім рішуче встає.
- Стоп!-перепиняє її хлопець.-Ти куди?
- Ідіот!-у безсилому обуренні кричить дівчи-
на. - Який ідіот! І я, дурна, вуха розвісила... - не
може випручатися із Славкових чіпких рук.
- Пусти її, - наказує Юлія.
Обернувся - обличчя збуряковіле, очі зацьковані:
- Ні в чому я не винені
- Ходімте, покажу! - ковтає сльози дівчина.
Здерев'янілим кроком Юлія проходить повз хлоп-
ця, іде до сусідньої кімнати. Подушки, простирад-
ла, ковдри розлітаються з-під рук Галі по підлозі...
Джинси! Чотири джинсових костюми, косметика,
бюстгальтери...
- Що, заявляти побіжите? - питає Славко.
Жінки не озиваються, стоять, опустивши руки, не-
стямно дивляться на розкидане добро.
- Та що я такого зробив, що? Ну попросили
хлопці взяти на кілька днів, ну, віднесу завтра -
і все! Чого ви паніку підняли? Що я, украв? Чи
вбив кого? Я ж хотів краще для всіх зробити! Ех
ви... Гроші ніс - радів, як дурний...
- Скажи, - навіть голос у Юлії ватяний, чу-
жий,- тебе цікавить що-небудь, окрім грошей?
- Мене дуже багато чого цікавить! Та хіба я
винен, що без грошей ні до чого не підступишся?
...У них з Антоніною ніколи не бу-
ло вдосталь грошей, а прот е...
- Чи відомо тобі...
- ...що не все продається і не все купується? Ви-
капана моя мамочка! А я хочу іще й того, що про-
дається!
- Так зароби і купуй!
- І зароблю!
- На касетах! По п'ять ре за класів -.музику!
- А що, тягти лямку за копійки, як оце ти, кра-
ще? Я не хочу так жити!
З непідробним страхом хлопець відмахується від
Юлії.
- І як же я живу? - торопіє вона.
- З ранку до вечора - робота, робота, ще й вдо-
ма сидиш, малюєш, ні розваг, ні друзів.
...Убийте його -в нього немає дру-
з і в...
- Твоїх друзів я бачила,- каже Юлія.
- Ну й що? А мені з ним весело! Ве-се-ло, ро-
зумієш? Про них не пишуть в газеті: беріть прик-
лад! Але вони вміють жити і веселитися.
- Я бачу, - киває на джинси Юлія.
- Ах, які вони беки! - підкочує очі Славко. -
А хто-не бека? Ви з Петрявічюсом оформили ме-
не штукатуром третього розряду, комбінат зарпла-
ту платить, а за що? Де та стіна, яку я штукатурив,
га? Та ти подивися навколо! Про нашого Дорошен-
ка в газеті пишуть. А якби його жінка не спекулю-
вала килимами, купив би він собі «Жигулі»? Чорта
з два! А я ла нього рівняюся і теж хочу їздити,
а не ходити !
- Та що ж ти за цяця, щоб і собі «Жигулі» ви-
магати? - приступає ближче Юлія. - Ти ж іще ні-
хто і ніщо, ти не заслужив навіть ту зарплату, яку
тобі випросив на злидні Петрявічюс...
- Стоп! - люто мружиться хлопець. - Я ніщо,
так? А ти хочеш це ніщо навчити жити, так? А са-
ма ти хто? Ну хто? Та ти ж...
Не встигла зрозуміти, як це сталося: рука сама
злетіла вгору-лясь!-і Славкова щока пішла
червоними плямами. Той тільки стиснув кулаки,
всміхнувся криво, недобре:
- Давай, давай! Аякже, ти ж наша благодій-
ниця!
- Геть,-нараз охрипнувши, наказала вона.-
Негайно забирайся звідси, чуєш?
Глипнув вовком, згріб у торбу джинси, пішов у
коридор.
- Славику, ти куди? - кинулася з плачем
Галя.
- Туди, де весело! - гарикнув щодуху, аж Юлія
здригнулася.
- Славику, що ти... Славикуі
- Гроші не забудь! - гукнула з! спальні Юлія.
- А то за Бетховена, щоб ти не ридала!
- Славику...
Грюкнув дверима з усієї сили, дрібно прогупо-
тів сходами. Юлія ще трохи почекала - ні звуку.
Вийшла в коридор: на ящику для взуття сидить
скоцюрблена Галя, тихесенько плаче. Погладила
дівча по голові, обняла:
- Іди спати. Побігає й вернеться.
«А як не вернеться»? - подумала з каяттям і три-
вогою.
...Поговорити б із ким-небудь. Просто посидіти й
поговорити. Або поблукати й поговорити...
Юлія дивиться на годинник: іще тільки пів на
сьому! Додому не хочеться, нікуди не хочеться, хо-
четься кого-небудь для розмови. Ось телефонна буд-
ка. Можна зайти й подзвонити.
Юлія заходить, шукає у сумці монету. Кому б йо-
го й справді подзвонити? Стоїть, перебираючи в па-
м'яті номери телефонів. Антоніна, Макарчучка, Ва-
силь, приятель Василя, інститутські подруги... А
справді, чому б не подзвонити котрійсь із них? «Пре-
красна п'ятірка»! Були ж колись нерозлучні, стіль-
ки років... Світлана і Кіра заїхали до білих ведме-
дів, а Нінка з Людмилою тут, поруч... Після поба-
чень і поцілунків, розімліла від невмілих хлоп'ячих
обіймів, Нінка забиралася до Юлії під ковдру, і її
палкий шепіт, її переможний сміх не давали нікому
заснути. Осатаніла Людмила брала графин з водою
і поливала їх обох, і тоді здіймався такий шарварок,
що годі було й думати про сон, навіть Кіра, яка уму-
дрялася спати в гармидері студентських перерв між
лекціями, і та продирала очі, і до ранку вони гово-
рили. Про що ж вони тоді стільки говорили?..
Юлія здригається: хтось нетерпляче стукотить
монетою об скло. Юне дівчисько тицяє пальчиком у
зап'ястя - час іде! Вона виходить, так і не подзво-
нивши, дивиться на годинник. За двадцять хвилин
сьома. Мокрими гомінкими вулицями бреде у пошу-
ках іншого телефону. Наче острівець, обминають її
швидкі потоки людей, вливаються у знадливо роз-
чинені двері, вихлюпуються, завихрюються на тро-
лейбусних зупинках-останні сплески часу пік.
Юлія прискорює кроки: телефон! Постоявши біля
нього, рушає далі. У Нінки чоловік, двоє дітлахів,
вічно киплячі каструлі на плиті, навіки увімкнута
пральна машина, ні на хвилину не замовкаючий те-
лефон, очманілий від безугавності телевізор... Тиха
Людмила просякнута духом ліків і скорботи...
Тепер, коли Юлія вирішила не дзвонити, телефо-
ни вигулькують на кожному кроці. Вона не витри-
мує, намацує в кишені монету. «Алло, слухаю вас»,-
звучить у трубці знайомий голос, і аж тепер Юлія
здогадується, що перебрала навіть інтонації Анто-
ніни. «Слухаю вас»,- повторює Антоніна, і Юлія
повільно натискає на важіль.
Знов хімчистка й кафе, «Овочі і фрукти», зблис-
ки коштовностей у вітринах ювелірного, театр...
«Може, в театр?» - вагається одну секунду, але хо-
ди не вповільнює: нащо їй ті штучні сльози і вдавані
страждання? Хоч як тужся, а не зможеш не помі-
тити, що на Марусі спідниця от-от трісне, а у Гри-
ця залисини і мішки під очима...
Юлія раптом спиняється і проводить рукою по
обличчю. Але афіша, яка її так вразила, не зникає,
і Юлія перечитує знову: «Клуб для тих, кому за
тридцять, запрошує...» Вона починає дрібно трем-
тіти від стримуваного сміху, давиться ним, затис-
кає долонею рота і так біжить далі, а свавільна
уява малює їй велику залу і її саму у тій залі за
столиком, де вона жде, щоб хтось підійшов і заго-
ворив нарешті, і це так смішно, так невимовне сміш-
но, що вже немає сили утримати в собі той сміх.
«12 грудня.
У нашій хаті - майже надприродна ідилія. Ми,
всі троє, не говоримо одне до одного, а туркочемо,
як голуби. Правда, один «голубок» має досить по-
скубаний вигляд-синець на півщоки, губа роз-
бита, рука в гіпсі. Такий він прийшов звідти, «де
весело». Галя гірко ридала, я сміялася - кіно! Піз-
ніше він розказав нам доволі печальну історію.
Виявляється, Кравчука через кілька днів упійма-
ли («застукали») із тими самими джинсами - пра-
вив за них «двісті ре». Впіймав наш вельмишанов-
ний Павло Сергійович і, коли приїхав робити об-
шук, знайшов у квартирі шахрая не лише бюст-
гальтери та штани, а й нашого переляканого «го-
лубочка». Не знати чому, грізний Павло Сергійо-
вич Славка не зачепив, а був з ним дуже чемний
і навіть поцікавився моїм здоров'ям. Як про все це
дізналися приятелі Кравчука, невідомо, але вони
вирішили: Славко- «підсадна качка», тобто піді-
сланий міліцією. Далі всю цю історію слід було б
розмножити друкарським способом як ілюстрацію
до тези: життя - найкращий учитель. Я, правда,
не дуже вірю, що Славко отак зразу й перевихо-
вався, але настраханий зараз добряче. З дому не
виходить-зламані два пальці. Здригається, коли
хтось човгає повз наші двері. Галя сама бігає в учи-
лище, на роботу, в магазин, готує вечерю і лащи-
ться до мене, мов кошеня. Мабуть, через те, що я
роблю вигляд, наче нічого не сталося. Галя - гар-
не дівча, і мені шкода, що їй так не пощастило на
цього лобуряку (наче мені-пощастило!). Усі дні,
поки Славка не було, вона намагалася переконати
мене, що не такий він уже пропащий, що добрий,
чуйний, тільки легковажний і не завжди думає пе-
ред тим, як щось сказати або зробити. Нічого собі
«тільки»!
Говорили ми і про неї та її маму. Виявляється,
Петрявічюс просто нагадав їй, що через десять-п'ят-
надцять років ніяким чоловікам вона не буде по-
трібна, і дочці не буде потрібна, коли так повелася,
і до онуків її не допустять, то й лишиться під ста-
рість сама-самісінька. «Яких іще онуків?!» - заве-
рещала та. А Петрявічюс їй спокійно: «Таких, як
і в людей. Перший незабаром народиться». Отут
жінка злякалася. Хотіла забрати дочку додому, та
новий чоловік уперся. Мовляв, не послухала мате-
риної ради, нехай тепер скуштує самостійного жит-
тя. А коли дійшло до сварки, прямо заявив: «Ми
так не домовлялися, щоб тут іще й діти жили. Я ж
своїх сюди не тягну! Ми як сходилися? У тебе квар-
тира, у мене машина, а діти вже дорослі, хай самі
про себе дбають». Відкіля тільки береться отака
гидь? Просто страшно стає, коли подумаєш, що лю-
ди можуть іще й отак жити. А Галина мати нічого,
так з ним і живе. «Це ж у неї вже третій,- каже
Галя.- Офіційно - третій!» Після таких історій по-
чинаєш думати, що у тебе життя склалося просто
щасливо. Галя сказала якось: «Ви мені ближчі за
маму. І чого ви не моя сестра?» Я злякалася: до-
сить з мене відповідальних ролей. Але - яке «до-
сить»? Вони усе одно тут, поруч, і хочеш не хочеш,
а нікуди не подінешся від цієї триклятої відпові-
дальності. От і з Славком: побігла до Павла Сер-
гійовича, просила, щоб не чіпав поки хлопця, може,
йому і одного добрячого прочухана вистачить. Тепер
думаю: а раптом не вистачить? Раптом я своїм за-
ступництвом тільки нашкодила? Виявляється, мені
страшенно жаль дурного цуцика! А скільки ж разів
ладна була його відлупцювати! А тепер готуються
до весілля. І треба признатися - не без хвилюван-
ня. А строк мого весілля минув. Але про це не мож-
на думати. Краще взагалі не згадувати.
Хоча - неправда, не краще. Буду пам'ятати все,
що було зі мною в житті гарного. І Василя...»
У п'ятницю годині об одинадцятій почав іти сніг.
Три жінки мовчки працювали кожна за своїм сто-
лом і не бачили, як повз вікно пролетіла спочатку
пелехата сніжинка, потім кілька, а потім посипало
рясно-рясно. Юлія саме вивчала каракулі новояв-
леного відкривача велосипеда,- серед раціоналі-
заторів такі часто трапляються,- коли почула зди-
воване;
- Сніг іде!
Це сказала сіренька тиха Лідія Юхимівна. Вона
зняла окуляри і зачудовано дивилася у вікно, де
повільно, урочисто, безшумно пропливали великі -
аж не вірилося, що такі бувають,-сніжинки. Юлію
вразило обличчя жінки - таке воно було святкове,
лагідне, відкрите. Вразило, бо досі Юлія ніяк не
могла запам'ятати його - здавалося, з Лідією Юхи-
мівною можна десять разів знайомитися, а на оди-
надцятий, зустрівши її на вулиці, не впізнати.
- Нарешті! - озвалася зі свого кутка Макарчуч-
ка.- А я вже думала: Новий рік без снігу зустрі-
немо.
Вона встала, пройшла до вікна, і Юлія з подивом
помітила, що зів'яле обличчя начальниці теж сві-
титься незнайомою лагідністю.
Всі троє замовкли, заворожено спостерігаючи ти-
хий лет снігу. Юлії пригадалися інші зими і вона
сама-кожного разу інша-посеред однакових
снігів.
- У сорок четвертому, пам'ятаю, теж ішов такий
сніг,-сказала Макарчучка і замовкла.
Юлії раптом стало нестерпно соромно за всю по-
передню зневагу до цієї немолодої і, либонь, теж
не дуже щасливої жінки.
- Скільки вам тоді було років, Раїсо Петрів-
но? - спитала вона, уявивши війну і зиму.
- Вісімнадцять,- зітхнула жінка.- Я другий
рік працювала на фермі у німця, і коли наступав
отакий холод, грілася вночі біля корови... Флора її
звали. Добра була корова.
Незрозуміла тривога навалювалася на Юлію, ду-
шила груди. Вона раптом уявила Макарчучку мо-
лодою, без жодної зморшки дівчиною, уявила, як
та притискається вночі до теплого черева худобини,
і ледь не заплакала.
- А ми тоді рили ямки в землі, щоб зігрітися,-
озвалася Лідія Юхимівна.
- Де? - Юлія нервово повела плечима, пробую-
чи вивільнитися від тієї тривоги.
- У Саласпілсі, в дитячому концтаборі...
І знову запала тиша. Юлія дивилася на сніг, аж
доки їй не здалося, що білий рух триває від дня со-
творення світу і відтоді ж вона дивиться на нього.
Незбагненна тривога накочувала на Юлію, і спа-
дала, і знов накочувала - ішов сніг! І їй хотілося
бути доброю до бідолашної дівчини, чия сплюндро-
вана молодість лишилася в снігах чужого краю, і
до немічного обезкровленого чужинцями дитинчати,
котре крізь інші сніги доривалося до тепла рідної
землі, і до двох літніх жінок, які нічого вже не мо-
жуть змінити у споминах про сніги. Вона заварю-
вала їм чай, подавала газети, усміхалася на кожне
їхнє слово - бо чим іще могла спокутувати вчораш-
ню байдужість? І цілий день їй щеміло у грудях від
жалю, радості і передчуттів.
А увечері три жінки вийшли у хурделицю, міцно
тримаючись попід руки. Сніг летів їм в обличчя,
жінки мружилися і невдовзі наштовхнулися на по-
стать у довгому шкіряному пальті.
- Добрий вечір, Юліє Гаврилівно,- сказав той,
кого вони ледве не збили з ніг.
То був Павло Сергійович. По його обличчю Юлія
зрозуміла, що біля комбінату він опинився не ви-
падково і що тепер, забачивши її в товаристві ко-
лег, не знає, з чого почати.
- Юлю, це твій кавалер? - упівголоса спитала
Макарчучка, штовхнувши її ліктем під бік.
Навіть у притлумленому снігом світлі підсліпува-
тих ліхтарів було помітно, що хлопець почервонів.
- Ага! -лагідно погодилася Юлія.-Це мій ка-
валер. Прошу знайомитися.
Лідія Юхимівна діловито протерла окуляри, Ма-
карчучка стягла з руки рукавичку. Павло Сергійо-
вич потис обом руки, щоразу чітко вимовляючи своє
ім'я.
- А вона у нас скромниця! - зауважила Юліїна
начальниця.- Жодним словом не обмовилася, що
має такого гарного хлопця.
Юлія чомусь не розсердилась на Макарчучку, а
тільки розсміялася.
- А правда, гарний? - спитала у жінок, і ті дру-
жно погодилися,
Павло Сергійович, по всьому, був уже не радий,
що прийшов, і від нетерпіння переступав з ноги на
ногу.
- І Юлія у нас гарна, ви її бережіть,- напучу-
вала хлопця розчулена Раїса Петрівна.
Хлопець готовий був утекти. І Юлія взяла його
під руку, ласкаво усміхаючись, сказала до жінок:
- Ми, мабуть, підем, бо можемо в кіно спізни-
тися...
Ті закивали дружно, заспішили прощатися. А ко-
ли вони розчинилися в сніговій круговерті, Юлія ви-
пустила руку сердитого Павла Сергійовича і щиро
розсміялася.
- Ви насправді збираєтеся в кіно? - поцікавив-
ся той непевним голосом.
- Ні, не збираюся!-заявила Юлія крізь сміх.
- Навіщо ж сказали?
- Сказала, бо, по-перше, я від природи брехуха,
а по-друге, не маю наміру цілий вечір слухати, яка
я хороша,- я й сама це знаю! - зробила круглі очі
і пихате обличчя.
- Що це з вами? - все ще непевно усміхнувся
Павло Сергійович.
Паша-Павлик позирав недовірливо, повільно
йшов поруч. Юлія завважила, що він збирається
поминути парк, взяла його за руку, потягла до
алеї.
- А ви вмієте веселитися, Павле Сергійовичу?
Секунду він зосереджено споглядав її збуджене
обличчя, потім якось змінився на виду, стрельнув
лукавими очима вздовж алеї, гукнув; «Умію»-
і Юлія заборсалася в снігу, задихаючись від сміху
в його дужих руках. Згребла повну жменю снігу,
увіпхнула кривдникові за комір, і поки той, кумедно
повискуючи, витрушував його, побігла на світло.
- Ви справді любите веселитися? - наздогнав її
хлопець.
- Справжніше не буває,- призналася, легко зіт-
хнувши.- Всі люблять. Не всі вміють.
- А коли я запрошу вас на новорічний вечір,
прийдете?
- Куди?
- До мене додому. Звичайно, коли вас іще ніхто
не встиг запросити...- Упіймав її сторожкий погляд
і поспішно додав: - У нас велика сім'я, і всі люб'
лять веселитися.
- Ніхто нікуди мене не запросив... але у мене
теж щось схоже на сім'ю...- нерішуче боронилася
Юлія.
-А ви і їх беріть.
Вона уявила себе, Славка і Галю серед незнайо-
мих людей і почала придумувати, як би зручніше
відмовитися.
- Тільки нічого не вигадуйте, - попросив хло-
пець.
- Гаразд,- засміялася без тіні зніяковіння.-
Не буду. Але й погодитися отак зразу я теж не
можу.
- Ну, тоді давайте не одразу,- порадив він.-
Хай буде поступово. А тепер ходімте, я вам щось
покажу.
Вона рушила слідом, не допитуючись ні про що,
не здивувалась, коли прийшли до виставочного за-
лу, з веселим послухом дозволила відвести себе у
найдальший куток і тільки там, глянувши на полот-
но, біля якого спинився Павло Сергійович, відчула
щось схоже на легкий поштовх землетрусу. Але то
було усього лиш її сполохане серце, яке впізнало
дихання квітучої весняної ночі, найстаріше в світі
дерево із птахами у кроні, впізнало неприкаяного
змія з тисячолітньою втомою у зелених очах. Та
найбільше Юлію вразила безтурботна Єва з над-
кушеним яблуком у руці - безтурботна, безстраш-
на і щаслива. Тріпотіло до неї усім своїм цвітом
дерево, зачаєно, сторожко чекав хоча б випадкової
її ласкавої уваги самотній змій, зліталися на плат-
тя метелики, тулилися до легких сандалій, від яких
у Юлії і досі лишилися білі смужки на засмаглих
ногах, жабки і ящірки.
Юлія раптом згадала слова Василя: «Всесвітня
мати». Художник теж побачив у ній всесвітню ма-
тір. Тільки Василь волів сам-один пити з того дже-
рела, а художник... захлинаючись від любові, він
усьому світові розказував про свою Єву. І видно
було, що й те яблуко, надкушене молодими зубами,
ніколи не зможе бодай на крапелину применшити
її щастя, а тільки дасть усвідомлення своєї життє-
дайної сили.
- Ви тут зовсім інша,- наздогнав її на нічній
площі між мурів і садів знайомий голос.
- Так,- коротким рухом вивільнилася від на-
слання.
- Мабуть, він вас любив,- чи то спитав, чи то
просто сказав Павло Сергійович.
- Не знаю.
А сама вкарбовувала у пам'ять: В. Л. Костець-
кий, «Спокушання Єви». Костецький, Костецький...
Стрімко подалася назад, до сонної дами при
вході.
- Що це за виставка?
- А ви хіба не прочитали на афіші? - здивува-
лася та.- Це звіт молодих художників області,
із тих, хто зацікавив громадськість...
«Костецький. «Спокушання Єви».
- ...оригінальністю, новаторськими пошуками.
«Костецький...»
Тільки на вулиці Юлія спитала себе: «Ну а далі
що?» Розхитана земля зупинилася і примовкла:
відповіді не було.
- Таки давайте сходимо в кіно,- озвалася Юлія
до мовчазного супутника, аби не чути благань по-
кинутого змія.
Але пізно вночі в своїй кімнаті вона довго си-
діла перед дзеркалом, пробуючи усміхнутися, як
Єва.
«Здрастуй, дочко! Чи не вигнала ти своїх дармо-
їдів? Коли вигнала, я приїду, а ні, то бувай здо-
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11