Алла Тютюнник. Тридцяте літо
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11
— Ну от коли Славко посварився зі своїми, ви ж
йому просто ключа дали—і все. І не випитували,
що, та як, та хто винен, не повчали. — Галя опус-
тила очі і тихо продовжила:
— І від міліції нас ховали... Будь-хто інший сам
заявив би на нас... Ну, може, не в міліцію, але бать-
кам сказав би...
— І правильно вчинив би, — невесело усміхну-
лась Юлія.
Вона почувалася страшенно ніяково і не знала,
як урвати розмову.
— От бачите! — переможно вигукнула дівчина. —
Ви ж не така, як усі! Бо хоч і думаєте, що ми не-
правильно зробили і що нас треба видати батькам,
але не нав'язуєтесь з тими думками!
Юлія спробувала згадати: невже й вона у сім-
надцять років могла про таке й отак говорити? Під
вікном прошурхотіла машина. Слава богу, полег-
шено зітхнула вона й наказала Галі:
— Хапай торбу і — хутенько вниз!
Але дівчина вирішила будь-що договорити.
— Гадаєте, ми не розуміємо, що вам може бути
через нас? А ви не злякалися. Ми навіть до друзів
наших не могли б отак...
Юлія підхопила валізи і рушила до дверей, щоб
не слухати далі. Галя подибала слідом.
— Славко певен, що, коли б навіть він утік із
тюрми і прийшов сюди, ви б його не видали...
— Неодмінно видала б!— взуваючись, буркнула
Юлія. — Ти його попередь про всяк випадок.
— Ну...—дівчина замислилася,—а, приміром,
сто карбованців, якби попросив, дали б?
Юлія розігнулась, взяла валізи.
— Спочатку їх треба мати, — зауважила через
плече.
— Ну, так, звичайно, а якби мали — дали б! І не
допитувалися б навіщо. Така ви людина... — цві-
рінчало позаду невгамовне дівча.
Хотіла б я про когось так думати, мовчки всміх-
нулася Юлія. Ну й критерії: сховали б, дали б! Не,
може, найлегше—дати гроші, не питаючи навіщо,
аби ніякої відповідальності, ніякого клопоту! Або
золоту обручку...
Вода була саме така, як їм і хотілося, — синя-
синя, ласкава-ласкава. І трава — густа й запашна,
з високими острівцями м'яти. Хлопець і дівчина
ще на ходу позривали одіж, підстрибом помчали
до річки.
— А ти що, не збираєшся купатися? — спитав Ва-
силь схилену коло харчів Юлію.
— Так діти ж голодні...
— О пані, ви така зворушлива у ролі дбайливої
няньки! Який жаль, що завтра вам доведеться з нею
розпрощатися!
Василь заломив руки і пустив очі під лоба. Рап-
том він гарикнув:
— Ану знімай плаття! Курчат вони і без твоєї
допомоги знайдуть,
Юлія слухняно роздяглася і пішла за Василем
вздовж берега. Пригадався такий самий літній день
і як вони з чоловіком подруги, Славком та Оксан-
кою наввипередки мчали до води. А де ж була Ан-
тоніна? Юлія виразно побачила схилену постать
подруги — як завжди, та готувала їм попоїсти на
траві. І коли мокрі купальники знеможено падали
довкруг скатертини, на них чекав справжній бан-
кет—молода картопля, малосольна тюлька, трохи
зеленої цибулі, і перець, і часник — вони аж вища-
ли від захоплення.
Юлія обережно торкнула воду ногою, зайшла по
груди і аж потім попливла. 1 тієї ж миті забула про
все на світі. Нічого так не любила, як воду,— ріки
й озера, дощі й моря, струмки й криниці—любила
дивитися, торкатися, пити, занурюватися, ніщо, як
вода, не повертало юності. «Ти!» — сказала собі
Юлія і засміялася. Бриніла на грудях ріки молодо,
пружно, аж кожна клітина у ній раділа. Натішив-
шись плаванням, лягла на спину, приплющила про-
ти сонця очі. Прилетіла прозора блакитна бабка,
покружляла, всілася на лобі. Бабка чистила ніжки
й лоскотала Юлію, а вона тамувала усміх і нама-
галася поглянути на сонце крізь тоненьке крило
комахи. Раптом якийсь рух праворуч привернув
увагу. Глянула — невелика зміїна голова пропли-
вала за півметра від руки. Юлія скрикнула, миттю
пішла під воду.
На березі вона спитала у Василя.
— А що, в усякому раю неодмінно повинна бути
змія?
— Аякже! — безтурботно потягся той. — Інакше
ти й раю не оціниш.
Славко та Галя, підставивши мокрі спини сонцю,
завзято наминали курчат та сьорбали пиво. Хло-
пець упорався першим, зітхнув і влігся на траву.
— 1 чого я не син мільйонера? — скрушно спитав
невідомо кого. — Купив би острів десь ближче до
екватора, щоб ніякої зими там не було, і лежав би
собі отак цілими днями на пляжі. А Галка хай би
курчаг мені носила.
— І що, геть нічого не робив би? — здивувалась
Юлія.
— То тільки в книжках пишуть: Станіслав Ва-
сильчук з дитинства мріяв стати... і т. д. А як уяви-
ти собі: десять років зо дня в день зубри, зубри,
а далі все життя горба гни! Потім раз на рік тебе
з цепу спускатимуть, щоб не сказився від такого
життя.
— А тобі доводилось чути про людей, які часом
і у відпустку не йдуть, бо їм цікавіше працювати,
ніж на пляжі вилежуватись?—озвався зачеплений
за живе Василь,
— Здається, чув щось, — позіхнув хлопець. — Але
не дуже вірю. То дехто каже, щоб отаким, як ми з
Галкою, памороки забивати.
— Я сам минулого року у відпустці не був, —
просто сказав Василь.
— Заради грошей не був чи начальство не пу-
стило?
Юлія знала про Василеву пристрасть до кораб-
лів. Минулого року його завод будував новий веле-
тенський танкер, до якого, казав Василь, і японці
нехай іще вмиються. Перед спуском танкера на во-
ду вони місяць майже не бачилися. Юлія була пев-
на, що він просто охолов до неї, і чорніла від смут-
ку. Яка ж то була радість, коли він приніс їй пере-
пустку на свято спуску!
— Василь сам відмовився,—сказала Юлія хлоп-
цеві.—Вони саме корабель будували, ну йому й
хотілося довести діло до кінця.
Славко буркнув:
— Ага, боявся, щоб не влетіло потім, коли щось
буде не іак...
— Та він же просто прикидається! — зі слізьми
в голосі вигукнула Галя і рвучко сіла. — Чого ти
завжди дурника корчиш, Славику?
— А то, щоб не чіплялися,— позіхнув той, але
на цей раз силувано. — Ну, я пішов раків ловити.
Підвелося — довготелесе, худе, але вже по-юна-
чому зграбне, почвалало до води.
«Кожен з нас мріяв мати купу грошей, — поду-
мала Юлія, сполохано шукаючи виправдань для
хлопця. — І я б не відмовилася поїздити по світу
кілька місяців».
Галя мовчки звелася, подибала до Славка, сіла
поруч нього на похилений стовбур верби. Юлія ба-
чила, як вона щось доводить хлопцеві, енергійно ви-
махуючи тонкими руками
— Радій, що завтра вони будуть в училищі, ---
сердито мовив Василь. — А то набралася б ти з
ними клопоту.
Юлію неприємно вкололо «ти»: хіба у них не спі-
льні клопоти? А ще відчула порух у душі —бажан-
ня заступитися за молодят, захистити їх від Василя.
Але тільки й сказала, піднімаючись із трави:
— Піду пошукаю хмизу.
Суха, нагріта сонцем стежка лащиться до підо-
шов. Юлія зайшла далеко від гурту, стала і роззир-
нулася. Зблиски соковитої трави, зблиски жовтих,
червоних і блакитних метеликів, темні плями тіней
від яворів та верболозу, а між ними—сліпучі зблис-
ки живої води, в усьому радість буття, щемлива
краса буття, нездоланна його сила. Юлія затаму-
вала дихання, прислухалася: ні, серце не забилося
швидше. Вона тільки розуміла все те, а не
відчувала. І завжди так. Тепер завжди так, на
мить піддалася розпачу Юлія.
Це почалося дуже давно і, як потім зрозуміла
Юлія, знаменувало кінець юності. Жила, як трава,
як дерева і птахи, жила у спорідненості з усіма ни-
ми і була крилата, безтурботна, співала кожним ру-
хом, кожною клітиною. Нічого не розуміла, не зна-
ла, тільки відчувала в усякій істоті і в усякому
предметові живу душу. Чула, як шумлять підземні
води і клекотить неспокійна магма у глибині, чула,
як вибухають зірки у далеких світах, як народжу-
ється горобеня у гнізді. Любов до світу, до самої
себе переповнювала її, вихлюпувалася сміхом, спі-
вом, добротою, жадібною цікавістю. Отак і закоха-
лася — він був часткою краси і гармонії світу. Нур-
тувала у ній сліпа жага любові, і вже не мало зна-
чення, хто він,—аби любити, аби був поруч, аби
приймав її любов. Міг би бути й інший тоді.
Вони й з'явилися потім, інші, щойно з тим пер-
шим порушилася гармонія. Любила їх, доки перебу-
вали на відстані дерев і птахів, доки їхні слова ви-
ражали не більше, ніж туркотіння голубів навесні,
доки знала про них не більше, ніж про зірки і під-
земні ріки. Власне, найбільше вона тоді любила се-
бе: її очам радісно було бачити обранця, її слух на-
солоджувався його голосом, її вуста втішалися від
доторків його вуст. Тільки це й мало значення. Світ
існував для неї і навкруг неї. Люди сприймалися як
матеріальні символи. Тому найменший вияв харак-
теру, посягання чужого егоїзму на її волю, обов'яз-
ки, вимоги відповідальності відлякували і відштов-
хували Юлію. Рвала по живому, злякано озиралася
довкола, сліпим іще чуттям вгадуючи, що радісна
гармонія таїть чимало незбагненних пасток, але
швидко гасила той ляк новою любов'ю. І все це лег-
ко, майже несвідомо, бо й свідомості ще не були.
А що засвоєні з дитинства моральні норми не узгод-
жувалися з таким її світосприйняттям, Юлія нама-
галася з'єднати їх обманом, так само несвідомо, як
вдаються до обману лисиці та одуди, метелики й
актинії.
І тільки коли змучений байдужістю її і безко-
нечною нещирістю чоловік в одну з жахних ночей
виказав їй усю правду про неї, Юлія побачила в
ньому людину, перейнялася його приниженням і бо-
лем, зненавиділа себе.
Вони проговорили всю ту ніч, спокійно і відвер-
то, як говорять випадкові супутники у дорозі, від-
крили себе одне для одного, спізнали, нарешті, ду-
шевну близькість і — попрощалися, з жалем і сум-
ною ніжністю, бо нічого вже не можна було вряту-
вати.
На довгий час Юлія замкнулася у собі, зосереди-
лася на пекучій ненависті, відразі до себе, боялась
забути про них і на часину — їй здавалося, що тіль-
ки так зможе врятувати себе. А коли знайшла си-
ли знову поглянути на світ, то не впізнала його.
Барви наче й не вицвіли, але стали просто барва-
ми, а не мінливстю фантастичною сяючою феєрією,
від якої стугоніла кров і рвався з грудей крик без-
причинної радості. І гармонія звуків розсипалася на
безліч буденних прикмет не менш буденних кло-
потів живого.
Запам'яталося: вона стоїть перед облитим цвітом
калиновим кущем, зосереджена і напружена до за-
паморочення, бачить кожну пелюстку, кожну галуз-
ку окремо, потім бачить увесь буйний кущ на тлі
синього неба, іще напружується, іще, аби хоч у та-
кий спосіб відчути, як раніше, але нічого не
виходить, тільки зціплені зуби починає ломити.
Запам'яталося: зграйка горобців розбризкує во-
ду у фонтані. Розглядала, розслаблялася від маків-
ки до підошов, приспускала обважнілі повіки, чека-
ла: іще мить—і відчує. Горобці були прекрас-
ні, бризки сяяли всіма барвами, а серце мовчало.
Тоді кинулася до книг, до музики, шукала не стіль-
ки пояснення катастрофи, скільки надії. А зна-
йшла відлуння свого суму за втраченим і ще незна-
ні світи, які пробудили гостру жадобу думання. Від-
крила також: те, що трапилося з нею, траплялося
з мільйонами людей досі і, по всьому, трапляти-
меться й далі. І тут ніяке думання не допомагало
осягнути, який сенс у тому, що природа спочатку
обдаровує, а тоді віднімає те, що сама ж і дала.
Десь між тих думок оселився невблаганний годин-
ник, ритмічне цокання якого відряджало у небуття
дорогоцінні хвилини. І хоч би скільки вона не за-
тискала пісок часу в жменьці душі, він просотував-
ся і сипався, сипався, доки не лишалося усього
кілька піщинок — для пам'яті.
Скінчилося те холодним знанням, що ніхто нічим
не зможе їй зарадити. Ковтала пігулки, мокла у
пахучих ваннах, а сама хотіла одного: не б у т и,
не катуватися щомиті цим ноканням.
Мама привезла зі столиці пожовклого від старос-
та професора, той довго розпитував про симптоми,
аж Юлія втомилася відповідати, затим сказав: «Ре-
жим, харчування, прогулянки по свіжому повітрі і
більше позитивних емоцій». Юлія тільки розрего-
талася. Кожне слово того рецепта викликало люті
веселощі. Професор покліпав зацікавлено круглими
сорочачими очима, постукав олівчиком по столу і
запропонував просто поговорити. Юлія схлипнула
востаннє, опустила голову — їй не хотілося говори-
ти, принаймні не хотілося з цим бадьорим діловим
дідком. Тоді він заходився розказувати притчу.
Якийсь чоловік, помираючи, лишив синові медаль-
йон з трьома кришечками і сказав: «Коли в твоєму
житті настане чорний день і ти не знатимеш, що ро-
бити,—відкрий першу кришечку. Коли ж настане
часина, що хоч з мосту та в воду— відкрий другу
кришечку. Коли ж буде зовсім нестерпно і прокле-
неш день, в який народився, — відкрий третю кри-
шечку». Батько помер. Син погорював, погорював,
а що був молодий, то скоро життя його розрадило.
І от дожив він до того чорного дня, про який гово-
рив батько. Відкрив кришечку медальйона — аж
там записка. «Це минеться, синку!»— прочитав він.
Згодом і справді все погане минулося, і доля усміх-
нулася йому. Настав і такий день, що хоч з мосту
та в воду. Кинувся син до медальйона, а там знов
записка: «І це минеться, синку!» І таки минулося.
Професор замовк, а Юлія, холонучії від перед-
чуття, спитала, що ж було за третьою кришкою.
«Записка!— переможно засміявся професор,—-І на-
писано там було, що й це теж минеться неодмінно!»
І тут Юлію прорвало: тільки такий телепень, як
отой син, може втішатися потрійною медальйонною
мудрістю і не бачити, що й сам минається, що за
четвертим разом минеться остаточно і неодмінно.
І хіба ця притча — не жорстоке глузування над лю-
диною, хіба не підло кпинити з того, що все живе
безсиле проти часу? Хіба йому, професорові, не
хочеться кричати від отого заспокійливого «мине-
ться»? Професор відповів віршами:
...Бо ж не маю надії побачити знову
Те невірної слави сіяння хвилинне,
Бо не жду,
Бо вже знаю, що я не спізнаю
Абсолюту всевладдя і вічне і плинне,
Не знайду
Тих джерел, що згубив серед райських дібров.
Я ж бо знаю, що час— він завжди тільки час,
І що місце—завжди і одне тільки місце,
І що сущим належить один їхній час
І одне їхнє місце.
Я так довго й терпляче навчавсь
Тамувати мізерними крихтами голод,
Що тепер звеселіла душа,
Я зцурався тебе, о блаженний лик,
Я зцурався тебе, о голос,
Бо ж не маю надії вернутися знову,
Веселюсь, бо лиш сам собі мушу такр сотворити,
Що хмелить і розковує'.
Слова увійшли в душу Юлії так, наче там завж-
ди чекало на них місце. Вона похолола до кінчиків
пальців і мимоволі вхопилася за краєчок столу, бо
здалося: іще мить — і злетить від подуву дужого
вітру. Той порив пронизав її наскрізь, зрушив не-
вблаганний механізм, і скалки розбитого годинни-
ка задзвеніли у ній палкими словами.
' Т.-С. Еліот. «Попільні середа» - середа, день тижня, у який
посипають голову попелом, каються тобто.
Коли вона звільнилася від ненависті до себе, пе-
реклавши обов'язки судді на пожовклого від часу
чоловіка, то не змогла поворухнутися від слабості:
кров уже не стугоніла, вітри стихли, і було затиш-
но, наче в утробі матері.
Прощалися вони так, мовби завтра мали знову
зустрітися. Пристукуючи олівцем за кожним сло-
вом, професор нагадав: «Не забудьте: режим, хар-
чування, прогулянки на свіжому повітрі і якнай-
більше позитивних емоцій». І Юлія ласкаво засмія-
лася до старого веселуна.
Згодом її прибило до Антоніни. І на дивному то-
му березі вона відкрила те, про що давно намага-
лися розповісти книги й музика і що осягнути мож-
на було тільки розумом власного серця: перед
любов'ю замовкають усі годинники часу і повертаю-
ться голоси і барви юності.
...Колись вони збирали хмиз із чоловіком подру-
ги. Антоніна лишилася наглядати за дітьми і на-
низувала м'ясо на обстругані вербові гілочки. Чо-
ловік забрів у висохле болітце, де стриміло десятка
півтора мертвих дерев, покликав Юлію. Вона обе-
режно прослизнула очеретами. «Ого!»— сказала,
нахиляючись за гілляччям. «А ви чому не...» — під-
вела голову й загнулася. Чоловікові очі блищали
такою вселюдською печаллю, таким розпачем, що
її пройняв страх. «Отакою буде наша планета по-
тім...» Юлія роззирнулася довкола — обламане мерт-
ве гілля, шматки висхлої кори, розтріскана земля,
попелясті й коричневі тони, задавнений запах тлі-
ну... її теж опанував розпач, що нічого не владна
змінити, яле глянула знов на чоловіка й забула про
той миттєвий жаль: він потребував опори і заспоко-
єння зараз, негайно. Взяла за руку, всміхнулася
ласкаво: «Ну то й що? А нам дісталася трава».—
«Нам багато чого дісталося», — зазирнув їй в очі
з надією і любов'ю, мов хлопчик до матері, і Юлії
враз відлягло від серця. Вона вивела чоловіка на
берег, не відпускаючії руки, повела до вогнища. Ан-
тоніна не спитала, чого вони без хмизу, де ходи-
ли,—незворушно повертала палички з м'ясом над
вогнищем. «Я люблю її», — сказав чоловік до Анто-
ніни. «Ну й що? Я теж люблю її», — не полишаючи
роботи, спокійно озвалася та.
Від спогаду в Юлії закалатало серце. «Але ж ти
й зараз не обійдена любов'ю»,—сказала вона собі
розгублено.
Нарешті! Нарешті діти в училищі. Нарешті квар-
тира прибрана й провітрена. Нарешті вони не блу-
катимуть з Василем вулицями. Нарешті вона може
взятися до роботи — ну й запустила ж!
І тут влітає Галина мати. Тї руде фарбоване во-
лосся пасмами звисає на лоба, подвійне підборіддя
тремтить, а очі горять вогнем, від якого Юлія враз
зіщулюється. «Невже і я колись буду така?»— жа-
хається несамохіть, хоча думати їй зараз треба б
зовсім про інше.
— Це ти, звіднице, ти!—жінка задихається, па-
дає на стілець, але тут-таки схоплюється, кидає-
ться до Макарчучки:—Поможіть! Дитину мою... вря-
туйте!
Юлія бачить, як начальниця підбирається, напру-
жується, наче кішка перед стрибком.
— Що трапилось? Що з вами?
Вкрадливий, повний співчуття голос, склянка во-
ди. У жінки зуби нокають об скло, вода ллється за
комір. Макарчучка зиркає на Юлію, очі примруже-
ні. Юлія намагається примусити себе слухати, про
що вони говорять, але у вухах шумить і думки лі-
зуть зовсім безглузді. Макарчучка каже: «Який
жах!» І ще: «Хто б міг подумати!» Тепер вони вдвох
дивляться на Юлію, немов чекають якихось пояс-
нень. Юлія не витримує, вискакує за двері.
Коли повернулась до кабінету, Макарчучка була
вже сама.
— Ну ти ж і мастак у халепи встрявати! — захи-
хотіла вдоволено.—Ти що, справді влаштувала її
дочку в профтехучилище?
До Юлії тільки тепер доходить, що Макарчучка
схожа на Галину матір, мов рідна сестра: така са-
ма дебела, з таким же подвійним підборіддям, на-
віть волосся пофарбоване у той самий колір.
— Справді, — сказала неохоче.
— Ну, комедіянтка! — збудження підносить го-
лос начальниці до найвищих регістрів. — Та вона
ж тебе з'їсть!
— Чого вона приходила?
— Вимагає, щоб ми твою поведінку на зборах
розглядали. І заяву осьдечки залишила. На п'ят-
надцяти сторінках дрібним почерком. Почитай, ко-
ли хочеш.
Знову цей шум у вухах! Юлія встала, під липким
поглядом Макарчучкн подибала до графина з во-
дою.
— Та не переймайся так!—пожаліла її началь-
ниця. — Вона забере заяву, якщо ти умовиш її Галю
повернутися додому.
Не випускаючи склянки, Юлія тільки кволо по-
вела рукою.
Макарчучка прибрала строгого вигляду і сухо по-
передила:
— Заява офіційна, сама розумієш, мусимо реа-
гувати.
— Таж вона сама у всьому винна!
— Це вже доводитимеш на зборах. можу тільки
пообіцяти пристойну виробничу характеристику.
Посиділа, обхопивши голову руками. Мала таке
відчуття, наче липке болото обступає її з усіх бо-
ків. Згадала вранішній настрій, і скривджена ні за
що дитина у ній зайшлася безгучними сльозами.
Та Юлія тільки міцніше стиснула зуби: замість при-
думати щось путнє, пані, бачте, сльозу пустити на-
думали! Придумати... Василь! Вона рішуче попря-
мувала до дверей, не слухаючи осоружного просто-
рікування начальниці. Василь може щось приду-
мати. Принаймні удвох вони обов'язково щось при-
думають.
Побігла вулицею, озираючись, чи не вигулькне
таксі. Подумала ще: треба б спершу подзвонити.
Пошукала очима: телефон! Рвонула через вулицю
просто на червоне світло і майже наштовхнулася
на міліціонера.
— Вибачте, — буркнула завчено, пориваючись
далі.
— Вам подобається порушувати правила? — на-
смішкувато спитав услід знайомий голос.
Озирнулася мимоволі: той самий хлопчина, кот-
рий приходив до неї шукати Галю... Тільки його
й не вистачало!
— Зачекайте!—гукнув хлопець владно, і Юлія
спинилася.
Одразу ж вилаяла себе: адже могла удати, що
не почула, а тепер втікати було пізно.
— Пробачте, мені здалося, у вас щось трапилося.
Тінь стурбованості на ясному обличчі. І той са-
мий пронизливий погляд. Юлія раптом подалася до
хлопця, ледве стримуючись, щоб не вхопити його за
рукав.
— Слухайте, допоможіть мені. Ви ж можете за-
свідчити, що нічиєї дочки у мене в квартирі не знай-
шли?
— Де засвідчити?
— На зборах,—Юлія хапнула повітря.—У ме-
не на роботі. Там Галина мама заяву написала...
За ті кілька секунд, доки вони дивилися в очі од-
не одному, Юлія встигла здогадатися, що на цій
дорозі на неї не чигають ніякі небезпеки.
— Ну от що,—хлопець обережно взяв її за лі-
коть, — ходімте!
Юлії здавалося: нічого безглуздішого навіть не
вигадаєш—вона сидить у крихітному кабінеті нав-
проти хлопчини у міліцейській формі (яке у нього
звання? Шкода, вона так і не навчилася розбира-
тися у погонах) і говорить, говорить, не маючи си-
ли спинитися, питаючи себе, до чого тут її взаємини
з Макарчучкою, з Антоніною, навіщо іронічний тон,
підозріло схожий на кокетування. Вже й вечір став
за вікнами, а вона все говорить, напружено утри-
муючи суцільну завісу слів, аби не відкрити прав-
ду: їй просто не хочеться іти із затишного кабіне-
тика, не хочеться знов думати, шукати виходу.
Нарешті спинилася. Попід вікнами пробігали лю-
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11