Алла Тютюнник. Тридцяте літо
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11
калася і викликала «швидку». А лікар їй- «У вашо-
го сина алкогольне отруєння». Ох і заваруха була
тоді — кінець світу!
...Славко базікав і базікав, жваво вимахуючи ру-
ками, доки не наштовхнувся на колючий погляд
Юлії. А вона — розгублена, налякана — тільки й
могла, що отак дивитися, бо жодні слова після
хвалькуватого тону хлопця не йшли на ум.
— О!—сказав Славко.—Ти точнісінько як моя
мамочка! Недарма ж ви з нею стільки років дру-
жили. Ну малий був, дурний, то що ж тепер—пла-
кати все життя?
З жіночою проникливістю Галя вловила Юліїну
стривоженість і зауважила:
— Міг би й поплакати, бо щось не видно, щоб ти
порозумнішав.
— Хто б казав!— огризнувся Славко.
Усі замовкли. Василь оглянув товариство насміш-
куватим поглядом, підніс келих і примирливо за-
пропонував:
— Вип'ємо за любов!
Галя і Славко вмить забули про суперечку, ніж-
но зиркнули одне на одного, дзенькнули келихи-
ми. Юлію зворушила та ніжність, і водночас їй ста-
ло прикро за Василя: хіба можна кпинити з них?
«Припини»,— наказала йому поглядом. Та Васи-
леві очі й далі сміялися. Юлія відпила вина і рап-
том аж задихнулася—така її пройняла туга. «За
чим?» — спитала себе подумки. Знов глянула на
Славка та на Галю, зітхнула: «За юністю, за від-
сутністю досвіду».
— Милі цуцики,—зауважив Василь, коли Юлія
пішла його провести.— Але ідо ти робитимеш з ни-
ми далі?
— Не маю уявлення.
- Вічно ж так не може тріщати?
— Не може. У мене голова пухне, коли починаю
про це.
— І не дивно.
— Погуляємо трохи?
Вийшли до вузької річечки, за якою тьмяно сві-
тилося стернею поле приміського радгоспу. Не
змовляючись, повернули до містка.
— Вони мені довірилися, розумієш?— Юлія під-
бирала слова і від того говорила повільно, наче
трохи нерішуче.— Я не можу...
— І переклали на тебе всю відповідальність! —
перебив Василь.
— Вони діти, не забувай про це. Вони просто не
знають, що таке відповідальність. А наша логіка—
це логіка катастрофічне дорослих, невиправне до-
свідчених людей. Вони її не зрозуміють. Згадай себе
у їхньому віці. Хіба тобі не здавалося, що всі, кому
стукнуло двадцять, уже зануди, які нічого не тям-
лять у житті? І що після тридцяти жити взагалі не
варто?
— Здавалося!— Василь нарешті розвеселився.—
Ти знаєш, я тоді був певен, що після тридцяти по-
вішусь або втоплюся.
— Ну ось, а ти хочеш, щоб зрозуміли тридцяти-
літню тітку, яка тільки й годиться на те, аби хова-
ти їх у своїй квартирі та щовечора носити торби з
наїдками.
Василь знову обурився.
— І тебе це не дратує?! Та мені весь вечір хотілося
перехилити того жевжика через коліно і надавати
як слід по гм-гм... тому самому місцю. А ти мало
не впадаєш у розчуленість від їхнього сліпого юна-
цького нахабства! «Не знають, що таке відповідаль-
ність! Не зрозуміють логіки дорослих!? Раз утекли
з-під маминих крилець — мусять знати і розуміти.
І чим швидше зрозуміють, тим краще для них.
— Умгу... Хай наб'ють гулі, розквасять носи, об-
печуться на молоці, щоб дули й на воду, так?—
замислено спитала Юлія.—Може, воно її правиль-
но. Тільки мені не подобаються люди, які все життя
дмуть на воду. Мені шкода їх, наче калік... — І рап-
том засміялася. — Який ти банальний! Так і впису-
єшся у розділ підручника з психології, де йдеться
про конфлікти старшого і молодшого поколінь. Та-
ка б вийшла ілюстрація — мрія науковців!
Якусь мить він сердито дивився на неї, а тоді
впіймав за плечі і зашепотів у саме вухо:
— О пані, я не такий безнадійний стариган, як
вам думається...
По той бік річечки крізь верби різноколірне ми-
готів новий мікрорайон. Коли замовкало несамови-
те жаб'яче волання, звідти долинав ледве чутний
шерхіт автомашин.
Василь потерся об її прохолодну щоку, пригор-
нув міцніше. Юлія засміялася, випручалася з обі-
ймів.
— Я ж порядна жінка! Я не можу цілуватися
на очах у жаб і кажанів!
— Порядні жінки не тиняються посеред ночі -і
чоловіками по темних закутках,— суворо відказав
Василь і рушив до Юлії.
Вона рвучко чкурнула стернею назад до містка.
Коли Василь наздогнав її, скрушно зронила;
— І що я на роботі казатиму, коли Макарчучка
угледить мої подряпані ноги? І діти теж...
— Ну от! — обурився Василь. — Мама, Макар-
чучка, а тепер ще й діти!
День почався з телефонних дзвінків.
— Я придумав!—гордо сповістив Василь.—Ми
Їх влаштуємо у профтехучилище.
— В яке профтехучилище?
— Та чи не все одно в яке? Вони ж нічого не
вміють робити, а гам їх одягатимуть, годувати-
муть, ще й стипендії платитимуть. До речі, при ва-
шому комбінаті є таке училище. А в мене там зна-
йомий однокашник, завучем працює. Сама з'їздиш
чи мені за це діло взятися?
— Не поспішай... Треба у них спитати...
— Ну й ну! А коли вони скажуть, що хочуть ло-
віку лишатися у тебе в хаті?
— Та в них же і документів нема...
— Велике діло! Хай напишуть у заявах, що все
життя мріяли про це профтехучилище, а батьки
проти, хочуть, щоб в інститут вступали, того й до-
кументи не віддають. Нацькуємо на батьків ком-
сорга, хай пресою їх полякає, це ж зараз наймод-
ніша тема! Та я тобі зараз десять варіантів при-
думаю, як ті документи видурити! І, будь ласка,
покинь забавки у демократію. По-перше, вона то-
бі надто дорого коштує, по-друге, вони, як ти весь
час підкреслюєш, діти, а дітям потрібна тверда ру-
ка. Все. Я дзвоню в училище, бо тебе, я бачу, з міс-
ця не зрушиш.
Потім зателефонувала Антоніна.
— Нам треба зустрітися.
Як завжди, голос її звучав рішуче і суворо. Юлія
помовчала, наслухаючи, як у грудях стискається ір-
жава пружина.
— А я думаю — не треба.
Знову мовчання. Потім:
— Славко у тебе?
— Вам слід було поцікавитися сином трохи ра-
ніше. — Юлія навіть здивувалася власній жорсто-
кості.
— От коли матимеш своїх, голі й порали дава-
тимеш,—не забарилася з відплатою Антоніна.
Юлія мовчки поклала трубку. Та через кілька
секунд апарат знову задзижчав.
— Я точно знаю, що Славко у тебе. І про дівицю
знаю.
Юлія зібралася на силі н крижаним тоном від-
рубала:
— Якщо вам захочеться з цього приводу викли-
кати міліцію, то попереджаю: ви спізнилися.
— їх що ж, у міліцію забрали?
— Ні.—Юлію вже почала втомлювати розмова,
і від того голос її пом'якшав.—Міліція їх не зна-
йшла.— Повагалася і додала: — Бо їх у мене немає.
— Неправда! На що ти розраховуєш? Рано чи
пізно все це випливе на світ божий, і я тоді тобі
не позаздрю.
— Я вам і зараз не заздрю!— майже закричала
Юлія.
— Ти просто не знаєш, що це за хлопець, — не
хотіла слухати її Антоніна. — Він іще рік тому по-
трапив на облік у дитячу кімнату міліції.
— Знаю, — ледве долаючії втому, відказала
Юлія. — Мені він розповідає трохи більше, ніж вам.
— І про крадіжки знаєш? І про спекуляцію ре-
чами, які він видурював у іноземних моряків? І про
меломанів?
Юлії хотілося прокинутися. Вона раптом переста-
ла чути, що говорить Антоніна, і все силкувалася
згадати розповідь Славка про дитячу кімнату мілі-
ції. Нарешті це їй вдалося: була бійка з хлопцями
сусіднього двору, ненароком розбили якесь вікно,
усіх забрала міліція... Та він же просто одурив її!
Так само несподівано почула голос Антоніни:
— Раджу негайно відправити Славка додому.
Я—мати і зла йому не бажаю. Як і тобі, до речі.
— Дякую за турботу, — ледве спромоглася ска-
зати Юлія і поклала трубку.
Але телефон тут-таки знов задзижчав.
— Слухаю вас!!!
— Тю на тебе, — весело обурився Василь. — Чо-
го кричиш?
Він про все домовився. На щастя, директриса —
доволі ще молода жінка. Галю беруть вчитися на
штукатура, а Славка — на муляра. На інші спеці-
альності набір закінчено. Усе чудесно. Чому Юліч
не висловлює свого захоплення його винахідливіс-
тю та діловитістю?
— Висловлюю, — зітхнула Юлія. — Особливо ме-
не вражає твоя самозакоханість.
— Ну от, роби людям добро!—образився Ва-
силь. Але тут-таки скомандував: — Негайно їдь
додому, і нехай твої квартиранти щодуху мчать в
училище та пишуть заяви, поки в директрисиному
кабінеті не розвіялися чари від мого візиту.
— Бундючний індик, — сказала Юлія.
— О пані, ви така грубіянка, і за що я вас тіль-
ки люблю?
— За тобою велика черга до автомата?
— Звідки ти знаєш, що я з автомата?
— Тільки з автоматів ти говориш зі мною по-
людськи.
— Хм... Так ти їдеш?
— Іду.
...Аж коли сіла в автобус, Юлію наздогнав задав-
нений біль: Анто'ніна!
«Я любила вас, Антоніно Пилипівно. Правда, це
дивно звучить? Чоловіки говорять жінкам «люблю»,
жінки говорять чоловікам... А я любила вас, негар-
ну, на десять років старшу, холодну, мовчазну, стри-
ману до сухості й навіть не дуже розумну, вас, якій
так ніколи й не зважилася сказати «ти», яку жод-
ного разу не назвала Тоня чи хоч Антоніна, а тіль-
ки — ви, Антоніно Пилипівно. Найдорожча моя, зо-
лота, найсвітліша, чому прекрасне може отак пас-
кудно закінчуватись? Я можу назвати сотню при-
чин, і ви, мабуть, не менше. Але то будуть не при-
чини, а взаємні звинувачення. Звинувачення у грі-
хах, які легко забувалися й прощалися, доки жила
любов. Нечесна зброя враженого самолюбства.
Я тільки ніяк не можу збагнути: куди ж воно все по-
тім поділося? Оте щасливе бажання бачити вас що-
дня, обдаровувати ваших дітей обновами і ласоща-
ми, радість коритися вашим сухим наказам, солод-
ке відчуття затишку й безпеки у вашому домі? Хто
з нас може тепер сказати напевне?.. Дощ, холодні
калюжі, я щойно повернулася з будови, зняла че-
ревики, бо в них натекло води, поляпала негнучки-
ми ногами до батареї («Вдягатися треба, а то самі
тобі моди в голові»,— бурчала Макарчучка, а в ме-
не тремтіли руки і з волосся на обличчя бігла вода),
і тоді ви зняли трубку і сказали чоловікові: «По-
шукай у шафі вовняні шкарпетки... чорні, чорні...
і мою зелену кофту прихопи... Та тут Юлія наду-
мала надбати запалення легенів».— І такий був у
вас байдужий вираз обличчя, що навіть Макарчуч-
ка не зважилася Що-небудь говорити; аж коли ваш
стурбований чоловік допомагав мені вбиратися у
кофту та видобув з кишень чорні шкарпетки, паша
начальниця Не втерпіла і поцікавилась: «Ніяк на
збагну, чиїм чоловіком він у вас числиться?» —
«Спільним»,—відрубали ви і пішли гріти мені чай.
Вам ніколи не здавалося, що у наших взаєминах
було чимало дивного? Я майже постійно жила у
вас, хоча в тій однокімнатній квартирі ледве ви-
стачало місця для вашої сім'ї. Я незгірш від вас
знала, у кого з дітей стерлися черевики і в кого не-
ма пальта на зиму. Я затівала. у вас ремонт, а моя
двокімнатна квартира вкривалася пилом. Ваш чо-
ловік не працював понад рік, у нього щось боліло
(як сказала нам потім одна стара лікарка: «Діточ-
ки, його хвороба зветься поганим вихованням»),
і наші зарплати танули просто миттєво, а тоді я ра-
зом з усіма їла ваші пісні борщі і — чесне слово —
почувалася щасливою. Скільки ж я всього навчи-
лася у вашому домі! Приймати життя таким, яке
воно є. Не жахатися найгіршого в ньому і збері-
гати оптимізм. Не брехати, коли навіть дуже хо-
четься. Втихомирювати вашого чоловіка, коли на
нього «накочувало» і він починав бити посуд, пере-
кидати столи і лаяти увесь світ і нас. Чи й зараз
трапляються з ним ті бридкі напади? Ви навчили
мене не кричати і не плакати від огиди і жалю, ко-
ли він падав навколішки, обнімав мене за ноги і
хлипав, мов дитина. Чи здогадувались ви, який роз-
пач проймав мене у ті хвилини? Хтозна! Ви спокій-
но йшли на кухню і заходжувались варити каву—
при всіх наших нестатках ми не могли відмовити
собі в каві. А я вкладала дітей спати і замітала з
підлоги черепки. Але чому (хто мені тепер скаже?),
чому, коли ми сідали втрьох пити каву, я знов по-
чувалася щасливою?
Коли все скінчилося і я опинилася у своїй такій
чужій і порожній квартирі, то просто вжахнулася —
я стала іншою, а найнеможлпвіша справа в світі —
повернути себе вчорашню. Здоровий глузд нашіп-
тував, що тепер нарешті я сама собі господиня, що
можу купити нову сукню, модні туфлі, можу по-
знайомитися з якимось хлопцем, піти з ним у кіно
чи навіть у ресторан, бо я вже встигла забути, що
воно таке—піти з хлопцем у ресторан, можу прос-
то цілий вечір лежати з книжкою в постелі, жуючи
найдорожчі цукерки, про які теж забула, що воно
таке, але всередині у мене все стогнало, аж іноді
той стогін проривався крізь зуби, і хотілося бігти,
робити щось, тільки б урятувати, повернутії, втри-
мати. А рятувати — який жах! — було вже нічого.
Я й досі думаю: куди ж воно все поділося потім?
Роздратування, роздратування, роздратування —
ось що я відчувала, щойно згадуючи вас. Як це бу-
ло страшно! Але я пережила. І ви пережили, прав-
да? Ми тепер майже вороги (от тільки б знати —
чому?). А як хочеться іноді увірватися до вашої
неошатної квартири, впасти на рідний зелений ди-
ван і довго плакати. А потім заснути. А ще потім
нехай би ви зварили мені кави і скупо розказали б
якусь із історій вашого життя... Господи, ну куди ж,
куди воно все поділося, хто мені скаже?!»
Юлія дістає ключа. Відмикає двері. Чого ти зля-
калася, питає себе Юлія.
— Гей! — каже у згуслу тишу квартири. — Гей! —
каже вона ще раз, знімаючи босоніжки. — Ви тут?
«Може, вони поснули або просто читають що-не-
будь»,—заспокоює себе Юлія. За дверима спальні
шарудить.
— Не заходь сюди, будь ласка, я зараз вийду,—
глухо просить Славків голос.
Он воно що, каже собі Юлія, розтираючи враз
похололі руки. Он воно що, повторює бездумно,
опускаючись у крісло.
— Привіт,—прослизає в кімнату Славко.
Незмога дивитися на його розкошланий чуб, на
розпашіле, припухле обличчя. Очі у хлопця злодій-
кувато бігають. Між пальцями тремтить щойно за-
палена сигарета.
— У тебе з головою усе в порядку? — Юлія сте-
жить, аби голос прозвучав якомога рівніше.
Хлопець мовчить, затягується димом.
— Воно й видно, що в школі ти вчився поганень-
ко.—Юлія майже опанувала себе.—Інакше знав би,
що саме від цього народжуються діти.
— Ну то й що?
— А те, що нормальні люди спочатку вчаться за-
безпечувати собі мінімальний прожиток, а лише
потім заводять дітей.
— Ну, не всі! — Славкове обличчя кривиться від
глузливої посмішки. — Моя мати, приміром, вчини-
ла навпаки: спочатку придбала мене, а потім по-
чала думати про все інше.
Юлія морщиться.
— Мені б дуже не хотілося, — гидливо промовляє
вона,—щоб ти говорив про матір саме у такому
тоні.
— Це чого ж раптом? — наїжачується хлопець. —
Хіба не з її милості я все життя — байстрюк? Між
іншим, вона говорить про тебе у всяких тонах. На-
віть при Оксанці.
— Не пліткуй! — наказує Юлія. — Ти мусиш бути
вдячний матері за те, що живеш на світі.
— А чого не випадковому батечкові, якого я й
в очі не бачив? Коли б не його ініціатива...
— Перестань!
Юлія йде на кухню по валер'янку.
— Що б ти не патякав,—говорить, повернув-
шись, — а твоя легковажність окошиться саме на
матері.
— Чому?
Він шкірить зуби! йому весело!
— Та не бійся, — каже Славко, — не такий я йо-
лоп, як тобі здається. Ніяких дітей не буде. Що я,
книжок не читав?
Юлія, яку вже проймає дрож, знову йде на кух-
ню — випити води.
— Ну от що, шановний професоре у справах ді-
тонародження, доведеться вам іще якийсь рік почи-
тати підручники. Скажи Галі, хай причепуриться і
вийде. І сам вдягнися як слід.
Коли стали перед нею—умиті, причесані, роже-
вощокі, щасливі своєю любов'ю, невіддільні одне
від одного — Юлія завагалася: чи має саме вона
право вирішувати зараз за них? Підкреслено сухо
розказала про училище. Нічого, анічогісінько не від-
билося на юних личках! Та чи чули вони що-небудь?
Юлія заходилася знову пояснювати: це єдино мож-
ливий вихід, причому не з найгірших. Батьки ви-
мушені будуть дати їм спокій. Вони ж матимуть
спеціальності і на перших порах, поки надумають,
що їм робити далі, будуть не голодні й не холодні.
А головне—зможуть безборонне зустрічатися хоч
кожного дня.
Це вже було схоже на умовлення, і відчувши, що
майже запобігає перед дітлахами, Юлія сердито за-
мовкла. Нарешті озвалася Галя.
— Мама в лікарню втрапить, коли дізнається... —
сказала жалібно. — Мене все життя профтехучили-
щем лякали.
«Чого ж ти не слухала маминих порад, втікаючи
з дому? Чом тоді не піклувалася про її здоров'я?» —
дратувалася Юлія.
— По ремонту телевізорів— ще б так-сяк, а то —
мулярем! — розчаровано протяг Славко. — Це ж і й
дощ, і в мороз дряпайся на стіну. А тоді ревматизм...
— Ясно. Мама, дощ, ревматизм... — підсумувала
Юлія. — Ну, а самі ви що гадаєте робити?
Славко стріпнув чубом:
— Думали до материної сестри податися, на Урал.
Там у них заробітки пристойні — авіаційний завод...
— Без документів?—холодно поцікавилася Юлія.
— Документи не проблема. Ми б їх украсти
могли...
— А що — проблема?
Перезирнулися, водночас опустили очі долу.
— Ти нам не позичиш на квитки?
Юлія порилася в сумочці, виклала чотирнадцять
карбованців і мідяки.
— Не вистачить...—розчаровано протяг Славко
і знову втупився у підлогу.
По паузі не дуже впевнено почав:
— У мене, правда, є друзі...
— Спекулянти? — перебила Юлія.
Хлопець глипнув сторожко, переступив з ноги на
ногу.
— Хто це тобі вже доніс? Мати?
— Не має значення. Але не раджу вдаватися до
їхніх послуг, бо можеш опинитися далі, ніж наду-
мав.
Молодята помітно скисли. Потім спробувала Галя:
— А ви не могли б продати комусь мою обруч-
ку? — Зняла з пальця, простягла на тонкій долонь-
ці. — Це мені бабуся подарувала...
— Бабуся?—засумнівалася Юлія.
— Я спершу до неї поїхала, ну, коли з матір'ю
посварилась... Вона на околиці міста живе, буди-
нок у неї великий, сад, я думала, що... Але бабуся
стара, звикла жити сама... Ну, а я ж із Славком...
Юлія все ще не йняла віри.
— Відкіля ж у самотньої бабусі такі речі?
— О! У неї грошей знаєте скільки? На самих тіль-
ки ранніх суницях по кілька тисяч щороку має...
А ще сад. Вони й з матір'ю через ті гроші посвари-
лися, вже років три не зустрічаються. А мене бабу-
ся любить.
— Еге ж, та тільки спокій їй дорожчий...
Помовчали. Юлія глянула на годинник і подума-
ла, що Макарчучка, либонь, уже кипить і готує гнів-
ну промову.
— То, може... — Галя все ще нерішуче простяга-
ла обручку.
Юлія навіть не поглянула у той бік.
— Я такими справами не займаюся.
Знов запала мовчанка.
— Коли вже будова, го хай би якась комсомоль-
сько-молодіжна, чи що,—пройшовся по кімнаті
Славко, визирнув у вікно.—Мені це місто в печін-
ках сидить!—труснув чубом, підступив до Юлії.—
Слухай, у тебе ж тьма знайомих, може, виб'єш нам
якось путівки, га?
В небесних очах Галі теж засвітилася надія.
— Неповнолітнім? — утомлено спитала Юлія. —
Та ще й міліція вами цікавиться.
Рішуче піднялася, згребла гроші в сумочку. Хло-
пець і дівчина похмуро пильнували за нею очима.
Пояснила:
— Мені на роботу час. Увечері договоримо.
Взуваючи в коридорі босоніжки, дражливо наслу-
хала приглушене:
— Славчику, може, погодимось? А не сподоба-
ється — втечемо. Нам же тільки до вісімнадцяти до-
чекати...
Юлія ледь не розсміялася вголос: дочекати! На-
че після вісімнадцяти усе влаштується само собою.
— Де це училище?—вийшов з кімнати Славко.
Останній день літа припав на неділю. Вирішили,
що проведуть його учотирьох за містом. Це була не-
безпечна вилазка, але чомусь перспектива викриття
саме цього дня, останнього дня конспірації, викли-
кала бурхливі веселощі у всього товариства.
Василь зранку притяг ласти і маски: «Начувай-
теся. громадяни раки!» Збуджена, розчервоніла Га-
ля метушилася коло Юлії, допомагаючи пакувати
торбини. Від споглядання вишуканих наїдків у дів-
чини раз по раз набігав повен рот слини, і, про-
ковтнувши її, вона весело гукала: «А цибулю клас-
ти?», «А томат із часником беремо?» Василь стояв
у дверях і благав: «Дівчатка, віддайте мені моє кур-
ча зараз, га? Я тоді вже більше яе проситиму, чесне
слово». Але дівчатка були невблаганні: свято мало
початися на зеленій траві поміж верб і м'яти над
прохолодою синьої-синьої річки під сліпучим сон-
цем біля веселого вогнища. І тільки там мали бути
з'їдені й запиті найсвіжішим пивом смажені курча-
та, потім шашлики з помідорами, а під вечір —сир,
яблука і виноград. Жінки так ретельно складали
меню, так вимріювали його протягом цілого тижня,
що тепер не поступилися б і картоплиною для зго-
лоднілих чоловіків.
Славко, двічі вигнаний з кухні при невдалих спро-
бах крадіжок, поплентався за Василем ловити так-
сі: «Краще хай мене зловлять Галчині родичі, ніж
терпіти отаку муку!» Жінки нарешті впоралися і
посідали біля торбин.
— Ви навіть не уявляєте, як ми вам вдячнії —
щасливо зітхнула Галя.
Вона сиділа на самому краєчку табуретки, щоб
не пом'ятії новеньке льняне платтячко, придбане
Юлією напередодні у «Дитячому світі», вдячно клі-
пала блакитно-сірими, відтіненими суцільною чорно-
тою вій очиськами.
— Славко говорить, що ви не така, як усі.
— Це чому ж? — поцікавилася Юлія.
— Ви тільки не ображайтесь, гаразд? — потяг-
лася рукою до Юлії, але не торкнулась, відсмикну-
ла засоромлено.—Усі дорослі дуже люблять за-
давати питання, а коли їм скажеш правду — почи-
нають сердитися, моралі читати...
— Що ти маєш на увазі?
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11