Алла Тютюнник. Тридцяте літо
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11
Вранці Юлія і Василь снідали молоком з паху-
чими булочками, знов спускалися мокрими вули-
цями до моря і, ловлячи дрижаки, занурювались у
непорушну, прозору, з різким, чистим запахом ма-
су води. І не було більшої насолоди, ніж вискочити
на берег, розтерти шорстким рушником охо.ло.'і.е ті-
ло, а потім, піднімаючись у місто, наслухати, як
воно поволі зігрівається під сухими дотиками тка-
нини.
> О цій порі оживали шляхи карнавалу, і вони без-
турботно здавалися на волю неспішних течій, що
виносили їх або на повну спокус чашу осіннього ба-
зару, або на екскурсію в гори, або в екзотичну ви-
шуканість Ботанічного саду, або на морську прогу-
лянку — щодня місто знаходило для них принади,
від яких солодким щемом сходило серце, бо ж дару-
валися ті дива на одну мить.
Ближче до полудня солоні вітри сповнювалися
пахощами смажених шашликів і кави, яку подавали
у відкритих кафе під парасолями юні засмаглі офі-
ціанти.
Коли наприкінці першого тижня Юлія випадково
угледіла в руках якогось чоловіка газету, вона ста-
ла як вкопана і сповістила Василеві:
— Здається, я розучилася читати.
— Здається, я теж, — подумавши, сказав Василь.
— Але нам воно й ні до чого, правда ж?
— Безперечно!
І вони пішли купувати морозиво.
— Вітаю, вітаю. Видно, що з відпустки: відпочи-
ла, помолоділа. (Звикай, звикай до-таких комплі-
ментів, бо ж молодість минає). А це твоя нова ко-
лега, Лідія Юхимівна, прекрасний спеціаліст. (І
вже четверта на місці твоєї коханої Антоніни. Еге
ж, твоя колега, бо ж поки що я тут начальниця, не
забувай про це). А ти відтепер моя боржниця—я
умовила Надію Опанасівну забрати заяву. Ну що ти
на мене витріщилася, може, забула? Ми ж тебе ма-
ли на зборах обговорювати за те, що дочку її хо-
вала, а тоді ще й у профтехучилище спровадила.
Ха-ха-ха-ха! Оце, мабуть, загуляла, що про все на
світі забула! (Так, так, моя мила, мене не одуриш,
а невинні очі й сама добре вмію робити). Між ін-
шим, ця дівчина тебе тут розшукувала. Боже мій, що
за молодь пішла—самі кісточки та шкіра! Я, па-
м'ятаю...
Це можна було слухати безконечно. Але Юлія не
схотіла слухати, присунула до себе телефон.
— Павле Сергійовичу? Добрий день.
У Макарчучки очі округлилися від цікавості. Лі-
дія Юхимівна полаштувала окуляри і втупилася в
папери на столі.
— Спасибі, .вже на роботі. Як там наші справи?
Що саме—в порядку? На помідорах? Так, свіже по-
вітря їм не зашкодить. Ну, спасибі. Так, так, я на
днях забіжу. На все добре.
Макарчучка підібгалася на стільці, готуючись по-
чути, хто такий Паяло Сергійович. Та оскільки Юлія
мовчала, начальниця ображено задерла підборіддя
і сухо заявила:
— Погуляла — і досить. Берись до роботи. Тут
твій Петрявічюс двічі заходив. Каже, знову винай-
шов щось. Але мені показувати не схотів, тільки
тебе одну й визнає.
З Макарчучкою завжди було так: варто чимось
не догодити, як вона починала вишукувати «крив-
ди» на голому місці, ставала в'їдливою, бурмосила-
ся, і тоді лишалося єдине: поділитися з нею яки-
мось «секретом», хай хоч і вигаданим, аби тільки
він був невеселий і вимагав співчуття. Таким чином
начальниця вдовольняла цікавість і потребу у спів-
переживанні, а заодно втішалась незаперечним до-
казом власної благополучності. Це її розчулювало
настільки, що могла навіть випхати Юлію посеред
робочого дня у кіно, бо вона ж молода, потребує
розваг...
Звірятися Макарчучці у справжніх таємницях
Юлія остерігалася. Така начебто співчутлива, така
начебто по-жіночому розуміюча начальниця при
найменшій суперечці обертала ті задушевні звірян-
ня у вбивчу зброю.
Цього разу Юлія визнала за краще просто зник-
нути з Макарчуччиних очей.
— Петрявічюс? То я з'їжджу до нього у майстер-
ню,—невинним голосом сказала вона.
Макарчуччине обличчя набуло виразу цілкови-
тої розгубленості, наче її щойно ошукали в таємни-
чий спосіб.
— Ти... ти хоч подзвонила б спочатку, може, він
на об'єкті!
Але Юлія вже зачиняла двері і вдала, що не чує.
Дідуган Петрявічюс був на місці. Він сидів на
слюсарному верстаті, звісивши ноги, розгойдував
ними і замислено смоктав люльку. Юлія ще з поро-
га радісно засміялася, пішла до нього.
— Ага, приїхала,—сказав старий безбарвним
голосом і знехотя простягнув руку.
— Ага. Приїхала, — передражнила Юлія. —Доб-
рий день, товаришу начальник.
Маючи усього лиш семикласну освіту, Петряві-
чюс і справді отримував платню майстра виробни-
чого навчання у профтехучилищі. Іноді йому «спи-
хали» якусь групу—це вже коли траплялися такі
одчайдухи, що від них намагалися відхреститися всі
майстри. І чи то були мозаїчники, чи то були столя-
ри, але через півроку вони знали не менше, ніж не
одчайдухи з інших груп. Частіше ж він сам одбирав
собі хлопців, які здавалися йому тямущими, і поти-
хеньку втягував у свої «забавки», як він те нази-
вав. Він вициганив собі «лабораторію», яка начеб-
то була частиною виробничих майстерень, але ніхто
без дозволу старого не наважився б і носа туди по-
ткнути. Найвищою відзнакою серед учнів вважало-
ся потрапити у збірну групу Петрявічюса, хоча всі
знали і про його семикласну освіту, і про те, що він,
власне, не зовсім і майстер виробничого навчання,
а просто майстер на всі руки, який час від часу ви-
конує якісь складні завдання комбінату.
В «лабораторії» Петрявічюс відгородив собі за-
куток, у якому оселявся іноді на цілі тижні, хоча
мав у гуртожитку кімнату. Тоді він розпускав свою
групу, вдень і вночі товкся біля верстатів, майже
не виходив сам і до себе пускав неохоче— началь-
ство дивилося на те крізь пальці. Коли у ньому не
бурхали вогнища уяви, коли не мучила спрага пе-
ревлаштування механічного світу, був наче прив'я-
лий, вицвілий, відчужено-сумирчий. Та варто було
найменшому мікробові мислі, не мислі навіть,
а натяку, неясному здогадові забродити у темних
тунелях уяви, як старий перероджувався і, наче вки-
нута у воду риба, набував втраченої пругкості і за-
бутих барв. І тоді своєю впертістю міг хоч кого
довести до шаленства. Коли якийсь інженер прино-
сив йому креслення і казав, що саме оце треба
зробити терміново, а Петрявічюс у той час мудру-
вав над черговою «інтересною штучкою», то він про-
сто відсував креслення, наче нічого не чув і не
бачив. Недосвідчені інженери, як правило, серди-
лися і клали креслення знову перед очі Петрявічю-
су. А той мугикав, покректував, почісувався і знову
неуважно відсував папери на край столу. За якимось
разом він просто жбурляв їх додолу з тим вира-
зом досади, з яким викидають з тарілки муху, а на
бідолашного інженера бликав так, що той біг скар-
житися начальству.
Правда, бігли тільки зелені новаки. А всі інші на
комбінаті знали, що Петрявічюс однією своєю «ін-
тересною штучкою» може дати користі більше, ніж
зелений інженер за кілька років роботи. Отож ста-
рий безборонне мудрував далі над своїми «штуч-
ками», і тільки іноді, перехиливши чарку-другу го-
рілки, яку за спокійних часів і на дух як виносив,
дідуган трощив усе, що траплялося під руку, про-
клинаючи себе, долю, війну і нікому не відомих
людей, які, можливо, вже й не жили на світі. Це
могло означати тільки одне: якась «штучка» не під-
далася затятому майстрові і він тужив за втраче-
ними для навчання роками, за інститутами та ака-
деміями, у які не втрапив почасти через війну, поча-
ти через власну легковажність, почасти через не-
добрих людей.
Нікому не спадало на думку визискувати з Пе-
трявічюса збитки. Бо хоч він і надбав на комбінаті
та в училищі чимало ворогів, справжні спеціалісти,
заражені докучливим мікробом творчості, за мов-
чазною згодою оточили старого непроникною сті-
ною захвату і беззастережного заступництва, а від-
людкуватість і зухвальство майстра тільки множили
незлостиві анекдоти про нього, які при глибшому
розгляді виявлялися сором'язливими посестрами ле-
генд.
А Юлія ще й любила цього самотнього хлоп'я-
куватого дідугана. Вони ніколи не звірялися одне
одному в почуттях, не говорили ні про що, окрім
як про роботу. Але інтонації, лагідні кпини давно
відкрили їм взаємну симпатію, приховану ніжність.
Ні з ким Юлії не було так цікаво готувати експе-
рименти, як з Петрявічюсом: це нагадувало мислив-
ські лови. Тепер він рішуче увіпхнув люльку в ки-
шеню і сповістив:
— Накльовується інтересна штучка.
В його очах мінилося передчуття великого полю-
вання.
Старий зняв з полиці сувій паперу і мовчки по-
чимчикував у куток, де на столі розкладено було
якесь залізяччя, а поруч стояла звичайнісінька роз-
чиномішалка. Все ще усміхаючись, Юлія оглянула
ту «виставку»: скручені вали, вивернуті лопаті,
уламки корпуса, підшипників, понівечені шестерні.
Знайома картина! Так траплялося завжди, коли у
розчин вкрадався камінь. Просто напасть якась.
Ще минулого року вони з Петрявічюсом пробували
барабанні й струменеві мішалки, але зарадити ли-
хові не зуміли. Після погрому, який вчинив тоді у
майстерні обурений Петрявічюс, Юлія не зважува-
лася більше згадувати про цю справу, шукала в
журналах: може, хтось щось придумає принципово
нове, але не знайшла. І ось тепер Петряпічюс
мовчки розгортав перед нею креслення. Схиливши
голову, Юлія оглянула перший аркуш і весело спи-
тала:
— Це що, пральна машина?
— Умгу, умгу,—проспівав старий,—ця машина
може перемолоти граніт.
Юлія перестала сміятися і підійшла ближче. Роз-
чиномішалка Петрявічюса справді нагадувала пра-
льну машину. В її барабані з ребрами автор про-
понував розташувати армований твердим сплавом
активатор, який утворював би потужний вир.
— Граніт не візьме,—із сумнівом сказала Юлія.
— Візьме!—заявив старий і поліз до кишені по
люльку.—Що не подужає активатор, те перетре
вібрація.
Дві голови—біла, мов пух, Петрявічюса і чор-
на, лискуча, Юлії—схилилися над столом. Все, що
лишилося за межами столу, кануло у небуття, на-
віть від них самих лишилися усього лиш тремтливі
ліхтарики мислі, якими побрели у темряві незнан-
ня і здогадів до рятівного світла попереду.
Вони знаходили! Вони припадали! А коли напили-
ся з тих джерел і підвели голови, сонце стояло якраз
навпроти розчинених навстіж дверей і розділяло
їхню радість. Юлія поглянула на старого, і їй схо-
тілося обняти його. Але той, наче відчувши її заміри,
одсунувся і згаслим голосом спитав:
— Чай питимеш?
— Питиму,—усміхнулася лагідно.
— А може, і картоплі насмажиш?
— Насмажу,—погодилася вона,
І тільки коли заходилася чистити картоплю, зга-
дала, що сьогодні Василь поведе її дивитися квар-
тиру, яку можна виміняти за їхні дві.
Початок жовтня. Бабине літо. Золоте і зелене.
І повітря таке прозоре, наче його й зовсім немає.
«Чого ти радієш, ненормальна?»
Отак би і йти безвісти. І хай би довкола було ба-
гато людей. І хай би чоловіки озиралися вслід, як
отой...
«О пані, яка ви легковажна! А ще заміж збирає-
теся».
Трава, дерева і птахи! Ви—прекрасні!
«О! Пані часом не збирається писати вірші?»
Вітрини, автобуси і пивні бочки! Ви—чудеснії
«А як вам оця черга, Юліє Гаврилівно? Теж до
вподоби?»
Мій славний сіренький будиночку!.. О! Галя...
На тій самій лавці, де колись півночі просиділа її
мати...
— Привіт, будівельнице!
Галя не усміхається, сидить нерухомо, а в очах
вираз безмежного зачудування і недовіри. Ну от,
мабуть, знову щось накоїли.
— Ходім. Розкажеш, як ви там.
Вдома Юлія поспіхом ставить чайник на плиту і
біжить мити руки.
— Ось повечеряєш і розкажеш, — гукає з ванної.
— Я не хочу їсти,—невесело каже дівчина.
— Ти хіба їла що-небудь? — Юлія усміхається,
бо ж хіба у такому віці, як у цього дівчиська,
можуть бути серйозні печалі?
— Ні, не їла. Мене нудить.
— Ой, та у тебе і синці під очима! Може, захво-
ріла?
— Захворіла,—у недобрій іронії сіпаються губи
дівчати.
— А до лікаря ходила? Чи хоч виховательці ка-
зала? — Юлія починає тривожитись.
— А що б я їм сказала? Що вагітна?
У голосі виклик безневинно скривдженої дитини.
Тремтячою рукою риється у сумочці.
— Як же так...—Юлія опускається на табурет,
припорошеною борошном рукою тре лоба.— А Слав-
ко де?
— А де йому бути? Помідори збирає. Ми тільки
два тижні й училися, а тоді всіх — на помідори.
Затягується димом, і на жовтому, аж позеленіло-
му лобі виступають крапельки поту.
— Ти давно звідти?
Чайник закипів, сердито зацокав кришкою. Юлія
втупилася у дві сунички на його білому боні, наче
забула, що треба робити далі. Нарешті вимкнула
газ.
— У мами була?
Дівчина глипає так, наче Юлія говорить марсіан-
ською мовою.
— І не будеш?
— Нізащо!
— Ти певна, що не помилилася?
Тепер Галя дивиться на Юлію майже співчут-
ливо.
«Ти теж не підеш до її матері... Антоніна? Не-
можливо. Павле Сергійовичу, чорноокий Павлику,
вам я про це і заїкнутися не зважусь... Є знайомі
медики...» Юлія лякається самої думки про таке.
Ні, ні!
Зненацька її стрясає сліпе нестямне обурення:
«Та що ж це таке?!! Чудесний був день. Петряві-
чюс, креслення, сонце...»
Дзвонять! Це Василь, о господи, ще одна проб-
лема...
— Збирайся!—кричить з порога Василь.—Я щой-
но звідти. Три кімнати! Центр міста!
Юлія стоїть мов укопана, немає сили озватися.
— Егей!—каже Василь вже тихіше.—Я розумію
вашу радість, пані, але навіщо ж німіти? Вислов-
люйте її, висловлюй...
Бліда від нудоти Галя, буркнувши «здрастуйте»,
стрімголов кинулася у ванну.
— Що, історія триває?—перейшов па шепіт Ва-
силь.
— Ох, тут таке...—Юлія повела його в кімнату,
пошепки розказала новину.
Василь мовчки слухав, дуже серйозно і пильно
розглядаючи її, доки Юлія не відчула, що потопає
у вирах відчаю і вини.
Десь брязнула засувка, зашуміла і перестала
йти вода. Галя повернулася до кімнати, йдучи із
важкою незграбністю підбитого птаха.
— Отак по три-чотири рази на день,—вимучено
поскаржилася Юлії.
Василь рішуче підвівся:
— Нас чекають.
Юлія теж підхопилася: справді-бо, вони ж збира-
лися поглянути на квартиру...
— Ти ляж, відпочинь,—вже на ходу кинула Га-
лі. — Я скоро повернуся.
— Коли ми одружимося, то поставимо у великій
кімнаті пальму і заведемо кота. О! Ондечки біжить!
Диви, який чорний. Хочеш, я його піймаю і у нас
уже буде свій кіт?
— Не хочу. Не хочу ні кота, ні пальми.
— Чому, Юлю?
— Бо не знаю, чи вони того хочуть. Не повна,
що їм буде добре зі мною.
— Шкода. А мені так хочеться кота!
«А знаєш, після того, як ми прожили три тижні
разом, мене тривожить оте «хочеться». Пам'ятаєш,
тобі хотілося пива? Уявляю, як би ти сміявся, коли
б я сказала це вголос, бо пива тобі хочеться зав-
жди. Я знаю, ми пили його там тричі на день. Але,
пам'ятаєш, у якийсь день пива не було. Спочатку ми
шукали його біля пляжу, потім на набережній, по-
тім обійшли усі ближні ресторани. Згадай, десь під
вечір ми набрели на пивний погрібець—у кожному
місті є такий закуток, де збираються всякі людці.
Я ще в черзі сказала, що довше п'яти хвилин тут
не витримаю, пам'ятаєш? А ти взяв чотири гальбн
пива, ще й якогось іржавого оселедця. Пам'ятаєш
ту обірвану стару із землистим обличчям і геть без-
барвними очима? І як вона жадібно пила портвейн
з-під столу, а потім хапала мене за руку і бубоніла:
«Діточки! 3 горя п'ю! їй-богу!» А п'янезний здо-
ровань у картатому картузику? Він же вилив мені
на ноги півгальби пива! Отоді я й попросилася звід-
ти. І ти вивів мене на вулицю, знайшов лавочку під
ліхтарем, попросив зачекати кілька хвилин і повер-
нувся до пива. Бо тобі хотілося!
Чого я дратуюся? Хіба ти міг знати, що той у
картузику виповзе з погрібця і почне до мене чіп-
лятися? Не міг. І коли я майже скотилася до тебе
вниз, ти вчинив, як і належить: наздогнав здоро-
ваня і добряче трусонув його, хоча те і не мало
сенсу— він і так ледве на ногах тримався.
Досі я не задумувалася про те, що зустрічатися
з тобою—раз на тиждень, тричі на тиждень, що-
вечора—це зовсім не те, що жити разом. Ці три
тижні ми були наче чоловік і жінка. І знаєш, це
була чудесна гра, яка й примусила нас задуматися
про одруження. Так приємно було вранці, коли ти
спиш, бігти на базар, а потім тихцем готувати сні-
данок і прати твої сорочки і знати, що ти зрадієш
і похвалиш мене і теж піклуватимешся про мене.
Але пам'ятаєш, я збила ногу і цілий день нікуди не
виходила? Ти годував і розважав мене, але ввечері
тобі схотілося прогулятися. Просто прогуля-
тися, бо дуже був тихий і теплий вечір. Нічого
страшного з моєю ногою не сталося, просто припух-
ла трохи і боліла, але як я плакала, коли ти пішов!
Сама-самісінька у всьому тому чужому місті!
Я, мабуть, так нічого й не скажу тобі. Бо, зреш-
тою, двоє людей не можуть прожити без непорозу-
мінь. І треба вчитися понижати бажання одне од-
ного. І не зважати на дрібниці. А це ж усе такі
дрібниці, правда, коханий?»
— Галко, я нічого не маю проти нащадка, я — за.
Але тобі тільки через місяць стукне вісімнадцять,
а мені—і взагалі через півроку. Якщо ти зали-
шишся тут, то припхається твоя мамочка з мілі-
цією. «Ах, цей негідник зґвалтував мою дівчинку!
Ах, ах, ця громадянка була співучасницею!» Ти собі
це уявляєш? В найкращому випадку нас поже-
нять.—Я—за. Я навіть обіцяю заробляти гроші.
— Спекуляціями? — питає Юлія.
— Ти гадаєш, я зовсім дурний? Все буде цілком
пристойно.
— Одного разу я вже чула щось подібне, — каже
Юлія.
— Еге ж, чула! Але тепер ми говоримо про ін-
ше. Галко, гроші я роздобуду, це не проблема...
— Для всіх проблема, а для нього—ні! Над-
звичайно цікаво,—іронізує Юлія.
— Нічого сміятися. Коли треба, я зароблю біль-
ше, ніж ти!
— Де і як? Ти ж нічого не вмієш! Усе, чого ти
навчився досі, це робити дурниці!—сердиться
Юлія.
— Де і як—моє діло! Галко, нам же ніде жиги,
от у чому проблема. Твоя мати нас не пустить, бапа
теж, до своїх я не піду, та й тісно там, а за при-
ватну квартиру тепер, кожному ясно, деруть не мен-
ше ПІВСОТНІ.
— Так ти ж зароблятимеш більше за мене! —
глузує Юлія.
— Тобі дуже весело, я бачу! Ну, смійся... Галки!
Та й хто ж нас пустить з дитиною на квартиру?
Чого ти мовчиш? Ти що думаєш, я тебе під ніж
послати хс'чу? Та я ж раджуся з тобою! Нам треба
вирішити, що робити!
Галя мовчить. Вона зараз так далеко, що до неї
не достукаєшся, не докричишся.
— Ну от що,—каже Юлія.—У вас цілий місяць
на роздуми. Галю, ти зможеш протриматися місяць
в училищі?
— Спробую...
— Обдумайте все, обговорите. А толі приходьте.
Чим зможу — допоможу,—пропонує Юлія, жаха-
ючись від самої думки про те, що через місяць вони
й справді можуть прийти.
— Що ж, подумаємо,—аж надто бадьоро каже
Славко.
— Дякую,—тихо шепоче Галя.
«Мамо, добрий день! Не буду тебе довго мучити:
я, здається, скоро вийду заміж. Завтра ми з Ва-
силем понесемо заяву. На реєстрацію у нас стрл-
шенні черги, так що розпишемося не раніше, як мі-
сяців через два-три. І не здумай нічого затівати. Це
тільки зайвий клопіт. Та й яка з мене наречена?
Краще я приїду до тебе з Василем, і ми втрьох
тихенько відсвяткуємо цю подію. Здогадуюсь, що
тобі зараз хочеться задати мені тисячу ґі одне за-
питання, тому сповіщаю: жених мій за нашими сіль-
ськими мірками відповідає усім вимогам, тобто
мпє вищу освіту, заробляє двісті п'ятдесят карбо-
ванців на місяць, не п'є, не курить, а до того ж мо-
лодий і красивий. Ну та скоро сама побачиш.
Що іше? На роботі все гаразд, із начальницею
живу мирно. Вдома теж усе гаразд—чепурю квар-
тиру і потроху консервую всяку всячину, звикаю
хазяйнувати. А взагалі—у мене все чудово. Пере-
давай вітання теляті, поросятам, курчатам і котові
Кузі. Напиши, як твій тиск, чи не треба якихось
ліків і взагалі, що треба, — напиши обов'язково.
Цілую тебе, мамочко, твоя Юля».
У листі до мами Юлія написала майже чисту
правду. Заяву вони з Василем віднесли, хату вона
чепурила, бо одразу ж по одруженні вони виріши-
ли її міняти, і навіть законсервувала кілька банок
томатного соку, і зготувала варення з айви та ма-
лини. І на роботі усе було справді гаразд, бо
Юлія майже всі дні проводила у «лабораторії»
Петрявічюса, з Макарчучкою майже не бачилася,
а відтак і не заводилася. Та якби й було щось не
так, вона усе одно написала б мамі, що все гаразд.
А воно ж і насправді було усе гаразд. Тільки ма-
ленький камінчик муляв і муляв усередині: Галя!
Але про це мамі не слід було знати. Як і Павлу
Сергійовичу, з яким Юлія таки зустрілася, бо ж обі-
цяла, але краще було б не зустрічатися: щебетала
майже годину чужим безтурботним голосом, потер-
паючи від страху, чи не викрила себе, аж доки той
спитав, що ж у неї трапилось. Вжахнулася подумки,
борнячись зачудованою усмішкою: «Трапилося? Ні-
чого, окрім того, що я виходжу заміж».—«Вітаю».
Але сказав це підкреслено сухо і почервонів. Юлія
аж розгубилася — чого б то?— защебетала знову, та
він тепер слухав неуважно, думав про своє, і вона
поспішила розпрощатися. Ох, Павле Сергійовичу,
Пашо, Павлику, щось і у вас не зовсім гаразд, по-
думала тоді Юлія.
...А Макарчучці не слід було знати про Василя.
А Василеві не слід було знати про її відвідини
Павла Сергійовича.
«А ти ж збиралася прожити так, щоб не було
чого приховувати!— глузувала із себе Юлія. І са-
ма себе втішала: — Нічого, Юліє Гаврилівно, якось
виплутаємось і більше брехати не будемо». І випра-
вдовувалась: «А хіба я брешу? Я тільки оберігаю
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11