Алла Тютюнник. Тридцяте літо
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11
ближніх від зайвої інформації».
Але все то були дрібниці в порівнянні з великою
радістю, яку Юлія носила в собі. «Поділися секре-
том, як це в тебе виходить: розцвітаєш на очах», —
підозріло втуплювала очі Макарчучка. «Думай про
діло»,—сердито вимагав Петрявічюс, коли Юлія
посеред роботи ні з того ні з сього розпливалася у
радісній усмішці.
Все і справді було гаразд. «Штучка» Петряві-
чюса, над якою вони мудрували не один тиждень,
нарешті піддалася. Біля майстерні, де працювала
нова розчиномішалка, тепер постійно збиралися
хлопчаки і годинами дивилися як заворожені. А по-
дивитися таки було на що. Всередині похило вста-
новленого циліндра оберталася суміш, утворюючи
просторову воронку розрідження. Ця воронка по-
глинала все, що у неї потрапляло. Спочатку учні
тільки дивилися, як Петрявічюс і Юлія вкидали у
мішалку грудки глини чи камінці. Потрапляючи
на активатор, камінці розбивались і змішувались
просто миттєво, а тоді зливались разчином через
верх по спеціальному патрубку. Не втримавшись
від спокуси, якийсь малолітній дослідник крадько-
ма вкинув до апарата шматок цеглини—Петряві-
чюс і окс'м не повів. І тоді гурт добровільних «по-
мічників» миттю розсипався по двору, хапаючи все,
що траплялося під руки: уламки дощок, скла, кар-
тон і папір, щебінь, закам'янілий цемент, шматки
бетону. Все це летіло у розчиномішалку безперерв-
ним потоком, а вона з одноманітним ситим вур-
котанням перемелювала і розчиняла, перемелювала
і розчиняла. Підвечір дітлахів ледве вдалося про-
гнати від апарата, та й то лише тому, що на под-
вір'ї нічим було більше розжитися.
Отож незабаром розчиномішалку збиралися по-
казати громаді. День для демонстрації новинки
вдався як на замовлення: сонячний, безвітряний,
гожий.
Начальства ще нема, і Юлія вирішує піднятися
на дах дев'ятиповерхового будинку, біля якого ма-
ють випробовувати розчиномішалку. З даху видно
мало не весь мікрорайон. «Це ж усього за десять
років набудували»,—Юлія відшукує будинок, що
його поставили на пустирі першим.
Якби десять років тому хто сказав Юлії, що вона
полюбить оці нагромадження білих кристалів, голу
прямоту широченних вулиць, де, мов згасаючі іскри
людської уяви, жевріють виструнчені рядами де-
ревця, вона б не повірила.
Будівельники юрмилися навколо насупленого
Петрявічюса, котрий підкручував та обмацував дав-
но налагоджений апарат і не звертав уваги на до-
бродушні кпини глядач|в.
...І свою роботу Юлія любила, хоча була ця ро-
бота не зовсім така, про яку мріялось у юності.
Молодим завжди здається, що вони покликані не-
одмінно перевернути світ! Гадала тоді, що, отримав-
ши диплом інженера-будівельника, поїде кудись у
небачені краї зводити небачені міста. Але нікуди не
поїхала і нічого не зводила. Усього-на-всього від-
находила плоди чийогось натхнення, здатні полег-
шити працю іншим. За всі роки роботи мала на ра-
хунку кілька десятків таких новинок, половина з
яких так і не прижилася на будові. Ото і все.
І якоїсь невловимої миті прийшло розуміння: пе-
ревернути світ у неї не вийде і не треба його пере-
вертати. І коли людина вирушає на роботу без тяж-
кого зітхання, коли протягом дня не позирає на го-
динник із єдиною думкою: чи далеко ще до вечо-
ра,— то вже це добре. А Юлія ж іще мала отакі дні,
як сьогоднішній.
Правда, іноді все ж мучилася від того, що сама
нездатна нічого створити, віднайти, відкрити, що
може тільки запалитися від чужого вогню, від того,
який на дні і ночі ввергає у щасливе безсоння май-
стрів із племені Петрявічюса, заздрила їм, але
знаходила в собі мужність втішитися тим, що лю-
била своїх одержимих, допомагала їм, чим могла.
...Петрявічюс закінчив приготування і тепер сто-
яв біля апарата мов камінний. Юлія труснула го-
ловою і рушила до нього: час починати. Не без
цікавості поглянула на молодого інженера буд-
управління, котрий підняв руку, закликаючи това-
ришів до тиші. Порядок є порядок: першими зав-
жди виступають люди, мало причетні до діла. Що
ж, Юлія послухає.
— Дорогі товариші! Сьогодні, четвертого листо-
пада, напередодні великого свята...
Лишенько, невже сьогодні й справді четверте?!
Як вона могла забути?! День народження Галі, три
дні до свята... Це ж, либонь, канікули вже поча-
лися... Коли ж вона їх востаннє бачила? Тиждень
тому? Півтора? Два? Підійшли удвох до мішалки,
постояли... «Ну, як діла?»— «Нічого...» Вони ж їй
сказати щось хотіли!
— Юліє Гаврилівно, куди це ви? Зараз виступа-
тимете, ваша черга!
Так, так, дзвонитиме вона потім, а зараз треба
виступати.
— Дорогі товариші! Сьогодні, четвертого листо-
пада...— Ой, та що ж вона верзе? Усі сміються! Пет-
рявічюс сплюнув і поліз у кишеню по люльку, треба
негайно взяти себе в руки, пауза вже я так затя-
глася.
— Дорогі товариші!
Тепер вони просто регочуть! Не здумай заревти
нетямо, тобі зараз найкраще теж засміятися ра-
зом з усіма. Ось так, браво, Юліє Гаврилівно!
А тепер говори.
— Я рада, що моя промова поліпшила вам на-
стрій, дорогі товариші! Та оскільки нас чекає спра-
ва, веселощі тимчасово відміняються! Давайте
спершу займемося ділом...
Усе гаразд, усе й справді гаразд...
— Давай поговоримо серйозно. Те, що ти близько
до серця взяла історію цих цуциків, мене, в прин-
ципі, радує. Ти взагалі із породи всесвітніх жаліб-
ниць і всесвітніх матерів, і за це я тебе люблю.
Але спробуй подивитися на все це з іншого боку.
Ти б хотіла їм допомогти, так? Але подумай добре,
чи піде в даний момент їм на користь будь-чия до-
помога? Вони вирвалися із теплих гніздечок у
самостійне життя. Пробач за банальне порів-
няння, це все одно, що викинути з човна посеред
річки того, хто воду бачив тільки в крані. Назад
у човен вороття немає, треба добиватися до яко-
гось берега. І ось вони тільки-тільки навчилися
триматися на воді, а тут—Юлія Гаврилівна, як
торпеда, бульк— і вже коло них. Як ти гадаєш, що
вони одразу ж зроблять? Я тобі скажу: вони вчеп-
ляться в тебе мертвою хваткою, і тобі доведеться
буксувати їх до берега. І що ж? Вони таки виберуть-
ся на сухе, але так і не навчившись плавати. І зна-
єш, чим це небезпечно? Вони потім завжди шука-
тимуть того, хто б їх вивіз з мокрого на сухе. Ти
мене розумієш? Із самого початку ти обрала хибну
лінію. Ти нашкодила їм тоді, коли ховала під бать-
ків цілих два тижні. А тепер знов збираєшся втру-
титися. Що ти можеш їм порадити? От бачиш, ти
й сама не знаєш. Значить, нічого тобі туди й ходити.
Юлія згадувала: травень, невпинний лет білих пе-
люсток у садах, зелене кафе на розі.,. Чому зелене?
Ах, справді, зелений неон, зелений присмерк за вік-
нами... їм тоді страшенно щастило у всьому, навіть
у всуціль виповненому людом залі залишилося два
вільних місця. Зайняли ті місця з неусвідомленою
упевненістю, що так має бути, що завжди і скрізь
чекатимуть на них два вільних місця, а вже тоді
роззирнулися і завважили навпроти чоловіка, кот-
рий із незрозумілою напруженістю споглядав їхнє
по-пташиному безтурботне вмощування.
Юлія пригадала: наштовхнулася на той погляд
із досадою і занепокоєнням. А коли чоловік заго-
ворив, то і взагалі ледве погамувала обурення. «Дя-
кую,—сказав той голосом, яким промовляють зі
сцени актори. — Я сподівався на гірше. А ви доволі
симпатичні, приємно буде провести вечір у такому
товаристві». Юлія [ Василь нерозуміюче перезир-
нулися. Тим самим неприродним голосом чоловік
пояснив: «Мені імпонує ваш колорит, хоча ідея, да-
руйте, не нова. Але я посадив би вас ближче одне
до одного, щоб надати композиційної завершено-
сті». — «Влипли», — голосно сказав Василь до Юлії,
а в неї обурення сягнуло тієї межі, за якою почи-
нається спокій безсилля. У тиші того спокою вона
відчула закипання простору між двома чоловіка-
ми. Безпомилкове жіноче чуття підказало рятівний
маневр: зберігаючи вираз поблажливої серйозності,
вона разом із стільцем пересунулась ближче до Ва-
силя і поцікавилась: «Так добре?»— «Добре»,— від-
повів художник. З нього спала якась напруженість,
пальці перестали стискати келих. Юлія пильніше
придивилася до жовтого, обрамленого завитками
чорної бороди обличчя, зазирнула у зелені очі і теж
розслабилася. Василь мовчки здався на її волю,
дозволив включитися у затіяну художником гру,
обравши роль сторожкого спостерігача.
Чим більше говорив художник—а слова лились
із нього безупинно; випадкові, натужні, вони не
збігалися зі щирістю інтонації, примушували зав-
мирати у передчутті прихованих вирв і неочікува-
них обвалів,—чим більше він говорив, тим нереа-
льнішим здавалося Юлії усе довкола. Нематеріа-
льні істоти плавали у зеленавому інопланетному
присмерку, промовляли щось незбагненне, а він із
вправністю фокусника вихоплював звідти химерні
забавки: «Погляньте, он дівчина-ящірка!» Наспра-
вді у дівчини було довге жовто-зелене плаття і пла-
стична грація звірка, але тієї ж миті вона стала
ящіркою.
За тією словесною грою Юлія не відразу помі-
тила, що художник наполегливо домагається її ува-
ги. Тоді Юлія перестала слухати слова і довірилася
мові очей—чоловік просив не полишити його в са-
мотності. Перш ніж встигла обуритися неправомір-
ністю посягань на її співчуття і розуміння, худож-
ник зіщулився, наче перед ударом, і рештки само-
владання покинули Юлію від тієї беззахисності.
Охоплена сум'яттям, вона знову зазирнула у сто-
млені тисячолітнім досвідом очі, прочитала без-
страшне благання скласти зброю і вибачити за
клоунську гарячковість балаканини, зрозуміла, що
цей чоловік просто не знає легкої, порожньої мови,
до якої вдаються чужі люди, коли їх силоміць єд-
нає випадок, і що тільки нездоланна жага хоч та-
кого миттєвого, облудного єднання примусила його
вчинити розбійницький напад на неї і Василя, її
вразила і полонила відвага, з якою знехтував не-
безпеку осміяння, відсічі, зневаги і майже голіруч
ринувся ламати кордони відчуженості. Вона поба-
чила також, що душа його обтяжена дарами, на
які досі не знайшлося адресата, які несила вже не-
сти одному і які він готовий віддати будь-кому, хто
не відштовхне з байдужістю, як хвилину тому ле-
две не відштовхнула Юлія, як не один раз від-
штовхували інші. Усміхнулася вибачливо, підба-
дьорила самими очима—захлинувся від радості,
шумно хапнув повітря, і слова нарешті збіглися з
інтонаціями: він заговорив про свої картини.
Жовта пустеля. Нею біжать люди. Цілий натовп,
наввипередки. Кільком вдалося вирватися вперед,
у них на обличчях—радість. І більш нічого. Жовта
пустеля і люди, що біжать. А то ще більярд, де
замість куль—людські голови: хто затулився до-
лонею, хто. заплющив очі в очікуванні удару.
Художник потер долонею лоба і ніяково усміх-
нувся. «Так нікчемно розказую, просто сором». —
«Ви песиміст?» — спитала Юлія співчутливо. «Еге
ж», — а сам ледь утримав радість, променів до неї
гарячою вдячністю, линув очима, наче нікого тут
більше й не було, аж Юлія вловила поруч наро-
стання глухої тривоги — ковзнула поглядом у бік
Василя, і тієї ж миті, втративши підтримку її пог-
ляду, художник збився і змерх.
Встав, тамуючи неприкаяну метушливість рук, по-
лишив острівець їхнього столика і канув у зелені
води нереальності.
— Мабуть, невизнаний геній,—висмикнув її з
розчулення Василь.
— Мабуть,—погодилася коротко.
— І хочеться погладити, як бездомного собаку.
— Хочеться.
Художник виринув із цілком матеріальною пля-
шкою вина у руках, довго відкорковував, не зво-
дячи ні на кого погляду, діловито розлив у келихи.
— Приємно випити доброго вина з добрими лю-
дьми...
Юлія відчула порожнечу, як при падінні з ви-
соти, бо то був знову голос невмілого актора. Але
тепер вона не схотіла підтримувати гру, їй чомусь
стало прикро від його недовіри і кривдно на Ва-
силя, котрий нічим не заохотив художника у нама-
ганні порозумітися.
— Не треба штукарства,—попросила просто.
Послухався, сяйнув довірливою усмішкою.
— А тепер ходімте. Я мушу віддячити вам.
Пішли темними двориками, спускалися в якісь
підвали, гладили холодні шерехаті стіни, намацую-
чи у цілковитій, сповненій чистих вапняних про-
тягів темряві небаченої краси камінні узори, в од-
ному з підвалів розглядали людей, що біжать по
пустелі, і портрети інших людей, у яких не було і
краплинки песимізму, бо художнк любив їх, любив
до щему, аж у Юлії подих перехоплювало: стояли
серед площі перед найстарішим у світі деревом,
слухали порухи сонних птахів у кроні, забиралися
у вулички, де самі мури і брами, високі, неприступ-
ні; вдихали сухий порух століть, полохали кроками
святих у нішах собору, і ті сварилися несердито.
Юлії було моторошно до запаморочення, бо ж, ок-
рім них, у місті не ворушилася жодна жива душа,
тільки зрідка машини, мов посланці інших світів,
шурхотіли таємничо та безшумними тінями випорс-
кували з-під ніг коти. Було жаско і водночас хоті-
лося, щоб це тривало безконечно.
А художник заманював їх далі й далі у непо-
сильної краси місто, яке вони за стільки років не
зуміли розгледіти самі, жбурляв їм до ніг усе нові
відтінки тієї казкової ночі, майже кричав, вима-
гав, щоб вони дивилися, благав, щоб слухали, мо-
лив, щоб відчули, тривожно зазирав у обличчя, і від-
чай у його голосі вибухав тріумфом, коли вони зав-
мирали і відкривалися назустріч його світові.
Вони вже готові були переступити межу, за якою
шаленство спорідненості мало б ніколи не кінча-
тися. Та посланцем відринутого ними світу вигуль-
кнуло раптом із темряви таксі, підозріло повело
зеленим оком, і Василь не витримав, кинувся на-
вперейми, зупинив. Чи прощалися, чи говорили
якісь слова, Юлія не завважила, а схаменулася,
коли замиготіли, розбігаючись у небуття, худож-
никові площі і дерева, затріщало, рвучись під на-
тиском сили, полотно художникової ночі. її аж під-
кинуло від усвідомлення: ніколи! Щойно знайшов-
ши, не встигнувши і збагнути що, втрачала щось
неоцінимо важливе й потрібне. Заметалася думкою
у пошуках виходу, закричала до Василя забутою
у ту ніч мовою нещирості: «Ми ж полишили його
без копійки грошей?» Жагуче надіялась, що Василь
примусить безсловесну істоту за кермом повернути
назад, що встигнуїь іще, знайдуть. Але той сказав,
обіймаючи її: «Ти що? Він живе там близько, а в
машину сам не схотів... Хіба ти не чула?»
Промайнула неонова вивіска знайомого кафе,
і Юлія зрозуміла: все. Машина підвезла їх до зна-
йомого будинку, зловтішне чмихнувши на прощан-
ня, подалася у безвість.
Наступного дня вона потягнула Василя шукати
майстерні художників. Вже через годину вони сто-
яли у захаращеному підрамниками, мольбертами,
глечиками, снопами, чиїмись погруддями та безго-
ловими торсами приміщенні і могутній, схожій на
Карабаса-Барабаса, жінці розповідали про худож-
ника. Жінка виписувала аквереллю півонії, і від її
поблажливої недовіри обом було ніяково. Валер'ян
Леопольдович? Вона зроду не чула такого імені.
З жовтим обличчям, світлими зеленими очима і чор-
ною бородою? Хм, вона сама охоче глянула б, ли-
бонь, інтересна натура.
У Юлії наростало відчуття, що вона зраджує
художника і все подароване ним минулої ночі, але
вирішила будь-що дійти до кінця і розповіла про
картини. Карабас-Барабас полишив свої півонії,
зачудовано зміряв поглядом Юлію з ніг до голови
і забурмотів: «Це якийсь сюр. А може, шиз».
У Юлії виникло непереборне бажання вчепитися
нігтями у цю червону товстогубу пику, і вона стрім-
голов вискочила на вулицю.
Юлія потопталася в лункому порожньому вести-
бюлі гуртожитку і нерішуче рушила нагору. У ко-
ридорі другого поверху світилася одна квола лам-
почка. Юлія постояла, прислухаючись, і вже зби-
ралася йти вище, коли їй вчулося, наче неподалік
хтось схлипнув. Пішла на звук, постукала у двері.
Відчинив Славко. Покліпав зачудовано, сказав:
— Привіт! — Без особливої радості, мало не сер-
дито, наче оце щойно сперечався з кимось і ще не
охолов.
— Здрастуйте,—ступила у кімнату Юлія, нама-
гаючись розгледіти, що тут відбувається.-— А чого
це ви у темряві сидите?
— Так говорити легше,—буркнув Славко. —
Брешеться менше, ніж при світлі.
Галя відірвала голову від подушки, сіла і захо-
дилася витирати сльози. Кинувши пальто на бильце
одного з чотирьох ліжок, Юлія підсіла до дівчини.
— Що тут у вас?—поклала на коліна Галі квіти
і коробочку з духами:—Це тобі. З днем народжен-
ня. Пробач, що припізнилася... Чого плачеш?
— Вона тепер від усього плаче! Тільки про щось
серйозне заговорю — сльози! — вибухнув Славко.—
Вона думає, що як наплакати діжку сліз, то все
утрясеться само собою.
— Тихо!— сказала Юлія.— Від крику теж нічого
не утрясеться. А світло увімкни, правдолюбцю!
Спалахнуло світло. Тепер Юлія побачила, що
Галя ще більше схудла, аж лячно стало, у чому ті-
льки душа тримається, а Славко навпаки — роздав-
ся у плечах, повищав — парубок, та й годі.
— Ви що, самі на весь гуртожиток?
— Самі. Всі на канікули роз'їхались.
— Ну, і якою правдою ти оце довів її до сліз?
— Та!— махнув рукою...— Кажу їй: нам пора
щось вирішувати, а вона — вє-є-є!— і більш нічо-
го,— перекривив Галю.
Та нижче опустила голову. Злякавшись, то дів-
чина знов заплаче, Юлія поспішно спитала:
— Ну, а як навчаєтесь? Щось робити вже вмієте?
— Галка надумала у відмінники вибитись. Усе
записує, усе слухає і на практиці у перших рядах!
Старостою вибрали!
— А ти?
— А мені воно для чого? Що я, на все життя
сюди найнявся, чи що? Ми як домовилися з нею?
Пересидимо, придумаємо щось — і гуд бай!
— А хіба вже щось надумав?— здивувалася
Юлія.
— Я-то надумав! Так вона ж оно... Обручку ми
загнали—гроші є, так? Документи можемо заб-
рати в будь-який момент, так? Чого нам тут висид-
жувати?
Він присунув стілець, сів навпроти Галі, взяв її
руки в свої:
— Галко, ти іще нічого в житті не бачила! А те-
пер ми можемо гайнути куди завгодно. Можемо
найнятися в геологічну партію, уявляєш? І роман-
тика, і гроші, і воля! А хочеш на південь? Море,
пальми... На літо влаштуємось офіціантами, там
беруть сезонників, я знаю, хоч на штани заробимо
і на пляжі поваляємось... Ну от, знову за своє!
Галя опускала голову все нижче, потім плечі її
почали дрібно тремтіти. Юлія погладила ті дитячі
плечі, спитала:
— Галю, а сама ти що думаєш?
— Нічого! Вона нікуди звідси не збирається! У неї
тут подружки! І в бригаді подружки! А бригадир
у неї знаєш хто? Ліщук! Варвара Федорівна! Удар-
ниця! Кавалер ордена, забув якого! І т. д. Галко,
ти бачила, які у тієї Варвари руки? Ти хочеш, щоб
і в тебе такі були? А зарплата у неї знаєш яка?
Не піднімаючи голови, Галя тихо сказала крізь
сльози:
— Ми з тобою мізинця тих рук не варті...
— Цілком згоден, цілком згоден,—зрадів неві-
домо чого Славко і нахилився до самого обличчя
дівчини:—Та тільки мені начхати на її мізинець і
на її руки. Я й не збираюся рівнятися до її мізинця,
зрозуміла? Хай би мені мільйони пообіцяли, я б та-
кого життя, як у твоєї Варвари, не схотів би!
Юлія добре знала Варвару Ліщук і пам'ятала,
що кожна зустріч із цією жінкою лишала в душі
якесь радісне світло. Вона навіть трохи заздрила
жіночому щастю Варвари. І чоловік у тієї був зо-
лото, і троє діточок, мов горішки, і бригада, як
скрипочка, і де б вона не з'являлася, ця метка жит-
тєлюбна Варвара,— хоч вдома, хоч на роботі, хоч
на зборах,—завжди виникало враження, що во-
на—центр, довкола якого обертається все на світі.
— Тобі подобається працювати у Варвари Фе-
дорівни? — зраділа за дівчину Юлія.
Та не встигла відповісти, як Славко заторохтів:
— Подобається? Та це не те слово! Вона просто
звихнулася на тій Варварі! Вона ж ні про що біль-
ше не говорить! їй уже й стіни надраювати подо-
бається, бо Варвара на цьому звихнута. Ну, скажи,
правда ж, подобається?
— Правда,— підвела голову Галя. Сльози її
якось дуже швидко висохли, і вона майже по скла-
дах кинула в обличчя Славкові: — Мені подобаєть-
ся штукатурити. Мені подобається Варвара Федо-
рівна. Мені подобається в училищі. — Вона обер-
нулася до Юлі і пояснила тихо й довірливо:— Я як
втекла із дому, так щодня од страху вмирала. Не
через маму чи міліцію... Я думала: а що далі?
Увесь час думала. І наче щось обривалося всере-
дині,—показала на груди.—А відколи я у Варва-
ри Федорівни, мені не страшно. Там люди такі, що
я знаю: і мені допоможуть, і дитині...
— Тобі! Дитині!—закричав Славко.—Вони до-
поможуть тобі стати сірою конякою! Будеш тягти
лямку на сто двадцять ре і тулитися в гуртожитку!
— А що будеш ти у цей час робити?— гнівно
спитала Юля.
— Що завгодно! Золото шукати у тайзі. Пиво
розносити у Ялті. Але тут я не сидітиму!
Галя впала обличчям у подушку і заридала.
— Те, що в тебе вітер у голові свистить, я дав-
но знаю,—зітхнула Юля.—Те, що ти ледар, для
мене теж не новина. Але я не знала, що ти така
тупа, бездушна скотина. Галю!—заторсала вона
дівчину.—Галю! Вставай, поїдемо до мене. Не тре-
ба тобі такого чоловіка і такого батька твоїй дити-
ні! Вставай!
— Ну, ну, ну!—одіпхнув Славко Юлію і вхопив
за плечі Галю.—Не лізь у наше життя! Галочко,—
сказав винувато,— невже ти думаєш, що я тебе мо-
жу покинути?
Юлія прислухалася до тиші п будинку, обвела
поглядом кімнату з бідненькою обстановкою, з го-
лим, плямистим, як жираф, столом, з двома кирпп-
тими ляльками на підвіконні, встала, взяла пальто:
— Поїхали до мене. Що вам тут самим робити
на свята?
Вдома молодята повеселіли. Юлія думала, що
коли вони зовсім заспокояться, з ними можна бу-
де поговорити без зайвого крику і нервувань. Та
коли вона наступного дня повернулася з роботи,
вдома була тільки мама. Після радісних вигуків
і поцілунків Юлія нерішуче спитала:
— А де ж мої гості?
— А пішли собі,—сторожко відповіла мама.—
Попрощалися і пішли. І тебе підождати не схотіли.
І змовкла, очікуючи на якесь пояснення, замість
пояснень Юлія, подумавши трохи, сказала:
— Знаєш що? Зачекай мене ще годину, га?
Я одного чоловіка забула привітати зі святом,
а він може образитися. І не сердься, гаразд? Я шви-
денько.
Петрявічюс навіть не здивувався, коли Юля, а
за нею й Славко з Галею проспотикалися темною
майстернею до порога комірчини. Старий саме пив
чай і гортав журнал.
— Ага, прийшли,— голосно буркнув замість при-
вітання.
І заходився розставляти чашки на столі.
— Зі святом вас, Юстасе Гунаровичу,—сказала
Юлія, знімаючи берет.
Молодята так і лишилися стояти в дверях.
— Сідайте,—наказав старий, ні до кого не звер-
таючись зокрема.
Поприсідали коло дверей, хто на чому—наче на
вокзалі.
— До столу сідайте,—уточнив господар, вистав-
ляючи із саморобної шафочки слоїк.
Юлія здивовано стежила, як він перекладав щось
із слоїка у вазочку, і раптом аж усміхнулася:
— Юстасе Гунаровичу, звідки у вас варення?
Старий бликнув—чи не насміхається?—й від-
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11