Алла Тютюнник. Острови навпроти міста
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9
бурханого стадіону. Так йому думалося раніш. Та
коли він спробував одного разу неголосно промо-
вити оті кілька слів не посеред стадіону навіть,
а в квартирі, де гармидер здіймали усього три жін-
ки, його так ніхто й не почув. Не маючи сумніву у
своїй правоті, він засумнівався у своїй силі... Але
ж годі-бо!
Він підвів голову. І що довше дивився на дівчи-
ну, то більше дивувався. Та й було чого: і чорна
лискуча скирта волосся, і веснянки на майже шо-
коладних щоках, широко поставлені ясно-зелені
очі — все вкупі видавалося однаково несподіваним.
«Як дві зелені ракети посеред ночі»,—подумалося
йому. І то справді було так, бо очі на темному об-
личчі наче аж світилися зсередини.
— Доброго ранку,—знов сказала дівчина, і йо-
му довелося їй відповісти.
Велика біла рибина раптом вистрибнула з чов-
на і лунко ляснула об дошку біля дівчини. Він іще
побачив дві чорні тонкі ноги і цівку крові на лівому
коліні, а тоді почув злякане «Ой!». І вона зникла
за деревами.
Чоловік заносив рибу до хати, порався на под-
вір'ї, а з голови не йшло закривавлене коліно. І чим
довше думав про дивні відвідини, тим більше бен-
тежився. Хоч як там не було, а замазати рану йо-
дом не завадило б. Так чом же втекла?..
Пригадався чоловічий голос, що кликав минуло-
го ранку «Таню!», і веснянки, і тонкі ноги. «Мала
розпусниця»,— вирішив сердито.
Потім почвалав у хату, зазирнув у ящичок на
кухні, де різноколірне тьмяніли пляшечки з ліками.
Повагавшись, дістав одну. У кутку біліли стериль-
ні бинти. Покрутив у руках, поклав назад. Плас-
тир! Для коліна підійде пластир.
Увійшов захеканий Рудий.
— Виживаю з розуму,— поскаржився собаці,
впхав усе назад у ящичок і пішов до риби.
Поки порався коло неї на березі, кілька разів по-
глядав на сонне. «Чого б то?»— спитав себе. По-
тім неохоче признався: це від того, що час ішов,
рана на коліні у дівчини, мабуть, уже засихала,
а вона усе не з'являлась.
На галявці було несподівано тихо. Синя шкара-
лупка, зарившись носом у пісок, дрімала. Він впер-
ше побачив намет зовсім близько і здивувався: як
той може вмістити двох дорослих людей? Покинув-
ши роззиратись, кахикнув голосно. З намету ви-
стромилась чорна копиця, і крізь неї засвітилося
одне око.
— Ой!— сказала дівчина, але не так, як на при-
чалі, коли втікала.
І сховалася знову. Кілька секунд намет вору-
шився, мов живий, і за цей короткий час чоловік
пережив неясний жаль до себе, роздратування
власною непослідовністю та обізвав себе кілька
разів старим дурнем. Голова вдруге виткнулася з
намету, а за нею й тонкі руки. Дівчина на чоторьох
смішно й незграбно виповзла вся, а тоді вже ста-
ла на рівні ноги, знайшла під копицею друге око,
потерла його і вистромила на світ божий. Тут вона
усміхнулася. Голосом школярки, яка вдає перед
лялькою вчительку,сказала до намету:
— Вітю, вилазь, у нас гості.
Намет заворушився. Вона знов усміхнулася,
звертаючись уже до гостя:
— Це мій чоловік.
Чоловік виявився довготелесим, кругловидим,
білявим хлопчиною років дев'ятнадцяти. Він так
само навкарачки видобувся з намету, став поряд
з дівчиною: його безтурботний, відверто щасливий
писок аж сяяв привітністю та здоров'ям. «Старий
дурень»,— вкотре лайнув себе чоловік і простягнув
дівчині пляшечку з йодом та пластир.
— Ой!— сказала вона й подивилася на ко-
ліно.
Кров уже запеклася й почорніла. Чоловікові по-
думалось, що таких подряпаних, скусаних кома-
рами, тонких ніг він не бачив відтоді, як повирос-
тали його доньки. Ніжність ширилася і росла,
перехоплюючи подих, аж доки ввібрала й моло-
дість її, й цього білявого хлопчика, й крихітний
намет, і його самого, дивакуватого, нерозумного
чоловіка.
Важко було зібрати докупи все, що вона йому
наторохтіла на тій галявці. Здається, так: вона не
може бачити живу зловлену рибу — хочеться гупа-
ти ногами і плакати: риба живе у воді, то її домів-
ка, і ніхто не має права силою витягати її звідти;
може, у риби є свої риб'ячі думки, може, вона ко-
гось там кохає під водою, а як її витягнуть — усе
це гине; до того ж їй боляче і страшно вмирати...
Несподівано вона засміялася і сказала, що юшку
все ж таки любить надзвичайно, та й смажена
риба дуже смачна. 1 спитала, чи не вважає він її
за ненормальну.
Але ні, це вона питала пізніше, він точно пам'я-
тав, що тоді вони якраз пили чай на веранді, а десь
у темряві сумовито кричав нічний птах.
А тієї першої зустрічі він ніяк не міг зосереди-
тись на її словах, бо вона то нахилялася над по-
битим коліном, до якого саме прикладала подо-
рожник—і тоді зелені вогники очей ховалися у
розкуйовджених пасмах, то сміялася, закинувши
голову,— і тоді галявка виповнювалась зеленим
сяйвом. І ще йому заважали припливи ніжності.
Тисячу разів по тому чоловік переконував себе,
що галявка мерехтіла зеленим, бо крізь листя про-
свічувало сонце. Та, щоразу згадавши, як зачаро-
вано дивився мовчазний хлопець на свою дружи-
ну, згоджувався на тому, що чого тільки на світі
не буває.
Наче аж дивуючись власним словам, дівчина по-
яснила, що оце саме зараз у них медовий місяць.
Батьки наполягали на подорожі пароплавом по
Чорному морю або ж у Прибалтику, але вони ви-
рішили: нічого шукати екзотичних пейзажів, ко-
ли вдома не встиг намилуватися кожною травин-
кою; тут їм страшенно подобається, та коли вона
думає про сотні островів, острівців, проточок і озе-
рець, які не встигне побачити цього літа, її прос-
то розпач проймає.
Обидва чоловіки увесь той час стояли мовчки і
дивилися на дівчину, аж доки вона знов сказала
своє «ой!»—згадала про обов'язки господині. 1 хо-
ча гість лаяв себе і поривався іти, та згодом він
уже сидів біля пенька, запивав молоком чор-
ний хліб з медом і з щемливим неспокоєм слухав
плюскотливу мову зеленоокої птахи на ймення
Таня.
Власне, то був єдиний день, коли він іще пов'язу-
вав її з іменем.
А от він нарешті дістав ім'я. Коли називав себе
молодятам, то аж зачудувався, як незвично, не-
знайомо прозвучало оте:
— Віктор Лук'янович.
— Ой! Але ж один Віктор у нас вже є! Можна,
хай ви будете просто Лук'янович? Це так гарно
звучить: лук, луки, Лук'янович, — як сам цей ост-
рів!
Він пригадав, що так само радісно-ніяково почу-
вався, коли вперше приміряв форму морського офі-
цера. А оте рішуче «у нас» одним мах'ом змело йо-
го нашорошеність. Він раптом весело подумав, що
із самого початку не дуже вірив у безконечність
свого усамітнення.
Не схильний до самоаналізу, тепер він не міг
надивуватися плутанині думок у голові і з лука-
вою скрутністю картав сам себе. Та скоро й це
покинув, безжурно підкорившись новим почуттям.
Шкодував, що не запам'ятав число, коли на остро-
ві з'явився намет, а спитати соромився. Дні бігли,
наштовхуючись один на одного, — мов десь про-
рвало греблю часу. Рудий з ранку до вечора товкся
на галявці—він не ображався і навіть заздрив.
Бо сам міг тільки снувати по городу, очікуючи на
високе переливчасте «Лук'яновичу!», а без цього з
двору не рушав.
До падіння останньої фортеці—двох невелич-
ких своїх кімнаток — готувався із задавненим стра-
хом. Та коли це сталося—дівчина влетіла спитати,
чи не треба йому чого привезти з міста, бо чоловік
збирається за покупками, і заойкала, закруже-
ляла, роззираючись на стіни, торкнула пальцем
полірований стіл, понюхала квіти: «Яка краса!»—
постояла перед горобцями на замерзлій гіллячці:
«Бідолашечки!»—торкнула книги, мов клавіші:
«Ого, скільки!»— і всілася на чорно-червоному
паласі, підібгавши ноги: «Охолону трішки»,— він
відчув справжню полегкість.
Дівчина пішла, а він потинявся по хаті, зачудо-
вано придивляючись до предметів, постояв перед
дзеркалом: «От і все». Якби той груболиций, кос-
трубатий, насурмонений двійник у люстрі спитав,
що саме «все», йому довелося б задуматись і, мож-
ливо, відкрити у собі чимало змін.
Усвідомлення однієї з них прийшло якось уночі.
Лежав з розплющеними очима, чекав сну, переби-
раючи почуте вдень.
...Була подруга, низенька товстунка, вдавала, що
геть усе розуміє, а тоді виявилось -зрадниця. Але
це — потім, а тоді їм було добре. Восени зона йшла
зустрічати подругу на вокзал, несла троянди. Була
страшенна ожеледь, вона кілька разів падала, аж
поки не заплакала від болю. Та коли побачила
подругу, про все забула і ожеледиці наче не стало.
І хоч товстунка тільки вдавала, що все розуміє,
і виявилась зрадницею, та яке це має значення,
коли їм так довго було добре?
...Перша практика в школі її налякала. У класі
сиділо більш як тридцять дітлахів. Коли вона ди-
вилася на одного, то геть забувала про інших. По-
тім уявила, скільки найнезбагненніших думок ви-
пурхує щосекунди з кожної голови — і як їх зібра-
ти докупи? Вона ледь не зомліла. Тут продзвенів
дзвоник і до стола підійшов хлопчик років одинад-
цяти. Він сказав серйозно і щиро:
— Якби у класі була похожа на вас дівчина, я б
на ній оженився.
Увечері на неї щось найшло. Дивилася незмигно
у вікно, а з очей капали сльози. Сльози відсвічува-
ли зеленим. Білявий чоловік підійшов, погладив по
голові, і вона почала розповідати:
— Взимку я грілася у магазині і дивилася, як
іде сніг. Потім усі порозходилися, бо магазин за-
чинили на перерву,— хлипала пресумно.— Ми ли-
шилися удвох із коричневим песиком. Продавщи-
ця сказала: «Бери своє цуценя і йди додому». Але
то був не мій цуцик, і продавщиця викинула його
на вулицю. Там нанесло багато снігу. Песик під-
німав кожну лапку по черзі, бо вони мерзли, і скав-
чав. Я подумала собі, що за ним хтось обов'язково
прийде. І пішла додому. А коли через годину при-
бігла зі шматком старої ковдри, його ніде не бу-
ло,—вона тужно зітхнула.—Я гасала сусідніми
дворами і навіть піймала була чуже цуценя. Але
якась жінка відняла його у мене...
Обидва чоловіки чекали, що говоритиме далі.
— Чого ж ти плачеш тепер?— не витримав її чо-
ловік.
— Тому що я тепер не можу думати про себе
добре. Адже й зразу знала, що ніхто його не забере!
А він, напевне, замерз.
— Ти виправишся,— м'яко, мов до хворої дити-
ни, сказав чоловік.
— Ну ? що?!— скрикнула.— А песика не буде!
Вони перечекали ті зелені сльози, а тоді почули
ще й про любов.
— Дивно... Люди так багато всього знають, а от
що таке любов — ніхто сказати не може.— Вона
трохи помовчала, подумала і не надто впевнено
мовила:—Мені здається, це щось протилежне са-
мотності. Я навіть не знала, яка я самотня, доки
не полюбила. Отак наче пливла по великій воді
сама-самісінька, з останніх сил пливла, от-от мала
потонути, і раптом — берег, рятунок.
Дівчина звела вологі злякані очі на білявого
хлопчину:
— А тепер я, мабуть, не допливла б. Я ж тоді
не знала, що самотня, думала, що так і треба, що
інакше не буває. А тепер не допливла б. Не зали-
шай мене ніколи саму, Вітю.
І вона вхопилася за його руку, наче той її біля-
вий чоловік справді міг кудись зникнути.
...Тепер він лежав у темряві з розплющеними
очима і усміхався. Думав, що обов'язково розкаже
їй про холодні північні моря та їх дивовижних меш-
канців. І про великі військові кораблі та про те, як
самі собою зникали непорозуміння й чвари між
чоловіками, коли до кінця походу лишалося дві-
три доби. І як вони тоді збуджено сміялися кож-
ній згадці про дім, навіть він...
Отут і зрозумів раптом: про той дім, що ніколи
не був його, а тільки—ЇЇ домом,—думалося вже
без болю. Аж приклав руку до грудей — ні, серце
билося рівно. Думка вільно шугнула пусткою, що
утворилася на місці давнього болю. Він сів на ліж-
ку. Так. Ніколи йому ще не вдавалося згадувати
отак спокійно про повернення, які вже через дві
години оберталися на справжнє пекло: «А ти ж як
думав, я за твої гроші молодість губитиму?» І про
ночі, коли він просинався від плачу своїх тонконо-
гих дівчаток та до ранку сушив голову, де шукати
її цього разу. Дівчатка повиростали вірними при-
бічницями матері. Скоро про його біду говорили
вже в усіх сім'ях офіцерів, але він не дуже тим пе-
реймався: зрештою, у кожного було щось своє...
Тож коли в домі (який мав би бути їхнім спіль-
ним домом) три жінки зчиняли бучу, він не дуже
потерпав за те, з якими очима з'явиться на ранок
перед товаришами. Хоча, звичайно, все те втомлю-
вало. Мабуть, тому й пропозицію вийти на пенсію —
а йому ледве минуло сорок п'ять — сприйняв не без
полегкості.
Місто на півдні вподобала теж вона. І в новій
квартирі одразу виділила йому найменшу кімнату.
Він не ремствував—досі не мав і такого сховку.
Та ось дочки одна за одною повиходили заміж, а
затим в такій самій послідовності порозлучалися,
встигнувши надбати по дитині. «Синку, скрути ді-
дові дульку», «Та не пхайся ти до дитини зі своїми
брудними лапами!», «Господи, цей телепень знов на
якусь макулатуру гроші викинув, а ще хоче, щоб
його за батька вважали!» — він волів допізна блу-
кати містом, а потім тихенько скрадався на кухню
і, ладнаючи розкладушку, думав, як покладе край
такому існуванню—хоч завтра, чи післязавтра, чи
з неділі. Але тільки мріяв. Аж поки вони не облили
«його» кухню отрутою для тарганів. Він задихався
мало не до півночі.
Вранці поніс до суду заяву на розлучення. Втом-
лений, невеселий чоловік спитав:
— І на розподіл майна?
— Так, і на розподіл.
Бо тепер мусив думати, де житиме, а грошей не
мав і карбованця. Тільки потім, коли вона билася в
істериці, а дочки сичали й носилися з чимось ну-
дотно-м'ятним, він зрозумів, як випадково вдало це
в нього вийшло—тепер вона ніяк не могла прихо-
вати заощадження. Він аж зачудувався на суді, по-
чувши, яка сума йому належить, і відмовився від
подальшого розподілу, навіть половини йому виста-
чало, а тягти за собою спогади не збирався.
Останню дурницю вчинив, коли пішов прощатися.
Старша дочка зіткнулася з ним на порозі і несамо-
вито заволала:
— Злодюга!!!
На той вереск, прихопивши стільця, вискочила во-
на. І досі не міг втямити, як встиг ухилитися від ньо-
го. І від вази, дитячого самоскида... Отоді й спробу-
вав сказати їм кілька спокійних слів—про люд-
ську гідність чи щось таке. Але ніхто їх не почув.
Усе, що підсовувала чоловікові пам'ять, так не
пасувало до його теперішнього життя, наче відбу-
валося на іншій планеті. А чи ж було у тому його
житті щось трохи схоже на тихе світіння галявки,
на щемливу ніжність оцих днів? Гортав у пам'яті
роки—назад, назад... Нічого. Трохи краще, трохи
гірше, але все буденне, все немов бачене очима Ру-
дого: десь на межі між чорним і білим. Він захви-
лювався, заспішив іще далі назад, аж туди, де не
було нічого, окрім сподівань і мрій, і раптом зга-
дав: було! Була могутня тайга і його рідне село по-
серед неї, та ні ж бо, не тайга і село, а солодке
ім'я Люба, в чаду якого минали тоді його дні і
ночі...
Любин портрет він вирізав із журналу, зберігши
і короткий підпис під ним: «Молода ленінградська
балерина Любов Щаслива перед виходом на сце-
ну». Ховався на горищі чи в буйних травах узлісь,
годинами вдивлявся у радісне чекання на дівочому
обличчі, а серце ледь не вистрибувало від страху
перед власною сміливістю. Люба була для нього іс-
тотою неземною, тому й мрії про неї хвилювали
фантастичністю. Навіть поєднання її імені й прі-
звища таїло в собі стільки бентежного, значущого,
що він повторював їх, як заклинання. Ну й справ-
ді, хіба можна було мріяти про те, щоб просто по-
знайомитися чи повести в кіно Любов Щасливу?
Він приплющував очі і бачив збудований ним по-
серед тайги дім. Але не просто дім, а щось таке не-
звичайне—дім із казки, веселий дім на курячих
ніжках. Як вона дізнається про нього, як втрапить
туди, він не знав, але, завмираючи у напруженні
(аж кістки терпли), уявляв: ось Люба біжить—
майже летить—галявиною до хатки на курячих
ніжках, нерішуче зупиняється перед порогом, обер-
тається, шукаючи очима того, хто ним незвичайним
дарунком освідчився їй в любові, і притискає руки
до грудей. У тому жесті — і вдячність, і кохання...
О господи, яким же хлопчиськом він був, коли у
тій, що мала стати його дружиною, силкувався зна-
йти свою Любу!
— Яка хатка?—зачудувалася вона.—Тебе, як
офіцера, мусять забезпечити квартирою.
Його й досі пропікав сором за ту розмову.
На світанку над річкою знову плавали клапті
туману. Він хутенько заварив міцний чай, розколо-
тив з цукром, налив повний термос.
— Віднесемо дітям,—сказав пошепки Рудому,
котрий сонно вештався під ногами,
Коли вже поверталися, уявив, що через кілька го-
дин з намету вистромиться чорна голова й зелене
око здивовано закліпає на його термос. Уявляти це
було приємно.
Потім вони з Рудим вибралися на риболовлю.
Але на озері йому нетерпеливилося, і він раз по раз
повертався до думки, що треба б якось приїхати сю-
ди утрьох, аби й вона побачила гру тьмяних водо-
ростей у навкісному промінні і блискітки різноко-
льорових мальків.
Ловилося на вудку погано, і від того він ще біль-
ше нетерпеливився. Але й без риби вертатися не хо-
тілось. Повагавшись, запустив двигуна і, притриму-
ючи його однією рукою, другою пустив за борт
блешню зі спінінга. Човен повільно посунув через
озерце—котушка задзижчала. На протилежному
боці спинився, змотав волосінь: на дно поряд з Ру-
дим ляпнувся чималий окунець. Повторивши кіль-
ка разів усе спочатку, перелічив рибу: на юшку ви-
стачало.
Юшка—то була маленька хитрість із тих, до
яких вдаються, щоб принадити вороня чи білку. Але
він волів не признаватися в цьому, вдовольняючись
коротким: вона любить юшку.
Дівчина сиділа на сухих дошках причалу, обхо-
пивши руками подряпані ноги. Подряпин, здава-
лось, побільшало.
— На тобі скоро живого місця не буде,— заува-
жив він,вилазячи з човна.
— Еге ж, це я через того птаха,— піднялася во-
на.— Ось ходімте, його треба прогнати.
За наметом дівчина повернула праворуч. Під са-
мими очеретами, де починалось болітце, кроків а,ч
п'ятнадцять від них мирно дзьобав щось поважний
пістрявий птах.
— Фазан,— сказав чоловік напівголосно.
Птах підвів золотисто-червону голівку, але з міс-
ця не зрушив.
— От упертюх,—скрушно зітхнула дівчина.—
Жену, жену його, а він і вухом не веде.
Вона вже забрела по пояс у зарості, і вище колі-
на лишилися дві нові позначки від ожинових ко-
лючок.
— Ти! Бундючний, самовпевнений дурню!—звер-
нулася до фазана.— Наступного разу тут спинить-
ся хтось інший і від тебе тільки пір'я лишиться. Ну
забирайся ж!
Чоловік подумав, що тут більше ніхто ніколи не
спинятиметься, принаймні доки він живе на остро-
ві, але промовчав. Тільки ухопив суху гілляку і
жбурнув у птаха. Раніш ніж гілка сухо затріщала
по очеретах, той полохливо затріпотів крилами.
— А де Вітя?— згадав раптом про білявого її чо-
ловіка.
— Спить. А може, читає. Він сказав: якби той
нещасний птах знав, із ким зв'язується, то ніколи
сюди й не поткнувся б. Але ж мені його просто шко-
да стало—такий красивий! Може, у нього діти є...
Дівчина вибралася на галявку і спохопилася:
— Ой! Та я ж вам і «доброго ранку» не сказала,
і за чай не подякувала! А вранці така холоднеча
була! Я й кажу Віті: нізащо з намету не полізу.
А він узяв та й виштовхнув мене: пострибай — зі-
грієшся. Я стрибала і зубами цокала, аж дивлю-
ся—термос на пеньку стоїть. Налила собі поти-
хеньку в кришечку, сьорбнула—ох, як добре!—
не вгавало плюскотливе джерельце, а чоловік усмі-
хався і думав, як-то раніше не помічав цього зеле-
ного мерехтіння на галявці.
— Я тоді ще раз—голосно так—сьорбнула! Аж
Вітя спитав, що я там роблю. «Чай п'ю»,— кажу.
Так він ледве намет не звалив і цілу хвилину клі-
пав очима. Ой Вітю, якби ти себе тоді побачив! —
і джерельце застрибало з гірки по каміннях.
«Якби ти тоді себе побачив!» Кілька разів, коли
Вітя отак заворожено кліпав па неї очима, чоловік
ловив себе на думці, що й сам часто, либонь, має
не розумніший вираз на обличчі. Щастя, як він по-
мітив, не додає людині розумного вигляду.
У хаті він найперше підійшов до дзеркала, пиль-
но роздивився своє відображення і насварився:
— Стеж за собою, старий дурню.
Нараз погляд ковзнув повз люстро—до вікна.
У замкнений рамою пейзаж запливала синя шка-
ралупка. Чоловік швидко подався на причал.
— Ми скоро повернемось! —долинуло з середини
річки, і дівчина помахала рукою.
Чоловік заходився чистити рибу. «Звичайно, бу-
ло б краще переселити їх до хати»,— снувалось у
голові. Але знав, що цього не буде. Кожні Адам і
Єва, кожні Ромео і Джульєтта прагнуть мати влас-
ний курінь. Хоча б у медовий місяць.
Чоловік пожбурляв рибу у тазок і зайшов у воду.
Ясна річ, він не закоханий. Хоча усі симптоми ці-
єї хвороби наявні. Правда, окрім основного: його
не мучили ревнощі.
Поставив казанок із рибою на плиту. Подумавши,
зняв його і пішов до берега: що то за юшка, якщо
в ній немає запаху диму?
Зрештою, думав далі, стежачи, як займаються
трісочки під казаном,— зрештою, і до її білявого
хлопчика він відчував ніжність. Траплялось, коли
дівчина починала говорити і сяяти зеленими з-під
чорного очима, чоловік майже забував про нього.
Але ж обидва вони дивились на неї однаково і од-
наково забували один про одного. І от дивина: для
нього часто навіть не мало значення, про що вона
говорить, а тільки— як мило ворушить бровами, на-
кручує на палець пасмо волосся, знов розкручує,
сплітає і розплітає босі ноги. А ще — оте її «Лу-
к'яновичу!» та «ми», котре в її устах об'єднувало
уоіх трьох. Хлопець теж був часточкою того «ми»,
без якої, можливо, воно й не виникло б.
Чоловік спробував пригадати, скільки ж це днів
минуло відтоді, як на острові з'явився зелений на-
мет. Але не зміг: в уяві поставали окремі картини,
які однаково могли б належати будь-якому дневі.
Коли це вони снідали помідорами та сушеною та-
ранею у якійсь вузенькій проточці? З човна було
добре видно поросле водоростями дно і великих та
малих риб, яких, здавалося, можна піймати рука-
ми. Дівчина зірвала стебельце м'яти з ближнього
берега, розтерла у пальцях, дала понюхати обом
чоловікам. Коли нахилялася, він помітив, що одне
її око темніше, бо на нього падала тінь від верби,
а друге світиться глибоко й прозоро, як дно проточ-
ки... Це могло бути учора й тиждень тому.
А сонне вигрівання на теплому шерехатому міс-
точку? Білявий хлопець влігся горілиць і мружився
на сонці. Чоловік лаштував блешню до спінінга за-
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9