Алла Тютюнник. Острови навпроти міста

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9

ся. І заходився гарячкове стругати, пиляти, міряти,
знов стругати та все позирав у сонячний прямокут-
ник дверей — чи далеко до вечора.
А ще через кілька днів, вбравшись у святкову со-
рочку, востаннє перевірив шкарубким пальцем, чи
висох лак на тонких планочках колиски, і обережно
поніс її до човна.
— Направо по коридору—другі двері,—корот-
ко сказала вахтерка, уздрівши те лаковане диво.
Власне, пояснення було зайвим, бо саме з-за тих
дверей долинав дитячий плач і ніжне вуркотіння
матері. Він трохи постояв, роззираючись на неза-
тишний коридор з однаковими дверима та обшму-
ляними стінами, на третину вкритими знизу яскраво-
синьою фарбою. Дитина вмовкла. Чоловік попри-
слухався до тиші за дверима й обережно постукав.
— Заходьте, відчинено!
Склянки, баночки, пляшечки — на столі, на вікні
і табуреті. Незастелене ліжко і купа зібганих пе-
люшок на ньому. На бильцях — сорочки, плаття і
чорний мереживний ліфчик. І посеред усього — во-
на. Підіклавши подушку під лікоть, годує дитину.
— Здрастуйте, Лук'яновичу. Сідайте, я зараз... —
майже пошепки, з вибачливим поглядом на тугий
згорток у руках, звідки долинало тихе пряцмоку-
вання.
Навшпиньки вніс колиску, нечутно опустив по-
серед кімнати.
— Ой! Яка гарна! — знов майже пошепки, від чо-
го «ой!» вийшло наче і не її, сотні разів чуте, тися-
чі—згадуване.
Немовля заснуло. Жінка переклала його на ліж-
ко, заходилася швидко прибирати.
— Ви вже пробачте, що так вас приймаю... Оце
відколи прийшла з лікарні, ще й не присідала.
Маленький матрацик з ночовок перекочував у ко-
лиску, туди ж лягла подушка.
— У лікарні думала: швидше б додому, швидше
б додому, навіть утекти хотілося. Тільки тепер і
оцінила, як там було добре: лежиш цілими днями
й чекаєш, коли принесуть дитину годувати.
Пелюшки опинилися в ночовках і поїхали під
ліжко. Плаття й сорочки з ліфчиком ледве влізли
у нижнє відділення шафи з книжками.
— Щойно погодую — молоко зціджувати треба.
Після цього пелюшки на черзі. Тільки, здається,
упораюсь, а воно вже кричить — мокро йому.
Пляшечки зі столу й табурета переселились на
етажерку.
— Іще робота: себе протирай, його протирай, без
марлевої пов'язки не підходь, недезинфікованими
руками не берись.
Вона не скаржилася, бо в голосі вчувалася ніж-
ність до малого. Нарешті сіла коло столу і склала
руки на колінах.
— Як живете, Лук'яновичу?
Це був уже її голос, який, здавалося, він почув
би й зі свого острова.
— Картопля цього року рання, і помідори вро-
дили нівроку. А що полуниць було — крізь червоне
й листя не просвічувало. Одійшли вже... Та я дістав
минулої осені такий сорт, що до самих морозів ро-
дить. Ось привіз трохи...
Він сквапно діставав гостинці з дорожньої тор-
би та розкладав на столі.
— Вн часом не обнесли весь город та ще й най-
ближчі дачі, Лук'яновнчу?—засміялася ласкаво.
— Та ні, там на все літо вистачило б, якби при-
їхали, — сказав і загнувся.
— Ми тепер надовго не транспортабельні,— кив-
нула на дитину.— Думала, у мами народжуватиму,
та прорахувалась трішки. Доведеться тепер самим
клопотатися, бо у мами корова, кури, город—надов-
го приїхати не може...
Помовчали.
— А там нічого не змінилося?
Він подумав, що ось настав момент сказати про
хатку, і чомусь глибоко зітхнув. Та тієї миті двері
відчинилися і на порозі виріс усміхнений молодий
батько. Однією рукою він притискав до себе цілу
купу паперових коробочок з травами, а в другій три-
мав голубий горщик.
— Лук'яновичу, та ви ж злочинець! Хіба можна
з такими талантами сидіти на безлюдному остро-
ві? — захоплено втупився у колиску.
— Привітався б спочатку, — дорікнула дружина
і перебрала у чоловіка з рук пакунки.
Обмінялися рукостисканням, і молодий батько
одразу ж посунув до ліжка, заворожено стояв над
сином.
Жінка усміхнулася.
— Подумав би краще, чим гостя пригостити, —
дорікнула несердито
— Так це я миттю! — Метнувся до дверей і вже
відти гукнув:— Накривай стіл, бо через десять хви-
лин сконаю від голоду.

«От зараз і скажу»,—думав чоловік, стежачи, як
вона нечутно снує по кімнаті. І коли вже зовсім
було зібрався, жінка взяла миску з помідорами і
сказала:
— Піду на кухню помию.
«Зачекаю,—вирішив полегшено,—таке не гово-
риться між ділом».
І коли вже випили прохолодно-золотистого й лег-
кого, мов сонячний пилок над водою, шампанського
(«За Вітю-другого, хай росте великий!»), роздиви-
лися як слід одне одного («Ой Лук'яновичу, ви ж
анітрохи не змінилися, а от я така товстуха зроби-
лася!»), згадали Рудого, озерце з лататтям, яскра-
воперого фазана («Хоч би одним оком гляну-
ти...»), він дочекався тиші і сказав:
— А хатка на курячих ніжках стоїть. На вашій
галявці...
І тут заплакало дитя. Але жінка не кинулась на
той плач, а тільки закрила очі рукою і спитала:
— Із трьома вікнами?
— Еге ж. І з півником на даху.
З-під її долоні викотилася одна сльоза, потім
друга. Дитя репетувало дужче й дужче, Вітя пішов
до ліжка, заходився розмотувати несамовито галас-
ливий згорток. Загорнувши сина у чисте, поклав у
нову люльку. Дитя покліпало очима й знов заснуло.
— Відколи народився Вітя, у мене таке передчут-
тя,— мовила жінка, не віднімаючи руки від облич-
чя,— що я вже ніколи того не побачу. Лук'яновичу,
ви дивовижний чоловік. І острів ваш дивовижний.
Ну скажіть мені, що я обов'язково іще туди поїду!
Рука опустилася, відкривши рясні сльози. Білявий
чоловік погладив дружину по голові, бадьорим тоном
бувалої людини сказав:
— Так буває майже з усіма жінками, які народ-
жують вперше. Але потім вони відходять. І ти віді-
йдеш. І наступного літа знов гасатимеш очеретами,
а Лук'яяовичу доведеться переводити на твої коліна
літри йоду. Рудий буде малому за няньку. Як ви
гадаєте, Лук'яновичу, зголоситься Рудий няньчити
Вітю за добру мозкову кістку у день?
Чоловікові нарешті попустило біля горла і він
спромігся відповісти:
— Авжеж зголоситься. Навіть і без кістки.
Молода мати засміялася, вхопила сухий край пе-
люшки з ліжка, витерла ним носа.
— Спасибі вам, — сказала трохи гугняво. — І не
сердьтесь на нас, гаразд? Приїздіть частіше, ми
будемо раді.

На білій від сонця і спеки вулиці чоловік постояв
трохи, а тоді рушив до магазину, де кілька днів
тому шукав голубого тюлю.
— Ну що, не знайшли?—жваво поцікавилася
продавщиця.
— Не знайшов.
— А нам перекинули з бази трохи німецького.
Для виконання плану. Дуже гарненький: поле біле,
а кайма голуба, і зубчики по краю.
Він обвів очима полиці, але нічого такого не по-
бачив.
— Та ні,— знітилася дівчина,— тут його немає,
бо дуже мало дали.
Чоловік роздумував, що б їй іще сказати, коли
дівчина раптом спитала:
— Скільки вам треба його?
— Шість метрів, — промовив швидко.
— Давайте гроші, я вам зараз винесу.
Він чекав і дивувався, що раніше в магазинах йо-
му ніколи не щастило і за це розгнівана дружина
взивала нікчемою та розмазнею. «Та чи це й справ-
ді було?» — вжахнувся подумки.

— Прошу,— володарка хвостатого звірннця змов-
ницьки усміхнулась. — Не забудьте прийти розка-
зати, чи сподобалось дітям.
— Дякую. Обов'язково прийду.
А сам подумав: «Довго ж нам чекати доведеться,
голубонько».

Біля його причалу стояв чужий човен — вогниста
комфортабельна «Ока». Чоловік розгнівався, але ні
в човні, ні поблизу нікого не побачив. Скочив на до-
шки і аж тоді угледів невисокого повнуватого чоло-
віка, який щойно вийшов з-за дерев з боку галявки.
— Привіт, господарю!—сказав бадьоро.
— Здрастуйте.
— Чиї то хороми на курячих ніжках отам за де-
ревами?
Бездоганно випрасуваний кофейного кольору лля-
ний костюм на непроханому гостеві сидів як вли-
тий. І весь він від коричневих вельветових череви-
ків до пригладжених залишків чуба на маківці був
чепурний і акуратний. Невеличка рука прикладала
акуратно складену хусточку до рожевого тім'ячка
з прилизаною порослю навколо.
— Я тут часто проїжджаю, — пояснював чолові-
кові гість,— та ніколи не бачу, щоб коло тих хоро-
мів хто-небудь вештався. Навіть цікаво стало: мо-
же, й справді Баба-Яга живе?
«Ну, ти не з тих, хто з простої цікавості лазитиме
кущами у новому костюмі»,— подумав господар.
— То, може б, ви внесли ясність у це питання,
щоб я міг спати спокійно?— базікав той далі.
— То моя хата.
— А ця? — озирнувся гість на просторе подвір'я.
— І це теж моя.
— Розумію, так би мовити, зимова і літня рези-
денції.

Та по очах було видно, що він нічого не розуміє.
Мабуть, тому вирішив за краще перейти до діла.
— Слухайте, господарю, а як би ви подивилися
на те, щоб вам якийсь місяць провести в зимовій
резиденції? А літню за пристойну винагороду від-
дати бідним, знеможеним урбанізацією, механіза-
цією, електрификацією та емансипацією істотам,
яких може врятувати тільки природа, ковток чистої
природи, живлюща сила якої...
— Нічого не вийде.
— Ну що ж ви так зразу! — чоловік акуратно
розвів руками: не надто широко, але досить ви-
разно. — Ми ж іще й питання про ціну не підні-
мали. Може б, я запропонував...
— Нічого не вийде, — похмуро повторив господар.
— Печально, печально, — похитав головою гість,
знову ж таки не надто завзято, але скрушно. —
А ви не уявляли собі, що якому-небудь простому
радянському громадянинові, яких тут щодня проїж-
джають сотні, одного разу спаде на думку поцікави-
тись, хто це забудовує державну землю приватними
хоромами без дозволу відповідних установ, га?
Чоловік ледь усміхнувся.
— Я б вам не радив ризикувати катером, при-
стаючи до незнайомого берега, — промовив спокій-
но. — У воді можуть трапитися корчі — так недовго
й двигун занапастити. А машина дорога.
— Ну, от ми й посварилися, — засміявся влас-
ник дорогої машини. — Гаразд, не буду більше на-
полягати і втікаю з вашого незнайомого бе-
рега. Але зробіть ласку, поясніть на прощання, що
означають ці курячі ніжки? Подарунок онукам від
люблячого дідуся? Примха останнього кохання?
Чоловік не озивався, мовчки порався біля човна.
Балакучий гість скрушно зітхнув, умостився в свою
«Оку». Та відчалювати не поспішав.

— Дивно усе-таки,—сказав по паузі.—Живете
на острові самотньо, — почекав, а не діставши від-
повіді, мовив, —то хоч поговорили б зі мною.
Зрештою, у кожної людини є потреба поговорити.
Ось хоча б і в мене. Знаєте, що я подумав, коли
вперше побачив ту хатку?—повільно запалив си-
гарету, а що відповіді знов не було, заговорив
далі. — Подумав, що вона робилася неспроста.
Тобто не тому, що була якась нагальна потреба.
І не для себе. Я подумав, що її зроблено задля чи-
єїсь радості. І знаєте, це мене розстроїло. Адже ко-
лись і сам здатен був на таке,—він кілька разів
глибоко затягнувся димом, замовк, і скидалося —
надовго.
Але тепер і господар, хоч і мовчав, не поспішав
іти.
— Але потім я забув, як воно буває. Просто,
мабуть, не трапилося того, для кого... ну, ви самі
розумієте, — гість трохи сумно усміхнувся... — І оце
аж тепер, коли побачив курячі ніжки, раптом зга-
дав. І мені схотілося знов... Я й просив не для
себе... Ну, ви розумієте.
Останні слова він вимовив не дуже впевнено. Го-
сподар сів на край причалу, звісив ноги, пильно по-
глянув на чоловіка у червоному катері.
— Отож тому я вам і відмовив.
— Боже, та я ж несусвітний дурень! — ляснув
себе по лисині.—От ми й порозумілися. І коли
ж вона приїде?
Був знову балакучий і цікавий.
— Либонь, наступного літа... А може й...
— Що-о-о?!—округлив невеликі очі.—Оце сті-
льки чекати?
І одразу похопився:
— Пробачте, це я так...
А тоді знову весело:

— Боже, стільки дурниць да один день! Треба
втікати, бо ваша хатка впливає на мене не най-
кращим чином.
І, все ще усміхаючись, сумно закінчив:
— Нехай вам пощастить. Знаєте, приємно знати,
що комусь пощастило. Тоді легше чекати своєї
черги.
Аж після цього відштовхнувся від причалу, за-
пустив двигун і, вивергаючи несамовитий гуркіт,
зник у безхмарному полудні.
Та за кілька хвилин вигулькнув із блискітливої
сині, хвацько доправив до причалу і засміявся:
— Пробачте, такий уже я чоловік, що й у най-
ліричніші моменти пам'ятаю про діло. За це мене
любить начальство і не люблять жінки. Ну, та бог
з ними, з жінками...
Вибрався на причал і сів поряд з господарем.
— Якщо я правильно зрозумів, ви ото все само-
тужки зробили?—кивнув головою у бік галявини.
— Та сам...
— Друже, виручайте! Мені такий спеціаліст ось
як потрібен, — акуратно черкнув рукою по шиї,
знов засміявся.—Та що ж це я? Вдаю із себе
ділового чоловіка, а ще й досі не познайомився!
Протягнув невелику руку:
— Михайло Григорович Бучко, виконроб «Опо-
ряджобуду». Оце зараз будую інститут за новим
проектом: дерев'яні панелі, паркет, скло і метал,
скло і дерево. Ну чого вам отут гибіти на самоті?
Тим паче, що до наступного літа цілий рік чекати.
І самі розвієтесь, і нам допоможете. Погоджуйтесь,
га?
Він хотів сказати «подумаю», але неочікувано для
самого себе спитав:
— А чом би й ні?
— Дру-у-же! — засяяв співрозмовник. — Ви ж ме-
ні камінь з душі зняли! І не пошкодуєте, їй-богу,
не пошкодуєте. Сто сімдесят у місяць гарантую. Як
мінімум. А схочете—буде й більше.
І вже з човна примружив очиці:
— Скажіть, у вас із біографією все гаразд? А то
я щось ніяк не збагну: за віком ви в женихи зго-
дилися б, а ніде не працюєте...
— Я на пенсії, колишній військовий, — сказав
поквапливо.
— А! Ну то пробачте. Завтра жду.

Воно й справді виявилось гарним, оте дерево на
підлозі, і на панелях, і вкруг скла, і поряд з ме-
талом — світло-жовте, як річковий пісок, і бруна-
тне з каштановими вічками, запашне, аж дух пе-
рехоплювало, тепле, аж пальці раділи. Схиляючись
над його переливами й пахощами, чоловік згаду-
вав далеку-далеку комірчину, загублену серед ві-
ковічних лісів, серед прямих височенних ялиць та
незайманих білих снігів, і в ній — суворого, згорб-
леного старця, який майже не всміхався ніколи, як
і всі кержаки, і тільки у сухій, заваленій стружками
комірчині очі його ледь-ледь прояснювалися.
— Якщо будеш добрий до всякої деревини, —
говорив батько у такі хвилини,—добрий аж так,
щоб тобі схотілося до неї заговорити, то й шкарубка
зчорніла дошка піддасться, схоче стати тим, що
з неї замислив зробити.
Хлопчині тоді було одинадцять років, і він з ост-
рахом поглядав то на темне, пооране зморшками
лице батька, на якому живими здавалися тільки
очі, то на темні, поорані дощем та вітром дошки.
Батькова наука не стала йому у пригоді, бо після
армії, не повернувшись у загублене серед тайги
село, пішов до військового училища.

І оце тільки тепер, коли вдихав свіжий дух ди-
тячого спомину, чоловікові схотілося щось мовити
до жовтої, теплої деревини...
На будові біля нього постійно крутився ясно-
окий, худющий підліток Санько, учень профтех-
училища, сторожко стежив за кожним рухом, мов-
чав, лишень зачудовано водив очиськами. Хлопець
здався чоловікові тямущим, і якось він розказав
Санькові про батька і його пораду. Той засміявся:
— Хлопці подумали б, що я звихнутий.
Чоловікові стало сумно. Але якось, підходячії до
аудиторії, яка тимчасово правила їм за майстерню,
він почув голос учня.
— І чого б я ото впирався,—говорив той неголос-
но,— чого б ото норов показував.
Чоловік зазирнув у аудиторію і побачив, що хло-
пець тримає у руках віконну раму. З високих вікон
стовпами сіялося проміння, і в тих світляних стов-
пах вигравали порошинки. Велика руда голова
хлопчика сяяла проти сонця, мов кульбаба. То було
ясне й урочисте видовище, від якого на серці у чо-
ловіка стало по-святковому спокійно.
Інститут здали перед Жовтневими. На той час
він устиг заприязнитися з багатьма будівельниками.
Вони й запросили його відзначити подію.
Стіл накрили в одній з аудиторій. Усі були ра-
дісно збуджені, багато говорили, перебиваючи один
одного, багато — без особливих на те причин —
сміялися. Стискаючи у руці гранчака, чоловік із
неболісним сумом думав, що незабаром вдарять
морози, річка стане і він лишиться сам на своєму
острові. «От чого тобі в житті не вистачало, так
це справжньої роботи,—зробив відкриття, але від-
разу ж поспитав себе:—А коли б не мав надії на
наступне літо, втішила б тебе робота отак, як
зараз?»

Цього він не знав. У гуртожиток на Червоносту-
дентській заходив іще кілька разів, але не надовго,
бо молодим батькам було явно не до гостей. Від-
так вирішив не набридати. Та й для самого було
мало радості в тих відвідинах.
Чоловік раптом почув, що до нього звертаються.
— Лук'яновичу, подейкують, ти живеш, як помі-
щик. Окупував цілий острів, розкошуєш на природі,
а в гості ніколи й не запрошував.
Дебелий, червонощокий бригадир примружив очі:
— А чудово було б усім гуртом виїхати у плавні
та юшечки наварити.—Від самих слів про таку
розкіш ораторові набіг повен рот слини, і він мусив
проковтнути її. — То як, Лук'яновичу?
Ловив на собі очікувальні погляди, губився де-
далі більше.
— Дайте чоловікові спокій,—втрутився розфран-
чений з нагоди свята виконроб.—Вас туди тільки
допусти,—поплямкав губами, перекривляючи бри-
гадира,—то й галузки цілої не лишиться: витоп-
чете, як ведмеді.
Бригада дружно зареготала. Зустрівшись очима
з Михайлом Григоровичем, чоловік подякував пог-
лядом. Той по-змовницькому підморгнув і запро-
понував:
— А давайте-но запросимо Лук'яновича вийти
з нами на демонстрацію.
— А чого ж!
— Так це само собою!
— Приходь, Лук'яновичу.
— Заодно молодицю тобі підшукаємо — забереш
на свій острів.
Він був їм щиро вдячний. І водночас крізь роз-
чуленість просотувалась незрозуміла гіркота. «Але
чому?» — спитав у себе зачудовано. І раптом уявив,
що отаким могло бути усе його життя, якби...

«Якби не та нікчемна, дурна війна з осатанілою
жінкою? Якби не постійне висотування сил в очі-
куванні нової сварки?»—«Але ж ти хотів зростити
дітей...» — «Ну і що з того вийшло?»— «В усякому
разі намагався дати їм усе, що міг».
Справді, у безконечні місяці походів, коли, бу-
вало, заполоняло відчуття якоїсь сумоти, він не-
відступно думав про дівчаток. «Усе це заради
них»—та формула стала сенсом його життя, ря-
тувала у морі і вдома, коли весь вільний час
присвячував дітям, усі сили зосереджував на них,
відмежовувався від сварок, від службових незгод
клопотами про пальтечка і черевики, про квитки
у цирк і прогулянки по лісу. Можна було зібратися
на силі і навести лад в особистому житті. Поліну-
вався чи сміливості не вистачило?
«А хіба твоє життя має не однакову цінність із
життям твоїх дітей?»— спитав себе розчулено.
Від цього відкриття йому перехопило дух. Адже
й справді: хіба мав право отак марнувати власне
життя, втішаючись думкою, що живеш заради
дітей? Чи потрібна була його пожертва дітям? Чи
принесла користь? Невідомо. «А ти пошився у дур-
ні»,— підсумував гірко.
«Ні, не пошився, а — пошив. Брехливий боягуз,
от ким ти був увесь час. І всі ті, хто намагається
відгородитися від життя виправданням «живу зара-
ди дітей», — брехливі боягузи. Турбота про дітей —
тільки один з обов'язків перед життям, а ти хотів
ним відгородитися від інших: відбував службу,
заробляв гроші і не пробував навіть стати повноцін-
ною людиною, якій не соромно було б за власне
життя. Боявся, що колись доведеться відповісти, як
ти використав цей щасливий дарунок, і вже тоді
шукав виправдання—«живу заради дітей»! Мав
цілий скарб, а перевів його на абищо—ні собі, ні
людям. І хоч зараз не бреши, що то була пожертва
з твого боку—тільки боягузтво!»
Вийшов на мокре осіннє подвір'я, глибоко вдих-
нув повітря. Гурт курців дружно пахкотів цигар-
ками. Ясно-жовта розложиста абрикоса, котру
будівельники ревно оберігали впродовж усіх ма-
неврів на майданчику, тихо й урочисте' ронила на
свіжий асфальт дрібне листя. Його покликали до
гурту і пригостили цигаркою. Дим поліз в очі, зду-
шив у горлі, але він її не викинув.

Доки чекали своєї черги вийти на проспект, де
шикувалися шеренги демонстрантів, у чоловіка го-
лова пішла обертом. У новому костюмі, придбаному
саме з цієї нагоди, у хрусткій білій сорочці, від
якої й досі йшов запах чистої вологості, серед бар-
вистого, рухливого багатолюддя, серед добродуш-
ного перемовляння духових оркестрів, серед маєва
червоного й синього шовку почувався так, як тоді,
коли щойно закінчив училище і майбутнє відкри-
вало стільки шляхів, скільки може відкрити лише
молодість.
Санько виріс поруч нього, поблискуючи сторож-
кими очима.
— Там наше училище позаду... А я втік. Можна
мені з вами пройти?
— Навіть треба, — розкуйовдив хлопцеві чуба
бригадир.
Чоловікові схотілося допомогти рудоголовому
Санькові.
— Ходімо, я домовлюся, щоб тебе відпустили.
Рушили вулицею, обминаючи веселі кола та ма-
шини, повні дітлахів з повітряними кульками, кві-
тами та прапорцями.
— Зачекайте, я зараз, — гукнув Санько, зникаючи
у натовпі.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9