Алла Тютюнник. Острови навпроти міста

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9

нормальний. Але хто?
Чоловік не відгукнувся.
— Я б усе забув,— сказав переконано, знов хрус-
нувши пальцями.—Але ж: «Нічого не минається
безслідно».
Ніч поволі прозорішала. В темних заростях щось
неспокійно зашаруділо. Вода взялася брижами,
лунко захлюпала у берег. Хлопець підвівся.
— Ранок скоро. Давайте лягати спати.
Пішов швидко, немов утікав з цієї ночі.
Повільно долаючи тупе заціпеніння, чоловік звів-
ся на ноги. Жодного бажання, жодного спогаду,
жодної думки не міг видобути з холодної пустки v
собі. Зненацька вихопився вітер, одірвав клапоть
туману з очеретів, жбурнув у лице. Пекуче холод-
ні краплі були наче сам страх. Він здригнувся:
скоро ранок, світло, тепло, вона... Ні! Тільки не це.
Відв'язував човна, а в голову лізли дрібниці: не
полив город, виноград треба обприскати—хворіє;
виявлять, що нема термоса з чаєм і стурбуються;
Рудий у їхньому будиночку, кликати не можна;
двигун краще не заводити—почують... А посеред
річки склав весла і сказав люто:
— Прокляття! Хай воно все западеться! Хай во-
но все тричі западеться! І я...
З усієї сили смикнув шворку.
«Куди тепер?»— спитав себе байдуже. І справ-
ді — куди? В цілому світі не було місця, де б йому
хотілося тепер опинитися. Хіба що в позаминулому
літ;, але туди не було вороття.
Раптом завважив знайомі будиночки. Дачі! Лі-
дія. Загуслий час і спокій. Ні обов'язків, ні зайвих
питань.
На гуркіт мотора ніхто не вийшов з хати. Чоло-
вік прилаштував човна на старому місці і розгле-
дівся. Посипана свіжим піском стежка до ґанку,
ромашки та дельфініуми обабіч. Виноградне листя
блищить від роси. І ні душі навколо. «Та вона ж,
либонь, спить у таку рань!»—кольнула досада.
Тихо пройшов за хату—пересидіти на лавці біля
озера в кінці городу. Але шлях перетинала довга
мотузка з білизною. Вже й був пригнувся, щоб по-
минути її, та раптом став: зі шворки звисали кри-
хітні пістряві повзуни, майже лялькові сорочечки.
«Хтось гостює з малечею», — подумав злякано і
подався назад.
— А! Це ти,—сказала Лідія, наче вони бачили-
ся востаннє днів зо три тому.
У руках тримала ніж і до половини обчищену
морквину. Вклякло стояв навпроти, тупо мовчав.
Тоді вона трохи одступила від дверей, немов звіль-
няючи йому дорогу. Зрозумів це як запрошення,
але ще вагався — непокоїла думка про чужих лю-
дей.
— Тільки не грюкай, дитина спить,—спокійно
попередила Лідія.
Жовтий плюшевий песик на печі зацікавлено
витріщив очі на гостя. Табунець ляльок на підві-
конні теж дививсь на нього весело й лукаво. Жінка
поклала на стіл ніж та морквину, витерла руки
об фартух і зазирнула до іншої кімнати. Поки обер-
талася, чоловік встиг помітити, як ласкавий усміх
на її обличчі змінюється звичайною незворуш-
ністю.

— Сідай, чого стояти?—сказала притишено.
Сів. Бездумно дивився, як швидко натирає морк-
ву на тертушку.
— У тебе гості?— спитав байдуже.
— Ні,нема.
— А дитина ж чия?
— Моя,— усміхнулася ледь сумно.
Він здивувався, але теж якось тупо, наче крізь
вату. Все ще думаючи про своє, спитав:
— А батько де?
Лідія, продовжуючи орудувати тертушкою, пиль-
но подивилася йому в очі. Він витримав той дов-
гий насмішкуватий погляд, але долоні враз спітні-
ли і мусив витерти їх об штани.
— Дитина моя,— виклично сказала Лідія.
йому схотілося утекти звідси і ні про що не ду-
мати, але натомість допитувався далі:
— Хлопчик?
— Дівчинка.
— Скільки їй?
Тепер і обличчя вкрилося потом. Руки Лідії мель-
кали перед очима, немов незбагненні самостійні
істоти.
— Скільки? А ти піди подивись.
«Не ходи»,—сказав собі. А очі немов прикипіли
до полотняної шторки на дверях. «Це неправда,
не може цього бути». Але вже знав, що правда.
«Втікай, поки не пізно».
Але було вже пізно.
Схиливсь над ліжком: чорне пряме волоссячко,
цупке, лискуче—як у нього, і в батька... Ледь вип-
нуте підборіддя — господи, до чого ж знайоме!
І рідне— аж серце закочувалося у болючу безвість.
Думки сіпалися й задихалися, мов риби на бере-
зі. Спочатку: «Не треба було цього... Сили нема...»
І одразу ж, перебиваючи: «їй не можна тут жити,
взимку хата сиріє і до людей не проб'єшся». І ще:
«Як вона сміла? Не спитавши, не сказавши...»
А потім: «На будову візьмуть з радістю, Михайло
поможе з кооперативом...» І знов: «Та скільки ж
можна?! Всередині живого місця не лишилося,
а тут...»
Знесилів, присів навпочіпки біля ліжка, поклав
голову поряд з дитячою. Мов солодкий забутий сон,
спливла картина: синій вечір, вікно у білому домі,
жінка порається біля столу, прийшов хлопчик у
білій майці, жінка взяла з полиці золотий апельсин,
простягла дитині...
— Зрештою, я тебе не кликала, — почув за спи-
ною голос Лідії.
То був і виклик, і звинувачення, і бажання захис-
титися, і прохання пробачити. «Мати моєї дити-
ни»,— подумав зачудовано, навіть злякано, бо май-
же нічого не знав про неї.
— Збирайся,— сказав утомлено.— І постарайся
упоратись до обіду. Я приїду за вами.
(Знайти тимчасову квартиру неважко, в разі чо-
го — Михайло допоможе або Овер'янович...)
— Не треба, мені й тут з дочкою добре.
(Де ти був раніше? Чом ніколи не поцікавився,
як тут живу—сама-самісінька? Шукав заспокоєн-
ня для себе... Тепер не маєш права втручатися в
має життя).
— Прошу тебе, збирайся.
(Пробач. Все й справді було так. Але тепер є ди-
тина. Ніхто, навіть зневажена жінка не має права
віднімати її у батька).
— Чого поспішати? У нас досить часу поговори-
ти про все.
(Ко'ли ти досі не надто поспішав, то тепер я му-
шу подумати, чи буде мені краще з тобою. І донь-
ці теж).

— Нема у нас часу. Мені п'ятдесят років.
(Я ситий по горло цими островами, ні на що вже
не маю сили. Та коли є дитина, мушу спробувати
іще раз. Тепер змарновані роки не доточиш до свз-
го життя, так що давай поспішати).
— Не треба було...
(...бездумно розсівати своє насіння. Не треба бу-
ло легковажити мною—живою людиною. Не можу
я отак відразу тобі повірити).
— Навіщо говорити про минуле?
(Я міг би продовжити перелік того, що не треба
було робити: не треба було отак усе життя надія-
тися і зневірятися, отак прикипати до людей і вті-
кати від них, не треба було прощати, і не проща-
ти—теж не треба, народжуватись... Неправда!
Оце вже неправда. Народжуватись і народжува-
ти —треба).
Танула, відпливала у небуття реальність, зали-
шена ним на самотньому острові. Зблиснула вос-
таннє вікнами хатка—була й нема. «Такий шмат
життя,—подумав чоловік спустошено,— такий шмат
життя — і нічого не лишилося».
Жінка мовчала. На якусь мить чоловікові здало-
ся, що її вже нема в кімнаті. Він озирнувся. Лідія
безгучно плакала, прихиливши голову до одвірка.
Крізь попіл вигорілих почуттів у ньому проріс
жаль, соромлива крихка ніжність до її слів. Звів-
ся на ноги, підійшов зовсім близько, погладив по
голові.
— Не треба, Лідо.
Впала йому на груди, заридала — тяжко, скривд-
жено, розпачливо, немов оце тепер настав час ви-
плакати усі болі свого життя.
А він обіймами намагався пригасити ридання
умовляв:
— Заспокойся, дитину налякаєш, не треба...

Дівчинка й справді заворушилася, пхикнула кіль-
ка разів, і мати одразу ж завмерла. А потім знов
затремтіла у його руках. Чоловік взяв у долоні її
голову, підняв догори обличчя — залите слізьми,
воно тремтіло від сміху.
— Ти ж не знаєш навіть, як її звуть!
— Треба ж бути отаким телепнем! Як її звуть?
— Софія.
Вони тепер сміялися удвох, як змовники, але ти-
хенько, бо їх Софія додивлялася солодкі вранішні
сни.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9