Алла Тютюнник. Острови навпроти міста
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9
мість загубленої в корчах. А вона читала і раз по
раз казала: «Ой! Ось послухайте!» Книгу чоловік
прочитав іще минулої зими, але ті місця, що вона
їх зачитувала вголос, здавалися тепер геть незнайо-
мими. Чи давно це було? Здається, дуже давно.
А може, він так старанно запам'ятовував кожну хви-
лину, що тепер вражень набралося більше, ніж від
року попереднього життя?
Запам'ятати хотілося все, навіть найменший жест,
яким вона зривала на ходу травинку, розтирала і
нюхала. Власне, вона чи не щомиті щось нюхала.
І пучки її вже неможливо відмити від брунатно-зе-
леного. І те, як вона плювала на палець з коротко
підстриженим білим нігтиком та намазувала сли-
ною пухирці від комариних укусів: «Тільки так і
можна втерпіти, щоб не роздряпати!» Правда, вже
через півгодини чи не всі вони виявлялисяь роздря-
паними... Ні, коли бережеш навіть такі спогади, роз-
класти їх на дні просто неможливо.
— Приємно жити в світі, де існують такі смачні
речі,—сказала дівчина, пробуючи гарячу юшку.
Ніс її зморщився, очі примружились, брови зіп'я-
лися вгору. Дві товсті чорні косиці стирчали в різ-
ні боки.
— Якщо з тебе не вийде вчительки,— дмухаючи
на тарілку, сказав білявий хлопчина,— будеш най-
матися у сім'ї, де діти не хочуть їсти. Коли ти наки-
даєшся на їжу, в усіх присутніх, по-моєму, почина-
ється інтенсивне виділення шлункового соку. Я б
на твоєму місці брав по три карбованці за сеанс.
— Не розумію людей, які не люблять попоїсти,—
відгукнулась вона.— Для мене вони все одно, що
марсіани. Навіть трохи лячно.
Потім, знеможено зітхнувши, вмочила шматок ри-
би у розведений юшкою часник з сіллю та перцем
і сказала:
— Я ось думаю: що то був за чоловік, котрий
уперше вирішив скуштувати часнику? Усе-таки не-
справедливо, що ми не знаємо його імені.
— Ага, і тих, хто «відкрив» перець, цибулю, гір-
чицю,— засміявся хлопчина.
— Чого ти смієшся? — розсердилася вона.— Це й
справді відкриття, гідні вдячності нащадків. Прав-
да ж, Лук'яновичу?
— Авжеж. Коли людина поїсть, вона добрішає.
— Як вас двох послухати, то всі світові пробле-
ми пов'язані із юшкою та часником,— знов засміяв-
ся хлопчина.
— Ну, може, не всі, але багато,— цілком серйоз-
но сказала вона.— Коли я обідаю у нашій студент-
ській їдальні, то потім до вечора ходжу люта і так
і шукаю, з ким би посваритися. А як в автобусі, бу-
ва, спалахне сварка, то завжди думаю: ті люди щой-
но чогось несмачного наїлися або й взагалі голодні.
Тепер засміялися обидва чоловіки. Вона зібрала
посуд і, зітхаючи, повільно пішла до річки.
— А що ви тут робите взимку? — повівши очима
довкола, раптом спитав хлопець.
Чоловік знітився.
— Та так... майже нічого.
— Я від нудьги, мабуть, умер би.— І одразу ж
похопився:—Та це, певно, залежить від характеру,
ну, уподобань, та й від віку, звісно.
Чоловік ледь усміхнувся: «Звісно!» Поцікавився:
— А що нового у місті?
— Туристів багато. Нову набережну будують.
Цирк приїхав.
Йому хотілося спитати, де вони ходили, але хло-
пець заговорив сам:
— Заходили в інститут. Там висить об'ява, що з
третього вересня студентів повезуть на виноград,
отож тижнів через два доведеться забиратися звід-
си. Потім посиділи в кафе, бо Таня каже: ми геть
здичавіли...
Отже, через два тижні. На мить йому здалося, що
вкривається міцною холодною шкаралупою, а зсере-
дини хтось гупає, гупає і не може вирватись. Поче-
кав, поки воно трохи затихне, і спробував подума-
ти, що ж буде через два тижні.
Його й раніш дивувало, що молодята так мало
говорять про майбутнє. А в них же не було ані жит-
ла (якщо не брати до уваги намет), ані коштів на
прожиття (якщо не брати двох стипендій по два-
дцять вісім карбованців та кількох сотень, подаро-
ваних родичами на весіллі), ані бодай приблизних
планів щодо спільного життя (якщо не зважати на
оте «У нас буде обов'язково четверо дітей. І всі
хлопчики. Такі смаглявенькі-смаглявенькі, з білими
чубчиками»). Якось він заговорив про це з її чоло-
віком. Той безтурботно усміхнувся:
— Таня вважає, що не слід перейматися заздале-
гідь. Каже: коли вже припече, тоді й думатимемо.
Бо як починати зараз, то за клопотами не відчуєш
сьогоднішнього життя. Вона каже: коли проґавиш
щось у цю хвилину, то потім воно може не повтори
тися.
Увечері він поливав городину, коли угледів, як
дівчина, скрадуючись, шаснула у хату. У руках при-
мітив пістряву полотняну торбинку: вона притиска-
ла її до себе так, мовби хотіла приховати. Чоловік
здивувався, але поливав далі.
Незабаром на городі з'явився хлопчина. Світлий
літній костюм та хитруватий блиск в очах юнака
говорили, що все це неспроста.
— Сюди цирк не приїздить?— запитав чоловік.
— А хто його зна,—усміхнувся хлопець і запро-
понував: — Давайте я вам допоможу!
— Ти тільки для того й вирядився? — поцікавив-
ся лукаво.
— Та...—хлопець крадькома зиркнув у бік ха-
ти.— Ви ж самі не скоро впораєтесь.
— То й що?
— Нічого...— вдавано байдуже стенув плечима.—
Я вам усе-таки допоможу.
І заходився прогрібати сапою рівчаки поміж кар-
топляних кущів. З того, як завзято робив це, було
видно, що хлопцеві ось-ось урветься терпець.
— Та покинь уже,— змилостивився чоловік.— На
сьогодні досить.
Вони вимили в річці руки та ноги, і хлопець захо-
дився взуватися. Черевики, як відзначив чоловік,
були принесені на берег заздалегідь. Стрибаючи,
юнак раз по раз поглядав на двері хатини. Нарешті
вони розчинилися і на порозі постало щось блакит-
но-сріблясто-легке і незнайоме.
— Я вас чекаю,— сказало воно тим самим голо-
сом, який неможливо було не почути й на проти-
лежному березі річки.
На дівчині було сіро-голубе довге плаття. Волос-
ся кучерявилося і ворушилося від найменшого по-
руху—кожен кучерик, мов живий. Губи пломеніли
вогненно-червоним.
Рудий розгублено гавкнув. Білявий хлопець ра-
дісно засміявся. Чоловік поглянув на свої забруд-
нені старі штани. Почувався так, немов його ні за
що витурили з веселого свята. Але це тривало тіль-
ки мить. А вже наступної він поквапно товкся у
спальні перед шафою і не міг втрапити ногою у чис-
ті штани.
Потім вони сиділи за столом на веранді, диви-
лися на свічки, пили терпкуватий портвейн та їли
напівпрозорий жовтий виноград. Чоловікові при-
гадався пронизливий вітер, вишивана скатертина
і така сама пляшка на ній. І не вірилось, що то бу-
ло насправді і з ним.
— Сьогодні рівно місяць, як ми побралися,—
сказала дівчина, беручи до рук келишок.
І свічки, і вбрання, і келишки для вина були ЇЇ
забаганкою. Це дуже скидалося на прощання.
«От і все, от і все»,— пробивалося в ньому крізь
міцну холодну шкаралупу.
— За ваше щастя,—підняв свій келишок.
У нерівному сяєві свічок її очі мерехтіли чорно-
зеленим. Здавалося, проміння від очей лягає їй
на щоки.
— За наше,—схилилася над столом, завмерла
очікувально.
Але він не прийняв цього подарунку. Подумки
повторив «за ваше», випив вино.
Вона зрозуміла. Поривалася щось сказати, та
тільки теж мовчки піднесла келишок до вуст. Хлоп-
чина пильно подивився на дружину, потім на пох-
муре лице чоловіка.
— Ви ніколи не думали про те, щоб знайти ро-
боту в місті? Або взагалі туди переїхати? В бага-
тьох школах дітей навчають столярувати, а ви ж
на цій справі чудово розумієтесь,— хлопець заго-
ворив бадьоро, але не надто впевнено.—От і влаш-
тувались би учителем праці...
— Я подумаю,— байдуже відказав чоловік.
Це й справді було прощання. Два тижні, що їм
лишилися на трьох, нічого не міняли. «От і все»,—
стиналося болюче всередині. Ще як носив чай у
термосі до намету, і чекав ранками на заливисте
брезентом намет — знав, що так буде. «То чого ж
попускав собі, старий дурню?— спитав розлючено.—
Ти ж так хотів спокою, над усе хотів його, забився
на цей острів, сидів тут відлюдьком — все заради
спокою. Хай не було надто добре, але й боляче вже
не було. Треба зовсім здитиніти, аби повірити, що
й ти комусь потрібен: навіть Лідія, так само са-
мітна, і пальцем не поворухнула, щоб тебе утри-
мати. А на що тут сподіватися?!!»
Всі троє дивилися на полум'я свічок і мовчали.
Тонка рука дівчини темніла непорушне на краєчку
столу. Хлопець обережно накрив її своєю долонею.
Стріпнула кучериками, глянула сумно:
— Лук'яновичу, подаруйте якийсь із ваших ма-
люнків...
«От і все».
Зняв двох горобчиків на промерзлій гіллячці.
Подумав, зняв іще й човна серед очеретів.
«От і...»
— Забери хоч і всі.
— Ні, все не треба. Ми ще не скоро матимем,
де їх усі повісити.
Вона вийшла з-за столу, легко обминула біля-
вого хлопчика, взяла малюнки...
«От...»
...і поцілувала у щоку.
Спала чомусь на згадку кульова блискавка: ти-
ша, світіння і неймовірне напруження у кожній клі-
тині. Коли минулося, завважив, що дівчина встиг-
ла ввімкнути приймача, а її чоловік налив у келиш-
ки вино. Господи, а він так і стовбичить посеред
кімнати!
— Слухайте,—вона тримала в обох руках по ке-
лишку і один простягала йому, а зелені очі ясніли
близько-близько.— Так не буває, щоб люди роз-
лучилися — і все. Не повинно бути. Я так не хочу.
Ненавиджу слово «ніколи». Воно порожнє, чорне
і безконечне, мов космос.
— Космос не порожній, — зауважив її чоловік.
— Не перебивай! Воно як сама смерть. Щора-
зу, коли людина каже собі «ніколи», вона трішечки
вмирає,— дівчина говорила тихо і швидко, а зіни-
ці її ширшали, темнішали.
— І навіть коли людина каже: «Ніколи нікого
не скривджу»?— не вгавав хлопець.
— Господи, звісно, що ні. Бо тоді вона просто
бреше.
— Що бреше?— розгубився її чоловік.
— Що ніколи нікого не скривдить. Ти нарешті
вгамуєшся?!
І знов сліпило зеленим очі. Вона торкнулася
його руки, неначе хотіла, аби краще зрозумів.
— Треба все берегти. Бо оте «ніколи» так і ви-
дивляється: що б іше у нас поцупити й жбурнути
у свою чорну пащеку,— повела плечима, наче від
холоду.— 1 проточку з м'ятними берегами, і фаза-
на... Та ні, я не те кажу, не проточку, а як ми ди-
вилися на неї утрьох... Ви мене розумієте?
Білявий хлопчик підійшов, обійняв дружину за
плечі.
— Не слухайте її,— сказав м'яко.— Вона, зда-
ється, захмеліла.
Дівчина прихилила голову до його плеча і заплю-
щила очі. Але чоловікової руки не випустила.
— Я не п'яна. Мені тільки сумно, бо відчуваю
прямо шкірою, як плине час. А ти черствий пеньок.
Ти ж не відчуваєш, як плине час?
— Я відчуваю, і так само шкірою, що ти тепла,—
сказав той ніжто і повів її до стільця.
— А якщо це від того, що я п'яна, то хай живе
хміль. Бо я зараз обох вас дуже люблю. І тебе,
Рудий,— взяла собаку за вухо, притягла до себе.—
І не хочу, щоб це кудись поділося. Хай краще зав-
жди буду п'яна. Та я ж вас і твереза люблю.
Рудий поклав голову їй на коліна, приплющив
очі. По паузі дівчина попросила глухим голосом:
— Дайте мені швидше вина, бо я зареву за-
раз.
їй дали вина, і вона поволі пила його маленьки-
ми ковтками. По кутках, сполоханий полум'ям
свічок, хитався морок. А попід вікнами стояла вже
глупа ніч. І здавалося, що в усьому світі тепер
темно-темно. А в тому темному світі тільки й світ-
ла, що над столом, тільки й затишку. Зненацька
у прибережних вербах залопотів вітер, заплюско-
тів хвилями. І тоді острів тихл зрущив з місця, по-
плив під вітрилами верб у темр'яву, погойдуючи за-
тишну хатку з тремтливим сяйвом свічок.
Вона щось прошепотіла тихо, зітхнула. І раптом
чоловік збагнув, що це ж він, старший і сильніший,
мусить розрадити й заспокоїти її.
— Коли хочете, я змайструю вам хатку на куря-
чих ніжках.
Він одразу знітився: пропозиція й самому здала-
ся дивацтвом.
Але крізь острах вже прокльовувалася надія: не
зможуть же вони не приїхати, знаючи, що він будує
для них хатку.
— Хочемо... Ой! Справді на курячих ніжках?
— Справді.
— Ой!
— Ти в неї чудово впишешся, відьмочко.
— І з червоним півником на даху.
— Ой! З червоним!
— І з вікнами на три боки.
— Це щоб тобі було куди свого цікавого носа
стромляти.
— Ой!
Вони говорили і сміялися, а острів плив собі й
плив, погойдуючи їхнє тихе світло.
Вся осінь пішла у нього на заготівлю дощок, оче-
рету, на виготовлення рам для вікон та дверей. А
навесні, щойно земля протряхла так, що її можна
було вкопати, чоловік взявся до роботи. Він не по-
спішав: кожна нова дошка, кожен забитий цвяшок
приносили йому втіху. Немов давали гарантію, що
все так і збудеться, як він замислив. «Не може та-
кого бути, — міркував, цюкаючи сокирою, — не мо-
же такого бути, щоб усе це пішло прахом. Коли
просто сидіти й чекати склавши руки, то воно вся-
ко може вийти. Та коли вже щось робиш — не може
бути, щоб даремно».
Настала пора копати город. Кидав у чорні воло-
гі ямки картоплю, а перед очима стояли високо зве-
дені брови, зморщений носик: так вона їла. І коли
обрізав лозу коло хати, в уявленні спливали жовті
напівпрозорі бубки винограду, погойдування моро-
ку у кутках, вітер, що туго напинав верби —вітрила
тієї ночі.
У травні споруда на курячих ніжках нап'ялася
очеретяним капелюхом, а в червні у ній з'явилося
просторе дерев'яне ліжко, невеликий стіл та два
крісла-гойдалки. Одного разу, попересувавши ці
чотири предмети на нові місця, чоловік вирішив,
що тут не вистачає блакитних фіранок на вікна.
...У місті стояла спека, аж наморочилося в голо-
ві. Обличчя городян лисніли від поту. А сам він
скоро відчув, що по спині під сорочкою поповзли
теплі краплі. Аж на тінистій від платанів і лип Су-
воровській відчув полегшення. «Може, просто під-
йом скінчився?» — спитав з легкою тривогою: рані-
ше того підйому і не помічав.
Назустріч, мов одна рухлива цікава істота, сунув
гурт молодесеньких дівчаток. Дивовижна істота що-
миті міняла форму та безугавно щебетала, вимаху-
ючи десятком яскравих пляжних торбин. Щось у
ній було дуже знайоме.
Чоловік раптом захвилювався. Йому спало на
думку, що заняття у вузах, либонь, давно скінчили-
ся. Став як укопаний і не міг зрушити.
Пройшла червоношкіра пухка блондинка, раз по
раз здуваючи з мокрого лоба пасмо посіченого во-
лосся: обидві руки їй відтягували неймовірних роз-
мірів авоськи, з яких визирали зелені чуби цибулі.
Дві матусі гордо провезли у низеньких відкритих
візках міцних рожевих нащадків. Діти, здавалося,
ось-ось потонуть у біло-блакитній піні мережив.
Поряд з кожним сосками догори стриміли пляшечки
молока. Юні матусі по-дитячому лизькали моро-
зиво з вафельних чашечок і зверхньо поглядали на
перехожих.
Змучений душогубкою чорного костюма та заш-
моргом краватки, літній чоловік швидко протяг ву-
лицею лискучого жовтого портфеля.
Господи, у них же повинно бути безліч друзів, ду-
мав він про молодят. Родичі, напевне, є. Як можна
було раніше про це не подумати? Як можна було
гадати, що вони тільки й мріють про убогий острів
та злиденну юшку?
«Але я так і не думав», — сказав собі чоловік.
Він справді не думав, що — мріють. Просто їм так
добре удвох, що і в пустелі не знудьгувалися б.
І хатку на курячих ніжках...
«Атож, хатку! Потрібна їм твоя хатка! Вони й
думати про неї забули! І про тебе також. Велика
цяця — старе луб'я, відлюдькуватий самітник...»
«Але ж я не нав'язувався».
«Слава богу, хоч до цього не дійшов! Тепер вті-
шайся — не нав'язувався!»
«Цього не може бути. Цього не може бути. Вони
хотіли хатку. Я збудував їм хатку. Вони знають про
це. Вони не могли забути. Приїхали б глянути...»
«Глянути! Вже десять разів можна було приїхати
й глянути!»
«Приїдуть. Ще тільки середина літа. Приїдуть.
Ще півтора місяця».
Перейшов вулицю, став у чергу до автоматів з
газованою водою. Після двох склянок рушив далі.
Такого краму, як йому хотілося на прозоро-бла-
китні фіранки, в магазині не було. Білі, товстенні
сувої звішували з полиць мереживні хвости, закру-
чували їх елегантними хоботами, розтрушували, мов
хвилясті гриви, складали у гігантські прозорі кри-
ла. Але—жодної блакитної плями.
— Дівчино, — звернувся до юної господині чу-
десного звіринця, — чи немає у вас чогось блакит-
ного?
— А ви самі не бачите?—відповіла начеб і спо-
кійно, але так, що наполягати враз перехотілося.
Покупці юрмилися біля іншого прилавка, а тут
було тихо й урочисто.
— А навіщо вам блакитне?—либонь остаточно
знудившись, поцікавилась дівчина.
— Для хатки на курячих ніжках, — озвався не-
уважно, думаючи про своє.
Господарка звіринця сердито чмихнула і повела
плечем, що мало означати: вам онуків час няньчи-
ти, а не жартувати з молодими дівчатами. Та чоло-
вік того не завважив.
— У мене там шпалери ясно-жовті з голубими
ромашками. Отож я й подумав, що тюль треба теж
блакитний...
Одна тонко вищипана брова недовірливо звелась:
— Що, справді на курячих ніжках?
— Еге ж. Це я для дітей зробив, щоб улітку було
де відпочивати.
— А-а-а! Дача, мабуть?
— Та наче б так...
— І не шкода вам новий тюль на дачі вішати?
Це ж дорого.
— Для дітей нічого не буває дорого, —сказав чо-
ловік, дивуючись, що маленька неправда про дітей
так потішила його.
— Хотіла б я мати вас за батечка,—засміялася
продавщиця. — Беріть білий, для дачі кращого й
не треба. Не кожен вдома такий має.
Білого чоловік не хотів. Він знав: коли сонце про-
ллється крізь голубі фіранки, маленька кімната ви-
повниться блакитно-золотим світлом. Саме таким,
яке й повинно бути у хатці на курячих ніжках.
— Ну, тоді наберіть японського шовку. Тільки
він вам вийде удвічі дорожче.
Вона з відвертим сумнівом дивилася на чоловіка,
немов чекала, що той відмовиться. Але не відмо-
вився, тільки спитав, де продають шовк. Продав-
щиця наче аж розчаровано показала на сусідній
відділ, де товпився люд, і чоловік рушив.
У цей момент, стрімко влетівши у двері, на нього
наскочив довготелесий, кругловидий, білявий хло-
пець. Він одразу ж вибачився і вже поривався був
летіти далі, та раптом несамовито заволав: «Лук'я-
новичу!!!»—аж черга стрепенулася від несподі-
ванки. Очі у хлопчини горіли, розкошланий чуб
стирчав на всі боки, губи — навіть коли говорив —
розпливалися до самих вух. З чималими зусиллями
збираючи їх докупи, хлопець вигукував;
— Лук'яновичу! У мене—син! Учора! Чотири
кіло!
Ноги його нетерпляче переступали, руки теж не
знаходили місця, і весь він мав такий вигляд, наче
оце щойно вдало завершив бійку.
— Прийшов на пелюшки набирати. Як ви гадає-
те, тридцять метрів — це не мало? — витанцьовував
далі вкруг чоловіка, а тоді раптом рвонув крізь чер-
гу і заволав:
— Дівчатка! Для молодого батька! На пелюшки!
Дитину ні в чому забрати з лікарні! Тридцять мет-
рів усього, дайте, га?!
І йому дали, попри обурені вигуки черги.
— Лук'яновичу! Ходімте, бо я зараз на голову
стану посеред вулиці, — пританцював назад із чи-
малим сувоєм.
Потім вирішили провідати Таню, але скільки не
гукали під вікнами пологового будинку, ніхто не
озвався, тільки зненацька не менше сотні немовлят
зарепетувало в один голос, і вони, затуливши вуха,
втекли відтіля. («Ото б глянути хоч одним оком,
я його одразу впізнав би»). Потім довго шукали,
де б їм іще тихенько посидіти та випити за здоро-
в'я того, кому ще й імені нема («Таня хоче назвати
Віктором—як мене»), та всі місця видавалися або
не досить затишними, або не досить урочистими,
і зрештою чоловік згадав, що на березі у човні його
дожидає голодний Рудий. Вони купили на трьох кі-
ло ковбаси, хлібину та ще пляшку «Оксамиту Ук-
раїни» і рушили до човна.
Коли допили вино, хлопчина замислено подивився
на сріблясті верби по той бік річки, наче пригаду-
вав щось.
— Одне шкода: цього літа на острові так і не по-
буваємо.
Та в голосі не чулося й тіні жалю. Тоді зиркнув
на чоловіка і додав:
— Але й діти не щороку народжуються, правда?
Чоловік усе шукав нагоди сказати йому про хат-
ку під очеретяною стріхою, та хлопчина був так за-
клопотаний власною радістю, що навряд чи міг би
сприйняти щось поза нею. І він промовчав: боявся
почути здивоване «яка хатка?» або й взагалі нічого.
Щасливий батько вистрибнув на сходинки набе-
режної, а чоловік раптом іще більше злякався, що
це вже все, що далі нічого не буде. Та в останню
мить білявий хлопчик озирнувся й гукнув:
— Таню днів через п'ять випишуть. Приходьте
в гості! Нам у гуртожитку дали кімнату, це недале-
ко — на Червоностудентській.
І легко пострибав угору.
Того дня на галявку вони з Рудим не ходили. Чо-
ловік довго сидів на траві, спостерігав, як легко й
безшумно ковзають на воді довгі жовті байдар-
ки — мов стріли. Проплив повільний білий паро-
плав. З його капітанської рубки лунала музика.
Думки ворушилися кволо, мов сонні риби у воді,
і жодну не можна було розгледіти: на мить зблис-
нувши, вона розчинялася в глибині. Він тільки зди-
вувався, коли побачив у воді тремтливі зблиски
зірок. Рудий вже не гасав по кущах у пошуках парт-
нера для ігор, а винувато койлився біля ніг і не-
спокійно крутив головою. Щойно чоловік звівся,
собака радо метнувся додому.
Вранці, поникавши, немов сновида, подвір'ям,
відчинив майстерню. Постояв на порозі, розглянув-
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9