Алла Тютюнник. Острови навпроти міста

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9

дивлюсь я, як ви в тому чортовому кріслі посмієтеся.
— Ну й як, втрапили ви в те крісло?— поціка-
вився чоловік.
— А як бачиш!—гордо вишкірив металеві зуби
старий.— Втрапив. Але тільки за четвертим разом.
Та й то баба під дверима стояла, щоб не втік. Отак
мене місяць за руку і водила.
Чоловіки намагалися бути серйозними.
— Я після всього тому хлопцеві, що коло мене
впрівав, пляшку коньяку купив,— значуще підняв
сухого пальця догори.— А як було не купити? Він,
вважай, воскреситель мій.
Тут гості вже не змогли стриматися, і старий теж
захихотів:
— Та чого там, воно й посміятися не гріх, бо—
теж радість битія. Але я вам серйозно скажу: якби
той хлопець не напхав мені в рота заліза, не смія-
тися б мені отут за чаркою.— Старий кинув до ро-
та чималий шмат сала, відкусив від цибулини.
— Чому ж так? — здивувався чоловік. — Невже
тільки через зуби?
— Що то молоде!— похитав головою дідок.—
Товкмачиш йому, товкмачиш, а воно очима лупає
та питає «чому?» — передражнив незлостиво. — Ти
зрозумій: коли людині яблуко до пуття нічим гриз-
нути, то це — як нараз оглухнути. Від туги дуба
врізати можна. А що, думаєш, такого не буває?
— Діду, на вас подивитися—нізащо не повіриш,
що можете отак їсти,—зачудовано завважив Ми-
хайло Григорович.
— Усе в діло йде!—заявив той, приступаючи до
печінки.—3 бабою воюю—раз! На це енергія пот-
рібна. Баба в мене темна, вже років десять вмирати
збирається. А я її відмовляю, бо вичитав, що на-
ші організми на двісті літ розраховані. Раніше, бач,
злигодні та лиха усякі людині жить заважали, а те-
пер — чого не жити?
Старий помилувався на золотистий колір печінки,
примірився і відкусив.
— П'ятеро отаких лобуряк, як ви, маю, теж вою-
вати доводиться — два!— сказав перегодом.— Всі
ви дуже грамотні, коли вам добре ведеться. А як
до біди дійде — давай, тату, помагай.
Помовчав, мружачись у далечінь.
— Одинадцятеро внуків і четверо правнуків—
три! Тут, брат, тільки встигай: той студент, поси-
лочку йому злагодити треба, той сам заробляти
навчився, а тратити — ні, вчити доводиться, а та,
гляди, заміж зібралася — готуй, діду, придане. А ма-
ленькі всі у мене в хаті товчуться — кому шаблю
змайструй, кому санки, а цей у школі просить висту-
пити, про війну розказати.

Повагався, чи взяти йому іще шматочок, нарешті
зважився і вів далі:
— Ну й робота—чотири! Все ж воно калорій
вимагає. А ви дивуєтесь, куди старий стільки їсть.
При моїй жисті без добрячого харчування не про-
тягнеш.
Видобув з кишені акуратно складену хустку в бі-
ло-синю клітинку, витер губи і пальці.
— Ну, знаєте!—захоплено вигукнув наймолод-
ший у товаристві Михайло Григорович.— Я щодня
тільки й чую: у того інфаркт, у того виразка, ще
у когось каміння в нирках, а в іншого невроз... А тут
сидить собі дід... Скільки вам років?
— Скоро вісімдесят.
— Сидить собі вісімдесятилітній здоровань, на-
минає сало з цибулею і заявляє, що житиме двісті
років!
— Інфаркт! Невроз!—передражнив старий.—
Це у вас від того, що не навчилися далі свого но-
са бачити. Сьогодні жінка утекла: «Ох, серце бо-
лить!» Завтра начальник вилаяв: «Ах, невроз!»
Ось один такий сидить,—тицьнув пальцем на чо-
ловіка. — У нього, бачте, собачка плакатиме, так
він попрется його вспокоювати на власну погибель.
Тьху! Не я твій батько...
— Цікаво, цікаво...—примружив очі виконроб.—
Отже, утекла жінка—не біда, начальник вилаяв—
теж нічого страшного, так?
— Авжеж. А ти тільки це збагнув? — глузливо
спитав дід.
— Гаразд. Яка ж тоді, по-вашому, справжня бі-
да? — не вгавав цікавий Михайло Григорович.
— От коли такі жевжики, як ти, через дурниці
здоровля гроблять—ото біда. Бо жінку, поки жи-
вий, повернути можна або й кращу знайти, началь-
ника через рік-півтора, дивись, і зняли, а тебе, коли
при силі та й з головою,—поставили... Поки жи-
вий, усе налагодити можна. Живі люди світ по-своє-
му повернути зуміли, і ніякі інфаркти їх не бра-
ли,—той медичний термін старий вимовляв повіль-
но і з притиском, наче притримував перед очима і
розглядав —зачудовано та гидливо.
— Діду, як вас звати?—всміхнувся «жевжик».
— Семеном Овер'яновичем люди звуть, а ти міг
би й зразу поспитати та й себе назвати.
— Та я увесь цей час вас слухаю, перебити
боявся, — засміявся, але видно було, що то тільки
від бажання приховати ніяковість.
— То добре, що слухав, може, на користь піде, —
буркнув дід несердито.
— Вже пішло, Семене Овер'яновичу. На душі лег-
ко, в голові ясно—хоч зараз починай усе життя
спочатку. Коли дозволите, я до вас іще приходити-
му — просто послухати.
— І приходь,—з гідністю погодився старий, —
не завадить.
— Тільки спочатку ви мені чесно признайтеся:
невже у самого ніколи не бува так, що хоч з мосту
та в воду?
— Це з якого ж такого дива?—примружився
на співрозмовника.
— Ну, приміром, коли з усіх боків—самі напа-
сті. Сім'я розвалилася, діти не такі повиростали, як
хотів, друзі зрадили, в роботі розчарування, а сили
почати усе спочатку— нема. Тоді як?
— Це ти про себе чи так, для прикладу? — гострі
очиці старого ладні були, здавалося, обмацати Ми-
хайла Григоровича не тільки зовні, а й зсередини.
— На майбутнє,—засміявся той,—може, якийсь
рецепт дасте.
— Дам, чого ж не дати,—легко погодився ста-
рий, наче той рецепт лежав у нього в кишені кожу-
xa. — Як уже таке лихо скоїлося, дорогий чоловіче,
знайди собі закуток, сядь, заплющ очі і уяви лю-
дину від самого початку, ще коли вона в печері
жила. і аж до цього дня, І всі лиха уяви, які на неї
сипалися. Історію добре знаєш?
— Та начебто.
— Так ото сиди собі і уявляй. Тільки не так, як
у кіно показують,—тьма людей, усе стріляє та ба-
бахкає, ще й музика гримить. Так не треба. Ти
кожну людину постарайся побачити окремо і всі її
лиха та болі. 1 собі так, аж поки не зрозумієш, як
тобі добре на цім світі ведеться. А тоді порахуй
усіх своїх предків до печерного чоловіка та подя-
куй їм, що жоден не втрапив під кабанячі ікла, не
згорів на вогнищі, не загинув на війнах і не стриб-
нув з мосту у воду — щоб ти міг оце тепер топтати
ряст.
— А як усе одно болітиме?
— Тоді ще спробуй уявити себе ось таким, як я
нині.
— Не уявляю, а далі що?
— Ох і не тямуще ж!—звернувся невідомо до
кого дід. А Михайлу Григоровичу повчально ска-
зав:—От коли тобі стукне вісімдесят, то ти лікті
гризтимеш, що сидів отак без діла у тихому закут-
ку і з дурного розуму страданіями займався. Може,
знов спитаєш чому? Так я тобі скажу. Тому, що
час, тобі відміряний, не сидів біля тебе і не чекав,
поки ти знов надумаєш жити. Він собі минав поти-
хеньку. Як ось у цього дурня, товариша твого, —
сердито тицьнув пальцем на свого «полоненого».
— Чого ви на мене навріпилися?—здивувався той.
— А якої ж ти бенері марнуєш роки на своєму
острові? — вереснув старий.— Я твого човна третій
рік отут стережу і дещо зрозумів. Ану скажи, чим
тобі світ не догодив, що ти від нього ховаєшся?

Чоловік розгубився. Після дідової проповіді жод-
на з причин, які б міг навести, не здавалася й трохи
переконливою. Скоріш—до смішного мізерною.
Світ був прекрасний. Заради нього справді варто
було сьогодні долати небезпечну річку—заради
оцих людей, своїх надій, руху, зелених вікон і зо-
лотого апельсина у синьому присмерку.
— Мовчиш,—майже задоволене сказав дід. —
Мовчиш, бо нема і не може бути такої кривди, щоб
через неї життя марнувати. А коли ти так повівся,
то хто ти є? Слабкодух і злочинець,—відповів сам
собі.
— Це ви перегнули трохи, Семене Овер'янови-
чу,—ховаючи хитрі зблиски в очах, завважив Ми-
хайло Григорович.—Він же не сидить там без ді-
ла. Город порає, майструє потроху...
— Ага,—у тон йому погодився старий.—Різьб-
лене корито цяцькує, собачку виховує. Хіба не ро-
бота?
— 01 Тепер удвох узялися,—здивувався чоловік.
І раптом обурився:—Та яке вам діло, що я там
роблю? Чи я у вас дощок на своє корито прошу, чи
мій собака на вашому порозі купки кладе? Чи я не
маю права жити, як хочу?
— Ич, розпорощалося! — кивнув старий до нега-
даного спільника.— Я тобі скажу, як ти хочеш жити:
з радістю. Бо всі того хотять, і не бреши мені, що
ти не такий, як усі.
— Дайте спокій,— кволо попросив чоловік.
— Не дам,—заявив старий.—А найбільшу ра-
дість людина має, коли від її життя іншим радісно.
— Ви такий правильний, діду, як передовиця в
газеті або підручник для третього класу,—відби-
вався не дуже впевнено.
— А ти б їх читав частіше, гляди, й сам вирів-
нявся б.

Старий, по всьому, був не з тих, хто лишає остан-
нє слово за супротивником, тож чоловік визнав за
краще промовчати. День втомив його. Світло голої
лампочки під стелею комірчини різало очі. На столі
стриміла ледь почата пляшка горілки, про яку во-
ни геть забули. Чоловік прихилився до стіни й скле-
пив повіки.
Всі враження й думки переплуталися в голові так,
Що годі було й розібратися, які стосуються мину-
лого, які сьогоднішнього, а які—майбутнього. Бу-
ло враження, що цих вимірів наче й не існує. А був
тільки він сам, одночасно в усіх вимірах, і десь у
крові блукала та перша молекула, з якої почала-
ся земля.
І мусив її берегти, а отже, й себе теж, бо без цьо-
го в досконалій чудесній землі могло щось поруши-
тися.
— Заснув,—почув здалеку бадьорий голос ді-
да. — Чи це я його ухоркав?
Чоловік розплющив очі й побачив, що дід натя-
гає на плече рушницю, а Михайло Григорович не-
рішуче тупцяється коло дверей. Втрьох вийшли
у прохолоду ночі, помовчали на порозі. Темпу річку
навскоси перекреслювали жовті, червоні та зелені
пунктири вогнів. Між зорями і ліхтарями яскраво
світилися рухливі цятки портових кранів. Пишаю-
чись, мов новорічна ялинка, сяяв океанський кора-
бель біля причалу. І скрізь були люди. І можна
було скільки завгодно сумувати, що ніколи не зди-
баєшся з ними, вартими любові і дружби, а відтак
і не спізнаєш, можливо, чогось найпотрібнішого для
тебе самого. Чоловік відчув себе, як в останній ве-
чір перед дорогою, коли речі спаковано, придбано
квиток і є ще трохи часу, щоб озирнутися на те, що
лишаєш. «Це весна,—сказав подумки,—весна і
ніч».

Під стріхою будиночка на острові оселилися
шпаки.
Чоловік спочатку прокидався від несамовитих —
до лоскоту в хребті — співів. Пізніше — від писку
зголоднілих пташенят. Це заміняло будильник. Бу-
дильник був тепер необхідний, бо чоловік щоранку
мав встигати на восьму годину до міста. Там вісім-
надцятеро випускників профтехучилища зустрічали
його галасом, який нагадував невгамовне сімейство
під стріхою.
Життя протікало спокійно і ясно. І поволі набли-
жалось до літа.
Підв'язуючи обважнілі кущі помідорів, чоловік
міркував про своє чекання: «Хто хоч раз у житті
спізнав таке, той завжди прагнутиме повторити усе
знов».

«Можна, мабуть, прожити, не знаючи, як воно
буває (перед очима поставало худеньке личко в
мерехтінні свічок і дві зелені сльози на ньому),
та коли вже знаєш—ніколи не матимеш спокою»,—
думав, вирушаючи жовтою вранішньою водою до
міста.
«Цікаво, як це зветься? — знов переживав щем-
ливий жаль до подряпаних ніг, до сирот на темній,
гладенькій шкірі, до риб, яких вона не могла ба-
чити зловленими.— Хоч як би воно звалося, тільки
нехай буде»,—думав, погладжуючи теплу дошку,
яка мала стати чиїмось вікном.
Першого червня чоловік розшукав у гуртожитку
білявого хлопчину і дізнався, що гостей слід чекати
через місяць. Він наново пофарбував хатку, переніс
туди простору колиску з майстерні і строкату вазу
зі столу. І потім щодня додавав щось, мов птах
у гніздо—по пір'їні, по соломині, по гілочці, щоб
і затишно, і красиво, і м'яко, і зручно, А коли всі
речі знайшли свої місця, повісив на вікні фіранки
з блакитною каймою.
В передостанній день місяця відніс в управління
заяву.
Михайло Григорович спитав тільки:
— Діждався літа?
І пішов проводжати. Коли поминали новий поло-
говий будинок, чоловік поцікавився, чи не можна
де дістати зараз апельсини. Виконроб глузливо
глипнув на супутника і запитав:
— А шубу англійського короля не хочеш?
Потім, коли навантажені шампанським та шоко-
ладом спускалися до річки, нерішуче поцікавився:
— Яка хоч вона, та, задля якої можна так стара-
тися?
Заглиблений у щось своє, чоловік навіть не зразу
второпав:
— Хто,?
— Як—хто? А для кого ти оце апельсинів питав?
— А-а-а-! Так то не вона, а вони. їх троє.
У сторожко скошених очах Михайла Григоровича
читалося німе запитання.
— Ну, вона, він і дитина,—не дуже впевнено
пояснив чоловік.
— Вона що ж, без чоловіка не має змоги при-
їхати? Діла! Я б такої ситуації не витримав.
Чоловікові хотілося пояснити, що все це не так,
він шукав простих зрозумілих слів, але не знахо-
див, і раптом спитав себе: «А як же? Як?» Може,
його діловитий приятель правий? Може, тут нічого
й шукати, бо все простіше простого—так, як зро-
зумів Михайло: він, вона і її чоловік, мов більмо на
оці? Чоловікові схотілося брязнути шампанським
об асфальт і заволати, що все це брехня. Але він
тільки розгублено зирнув на супутника. Той неуваж-
но роздивлявся довкола. Видно було, що він щиро
заклопотаний друговою невлаштованістю. І все ж
пояснювати йому щось чоловік не зважився. «От
і вся різниця,—гірко всміхнувся сам собі.—Тільки
з н е ю я можу про таке говорити, без остраху ви-
датися пристаркуватим диваком, а більше ні з ким.
Хотів би я глянути на вираз його обличчя, коли б
оце заходився пояснювати, що та як».
Вже біля човна виконроб спитав:
— То виходить, що у тебе безперспективно?
— Виходить,—легко погодився чоловік.
— Пробач, що лізу не в своє діло, але... Можна
спитати?
— Питай.
— Ти поговорити з нею пробував? Ну, умовити,
чи що...
— Спробую,—пообіцяв так само легко.
— Обов'язково спробуй! — щиро зрадів Михайло
Григорович.—А то ж подумати навіть страшно,
щоб отак по два роки чекати зустрічі, а тоді ще й
чоловіка її при цьому терпіти. В разі чого, я мзжу
з ним дуже ввічливо поговорити. Ти тільки скажи,
коли треба.
— Неодмінно скажу! — весело пообіцяв чоловік,
стрибнувши у човен.
Усю дорогу додому він усміхався, згадуючи сло-
ва приятеля.
А вранці, повертаючись із риболовлі, побачив на
березі синю шкаралупку — точнісінько таку, як
позаминулого літа. «Приїхали»,—сказав до сонно-
го Рудого і за гупанням у скронях не почув власно-
го голосу. «Лук'яновичу!»— принесла до нього лас-
кава хвиля, і тільки тоді угледів на порозі химерної
хатини гостей. До півночі він усе намагався зібра-
ти себе докупи. Мав таке відчуття, наче кожної ми-
ті, відколи почув оте «Лук'яновичу!», розповзався
і розповзався, болісно та солодко. І ге не припини-
лося й тоді, коли залишився на самоті. Гула голо-
ва, нили ноги, бо за цілий день майже не присідав.
«Ой, Лук'яновнчу, погляньте, як наш Вітя з річкою
знайомиться!», «Дивіться, дивіться, вони з Рудим
вже як рідні!», «Ой, і досі не можу повірити, що
це ми вже тут», «А фіранки, фіранки! Де ви такі
роздобули?», «Ой! Можна, я трішки полежу на
цьому ліжку?», «Шампанське і полуниці! І це —
в хатці на курячих ніжках!». Він боявся пропустити
бодай одне «ой!», «дивіться» чи «погляньте», і все
ходив та ходив слідом, і танув, мов медуза під сон-
цем.
А проте зараз, намагаючись зібрати все докупи
і заднім числом згораючи від сорому за дурнува-
тий усміх, що супроводжував солодке розповзання,
чоловік ясно відчував у найдальшому закапелку
залишків медузи такий собі тупенький камінець не-
вдоволення. У якісь моменти щось йому видавалось
не таким, як малював собі в самотні зимові вечори.
«Старий дурню!—вилаяв себе урочисто й радіс-
но. — Ще за царя гороха люди знали, що довго-
ждана подія неодмінно трохи розчаровує. І ти це
знав. Те, що вони обоє змінилися, також не причина,
щоб тепер комизитися. Ти й це знав. Подумаєш,
лихо — постриглася! Подумаєш, ноги у неї не такі
тонкі та подряпані, як тобі запам'яталося! Подума-
єш, розповніла! А ти, може, гадав, що сто літ одна-
кова буде? Платтям йому, бач, не догодила!»
Чоловік усміхнувся на згадку про плаття. В пер-
шу мить, коли побачив, здалося: хтось узяв три
широченькі стрічки—червону, темно-синю та кре-
мову, зшив їх докупи упродовж і з того триколір-
ного шматка зліпив перед та спину. Скоріше всьо-
го, так воно й було. А щоб сукня не скидалася на
такий собі смугастий мішечок, його злегка вшили
по талії. Плаття трохи не сягало колін. А вони ста-
ли тепер округлі, гладенькі, лише на лівому ледь-
ледь вирізнявся давній шрамик. І коли зовсім чесно,
то мало не всі зміни пішли їй на користь. 3-иід ко-
роткого волосся відкривалася довга ніжна шия.
На щоках з'явилися дуже милі ямки.
«Але ж «ой!» лишилося те саме». І одразу пере-
полошився; «Зачекай, чому—але? Що тобі не так?
Ти ж ось і досі не можеш оговіатися від радості, то
якого дідька вишукуєш всякі «але»?»
І раптом аж зітхнув, уявивши, як це багато—
шістдесят днів. Лічив їх, лічив неквапно, аж поки
не заснув.

Точнісінько, як два роки тому, чоловік стояв на
порозі і такий самий туман клаптями ліниво пла-
вав над водою. Він пошукав очима сіру чаплю —
птах стояв на старому місці під очеретами. Хутень-
ко наповнивши термос чаєм, рушив до галявки.
Боже правий, нічого ж більше не треба було, як
тільки знати, що вони ось тут, у цій хатці, мирно
сплять, і так триватиме іще довго-довго. Сад його
сподівань буяв і пінився од цвіту, а все ж за біли-
ми пелюстками вже в'язалися маленькі кислички
райських яблунь — майбутня туга.
...І знов сиділи гуртом на містку. Чоловік лаш-
тував снасті. Білявий хлопчина, підставивши спину
сонцю, годував малого товстуна черешнею, його
дружина бовтала ногами у воді і гортала грубу
книжку. Потім грюкнула нею об дошки і сказала:
— Терпіти не можу Анну Кареніну!
Заклопотаний вийманням кісточок з черешень,
хлопчина ніяк не прореагував на несподівану заяву.
— І взагалі всі ці Наташі Ростови, Тетяни Ларі-
ни та Анни Кареніни мене тільки дратують, — мо-
вила войовниче.
— Це ж чому?—чоловік одірвався від снастей.
— Бо вони тільки й роблять, то бліднуть, чер-
воніють, скиглять або ще зомлівають. Та все це так
красиво, інтелігентно, з такою грацією, мовби у них
носи не з того зроблені, що в інших.
— Носи?
— Еге ж. Ви хіба не помітили, що носи у них
не червоніють і звідти нічого не тече, коли ці ніж-
ні створіння заходжуються ревти?
— Не помітив, — усміхнувся здивовано.
— Авжеж, і посуд вони не миють, пелюшки не
перуть і так далі. Ага! Зуби їм теж не рвуть. А мені'
вирвали. Цілих два. Тобто не цілих, а дірявих, зви-
чайно. Та все одно — можу я без двох зубів зрозу-
міти цих прекрасних істот?
— Не знаю, — чоловік геть розгубився від такого
повороту розмови.
— А ви можете, Лук'яновичу, уявити, як би
вони зомлівали, коли б кожна в одній руці трима-
ла дитину, другою мішала борщ, а ногою пробува-
ла вимкнути пральну машину?
Ясна річ, такого він уявити не міг. Чоловікові
стало шкода зеленооку ораторку: клопоти остан-
нього року не минулися для неї безслідно.
— Вони таки справді жили в інших умовах, —
сказав заспокійливо.—Але ж любов була однакова
за всіх часів. А там,—кивнув на книгу,— як я ро-
зумію, йдеться про любов.
— Та про любов же ж, про любов,—глузливо по-
годилася вона.—Тільки чого б ото під поїзд лізти,
коли в тебе дитина є? Чи вона любові не потребує?
Мені мама ще й не про такі трагедії розказувала...
— Та хіба можна порівнювати наших сільских
жінок з тодішніми аристократками? — зачудувався
чоловік. — У них і виховання було інше, і життєві
принципи, і психічний...
— Атож, психічний склад! — перебила дражли-
во. — Це мені і в інституті казали. А тільки вихову-
вали їх препаскудно, принципи у них були прегидкі,
а психічний склад на те лише й годився, щоб усім
навколо і собі нерви псувати. Так з якого дива,
скажіть мені, їх пропонують як зразок?
— У кого принципи прегидкі? —сторопів чоловік.
Снасті він давно полишив і тільки іноді кидав
здивовані погляди на молодого батька, який без-
турботно бавив немовля і не звертав ані наймен-
шої уваги на їхню розмову.
— Та хоча б у тієї ж Ларіної. Така вже тобі
благородна, що далі нікуди! Онєгіна любить, але
жити з ним не буде, бо їй, бач, старого чоловіка
шкода. Коли одного любиш, то з іншим жити прос-
то гидко. І той інший це відразу відчуває. Що ж
ми маємо? Троє нещасних людей не дадуть собі
ради. А якщо пам'ятати, що той старий чоловік
має ще й чималі гроші, то поведінка Ларіної вза-
галі підозріла. Тільки й того, що написано прекрас-
но, — і вона пресумно зітхнула.
«Одначе!»—подумав чоловік і обережно спитав:
— Ти і в інституті збираєшся так говорити?
— Атож. І нехай вони мені там розтлумачать,
чого це я мушу навчитися у цих зманіжених да-
мочок!
— Та ви не хвилюйтеся, Лук'яновичу, — озвався
нарешті Вітя.—Вона ще сто разів передумає.
— І справді, Лук'яновичу, не переймайтесь за-
надто,—усміхнулась раптом ласкаво.—На мене
тепер часто накочує. Вітя вважає, що це я після
пологів ніяк не оговтаюсь. А пологи, скажу я вам,
прекрасна річ.
Замислилась на хвильку і розповіла, як це було.
...Вона вже тільки потім, коли прикрутило, зро-
зуміла, навіщо у палаті грати на вікнах. Було їх
там шестеро, і всі волали несамовито, метались по
кімнаті, рвали на собі сорочки, торсали ліжка.
Одна молоденька, років сімнадцяти, усе маму кли-
кала. Кричить, кричить, а коли попустить трохи,
тонесеньким, жалібним голосом заводить; «Ой ма-
мочко, навіщо ж ти мене саму тут покинула, ох,
мамуню, як же ти допустила, щоб зі мною таке
скоїлося...»
А вона просто так кричала. Нікого не кликала
і не кляла, а тільки грати щосили смикала, їхню
палату дядечко доглядав. Стане на порозі, в одній
руці—шмат ковбаси, а в іншій—хліб, і просить:
«Дівчатка, дайте попоїсти спокійно, бо від вашого

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9