Алла Тютюнник. Острови навпроти міста

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9

невмивана ходжу — не хочеться! І жодної думки
в голові, а тільки: нагодувати, перевдягти, вику-
пати, випрати, нагодувати, перевдягти... У дзерка-
ло оце вперше за останній місяць глянула. Забери
мене, Вітю, я без тебе цього не витримаю».
— А що я міг їй сказати? Що тут нам утрьох
ніде жити? Що квартиру найняти нема за що? Та й
їсти треба, а мої батьки більше як сорок карбо-
ванців на місяць і пару посилок не можуть на-
шкребти? Це вона й сама знала,— хлопець пішов до
пальта, витяг з кишені пачку сигарет, закурив.
Чоловік розіклав рядком фотокартки, ще раз по-
глянув на усміхнену матір з дитям.
— Що ж ти їй сказав?
— Що?.. — стенув плечима той. — Та щось про
те, що треба потерпіти до літа, про дитячий садок,
про те, що восени в інститут повернеться.
Тоді вона повільно відпустила його руку й ска-
зала: «Пішли, я хоч молочний коктейль вип'ю, бо
кави мені тепер не можна». Перед самими двери-
ма усміхнулась: «Я не дуже заревлася? Очі не
червоні?»— наче й не було нічого.
— Скільки їй років?—спитав чоловік.
— Через місяць двадцять буде.
— А тобі?
— Двадцять два.
Чоловік силкувався пригадати, як це було у ньо-
го: перша донька, пелюшки на батареях, жалібне
квиління посеред ночі, радісно-тривожне відчуття
нового у житті. Йому тоді було не набагато біль-
ше, ніж цьому хлопцеві, та й дружині також. Чи
страждала вона, як оця дівчинка? Він не знав.
Той перший рік після народження дитини запам'я-
тався рівним, лагідним світлом, злагодою, тисяча-
ми радісних сподівань... Навіть безсонні ночі, які
вони часто ділили з дружиною (він завжди нама-
гався відміряти від них більшу частку собі, бо ж
вона була така бліденька і виснажена), не могли
потьмарити ясного світла того року. Навіть клі-
паючи вранці розбухлими червоними повіками і
тамуючи гудіння у важкій голові, чоловік не дорі-
кав долі—вірив, що все це не даремно, що зара-
ди найдорожчих людей, І коли через рік усе в них
почало руйнуватися, не знайшов іншої ради, як
спробувати повторити усе спочатку. Власне, поя-
ва другої дитини була тільки спробою повернути
рівне світло затишку, взаєморозуміння у сім'ю,
що він і уявити не міг, що зуміє полюбити ще
якусь дитину, окрім першої доньки. Та вийшло
все навпаки: другу дитину полюбив одразу й чи
не сильніше, ніж першу (почувався самотнім, а
старша дівчинка щодалі виразніше надавала пере-
вагу матері), повернути з минулого не вдалося й
промінчика. І потім, скільки не роздумував над
причинами, згадати оту мить (жест якийсь, погляд,
єдине слово — ключ, який відкрив би йому приро-
ду рушійних сил, захованих у вулкані, що час від
часу вивергав на нього розжарену лаву зневаги та
каміння докорів, прокльонів, зрад)—згадати, знай-
ти не міг.
— Я гадаю, це у неї минеться,— сказав хлоп-
чина.
Й попобігали всяи тоді по місту! їй усе було
треба: духи, нову комбінацію, костюмчик хлопчи-
кові, креми, туші... «Тільки не говори мамі, бо роз-
сердиться, що гроші тринькаю». І рукавиці — «це
щоб ти не мерз», і лак для нігтів—«на майбутнє,
бо влітку не буде», і ще цілу купу всякого добра.
Більша частина була просто забаганкою. Але він
її не спиняв: після ридань радий був хоч усі мага-
зини до торби витрусити. Потім виявилося, що
витратили гроші, призначені матір'ю на хустку
і вовняну ковдру, його кинуло в жар, але язик не
повернувся дорікнути: блискала очима по прилав-
ках, а сама аж пританцьовувала.
Вийшли з останнього універмагу надвечір. І тут
їй вина забаглося. Спробував відмовити: мовляв,
дитині зашкодить. Де тамі «Я трішечки, тільки на
язик візьму». Повернули до магазину. «У магазин
не хочу. Хочу, щоб людей багато і музика гра-
ла». Тут він не витримав, поспитав, чи, бува, чого
не об'їлася: утрьох у батьків на шиї сидять, а їй
музику та вино подавай. «Може, ти ще на шам-
панське замірилась?» — «А як ти вгадав?» І смі-
ється.
Пішли в кафе, тут, у парку, неподалік від гур-
тожитку. Замовили шампанського, цукерок. Вона
повен фужер випила, очі заплющила: «Ох, оце й
не прокидалася б».—«Доведеться,— нагадав він,—
бо До автобуса тридцять сім хвилин залишилось».
Вона тільки очі ледь-ледь розплющила: «Викинь
свій годинник на смітник і не заважай мені музи-
ку слухати». Він жахнувся: «А дитина?» — «У ди-
тини є півлітрова банка молока, я ще вранці зці-
дилася, кефір є, каша. Не заважай!»
Оркестрик там був—доброго слова не вартий.
Рік тому вона його перша обсміяла б. А то слуха-
ла нудотно-сльозливе завивання і не ворушилася.
Він і не помітив, як біля столу жевжик якийсь
вродився: даму на танець просить. Назад весела
прийшла:
«Я хоч і товстуха тепер, а на комплімент розжи-
лася!»
— От ви мені скажіть,—спинився нарешті хло-
пець напроти чоловіка,— то в ній такого незви-
чайного, що парубки, як мухи до меду, липнуть?
Та у нас на Суворовській кожна третя показніша
за неї. Це ж я, я знаю, яка вона, а інші? Що вони
можуть знати?
— Інші відчувають, — сказав чоловік, а сам по-
думав, що й цей хлопчина мало про неї знає.
— Мабуть, що так.
— Ну і до чого ж ви дотанцювалися?
— Та аж до того, що у неї крізь плаття молоко
проступило,— усміхнувся ледь-ледь.

Чоловік уявив, як вони побрели голим зимовим
парком, згинаючись під вітром, думаючи кожен
про своє. Він—про завтрашні прикрощі. А вона?
— Вона хоч пояснила, що з нею коїться?
— Та пояснила начеб...
Виходило так: зараз вона почувається птахом у
клітці. Була вільна-вільна, увесь білий світ—до-
мівка, а тепер... «Знаєш, Вітю, що найстрашніше?
Мені вже довіку з цієї клітки не вибратись».—
«Чому ж? Підросте син...»— «Невже ти не розу-
мієш? Чи підросте, чи й зовсім виросте, а волі я
вже не матиму...»—«Ти що, не любиш його зов-
сім?» Подивилась мов на дитину: «А про що ж
оце, як не про любов, я тобі розказую?»
Чоловіка стривожив і засмутив її біль, хоча
він і усвідомлював: справжньої причини отак
страждати у дівчини нема. Але страждання було
справжнє, і тут ні він, ні хто інший нічим заради-
ти не міг.
— Вам краще було б жити разом.
— Еге ж, краще, я й сам знаю, та до осені про
це годі й думати.
— Я допоможу, — чоловік зосереджено розгля-
дав фотокартки на столі. — Ну, за квартиру пла-
титиму, чи що...
— Ні,—мотнув білим чубом хлопчина.—Ви тіль-
ки не ображайтесь, Лук'яновичу, гаразд? Я знаю,
ви цілком щиро... Але це неможливо. Та й спро-
буйте пояснити батькам, з якого це дива чужа лю-
дина робить нам такі дорогі послуги?
його боляче вкололо оте «чужа людина». Вона
так не сказала б. Вона, може, навіть і погодилася б.
Та з позиції батьків його намір і справді міг вида-
тися щонайменше химерним. «Якщо не підозрі-
лим»,— підсумував невесело.
Хлопець пильно поглянув на гостя, похопився:
— Та ви не переймайтеся надто, Лук'яновичу!
У неї це вже минулося. Я ось у суботу їздив до
них — грається з дитиною, щебече, регочуть обоє...
— Не плакала більше?
— Та ні. Про інститут, про гуртожиток розпиту-
вала, але вже спокійно, сміялася, коли я про Слав-
ка розповідав. Отож і думаю, що у неї все минулося...
З гуртожитку вони вийшли близько п'ятої.
— Ну, я побіг,— ніяково простяг руку хлопчи-
на.—Мені ще на консультацію треба встигнути.
— Зачекай,—чоловік витяг з кишені гроші.
— Не треба, Лук'яновичу, — сховав руку, мов
школяр.
— Цить,—порахував папірці, поклав кілька на-
зад у кишеню.— Бери,— простягнув решту.
— Не візьму.
— Візьмеш і купите... ну, щось таке... Чого їй
хочеться?
Дедалі він ставав сам собі гидкіший у ролі дріб-
ного благодійника і прагнув якнайшвидше покінчи-
ти з цим.
— Не має значення, я не візьму.
— Чого їй хочеться,— питаю.
— Босоніжки хочеться, лаковані, чорні, на ви-
соких підборах,— розсердився хлопець.
— Отож і купиш—лаковані, на високих підбо-
рах.
— Та що ж я...—дивився кудись убік, нервово
кривив губи.
— Скажеш, украв, купив, з неба впали — що
хочеш.
— Спасибі.
Обом було ніяково і хотілося розійтися.
— Біжи, бо спізнишся,— нагадав чоловік.
Постояв, дивлячись услід високій зграбній пос-
таті. «Щось ми не договорились, щось...» Труснув
головою, глянув на годинника. Повагався кілька
секунд—час було повертатися додому. Але рушив
не до річки, а нагору у місто.

В управлінні йому сказали, що всі основні бри-
гади зараз на новому корпусі пологового будин-
ку—хочуть здати до восьмого березня. І що Ми-
хайла Григоровича теж треба шукати там, бо в ко-
го, може, робочий день і вісім годин, а в нього—
доки сонце світить.
Навкруг білої п'ятиповерхової споруди, яка не-
забаром мала стати пологовим будинком (моло-
денька секретарка в управлінні сповістила навіть,
округливши й без того банькуваті очі, що тут буде
встановлено відеотелефон і батьки матимуть змо-
гу побачити нащадків у перший же день народ-
ження), височіли різноколірні купи залишків буді-
вельного добра, стирчали обрізки дощок, зміїлися
товсті чорні шланги. Вхід до будинку був, певно,
десь в іншому місці, бо з того боку, де стояв чоло-
вік, дістатися хоча б до стіни здавалося неможли-
вим. «І коли вони сподіваються упоратися з оцим
розгардіяшем?»— подивувався, нерішуче роззираю-
чись на прикмети чийогось (а може, й колективно-
го) безголів'я.
У розчиненому вікні стояла тоненька дівчина.
Поверх синього комбінезона вона була вдягнута
в ясно-жовту кофту.
— Дядечку, а ви ось так зробіть! — дівчина вхо-
пила поли розстебнутої кофти і замахала ними,
неначе крилами. Зоддалік вона й справді нагадува-
ла чудернацького жовтокрилого птаха з синім хвос-
том, який от-от злетить додолу. Чоловік мимоволі
приплющив очі — птах саме гойднувся уперед. Зго-
ри посипалися льодянці сміху. Він знову поглянув
угору і побачив повне вікно молодих облич.

— Ми тільки так і дістаємося сюди! Ось і ви
спробуйте.
Сміх не вгавав. Від нього й чоловікові стало лег-
ко і весело. Ухопивши поли бушлата, смішно при-
сів, розвів руки, змахнув ними. Нова злива льо-
дянців зірвалася з-під даху і задзвеніла довкола.
— Не виходить, дівчатка!
— От коли б ви тут працювали, то нараз вивчи-
лися б!
— У нас усі вміють! Ми курси спеціальні закін-
чували!
— Записуйтесь!
Чоловік перечекав, доки веселощі у пташнику
трохи вщухнуть, тоді гукнув:
— Дівчатка! Розшукайте мені виконроба вашо-
го і попросіть, щоб злетів униз.
— Зараз!—жартівниці зникли у будинку.
Через кілька хвилин з вікна вистромилась аку-
ратненька лисина Михайла Григоровича. Якийсь
час він насторожено вдивлявся у постать посеред
захаращеного двору, а впізнавши, вигукнув:
— О! Привіт, Лук'яновичу! То це вам забаглося,
щоб я вистрибнув з вікна п'ятого поверху?
— Та ні! Дівчата сказали, що ви тут усі літати
навчені. Я був спробував, та не вийшло.
Десь у глибині будинку знов задзвенів молодий
сміх. Михайло Григорович посварився на когось
позад себе, гукнув приятелеві:
— Заходь з другого боку, там двері є, а я зараз
спущуся.
Зустрілися на другому поверсі у сяючому сала-
товою незайманістю коридорі. Пахло свіжою фар-
бою і деревом. Гість глибоко вдихнув знайомий
запах, і вийшло, начеб зітхнув.
— Що, заскучали за нами?—спитав виконроб,
відмикаючи лискучі білі двері.
— Посидів би зиму на острові, то не питав би.
— Хоч убийте, не збагну, що ви там висиджує-
те!—хозяйновито згрібав з голубої лави сувої па-
перів і різноколірних папок.— Сідайте...
Випростався, войовниче взяв руки в боки:
— Ну що, працювати будемо?
Чоловік згадав, як перебирався через річку, і за-
сміявся.
— Та ви тут і без мене, бачу, прекрасно впорує-
тесь.
— Прекрасно!—обурився виконроб.—Ви бачили,
що муляри унизу полишили? А спробуй їх тепер
сюди заманити, коли всі гроші з об'єкта вибрано!
Та й ми теж добрі: погналися за заробітками,
влізли поперед сантехніків, поштукатурили, побі-
лили, а тепер ходимо за ними та діри зализуємо.
Давня історія. Серце кров'ю обливається від такої
роботи.
— Ну, то нічого було спішити.
— З вашого острова, звичайно, найлегше вказів-
ки давати!—огризнувся виконроб.—А тут як поч-
неш крайнього шукати, то й виходить, що такого
немає ніде, навіть у самому міністерстві. От і вик-
ручуйся, як хочеш.
— Виходить?
— Та виходить! Або на одній нозі крутишся, або
ото так, як дівчата показували...
Раптом ляснув себе по лобі, засміявся рало:
— Лук'яновичу! Давайте я вас у бригадири візь-
му. Тут у мене ціла група жевжиків з училища тов-
четься, а вчити їх нікому й ніколи. Підете, га?
— Ти ж знаєш...
— Ну то й що? До літа ж далеко.
— Город засадити треба,— сказав ніяковіючи, бо
надто вже не в'язався город з клопотами співроз-
мовника.
— Теж мені проблема!— одразу завівся той. —
«Город», «острів», «тихе життя»! — передражнив
сердито.—Та ми вам той город за один день заса-
димо! Ви мені пробачте, Лук'яновпчу, але у вас,
по-моєму, від сидіння на тому острові щось із пси-
хікою відбувається. Ви ось приходьте сьомого до
нас, коли об'єкт здавати будемо,—самі все побачи-
те і зрозумієте.
— Прийду, якщо крига на Дніпрі зійде,—ска-
зав чоловік.
Виконроб округлив очі, розкрив рота, але тут
двері в кімнату розчахнулися і разом з хмільним
весняним протягом впурхнула сміхотлива птаха у
жовтій кофті.
— Михайле Григоровичу! А ми свій поверх уже
закінчили. Приймайте роботу!
Лукаво стрельнула очима на жертву свого не-
давнього жарту, пирснула і так само стрімко виле-
тіла.
— Я зараз, зачекайте трохи, — кивнув на ходу
виконроб.
Чоловік постояв коло вікна, розглядаючи гра-
фічно чіткі обриси дерев у ранніх прозорих сутін-
ках, молочне світіння будинків навпроти. У ньому
самому шугали хмільні протяги і ширилося, зрос-
тало п'янко і гостро відчуття нереальності кольо-
рів, міста і себе у ньому. Ось у білому будинкові
навпроти засвітилося перше вікно. Жінка в зелено-
му платті виклала з торбини на стіл пакунки, одяг-
ла фартух. До неї прийшло хлоп'я років семи —
тонкоруке, голоноге, у білій майці і синіх трусиках.
Жінка погладила дитину по голові, взяла з білої
полиці великий золотий апельсин і дала хлопчико-
ві. А тоді обернулася і різким рухом запнула вікно
ясно-зеленою шторою. І навіть силуетів не стало
видно...

Чоловіка аж хитнуло від напливу туги—немов
жінка скривдила його.
Внизу шурхотіла весняна вечірня вулиця. Геть
усі перехожі видавалися йому весело заклопотани-
ми, усі несли портфелі, торбинки та авоськи. Дех-
то, обтерши ноги, заходив до будинку з ясно-зеле-
ним вікном. В одного чоловіка в руках він побачив
блакитний триколісний велосипедик. У густих си-
ніх сутінках велосипедик сяяв, мов ялинкова іг-
рашка. Чомусь від його світіння знов боляче стис-
нулося у грудях—аж руку приклав, тамуючи зіт-
хання.
Задеренчав телефон і змовк. Чим більше вікон
спалахувало у білій башті навпроти, тим менше ста-
вало звуків у майбутньому пологовому будинку.
Нарешті десь востаннє грюкнули двері.
— Ну, на сьогодні все, — став на порозі незвич-
но розхристаний виконроб, потираючи руки.—Всти-
гаємо, Лук'яновичу, встигаємо!
Але той, до кого він звертався зі своєю радістю,
тільки ледь помітно усміхнувся.
— Ну от що, — одразу перейшов на діловито-гос-
подарський тон Михайло Григорович,—зараз піде-
мо до мене, повечеряємо як слід, заодно й погово-
римо.
— Не можу,—з видимим жалем озвався гість.—
Рудий залишився на острові.
— Чому лишився? Він же ніколи...
— Мабуть, криги злякався.
— А ви?..
— Пізно вже. Треба йти до човна. Чорт, ще й
дірку у темряві латати...—Подумав уголос та й
одразу похопився: — Передаси щире вітання дру-
жині. А в гості я найближчим часом таки виберусь.
Може, навіть сьомого. Тоді й поговоримо детально
про все.

— Ходімо, проведу вас,— рішуче сказав Михай-
ло Григорович.—А заодно й погляну, що там з
річкою.
На подвір'ї серед розкиданих будматеріалів чо-
ловік вибрав дві грудки смоли, кілька невеликих
дощечок—виконроб спостерігав за ним з насторо-
женою цікавістю. В магазині купили консервів, ков-
баси та хліба. Повагавшись, чоловік спитав у прия-
теля:
— Твоя не лаятиметься, коли вип'єш трохи?
— А вам доводилось зустрічати таку, щоб не
лаялась? — засміявся той і рішуче звернувся до
продавщиці:
— Пляшечку горілки, серденько.
Кварталом нижче їм трапився іще один магазин,
й інше «серденько» з відділу кулінарії додало до
пакунків кіло смаженої — і охолонути не встигла —
телячої печінки.
Біля човна старий сторож засяяв до чоловіків
усім своїм зморщеним обличчям.
— А я думав, ти в якої молодиці заночуєш,—
зашурхотів довгополим кожухом, лаштуючи рушни-
цю за плечем.
— Діду, ось вам помічник,— ладнайте удвох ве-
черю. А я тут коло човна подлубаюсь трохи.
— А яка надобність у ньому проти ночі?—заці-
кавився старий.
Чоловік удав, що не почув, схилився над ушкод-
женим днищем: берег освітлювався потужними
прожекторами, і кожну зазубрину було видно, як
удень.
— Чи ти глухий?— лагідно спитав дід.
— Додому треба,— буркнув не розгинаючись.
— Вранішня випивка з голови не вивітрилась, —
пояснив дідок виконробові, тицяючи пальцем у зіг-
нуту над човном спину. Той не озвався — задумано
дививсь на світлі латки по всій поверхні важкої,
темної води. Старий не вгавав:
— Чоловіче добрий, в таку дорогу жених на влас-
не весілля не попхнеться, а в тебе що за клопіт?
Ніхто не озвався, тільки по паузі чоловік без уся-
кої надії в голосі поспитав:
— Діду, тут ніде паяльної лампи не знайдеться?
— Ану вставай!—визвірився старий з неочіку-
ваною люттю.—Кому кажу—вставай!—зірвав з
плеча рушницю.
Чоловік встав, засміявся нерішуче.
— І спробуй-то пхати свого носа іще раз до тієї
дірки, то я тобі їх у днищі стільки нароблю — за
тиждень не залатаєш! А тепер човгай у мою буду.
Я тебе до ранку у полон беру!
Михайло Григорович весело реготав осторонь.
Безпорадно озирнувшись на нього, «полонений» і
собі засміявся.
— Ич, цуцики дурні,—звернувся старий до уяв-
них свідків. — Регочуть! Пороху не нюхали, шмар-
качі нещасні, ціни власному життю не знають, тіль-
ки зуби скалити й навчилися. Ану, громадянин по-
лонений, кроком руш!
— А мене ж куди, діду?—тамуючи сміх, спитав
третій учасник подій.
— Та давай за нами, куди ж тебе дінеш,—зітх-
нув сторс'ж, опустив зброю і несильно штурхонув
у плечі «полоненого».
— Мені додому треба,—серйозно сказав чоло-
вік.
Виконроб, передражнюючи його, пояснив дідові:
— У нього там собачка лишився, нервувати бу-
де, самі розумієте.
Заспокоєний було дід люто чвиркнув крізь зуби,
ляснув рукавом об полу і вереснув несподівано ви-
соким голосом:
— А бодай вони всі тобі повиздихали! Собачка
його нервуватиме, бач! А я тобі що, гірший за со-
баку? Чи в мене нервів нема, щоб оце живу люди-
ну відпустити в отаку дорогу?
І раптом спокійно сам до себе спитав:
— А чого я й справді розходився? Ну поменшає
на одного дурня — чи не горе! Давай чкурай на
свою погибель, собачий жалібник!
Повернувся — аж ноги заплуталися у довгих по-
лах — і подався нагору.
— Пішли,—поклав руку на плече товаришеві
Михайло Григорович.
Дід і не думав сердитися. З порога спитав заці-
кавлено:
— У вас, певне, і їстівне щось, либонь, таки знай-
деться?
Гості порозгортали на столі пакунки. Тим часом
дід дістав золотисте копчене сало, квашені огірки
та цибулю, сів до столу.
— Скільки оце живу, а кращої закуски не куш-
тував, — блаженно тулився попереком до гарячої
батареї.— Років отак з двадцять тому почали в
мене зуби кришитися. Я зразу не дуже й ремству-
вав, бо в людей, трапляється, й замолоду виліта-
ють,—апетитно хрумкнув огірком.—Та й то ска-
зати: люд пішов нині миршавий.
Чоловіки перезирнулися і ледве втрималися од
сміху, бо важко було уявити когось миршавішого
від діда.
— Вірите, світ немилий став через ту біду: жую
саму товчену картоплю, а коли припече—овоча
якогось на тертушку зітру, цибулину так само,
олійкою присмачу, а воно ж ніякого задоволення!
Ви коли-небудь таке пробували?
— Не доводилось,— відповів Михайло Григоро-
вич.

— Ну то ще попробуєте,— пообіцяв дід.— Ото-
ді й збагнете, чого люди починають про вічний спо-
чинок задумуватись.
Дідок помовчав. Видно було: вагався, чи про-
довжувати. Тоді махнув рукою:
— Ви не подумайте чого... Я дві війни пройшов,
громадянську і Вітчизняну. Кавалеристом був,—
очі його викличне зблиснули,— П'ятеро коней по-
ховав... За першим, Рубіном звали, плакав навіть
А самого» й не дряпнуло ніде.
— Вас, діду, у музей треба б—як унікальний
екземпляр!—засміявся виконроб.
— Атож, бо другого такого, либонь, у цілім сві-
ті нема,—погодився охоче.—Ага! Так це я до то-
го, щоб ви чого не подумали... Бо я хоч на війнах
тих набачився і натерпівся всякого, а такого стра-
ху, як перед зубною дзижчалкою, ніколи не відчу-
вав.
Чоловіки зареготали.
— Смійтеся, смійтеся,—обурився старий,—по-

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9