Алла Тютюнник. Острови навпроти міста

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9

Чоловік розгублено затупцював на місці. Аж
раптом розпашіла, міцна молодиця вхопила його
за рукав:
— О! А я собі пари шукаю! Гріх такому кавале-
рові без діла стояти!
І потягла у коло, де солідний, начальницького
виду чоловік зосереджено м'яв свій дорогий ко-
стюм у присядці, а троє жінок дріботіли вкруг
нього, вимахуючи хусточками. Молодиці й на цей
раз не пощастило, бо кавалер висмикнув рукав
і рвонув навтьоки.
— Я вже думав, що ви загубилися, — радісно
сказав Санько, простягаючи вчителеві червоний
літачок на паличці. Свого він встиг до половини
зсмоктати.
— Спасибі,—усміхнувся той, розглядаючії дивну
цукерку,—з дитинства маю до них слабість, —
обережно впхав у кишеню.
Коли повернулись до гурту, бригада саме при-
гощалася пивом.
— 01 Лук'яновичу, а ми й для тебе взяли пля-
шечку.
Пив разом з усіма, сміявся, коли бригадир за-
чіпав жартами жінок, дослухався до розмов про
нову роботу—дитсадок, який оце щойно почали
опоряджувати, і думав: як було б добре, аби цей
день не кінчався. Потім гуртом вийшли на цен-
тральну вулицю, розмови не стихали, всі підтяг-
лися й зосереджено' карбували крок—зусібіч на
них дивилися тисячі очей; біля трибуни тричі крик-
нули «ура!», і чоловікові аж дух перехопило, таке
воно вийшло повнокровне, дружне, могутнє, що
навіть оркестри захлинулися у його хвилях. Ішов і
йшов, не помічаючи, як їх колона дедалі рідшає,
а коли схаменувся, виявилось, що колони, власне,
вже й нема, а тільки його бригада, збившися щі-
льніше, крокує центром вулиці. Гурт збуджено го-
монів—обговорювалися плани на вечір. Чолові-
кові в голові гуло, ноги волали про відпочинок,
проте й розлучатися з товариством не хотілось.
«Хто знає,—втішив себе думкою,—чи буде сьогод-
ні щось краще». І тихцем потупав до річки.

Розбудив його стукіт у двері. Ніяк не міг втя-
мити, чи це ще той самий день, чи вже наступний,
аж поки не побачив на порозі вичепуреного викон-
роба з червоним бантом на вилозі темного костю-
ма. Отже, свято тривало.
— Лук'яновичу, я за вами,—усміхнувся той лу-
каво і трохи ніяково.
— Щось трапилося?—сонно спитав чоловік.
— Нічого. Окрім того, що мені сьогодні сорок.
Свято й справді іще тривало. У банкетному залі
ресторану бундючилися барвистими салатами, тем-
но-сталевими оселедцями, золотистими індичками
зсунуті докупи'столи. Свідомі своєї значимості, мов
красуні, звичні до поклоніння, пишалися пляшки
з шампанським. З двох динаміків гриміла музика.
Шампанське! Шампанське і люди. Привітні пог-
ляди і мерехтливе світло зелених ракет у розчинених
балконних дверях.
— Вам холодцю? — турбувалася жінка ліворуч.
— Ах ти ж моя вуточка!— наштрикуючи рожеве
крильце на виделку, ніжно бурмотів сухенький ді-
дусь праворуч.
А він дивився у чорний прямокутник дверей і
чекав. Ось букет жовтих... Дві малинові—падають
повільно, мабуть, на парашутах. Зелені! У ту ко-
ротку мить перед його внутрішнім зором перемчали
усі картини позаминулого літа. І він вжахнувся:
як далеко воно відпливло за цей час! У гармидері
звуків, серед веселої доброзичливості людей на мить
здалося, що наступного літа ніколи не буде, при-
наймні такого, на яке він сподівався. Хатка з черво-
ним півником виринула з вогкої темряви острова,
наче примара зі сну. Та й сам острів — чи був він
насправді? Не полишало відчуття, що сидить за цим
столом уже багато літ.
Вийшов на балкон. Спробував пригадати себе,
яким був того літа. «Якої ж дрібниці вистачило,
щоб і твоя самота, і спокій полетіли шкереберть,—
кпив з похмурого відлюдника. — Із самого початку
твоя самота була облудною. І спокій, і острів...» —
«Неправда! Неправда». — «Зрештою, яке це тепер
має значення?»— вирішив утомлено. Але не заспо-
коївся. Якась думка вимагала завершення. Ага!
Оця: «...такої дрібниці вистачило...» Ніяк не вдало-
ся додумати до кінця, бо в голові слова мішалися з
уривками подій того літа, і згадувати було на-
багато легше й приємніше, ніж думати.
його покликали:
— Лук'яновичу! Лук'яновичу, ходіть до столу.
І немов злякавшись, що більше не вдасться так
упритул наблизитися до значення, яке ховалося за
сонячними картинами, чоловік міцно ухопився за
середину—«вистачило»—і витяг обидві половини
думки. «Прихильності живої людини, відчуття
потрібності одній зеленоокій дитині вистачило для
того, щоб помиритися з усім світом»,—намагався
не забути, повертаючись до кімнати.
Музика вже не волала, а ледь жебоніла, мов ти-
хий дощик. З одного кута випливали тонкі цівки
скрипок, а з другого подувами вітру зринали віо-
лончелі і, перейнявши ті цівки якраз посередині,
закручували у вирі, а тоді розтрушували на людей.
Ліворуч від нього два стільці звільнилися—сусіди
пішли танцювати—і до чоловіка підсів господар
з дружиною.

— Давайте вип'ємо утрьох, — запропонував, ви-
повнюючи шампанським три келихи,—за мої сорок
років та за курячі ніжки.
Дружина засміялася. Була вона такою собі ру-
денькою непоказною мишкою, тільки очі світилися
яскраво-карим—великі, лагідні, нелукаві.
— За ті ніжки, що вже з'їли, чи за ті, що їсти-
мем?
— Цить, жінко!—сказав господар.—Мовчи і
слухай, їхав я цього літа Конкою... Ну, не має зна-
чення, куди їхав. Аж назустріч річковий трамвай
суне. Звертаю ближче до берега... і що бачу?
— Русалку, що ж іще!
— Не перебивай. Бачу маленьку бухточку з не-
займаним крихітним пляжиком. А на галявці під
вербами...
— Русалка!
— Кара небесна! Здається мені, що я вскочив
у велику халепу, оженившись на тобі!
— От нізащо не повірю, що у твоїй розповіді
обійдеться без жіноцтва.
— По-моєму, вона нестерпна,— звернувся госпо-
дар до чоловіка, щасливо усміхаючись.
— Ну і що ж ти побачив на галявці?
— Не скажу. Але те, що побачив, стосується та-
кож і тебе. Сохни тепер від цікавості і вчися трима-
ти язика на припоні.
— Лук'яновичу, розкажіть! — ясно-карі очиці
мишки сяяли веселим благанням.
— Він побачив там дерев'яну хатку під очеретя-
ною стріхою, — усміхнувся й собі.
— А я тут при чому? І при чому курячі ніжки?
— Так хатка ж на курячих ніжках, — зніяковів
чоловік.
— Я сплю чи, може, п'яна? — переводила по-
гляд з одного на другого.
— Ти чудесна,—сказав господар.—Така собі
звичайна, твереза, практична і недалека жіночка.
Мрія переобтяженого клопотами сорокалітнього чо-
ловіка. Правда ж, Лук'яновичу?
Той в душі не по-годився, тож зрадів, що потреба
відповідати відпала, бо жінка тут-таки напосілася
на них:
— Негайно поясніть мені, що все це означає.
— Голубонько, я спробую,—Михайло Григоро-
вич обняв за плечі дружину.—Уяви собі: ніч, за
синіми морями не спиться якомусь президентові,
бо вороги замишляють його вколошкати, змучений
голодом китаєць не спить, бо й завтра не має чим
годувати сім'ю, матері тільки дрімають, бо й крізь
товщу земної кулі чують стрілянину, я, маленький
виконроб маленького будівельного управління, не
сплю, бо нетями-сантехніки побили діри у вицяць-
куваному, мов яєчко, готовісінькому будинкові.
І тут раптом—незайманий пісок, курячі ніжки...
Лук'яновичу, правда ж, ви щасливий чоловік?
Той помовчав, розглядаючи блискотливі кульки
у келиху з вином.
— Я теж, бува, не сплю ночами.
— Можна тільки мріяти отак не спати. За це
я й хочу випити з вами.
Чоловік не зрозумів, що той мав на увазі, але й
не поспитав. Пили вино й мовчали. Зверху сипався
ласкавий дощик музики. Гості танцювали. Аж рап-
том жінка скинулася:
— А все-таки при чому тут я?
— Ти, моя люба, теж хатка на курячих ніжках.
І поки очі мишки здивовано ширилися, запропо-
нував:
— Давайте вип'ємо ще й за наступне літо. — Очі-
кувально подивився прямо в обличчя чоловікові.
Той вдячно кивнув на згоду.
На мокрому асфальті стояли невеличкі калюжі.
Гірлянди синіх, червоних, жовтих, зелених ліхтари-
ків миготіли вздовж будинків, витанцьовували над
вулицями, світляками ховалися у мокрих деревах,
дражнилися з утомленими бляклими ліхтарями,
розсипаючись над ними барвистими букетами та
зірками.
Було далеко за північ. Все, що вдень робило ву-
лиці гомінкими, тепер спало. 1 тільки звуки неспіш-
них кроків лунали у вологому повітрі.
Чоловік подивився під ноги й угледів безліч
тьмяних шматочків гуми—залишків прозорої пиш-
ноти повітряних куль. «Кінець свята»,— подумав
без найменшого суму, а так, мовби знайшов назву
картині. Йому подобалася ця картина, значно біль-
ше подобалася, ніж змальоване недавнім співроз-
мовником всезагальне безсоння. Місто спало гли-
боко й безтривожно.
Рудий зустрів його повискуванням, у якому чоло-
вікові вчувався докір.
— Пробач, друже,—розколошкав шерсть на за-
гривкові.
І подумав, що це, мабуть, остання зима, яку вони
проживуть удвох на острові.

Наприкінці лютого почав сходити лід. Вздовж
берегів ще трималися неширокі товсті смужки,
синювато-прозорі на зламі й каламутно-рихлі
зверху, а темною серединою ріки пропливали самі
тільки уламки крижаної габи. Правда, іноді досить
великі уламки.
Першого березня остров'янин рушив краєм льо-
дяної смужки у бік Дніпра. Йому хотілось поба-
чити, чи скоро відкриється шлях до міста. Рудий
гасав берегом, нервово принюхуючись до зітлілих
кущиків трави і сторожко прядучи вухами на кожен
звук. Та запахи і звуки були цілком звичними, хіба
що тільки у пругкому, рівному вітрові вчувалася
обіцянка близьких перемін.
Місто відкрилось втомленими океанськими ко-
раблями, чорними крутобокими буксирами, рух-
ливою зграєю кранів, котрі завзято дзьобали щось
на березі. А далі—сліпучо на синьому—вилиску-
вали вікнами високі білі будинки.
Чоловік поглянув на воду. Рідкі латки крижин
біліли зовсім безпечно, мирно. «На веслах можна
спробувати»,—вирішив несподівано і швидко по-
дався додому.
Човен піддавався важко й неохоче. Але шукати
дерев'яних круглячків під нього чоловік не пішов.
Налягав на важке тіло човна, аж червоні кола плив-
ли перед очима, але спинитись не міг і на хвилину.
І ледве встиг відскочити, коли у просвітку між чов-
ном та ним зблиснула нарешті вода. Якусь хвили-
ну вагався, чи треба щось брати з собою. До хати
йти не хотілося, але здоровий глузд узяв гору:
гроші могли знадобитися. Метнувся до сарайчика,
виніс весла, чималий черпак, рятувальний пояс
(при цьому губи його скривила глузлива посміш-
ка). Подумав. Приніс іще й коротке алюмінієве
весло — відганяти крижини. Рудий ходив слідом
і пильно стежив за приготуваннями. Та коли чоло-
вік наказав йому: «Стрибай!»—собака скочив від
човна й загавкав.
— Ну й лишайся,— буркнув сердито й одіпхнувся
від берега.
Тут, у тихій Конці, крижини були зовсім подат-
ливі, і неприємна розгубленість від непослуху Ру-
дого скоро минулася. Серце билося радісно й лунко,
і чоловікові здавалося, що все тіло його — могутня
жива пружина, сильніша за будь-які перешкоди і,
певно ж, сильніша за цю весняну річку. Збудження
знайшло вихід у словах. «А ось тобі, ось!» — з ве-
селим завзяттям відпихав одну крижину. «Тепер
не наздоженеш!» — налягаючи на весла, гукав до
іншої, незле кпив з геть дрібних: «Чого б ото й собі
лізти, як осіннім мухам?..»
Видобувшись на Дніпро, мусив балачки припи-
нити: тут доводилося пильнувати й пильнувати. Хоч
і нешвидка, але могутня весняна річка передавала
свою силу й крижинам. Годі було сподіватися не те
шо відіпхнути, а хоча б спинити котрусь веслом.
Човен нагадував загнаного зайця, що намагається
заплутати сліди.

Зненацька заволав тривожно гудок річного па-
роплава. Чоловік здригнувся: пантруючи кригу,
геть забув про іншу небезпеку. Тепер, поволі сти-
шуючи хід, пароплав насувався на нього і несамови-
то, роздратовано гув на всю річку.
Весла сполохано замолотили по воді; одне шкряб-
нуло по крижині, від чого човен розвернувся майже
на дев'яносто градусів; це його і врятувало — край
льоду тільки черкнув борт, здираючи фарбу.
Пароплав пройшов за кілька метрів. Двоє -роз-
лютованих чоловіків вискочили з капітанської
рубки, замахали кулаками, обсипали прокльонами.
Біля борту збився стривожений люд, мовчки дивив-
ся на затятого човняра; тільки якась бабця в тем-
ному ворушила губами й хрестилася...
І знов човен застрибав між льодинами. «Вже
близько, вже близько»,—повторював безтямно, раз
по раз озираючись на берег. Вже й справді було
близько, та щойно він знов озирнувся, як чималий
шмат льоду, що він його, здавалося, вдало обми-
нув, перекрутило течією — човен аж трусонуло від
удару. Зсередини з'явилася тонка цівка води. При-
кинув відстань: «Пусте, вже все одно встигну».

Причалював, задерши ноги на лаву, та й то під-
бори торкалися води.
— Яка це тебе муха вкусила, чоловіче добрий,
що о такій порі кататися надумав? — продеренчав
невисокий, запакований по самі вуха у кожух сто-
рож ремонтних майстерень, допомагаючи прибуль-
цю вибратися на сухе.
Той заціпеніло мовчав і тільки важко хекав.
Дідок захихотів:
— Видать, судилося тобі на цім боці прописати-
ся, бо корабель, як бачиш, наказав довго жити.
І несподівано тужно зітхнув:
— Ех, і що то весна з чоловіком витворяє! Мені
вже он під вісімдесят підбивається, а й то...
Не доказав, що саме, пильно глянув на незруш-
ного мандрівника, ляснув задовгими рукавами об
поли:
— То ти, либонь, замерз навіки, а я тут старістю
талалакаю і не туди, що чоловікові срочний сугрів
потрібен. Ходім до хати,—скомандував бадьоро.
— Воду треба вибрати,—спроквола ступив до
човна чоловік.
— Здурів!—гучно ляснув кожух.—Та хай воно
западеться, твоє корито, щоб через нього здоровля
гробити!
Але той вже виловив задубілою рукою черпака
і, мов сновида, заходився розмірене хлюпати водою.
— Цим наперстком і до ночі не впораєшся, —
завважив дідок.
Тоді іще раз ляснув кожухом і, бурмочучи щось
у волохатий комір, подався до майстерень. Повер-
нувся уже в куцій, наглухо застебнутій ватянці,
подзенькуючи двома новими відрами.
— На ось,—простягнув одне чоловікові,—цією
тарою спідручніше буде.

Зайшов з другого боку, мацнув рукою воду: «Ох,
лихо, лихо...» Потім човен витягли на берег і пере-
кинули догори дном. Дідок обмацав дірку, захитав
головою:
— І чого ото людям не живеться на світі? Мені
он по всіх статтях полагається думати про вічний
спочинок, а я і в голові такого не тримаю. Живу
собі і радію, бо другий раз такого случая може й не
бути.
Запитливо подивився на прибульця, мов чекав
заперечень, та враз похопився:
— Ох, і розцвірінчався старий! А нам же тепер
обом срочний сугрів требується, коли хочемо по-
дибати ще трохи по землі.
«Сугрів» у діда був «первостатейний»: нероз-
ведений медичний спирт. Чоловік подякував за го-
стини, почав збиратися.
— Та йди вже, — глузливо буркнув старий, —
бо ж, либонь, не за моєю балачкою в таку пору
через кригу нечиста принесла.

Над проспектом тремтіло прозоре марево—па-
рував асфальт. Чим вище піднімався чоловік у мі-
сто, тим багатолюднішою ставала вулиця. Він зди-
вувався, що усі зустрічні жінки такі святково ус-
міхнені й гарні. Чи не кожна третя поважно несла
перед собою повний, круглий живіт.
Від дідового спирту, від гамору людної вулиці,
сліпучого блиску вітрин, мерехтіння автомобілів і
ляскоту шин об мокру дорогу у чоловіка скоро все
попливло перед очима. «Посиджу»,—вирішив, звер-
таючи у парк. На плямистій від тіні голого дерева
лавці зручно всівся і простиг ватяні ноги. Сонце
лоскотало повіки. Піднімати їх чимраз ставало важ-
че й важче...

— А може, він і не п'яний, — почув дитячий го-
лос, виринаючи з ласкавої глибини сну, — може,
хворий.
— Всі хворі у лікарнях,— другий голос був рішу-
чий і впевнений.
«Про що вони?»—здивувався мляво і знов про-
валився у сон.
— Дядю, дядю,—хтось торсав його за рукав, —
ви хворий чи п'яний?
Дівчинка років десяти дивилася серйозно і закло-
потано. Лівою рукою вона притискала чорний фут-
ляр скрипки, її менш рішуча товаришка зацікав-
лено визирала з-за плеча.
— Якщо ви хворий, то давайте ми одведемо вас
до лікарні,— ця мала музиканточка справляла вра-
ження надзвичайно ділової особи.— А якщо п'яний,
то вам краще спати дома: і не простудитесь, і в мі-
ліцію не заберуть.
— Дякую,—засміявся, устаючи,—тепер так і
робитиму.
Вже віддаляючись, чув, як музиканточка вичи-
тувала подрузі: «Я ж тобі казала, що він п'яний,
а ти причепилась; «Хворий, хворий!»
«Оце дожився!»—подумав скрушно і весело.

— Ви до кого?— спитала та сама вахтерка, що
й улітку, одірвавшись од в'язання.
— Та...—чоловік затнувся, бо й досі не знав
прізвища молодят.— Я тут влітку приходив, з ко-
лискою. У них тоді хлопчик народився...
Сам відчув, як плутано звучать пояснення, але
ніяк не міг виборсатись із словесних хащів.
— У нас тут хлопчики часто народжуються,—
усміхнулась, кивнувши головою у куток—на зав-
мерлу, німу й глуху до всього на світі парочку.
Потім придивилась до чоловіка й вирішила:
— А! Це ви до Ляшенків приходили?
Він кивнув, хоча прізвище почув уперше.
— То її нема. Поїхала з дитиною до матері. Іще
восени взяла академвідпустку і поїхала. А Віктор
десь тут бігав, я бачила. Та ви самі сходіть поди-
віться!
Ту ж саму кімнату, що й улітку, білявий хлоп-
чина займав тепер удвох із кістлявим борлакува-
тим однокурсником. Немов під впливом товариша,
він і сам схуд. По-дитячому рум'яні й округлі щоки
його тепер поблідли й злегка запали. Але очі відгук-
нулися на появу гостя знайомим щирим блиском.
— Що, замучила наука?— півжартома спитав
чоловік, підсідаючи до заваленого книжками й зо-
шитами стола.
— Вона, клята,—прийняв тон юнак.
Ще трохи поговорили про погоду і проблеми
студентського буття. Нарешті худий сусіда хлопця
ліниво піднявся з ліжка (чоловікові здалося, що
почув виразне торохкання кісток), потягнувся і
заявив:
— Піду провітрюся. Мої сірі клітини аж вола-
ють про свіже повітря. А шлунок бурмоче, що був би
вельми вдячний, коли б перепало щось суттєвіше.
Він перехилився, аж обличчя опинилося проти
того місця, де в людей звичайно буває шлунок
(хоча в даному разі й не вірилося, що серед того
плетива обтягнутих шкірою кісток може знайтися
місце для шлунка), ляснув у середину тонкого ту-
луба долонею і сказав:
— Уже йдемо, йдемо, друже, не дорікай.
Коли двері за студентом зачинилися, чоловік
іще якийсь час дивився на них, розмірковуючи, як
не все треба сприймати, адже хлопець жодного ра-
зу навіть не всміхнувся. Із збентеження його ви-
вів юний приятель.

— Це наш інститутський поет, — пояснив чоло-
вікові.— Має тверде переконання, що кожен
більш-менш путній поет повинен бути оригіналь-
ним. Отож і старається.
Помовчали, їх роз'єднував такий проміжок ча-
су (і, либонь, така кількість подій), що чоловік не
міг придумати, з чого почати.
— Як малий? — зробив перший обережний крок.
Хлопець немов прокинувся, рвучко витяг напако-
вану паперами шухляду, висипав на стіл зо два
десятки любительських фотокарток.
— Росте!— гордо простягнув одну з них, де го-
ле немовля рачкувало до плюшевого зайця.
Чоловік усміхнувся: не було, мабуть, такого сі-
мейного альбому, відколи існує фотографія, де б не
знайшлося отакого от знімка.
Поряд лягла іще одна карточка. Молода маги
притискала до грудей усе того ж голопупенка. Чим
довше дивився на неї чоловік, тим тривожніше
ставало у нього на душі. Та, що стримано усмі-
халась в об'єктив, могла бути усього лише старшою
сестрою тонконогого подряпаного дівчати із по-
заминулого літа. І в розповнілому личку, на яко-
му гострим лишилося тільки підборіддя, і в тонко
вищипаних бровах, і в коротко стрижених кучери-
ках можна було, звичайно, впізнати знайомі риси,
але...
— Схожий на мене, правда ж?— ревниво запи-
тав хлопчина.
Аж тоді чоловік пильніше придививсь до маля-
ти і здивувався:
— Ай справді дуже схожий!
— У нього тільки очі материні—зелені-зелені.
І видно, що смаглявенький буде.
Щасливий вираз на виду молодого батька по-
ступово змінила задавнена стурбованість. Він
опустив очі на фотокартку і, мовби виправдовую-
чись, заговорив:
— Важко їй зараз. Відірвана від інституту... —
Махнув рукою.—Та що там інститут! Від усього
відірвана. Цілісінькі дні сама з малим. Мати уве-
чері з роботи прибіжить — пелюшки пере чи по гос-
подарству порається. Роботи обом вистачає.
Говорив наче й спокійно, а руки нервово переби-
рали карточки.
— Якось приїхала сюди посеред тижня, при-
йшла в інститут. Я навіть злякався: «Тяню, з малим
щось трапилося?» А вона мов і не чує, роззирає-
ться навколо, і в очах сльози стоять. Тоді стрепену-
лася, каже: «Нічого, Вітю, не трапилося. Умовила
маму один день на роботу не піти».—«Але чо-
му?» — допитуюся. «Стомилася, Вітю, скучила за
всім...»
Встав, пройшовся до вікна і назад, взяв зі сто-
лу книжку. Розказував, не випускаючи її з рук.
...Пішли вони містом. Дивилася жадібно довко-
ла і ледь не плакала. А на порозі кав'ярні стала,
вдихнула глибоко дух свіжозмеленої кави — і в
плач. Він затяг її за кіоск, заходився сльози вти-
рати, а вона аж здригається вся, от-от закричить.
І таки закричала: «Та невже ж цьому кінця ніко-
ли не буде?!» Вчепилася йому в руку, і сльози
враз висохли: «Вітю, забери мене сюди, га? Я ж
не людина вже, а якась молочна фабрика, тупий
робот по догляду за дитиною. Буває, по три дні

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9