РОЗДІЛ 1. ВИТОКИ І СУТНІСТЬ ІДЕЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ КОНСТИТУЦІЇ ЗЕМЛІ

* * *

Вельмишановний Леоніде Даниловичу!

Мені імпонує конструктивний підхід Кабінету Міністрів до розробки антикризової програми. Але, як фахівця і громадянина, серйозно турбує відсутність у ньому навіть натяку на пріоритетне розв’язання гострих екологічних проблем. Шоковані економічним падінням, ми ніби враз забули про їх пекельну гостроту та зв’язок з нашою “хворою” економікою. Взагалі, економіка й екологія — не лише однокореневі слова, що походять від грецького “ойкос” — оселя, дім, у якому живемо: вони настільки переплетені між собою причинно-наслідковими взаємозв’язками, що утворюють єдину еколого-економічну систему. Якщо ми й надалі вважатимемо, що головним є лише нагодувати людей (навіть екологічно шкідливими продуктами), то зробимо непоправну помилку, яка матиме негативні соціальні й економічні наслідки, бо потреба людини в чистих продуктах, воді, повітрі й сприятливому для здоров’я природному середовищі є такою ж важливою фізіологічною і суто матеріальною потребою, як і забезпечення її іншими економічними благами. Через те неправомірно розглядати економічні та екологічні проблеми ізольовано, розривати процес їх вирішення.

Очолюваний Вами Кабінет Міністрів не випадково одержав надзвичайні повноваження. Це сталося, на мій погляд, тому, що він успадкував не звичайне економічне лихо, а глибоку еколого-економічну кризу. Таку кризу неможливо подолати традиційними методами управління державою і наявним арсеналом адміністративно-правових та економічних засобів. Потрібна конструктивна програма виходу з еколого-економічної кризи. Таким чином, Ваша програма може стати дійсно антикризовою, фундаментальною лише за умови, що уряд відважиться на зовні непопулярні, радикальні заходи щодо практичного інтегрування екологічних імперативів у всі ланки економіки.

Органічна цілісність економіки та екології, як єдиної системи була теоретично обґрунтована ще в середині 70-х років, але у практичній реалізації цього загальновизнаного наукового положення ми, на жаль, і досі нічого не зробили.

От і у новій структурі адміністрації Президента України немає ні ради, ні комісії з екологічних питань. У той же час, наприклад, у США і президент, і сенат мають подібні структури. Крім того, в США функціонують два державні міністерства — Агентство з охорони природного середовища та Міністерство природних ресурсів (переклад назв не дослівний, а смисловий). Ці два федеральні органи (кожен штат має також свої) керують двома ключовими ланками соціально-економічного розвитку держави — якістю природного життєвого середовища та раціональним природокористуванням.

Ми, у постчорнобильській Україні, маємо одне бідне і безправне Міністерство охорони навколишнього природного середовища (Мінприроди) з невдалою назвою і малозрозумілим статусом.

Статус Мінприроди України не адекватний його високій відповідальності перед суспільством за збереження й поліпшення якості життєвого середовища та раціональне використання й відтворення природних ресурсів.

У мене, як людини, що понад двадцять п’ять років професійно займається еколого-економічною проблематикою, взагалі склалося враження, що це міністерство було створене для ширми, за якою ніби діється щось серйозне на державному рівні, і для того, щоб у майбутньому, з погіршенням екологічних умов, мати насправді “хлопчиська для шмагання”. Оскільки Ви заявили, що структура Кабінету Міністрів буде остаточно формуватися у ході розроблення антикризової програми, хочу запропонувати перейменувати Мінприроди у Міністерство екологічної безпеки та природних ресурсів (Мінекології) і підняти на належний рівень його статус. Мінекології повинно стати таким же повноцінним міжгалузевим державним органом, на чолі з віце-прем’єром, яким є сьогодні Мінекономіки.

Природа є таким же джерелом матеріального багатства, як і праця, говорив понад триста років тому англійський економіст Уільям Петті, родоначальник трудової теорії вартості. Віками покоління економістів повторювало цю справедливу тезу, а на практиці її реалізувати й досі не вдається. Хоча цілком зрозуміло, що економіка й екологія — два крила одного й того ж літака, два колеса одного й того ж воза.

Отже, держава не приділятиме стільки ж уваги відтворенню споживаних її суспільством умов природного середовища і споживаних природних ресурсів, скільки й відтворенню інших виробничих фондів, до того часу економіка буде кружляти по колу без належного поступання вперед, якщо навіть усі інші сукупні чинники її розвитку стануть значно сприятливішими, ніж сьогодні. Діятиме об’єктивний економічний закон неминучого зростання екологічних витрат у структурі суспільно необхідних виробничих витрат, який відкрито уже в наш час, близько двадцяти років тому.

В основі програми подолання еколого-економічної кризи має бути концепція органічної єдності еколого-економічних проблем та включення в усі ланки господарського механізму та в систему управлінських структур екологічних імперативів. Усі без винятку владні й виробничі структури — центральні, регіональні, галузеві — повинні орієнтуватися на критерій еколого-економічної ефективності замість традиційного критерію економічної ефективності.

Спробую якомога простіше пояснити цю концепцію. Якщо завод виготовляє необхідну продукцію, і якщо технологію її випуску неможливо змінити, щоб зменшити забруднення середовища, то таке нормативне забруднення, за сучасного рівня технологічної досконалості, треба вважати необхідним виробничим “споживанням” умов природного життєвого середовища і враховувати його як елемент і статтю виробничих витрат у собівартості продукції, яку виготовляють. Таке споживання підприємством умов природного середовища є реальним економічним елементом і статтею виробничих витрат. Цей елемент і статтю в науковій літературі називають екологічними витратами виробництва.

Нормативні екологічні витрати (забруднення чи інші форми деструкції природного середовища) за своєю економічною природою є абсолютно такими ж витратами, як і витрати підприємства на сировину, пальне, матеріали, зарплату та інші статті суто виробничих витрат.

У принципі це знайшло відображення у двох постановах Кабінету міністрів (№18 від 13 січня і № 373 від 7 липня 1992 р.). Перша — “Про затвердження порядку визначення плати і стягнення платежів за забруднення...”, друга — “Про зміни до постанови від 13 січня 1992 р...”. У цих постановах методологічно вірно записано, що платежі підприємств за викиди і скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів у межах лімітів зараховуються до витрат виробництва, тобто на собівартість, а за понадлімітні — провадяться за рахунок прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства. Але четвертий пункт першої постанови та його нова редакція в другій постанові фактично перекреслюють увесь зміст названих документів. Із посиланням на кризовий стан економіки (можна подумати, що екологічна ситуація є безкризовою), четвертим пунктом цих постанов підприємства звільняються до 1996 року від платежів, а збиткові й низькорентабельні організації, за рішенням Рад народних депутатів базового рівня, можуть взагалі не брати на себе таких обов’язків.

Хіба можна адміністративними рішеннями звільняти підприємства від виробничих витрат? Тим більше, що ми йдемо до ринкових відносин. Адже безплатних сировини, пального чи енергії не буває. Чи, може, Ради базового рівня будуть платити замість підприємств? Абсурд.

І таким абсурдним звільненням від оплати за “спожиту” частку природного життєвого середовища (у вигляді технологічно вимушеного забруднення) ми потураємо безгосподарності, робимо “ведмежу послугу” і підприємству, яке не відчуває жодної економічної відповідальності за забруднення і не має стимулу до його зниження, і, головне, суспільству, яке рано чи пізно буде змушене розплачуватися за цей реальний економічний елемент виробничих витрат підприємств, але вже з бюджету. Я вже не кажу про те, що і забруднення, і надміру інтенсивна експлуатація природних ресурсів — борг, який ми беремо у майбутніх поколінь, а вони теж повинні мати право на чисте середовище й достатню для життя кількість природних ресурсів. Чи маємо право обкрадати себе, своїх дітей і внуків?

А тому при розробленні урядової антикризової програми методологічно важливо в принципі узаконити екологічні витрати. Підприємства усіх форм власності повинні знати, що такі витрати об’єктивно мають місце і треба прагнути до їх скорочення за рахунок організаційних, техніко-технологічних та інших удосконалень. Це змушуватиме думати й діяти. Такий підхід дозволить позбавити підприємства утриманської психології і сприятиме переходу до справжньої ринкової економіки, яка без належного врахування екологічних вимог створить реальну загрозу дальшого поглиблення еколого-економічної кризи.

Отже, друга пропозиція зводиться до того, щоб відмінити згадані вище постанови Кабінету Міністрів і прийняти нову — “Про економічну відповідальність і стимулювання підприємств, установ та організацій усіх форм власності за дотримання екологічних вимог”.

Третя пропозиція полягає в тому, що кардинально розв’язувати наші проблеми було б найпростіше, найдешевше і найефективніше шляхом запозичення світового досвіду, зокрема американської та західнонімецької систем економічного захисту природного середовища, давно пристосованих до ринкових умов. До речі, США вже запровадили продаж ліцензій виробникам на право забруднення природного середовища у внутрішньодержавному та міждержавному (США — Канада) масштабах.

Україна має можливість і повинна б скористатися американським досвідом. На кількох (ще радянсько-американських) наукових конференціях у Москві й Вашінгтоні автором цих рядків пропонувалося розпочати у нас відповідний експеримент. Пропозиція була підтримана третьою радянсько-американською конференцією “Екологія і ринок” (листопад 1990р.). На підставі цього, у листопаді 1991 року міністрами охорони природи США та України (пп. Райлі і Щербак) була підписана угода про здійснення спільного українсько-американського проекту “Економічний захист природного життєвого середовища України в умовах ринкових відносин — Екоринок-2000”. Причому американська сторона погоджувалася фінансувати проект валютою через Міжнародний інститут-асоціацію регіональних екологічних проблем (МІАРЕП) за умови, що експеримент з торгівлі ліцензіями за забруднення атмосфери буде проводитися одночасно і скоординовано на суміжних територіях України, Польщі, Словаччини та Угорщини.

На мою доповідну записку з цього приводу від 26 листопада 1991 року Кабінетом Міністрів було дано урядове доручення № 2403/87 від 27 грудня 1991 року Мінприроди. Там було проведено дві консультативні наради, які визнали доцільним здійснення проекту, польська сторона також погоджувалася. Але зрушень немає. Для реалізації проекту потрібні відповідні рішення на урядовому та міжурядовому рівнях. Попередній Кабінет Міністрів не знайшов для цього часу.

Не треба боятися, що екологічна складова антикризової програми вимагатиме великих додаткових коштів за рахунок зменшення витрат на економічні та соціальні потреби. Мова йде про розумний розподіл тих реальних ресурсів, якими володіємо, про розумні структурні зміни у народногосподарському виробничому комплексі, про ефективніші напрями інвестицій як внутрішніх, так і зовнішніх.

Що потрібно додати до висловлених тут пропозицій?

Провести наукову експертизу і детальну інвентаризацію екологічно шкідливих виробництв та продукції, що виготовляється ними. На підставі цього вжити рішучих заходів щодо структурної перебудови всього виробничого комплексу України, в тому числі проводити конверсію оборонної промисловості у відповідності не лише з економічними, а й екологічними вимогами. Кабінету Міністрів вийти із законодавчою ініціативою про розроблення та прийняття нового природоохоронного законодавства й екологізацію всіх господарських законів. Вирішити на державному рівні питання екологічної освіти спеціалістів і розподілу їх на роботу. Прийняти постанову “Про екологічні аспекти зовнішньоекономічної діяльності”.

До висловленої Вами тези про необхідність внесення радикальних змін у нормативні акти, які б зробили експорт товарів і послуг на вільно конвертовану валюту економічно вигіднішим, слід додати: експорт треба зробити ще й екологічно вигіднішим. Треба закласти екологічні вимоги у нормативні акти, що стосуються експорту-імпорту продукції і послуг, а також іноземних інвестицій. Мусимо надавати пріоритет і пільги контрактам з екологічною орієнтацією. В типових контрактах з іноземними партнерами треба обов’язково передбачати екологічні нормативи і норми, які гарантують екологічну безпеку та поліпшують умови природного життєвого середовища. Міжнародна правова практика має в цьому напрямі відповідний досвід, і ми також маємо можливість вимагати відшкодування екологічних втрат. І нас зрозуміють іноземні бізнесмени.

Ось, для прикладу, фінсько-німецька торговельна фірма “Гералак” офіційно заявила нещодавно у листі до Кабінету Міністрів України, що буде прагнути у рамках взаємовигідного співробітництва в 1993 році і в майбутньому допомагати Україні у розв’язанні її екологічних та економічних проблем шляхом поставок екологічно чистих технологій і техніки із-за кордону, а також шляхом спонсорської допомоги нашим екологічним організаціям для реалізації міжнародних проектів з охорони природного життєвого середовища, зокрема, для реалізації української частини майбутнього міжнародного проекту з охорони природного середовища у басейні Балтійського моря. Чому б не вимагати подібного підходу й від інших зарубіжних бізнесменів, які по-чесному прагнуть до взаємовигідного співробітництва з Україною?

У пропонованих постановах Кабінету Міністрів необхідно передбачити також компенсацію екологічних втрат України внаслідок транскордонного переносу забруднень, функціонування магістральних нафтогазопроводів, ліній електропередач у західноєвропейські країни, а також за транспортування через Україну продукції автомобільним і залізничним транспортом. Деякі країни за рахунок свого вигідного географічного розташування цілком забезпечують себе енергоносіями.

Міністерству закордонних справ слід активізувати підготовчу роботу до внесення Україною на 48-у сесію Генеральної Асамблеї ООН у 1993 році проекту резолюції “Про створення нових організаційних структур міжнародного екологічного співробітництва”. Така робота була розпочата у квітні 1992 року, але не завершена. Йдеться про розроблення і прийняття Світової Екологічної Конституції — основного правового документа, що визначатиме обов’язкові норми поведінки у стосунках між суспільством і природою для всіх без винятку країн світу, а також про створення відповідних організаційних структур для реалізації вимог Екоконституції: Світової Екологічної Федерації — постійно діючого нормотворчого, виконавчого і контрольного органу типу Ради Безпеки, рішення якого повинні бути обов’язковими для всіх країн; Міжнародної Екологічної Поліції; Міжнародного Екологічного Суду; Міжнародного Екологічного Банку. Україна могла б з цього багато мати.

Рамки і жанр відкритого листа не дозволяють детальніше викласти всі можливі варіанти виходу з еколого-економічної кризи. Тому просив би Вас знайти можливість скликати за Вашою особистою участю розширене засідання Кабінету Міністрів у присутності невеликої кількості фахівців — можливих опонентів запропонованих у цьому листі заходів. Ми готові доповісти на засіданні Кабінет Міністрів концепцію економічного захисту природного життєвого середовища в умовах ринкових відносин і невідкладні заходи щодо реалізації даної концепції.

Цілком розумію, що Кабінет Міністрів, незважаючи на винятково високі повноваження, не зможе без Верховної Ради, Президента і, найголовніше, без громадськості створити безпрецедентну програму подолання еколого-економічної кризи. Тому вирішив скористатися для загострення уваги до цього питання каналами “четвертої влади” — засобами масової інформації.

(“Робітнича газета”, 10 грудня 1992 року).

Вищенаведений відкритий лист Прем’єр-міністру України викликав певний інтерес фахівців. На сторінках “Робітничої газети” розгорнулася дискусія з приводу подолання еколого-економічної кризи. Наведемо деякі з відгуків.

Член-кореспондент НАН України, доктор медичних наук, професор Д.Д.Зербино пише у своєму відгуці, що конкретній людині потрібен конкретний екологічний захист. Ось його виступ.

* * *

Юрій Туниця

ЕКОЛОГІЧНА КОНСТИТУЦІЯ ЗЕМЛІ