РОЗДІЛ 1. ВИТОКИ І СУТНІСТЬ ІДЕЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ КОНСТИТУЦІЇ ЗЕМЛІ

* * *

Хотілося б виділити з багатьох пропозицій Ю. Ю. Туниці одну, фундаментальну, як на нашу думку, — необхідність здійснення експертизи, детальної інвентаризації екологічно шкідливих виробництв і продуктів, які вони виготовляють. Справді, якщо мати такий список із конкретним переліком шкідливих речовин, шкідливих стимулів, що можуть спричинити враження живого середовища, то лиш у тому разі можна розпочинати ефективну екологічну профілактику.

Як медик, який займається проблемами екології людини й екологічної патології, я переконаний, що конкретній людині в конкретній зоні її проживання і праці необхідний екологічний захист. Вона — беззахисна, а втім, і як і інші живі організми. Однак, на відміну від тваринного й рослинного світу, вона може захистити і себе, і цей світ від згубної дії екологічно шкідливих стимулів. Ю. Ю. Туниця пропонує різноманітні і дуже бажані зміни в організації екологічних структур на Україні та участь нашої держави в інтегративному процесі міжнародного екологічного співробітництва. Досі ми не піднялися до рівня зарубіжних цивілізованих країн.

Проблема також полягає в тому, щоб у конкретних регіонах і більш вузьких — зонах проживання й роботи людей, і в ще більш вузькій популяції — у сім’ї, точно знати, виявляти й запобігати захворюванням, пов’язаним із змінами екологічної ситуації. Екологічні хвороби в Україні уже спостерігаються, зокрема, у вигляді своєрідних епідемій, згадаймо хоча б проблеми, пов’язані з чорнобильською катастрофою, з хімічною хворобою дітей у Чернівцях, появою так званих масляних синдромів в Одеській області, а також ряд професійних і близьких до екологічних захворювань, котрі спорадично виникають в особливо забруднених зонах. Великі мегаполіси з величезною концентрацією промисловості — особливо небезпечна основа для розвитку екологічної патології. Досі, на жаль, не пов’язують проблему ішемічної хвороби серця й інфаркту міокарда, захворювань мозку — так звану церебро-васкулярну недостатність аж до інсульту, із шкідливими речовинами — ксенобіотиками. Тим часом ми довели, що такі причинні фактори у людей молодого віку — головні в розвитку судинних захворювань. Однак, до сьогодні, ці захворювання не вважають професійними, їх навіть не вважають варіантами екологічної патології. Безперечне збільшення кількості злоякісних пухлин та інших, неясних за етиологією, захворювань пов’язане безпосередньо із забрудненням навколишнього середовища. Є тут і інші причинно-наслідкові взаємозв’язки, про які говорить Ю. Ю. Туниця.

Автор абсолютно має рацію, коли нагадує слова Уїльяма Петті про те, що природа таке ж джерело матеріального багатства, як і праця, тож чистота повітря, води, ґрунту, рослинних продуктів, тобто всього природного середовища, — важлива потреба кожної людини.

Отже, всі порушені академіком Ю. Ю. Туницею питання надзвичайно актуальні, їх слід обговорити на найвищому рівні, а потім прийняти конкретні рішення.

Дмитро ЗЕРБИНО,

член-кореспондент АН України,

професор, доктор медичних наук.

(Сонце, повітря й вода мають бути чистими. “Робітнича газета”, № 34, 19 лютого 1993 р.).

До залучення широкого кола людей в обговоренні екологічних проблем закликає у своєму виступі киянин В.Бушняк.

* * *

Не слова — крик серця. Належать вони відомій журналістці Любові Ковалевській, що за місяць до аварії на ЧАЕС била на сполох в зв’язку з обурливою безвідповідальністю у ставленні до атомної енергетики. Пригадав, як пізнього вечора 13 травня 1989 року на бурхливій установчій конференції Спілки “Чорнобиль” у вахтовому селищі Зелений Мис безстрашна репортерка повідала справжні відомості про захворюваність внаслідок трагедії всунереч брехні, яку підносили нам тодішні московські й київські керівники.

Люди розуму й честі — не байдужі. Свідчення цьому є сповнений тривоги і водночас зважений, конструктивний відкритий лист шановного львівського вченого Ю. Ю. Туниці до Прем’єр-міністра Л.Д. Кучми у “Робітничій газеті”. Особливо актуальною, з моєї точки зору, є пропозиція Юрія Юрійовича провести наукову експертизу і детальну інвентаризацію екологічно шкідливих виробництв та виготовлюваної ними продукції.

В цьому плані вважав би доцільним, аби Кабінет Міністрів, усі державні, адміністративні, громадські, приватні організації, підприємства повніше залучали до комплексних й інших важливих досліджень, що мають принципове значення, Спілку наукових та інженерних об’єднань України, до якої на доброВільних засадах входять 26 галузевих й 26 регіональних організацій. Відповідно до Конституції України, статутних вимог вони здійснюють незалежну експертизу проектів наукового, технічного, виробничого й соціального розвитку.

Науково-інженерні товариства мають солідний досвід всебічного вивчення й обговорення екологічних проблем, за якими приймалися державні рішення. Так, у березні 1987 року Київське обласне й секція атомної енергетики Українського правління НТТ енергетиків та електротехніків докладно розглянули становище в зв’язку з чорнобильською катастрофою і внесли свої вимоги-рекомендації до тодішніх найвищих інстанцій України й СРСР. Останнім довелося, з урахуванням думок інших представників науково-технічної, медичної громадськості припинити подальше будівництво енергоблоків на Прип’яті. Наголошу, що це робилося за шаленого опору “анестезіологів”, як влучно назвав Юрій Щербак, численне тоді коло керівних осіб, що прагнули приховати від народу справжні масштаби лиха.

Зрештою, про свої можливості могли б краще й докладніше розповісти в “Робітничій газеті” керівники СНІО, Науково-технічної спілки аграрників, Науково-технічного товариства машинобудівників, Науково-технічної спілки енергетиків та електротехніків України, Українського НТТ радіотехніки, електроніки та зв’язку, Українського хімічного товариства, інших громадських об’єднань, очолюваних провідними вченими й практиками.

Валерій БУШНЯК, Київ.

(Болить душа! Болить... “Робітнича газета”, № 34, 19 лютого 1993 року).

Найгостріше полемізує з автором кандидат геолого-мінералогічних наук В.Огоноченко. Він пише у своєму виступі, що в Україні неможливо сьогодні запровадити в галузі екології навіть ті досягнення, які вже апробовані у західноєвропейських країнах.

* * *

Екологічні проблеми, шляхи до вирішення яких пропонує професор Ю. Туниця у статті “Екологія і економіка: два колеса одного воза” (“Робітнича газета” від 10 грудня 1992 року), – пише В.Огоноченко, – безперечно, актуальні. Наше суспільство, закручене у вир політичних і економічних подій, скидається на те, що втратило інстинкт самозбереження перед навислою загрозою “екологічного вибуху”. Ейфорія безпеки після зникнення неминучості ядерної війни та економічний безлад демобілізували навіть крутих «зелених»...

З професором Ю. Туницею ми співпрацюємо в одній галузі — охороні природи. Він — як науковець, автор цих рядків — як практик. Маємо багато спільних поглядів, радимося, разом публікуємо. Проте “Платон — мій друг, а істина дорожча”.

Його відкритий лист до прем’єр-міністра України пройнятий вірою у всемогутність і універсальність економічних важелів регулювання відносин між людьми і природою. Небезпідставно увага привертається до відомих у світовій практиці еколого-економічних принципів. Таких, як впроваджений в Україні, хоч і не до кінця, принцип “забруднювач платить”, американський “дабл-принцип” (умовна оболонка в просторі, у межах якої дозволяється придбати свого роду індульгенцію-ліцензію на забруднення природного середовища і при нагоді продати її, та ще й з вигодою). Пропонується враховувати “ековитрати” в собівартість продукції, підвищувати економічні вимоги до експорту — імпорту та інше. Все це вже років двадцять із змінним успіхом застосовується у різних країнах. В залежності від економічних і політичних обставин.

Є і елементи докору в цьому листі. Уряд і місцеві Ради звільнили підприємства від платежів за забруднення, в Адміністрації Президента “немає ні ради, ні комісії з екологічних питань” (а у президента США аж три таких), “недостатньо використовуються ті порівняно невеликі кошти, які виділено Мінприроди на наукові дослідження”. Пропонується всі недоліки подолати директивними заходами.

Висуваючи свою концепцію, автор листа не згадав широко відому політикам і професіоналам охорони природи доповідь Міжнародної комісії з охорони середовища і розвитку під керівництвом прем’єр-міністра Норвегії пані Брундтланд (1987 р.), де зафіксована неприємна, проте об’єктивна закономірність: інтерес суспільства і реальна можливість вирішення природоохоронних проблем прямо залежать від політико-економічної стабільності. Під час кризових ситуацій ці проблеми неодмінно втрачають пріоритетність і не вирішуються. Конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро в 1992 році врахувала цю закономірність у Програмі на XXI століття. Отже, політико-економічна стабільність — первинна, а можливість повноцінної природоохоронної діяльності — вторинна, подобається нам, чи ні.

Відомі принаймні дві умови успіху регулювання природо-людських відносин економічними методами: перевага приватного (акціонерного) сектора у структурі власності і висока, що обумовлена рентою, ціна на природні ресурси, в протилежному випадку (це — наша дійсність) держава в особі уряду, уповноважених органів управління (Мінприроди), територіальних держадміністрацій вимушена обкладати податками, платежами за забруднення, арбітражними позовами і штрафами, державні підприємства і господарства, тобто, образно кажучи, перекладати власні кошти з однієї кишені у іншу. Чи варто дивуватися, що такому ходу подій природно протидіє сама держава? Тому спостерігаємо постанови про пільги щодо платежів за забруднення, обмеження прав органів управління на зупинку господарської діяльності порушників природоохоронного законодавства, подвійне підпорядкування цих органів місцевим адміністраціям тощо. Поставлена з голови на ноги структура цін на природні ресурси (за відношенням до продуктів харчування) не виступає, як у країнах з розвинутою стабільною економікою, стимулом до ресурсозбереження.

Несприятливий макроекономічний прогноз щодо України, на жаль, збувається. Отже, щире бажання Ю. Туниці впровадити тепер у нашій країні прогресивний західний еколого-економічний досвід, на мій погляд, поки що не має необхідних і достатніх політико-економічних передумов.

Стосовно Мінприроди України: докорінна відміна нашого міністерства від американського Агентства охорони середовища (ЕРА) — в тому, що їм дано право розпоряджатися коштами державного бюджету, виділеними на охорону середовища, а нам — ні. Погодьтеся, хіба доречно генеральному власнику в нашій державі спрямовувати кошти проти себе? Та ще й грошей обмаль... Звідси і тільки звідси “малозрозумілий статус” міністерства, “не адекватний ... високій відповідальності перед суспільством за збереження і поліпшення якості життєвого середовища та раціонального використання й відтворення природних ресурсів”. Від зміни назви, структури, навіть підпорядкування Мінприроди принципових відмін очікувати не доводиться. Економіка —первинна, а екологія — вторинна.

Кесарю — кесареве, політикам — політика. Звернемося до загальносвітового досвіду і побачимо дві природоохоронні стратегії:

– наступальну (боротьбу з забрудненням середовища), що уособлена, наприклад, у діяльності американського ЕРА, міжнародної неурядової “зеленої” організації Грінпіс, та домінуючу у нас;

– оборонну (консервацію екологічно чистих територій і природних об’єктів), якої дотримується, наприклад, Міністерство внутрішніх справ США і Всесвітній фонд живої природи. В усьому світі знаходимо чимало взірців інституалізації цих стратегій. Найближчий — у сусідній Польщі.

Стратегічне мистецтво, здається, полягає у виборі такої стратегії, якій за прогнозом будуть сприяти зовнішні умови, і яка враховує баланс бажань і можливостей. Своєчасний поворот від наступу до оборони — норма поведінки будь-якого керівництва, як і перехід у наступ у свій час.

Об’єктивна ситуація в Україні в найближчі роки (еколого-економічна криза, за виразом Ю. Туниці) переконливо диктує вибір оборонної стратегії у природоохоронній діяльності. На подолання забруднень, заміну антикварних технологій на безвідходні, відродження забруднених територій не вистачить сил. Зараз ми бідні: три-сім відсотків національного доходу щорічно протягом десятиріччя — ціну екологічного відродження — відірвати від бюджету не в змозі. Політичними лозунгами екологічний наступ можна підняти, але — не втримати, що й відбулося у 1991 році. Вихід — у новій стратегії.

Боротьба за збереження залишків чистої природи, заповідання ще не зруйнованих ландшафтів, лісів, водойм, надр напередодні приватизації землі, не вимагають, ні надмірних економічних зусиль, ні особливого політичного і психологічного напруження. Тільки так можна випередити експансію нераціонального природокористування, ворота для якої неодмінно відкриють ринкові відносини.

Це можна і треба зробити вчасно, зараз або ніколи. Інакше — “екологічний вибух” у третьому десятиріччі XXI віку.

Віктор ОГОНОЧЕНКО,

кандидат геолого-мінералогічних наук, начальник Державного управління

охорони навколишнього природного

середовища у Львівській області.

(Економіка — первинна, екологія — вторинна. – “Робітнича газета”, № 26, 10 лютого 1993 року).

На відкритий лист відгукнувся і сам Прем’єр-міністр Л.Д. Кучма під заголовком „Економіка та екологія: два колеса одного воза. На лист вченого відповідає Прем’єр-міністр”. Нижче подаємо його відповідь.

* * *

Під таким заголовком 10 грудня минулого року в “Робітничій газеті” був надрукований відкритий лист доктора економічних наук, професора, академіка Української екологічної академії наук Юрія Туниці Прем’єр-міністру Леоніду Кучмі. Вважаючи, що новий Кабінет міністрів успадкував не звичайне економічне лихо, а глибоку еколого-економічну кризу, яку неможливо подолати традиційними методами управління державою і наявним арсеналом адміністративно-правових і економічних засобів, він запропонував розробити програму виходу з еколого-економічно кризи. Така програма може стати справді антикризовою, фундаментальною лише за умови, що уряд насмілиться на зовні непопулярні радикальні заходи з практичного інтегрування екологічних імперативів у всі ланки економіки, стверджував учений. Стаття Ю. Туниці викликала інтерес у наших читачів, спеціалістів, працівників природоохоронних органів. Сьогодні публікуємо відповідь Л. Кучми.

Шановний Юрію Юрійовичу!

Дякую Вам за листа і за висловлені в ньому пропозиції.

Мені зрозуміла та стурбованість, яка змусила Вас звернутися до мене. Справді, після призначення на посаду Прем’єр-міністра мені ще не доводилось висловлювати свою точку зору з екологічних проблем та шляхів їхнього вирішення. Новому уряду, Прем’єр-міністру, міністру охорони навколишнього природного середовища потрібен певний час для всебічної оцінки ситуації та розробки екологічної політики, яка враховувала б, зокрема, і висловлені Вами пропозиції.

Проте вже зараз можна сформулювати головні підходи, які визначатимуть екологічну програму уряду. Ми маємо виходити з того, що Україна перебуває в стані глибокої екологічної кризи, зумовленої непомірним техногенним навантаженням промислових регіонів на природне середовище та чорнобильською катастрофою. Фактично вся територія України, за невеликим винятком, є зоною екологічного лиха, і я повністю поділяю думку про те, що економічна реформа і здійснювана структурна перебудова народного господарства відповідатимуть інтересам народу лише при здійсненні ефективної екологічної політики.

При цьому екологізація економіки не може звужуватися лише до тих чи інших заходів боротьби із забрудненням. Вона повинна ґрунтуватися на випробуваних світовим досвідом підлодах у оцінці витрат і вигод при альтернативних варіантах використання, збереження та відтворення природних ресурсів.

Без сумніву, повітря, вода, ґрунти та інші багатства нашої землі потрібно розглядати як національні економічні ресурси, що використовуються в процесі виробництва і мають певну вартість, яка повинна належним чином відшкодовуватися. Лише при такому підході політика структурної перебудови економіки орієнтуватиметься на комплексний критерій ефективності виробництва, який забезпечить стабільне зниження енерго- та ресурсоспоживання на одиницю валового національного продукту або національного доходу. Таким чином, екологічні імперативи будуть включені в усі ланки нового господарського механізму та систему прийняття управлінських рішень, що дозволить розв’язувати екологічні проблеми в пріоритетному порядку.

І ще одне важливе питання, від вирішення якого багато в чому також залежить успіх екологічної політики уряду — як добитися того, щоб капіталовкладення в підвищення якості навколишнього природного середовища були найефективнішими як з економічної, так і з соціальної точок зору?

Тут важливу роль повинно відігравати Міністерство охорони навколишнього природного середовища. На нього, згідно із законом, покладені функції із захисту держави і суспільства від екологічної деградації та створення гарантій екологічної безпеки України. Однак у минулі роки сталося так, що в системі державного управління Мінприроди не одержало достатніх правових, економічних, фінансових та інших важелів, необхідних для ефективного виконання таких функцій. Багато в чому діяльність міністерства зводилася лише до констатації погіршення екологічного стану в той час, коли ситуація вимагала здійснення активних природоохоронних заходів.

Уряд планує змінити статус і розширити функції Мінприроди з тим, щоб воно могло проводити комплексну державну політику в галузі охорони навколишнього природного середовища, охоплюючи забезпечення екологічної безпеки громадян, регулювання природоохоронної діяльності в промисловості, енергетиці, сільському господарстві, військових справах, розвитку міст і регіонів тощо.

Ми будемо робити все можливе для виконання Україною зобов’язань, взятих нею в рамках ряду міждержавних природоохоронних угод, а також для розширення міжнародного співробітництва в галузі вирішення екологічних проблем як глобальних, так і національних.

В умовах загострення економічної кризи держава, на жаль, не може вкласти в охорону природи коштів, адекватних кризовій екологічній ситуації. Тому уряд шукає шляхи підвищення ефективності використання тих матеріальних і фінансових ресурсів, що виділяються для розв’язання екологічних проблем.

Передбачаємо, зокрема, удосконалити порядок фінансування природоохоронних і ресурсозберігаючих заходів з тим, щоб Мінприроди брало безпосередню участь у формуванні бюджетних асигнувань на екологію. Це дасть змогу сконцентрувати державні кошти на розв’язання найтерміновіших екологічних проблем, забезпечити належний державний контроль у цій справі.

Для формування ефективного механізму фінансування і кредитування екологічних інвестицій та державних природоохоронних заходів я рекомендував би природоохоронним відомствам, громадським організаціям, їх спонсорам потурбуватися про заснування комерційного екологічного банку.

Активніше здійснення під контролем держави природоохоронних і ресурсозберігаючих заходів на першому етапі ринкових перетворень може погіршити фінансовий стан підприємств. В умовах економічної і соціальної кризи це буде викликати певний опір з боку трудових колективів. Щоб запобігти цьому, уряд планує у міру виходу з економічної кризи запровадити систему пільг і заохочень до реалізації природоохоронних заходів, у тому числі податкових, кредитних тощо. Деякі з них передбачені вже сьогодні у Декреті Кабінету Міністрів “Про податок на прибуток підприємств і організацій”. Зокрема, оподатковуваний прибуток зменшується на суму в розмірі 50% затрат підприємств (крім капітальних вкладень) на підготовлення і освоєння нових прогресивних і екологічно чистих технологій та видів продукції, здійснюваних за рахунок прибутку. В проекті Декрету “Про податок на майно підприємств” передбачається, що вартість майна підприємств, обчислена з метою оподаткування, зменшується на балансову (нормативну) вартість об’єктів, що використовуються для охорони природи.

На майбутнє планується також змінити порядок звільнення від оподаткування прибутку підрядних організацій, одержаного від будівництва в установлені договором строки природоохоронних споруд і об’єктів.

Таким чином, уже на першому етапі економічних реформ реальним є створення належної правової бази природоохоронної діяльності, нового механізму економічного регулювання природокористування, поступове розширення системи екологічних пільг.

На наступному етапі з’явиться можливість збільшити видатки з державного бюджету на екологічні інвестиції, активніше впроваджувати економічні регулятори природокористування, охоплюючи такі ринкові важелі, як торгівля ліцензіями на забруднення довкілля, державна підтримка екологічного підприємництва. Водночас, відбуватиметься формування ринку екологічних послуг та перетворення екологічних банків з незначних фінансових установ у могутні центри фінансування екологічних програм.

Вирішення перелічених питань можливе лише на основі глибокого наукового аналізу та врахування природоохоронного досвіду розвинених держав світу. Тому уряд зацікавлений у співпраці з широкими академічними колами, з усіма вченими і фахівцями, здатними взяти участь у розробленні нової ефективної екологічної політики.

Тому розраховую і на Ваш високий професіоналізм і активну громадянську позицію у вирішенні природоохоронних питань та виходу України з стану екологічної кризи.

З повагою,

Прем’єр-міністр України Л.Д. Кучма

(“Робітнича газета”, № 29, 12 лютого 1993 року).

Як бачимо, у відгуках фахівців на відкритий лист Прем’єр-міністру України та у відповіді на лист самого Прем’єр-міністра ніде не згадується про Екологічну Конституцію Землі. Це означає, що ідея ЕКЗ, яка серед інших важливих питань була чітко поставлена у відкритому листі на ім’я Прем’єр-міністра, на той час в Україні ще не сприймалася.

В той же час науковці України працювали над фундаментальними проблемами біосфери та соціосфери. Їхні дослідження значною мірою сприяли зародженню ідеї Екологічної Конституції Землі.

Особливо великий вплив на розуміння автором сучасних біосферних процесів зробили праці В.І.Вернадського, М.А.Голубця, К.Г.Гофмана, М.Ф.Реймерса, М.П.Федоренка та інших.

Аналізуючи праці вищеназваних авторів, ми дійшли висновку, що поруч з локальними та регіональними екологічними проблемами, які існують вже давно, сьогодні перед людством постали також глобальні екологічні проблеми. Серед них — обезлісення планети, руйнування озонового екрана, забруднення атмосфери й Світового океану, парниковий ефект, кислотні дощі, опустелювання тощо.

На основі глибоких, багаторічних досліджень у галузі вищеназваних проблем, М.А.Голубець робить висновок про необхідність глибокого усвідомлення потреби керування як екологічними процесами, так і процесами, що відбуваються в системі “суспільство-природа” (соціосфері). Він зауважує, що сьогодні людство виносить свою виробничу діяльність навіть у космос, якісно формує нову глобальну надсистему — соціосферу. [1] Біосфера, яка була середовищем виникнення розумної істоти стала водночас об’єктом і середовищем виробничої діяльності. Вона опинилася в єдиному контурі інтелектуального керування соціальними, економічними, екологічними, демографічними, технологічними та іншими процесами і перейшла у свій новий стан, названий В.І.Вернадським ноосферою. [2]

Еволюція біосфери у ноосферу відображає нинішню ситуацію, яка склалася на планеті. Людський розум і керована ним праця, пише М.А.Голубець, перетворилися в наймогутнішу геологічну силу і людський інтелект узяв на себе роль пам’яті й регулятора соціосфери. [3] Таким чином, ідея “єдиного контура управління” уже дозріла до свого втілення. [4]

Відрадно, що спроби розв’язання проблеми взаємовідносин між суспільством і природою відходять, як пише М.А.Голубець, від ідеологічної риторики і філософських закликів і поступово переходять до сфери фундаментального наукового синтезу теорії й практики управління складними глобальними системами. Якщо людський розум і суспільна праця стали визначальною геологічною силою, котра зумовила глибокі структурні зміни на поверхні планеті, то саме вона, ця геологічна сила, має взяти на себе функцію управління глобальними процесами. [5]

Отже, маємо ще одне, фундаментальне наукове підтвердження необхідності створення Екологічної Конституції Землі як інструмента управління глобальними екологічними процесами.

---

[1] Голубець М.А. Від біосфери до соціосфери. Львів: “ПОЛЛІ”, 1997. – С. 216.

[2] Вернадский В.И. Биосфера. – М.: Наука, 1967. – С. 357.

[3] Голубець М.А. Екосистемологія. – Львів.: ПОЛЛІ, 2000. – С. 252.

[4] Голубець М.А. Від біосфери до соціосфери. Львів: “ПОЛЛІ”, 1997. – С. 217.

[5] Там само. – С. 217.

Юрій Туниця

ЕКОЛОГІЧНА КОНСТИТУЦІЯ ЗЕМЛІ

[ зміст | анотація | передмова | вступ | розділ1 | розділ2 | розділ3 | післямова ]

© 2002 ІОЦ УДЛТУ м.Львів