РОЗДІЛ 1. ВИТОКИ І СУТНІСТЬ ІДЕЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ КОНСТИТУЦІЇ ЗЕМЛІ

1.2. ЗАРОДЖЕННЯ ІДЕЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ КОНСТИТУЦІЇ ЗЕМЛІ ТА ЇЇ СУТНІСТЬ

Ідея Екологічної Конституції Землі зароджувалася на основі наукових досліджень, аналізу фактів і явищ економічного життя та екологічної ситуації. Шлях до виникнення ідеї та її осмислення був непростим. Нижчеподані публікації автора засвідчують цей довгий і складний шлях.

Ще до розвалу Радянського Союзу ми дійшли висновку, що природна вада тодішньої економічної системи полягала у її неприродності. Про це йдеться у нижчеподаному інтерв’ю автора газеті “Молода Галичина” у 1991 році.

* * *

25 жовтня 1990 року представники університетів шести європейських країн і США підписали у Львові договір про створення Міжнародного інституту-асоціації регіональних екологічних проблем (МІАРЕП). Цей договір покликаний об’єднати зусилля різних країн у вирішенні гострих територіальних екологічних проблем Карпат і прилеглих європейських країн.

Ми попросили директора МІАРЕП, доктора економічних наук, професора Юрія Юрійовича Туницю розповісти про діяльність інституту і зосередити увагу на проблемах, які для України стали критичними.

— Сьогодні в Україні, крім економічної кризи, маємо ще й екологічне лихо. Причина прихована в економічній системі, яка з екологічної точки зору є неприродною. Наша господарська діяльність є насильством над об’єктивними законами еволюції життя. Для того, щоб вийти з екологічної кризи, у яку ми потрапили, і яка стає дедалі масштабнішою, потрібно усувати причини. Перш за все ми повинні поламати антиекологічну економіку, яка суперечить законам розвитку суспільства та самої природи.

— Заклик, до зламу звучить надто радикально. Чи можливе примирення економіки й екології?

— Примирення потрібне. Поєднання цих понять закладене в етимології слів, адже обидва, економіка і екологія, походять від спільного кореня, який означає “наш дім”. Ми забули причинно-наслідковий зв’язок, який органічно існує між ними. Економічні потреби задовольняються без врахування зв’язків, що існують між природою і суспільством. Це й призвело до руйнації середовища життя. Сумне підтвердження цих слів — аварії та катастрофи, які вразили Україну. Сьогодні аврально боремося з наслідками. Сесія Верховної Ради УРСР недавно прийняла конструктивний закон, пов’язаний з чорнобильським лихом. Але проект основного закону “Про охорону природи” базується на неправильних засадах. Зведений до рівня рядового господарського закону, він не матиме впливу на систему всіх інших законів. Цей підхід акцентує увагу не на причинах деградації природного середовища, а на наслідках.

— Отже, ні чинне законодавство, ні організації, які ним керуються, не зможуть досягти позитивних результатів?

— Як не сумно це констатувати, але органи Держкомприроди — не що інше, як “хлопчисько для шмагання”. Вирішити проблеми охорони природи під силу лише усьому суспільству. Природоохоронна діяльність повинна бути інтегрована у саму економічну систему. На різних етапах господарської діяльності повинні закладатись екологічні імперативи. Вже на стадії проектування потрібно дбати про ресурсозбереження та безвідходні виробництва. Якщо хочемо вижити, то в економіці рано чи пізно мусить запанувати єдиний підхід: екологізація виробництва і виробництво екологічних заходів.

У Сполучених Штатах, а це характерно для всіх високорозвинутих країн, екологічні питання вирішені на кілька порядків краще, ніж у нашій, так званій плановій системі господарювання. Наприклад, останнє нововведення американців — продаж ліцензій на право забруднення середовища життя. Для нас це звучить дико. Коли я кажу про доцільність запровадження цього заходу у нашій країні, то це викликає різке заперечення, мовляв, антигуманно ставити питання продажу права на забруднення.

А от американці резонно вважають, що продаж ліцензій унеможливить будівництво шкідливих підприємств у районах, де вже є подібні заводи чи розвинута сфера туризму. Тому й побудував покійний Хаммер смертоносний завод в Одесі, а не десь у Каліфорнії. До речі, його фірма збирається будувати аналогічний завод у Калуші. І не дивно, адже радянське законодавство дозволяє те, за що у США фірми стають банкрутами.

Коли у Стебнику сталася трагедія, що призвела до забруднення найчистішої в Європі річки, ніхто за це належним чином не відповів. Завод намагався якнайшвидше збудувати дамбу і відновити виробництво. Нікому і в голову не прийшло замінити технологію, яка спричинила екологічну катастрофу. Ми декларуємо необхідність збереження середовища життя людини, а насправді — далі декларацій не йдемо. Діюча нині Конституція не гарантує екологічний захист громадян.

У перспективі Держкомприроди спільно із санітарно-епідеміологічною та гідрометеорологічною службами, можливо, і стануть на сторожі наших інтересів...

— Юрію Юрійовичу, говорячи про США, Ви наводили красномовні свідчення переваг суспільства, де раціональні, прагматичні ідеї стоять вище ідеологічних постулатів. У нас — “у всьому винна система”. Які надії пов’язуєте з демократично обраними Радами?

— У Львівській області розміщено 19 великих хімічних підприємств союзного підпорядкування. Це створює колосальні навантаження на природу. Поряд з цими мінами уповільненої дії розташовані унікальні курорти. У Галичині та на Прикарпатті пріоритетним повинно стати рекреаційне природокористування. Розвиток промисловості можливий лише на принципово новій технологічній основі, яка відповідає усім природоохоронним вимогам. Ситуація кризова.

В області розташоване 531 підприємство, які роблять викиди шкідливих речовин в атмосферу. Найбільше їх у Львові – 135, Червонограді – 34, містах Дрогобичі, Стрию – 33. Лише за перше півріччя 1990 року ними викинуто в атмосферу більше 150 тис. тонн шкідливих речовин.

Наш інститут не стоїть осторонь цих проблем. Новообрані Ради доручили нам вивчити стан використання природних ресурсів на території Львівщини. Працюємо над проблемою токсичних відходів. Вивчаємо їх кількість, структуру, щоб підготувати пропозиції до проекту полігону для часткового перероблення і захоронення таких відходів. Потрібно розробити рекомендації, як ліквідувати міське сміттєзвалище. Для реалізації подібних проектів потрібні колосальні кошти, але видатки можна звести до мінімуму. Взяти хоча б проблему води. Як це не дивно, але ми використовуємо води більше, ніж там, де її достатньо. Впорядковане водокористування, введення плати, замкнутий цикл технічного використання води — принаймні на третину покрили б її дефіцит.

На Львівщині безліч проблем, і з ними навряд чи можна впоратися самотужки. Боюся, що новообрані демократичні Ради будуть безсилі, бо вони — лише острівець у неприродній системі.

Сподіваюсь, у своїй господарській діяльності Ради орієнтуватимуться не на традиційну економічну ефективність, а на еколого-економічний критерій, який відображає адекватні цінності: збереження середовища життя і виробництво матеріальних благ. Ми мусимо заповісти своїм нащадкам рівні з нами права на природокористування. Це — завдання інтернаціональне, загальнолюдське по суті.

— Ці проблеми, мабуть, і стануть центральними у діяльності новоствореного інституту-асоціації екологічних проблем?

— Наш інститут зорієнтований на вирішення регіональних екологічних проблем. З цією метою до роботи залучатимуться спеціалісти європейських країн.

Серед основних напрямів діяльності інституту можна вичленувати теоретичні дослідження, прикладні дослідження, екологічні експертизи діючих виробництв і проектів. І останній блок проблем — екологічна освіта.

Складено програму діяльності, яку ми затвердили на установчій нараді. Туди, для прикладу, входить програма дослідження екологічної ситуації басейну ріки Західний Буг. Цей проект буде реалізований спільно з польськими колегами. З болгарськими ученими вже маємо конкретну тему. В перспективі — контакти з угорцями, чехами і словаками з проблем басейну рік Дунай і Тиса. Займатимемось і проблемою кислотних дощів.

Науковці з німецького міста Фрайбурга цікавляться інформацією щодо екологічного стану в Карпатах. У свою чергу, Фрайбурзький екологічний інститут даватиме нам інформацію про екологічну ситуацію в Європі.

Як бачите, роботи — непочатий край. Хотілося б залучити до діяльності інституту більше молодих фахівців, яким притаманне нове екологічне мислення.

(Природна вада нашої економічної системи — її неприродність. – “Молода Галичина”, № 23, 23 лютого 1991 року). Інтерв’ю взяв Олександр Бусол.

В іншому інтерв’ю автора газеті “День” йшлося про недоліки в охороні природи.

* * *

Мабуть, корені його професійної і громадянської активності ще звідти — з середини 70-х років, коли Москва видавала окремою книжкою основні положення його докторської дисертації “Еколого-економічна ефективність природокористування”, окремо зазначивши: робота є внеском СРСР у Міжнародну програму ЮНЕСКО “Людина і біосфера”. Сьогодні доктор економічних наук, професор, ректор Українського державного лісотехнічного університету у Львові Юрій Туниця не тільки організатор Міжнародного інституту-асоціації регіональних екологічних проблем при ЛДУ ім. Івана Франка, а й автор багатьох положень, з якими Україна виступила на 19-й спеціальній сесії Генеральної асамблеї ООН, що відбулася наприкінці червня цього року. Кореспондент “Дня” зустрілася з Юрієм Туницею через місяць після сесії, у якій він брав участь, щоб подивитися на подію та пов’язані з нею проблеми з відстані часу.

— Юрію Юрійовичу, екологічна ситуація у світі, незважаючи на намагання окремих ентузіастів-природозахисників, усе ж погіршується. Отож, яке значення 19-ї спеціальної сесії Генеральної асамблеї ООН з питань захисту довкілля та яку надію дає вона людству?

— Лідери держав світу збиралися в Нью-Йорку для того, щоб всебічно оглянути й оцінити хід здійснення рішень конференції в Ріо-де-Жанейро 1992 року. А саме “Agenda-XXI” (порядку денного на ХХІ століття). Мається на увазі потреба радикальних змін в економічній системі, які б відповідали екологічним вимогам. Проте ці зміни, як ми побачили, могли б бути суттєвішими. Отже, надія для людей — окремий документ сесії, що є програмою дій на наступні п’ять років. Тут передбачено потребу поєднання екологічних та економічних інтересів. Зокрема, у документі йдеться про зацікавлення бізнесменів у таких технологіях, які враховували б негативні екологічні ефекти, що супроводжують діяльність фірм. Інакше кажучи, негативні екологічні ефекти повинні включатися у витрати підприємств, які здійснюють забруднення. Адже компенсувати екологічні витрати набагато дорожче, аніж від них застерегтися.

— Здається, засновник і перший президент академії наук України Володимир Вернадський ще у 20-х роках нашого століття говорив, що людство стало безпосередньою геологічною силою. Отже, воно мало б зважати на ті зміни, які своєю діяльністю вносить у довкілля. Проте хіба щось змінилося відтоді?

— Не так багато, але все ж. Про цю проблему предметно почали говорити на найвищих рівнях. Утім, тут є застереження: якщо наше суспільство покладатиметься лише на Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, воно знову розчарується. Міністерство може тільки фіксувати та регулювати наявні процеси, але воно не має ані коштів, ані достатньої влади, щоб належно розв’язувати проблеми. Це спроможна зробити тільки уся сфера виробничої діяльності спільно.

— Яким чином? І як взагалі у такому випадку розуміти охорону природи?

— Можливо, я скажу дещо незвично: але охорона природи взагалі-то від’ємна категорія, бо охороняють магазин від злодіїв, мости від диверсантів тощо. А з природою треба розумно співпрацювати, щоб вона сама могла самовідновлюватися і самоочищатися від забруднення. Тоді зміни в процесі виробництва вже не будуть називатися охороною природи, а необхідним економічним елементом витрат. Тобто потрібно рахувати не тільки безпосередні прибутки, а й ту шкоду, що завдається довкіллю. Звичайно, класична охорона природи у вигляді заповідників чи в збереженні окремих видів тварин та рослин — потрібна. Але вона — тільки мізерна частка у тій проблемі, яку треба розв’язати. Повинно бути законодавство, яке б зобов’язувало підприємців дбати про чистоту води, повітря, інших природних компонентів так само, як воно дбає про економію сировини, заробітну платню та інші економічні чинники.

— Але за сучасного економічного стану така ситуація на виробництві навряд чи можлива. На що сподіватися — на допомогу інших держав? Адже реалії диктують свої умови, а вони чи не всі зав’язані на грошах.

— То правда, але допомога має бути. Повинно, нарешті, до всіх прийти усвідомлення: екологічна проблема не має кордонів. Екологічно відсталі технології, які зараз збувають до України, і справді часто вигідні нам економічно. Але водночас вони приховують екологічну небезпеку не тільки для нас, а й для наших сусідів. Тому цілком справедливою була на сесії заява нашого Президента про те, що поки не буде міжнародного правового акта — Світової екологічної Конституції, яка зобов’язувала б усі країни світу діяти згідно з екологічними нормами, доти рішення Ріо-де-Жанейро не виконуватимуться й екологічна ситуація дедалі погіршуватиметься.

— А звідки взялася така ідея і чи знайшла вона підтримку серед голів інших держав?

— Ідею Екологічної Конституції п’ять років тому на конференції у Нью-Йорку висунули українські науковці. Сьогодні вона прозвучала вже з вуст українського Президента. Тепер ми, мали б на основі його виступу, підготувати пропозиції до Комісії сталого розвитку, яка існує при ООН і напрацьовує матеріали на майбутнє. А також заручитися підтримкою бодай шести країн світу, щоб через ту комісію винести пропозицію на чергову сесію Генеральної асамблеї ООН, яка відбувається щороку восени. І було б просто чудово, якби ми встигли до найближчої такої події, адже за всіма ознаками міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка — оберуть головою Генеральної асамблеї ООН. А тому маємо сприятливий шанс довести ідею такої Конституції до логічного завершення.

— Але ж, напевно, самої Конституції мало. Потрібні ще якісь органи міжнародного співробітництва і контролю за дотриманням такого закону?

— Безперечно, ми це також врахували. Зокрема йдеться про Раду екологічної безпеки, рішення якої повинні мати обов’язкову юридичну силу, Міжнародну екологічну поліцію і, відповідно, Міжнародний екологічний суд, а також банк на базі Світового банку, куди б надходили кошти від штрафних санкцій, добровільних пожертвувань і внесків на погашення критичних екологічних ситуацій, які періодично виникають то в тій, то в іншій державі. І для існування таких структур є реальний грунт.

— Юрію Юрійовичу, виходячи з цього, як будете працювати вдома у плані розвитку ідей недавнього міжнародного форуму?

— Я дуже хотів би, щоб нас підтримали на всіх рівнях, і на найвищому, передусім. 1993 року, коли тодішній прем’єр-міністр Леонід Кучма відповідав у пресі на мій відкритий лист щодо подолання в Україні еколого-економічної кризи, він уже тоді засвідчив своє розуміння необхідності екологізації економіки. Проте через рік у проголошених Президентом Леонідом Кучмою на сесії Верховної Ради України економічних реформах екологічний фактор чомусь не відбився. Не відобразився він і у промові головної державної особи на урочистостях з нагоди першої річниці Конституції. Отже, у президентській команді мають бути досвідчені фахівці, які розумітимуть нерозривну, органічну єдність економіки та екології. Зі свого боку, ми активізовуватимемо екологічну освіту. Уже з січня цього року наш Лісотехнічний університет разом із трьома іншими університетами з Бельгії, Німеччини та Італії розпочав спільний проект “Економіка довкілля та природних ресурсів”, на здійснення якого Європейська спільнота виділила понад мільйон доларів.

(Охорона природи — категорія від’ємна. – “День”, № 139, 8 серпня 1997 року).

Інтерв’ю взяла Ярина КОВАЛЬ

Ще в 1990 році ми ставили питання про необхідність підготовлення Закону про охорону природи не на рівні звичайного господарського закону, а на конституційному рівні. Підтвердженням цього є нижченаведена стаття автора, у якій наголошувалося, що Закон про охорону природи повинен стати свого роду Екологічною Конституцією.

* * *

На початку вересня цього року мені через ректорат нашого університету вручили мандат Верховної Ради України, яким Комісія з питань економічної реформи та управління народним господарством доручала розробити протягом двох тижнів разом із групою науковців варіант проекту Закону Української РСР про охорону природи.

На той час, правда, вже був готовим варіант такого проекту, підготовлений Держкомприродою республіки. Були також доручення про підготовку альтернативних варіантів іншим установам. Все це якоюсь мірою страхувало нас, так би мовити, применшувало відповідальність за виконання цього важливого доручення.

Відверто кажучи, я не на жарт розгубився. І не тому, що у Львівському університеті бракує висококваліфікованих спеціалістів різних галузей знань, яких потребує підготовка комплексного природоохоронного закону. У тому числі, не бракує в нас і юристів, котрі фахово працюють у цій галузі. Зрештою, сам особисто вже понад чверть століття професійно займаюся виключно екологічною проблематикою. Розгубився тому, що термін виконання такої серйозної роботи був надзвичайно стислим, а, головне, розумів її неймовірну складність.

Ми, звичайно, виконали завдання. Група наших співробітників, особливо головний автор, кандидат юридичних наук, доцент Кравченко С.М. день і ніч працювали над проектом. Але чи задоволені ми своїм-таки альтернативним варіантом? Безумовно, ні. Для того, щоб винести на всенародне обговорення проект Закону про охорону природи, над його концепцією ще треба серйозно попрацювати. І не одній групі науковців.

Дійшов цього твердого висновку на основі вивчення природоохоронного законодавства нашої країни, союзних республік, а також відповідного законодавства Болгарії, Угорщини, Польщі, Чехо-Словаччини та ознайомлення з деякими концепціями природоохоронних юридичних актів США, Канади, Франції, ФРН, Швеції, Норвегії та Японії. Дедалі більше загострення як загальної, так і локальної екологічної ситуації красномовно свідчить, крім іншого, про недосконалість природоохоронного законодавства.

У зв’язку з цим дуже важливо, на мій погляд, до розгляду на сесії Верховної Ради якомога ширше публічно обговорити варіанти нових проектів Закону про охорону природи.

Ознайомлення з усіма доступними нам варіантами таких проектів (СРСР, Естонії, Української РСР) показало, що найбільш ґрунтовним і досконалим з них є проект “Закону СРСР про охорону навколишнього природного середовища”, підготовлений професором Московського університету В.В.Петровим. І цілком зрозуміло, що як наша група, так і, сподіваюсь, автори інших варіантів проекту Закону про охорону природи були під впливом цього, до речі, схваленого Держкомприроди СРСР, законопроекту. А текст проекту, запропонований Держкомприроди Української РСР, є, по суті, його звуженою інтерпретацією з недостатньо кваліфікованим перекладом на українську мову. Тому вважаю достатнім коротко зупинитися на головних концептуальних положеннях саме цього, найдосконалішого, законопроекту.

Відрізняє від існуючого законодавства і приваблює у проекті В.В.Петрова те, що його варіант проголошує новий підхід до охорони навколишнього природного середовища (українською мовою, до речі, було б вживати коротко – “ довкілля”) в умовах переходу до ринкової економіки, хоча безпосередньо термін “ринкова економіка” автором і не вживається. Даний проект передбачає правове забезпечення охорони довкілля формулюванням обов’язкових екологічних вимог до підприємств, споруд та інших об’єктів негативного впливу на природу. Це дуже важливо. Як і те, що основним принципом національної політики СРСР у галузі навколишнього природного середовища визнається пріоритет екологічних інтересів суспільства над економічними, зокрема розумне їх поєднання, при якому інтереси розвитку народного господарства та матеріальні потреби громадян співпадають з твердими гарантіями права людини на здорове, сприятливе для життя природне середовище.

Згаданий проект є комплексним правовим актом у тому розумінні, що об’єктами охорони виступають не окремі компоненти природного середовища, а довкілля в цілому. У проекті виділяються такі нові розділи, як забезпечення економічного механізму охорони навколишнього природного середовища; нормування його якості; державна екологічна експертиза; екологічні вимоги при розміщенні, проектуванні, будівництві, реконструкції, введенні в експлуатацію підприємств, споруд та інших об’єктів; екологічні вимоги при експлуатації підприємств; екологічний контроль; участь населення в охороні природи. Проектом визначаються організаційні, економічні та юридичні засоби впливу на поліпшення стану довкілля, система і компетенція органів управління, відповідальність та економічне стимулювання підприємств за охорону природи, вводиться принцип: “Не все дозволено, що не забороняється законом”.

Автор проекту справедливо вважає, що його концепція відкриває дорогу для широкого поновлення усього галузевого законодавства про охорону природи.

Саме на цьому можна закінчити розгляд основних положень законопроекту В. В. Петрова і акцентувати увагу на ще одній надзвичайно важливій сьогодні функції майбутнього Закону про охорону природи, а саме, вплив його вимог не лише на галузеве, але й інше законодавство, яке безпосередньо не стосується природоохоронної галузі.

Виходячи із дедалі гострішої екологічної ситуації, яка має сталу тенденцію до погіршення, концепція нового Закону Української РСР про охорону природи повинна базуватись на визнанні об’єктивної необхідності радикальних змін у двох взаємопов’язаних сферах: господарсько-екологічній політиці держави та в організації безпосередньо природоохоронної роботи.

Принциповим у такій постановці є те, що Закон про охорону природи повинен відображати і регулювати не лише ті взаємовідносини, що складаються безпосередньо у природоохоронній сфері, але й встановлювати екологічні імперативи для всієї господарської, економічної системи. Таким чином, головні вимоги Закону про охорону природи повинні пронизувати весь пакет нових законів, а не лише природоохоронних.

Усі відомі на сьогодні проекти нових природоохоронних законів, а також діюче законодавство Української РСР, інших республік, зарубіжних країн і Союзу РСР відображають з різною ступінню обґрунтованості та деталізації лише спеціальний аспект комплексної проблеми збереження придатного для життя природного середовища, а саме, відносини, що складаються безпосередньо у сфері природоохоронної діяльності і регулюються законодавчими актами суто про охорону природи, земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та іншими спеціальними юридичними актами.

У цій сфері безперечно необхідні радикальні зміни, потрібні нові, чіткі закони. Але будь-яке вдосконалення суто природоохоронного законодавства не забезпечить повного досягнення мети – збереження сприятливого життєвого середовища для нинішнього і тим більше – майбутніх поколінь, оскільки власне охорона природи є по суті боротьбою з наслідком, а не засобом усунення причини погіршення стану природного середовища життя. Головною ж причиною є виробничо-господарська та інша діяльність людини. Тому новий Закон про охорону природи повинен стати свого роду Екологічною Конституцією республіки.

Якщо ми декларуємо у переважній більшості проектів цього Закону безумовний пріоритет екологічних інтересів суспільства над економічними, тобто за інших рівних умов віддаємо перевагу здоровому, сприятливому життєвому середовищу перед виробництвом матеріальних благ, то без врахування принаймні основних вимог майбутнього Закону про охорону природи недоцільно приймати всі інші закони, що стосуються економічного життя республіки. У протилежному випадку знову матимемо розрізнене, а отже, недостатньо ефективне законодавство.

Даний закон повинен визначати принципові положення екологічної політики суверенної України та організації на її території охорони природи як невід’ємної складової частини усіх форм виробничо-господарської діяльності та інших факторів впливу на природне середовище.

При цьому екологічна політика України повинна мати статус пріоритетної державної політики.

Ця політика, згідно з Декларацією про державний суверенітет України, повинна гарантувати збереження сприятливих умов навколишнього середовища і нормального стану природних ресурсів для життєдіяльності й розвитку майбутніх поколінь.

Інструментом реалізації екологічної політики повинна бути екологізація усіх видів і форм виробничо-господарської діяльності та здійснення екологічних (природоохоронних) заходів галузевими виробничими підприємствами, а також спеціалізованими природоохоронними організаціями. І це повинно знаходити відображення не лише у спеціальних природоохоронних законах, але й у всіх інших.

Наша розмова зводиться до того, що не варто приймати Закон про охорону природи на рівні рядового господарського закону. Функції такого рівня повинні виконувати галузеві, поресурсні закони. Такі, наприклад, як про землю, охорону надр, повітря, про статус території радіоактивного забруднення тощо. Комплексний Закон про охорону природи має бути свого роду Екологічною Конституцією, зв’язковим між галузевими законами у природоохоронній сфері, з одного боку, і всіма іншими господарськими законами, які безпосередньо не пов’язані з охороною природи, проте обов’язково повинні відображати екологічні вимоги, з іншого боку.

Було б ідеальним, звичайно, прийняти його, у першу чергу, після прийняття Декларації про державний суверенітет України і Закону про економічну самостійність. Виходячи з нинішнього рівня його підготовки, і, головне, рівня нашого осмислення його принципово нової ролі у житті суспільства, виносити проект цього Закону для обговорення на другій сесії Верховної Ради, на мій погляд, недоцільно.

Разом з тим не можна, звичайно, припинити роботу над іншими законами, їх розгляд і прийняття в міру готовності. Законотворчий процес мусить тривати. Вихід бачиться таким.

У концепцію законодавчого процесу закласти необхідні екологічні вимоги, можливо, навіть прийняти відповідну постанову Верховної Ради з цього приводу або ж розробити і прийняти (думаю, це було б під силу вже сьогодні, зважаючи на проведену підготовчу роботу) Закон про екологічну безпеку, принципи якого закладені в Декларації про державний суверенітет України. Це дозволило б проводити потрібну законодавчу роботу паралельно, не затримуючи вихід тих законів, які достатньо підготовлені. Потрібні в сучасному законодавстві екологічні імперативи, які мусять гарантувати право на сприятливе для життя і виробничо-господарської діяльності природне середовище, могли б переливатися, за фізичним законом сполучених посудин, з одних законів в інші, поєднуючи їх в єдину систему.

(Екологічна конституція. По суті нею повинен стати Закон про охорону природи. – “Робітнича газета”, № 227, 3 жовтня 1990 року).

У спільній статті автора з В. Огоноченком йшлося про концепцію і статус природоохоронного законодавства в Україні.

* * *

Юрій Туниця

ЕКОЛОГІЧНА КОНСТИТУЦІЯ ЗЕМЛІ

[ зміст | анотація | передмова | вступ | розділ1 | розділ2 | розділ3 | післямова ]

© 2002 ІОЦ УДЛТУ м.Львів