РОЗДІЛ 2. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ЕКОЛОГІЧНОЇ КОНСТИТУЦІЇ ЗЕМЛІ

2.1.3. Екологічні видатки і збитки

Якщо абстрагуватися від окремих випадків порушення технологічного процесу та організації виробництва, промислове забруднення — не що інше, як супутній результат виробництва того чи іншого продукту за даної технології. Не забруднювати довкілля в конкретних умовах виробництва неможливо. Тому забруднення — це своєрідне технологічне споживання названих елементів довкілля. Своєрідність полягає в тому, що ці елементи матеріально не належать до складу виробленого продукту, вони відділені від нього фізично, але не економічно. Частина вартості забруднених елементів довкілля на рівні необхідних витрат на їх очищення, повинна увійти в собівартість виробленого за цих умов продукту.

У загальному вигляді оцінка забруднення складається з трьох частин: втрат ресурсів, внаслідок утворення великої кількості відходів; витрат на ліквідацію забруднення (очищення вод, повітря, ґрунту, прибирання твердих відходів тощо); збитків, які заподіяні здоров'ю людини.

Орієнтація виробничо-господарської діяльності на досягнення високої еколого-економічної ефективності як необхідної передумови сталого розвитку, зумовлює необхідність обліку екологічних чинників у витратах сучасного суспільного виробництва.

Цілком очевидно, що для реалізації вимог концепції сталого розвитку потрібно повніше враховувати (поруч з іншими потребами), також і потреби людини в належних умовах природного довкілля. Тому зараз, як ніколи, потрібна поглиблене розроблення теоретичних питань комплексної оцінки еколого-економічних результатів не лише природокористування, але й матеріального виробництва взагалі.

Прибуток (П), з якого вноситься плата за природні ресурси і забруднення довкілля, цілком залежить, з одного боку, від рівня ціни (Ц) і, з іншого – від величини собівартості (С) продукції, що реалізується, або від реалізації послуг, що надаються підприємством (П=Ц-С). Жоден з елементів формули П=Ц-С абсолютно не пов'язаний з впливом того, або іншого виробництва на природне довкілля, станом використання природних ресурсів. Підприємство отримує прибуток незалежно від міри його негативного впливу на природне довкілля, як за низького, так і інтенсивного рівня забруднення, як за поганого, так і хорошого використання природних ресурсів. Більше того, поки що С, як правило, нижча на тих підприємствах, які більше забруднюють довкілля (не мають очисних споруд тощо), або недостатньо повно використовують природні ресурси, що експлуатуються (наприклад, мало утилізують виробничі відходи, оскільки на виготовлення з них продукції потрібно більше праці, ніж на її виробництво з кондиційної сировини тощо).

За відносної стабільності Ц, одна тільки плата за природні ресурси неспроможна стимулювати ні поліпшення їх використання, ні охорону природного довкілля. По суті, в разі досить високого прибутку можна розплатитися за будь-які шкідливі акції щодо природи, в тому числі і за екологічно неприйнятні. Тому необхідно зробити так, щоби всяка діяльність, котра суперечить екологічному імперативу, знаходила економічні бар'єри ще до отримання підприємствами прибутків.

Державна економічна політика у сфері сталого розвитку повинна орієнтувати підприємства на превентивні заходи, що унеможливлюють порушення оптимальної рівноваги в біосфері, шляхом господарської діяльності людини. Тому достатній для плати за природні ресурси прибуток, на нашу думку, повинні мати лише ті підприємства, які використовують їх раціонально і не допускають наднормативного забруднення природного довкілля. Дане припущення виходить з того, що держава не може санкціонувати отримання прибутків за рахунок антиекологічної діяльності.

Додаткові (в межах нормативів) витрати матеріального виробництва на природоохоронні цілі, що спричиняються кожним новим масовим використанням природних ресурсів, треба визнати суспільно необхідними. Зрозуміло, для конкретних умов потрібно розробити спеціальні нормативи рівня цих додаткових витрат матеріального виробництва, які були б достатніми для підтримання оптимальної динамічної рівноваги в біосфері і раціонального, невиснажуючого природокористування на даній території.

Одне з фундаментальних понять екологічної економії — екологічні витрати, які охоплюють сукупність видатків і збитків у сфері не лише природокористування та охорони природи, а й у господарській діяльності загалом. Екологічні витрати складаються з, власне, видатків і збитків, які виникають в народному господарстві.

Структура екологічних витрат відображена в таблиці 2.

В економічній літературі під витратами виробництва мають на увазі витрати живої та уречевленої (минулої) праці.

Якщо категорію витрат виробництва розглядати з погляду необхідності економії праці (згідно із загальним економічним законом економії часу), то показником їхньої структури буде співвідношення між питомими витратами уречевленої (минулої), живої (нинішньої) і майбутньої праці.

Зрозуміло, що втрата екологічного потенціалу пов'язана з виснаженням природних ресурсів, які потрібно відновлювати в майбутньому; вона пов'язана також з погіршенням умов природного життєвого довкілля, які необхідно буде поліпшувати за рахунок майбутніх інвестицій, тобто майбутньої праці. Тому врахування в затратах виробництва екологічних змін (ефектів), що відбуваються під впливом виробничо-господарської діяльності, а в кінцевому підсумку сприятиме економії майбутньої суспільно необхідної праці.

Для досягнення цілей сталого розвитку економічну систему необхідно оцінювати за двома поглядами.

По-перше, з погляду відповідності технологічних процесів та організації виробництва екологічним імперативам. Виробничо-господарську діяльність тієї чи іншої фірми, треба порівнювати з результативністю роботи тих фірм, які забезпечують оптимальне

Таблиця 2

Структура екологічних витрат суспільства

Група витрат і втрат	Зміст екологічних витрат і втрат
1	Безпосередні витрати на охорону природи, очистку повітряного й водного басейнів, земель та інших компонентів природного життєвого довкілля
2	Витрати на своєчасне відтворення якості порушеного деструктивними змінами природного життєвого довкілля
3	Збитки, пов'язані з незворотними негативними змінами у природному довкіллі, кількості та якості природних ресурсів
4	Збитки, пов'язані з необхідністю резервування для природоохоронних цілей об'єктів природи, які могли б експлуатуватися і приносити реальний економічний ефект
5	Додаткові витрати у зв'язку з освоєнням природних ресурсів у щораз гірших умовах і ресурсів, віддалених від центрів безпосереднього споживання
6	Підвищені витрати на перероблення вторинних і низькоякісних сировинних ресурсів (відходів) у товарну продукцію з метою економії кондиційної сировини
7	Витрати на розширене відтворення відновних природних ресурсів, а також на пошук і створення замінників використаних невідновних ресурсів
8	Загальні витрати на фундаментальні й прикладні науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи в галузі охорони природного життєвого довкілля та раціонального використання природних ресурсів, формальної й неформальної екологічної освіти і виховання

використання природних ресурсів і підтримують на належному рівні якість життєвого середовища в межах території їх впливу. Така оцінка дає можливість за допомогою економічних і правових інструментів впливати на підвищення екологічності технології фірм-забруднювачів середовища, реконструювати або, навіть закривати такі фірми.

По-друге, треба оцінювати виконання необхідних спеціальних заходів, спрямованих на охорону довкілля, раціональне використання та відтворення природних ресурсів. Маємо на увазі додаткові заходи фірми, які безпосередньо не пов'язані з технологічним процесом, збільшують виробничі витрати, знижують прибутки, але необхідні з погляду забезпечення якісного стану довкілля.

Оцінку за цими двома параметрами потрібно давати окремо:

– фірмам, які безпосередньо використовують і відтворюють природні ресурси (природоексплуатаційні галузі);

– фірмам, які за профілем своєї діяльності безпосередньо не пов'язані з використанням і відтворенням природних ресурсів, але опосередковано впливають на якість довкілля і стан використання природних ресурсів.

Коротко ці підходи можна сформулювати так:

- оцінка екологічності виробничого процесу на кожній окремо взятій фірмі;

- оцінка виконання фірмою додаткових спеціальних заходів екологічного характеру.

Іншими словами, екологічність виробництва і виробництво спеціальних екологічних заходів мусять бути двома взаємодоповнювальними параметрами, які сприяють комплексній об'єктивній еколого-економічній оцінці діяльності тієї, чи іншої фірми, або того, чи іншого виробничого територіального комплексу з погляду їхнього внесення в забезпечення цілей сталого розвитку.

Ці два параметри збережуть своє практичне значення до того часу, доки екологічність виробництва не досягне такого рівня, за якого відпаде необхідність проведення спеціальних додаткових заходів екологічного характеру, тобто тих заходів, які в рамках традиційної економічної системи кваліфікуються стогодні як зовнішні фактори, що знижують ефективність виробництва.

На даний час потрібно поки що йти двома магістральними шляхами вирішення проблеми охорони довкілля та сталого розвитку.

Перший — приведення технології виробництва у відповідність з екологічними імперативами, екологічна орієнтація виробничої діяльності, органічне вплетення екологічних факторів у тканину відповідних технологій.

Другий — спеціальна цілеспрямована природоохоронна діяльність, як специфічний вид виробничо-господарської діялності людини.

Часто ці шляхи переплітаються між собою. Особливо у природоексплуатаційних галузях — сільському, лісовому, водному господарствах та інших сферах виробничої діяльності, пов'язаної з використанням і відтворенням природних ресурсів. Повне поєднання цих двох шляхів у майбутньому стане якісно новим етапом у розвитку людської цивілізації і досягненні цілей сталого розвитку. До цього потрібно всіляко прагнути. Проте таке поєднання шляхів вирішення еколого-економічних проблем сталого розвитку — справа досить віддаленого майбутнього. Тому сьогодні потрібно розглядати, розвивати і вдосконалювати паралельно обидва напрями.

Виділення цих двох магістральних шляхів має певне методологічне значення. Наприклад, другий шлях (спеціальна природоохоронна діяльність), наглядніше порівняно з першим (інтерналізація екологічних факторів у технологію) підтверджує закон зростання екологічних витрат суспільства і необхідність його використання для забезпечення цілей охорони довкілля і сталого розвитку.

Юрій Туниця

ЕКОЛОГІЧНА КОНСТИТУЦІЯ ЗЕМЛІ