Едгар Берроуз. Тарзан
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26


12

ЗУСТРІЧНІ КОРАБЛІ

Тепер повернімося до того, що відбувалося кілька міся-
ців тому на відкритій усім вітрам маленькій залізничній
платформі в північному Вісконсіні. Над околицями низько
стелиться дим лісових пожеж, викликаючи сльози в шістьох
людей, що чекають на поїзд, який має повезти їх на південь.
Професор Архімед К. Портер, .заклавши руки за спину
під поли свого довгого сурдута, походжає туди-сюди під
пильним поглядом свого вірного секретаря, пана Самуеля
Т. Філандера. Упродовж кількох хвилин він уже двічі через
свою неуважність збирався перейти колію і рушити просто
в болото, що тяглося по той бік колії, але щоразу його хапав
і приводив назад невтомний пан Філандер.
Джейн Портер, донька професора, мляво й вимушено ба-
лакає з Вільямом Сесілем Клейтоном та Тарзаном з племе-
ні Великих мавп. Маленька зала станції щоі'шо стала свід-
ком освідчення в коханні та сцени зречення, наслідком чого
було розбите життя й серце двох присутніх, але Вільям
Сесіль Клейтон, лорд Грейсток, до них не належав.
За міс Портер бовваніла добросерда Есмеральда. Вона
почувала себе щасливою, адже вона повертається до свого
улюбленого Меріленду. Вона вже бачить крізь серпанок ди-
му тьмяні вогні потягу, що над'їжджає. Чоловіки починають
збирати речі. Раптом Клейтон вигукує:
— Хай тобі грець! Я забув у залі плащ! — і біжить на
станцію.
— Прощавайте, Джейн! — каже Тарзаи, простягаючи
руку.—Дай вам Бог щастя!
— Прощавайте,— тихо відповідає дівчина.— Спробуйте
забути мене... втім, ні... мені нестерпно думати, що ви мене
забули.
— Так, це неможливо, люба моя,— каже він.— Я був би
радий забути вас. Мені було б тоді набагато легше, аніж те-
пер, коли доведеться жити, думаючи про те, що могло б ста-
тися... Але ви будете щасливою. Я переконаний у цьому, і
так повинно бути. Скажіть усім, що я вирішив їхати авто-
мобілем до Нью-Йорка. Я відчуваю, що прощатися з Клей-
тоном мені буде не під силу. Я хотів би ставитися до нього
без ненависті. Але боюся, що інстинкти дикого звіра в ме-
ні ще доволі сильні, і мені не варто бути надто довго в това-
ристві того, хто став між мною і єдиною жінкою в світі, яка
мені потрібна.
Тим часом Клейтон шукав у залі свій плащ. Коли він
знайшов його і нахилився, щоб узяти, то побачив на підло-
зі телеграфний бланк. Він подумав, що це хтось загубив те-
леграму, нахилився, підняв її і поглянув на зміст. Враз він
забув про все: про плащ, і потяг, який надійшов, і про все
інше, крім цього страшного клаптика паперу, який він три-
мав у руці. Він прочитав текст двічі, перш ніж усвідомив
його зміст і значення для самого себе.
Перед тим, як він підняв і прочитав телеграму, він був
англійським лордом, гордим і заможним володарем числен-
них маєтків. І ось ураз довідався, що він жебрак, без копій-
ки й титулу. Це була телеграма Тарзанові від Д'Арно. а в ній
мовилося:

«Відбитка пальців доводять, що ви—Грейсток. Вітаю.
Д'Арно».

Клейтон похитнувся, паче отримав смертельний удар.
Саме в цю мить він почув, що його гукають, бо потяг уже
зупинявся біля платформи. Механічно схопивши плащ, він
вирішив, що розповість про все в потязі. Потім вибіг на
платформу саме в ту мить, коли паровоз свиснув удруге —
останній сигнал, за яким уже лунав перший гуркіт від по-
штовхів буферів. Все товариство вже було в потязі і гукало
Клейтонові, перехилившись через поруччя площадинки
пульманівського вагона, щоб він поквапився. Минуло п'ять
хвилин, доки всі порозсідалися, і лише тоді Клейтои помі-
тив, що Тарзана серед них нема.
— А де ж Тарзан? — спитав він у Джейн Портер.— В ін-
шому вагоні?
— Ні,— відповіла вона.— В останню хвилину він вирі-
шив сам перегнати свій автомобіль до Нью-Йорка. Йому
хочеться ближче познайомитися з Америкою. Адже, ви зна-
єте, він невдовзі повертається до Франції.
Клейтон не відповідав. Він намагався знайти потрібні
слова, щоб розповісти Джейн Портер про лихо, яке впало
на нього і на неї. Вів також думав про те, яке враження
справить на неї ця звістка. Чи захоче вона все-таки вийти
за нього заміж і бути просто місіс Клейтон? Перед його
внутрішнім зором виразно вималювалась грандіозність
жертви, яку мусив скласти хтось із них. А потім постало
питання: чи вимагатиме Тарзан того, що законно належить
йому? Адже він знав зміст телеграми перед тим, як спокій-
но зрікся своєї родини. Він визнав, що Кала, мавпа, була йо-
го матір'ю! Невже він зробив це з любові до Джейн Портер?
Іншого розумного пояснення годі було шукати. Отже,
можна припустити, що він не має наміру наполягати на сво-
їх правах, тому що приховав зміст отриманої телеграми.
А якщо так, то яке право має сам Вільям Сесіль Клейтон
іти всупереч бажанням цієї дивної людини і нехтувати на-
слідки ц самозречення? Якщо Тарзан з племені Великих
мавп учинив так, аби Джейн Портер не зазнала горя, то чи
може Клейтон, якому вона довірила своє майбутнє, сам скої-
ти щось їй на шкоду?
Він заколисував себе цими міркуваннями доти, доки пер-
ший щиросердий потяг розповісти правду і відмовитися від
титулів та майна на користь їхнього справжнього власника
був задушений розумуваннями, керованими егоїзмом. Про-
те Клейтон був понурий і неуважний до кінця подорожі і
протягом кількох наступних днів. Його переслідувала
невідступна думка, що, можливо, згодом Тарзан пошкодує
про свою великодушність і почне вимагати, що йому нале-
жить.
Кількома днями пізніше після приїзду до Балтімора Клей-
тон почав з Джейн розмову відносно терміну весілля, про-
хаючи пришвидшити його.
— Що ви маєте на увазі під «пришвидшити» ? — спитала
вона.
— Найближчі дні. Я мушу негайно повернутися до Англії
і хочу, щоб ви, люба, поїхали зі мною.
— Я не можу так швидко,— відповіла Джейн.— Мені
потрібен принаймні місяць.
Вона раділа з його від'їзду, бо сподівалася, що його спра-
ви в Англії затримають і весілля. Вона уклала кепську уго-
ду, але вирішила чесно виконати свою обіцянку до кінця,
хоч би як прикро їй було. Але коли з'явилася можливість
відкласти термін, то вона відчувала, що має право скориста-
тися з обставин. Його відповідь дещо знітила її.
— Добре, Джейн,— сказав він.— Мені гірко це чути, але
я ладен відкласти поїздку до Англії на місяць. Тоді ми змо-
жемо поїхати разом.
Проте, коли минув цей місяць, вона знову знайшла при-
від відкласти весілля, доки Клейтонові, врешті, довелися по-
вернутися до Англії самому.
їхнє листування давало Клейтонові не більше надії, ніж
доти, і тому він звернувся безпосередньо до професора Ар-
хімеда К. Портера з проханням посприяти. Старий завжди
був на його боці. Він любив Клейтона, до того ж сам похо-
див зі старовинної родини американського Півдня, внаслі-
док чого надавав надмірної ваги титулові, який для його
доньки мав дуже малу, ба навіть мізерну иар гість.

Клейтон умовляв професора прийняти його запрошення
і погостювати в нього в Лондоні разом зі всією невеличкою
родиною — містером Філандером, Есмеральдою,— словом,
зі всіма. Англієць вважав, що, коли Джейн опиниться там,
поза родинними зв'язками, вона швидше зважиться на цей
крок і не вагатиметься так довго.
Отримавши лист від Клейтона, професор того самого ве-
чора оголосив, що наступного тижня вони вирушать до Лон-
дона.
Але з Джейн Портер виявилося так само важко домовити-
ся в Лондоні, як і у Балтіморі. Вона знаходила щоразу ін-
ший привід, і коли врешті лорд Тенінгтон запросив усе това-
риство у подорож довкола Африки на його яхті, вона була
в захваті від цього плану й категорично відмовилася вихо-
дити заміж до повернення в Лондон. Оскільки це плавання
вимагало щонайменше року (вони мали б зупинятися на не-
визначений час у всіх цікавих місцях), то Клейтон подумки
послав Тенінгтона під три чорти за його ідіотську пропози-
цію.
Лорд Тенінгтон сподівався пройти через Середземне море
в Індійський океан, а звідти на південь уздовж східного
узбережжя, зупиняючись у всіх більш-менш цікавих пор-
тах.
Сталося так, що одного чудового дня обидва кораблі про
йшли Гібралтарською протокою. Менший з них, ошатний бі-
лий вітрильник, тримав курс на південь, а на його палубі
сиділа молода жінка, сумно дивлячись на медальйон, оздоб-
лений діамантами, її думки були далеко, у густих нетрях
тропічних джунглів, і серце її теж було там, де й думки.
Вона думала про чоловіка, що подарував їй цю гарну за-
бавку. Де він? Чи повернувся до свого пралісу?
А на палубі великого корабля — це був пасажирський
пароплав, який вирушав на Схід,— цей чоловік сидів з ін-
шою молодою дівчиною, і обоє неквапливо обмінювалися
здогадами щодо доволі зграбного вітрильника, який граці-
озно плив хвилями спокійного моря.
Коли яхта зникла з очей, чоловік поновив розмову, яка
урвалась із появою яхти.
— Так,— мовив він.— Я дуже люблю Америку, отже й
американців, оскільки держава — це витвір самого народу.
Коли я був там, то познайомився з багатьма чудовими людь-
ми. Я пригадую одну родину з вашого міста, міс Стронг, яка
мені особливо припала до серця. Це був професор Портер
та його донька.
— Джейн Портер! — вигукнула дівчина.— Ви хочете
сказати, що знаєте Джейн Портер? Таж це моя найкраща
подруга. Ми разом виросли.
— Та невже? — всміхнувся він.— Той, хто хоч раз ба-
чив вас або її, навряд чи в це повірить.
— Добре, я доведу вам,— засміялася вона.— Ми прожи-
ли разом два життя — її і моє. Справді, ми любили одна од-
ну, як сестри, а тепер, на думку, що я її втрачу, мені дуже
гірко.
— Втратите її? — вигукнув Тарзан.— Що це має озна-
чати? А, розумію. Себто ви будете тепер не часто її бачити,
відколи вона вийшла заміж і живе в Англії.
— Так,— відповіла вона.— Але найважче те, що вона ви-
ходить заміж за людину, яку не любить. Це жахливо! Ви-
ходити заміж з почуття обов'язку! Мені здається, це просто
обурливо, я саме так їй і сказала. Мені було так прикро,
що я відмовилася від запрошення на весілля, хоча повинна
була на ньому бути, одна серед їхніх родичів. Я не хотіла
бути свідком цієї жахливої пародії на щастя. Але Джейн
Портер трохи дивачка. Вона переконала себе в тому. що не
може вчинити інакше, тому що порушить слово честі, і ні-
що в світі не перешкодить їй вийти заміж за Грейстока, ок-
рім нього самого або смерті.
— Шкода її,— сказав Тарзан.
— А мені шкода того, кого вона любить,— сказала дів-
чина,-— бо й він її любить. Я ніколи його не бачила, але за
словами Джейн, він повинен бути дивовижною людиною.
Виявляється, він народився у африканських джунглях і
був вихований злими людиноподібними мавпами. Він впер-
ше побачив білу людину, коли професора Портер з това-
ришами було викинуто на берег мало не до порога його ха-
тини. Він рятував їх від різних хижаків, здійснював незви-
чайні подвмги та ще й закохався у Джейн, а вона в нього,
хоча Джейн усвідомила це лише після того, як дала слово
лордові Грейстоку.
— Дивовижно,— пробурмотів Тарзан, гарячкове думаю-
чи, як би змінити тему розмови. Він дуже любив слухати,
як Гейзел Стронг розповідає про Джейн, але коли мова захо-
дила про нього, йому ставало нудно й незатишно. Але не-
вдовзі він отримав жаданий перепочинок. Підійшла мати
Гейзел, і розмова стала спільною.
Наступні дні минули без якихось пригод. Корабель впев-
нено просувався на південь, ніде не зупиняючись. Тарзан
проводив довгі години разом із міс Стронг та її матір'ю. Во-
ни читали, розмовляли, робили знімки міс Стронг. Після
того, як сідало сонце, вони гуляли.

Одного разу Тарзан побачив, як міс Стронг розмовляє з
незнайомим паном, якого він доти на пароплаві не бачив.
Коли він підійшов, незнайомий уклонився дівчині і повер-
нувся з наміром піти.
— Стривайте, мосьє Тюран.— сказала міс Стронг.—
Я хочу познайомити вас із містером Колдуелом, Ми всі па
сажири одного корабля і повинні знати одне одного.
Чоловіки привіталися. Тарзан подивився в очі Тюранові
і здивувався їхньому напрочуд знайомому виразу.
— Я переконаний, що вже мав нагоду бачитися з паном
Тюраном,— сказав Тарзан.— Хоча не пригадую, за яких
обставин.
Тюранові. схоже, стало незручно.
— Не знаю, мосьє,— відповів той.— Цілком можливо,
У мене теж кілька разів бувало таке відчуття, коли я зустрі-
чався з незнайомими людьми,
— Мосьє Тюран розкривав мені таємниці навігації,—
пояснила дівчина.
Тарзан неуважно слухав подальшу розмову, він нама-
гався пригадати, де він бачив Тюрана раніше. Невдовзі їх
почало припікати сонячне проміння, і Гейзел попрохала
Тюрана, щоб той відсунув її стілець у тінь. Тарзан випадко-
во поглянув у той бік і помітив, що він трохи незграбно під-
няв стілець — його ліве зап'ястя погано працювало. Цього
було достатньо — нова обставина викликала цілу низку
спогадів у Тарзановій уяві. Тюран уже давно шукав зручно-
го приводу, щоб піти. Мовчанка, яка настала за зміною міс-
ця, дала йому можливість перепросити і спробувати піти.
Він низько вклонився міс Стронг, кивнув Тарзанові і повер-
нувся, щоб піти.
— Хвилинку,— сказав Тарзан.— Міс Стронг, ви дозво-
лите, я піду з ним? Я зараз повернуся, міс Стронг.
Тюранові вочевидь стало непереливки. Коли вони віді-
йшли настільки, що дівчина не могла їх побачити, Тарзан
зупинився і важко поклав руку незнайомцеві на плече.
— Що це ви задумали, Роков?— спитав він.
— Залишаю Францію, як обіцяв,— грубо відказав
той.
— Бачу,— сказав Тарзан,— але я знаю вас надто добре,
щоби вважати вашу присутність на кораблі простим збігом
обставин. Та якщо б я й хотів у це повірити, то зміна вашої
зовнішності доводить протилежне,
— Ну то й що? — пробурмотів Роков, знизуючи плечи-
ма.— Ви нічого з цим не поробите. Цей корабель іде під анг-
лійським прапором. Я маю таке саме право плисти на ньо-
му, як і ви, а може, навіть більше, якщо врахувати, що ви
тут пвд чужим іменем.
— Ми про це не дискутуватимемо, Роков. Я вам лише
хотів сказати — тримайтеся чимдалі від міс Стронг, вона
порядна жінка.
Роков густо почервонів.
— Якщо ви не прислухаєтеся до моєї поради, я вас вики-
ну в море,— вів далі Тарзан.— Не забудьте, що я лише шу-
каю приводу для цього.
Він сказав це й відвернувся, а Рокова аж затрусило від
стриманої люті.
Після цього випадку Роков кілька днів не з'являвся. Втім,
склавши руки він також не сидів. Наодинці з Павловичем
у своїй каюті він лютував і лаявся, пророкуючи ворогові
найлютішу помсту.
— Я б сьогодні викинув його за борт,— кричав він,— аби
лише був переконаний, що він не має при собі документів.
Якби ти не був таким дурнем і боягузом на додаток, Алєк-
сєй, то давно б придумав, як дістатися до його каюти і об-
шукати її.
Павлович усміхнувся.
— Організатором у нас завжди вважався ти, любий Ні-
колаю,— відповів він.— Чом би тобі самому не помізкувати,
як зробити обшук у каюті містера Колдуела, га?
Через дві години доля сама допомогла їм. Павлович, який
увесь час вистежував Тарзана, зауважив, що він вийшов
з каюти і не замкнув двері. П'ятьма хвилинами пізніше Ро-
ков вартував, щоб подати знак, якщо Тарзан вертатиметься,
а Павлович уміло й спритно нишпорив у Тарзановім бага-
жі.
Він уже втратив всяку надію знайти те, що шукав, коли
раптом помітив піджак, який Тарзан щойно зняв. Через
мить він тримав у руках офіційний пакет. Щойно він зирк-
нув на нього, як на його обличчі з'явилася широка усмішка.
Коли він ішов, то залишив у каюті все так, як було. Тар-
зан ніколи б не здогадався, що хтось нишпорив у його речах.
Павлович свою справу знав добре.
Коли вони зачинилися в своїй каюті разом з Роковим і
Павлович передав своєму товаришеві пакет, той покликав
лакея і наказав принести шампанського.
— Треба це відсвяткувати, любий Алєксєю,— сказав він.
— Пощастило нам,— сказав Павлович.— Він, певне, зав-
жди носив з собою ці документи, а тут, на щастя, забув їх
перекласти в інший піджак, коли кілька хвилин тому пере-
вдягався. Ох і перепаде нам, коли він помітить, що їх нема
на місці. Зразу зметикує, що без тебе тут не обійшлося. Ос-
кільки він знає, що ти на кораблі, то природно, що запідоз-
рить саме тебе.
— Завтра буде вже однаково, кого він запідозрить,—
сказав Роков і недобре усміхнувся.
Цього вечора, коли міс Стронг пішла до себе вниз, Тарзан
стояв, спираючись на поручень, і дивився на море. Від само-
го початку подорожі він стояв так щодень — іноді година-
ми. І про цю його звичку дуже добре знали ті, хто спостері-
гав за кожним його рухом, відколи вони відпливли з Амери-
ки.
У цю хвилину їхні пильні погляди також не відривались
від нього. Невдовзі палуба спорожніла. Ніч була світла, але
не місячна, і предмети на палубі виднілися маловиразно.
З капітанської каюти вийшли дві тіні і, скрадаючись, пі-
дійшли ззаду до Тарзана. Хлюпотіння хвиль об борт кораб-
ля, дзижчання гвинта і стукіт машини заглушували їхні
майже нечутні кроки.
Вони підійшли зовсім близько і зігнулися, мов риби на
гарячій пательні. Один з них підніс руку і почав опускати її,
наче ведучи лік секундам: раз, два, три! І обоє враз кину-
лися на свою жертву. Кожен схопив за одну ногу, і Тарзан,
годованець Великих мавп, не встиг опам'ятатися, як його
перекинули через низький борт і скинули в Атлантичний
океан.
У цей час Гейзел Стронг дивилася на море з вікна своєї
каюти. Раптом щось промайнуло перед її очима, наче якесь
тіло впало з горішньої палуби. Воно так стрімко занурило-
ся у воду, що вона не встигла його роздивитись і не була
переконана, чи це була людина, чи ні. Вона дослухалася,
чи не долине згори якийсь вигук, чекала страшного крику:
«Людина за бортом», але нічого не було чути. І на кораблі,
і в морі панувала цілковита тиша.
Дівчина вирішила, що це хтось із команди викинув у море
лантух непотрібного шмаття, і невдовзі лягла спати.