Едгар Берроуз. Тарзан
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26
21
НАСЛІДОК КОРАБЕЛЬНОЇ АВАРІЇ
Клейтонові снилося, що він напився донесхочу води, чис-
тої, свіжої, смачної води. Він здригнувся і опритомнів. Пері-
щив дощ, лив на обличчя, тіло і промочив його до нитки. Над
ними буяла тропічна злива. Клейтон відкрив рота й почав
пити. Вода так додала йому сил, що він зразу відчув себе
набагато краще і зміг підвестися на руках. Упоперек його ніг
лежав Тюран, а за кілька метрів на дні човна скоцюрбилася
непорушна Джейн Портер. Клейтон був переконаний, що
вона померла.
З великими труднощами він звільнився з-під тіла Тюрана
і з новою силою поповз до дівчини. Він підняв її голову
з твердого дощаного дна. Можливо, у цьому нещасному, ви-
снаженому тілі ще жевріє життя? Клейтонові було важко
зразу відмовитися від усякої надії, і він спробував оживити
її. Він узяв мокру шматку й витиснув з неї кілька краплин
жаданої вологи в розкритий розпухлий рот істоти, яка тільки
кілька днів тому була молодою й гарною дівчиною.
Спершу Джейн не подавала ніяких ознак життя, але вре-
шті-решт його зусилля увінчалися успіхом, її напівзаплю-
щені повіки легенько здригнулися. Він почав розтирати схуд-
лі рученята і влив ще кілька краплин води у пересохле
горло. Дівчина розплющила очі, але довго мовчки дивилася
на нього, не в змозі зрозуміти, де вона.
— Вода,—прошепотіла вона.— Ми врятовані?
— Дощ,— пояснив він.— Принаймні ми зможемо напи-
тися. Тому ми й опритомніли.
— А Тюран?—спитала вона.—Він не вбив вас? Він
живий?
— Не знаю,— відповів Клейтон.— Якщо він не вмер, то
цей дощ поверне до життя і його...— Він затнувся, коли
пригадав, хоча й пізно, що не варто більше лякати дівчину
після всіх страхіть, яких вона натерпілася.
Але вона вгадала, що він хотів сказати.
— Де він? — спитала вона.
Клейтон кивнув на розпластане тіло росіянина. Обоє за-
мовкли.
— Я спробую привести його до тями,— сказав Клейтон.
— Не треба,— прошепотіла вона, простягаючії руки, щоб
спинити його.— Не робіть цього. Він уб'є вас, коли вода його
оживить і поверне йому силу. Оскільки він при смерті, не
чіпайте його. Не лишайте мене в човні саму з цим звіром.
Клейтон вагався. Поняття честі вимагало, щоб він спробу-
вав привести Тюрана до тями. Крім того, могло виявитись,
що допомога йому вже не потрібна. Сподіватись на це можна
було, не поступаючись честю. Ніяк не зважуючись, він відвів
погляд від Тюрана, глянув понад бортом шлюпки і раптом,
і далі хитаючись від слабості, став на ноги і радісно вигукнув:
— Земля, Джейн! Слава Богові!! Земля!
Дівчина також подивилася і побачила метрів за тридцять
піщаний берег, а далі зелені хащі тропічних джунглів.
— Тоді спробуйте привести його до тями,— сказала
Джейн Портер, яку вже почали мучити докори сумління
після того, як вона зупинила Клейтонову спробу допомогти
супутникові.
Пройшло щонайменше півгодини, доки в росіянина з'яви-
лися перші ознаки життя і він спромігся розплющити очі.
Минув ще якийсь час, перш ніж його вдалося переконати, що
їм несподівано пощастило. Тим часом шлюпка вже торкала-
ся кілем піщаного дна бухти.
Щойно випита рятівна вода та нова надія на порятунок
дали Клейтонові змогу сяк-так дістатися мілководдям до бе-
рега, тримаючи в руках линву, прив'язану до прови човна.
Біля самого берега він знайшов невелике дерево і прив'язав
до нього линву. Був прилив, і він остерігався, що під час від-
пливу човен знову занесе у відкрите море разом з пасажира-
ми. Перенести Джейн Портер на берег він ще не мав сили,
для цього треба було б кілька годин спочити.
Клейтон прив'язав шлюпку і, хитаючись, падаючи й повзу-
чи, рушив до лісу, який, за його спостереженнями, ряснів
тропічними фруктами. Маючи певний досвід побуту в джун-
глях, він швидко зорієнтувався, які з них їстівні, і через годи-
ну повернувся з поживою.
Дощ припинився, і сонце так немилосердно припікало, що
Джейн Портер наполягла, щоб вони перейшли на берег. Тут
вони підживилися Клейтоновими фруктами і, зібравшись на
силі, якось долізли до того дерева, до якого був прив'язаний
човен. В цілковитій знемозі вони попадали на землю і про-
спали до вечора.
Вони пробули на березі цілий місяць у відносній безпеці.
Коли чоловіки трохи набралися сил, то збудували на дереві
простенький курінь, достатньо високо, щоб він був притул-
ком на випадок, якщо нападуть великі хижаки. Вдень вони
збирали фрукти і ставили пастки на дрібних гризунів, вночі
лежали у своїй благенькій хатці, дрижачи від страху перед
хижими мешканцями джунглів, які перетворювали їм годи-
ни темряви на суцільну муку.
Спали на оберемках трави. Замість ковдри Джейн Портер
вкривалася старим Клейтоновим плащем, тим самим, який
був на ньому під час пам'ятної подорожі в ліси Вісконсіну.
З гілок Клейтон сплів тонну загородку, яка ділила їхнє повіт-
ряне житло навпіл. Одна половина була для дівчини, інша —
для нього й Тюрана. Росіянин відразу виказав усі свої при-
родні риси: егоїзм, нечемність, задерикуватість, боягузтво
та хтивість. Клейтоя двічі бився з ним через те, що він непо-
рядно поводив себе з дівчиною. Англієць боявся лишити їх
навіть на хвилину. Життя Клейтона і його нареченої пере-
творилося на суцільний кошмар. Але вони й далі жили на-
дією на порятунок.
Джейн Портер подумки часто поверталася в часи свого
попереднього візиту на цей безлюдний берег. Ой, коли б не-
переможний лісовий бог з тих давноминулих часів був тут!
Тоді їй не страшні були б ані хижі звірі, ані звіроподібний
росіянин. Вона мимоволі порівнювала свого жениха з Тарза-
ном, розуміючи, що Клейтон дуже слабкий захисник. Вона
уявляла, як би вчинив Тарзан, поставши перед Тюраном
з його лиховісними погрозами. Одного разу, коли Клейтон
пішов по воду до струмка, а Тюран брутально почав з нею
розмовляти, вона сказала йому про це.
— Щастя ваше, мосьє Тюране,— мовила вона.— що тут
немає бідолашного Тарзана, який впав у море з корабля, на
якому пливли ви і міс Стронг.
— А ви що, знали цю свиню? — насмішкувато спитав
Тюран.
— Так, я його знала,— відповіла вона,— і. схоже, це був
єдиний справжній чоловік, якого я будь-коли бачила.
Щось у її голосі змусило росіянина припустити, що вона
мала до його ворога якесь глибше, ніж звичайна дружба, по-
чуття. І вій порадів можливості ще раз помститися людині,
яку вважав за мертву, зганьбити її пам'ять в очах дівчини.
— Він був гірший свині! — крикнув він.— Він був нік-
чемним боягузом! Щоб урятувати себе від праведного гніву
чоловіка тієї жінки, яку він спокусив, він у всьому звинува-
тив її і поклявся, що це так! Але вийшло не так, як він хотів,
і він втік з Франції, щоб уникнути дуелі з чоловіком. Ось
чому він їхав до Кейптауна тим самим кораблем, що й я і міс
Стронг. Я знаю, що кажу. Жінка, про яку я розповідаю,—
моя сестра. Я знаю ще щось, про що нікому ще не казав.
Ваш відважний Тарзая сам кинувся в море від нападу паніч-
ного страху, після того як я впізнав його і зажадав вранці
дуелі: я хотів битися з ним на ножах у моїй каюті.
Джейн Портер засміялася.
— Невже ви думаєте, що людина, яка знає вас і Тарзана,
може хоч на мить повірити у такі байки?
— А чому тоді він подорожував під чужим прізвищем? —
спитав Тюран.
— Я не вірю вам! — вигукнула вона. Та одначе в її душі
заронилися насінини підозри, бо вона згадала, що Гейзел
Стронг називала її лісового бога Джон Колдуел з Лондона.
А лише за дев'ять кілометрів на північ від їхнього вбогого
прихисту стояла затишна хатина Тарзана з племені Великих
мавп. Але вони не підозрювали, що та хатина поруч, і тому
фактично вона була віддалена від них неначе тисячами кіло-
метрів непролазного лісу. А ще далі, вздовж того самого
берега, у кількох кілометрах за хатиною жили в саморобних
куренях вісімнадцятеро чоловіків — це була решта пасажи-
рів та команда «Леді Еліс», які припливли сюди на трьох
шлюпках, від яких шлюпка Клейтона відстала. Трохи більше
ніж через два дні вони дісталися до суходолу — плисти по
спокійному морю було добре. Їм не довелося зазнати всіх
нещасть корабельної аварії, і по суті ніхто з них поважно не
постраждав. Проте вони були пригнічені горем і далі перебу-
вали під впливом катастрофи і, крім того, важко пристосову-
вались до нових умов життя.
Всіх живили надії, що четверту шлюпку підібрав якийсь
корабель і невдовзі почнуться ретельні пошуки вздовж усьо-
го берега. Оскільки вся зброя й харчі були в шлюпці лорда
Тенінгтона, то всі були добре озброєні не лише для самоза-
хисту, а й для полювання на велику здобич.
Єдине, що поважно хвилювало всіх,— це стан здоров'я
професора Архімеда К. Портера. Він був цілковито переко-
наний, що його донька вже на якомусь кораблі, перестав
непокоїтися про її долю і присвятив усі сили вирішенню тих
абстрактних наукових проблем, які вважав єдиним занят-
тям, гідним людського розуму. Його свідомість, здавалося,
взагалі не сприймала сигналів іззовні.
— Мені ще ніколи не було так важко з професором,—
скаржився лордові Тенінгтонові цілковито знесилений Фай-
лендер.— Навіть... як би це сказати... просто нестерпно ста-
ло. Ось, наприклад, сьогодні вранці я був змушений лишити
його на якісь півгодини, і коли повернувся, то побачив, що
він зник. І, Боже мій, де, ви думаєте, він був? У морі, лорде
Тенінгтоне, майже за кілометр від берега. Він сидів у шлюпці
й гріб так, наче рятував своє життя. Я уявити собі не можу,
як він зумів відплисти навіть на таку відстань, тому що у
нього було лише одне весло. Він блаженно вимахував ним, і
човен весь час кружляв на місці.
Один із матросів зразу підвіз мене до нього в іншому човні,
але коли я запропонував професорові негайно повернутися,
він страшенно обурився. «Та що ви, містере Файлендере.—
сказав він.— Я вам дивуюсь. Самі вчений, а насмілюєтеся
чинити перепони розвиткові науки. Останніми ночами я спо-
стерігав деякі астрономічні явища на небі і сформулював
принципово нову гіпотезу про туманності, яка зробить пере-
ворот у науці. Але мені потрібна одна довідка про теорію
Лапласа, яку можна знайти в чудовій монографії з однієї
приватної збірки в Нью-Йорку. А ваше втручання лише
гальмує справу, тому що я їду по цю брошуру негайно».
Я з великими труднощами зумів умовити його повернутися
на берег, не вдаючись до сили,— закінчив містер Файлен-
дер.
Міс Стронг та її матір трималися відважно, попри постій-
ну напругу, викликану страхом нападу диких звірів. Але
вони ставилися з більшим сумнівом, ніж решта, до уявного
врятування Джейн, Тюрана й Клейтона.
Есмеральда безугавно ридала і кляла долю, яка розлучила
її з «крихіткою».
Лорда Тенінгтона і тепер ані на мить не полишали його
незмінні приязність та веселий настрій. Він і далі залишався
люб'язним господарем, який піклувався про зручності та за-
доволення своїх гостей. Стосовно екіпажу яхти він тримав
себе, як суворий, але справедливий командир. І тут, у джунг-
лях, так само, як і на «Леді Еліс», навіть не виникало питан-
ня про те, хто має останнє слово у вирішенні всіх важливих
питань у випадках, які вимагають спокійного та компе-
тентного керівництва.
Якби це добре організоване і відносно забезпечене това-
риство побачило обшарпану й злякану трійцю, яка мешкала
за кілька кілометрів на південь, ніхто з них не впізнав би
колишніх блискучих пасажирів, які жартували й бавилися
на яхті.
Клейтон і Тюран ходили напівголі. Вони порвали свій одяг
об чагарник і ліани непролазних джунглів, через які їм дове-
лося продиратися в пошуках їжі. Джейн Портер не брала
участі в цих походах, але її одяг також набув жалюгідного
стану.
Оскільки робити більше не було чого, Клейтон старанно
зберігав шкури всіх тварин, яких вони вбили. Розтягуючи їх
на деревах і вичиняючи, він спромігся досить добре їх збе-
регти. І тепер, коли він побачив, що його одяг невдовзі взага-
лі нічого не ховатиме, він став майструвати з цих шкур
сякий-такий, вживаючи замість ниток міцну траву і жили
тварин.
Внаслідок цього вийшла сорочка без рукавів, яка сягала
майже колін. Оскільки вона складалася з багатьох дрібних
шкірок різних гризунів, то мала вигляд доволі незвичайний
і дивний. Якщо додати, що вона бридко тхнула, то неважко
буде зрозуміти, що нове Клейтонове вбрання не найліпшим
чином доповнювало його гардероб. Але настав час, коли його
довелося вдягти задля пристойності. Навіть нещастя їхнього
становища не завадило Джейн Портер щиро засміятися, ко-
ли вона побачила свого жениха в такому вигляді.
Невдовзі Тюранові також довелося змайструвати собі та-
ке саме вбрання, тож обоє чоловіків, одягнених у шкури, босі
і оброслі бородами, скидалися на точні копії двох своїх
доісторичних пращурів. А Тюран нагадував їх і своєю пове-
дінкою.
Так вони жили вже два місяці, як раптом їх спіткало пер-
ше поважне лихо. Перед цим стався ще один випадок, який
ледь не обірвав назавжди страждання двох з них, і до того ж
страшним і фатальним чином, як це буває у джунглях.
Тюран, якого саме лихоманило, лежав у курені на дереві.
Клейтон повертався з лісу, куди він ходив у пошуках їжі.
А Джейн вийшла йому назустріч. За Клейтоном назирці
йшов лев, уже старий, шолудивий, але хитрий і підступний.
Вже три дні його ненаситне черево жадало м'яса, здобути
яке його ослаблим м'язам та притупленим кігтям було не під
силу. Останні місяці він їв усе менше, і йому доводилося що-
разу далі відходити від звичних місць, щоб знайти легшу
здобич. Врешті він здибав найслабшого і найбеззахиснішого
зі всіх дітей природи. Нума міг розпочинати обід.
Не підозрюючи, що смерть чигає на нього так близько,
Клейтон вийшов з лісу на відкритий простір назустріч
Джейн. Він уже підійшов до неї і був на відстані тридцяти
метрів від галявини, як дівчина раптом поглянула новз нього,
побачила, що трава розійшлася і з неї виринула руда гривас-
та голова зі злими жовтими очима.
Джейн, скута страхом, не могла вимовити й слова, але її
переляканий і уважний погляд і так все пояснив Клейтонові.
Він швидко озирнувся і зрозумів всю безвихідність станови-
ща. Лев був за якихось тридцять кроків від них, а вони зна-
ходилися на такій самій відстані від куреня. У Клейтона бу-
ла лише важка палиця, але, як він сам зрозумів, ця зброя
проти лева була так само дійова, як іграшкова рушниця, за-
ряджена корком.
Зголоднілий Нума вже давно знав, що всяке гарчання під
час пошуків їжі цілковито марне. Але тут, коли він був так
переконаний у своїй здобичі, що вже аж почував у себе під
кігтями її ніжне м'ясо, то роззявив свою страшну пащеку
і дав вихід стримуваній люті. Повітря затремтіло від довгого
оглушливого ревіння.
— Джейн! Тікайте! — вигукнув Клейтон.— Швидше! Ті-
кайте до куреня!
Але її тіло, паралізоване страхом, не слухалося, і "єна
нерухомо і безмовно, з мертвим виразом обличчя стояла,
дивлячись на смерть, яка підкрадалася до них обох.
Тюран почув страшне ревіння й підійшов до виходу з куре-
ня. Коли він побачив, що коїться, то почав стрибати на місці,
гукаючи по-російському:
— Тікайте! Тікайте! Інакше я залишуся сам у цьому
страшному місці.— І з цими словами він заплакав.
Третій голос на мить відвернув увагу лева, він зупинився
і з цікавістю поглянув на дерево. Клейтон довше не міг ви-
тримати. Він повернувся спиною до звіра, обхопив голову
руками і почав чекати смерті.
Дівчина нажахано подивилася на нього. Чому він нічого
не намагається зробити? Якщо йому судилося вмерти, то
хіба не краще зустріти смерть хоробро, як чоловікові личить,
нехай навіть і з нікчемною палицею? Чи так повів би себе
Тарзан з племені Великих мавп? Хіба він не боровся б до
останнього?
А лев уже присів для стрибка, який зараз мав обірвати
їхнє молоде життя. Ще мить — і в їхні тіла вгородяться
кігті, а тоді лютий звір розшматує їх своїми жовтими іклами.
Джейн Портер упала на коліна і почала молитися, заплю-
щивши очі.
Тюран, який ослаб від лихоманки, знепритомнів.
Секунди переросли в хвилини, хвилини — в цілу вічність,
а звір ніяк не стрибав. Клейтон майже знепритомнів від того,
що страх і страждання тривали так довго. Його коліна підги-
налися, ще мить — і він упаде.
Джейн Портер неспроможна була довше чекати й розплю-
щила очі. Що це — чи, бува, не сон?
— Вільяме,— прошепотіла вона,— погляньте.
Клейтон опанував себе і зусиллям волі змусив озирнутися.
У нього вихопився крик подиву. Звір лежав мертвий біля
самісіньких його ніг. З його червоно-бурого тіла стримів
важкий бойовий спис, вгороджений у спину над правою ло-
паткою і в самісіньке серце.
Джейн Портер звелася на ноги й похитнулася від слабо-
сті. Клейтон швидко повернувся до неї, простягнувши руки,
щоб підтримати, притис до себе, поклав її голову собі на
плече, ніжно цілуючи в приливі радощів від їхнього поря-
тунку.
Але дівчина м'яко відсторонила його.
— Не треба, Вільяме,— сказала вона.— В ці кілька мит-
тєвостей я пережила тисячоліття. Перед обличчям смерті
я зрозуміла, як належить жити. Я б не хотіла змушувати вас
страждати, але мушу вам сказати, що не можу далі зносити
становища, в якому опинилася завдяки моїй нерозважливій
обіцянці і бажанню будь-що додержати її. Тепер я виразно
бачу, що керувалася фальшивим почуттям честі. Щойно не-
режиті миттєвості показали мені, що я буду злочинцем, як-
що далі буду обманювати вас і себе. Я не можу бути вашою
дружиною, навіть якщо ми повернемося до попереднього
життя.
— Джейн, що з вами? — вигукнув Клейтон.— Що ви хо-
чете цим сказати? Як наш дивовижний порятунок міг впли-
нути на ваше ставлення до мене? Ви зараз зажурені, але
завтра опануєте себе.
— Я зараз відвертіша, ніж будь-коли,— відповіла вона.—
Те, що оце сталося, нагадало мені, що мене кохав найхороб-
ріший у світі чоловік. На жаль, я надто пізно зрозуміла, що
сама люблю його, і тому відсторонила його. Тепер він помер,
і я ніколи не вийду заміж. Принаймні я ніколи б не змогла
бути дружиною іншого, менш хороброго чоловіка. Я завжди
зневажала б його за відносне боягузтво. Ви розумієте, що
я маю на увазі?
— Розумію,— відповів він. нахиливши голову, й почерво-
нів.
А наступного дня з ними сталася біда.