Едгар Берроуз. Тарзан
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26
16
МИСЛИВЦІ НА СЛОНОВУ КІСТЬ
Вояки Вазирі поверталися до свого селища майже бігцем.
Ще кілька хвилин лунала рушнична стрілянина і змушува-
ла їх пришвидшувати крок, потім чулися вже поодинокі по-
стріли, а потім все замовкло. Але тиша була не менш зловіс-
на, ніж найсильніша стрілянина, бо це означало, що погано
захищене селище піддалося ворогові.
Мисливці пройшли більшу частину шляху до селища,
доки натрапили на перших утікачів, що рятувалися від во-
рожих куль. Їх було понад десяток — жінок, хлопців і дівчат.
Усі були такі схвильовані, що їх неможливо було зрозуміти,
коли вони пробували розповісти Вазирі про біду, що сталася
з його людьми.
— Їх так багато, як листя в лісі,— кричала одна жінка,
намагаючись визначити кількість ворогів. — Серед них ба-
гато арабів і сила-силенна людожерів-мануємів, і в кожно-
го рушниця. Вони підповзли до самого села, і ми навіть не
знали, що вони поруч. Вони напали на нас. голосно кричали
і стріляли в чоловіків, жінок і дітей. Хто міг. тікав у джунг-
лі, але більшість убито. Я не можу сказати, чи вони взяли
когось у полон, але схоже, що вони вирішили усіх нас зни-
щити. Мануєми кричали, що з'їдять нас усіх, перш ніж піти
звідси, і це нам буде кара за минулорічну смерть їхніх то-
варишів. Я не можу багато розповісти про них. тому, що
тікала щодуху.
Вояки трохи перепочили і рушили далі, але тепер вони
вже йшли повільніше і рухалися вперед з великою пересто-
рогою, бо Вазирі знав: іти на допомогу пізно, залишається
тільки помста. Наближаючись до селища, вони перестріли
ще із сотню втікачів. Серед них було багато чоловіків, які
приєдналися до вояків, і боєздатність загону значно зросла.
Біля десятка вояків пішло на розвідку. Вазирі залишився
з головною групою, яка йшла лісом, розсипавшись у лінію.
Тарзан ішов поруч із вождем.
Повернувся один з розвідників. Він дійшов до місця, з яко-
го було добре видно селище.
— Вони всі у селищі,—прошепотів він.
— Добре,— мовив Вазирі.— Ми нападемо на них і всіх
знищимо.
Він передав по лінії наказ, щоб на галявині, там, де закін-
чується узлісся, всі зупинилися. Там вони повинні стояти,
аж доки побачать, як він біжить до селища, - годі всі му-
сять рушити за ним.
— Стривай,—порадив Тарзан.—Якщо там всередині у
них п'ятдесят гвинтівок, то нас відкинуть і перестріляють.
Дозволь, я пройду деревами, щоб позирнути на них згори
і визначити, скільки їх там. Тоді я знатиму, на що ми може-
мо розраховувати, коли нападемо. Безглуздо втратити хоч
одну людину, якщо на перемогу немає шансів. У мене є план.
Якщо ми його здійснимо, то хитрістю досягнемо більшого,
аніж силою. Ти згоден почекати, Вазирі?
— Так,—сказав старий вождь.—Іди.
Не гаючи ні хвилини, Тарзан вихопився на дерево і зник
у густолисті. Цього разу він рухався ще обачніше, ніж зав-
жди, бо знав, що люди з рушницями можуть так само легко
дістати його на дереві, як і на землі. А коли Тарзан, годова-
нець Великих мавп, ставав обережним, то жодна істота в
джунглях не могла зрівнятися з ним у нечутності й незри-
мості скрадання поблизу ворога. За п'ять хвилин він дістав-
ся до великого дерева, яке нависало над огорожею біля од-
ного з входів до селища. Звідси він почав роздивлятися ди-
кий натовп, який метушився внизу. Він налічив п'ятдесят
арабів, а мануємів приблизно вп'ятеро більше. Людожери
були поспіль захоплені їжею і тут-таки поблизу своїх білих
командирів готували моторошну страву, якою звичайно за-
кінчується всяка перемога, коли тіла вбитих потрапляють
до безжальних рук людожерів.
Тарзан переконався, що напад на дикунів, які мають вог-
непальну зброю і перебувають за зачиненими воротами се-
лища, буде марною справою. Він повернувся до Вазирі і по-
радив йому чекати, бо він, Тарзан, має кращий план.
Але щойно перед цим один із утікачів розповів Вазирі про
звіряче вбивство жінки старого вождя, і Вазирі був охопле-
ний такою люттю, що забув про всяку обачність і закликав
вояків за собою в атаку. Грізно вимахуючи списами, з ди-
кими криками маленький загін в сотню вояків чимдуж ки-
нувся до входу в селище. Вони не пробігли й половини галя-
вини, коли араби відкрили з-за огорожі нищівний вогонь.
Перший залп поклав старого Вазирі. Атака сповільнила-
ся. Наступний залп викосив ще з півдесятка воїнів. Дехто
добіг до зачинених воріт, але тільки для того, щоб його там
застрелили, після чого атака захлинулася і вояки, що зали-
шилися живі, кинулися назад до лісу.
Тоді араби відкрили ворота і кинулися навздогін за вті-
качами, щоб остаточно закінчити розпочате вдень винищен-
ня ворожого племені. Тарзан біг до лісу одним з останніх.
Біжучи, він час від часу повертався, щоб пустити приціль-
ну стрілу у переслідувачів.
Далеко в глибині джунглів він зустрівся зі жменькою чор
них сміливців, які вирішили ставити чоло ворогові, що на-
ближався. Але Тарзан наказав їм розбігтися, щоб уникнути
небезпеки. Коли настане ніч, вони знову зберуться.
— Робіть так, як я кажу,— наполягав він,— і я допомо-
жу вам здобути перемогу над ворогом. Розсиптеся по лісі.
Намагайтеся ловити арабів поодинці, тих, які відстали, і
вбивайте їх. Якщо з настанням ночі вам здаватиметься, що
вас переслідують, ідіть манівцями туди, де ми сьогодні вби-
ли слонів. Там я поясню вам свій план, і ви його зможете
оцінити. Не сподівайтеся протиставити ваші незначні сили
та просту зброю чисельності та гвинтівкам арабів і манує-
мів.
Врешті вони згодилися.
— Коли ви розбіжитеся по лісі. - сказав насамкінець
Тарзан,— то ваші вороги змушені будуть зробити те саме,
щоб переслідувати вас. Тоді, якщо будете обережні, з луків
ви зможете вбити не одного мануєма.
Щойно вони побігли лісом трохи далі, як на галявину ви
бігли перші переслідувачі, пробігли її і погналися далі за
втікачами.
Кілька хвилин Тарзан біг по землі. Потім швидко дістав-
ся на дерево і блискавично кинувся назад, до селища. Коли
він дістався до свого звичного спостережного пункту, то
переконався, що всі араби та мануєми женуться за своїми
ворогами і лишили селище спорожнілим, якщо не рахувати
скованих ланцюгом полонених і вартового.
Вартовий стояв біля відчинених воріт і пильно дивився в
бік лісу, тому не бачив, як на протилежному кінці вулиці з
дерева на землю зістрибнув чоловік велетенського зросту.
Він тримав веред собою нап'ятий лук і почав обережно
скрадатися до своєї жертви, яка нічого не підозрювала. Але
його вже помітили полонені, і їхні погляди, сповнені поди-
ву й надії, слідкували за кожним рухом свого майбутнього
визволителя. Врешті Тарзан спинився за десять кроків від
мануєма. Він підніс лук на рівень очей і націлився. Засмаг-
лі пальці випустили стримуване охвістя на волю, тихе по-
вітря розірвав пронизливий свист — і вартовий беззвучно
звалився на землю. Гостра деревина, що пробила йому
груди і дістала серця, сантиметрів на тридцять стриміла з
тіла.
Після цього Тарзан звернув увагу на п'ятдесятьох жінок
та хлопців, закутих у невільничу валку. За браком часу не
було змоги повідмикати усі старовинні замки па довгому
ланцюгові, тому Тарзан сказав, щоби полонені йшли за ним
так, як є. Він зняв з убитого вартового рушницю й патрон-
таж, вивів ощасливлених бранців за ворота селища і пішов з
ними до лісу, який чорнів по той бік галявини.
Перехід був повільним і важким, тому що «невільниць-
кий» ланцюг був для цих людей новиною. Не раз уся валка
зупинялася, коли один перечіплювався і падав, тягнучи за
собою решту. Крім того, Тарзанові довелося зробити вели-
кий гак, щоб уникнути зустрічі з ворогами, які поверталися.
У виборі шляху Тарзан почасти керувався звуками пострі-
лів, які іноді долинали до нього. Вони свідчили, що сутички
між арабами й тубільцями ще не припинилися. Але він знав,
що коли тубільці слухатимуться його, то перемога буде на
їхньому боці.
Коли зсутеніло, стрілянина цілковито припинилася, і то-
ді Тарзан зрозумів, що всі араби повернулися до селища.
Він ледве стримав тріумфальну посмішку, коли уявив, як
вони лютуватимуть, дізнавшись про смерть вартового й
зникнення бранців. Тарзан дуже шкодував, що не міг забра-
ти з собою хоч трохи слонової кістки з тих великих запасів,
які були в селищі. Йому хотілося зробити це лише для того.
щоби посилити лють ворогів. Він знав, що слоновій кістці
ніщо не загрожує, бо здійснення його плану змусить арабів
піти геть без жодного слонячого ікла. Тому не варто і жор-
стоко було б ще чимось навантажувати цих зв'язаних по-
томлених жінок.
Лише після півночі Тарзан і його повільна валка набли-
зилися до місця, де лежали вбиті слони. Здалеку вони поба-
чили світло великого вогнища, яке тубільці розпалили посе-
ред швидкоруч змайстрованої «боми», почасти для того, щоб
погрітися, почасти... щоб відлякати левів.
Коли вони підійшли до місця постою ближче, Тарзан го-
лосним криком сповістив, що йдуть друзі. Їх зустріли радіс-
ними вигуками, коли вояки побачили довгу валку закованих
друзів та рідних, яких вважали загиблими, так само, як і
Тарзан. Зрадівши, чорношкірі ладні були пробенкетувати
цілу ніч за їжею зі слонячого м'яса, аби належним чином
відсвяткувати порятунок своїх одноплемінників, якби Тар-
зан не наполіг на тому, щоб вони хоч трохи поспали перед
прийдешнім важким днем.
Але цієї ночі заснути було нелегко, бо жінки, які втратили
своїх чоловіків чи дітей, без перерви плакали й голосили.
Втім, Тарзан урешті зумів заспокоїти їх, пояснивши, що цей
шум може привернути увагу арабів до їхнього табору, і то-
ді їх всіх уб'ють.
На світанку Тарзан пояснив воякам свій план дій, і вони
в один голос визнали його найдоцільнішим та найбезпеч-
нішим, щоб позбавити себе непроханих гостей та помстити-
ся за смерть своїх кревних.
Насамперед жінки й діти, яких охороняло двадцятеро
найстаріших воїнів та юнаків, вирушили на південь, якомо-
га далі від небезпечної місцини, їм було наказано збудува-
ти тимчасовий прихисток та спорудити надійну «бому», бо
здійснення плану Тарзана могло забрати багато днів і на-
віть тижнів, й увесь цей час вояки перебуватимуть від них
далеко.
Через дві години після світанку жменька тубільців ото-
чила своє селище незримим кільцем. На певній відстані один
від одного чорні вояки розташувалися на крислатих дере-
вах, звідки добре було видно все селище. Ось посеред сели-
ща, пробитий стрілою, звалився мануєм. Звуків нападу не
було чутно — жодних бойових кличів і шаленого вимаху-
вання списами. З гущавини безмовного лісу прилетів лише
мовчазний посланець смерті.
Араби та їхні супутники лютували. Вони кинулися до во-
ріт, щоб жорстоко помститися зухвалому напасникові, але
тут-таки втямили, що не знають, куди ж бігти за супротив-
ником. Під час того, як вони схвильовано розмахували ру-
ками, обговорюючи це питання, араб, що стояв посередині,
мовчки сів на землю з тонкою стрілою в серці.
Тарзан розташував на деревах найкращих стрільців пле-
мені і суворо наказав їм в жодному випадку не виказувати
своєї присутності, доки ворог стоятиме обличчям до них.
Після того як стрілець випустив свого гінця смерті, він пови-
нен сховатися за стовбур і пускати наступну стрілу лише
тоді, коли буде переконаний, що в його бік ніхто не дивиться.
Тричі араби кидалися через галявину у напрямку, звідки,
як їм здалося, летіли стріли, але кожна наступна стріла при-
літала з протилежного боку і знаходила свою жертву. Годі
вони оберталися і кидалися у протилежному напрямку.
Врешті вони вирішили піти і обшукати ближній ліс, але цс
виявилося марною справою, бо чорні стрільці наче випару-
валися.
А високо в гущавині велетенського дерева сиділа розлю-
чена людина — Тарзан, годованець Великих мавп. Він чи-
гав над ворогами, наче тінь смерті. Ось один з мануємів ви-
передив своїх товаришів, які бігли за ним, і наступної миті
вони спіткнулися об тіло свого товариша, серце якого про-
била невблаганна стріла.
Такий спосіб боротьби дуже впливає на нерви навіть бі-
лих людей. Тому не дивно, що мануєми запанікували. Вар-
то було одному з них вийти перед інших, як в груди йому
вгороджувалася безжальна стріла. Якщо хтось відставав, то
вже ніхто більше не бачив його живим. Щойно хтось ступав
убік і на мить віддалявся від товаришів, він тут-таки падав
мертвий. Кожного разу, коли вони знаходили мертвого, в йо-
го грудях була неодмінна стріла, яку з невблаганною точ-
ністю посилала в серце обраної жертви якась вища сила.
Але найгіршим було те, що впродовж усього цього страхіт-
ливого ранку вони жодного разу не бачили й не чули жод-
них ознак ворога. Єдиною такою ознакою були стріли, які
прилітали не знати звідки.
Коли вони врешті-решт повернулися до селища, стан
справ аж ніяк не покращав. Через певні проміжки часу на
землю падала нова жертва, а остовпілі й розлючені люди,
не розуміли, що відбувається. Чорношкірі благали своїх бі-
лих провідників полишити це страшне місце, але араби боя-
лися йти через моторошний і ворожий їм ліс, бо сподівалися
забрати з собою чимало слонової кості з селища. Вони ніза-
що не хотіли залишити свою здобич.
Врешті-решт усі напасники сховалися в хатинах, критих
соломою. Тут принаймні вони будуть захищені від осоруж-
них стріл. Зі свого дерева, яке розкинулося над самісіньким
селищем, Тарзан помітив хатину, до якої зайшли вожді ара-
бів. Він випростався на низькій гілці і з усієї своєї велетен-
ської сили кинув важкого списа в солом'яну стріху. Дикий
вереск сповістив йому, що він поцілив. Виславши таким чи-
ном на прощання звістку про те, що ворогам ніде не буде по-
щади, Тарзан повернувся до лісу, зібрав своїх вояків і ві-
дійшов з ними на півтора кілометра на південь, щоб підхар-
чуватися й перепочити. На кількох деревах він залишив
дозорців, які мали пильнувати селище. Але гонитви не було.
Облік сил виказував чудові наслідки. Вбитих не було,
поранених теж, а навіть побіжний підрахунок ворожих
втрат засвідчив, що ворогів загинуло не менш як двадцяте-
ро. Тубільці дуже запишалися і почали наполягати, щоб
увінчати день славним нападом на селище, аби розбити су-
противника вщент. Вони вже уявляли собі тортури, яким
піддаватимуть ворогів, і наперед тішилися з майбутніх мук
людожерів-мануємів, яких особливо ненавиділи. Але Тарзан
був категорично проти їхнього плану.
— Ви збожеволіли! — закричав він.— Я показав вам
єдиний можливий спосіб боротьби з цими людьми. Ви вже
вбили двадцятьох і не втратили жодного, а вчора, коли ви
діяли, як заманеться, з вашого боку загинуло щонайменше
двадцятеро, а у арабів та мануємів ніхто не постраждав.
Ви воюватимете так, як я вам наказую, інакше я вас залишу
і повернуся в свою країну.
Тоді вони злякалися і пообіцяли цілковито йому ко-
ритися, аби лише він не йшов від них.
— Чудово! — сказав він.— Сьогодні вночі ми повернемо-
ся на те місце, де ми вбили слонів, до нашого «бому».
Я знаю, як дати арабам зрозуміти, що їх чекає, коли вони
надумають далі лишатися на нашій землі. Але мені не по-
трібна ваша допомога. Ходімо! Якщо ми дамо їм перепочи-
нок до кінця дня — вони заспокояться, і поновлення відчут-
тя страху буде для них нестерпнішим, ніж коли б ми лякали
їх увесь вечір.
Тож усі повернулися на місце вчорашнього постою, де
й заночували. Вони їли, пили і згадували сьогоднішні події,
сидячи довкола великих багать. До середини ночі Тарзан
спав. Потім підвівся і тихцем пішов у пекельний морок
лісу. Через годину він був на краю галявини біля селищ-
них воріт. За огорожею палало багаття. Крізь щілину Тар-
зан роздивився, що біля вогню самотньо сидить варто-
вий.
Тарзан тихесенько прокрався до дерева в кінці селищної
вулиці. Він нечутно видерся на своє звичне місце і поклав
стрілу на лук. Кілька хвилин він пробував прицілитися у
вартового, але гілля, яке погойдувалося, і мерехтіння вог-
нища робили постріл дуже ризикованим. Треба було поціли-
ти ворога в самісіньке серце, щоб смерть була швидка й не-
чутна, як того вимагав його план.
Крім лука, стріл та аркана, Тарзан ще взяв із собою гвин-
тівку, яку раніше забрав у вбитого вартового. Він заховав
усе це в розгалуженні гілок, тихо спустився на землю вже
по той бік огорожі. Єдиною його зброєю залишався довгий
ніж. Перед його очима бовваніла спина вартового, Тарзан,
мов кішка, ступив до сонної людини. До жертви лишалося
два кроки, ще секунда — і ніж нечутно вгородиться в тіло
ворога.
Тарзан приготувався стрибнути. Для будь-якого звіра
джунглів це завжди було і буде найліпшим способом напа-
ду. І раптом людина, розбуджена якимось внутрішнім чут-
тям, зірвалася на ноги й повернулася до нападника.