Едгар Берроуз. Тарзан
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26
24
ЯК ТАРЗАН ПОВЕРНУВСЯ ДО ОПАРА
Коли Клейтон повернувся до куреня й помітив, що Джейн
Портер немає, то мало не втратив розуму від жаху й горя.
Він застав Тюрана цілком в порядку, тому що напад лихо-
манки минув так раптово, як це завжди буває з цією хворо-
бою. Росіянин, слабкий і знесилений, і далі лежав на своєму
оберемкові трави в курені.
Коли Клейтон почав розпитувати його про дівчину, той
здивувався, що вона зникла.
— Нічого підозрілого я не чув,— сказав він.— Щоправда,
я довго був непритомний.
Якби не виразна слабкість хворого, то Клейтон запідозрив
би у зникненні Джейн його. Але він добре бачив, що Тюран
не мав сили навіть злізти з дерева без сторонньої допомоги.
В такому стані він нічого не зміг би зробити молодій дівчині
та й не зумів би вилізти по драбині назад.
До пізньої ночі англієць ходив лісом, шукаючи зниклу
Джейн або принаймні якісь сліди викрадача. Проте, хоч
ватага з п'ятдесяти чоловік, що не вміють ходити лісом, ли-
шила сліди, які міг би прочитані найдурнішим із мешканців
джунглів так само, як англієць дороговкази міських вулиць,
Клейтон весь час натикався на них, не помічаючи, що тут
пройшла юрба.
Ходячи джунглями, Клейтон увесь час голосно гукав
Джейн, чим звернув на себе увагу лева Нума. На щастя,
Клейтон вчасно помітив темне тіло, яке пробиралося крізь
зарості, і встиг вилізти на дерево раніше, ніж звір наблизив-
ся. Цей випадок змусив його припинити пошуки протягом
решти дня, бо лев походжав під деревом, аж доки стемніло.
Навіть коли звір пішов, Клейтон не насмілився спуститися
в темний ліс і пробув тривожну ніч на дереві. Наступного
ранку він повернувся на морський берег, втративши всяку
надію на врятування Джейн.
До Тюрана швидко почали вертатися сили. Він увесь час
лежав у курені, доки Клейтон ходив по їжу, і через тиждень
зовсім зміцнів. Чоловіки спілкувалися, обмінюючись лише
найнеобхіднішими словами. Клейтон поселився в тій частині
їхнього житла, де мешкала Джейн Портер, і бачив росіяни-
на, лише коли приносив йому їсти й пити або коли допомагав
йому просто з почуття людяності.
Але коли Тюран одужав настільки, що міг уже спускатися
з дерева і ходити на пошуки їжі, Клейтон сам захворів на
пропасницю. Він багато днів пролежав, марячи і дуже страж-
даючи, але росіянин жодного разу не підійшов до нього. Їсти
хворий не міг зовсім, але невимовне страждав від спраги.
У періоди просвітлення, коли притомність поверталася до
нього, він з труднощами діставався раз на день до струмка
і набирав води в невелику бляшанку, знайдену в човні.
В ці хвилини Тюран спостерігав за ним із зловтішним
задоволенням. Схоже, він насолоджувався виглядом страж-
дань людини, яка нещодавно доглядала його під час такої
самої хвороби.
Врешті Клейтон настільки ослаб, що вже не міг виходити
з куреня. Цілий день він страждав від спраги, не прохаючи
росіянина про допомогу. Але врешті не витримав і попросив
Тюрана принести йому води.
Росіянин підійшов до входу у Клейтонову половину, три-
маючи в руках миску з водою. На його обличчі грала зло-
втішна усмішка.
. — Маєте воду,— сказав він.— Але спершу я вам хочу на-
гадати, що ви оббрехали мене перед Джейн. Що ви тримали
її винятково для себе і не хотіли зі мною поділитися...
Клейтон урвав його.
— Замовкніть! Ви страшенний хам, якщо наважуєтеся
ганьбити чесне ім'я жінки, яку ми вважаємо мертвою. Госно-
ди! Який я був дурний, що врятував вас,— ви не маєте права
жити навіть у цій триклятій країні!
— Ось ваша вода,— сказав росіянин,— а ось тс, чого ви
заслужили! — Із цими словами він підніс миску до рота. ви-
пив частину води, а решту вихлюпнув. Потім повернувся
і вийшов.
Клейтон відвернувся до стіни, затулив обличчя руками
і віддався на ласку долі.
Наступного дня Тюран вирішив піти вздовж берега на пів-
ніч, бо знав, що таким чином він урешті-решт дістанеться до
цивілізованих людей. Принаймні краще було йти, ніж зали-
шатися на місці, де маячня англійця починала діяти йому на
нерви.
Тому він украв у Клейтона спис і вирушив у дорогу. Він би
вбив хворого, якби не подумав, що цим самим полегшить
його страждання.
Того самого дня він натрапив на маленьку хатинку на бе-
резі моря, і в його душі знову зажевріла надія, коли він поба-
чив це свідчення близькості цивілізованого життя. Він вва-
жав, що неподалік повинне бути селище. Якби він знав, чия
це хатина і що її власник зараз у кількох кілометрах від неї,
то тікав би від неї, як від чуми. Але Тюран і не підозрював
про це і тому пробув кілька днів у хатині, насолоджуючись
безпекою й відносними зручностями. Після цього він пішов
далі.
Тим часом у таборі лорда Тенінгтона готувалися будувати
надійні житла. Крім того, вони збиралися послати на північ
кілька чоловік по допомогу.
Минали дні, а сподіваний порятунок не приходив. Надія,
що Джейн Портер, Клейтона й Тюрана підібрав якийсь ко-
рабель, поступово згасала. Ніхто більше не говорив про це
з професором Портером. А він був так захоплений своїми
науковими дослідженнями, що зовсім не усвідомлював,
скільки часу збігло від дня розлуки.
Іноді він кидав репліку про те, що до берега ось-ось при-
стане корабель і тоді всі вони знову будуть разом. Іноді він
плутав корабель і потяг, висловлюючи думку, що, можливо,
його затримують снігові замети.
— Якби я не встиг так добре запізнатися з любим діду-
сем,— зауважив Тенінгтон міс Стронг,— я б подумав, що
він... розумієте... не зовсім в собі.
— Це було б смішно, якби не було так сумно! — вигукну-
ла дівчина.— Я знаю його з дитинства і знаю, що він обож-
нює Джейн. Решта, напевне, вважають, що він ставиться до
її долі цілком байдуже. Але по суті він просто такий далекий
від реального життя і від думки про таке реальне явище, як
смерть, що повірить у смерть доньки лише тоді, коли матиме
беззаперечні докази.
— Вгадайте: що він учора утнув? — правив далі Тенінг-
тон.— Я саме повертався з полювання і зустрів .його. Він
ішов звіриною стежкою, якою я йшов назад у табір. Він за-
клав руки за спину, під поли довгого чорного сурдута, ци-
ліндр низько насаджений на очі, погляд втуплений кудись
униз. Він дуже поспішав... на смерть, якби я його вчасно не
зупинив. «Куди це ви летите, професоре?» — спитав я. «По-
спішаю до міста, лорде Тенінгтоне,— каже він цілком по-
важно.— Хочу поскаржитися начальнику пошти, що листи
приходять сюди дуже невчасно. Уявіть собі, я вже кілька
тижнів не отримую листів. Десь повинен бути лист від
Джейн до мене. Про це треба негайно повідомити у Вашінг-
тон».
І повірте, міс Стронг,— вів далі Тенінгтон,— мені ко-
штувало багатьох зусиль переконати його, що тут немає
не лише пошти, а й міста, і пояснити йому, що ми взагалі на
іншому, ніж Вашінгтон, материку і навіть в іншій півкулі.
Коли він нарешті все це усвідомив і почав непокоїтися про
доньку, то, схоже, вперше зрозумів увесь трагізм нашого
становища. І у нього вперше з'явився сумнів, що Джейн
врятувалася.
— Мені дуже важко про це думати,— сказала дівчина,—
але я ніяк не можу позбутися думки про долю наших товари-
шів.
— Сподіватимемося, що все закінчиться добре,— відпо-
вів Тенінгтон.— Ви перша були взірцем ніжності. Вам важ-
че, ніж решті, бо ви втратили близьку вам людину.
— Так,— відповіла вона,— я любила Джейн, як рідну
сестру.
Тенінгтон приховав своє здивування. Він хотів сказати
зовсім інше. Від часу загибелі «Леді Еліс» він часто спілку-
вався з чарівною мешканкою Меріленду. І останніми днями
почав непокоїтися, що його власне почуття до неї позбавить
його душевного спокою. Адже він не забув таємниці, яку
довірив йому Тюран: міс Стронг—його наречена. Чи не
злукавив Тюран? З боку дівчини він не бачив виявів почуття
сильнішого, ніж звичайна приязнь.
— А якщо вони загинули, то смерть Тюрана мусить бути
для вас великим горем? — ризикнув він запитати.
Гейзел зиркнула на нього.
— Тюран став моїм другом,— сказала вона.— Він мені
дуже подобався, хоча ми познайомилися нещодавно.
- Отже, ви не були його нареченою? — прожогом спитав
він.
— Господи, звісно, що ні! — вигукнула вона.— Він подо-
бався мені зовсім не в цьому розумінні.
Лордові Тенінгтонові захотілося щось сказати Гейзел
Стронг і зробити це негайно. Але слова якось застрягли
у нього в горлі. Він двічі починав речення, прокашлявся,
почервонів... і врешті висловив сподівання, що до початку
дощового сезону будівництво хатин закінчиться.
Втім, він, сам того не підозрюючії, дав дівчині зрозуміти
саме те, що він хотів сказати. Після цієї розмови вона була
щасливіша, ніж будь-коли, доти.
Саме в цю хвилину їхню розмову урвала поява якоїсь див-
ної страшної істоти, що вийшла з лісу на південній околиці
табору. Тенінгтоц і молода дівчина побачили її водночас.
Англієць схопився за револьвер, але, коли півгола бородата
істота вигукнула своє ім'я, він опустив руку і пішов до неї
назустріч.
Ніхто не впізнав би в брудній, схудлій людині, одягненій
лише в безрукавку з маленьких шкурок, того блискучого,
бездоганно вдягненого Тюрана, якого останнього разу всі
бачили на палубі «Леді Еліс».
Перш ніж повідомити про його прибуття своїх товаришів,
Тенінгтон і міс Стронг спитали його про долю решти.
— Всі загинули,— відповів Тюран.— Матроси померли
раніше, ніж ми досягли берега. Міс Портер викрав і забрав
з собою якийсь дикий звір, коли я лежав і марив від пропас-
ниці. Клейтон хворів і помер кілька днів тому. І подумати
лише, що увесь цей час нас розділяло лише кілька кіломет-
рів! Менше дня ходи! Жахливо!
Скільки часу вона пролежала в темному льосі під храмом
міста Опар, Джейн Портер не знала. Спочатку в неї почала-
ся пропасниця і вона довго марила, але потім хвороба мину-
ла — і сили поволі почали повертатися до неї. Жінка, яка
щодень приносила їй їжу, на мигах завжди вмовляла її під-
вестися, але дівчина лише хитала головою, показуючи тим,
що вона ще дуже слабка.
Втім, з часом вона змогла підвестися і, тримаючись за
стіну, зробити кілька непевних кроків. Її викрадачі дивилися
на неї з видимим зацікавленням. Наближався знаменний
день, і жертва виглядала значно краще.
Врешті цей день настав. Разом з іншими в льох до Джейн
зійшла й незнайома їй жінка. Відбувся якийсь обряд. Дівчи-
на була переконана, що релігійний. Вона підбадьорилася
й зраділа, що потрапила до людей, на яких віра зробила шля-
хетний вплив. Тепер вона була цілком переконана, що з нею
поводитимуться людяно.
Тому, коли двері її в'язниці відчинилися і її новели довгим
темним коридором та цементними сходами на яскраво освіт-
лене подвір'я, вона йшла охоче, навіть з радістю. Адже вона
була серед «слуг Божих». Можливо, їхнє уявлення про ви-
щий розум і відрізнялося від її, але самий факт віри був для
неї гарантією їхньої доброти й порядності.
Та коли вона побачила посеред двору кам'яний жертовник
і темно-брунатні плями на ньому й на бетонній підлозі дов-
кола, вона засумнівалася й завагалася. А коли ті, що супро-
воджували її, нахилилися і зв'язали їй ноги, а руки завели за
спину і також зв'язали, то її сумніви змінилися страхом.
а ще через хвилину, коли її підняли й поклали на спину впо-
перек жертовника, надія цілком полишила її і вона затремті-
ла від страху.
Під час подальшого танцю жерців вона лежала, скута жа-
хом. Ще перед тим, як тонке лезо ножа зблиснуло в руках
верховної жриці і вона звела його над полонянкою, та вже
напевне знала, що її чекає.
Коли рука жриці почала повільно опускатися, Джейн
Портер заплющила очі й почала подумки молитися до Твор-
ця, перед яким мала зараз постати. Але ця напруга виявила-
ся надто сильною для її нервів, і вона знепритомніла.
Тарзан мчав день і ніч крізь джунглі. Він поспішав у ста-
родавнє напівзруйноване місто, в якому — він був перекона-
ний — жінка, яку він кохав, була полонена або мертва.
За добу він подолав відстань, яку п'ятдесят дикунів про
йшли ледве не за тиждень, оскільки його шлях лежав по
нижніх гілках дерев, над переплетінням рослинності, яке гак
сповільнювало рух по землі.
Розповідь молодого мавпича цілком переконала його, що
полонянка дикунів — Джейн Портер, а не якась інша жінка.
Бо в усьому лісі не було-іншої маленької білої «самочки».
В «самцях» він упізнав тих чудернацьких людей, які заселяли
руїни Опара. А долю дівчини він міг собі уявити так само
виразно, як би він був її очевидцем. Коли саме її покладуть
на лиховісний вівтар, він, звісно, не міг вгадати, але що вреш-
ті-решт її тендітне тіло опиниться там — у цьому він не сум-
нівався.
Нарешті, після нескінченного, як йому здалося, шляху
Тарзан досяг вершини хребта, який оточував пустельну до-
лину, і побачив під собою похмурі зловісні руїни міста, яке
він тепер ненавидів. Розгонисте він помчав висохлою, кур-
ною, вкритою камінням землею до своєї мети.
Чи встигне він урятувати Джейн? Він усе ще сподівався.
У всякому разі, він зуміє помститися за неї. Він був такий
лютий;тцо відчував у собі силу винищити поспіль мешканців
жахливого міста. Наближався полудень, коли він добіг до
великої скелі, на вершині якої закінчувався підземний хід до
льохів та колодязів, викопаних під містом. Легко, мов кіт, він
видерся грізним гранітним крутосхилом. Через мить він уже
поринув у пітьму і біг довгим прямим коридором до скарбни-
ці. Він пробіг крізь неї далі, аж до колодязя, по інший бік
якого знаходилася комора зі стіною, яку можна було розі-
брати.
На самісінькій цямрині він на мить зупинився і раптом
почув слабкий звук, що долинав з горішнього отвору. Його
тонкий слух сприйняв і впізнав його — це був танок смерті
перед жертвоприношенням і пісні верховної жриці. Він на-
віть розрізняв її голос.
Невже спів означав, що відбувається саме те, чому він хо-
тів запобігти? Страх хвилею накотився на нього. Невже ви-
явиться, що він спізнився на одну хвилину? Мов олень, що
тікає від гонитви, він перестрибнув вузьку колодязну пащу
і пробіг подальшим проходом. Біля стіни зупинився і шалено
став видирати з неї каміння, квапливо прагнучи зруйнувати
цю перепону якнайшвидше. Зробивши невеликий отвір, він
просунув у нього голову й плечі, напружив велетенські м'язи
й усім тілом провалив стіну. Каміння з гуркотом покотилося
мурованою підлогою темниці.
Одним стрибком він опинився в льосі і з розгону кинувся
на старовинні двері. Але тут він змушений був зупинитися.
Міцні засувки на іншому боці були призначені витримувати
і дужчі натиски. Вже через мить він переконався, що всякі
спроби висадити важкезні двері — марні. Йому залишалося
тільки одне: інший шлях. Це означало — повернутись довги-
ми коридорами на скелю і від неї подолати відстань півтора
кілометра від міста рівниною, як і першого разу, коли він
приходив у Опар разом з вазирі.
Тарзан розумів: якщо він повернеться й піде тим шляхом,
то Джейн загине. Але іншого виходу не було, і він швидко
повернувся й подався назад. В колодязі він знову почув мо-
нотонний спів верховної жриці. Він поглянув нагору, і поба-
чив, що до отвору якихось метрів десять. Ця відстань здава-
лася йому такою незначною, що його опанувала спокуса зро-
бити божевільну спробу стрибнути вгору і таким чином
досягнути внутрішнього двору.
Якби вдалося зачепити кінець трав'яного мотузка за
якийсь виступ скраю цього заманливого отвору! Щойно він
подумав про це, як його осяяла інша думка. Так, він зробить
що божевільну спробу! Він повернувся до зруйнованої стіни,
схопив один з широких пласких каменів, прив'язав кінець
мотузка і вернувся до колодязя. Потім склав мотузок кіль-
цями на підлозі поруч із собою, взяв важку плиту обіруч,
розгойдав, визначаючи напрям і відстань, і кинув важкий
граніт під гострим кутом вгору, так, щоб він не впав назад
в колодязь. Дійсно, плита перелетіла через край отвору,
трохи зачепила його і впала назовні.
Тоді Тарзан потягнув за вільний кінець мотузка і переко-
нався, що камінь засів нагорі міцно. Потім цупко вхопився
за мотузок, відштовхнувся і опинився над темною безоднею.
Але щойно він всією вагою завис на трав'яному канаті, як
відчув, що камінь почав повзти назад. З жахом він чекав
наслідків, відчуваючи, що сантиметр за сантиметром спуска-
ється дрібненькими поштовхами. Гранітна плита і далі ков-
зала по скісному даху колодязя, наближаючись до цямрини.
Чи вона зупиниться скраю, чи вага Тарзана переважить і він
порине у безмовну глибінь, а камінь впаде на нього зверху?