Едгар Берроуз. Тарзан
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26

13

«ЛЕДІ ЕЛІС» ЗАЗНАЄ АВАРІЇ

Наступного ранку під час сніданку місце Тарзана вия-
вилось порожнім. Міс Стронг була дещо здивована, бо міс-
тер Колдуел завжди чекав, доки вони з матір'ю прийдуть,
щоб сісти за стіл разом з ними. Пізніше, коли вони сиділи
на палубі, Тюран зупинився, щоб сказати їй кілька комплі-
ментів. Схоже, у нього був чудовий настрій, і він був вишу
кано ввічливий. Коли він пішов, міс Стронг вирішила, що
мосьє Тюран — чудова людина.
День здавався нескінченним. Їй бракувало товариства
Колдуеяа, щось було в ньому таке, що змушувало дівчину
від самого першого дня знайомства поставитися до нього
приязно. Він напрочуд добре вмів змальовувати місця, які
колись бачив, людей та їхні звичаї, дуже дотепно порівню-
вав диких звірів та цивілізованих людей, що свідчило про
його добру обізнаність зі світом перших, і веселий, хоча й
дещо цинічний, погляд на других.
Коли вдень Тюран знову зупинився, щоб побалакати з
нею, вона зраділа, бо це розряджувало денну одноманіт-
ність. Проте тривала відсутність Колдуела почала дуже не-
покоїти її. Якимось чином ця відсутність пов'язувалася в
її думках з неспокоєм, який вона відчула напередодні, коли
повз її ілюмінатор у море впав темний предмет. Вона сказа-
ла про це Тюранові. Чи бачив він сьогодні містера Колдуе-
ла? Ні? А що трапилося?
— Він не з'явився на сніданок, як завжди, і я не бачила
його від учорашнього вечора,- пояснила дівчина.
Тюран поспівчував їй.
— Хоча, на превеликий жаль, я не був близько знайо-
мий з містером Колдуелом,— сказав він,— але він видався
мені цілком пристойною людиною. Може, він залишився у
своїй каюті через недугу? Могло й таке трапитись, цілком.
— Звісно, могло,— відповіла дівчина,— але не можу по-
яснити, чому мені не дає спокою дурне жіноче передчуття,
що з містером Колдуелом щось трапилось. Це якесь дивне
відчуття — я немов би знаю, що па кораблі його нема.
Тюран весело розреготався.
— Воронь Боже, люба міс Стронг,— сказав він.— Куди
він міг би подітись? Ми вже кілька днів не бачили берега.
— Звичайно, це нерозважливо з мого боку. Але я зараз
піду і знайду містера Колдуела і перестану хвилюватися.
Вона підкликала служника, який проходив повз них.
«Це може виявитися дещо складніше, ніж ти собі уявля-
єш, любонько»,—подумав Тюран, але вголос він вимовив
лише:
— Авжеж, авжеж!
— Будь ласка, знайдіть містера Колдуела,— сказала во-
на служникові,— і передайте йому, що друзі хвилюються
через його тривалу відсутність.
— Вам дуже подобається містер Колдуел? — спитав Тю-
ран.
— Він дивовижна людина,—відповіла дівчина.—Мама
від нього просто в захваті. Він з тих людей, з якими почу-
ваєш себе цілком безпечно,— містер Колдуел гідний довіри.
За мить служник повернувся зі звісткою, що містера Кол-
дуела в його каюті немає.
— Я ніде не. міг його знайти, міс Стронг, а до гою ж
він аатнувся, немовби вагаючись, чи казати далі, я дізнав-
ся, що він не ночував у своїй каюті минулої ночі. Я думаю,
що треба доповісти про це капітанові.
— Звичайно! — вигукнула міс Стронг.— Я сама піду з
вами до капітана. Це жах! Я впевнена, що трапилося лихо!
Бачите, передчуття мене не підвело.
Кількома хвилинами пізніше перед капітаном стояли ду-
же стурбована молода жінка та схвильований служник. Ка-
пітан мовчки вислухав їхню розповідь, і його обличчя ста-
ло заклопотаним, коли служник сказав, що він уже обій-
шов усі місця на кораблі, де 6 міг бути пасажир.
— Чи ви, міс Стронг, справді переконані, що вчора ба-
чили, як щось упало в воду?
— Поза всяким сумнівом,— відповіла вона.— Я не пере-
конана, що цс була людина, бо не чула крику. Може, це був
лише лантух зі шматтям, як я тоді подумала. Але якщо міс-
тера Колдуела на кораблі не виявиться, то я буду цілковито
переконана, що була свідком того, що саме він падав у во-
ду.
Капітан наказав ретельно обшукати весь корабель від
корми до носа, не минаючи жодного куточка. Міс Стронг
чекала наслідків пошуків у нього в каюті. Капітан поставив
їй багато запитань, але вона не могла нічого сказати йому
про зниклого пасажира, крім того, що чула від нього само-
го під час їхнього короткого знайомства на кораблі. Тут во-
на вперше усвідомила, що містер Колдуел говорив про себе
і своє минуле дуже мало. Він народився в Африці, а вихову-
вався в Парижі — ось майже все, що було їй відомо про ньо-
го, та й про це він розповів їй у відповідь на здивоване запи-
тання, чому він, англієць, говорить англійською з французь-
ким акцентом.
— Чи не говорив він про те, що у нього є вороги? — спи-
тав капітан.
— Жодного разу.
— Чи знав він ще когось із пасажирів?
— Не краще, аніж мене. Звичайні корабельні знайом-
ства.
— А-а... чи не вживав він часом надміру алкоголю, міс
Стронг?
— Я навіть не знаю, чи він узагалі пив. У всякому разі,
він був цілковито тверезий за півгодини до того, як я помі-
тила, що ця річ впала у воду,—відповіла вона.
— Це дуже дивно,—сказав капітан.—Він не схожий на
людину, що непритомніє. Навіть якщо б з ним і сталося та-
ке, коли він спирався на бортовий поручень, то важко при-
пустити, щоб він упав назовні,— він би впав радше всере-
дину, на палубу. Якщо його на кораблі немає, міс Стронг,
то це означає, що його кинули у воду, а те, що ви не чули
жодного крику, наводить на думку, що тоді він уже був
мертвий — його вбили.
Дівчина здригнулася.
Через годину старший офіцер подав звіт про наслідки по-
шуків.
— Містера Колдуела на кораблі немає,—сказав він.
— Боюся, містере Брентлі, що трапився не просто не-
щасливий випадок, це щось набагато серйозніше,— сказав
капітан.— Прошу вас особисто оглянути речі містера Кол-
дуела, може, ви знайдете щось таке, що б могло вказувати
на привід для самогубства або вбивства. Словом, вивчіть
цю справу ретельно.
— Добре, сер,— відповів Брентлі і пішов провадити слід-
ство.
- Гейзел Стронг цілковито занепала духом. Два дні вона не
виходила зі своєї каюти, а коли врешті з'явилася на палу-
бі, то була бліда і мала під очима синці. Уві сні й увіч їй по-
стійно здавалося, що вона знову бачить стрімке і мовчазне
падіння темного предмета в море.
Невдовзі після її першої появи на палубі, відколи трапи-
лося нещастя, до неї підійшов їюран, щоб поспівчувати їй.
— Це жахливо, міс Стронг,— сказав він.— Я весь час
про це думаю.
— Я також,— відповіла дівчина.— Мені здається, що йо-
го можна було б урятувати, якби я здійняла тривогу.
— Вам нема за що собі дорікати, люба міс Стронг,— по-
чав переконувати її Тюран.— Ви анітрохи не винні. Кожен
на вашому місці вчинив би так само. Хіба коли щось падає
за борт корабля, то це неодмінно повинна бути людина?
А якби ви навіть і здійняли тривогу, то наслідки були б такі
самі. Вашій розповіді спершу б не повірили, подумали б,
що це привиділося нервовій жінці. А якби ви стали наполя-
гати, то доки корабель зупинився б, доки опустили б шлюп-
ки і вирушили по нього назад за кілька миль, туди, де трапи-
лося лихо, збігло б надто багато часу і допомога запізнила-
ся б. Ні, ви не повинні собі дорікати. Ви зробили для бідного
містера Колдуела більше, ніж будь-хто, адже лише ви помі-
тили його відсутність і перша почали розшуки.
Дівчина не могла не відчути вдячності за ці співчутливі
й підбадьорливі слова. До самого кінця подорожі Тюран час-
то бував з нею, і вона почала звикати до нього. Тюран дові-
дався, що чарівна міс Стронг з Балтімора була багата, що
вона мала чималий капітал та плани на майбутнє, від яких
у нього перехоплювало подих, а оскільки він думав про це
повсякчас, то просто дивно було, як йому взагалі вдається
дихати.
Спочатку Тюран збирався залишити корабель на першій
зупинці після зникнення Тарзана. Адже в кишені у нього
був нарешті той документ, заради якого він сів на цей кора-
бель. Ніщо його більше не затримувало. Йому дуже корті
ло повернутися в Європу і сісти на перший-ліпший швидкий
потяг до Петербурга.
Але потім у нього з'явилася інша ідея, яка швидко витіс-
нила попередні плани. Не варто було нехтувати американ-
ським золотом, Та й його володарка була вельми привабли-
ва.
«На Бога! Яке враження вона справила б на всіх у Петер-
бурзі! Та й я теж, завдяки її грошам».
Коли Тюран подумки витратив кілька мільйонів доларів
і зрозумів, що це заняття йому пасує, він вирішив плисти
далі до Кейптауна, де в нього рантом виявилися пильні
справи і йому стало необхідно побувати в цьому місті.
Міс Стронг сказала йому, що вони з матір'ю збиралися
погостювати в її брата; як довго—вони ще не вірішили
але, напевне, кілька місяців.
Вона дуже зраділа, коли дізналася, що Тюран також їде
в Кейптаун.
— Маю надію, що наше знайомство триватиме і далі.--
сказала вона.— Заходьте до вас, коли ми влаштуємося.
Тюран був у захваті від запрошення і дуже дякував. Але
на місіс Стронг він справив зовсім не таке добре враження,
як на її доньку.
— Не знаю чому, але я йому щось не довіряю.-- мовила
вона одного разу до Гейзел, коли про нього зайшла мова.—
Він ніби загалом порядна людина, але часом у його очах
з'являється такий дикий вираз, що аж моторошно стає.
Дівчина засміялася.
— Матусю, та це ж нерозумно! — сказала вона.
— Напевне, ти маєш рацію, але я все-таки шкодую, що з
нами Тюран, а не бідолашний Колдуел.
— Мені також шкода,—відповіла донька.
Тюран став частим відвідувачем у домі дядька Гейзел
Стронг у Кейптауні. Він відверто залицявся до неї і робив це
дуже спритно, випереджаючи найменше бажання молодої
дівчини. Якщо треба було кудись супроводжувати її або її
матір чи зробити якусь незначну товариську послугу — за-
попадливий Тюран наче виростав з-під землі. Дядько Гей-
зел та його родина дуже добре ставилися до нього завдяки
його чемності та готовності зробити послугу. Мосьє Тюран
ставав незамінною людиною. Нарешті він відчув, що наста-
ла зручна хвилина, і запропонував їй руку й серце. Міс
Стронг була така вражена, що спершу не знайшлася, що
відповісти.
— Мені й на думку не спадало, що ви мене кохаєте,—
сказала вона йому.— Я завжди ставилася до вас, як до ду-
же доброго товариша. Я не можу вам відповісти чогось пев-
ного. Забудьте, що ви пропонували мені стати вашою дру-
жиною. Давайте збережемо наші попередні стосунки, а я
тим часом спробую поставитися до вас інакше. Можливо,
мої почуття стануть чимось більшим, аніж звичайною
приязню. Досі я й гадки не мала, що зможу вас полюбити.
Тюран залишився дуже задоволений цією відповіддю. Він
перепросив за те, що поквапився, сказав, що так давно в неї
закохався і так міцно, що всі, на його думку, вже знали
про це.
— Я вас покохав відтоді, як уперше побачив, Гейзел,—
сказав він.— Я згідний почекати, тому що переконаний, що
сильна і щира любов, така, як моя, не може залишитися
без відповіді. Мені лише потрібно знати, що ви не любите ко-
гось іншого. Ви можете мені на це щось відповісти?
— Ні, я ніколи нікого не любила,— відповіла вона, і Тю-
ран заспокоївся. Того вечора він, ідучи додому, подумки ку-
пив моторну яхту і вибудував за п'ятдесят тисяч вілу на
Чорному морі.
Наступного дня Гейзел Стронг спіткала одна із найпри-
ємніших несподіванок у житті: коли вона виходила від юве-
ліра, то буквально стикнулася з Джейн Портер.
— Джейн Портер! — вигукнула вона.— Ти звідки?
Очам своїм не вірю!
— Ось тобі, маєш! — вигукнула не менш здивована
Джейн.— А я сиділа тут і подумки малювала собі, як ти жи-
веш у Балтіморі! Отже, я даремно напружувала свою уя-
ву! — 3 цими словами вона обняла подругу і міцно поцілу-
вала.
Гейзел довідалася від Джейн, що яхта лорда Тенінгтона
кинула якір в Кейптауні принаймні на тиждень, після чого
вони мали плисти до Англії, цього разу вздовж західного
узбережжя.
— А потім,—закінчила Джейн,—буде моє весілля.
—- Отже ти ще не вийшла заміж? — спитала Гейзел.
— Ще ні,— відповіла Джейн і потім додала, наче її не в
лад до попередньої розмови: — Я б хотіла, щоб Англія була
за мільйони кілометрів звідси.
Родичі Гейзел та пасажири яхти відвідали одні одних. На
честь гостей влаштовувались обіди та прогулянки па при-
роду. Мосьє Тюран скрізь був жаданим гостем. Він запро-
сив чоловіків на обід, і його гостинність сподобалася лор-
дові Тенінгтонові.
Мосьє Тюран зрозумів з натяків, що прибуття яхти лорда
Тенінгтона змінило плани пасажирів, і він не хотів лишати-
ся від них осторонь. Тому, залишившись якось з англійцем
наодинці, він скористався з нагоди і повідомив його, що коли
вони повернуться до Америки, то він і міс Стронг офіцій-
но оголосять, що вони наречений і наречена.
— Але, любий Тенінгтоне, нікому ані слова! Жодного!
— Звичайно, друже, я все розумію. Вітаю вас від усього
серця. Дівчина просто диво, скажу я вам!
А наступного дня сталося те, на що він сподівався. Місіс
Стронг, Гейзел та мосьє Тюран гостювали у лорда Тенінг-
тона на його яхті. Міс Стронг сказала, що була дуже задо-
волена зі своїх відвідин Кейптауна, і дуже шкодувала, що
лист від її адвоката в Балтіморі відкликав її додому раніше,
ніж вона сподівалася.
— Коли ви думаєте виїхати? — спитав Тенінгтон.
— Ймовірно, на початку наступного тижня,— відповіла
вона.
— Невже? — вигукнув Тюран.— Яке щастя! Мені та-
кож треба буде негайно виїхати, і тому я сподіваюся супро-
воджувати вас і бути в потребі.
— Ви дуже люб'язні, мосьє Тюране, — відповіла місіс
Стронг.— Ми з радістю звіримося вашій опіці.— Але вона
воліла б спекатися його, а чому, й сама не знала.
— Чорт забирай! — вигукнув через хвилину лорд Те-
нінгтон.— Геніальна думка!
— Звісно, Тенінгтоне, звісно,— сказав Клейтон.— На-
певне, геніальна, раз вона прийшла вам у голову, але в чому
справа? Їхати до Китаю через Південний полюс?
— Гей, Клейтоне,— заперечив Тенінгтон,— ви просто
прискіпуєтесь до мене, бо не ви придумали плавання довко-
ла Африки, а я, і тому нестерпно поводите себе від самої
хвилини відплиття.
— Ні,— вів він далі.— Думка геніальна, і ви всі зараз з
цим погодитеся. Справа в тому, що нам треба взяти з собою
міс Стронг, місіс Стронг та Тюрана, якщо він забажає, на
нашу яхту до Англії. Ото буде добре, га?
— Тенні, друже, я перепрошую! — вигукнув Клейтон. -
Думка справді чудова — я ніколи не повірив би, що вона ва-
ша. Чи ви твердо переконані, що вона лише ваша?
— Ми призначимо відплиття на початок наступного тиж-
ня або на той день, у який вам буде зручно, місіс Стронг, -
добросердий англієць закінчив свою тираду таким тоном,
наче всі вже зі всім погодилися і лишилося тільки призначи-
ти день відплиття.
— О Боже! Лорде Тенінгтоне, ви навіть не дали часу по-
дякувати вам, а не те що вирішити, чи зможемо ми скори-
статися з вашого люб'язного запрошення,— сказала місіс
Стронг.
— Я переконаний, що ви погодитеся,— відповів Тенінг-
тон.
— Швидкість яхти буде не менша, ніж пасажир-
ськог орабля, а зручності ті самі. В усякому разі ми всі
розраховуємо на ваше товариство і відмови не приймаю-
ться.
Отож було вирішено, що яхта відпливе наступною по-
неділка.
Двома днями пізніше дівчата сиділи в каюті у Гейзел і
розглядали фотографії, зняті на честь від'їзду з Америки,
і приятельки були поглинуті цим розглядом. Джейн ставила
безліч запитань, а Гейзел на всі давала детальні відповіді
і коментувала зображених осіб та краєвиди.
— А оце,— сказала вона раптом,— це той, про якого ти
знаєш. Бідолаха! Я давно хотіла розпитати тебе про нього,
але все було ніяк.
Вона тримала фотографію так, що Джейн не бачила об-
личчя людини на ній.
— Його звали Джон Колдуел,-— вела далі Гейзел. При-
гадуєш його? Він розповідав, що познайомився я тобою в
Америці. Сам англієць.
— Ім'я незнайоме,— сказала Джейн.— Покажи по фо-
тографію.
— Бідолаха впав у море, коли ми пливли сюди,— сказала
Гейзел і віддала фотографію.
— Впав у море!.. Втопився!.. Гейзел, Гейзел, скажи, що
це неправда!.. Гейзел! Скажи, що ти пожартувала!
І Джейн Портер упала непритомна раніше, ніж міс
Стронг встигла підтримати її.
Гейзел привела подругу до тями і довго дивилася мовчки
на неї.
— Я не знала, Джейн,— сказала Гейзел з удаваним спо-
коєм,-— що ти знала містера Колдуела так близько і що його
смерть справить на тебе таке сильне враження.
— Джон Колдуел?—спитала міс Портер.—Ти хочеш
сказати, що не знаєш, як цю людину звати, Гейзел ?
— Та ні, Джейн, я чудово знаю, хто він,— Джон Колдуел
з Лондона.
— О Гейзел! Як би я хотіла в це повірити! — простогна-
ла молода дівчина.-— Я хотіла б у це повірити, але його ри-
си так глибоко запали мені в душу, що я впізнала б його
з-поміж тисяч. Будь-хто міг би помилитися, але не я.
— Що ти кажеш, Джейн? — вигукнула не на жарт стри-
вожена Гейзел.—За кого ти його маєш?
— Ні за кого, Гейзел. Я знаю. це фотографія Тарзана
з племені Великих мавп.
— Джейн!
— Сумнівів не може бути. Гейзел, ти переконана, що він
загинув? Ти не помилилася?
— Боюся, що ні, люба моя,— відповіла сумно Гейзел.—
Я була б рада помилитися, але тепер я починаю пригадува-
ти силу дрібних обставин, яким не надавала значення,
доки мала його за Джона Колдуела з Лондона. Наприклад,
він розповідав,що народився в Африці, а виховувався в Па-
рижі.
— Саме так,— тихо мовила Джейн Портер.
— Старший офіцер, який оглядав його речі, не знайшов
нічого, що підтверджувало б, що він саме Джон Колдуел з
Лондона. Майже всі його речі було зроблено або куплено
в Парижі. Всі помітки були з одної літери «Т» або трьох
«Дж. К. Т.». Ми вирішили, що він подорожував інкогніто
під двома своїми першими іменами і що Дж. К. означало
«Дж. Колдуел».
— Тарзан із племені Великих мавп узяв собі ім'я Джон
К. Тарзан,— вела далі Джейн тим самим тихим згаслим
голосом.— І він загинув. Гейзел, це жахливо! Загину» са-
мотній) у цьому страшному океані! Я не мо»у повірити, що
його хоробре серце перестало битися, що навік знерухомі-
ли його могутні м'язі. Що він, утілення мужності, здоров'я,
життя, став здобиччю, пішов на поживу рибам, що...
Далі вона вже не могла говорити, тяжко заридала і впала
на підлогу, ховаючи обличчя в долоні.
Упродовж кількох днів міс Портер була хвора і не хоті-
ла бачити нікого, крім Гейзел та ще вірної Есмеральди.
Коли вона врешті з'явилася на палубі, всі були вражені, як
вона змінилася, змарніла. Вона вже не була життєрадісною
американською красунею, яка захоплювала і чарувала всіх
довкола. Натомість — тиха, смутна дівчина з виразом гли-
бокої журби на обличчі, причину якої розуміла лише Гей-
зел Стронг.
Усі, хто як умів, намагалися підбадьорити й розважити
її, але марно. Іноді жартівникові й веселуну лордові Тенінг-
тонові вдавалося викликати у неї сумну усмішку, але це
траплялося рідко; здебільшого вона сиділа і дивилася ши-
роко розплющеними очима на море.
Відколи Джейн Портер захворіла, з яхтою почали дедалі
частіше траплятися різні прикрощі. Спершу зіпсувався
двигун, і вони два дні дрейфували, аж доки сяк-так полаго-
дили його. Потім несподіваний шквал змів усі легкі речі з
горішньої палуби. Двоє матросів завели бійку на баці, на-
слідком якої один виявився поранений ножем, а на другого
довелося вдягнути кайдани. Нарешті вночі у море впав
штурман і одразу ж втопився, його не вдалося врятувати.
Яхта пробула в районі цієї події близько десяти годен, але
бідолаху так і не знайшли.
Після усіх цих лих команду і гостей охопив смуток. Усі
почували себе доволі пригнічено—чекали подальших лих,
ще гірших, особливо матроси, що почали згадувати всілякі
віщування та знамення, які вони мали на початку подоро-
жі і які тепер їм здавалися провісниками великої біди. І во-
на не забарилася. Наступної ночі після загибелі штурмана
маленька яхта зазнала поважної аварії. Приблизно о пер-
шій годині ночі всі відчули страшний удар, який викинув
з постелей сонних гостей і команду. Маленький корабель
здригнувся і завалився на правий борт; мотори зупинились,
палуба лягла до моря під кутом сорок п'ять градусів. На
мить яхта зависла, а відтак почала випростуватись і вирів-
нялася, пролунав глухий тріск.
Чоловіки вмить кинулися на палубу; за ними вибігли жін-
ки. Хоч небо було захмарене, не було ані вітру, ані хвиль, і
ліхтар висвітлював біля правого борту виразні обриси
якоїсь чорної маси, що ледь виступала з води.
— Уламки затонулого корабля,— коротко пояснив вах-
товий офіцер.
Невдовзі на палубу вибіг механік: він шукав капітана.
— Латку, яку ми наклали, зірвано,—доповів він.— Ях-
та швидко набирає воду через пролом з лівого боку носової
частини.
Майже зразу за ним прибіг матрос.
— Боже! — вигукнув він.— Весь кіль відірвало. Яхта не
протримається на воді і двадцяти хвилин.
— Замовкни! — рикнув Тенінгтон.— Прошу жінок зійти
вниз і зібрати легкі речі. Може, справа не така кепська, але.
може, доведеться сісти в шлюпки. Краще бути готовими до
всього. Будь ласка, спустіться негайно. Капітане Джерал-
де, пошліть униз когось, хто зможе точно з'ясувати розміри
пошкодження. Тим часом треба підготувати шлюпки.
Спокійний тихий голос господаря вгамував всіх, і через
мить кожен був зайнятий своєю справою. На той час, коли
жінки повернулися на палубу, шлюпки було споряджено,
а через хвилину знизу повернувся зі звітом офіцер. Але те-
пер і без звіту було зрозуміло, що «Леді Еліс» невдовзі за-
тоне, і чоловіки й жінки, що юрмилися на палубі, це чудово
усвідомлювали.
— Ну, що там? — спитав капітан, коли зауважив, що
офіцер вагається.
— Я не хочу лякати жінок,— сказав він,— але мені зда-
ється, що яхта не протримається на воді і двадцяти хвилин.
Там така діра, що в неї навіть корова пройде.
Протягом останніх п'яти хвилин ніс яхти «Леді Еліс»
швидко занурювався. Корма зависла високо над водою, і на
Палубі було важко стояти. Люди квапливо сіли в чотири ях-
тові шлюпки, які було спущено на воду. Коли вони швидко
відпливали від маленького судна, Джейн Портер озирнула-
ся і востаннє подивилася на нього. Саме в цю мить щось
оглушливо тріснуло, почувся гуркіт і вибухи зсередини ко-
рабля — двигун зірвався з місця і покотився до носа, троща-
чи на своєму шляху всі перепони. Корма здійнялася сторч,
на секунду завмерла стовпом, що стирчав з надр океану,
і яхта носом швидко поринула у воду.
Відважний лорд Тенінгтон в одній із шлюпок крадькома
втер сльозу — не вартість яхти засмучувала його, а втрата
надійного, прекрасного товариша, якого він дуже любив.
Довга ніч нарешті збігла, і тропічне сонце осяяло хвилі.
Його яскраве проміння торкнулося обличчя Джейн Портер
і збудило її від тривожного сну. Вона озирнулася. З нею в
шлюпці було троє матросів, Клейтон і Тюран. Вона стала
роздивлятися за іншими шлюпками, але, доки сягав н пог-
ляд, ніщо не порушувало страшної одноманітності пустелі.
Вони були самі в маленькому човнику серед неозорого без-
межного океану.