Едгар Берроуз. Тарзан
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26
18
ЛОТЕРЕЯ СМЕРТІ
Уранці після того, як «Леді Еліс» зазнала аварії, зі всіх,
хто був у рятувальній шлюпці, першою прокинулася Джейн
Портер. Решта спали: хто лежачи на спині, хто просто на
дні човна.
Коли дівчина з'ясувала, що вони відбилися від решти чов-
нів, її огорнула тривога. Вона відчула себе самотньою й без-
помічною. Перед її очима був лише безмежний океан, і це
так пригнічувало, що майбутнє здавалося цілком безпро-
світним. Джейн була переконана, що вони гинуть—і ги-
нуть без жодної надії на порятунок.
Прокинувся Клейтон. Кілька хвилин приходив до тями, бо
не міг збагнути, де він. Врешті його розгублений погляд на-
трапив на дівчину.
— Джейн! — вигукнув він.— Слава Богу, ми разом...
— Погляньте,— тихо сказала дівчина і мляво показала
на обрій.— Ми зовсім самі.
Клейтон роззирнувся довкола.
— Куди вони могли подітися? — вигукнув він.— Втону-
ти не могли, бо шторму не було. І всі були в човнах, коли
яхта затонула — я це бачив.
Він розбудив решту людей, які були з ними у човні, і по-
яснив їм, що сталося.
— Це навіть на краще, сер, що човни розкидало в різні
боки,— мовив один з матросів.— На кожному з човнів є
харчі, тож усі дадуть собі раду самі, а в разі шторму одна-
ково не могли б допомогти одні одним, навіть якби й були
разом. Тепер у нас є більше шансів, що нас знайдуть, бо
якщо натраплять на один човен, то негайно шукатимуть і
решту. Якби ми були всі разом, то мали б один шанс на по-
рятунок, а так маємо чотири.
Усі погодилися з розважністю його міркувань і дещо за-
спокоїлися, але їхня радість тривала недовго. Вони виріши-
ли плисти на схід, до материка, і вже зібралися були руша-
ти, коли з'ясувалося, що матроси, які гребли двома єдиними
на човні веслами, заснули під час веслування й випустили
весла з рук. Весла зникли без сліду. Ніде на поверхні води
їх не було видно.
Почалася сварка, і ледь не дійшло до бійки, але Клейтон
зумів заспокоїти матросів. Та за хвилину Тюран ледь не
викликав нової сварки своїм недоречним зауваженням про
недорікуватість усіх англійців, а англійських моряків зок-
рема.
— Облиште, друзі,— сказав Томкінс, один з матросів,
які не брали участі в сварці.— Бійка ні до чого доброго не
доведе. Снайдер щойно вам сказав, що нас підберуть. Чого
ж тоді лаятись? Давайте краще щось пожуємо.
— Слушна думка,— сказав Тюран і звернувся до третьо-
го матроса, Вільсона.— Друже, дайте-но сюди одну бляша-
ночку.
— Самі діставайте,— буркнув Вільсон.— Я накази від
сторонніх не приймаю. Ви тут поки що не капітан.
Клейтон змушений був сам дістати бляшанку. Але тут
трапився новий конфлікт, бо один з матросів звинуватив
Клейтона і Тюрана, що вони змовилися ділити харчі так,
щоб взяти собі найбільшу частину.
— Треба, щоб хтось узяв на себе командування чов-
ном,— мовила Джейн Портер, якій ця ганебна сварка була
осоружна й бридка.— Досить з нас того, що ми цілком самі
в човні посеред Атлантичного океану, і нема чого множи-
ти наші біди взаємними образами. Ви, чоловіки, повинні
обрати командира і коритися його наказам. Тут потрібна
дисципліна суворіша, ніж на справжньому великому
судні.
Джейн не думала, що ій доведеться встрявати в розмову,
тому що була переконана, що Клейтон зуміє подолати всі
труднощі. Але вона змушена була визнати, що він виявив
не більше кмітливості, ніж усі решта. Єдиною його перева-
гою було те, що він намагався не загострювати тему і на-
віть віддав бляшанку матросам, коли ті почали кричати,
щоб він її не відкривав.
Слова дівчини дещо заспокоїли чоловіків, і врешті було
вирішено, що два барильця з водою і чотири бляшанки з
їжею вони поділять навпіл,-— між матросами і трьома па-
сажирами.
Таким чином маленьке товариство поділилося на два ста-
ни, і кожна група заходилася ділити між собою їжу та во-
ду. Матроси перші розкрили одну з бляшанок, і Клейтон
почув вигуки подиву, люті й розчарування.
— В чому справа? — запитав він.
— Біда!—пронизливо скрикнув Снайдер.—Біда! Гір-
ше, ніж біда, це—смерть! У цій бляшанці—мазут.
Клейтон і Тюран похапливо відкрили ще одну зі своїх бля-
шанок, але тільки для того, щоб пересвідчитись — в ній та-
кож не їжа, а мазут. Вони відкрили одну за одною всі чотири
бляшанки. У міру того, як вони відкривали бляшанки, вигу-
ки люті дужчали, сповіщаючи жорстоку істину — у всьо-
му човні ані грама їжі.
— Слава Богові, що в нас є все-таки вода,— сказав Томп-
кінс.—Легше обійтися без їжі, ніж без води. В найгіршому
випадку ми гризтимемо своє взуття, а от пити його вже ніяк
не зможемо.
У цей час Вільсон дірявив одне з барилець, і коли Снай-
дер подав бляшану кружку, він нахилив барильце, щоб
хлюпнути в неї трохи рідини. Тонкий струмінь темної сухої
речовини став повільно точитися крізь маленький отвір на
дно кружки. Вільсон скрикнув, випустив з рук барильце;
завмер і втупився у чорний горбочок на денці кружки. Він
неначе занімів із жаху.
— У барильцях порох,— тихо мовив Снайдер і повернув-
ся до решти. Те саме виявилося і в другому барильці.
— Мазут і порох!—закричав Тюран. Чорт забирай!
Непогане меню для моряків, що зазнали аварії!
Щойно до людей дійшло, що на човні не було ані крапли-
ни води й анітрохи їжі, муки голоду і спрага зразу посили-
лися. І у перший день після їхньої трагічної пригоди почали-
ся справжні муки. Всі нещастя, які випадають па долю тих,
що зазнали корабельної аварії, довелося пережити й паса-
жирам рятувального човна.
Минали дні, і становище дедалі гіршало. День і ніч запа-
лені очі людей вдивлялися в обрій, доки ослаблі спостеріга-
чі падали цілковито змучені на дно човна і там у неспокій-
ному, кошмарному напівзабутті знаходили короткий пере-
починок від жахливої дійсності.
Спонукані муками голоду, матроси поїли свої шкіряні
паски, черевики, ремінці з картузів, не зважаючи на вмов-
ляння Клейтона й Тюрана, які всіляко намагалися переко-
нати їх, що в такій спосіб вони лише посилять свої страж-
дання.
Люди лежали цілковито знесилені й зневірені під промін-
ням безжального тропічного сонця, з потрісканими губами
й розпухлими язиками, очікуючи смерті, яка стала для них
вже жаданою. Страждання трьох пасажирів, які взагалі
нічого не їли, з часом дещо пригасли, а от муки матросів
були нестерпні, бо їхні слабкі знесилені шлунки намагали-
ся справитися зі шматками шкіри, якими їх було наповне-
но. Першим не витримав Томпкінс. Рівно через тиждень,
відколи затонула «Леді Еліс», матрос помер у страшних му-
ках.
Кілька годин його спотворене обличчя з моторошною гри-
масою дивилося на людей, що скупчилися на кормі малень-
кого човна. Нарешті Джейн Портер не витримала.
— Чи не могли б ви скинути його за борт, Вільяме? —
спитала вона.
Клейтон підвівся і, хитаючись, рушив до покійника. Двоє
матросів стежили за його рухами з дивними похмурими ви-
разами запалих очей. Англієць марно намагався підняти ті-
ло і скинути його за борт. Це завдання виявилося для нього
не під силу.
— Будь ласка, допоможи мені,— звернувся він до Віль-
сона, який лежав поруч.
— Чому ви хочете його викинути? — прохрипів матрос.
— Ми повинні зробити це, доки ще є сила. На завтра він
буде страшний. Адже йому цілий день доведеться лежати
під цим жахливим сонцем.
— Краще облиште його,— пробурмотів Вільсон.— До
завтрашнього дня він нам ще придасться.
Сенс цих слів не зразу дійшов до свідомості Клейтона.
Нарешті він зрозумів, чому матрос був проти його плану.
— Господи,—прошепотів Клейтон.—Ви що, думаєте...
— А чому б і ні? — рикнув Вільсон.— Ми ще живі, а він
мертвий. Йому вже однаково.
— Ходіть-но сюди, Тюране,— покликав Клейтон.— Нас
чекає щось страшніше, ніж смерть, якщо ми до того, як
стемніє, не позбудемося цього трупа.
Вільсон загрозливо рушив на них, щоб перешкодити
Клейтонові здійснити задумане, але коли його товариш
Снайдер перейшов на бік Кдейтона й Тюрана, він здався,
стих і невідривне дивився на мерця жадібним, голодним по-
глядом. Тоді як троє чоловіків спільними зусиллями намага-
лися і врешті перекинули тіло за борт.
Всю решту дня Вільсон просидів нерухомо, втупившись
у Клейтона поглядом, в якому зблискував вогонь божевілля.
Надвечір, коли сонце стало сідати в океан, він почав хихоті-
ти й бурчати щось собі під ніс, але його очі ані на мить не
відривалися від Клейтона.
Коли стемніло, Клейтон і далі відчував на собі цей страш-
ний погляд. Він боявся заснути, але був такий знесилений,
що йому доводилося безупинно боротися з самим собою, щоб
не знепритомніти. Він так страждав, що хвилини ставали
для нього вічністю. Нарешті його голова схилилася на си-
діння човна і він заснув. Він не знав, скільки часу проспав.
Його розбудив якийсь шурхіт неподалік. Зійшов місяць.
Злякано розплющивши очі, Клейтон побачив Вільсона, який
тихо підповз до нього, вишкірившись і висолопивши язика.
Легкий шум збудив і Джейн Портер. Вона побачила
страшну картину й пронизливо зойкнула. В цю мить матрос
кинувся на Клейтона, мов дикий звір: його зуби шукали гор-
ло жертви. Не зважаючи на свою слабкість, Клейтон зна-
йшов у собі достатньо сили, щоб не дозволити шаленцеві
вкусити його.
Крик Джейн Портер розбудив Тюрана й Снайдера. По-
бачивши, в чому справа, вони кинулися на допомогу Клей -
тонові, утрьох подужали Вільсона й кинули його на дно чов-
на. Кілька хвилин той лежав, щось лепечучи й сміючись.
потім пронизливо й страшно закричав, скочив на ноги і
кинувся в море.
Реакція після великого напруження була такою сильною,
що четверо людей, які лишилися в човні, відчули себе геть
знесиленими. Снайдер опустився на дно човна і гірко за-
плакав. Джейн Портер молилася, Клейтон тихо лаявся. Тю-
ран глибоко замислився, обнявши голову руками. Наслід-
ком його задуми була пропозиція, яку він зробив наступ-
ного ранку Снайдерові та Клейтонові.
— Панове,— сказав він,— ви бачите, що нас чекає, як-
що ближчим часом нас не підберуть. Надії на це дуже мало.
Адже впродовж усіх цих днів ми не бачили на обрії ані віт-
рила, ані диму з корабельного димаря. Ми, звичайно, мали б
якісь шанси на порятунок, якби в нас була їжа. але без
їжі — надії ніякої. Отже нам треба вибрати одне з двох: або
ми всі помремо впродовж кількох найближчих днів, або
один з нас повинен принести себе в жертву, щоб продовжити
життя іншим. Сподіваюсь, вам зрозуміло, про що йдеться?
Джейн Портер огорнула лихоманка страху. Якби така
пропозиція виходила від бідолашного матроса-невігласа, то
вона була б не так вражена, але те, що це запропонував
джентльмен, людина, представник витонченої культури —
цього вона ніяк не могла усвідомити.
— Тоді краще нам всім померти разом. - сказав Клей-
тон.
— Вирішуватиме більшість,— заперечив Тюран,— ос-
кільки жертва буде лише одна. Вирішувати повинні всі.
А панна Портер виключається, їй не загрожує небезпека.
— Як ми довідаємося, хто буде перший? спитав Снай-
дер.
— Ми визначимо це за допомогою жеребка,— відповів
Тюран.— У моїй кишені кілька монет. З них ми виберемо
монету з певною датою. Той, хто витягне монету з обраною
датою, буде перший.
— Я не можу брати участь в такому пекельному пла-
ні,— пробурмотів Клейтон.— Зараз може з'явитися земля
або ми побачимо якийсь корабель.
— Ви робитимете те, чого захоче більшість, або станете
першим без усяких зайвих формальностей жеребкування.
загрозливо сказав Тюран.
— Давайте голосувати. Я за цей план. А ви. Снай-
пере?
— Я теж,— відповів матрос.
— Це воля більшості,-—сповістив Тюран,-— а зараз по-
чнемо жеребкування. В ньому всі однаково зацікавлені.
Для того, щоб троє лишилися живими, один з нас умре, мож-
ливо, кількома годинами раніше своєї природної смерті.
Після цих слів він заходився готувати смертельну лоте-
рею.
Джейн Портер дивилася на нього широко розплющеними
очима. Все її єство охопив крижаний страх на саму лише
думку про те, свідком чого вона повинна стати. Тюран роз-
стелив свою куртку на дні човна, а потім вибрав зі жмені
шість монет вартістю в один франк. Двоє інших учасників
лотереї схилилися над ним, коли він роздивлявся монети.
Врешті він подав їх Клейтонові.
— Добре роздивіться їх,— сказав він.— Найдавніша да-
та — тисяча вісімсот сімдесят п'ятий рік, і з цим роком вона
лише одна.
Клейтон і матрос оглянули кожну монету. Ці металеві
кружальця різнилися лише своїми датами. Вони оглянули
їх і лишилися задоволені. Звісно, якби вони знали, що досвід
Тюрана як професійного картяра й шулера дозволяє йому
розрізняти навпомацки навіть карти, то навряд чи схвали-
ли б його пропозицію. Монета, датована 1875 роком, була на
волосинку тонша за інші, але ані Клейтон. ані Спайдер не
могли б цього встановити без мікрометра.
— В якій послідовності будемо тягнути жереб? — спи-
тав Тюран, який знав, що більшість людей воліє тягнути
жеребок під кінець у тих випадках, коли виграш може при-
нести прикрість: є надія, що прикрість дістанеться тому,
хто тягне жеребок раніше. Тюран з відомих лише йому мір-
кувань зголосився бути першим.
Отже, коли Снайдер сказав, що хоче тягнути останнім,
Тюран великодушно запропонував бути першим. Лише
секунду його рука була під курткою, але впродовж цієї
коротенької секунди його швидкі спритні пальці встиг-
ли обмацати кожну монету й розрізнити фатальну. Коли
він витяг руку, в ній було затиснуто монету з датою
1888 року.
Тепер була черга Клейтона. Джейн Портер нахилилася
вперед усім тілом і з напруженим і тривожним виразом об-
личчя стежила за тим, як рука її майбутнього чоловіка ковз-
нула під темне сукно. Ось він витяг її, з монетою на долоні.
Цілу хвилину він не зважувався подивитись. Тюран нахи-
лився над його рукою й оголосив Клейтонові, що його врято-
вано.
Тремтяча, ослабла Джейн Портер впала на корму човна.
У неї наморочилась голова. Вона почувала себе зовсім хво-
рою. Якщо і Снайдерові не дістанеться монета з датою 1875,
то їй доведеться пережити все це страхіття знову, від почат-
ку до кінця.
Рука матроса уже була під курткою. На його лобі висту-
пили великі краплини холодного поту. Його лихоманило.
Він уголос кляв себе за те, що згодився тягнути останнім.
Він полічив, що його шанси на порятунок були три до одно-
го. Тоді як Тюран мав п'ять проти одного, а Клейтон чо-
тири.
Росіянин терпляче ждав і не підганяв матроса. Про себе
він абсолютно не турбувався. Йому було байдуже, чи витяг-
нуть зараз монету з датою 1875 чи ні. Коли матрос витяг ру-
ку і поглянув на монету, то знепритомнів і впав. Клейтон
і Тюран поспішили роздивитися монету, яка випала з руки
Снайдера і лежала поруч. На ній була дата 1889. Але страх
так вплинув на Снайдера, наче він витяг фатальну монету.
Таким чином смертельна монета залишилася нерозігра-
ною, і тепер все треба було повторити. Росіянин знову ви-
тяг безпечну монету. Джейн Портер заплющила очі. коли
рука Клейтона сховалась під курткою. А широко розплю-
щеними очима Снайдер нахилився над рукою, яка повинна
була вирішити його долю.
Вільям Сесіль Клейтон, лорд Грейсток вийняв руку з-під
куртки, затиснув у долоні монету, так що ніхто не міг роз-
дивитися її, і глянув на Джейн Портер. Він не наважувався
розтулити кулак.
—Швидше!—просичав Снайдер.—Боже! Дайте нам
подивитися!
Клейтон розтиснув пальці. Снайдер перший побачив да-
ту і, перш ніж хтось збагнув його наміри, скочив на ноги,
перевісився через борт і назавжди зник у зеленій безодні
океану. Монета, яку витягнув Клейтон, була з іншою, аніж
1875 рік, датою.
Напруга так знесилила обох чоловіків, що решту дня вони
провели у напівпритомному стані. Кілька днів вони не вер-
талися до страшної теми. Це були жахливі дні слабості та
відчаю. Врешті Тюран підповз до Клейтона.
— Треба ще раз тягнути жереб, інакше ми навіть не ма-
тимемо сил, щоб їсти,-—прошепотів він.
Клейтон був у такому стані, що вже не мав власної волі.
Джейн Портер уже три дні не говорила. Він знав, що вона
вмирає. Хоч би який страшний був план, що його запропону-
вав росіянин, але він сподівався, що його або Тюрана жерт-
ва відновить її сили. Тому відразу згодився на пропозицію
свого єдиного партнера.
Вони тягли жереб у той самий спосіб і, звичайно, наслідок
міг бути лише один — Клейтонові дісталася монета з датою
1875.
— Коли?—спитав він Тюрана.
Росіянин уже витяг складаного ножа і лише чекав наго-
ди, щоб відкрити його.
— Зараз,—пробурмотів він, жадібно дивлячись на анг-
лійця.
— Чи не можете ви зачекати до ночі? — спитав Клей-
тон. - Міс Портер не повинна цього бачити. Адже ви знаєте,
що ми повинні були побратися.
Вираз розгубленості з'явився на обличчі Тюрана.
— Гаразд,—нерішуче відказав той,-—Ніч скоро наста-
не. Я чекав багато днів, можу почекати кілька годин.
— Дякую, друже,—прошепотів Клейтон.—Тепер я пі-
ду до неї і пробуду біля неї, доки прийде моя смертна година.
Коли Клейтон дістався до дівчини, вона була непритом-
на; він знав, що вона вмирає, і радів, що їй не доведеться бу-
ти свідком страшної трагедії. Він узяв її руку й підніс до
своїх розтрісканих і спухлих вуст. Він лежав біля неї, ду-
же довго пестячи маленьку, висохлу, зовсім дитячу руку,
яка була колись прекрасною, зграбною рукою юної красуні
з Балтімора.
Він не помітив, коли стемніло. Отямився лише тоді, коли
почув, як хтось кличе його на ім'я. Його кликав росіянин,
щоб виконати вирок.
— Я йду, пане Тюране,—квапливо відповів той.
Тричі Клейтон намагався стати навкарачки. щоб доповз-
ти до своєї смерті, але за останні кілька годин він надто за-
слаб, щоб дістатися до Тюрана.
— Вам доведеться йти до мене,—проказав він слабким
голосом.— В мене немає сили. Я не можу стати навкарачки.
— Чорт забирай,—пробурмотів Тюран. - Ви намагає-
теся ошукати мене і позбавити виграшу.
Клейтон почув, як Тюран засовався на дні човна. Нареш-
ті пролунав його крик, повний відчаю:
— Я не можу повзти! Надто пізно! Ти мене перехитру-
вав, клятий англійський пес!
— Я вас не перехитрував, мосьє,— заперечив Клейтон.—
Я щосили намагався встати, я спробую ще раз. і якщо ви
зробите те саме, кожен з нас зможе проповзти півдороги, і
тоді ви отримаєте ваш виграш.
Клейтон знову напружив рештки своїх сил і почув, що
Тюран робить те саме. Приблизно через годину англієць зу-
мів звестися навкарачки, але з першим наступним рухом
він упав долілиць на дно човна. Через хвилину з боку Тю-
рана до нього долинув оклик полегшення.
— Я йду,— прошепотів росіянин.
Клейтон знову зробив спробу рушити до своєї долі, але
знову простягнувся горілиць у човні, і більше вже не зміг
підвестися. Останнє зусилля призвело до того, що він упав
навзнак і лежав так, дивлячись на зірки, а позаду нього де-
далі ближче лунав шурхіт росіянина, що повз по дну чов-
на, і його хрипке дихання.
Клейтонові здалося, що він пролежав близько години, очі-
куючи, доки з мороку виповзе той, хто обірве його муки.
Росіянин був уже зовсім близько від нього, але проміжки
між рухами були дедалі довшими і кожний новий крок Тю-
рана залишався для Клейтона майже непоміченим.
Та ось він відчув, що Тюран уже поруч. Він почув хихо-
тіння, потім щось торкнулося його обличчя, і він знепритом-
нів.