Едгар Берроуз. Тарзан
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26
19
МІСТО ЗОЛОТА
Тієї самої ночі, коли Тарзан з племені Великих мавп став
царем Вазирі, жінка, яку він кохав, помирала в маленькому
човні посеред Атлантичного океану, за сотню кілометрів на
захід від нього. Тоді як він витанцьовував серед своїх голих
дикунів, втілюючи собою чар досконалості й сили, і на його
опуклих м'язах вигравали полиски багаття, жінка, що його
кохала, лежала виснажена й схудла в непритомному стані,
який передував смерті від голоду й спраги.
Наступного тижня після вступу Тарзана на престол Ва-
зирі він і його вояки провели мануємів до північних кордо-
нів краю, як їм було обіцяно. Перед розставанням Тарзан
змусив їх пообіцяти, що в майбутньому ніяких нападів на
вазирі не буде, і вони на це радо пристали. Відчувши на
собі тактику бою нового провідника вазирі, вони втратили
найменше бажання повторювати свої загарбницькі напади
на його володіння.
Майже відразу після повернення до селища Тарзан за-
ходився готуватися до експедиції, що мала вирушити на по-
шуки руїн міста Золота, яке змалював старий Вазирі. Він
вибрав п'ятдесят найдужчих вояків племені, лише з тих,
котрі справді хотіли супроводжувати його в цьому важкому
поході і ділити з ним небезпеку в чужій і ворожій землі.
Казкове багатство легендарного міста не виходило з го-
лови Тарзана, відколи Вазирі розповів йому про пригоди
першої експедиції, яка випадково наштовхнулася на величні
руїни. Любов до пригод змушувала Гарзана з племені Вели-
ких мавп до цього походу не менш владно, ніж бажання роз-
добути золота. Потяг до золота важив туту чимало, бо доки
Тарзан жив серед цивілізованих людей, він довідався про
дива, які може творити власник чарівного металу. Що, влас-
не кажучи, він робитиме з цим золотом у африканських
джунглях, Тарзан не думав. Йому вистачило усвідомлення
того, що він зможе творити дива. хоч для цього тут немає
ніяких можливостей.
Тому одного чудового тропічного ранку вождь племені
вазирі вирушив на чолі п'ятдесяти струнких чорношкірих
воїнів на пошуки багатства та пригод. Вони пішли шляхом.
який описав старий Вазирі. Їм довелося йти багато днів:
спочатку вгору по річці, потім через низький вододіл, далі
вниз за течією іншої річки, знову вгору вздовж третьої, аж
доки на дванадцятий день вони опинилися на схилі гори,
з вершини якої сподівалися нарешті побачити чарівне міс-
то скарбів.
Наступного дня рано-вранці вони вже дерлися на майже
прямовисні скелі, долаючи останню, але найважчу природ-
ну перепону між ними та метою їхнього походу. Час набли-
жався до полудня, коли Тарзан на чолі розтягнутого лан-
цюга вояків, що спиналися на останню скелю, виліз на вер-
шину і опинився на маленькій пласкій площадинці.
Обабіч він побачив могутні вершини, що височіли на ти-
сячі метрів над перевалом, через який вони підійшли до при
хованої долини. Позад нього стелилася поросла джунглям»
рівнина, якою вони йшли стільки днів, а на її протилежному
кінці виднівся невисокий хребет, що був межею країни Ва-
зирі.
Увагу Тарзана привернув краєвид попереду. Тут лежала
пустельна долина, вузька й неглибока, уся поросла невисо-
кими деревами та вкрита численними валунами. А на від-
даленому її кінці виднілося могутнє місто з величезними му-
рами, високими вежами, баштами, мінаретами та банями,
які виблискували червоним і жовтим під променями сонця.
Відстань була надто велика, щоб можна було помітити
ознаки руйнації. Це місто видалося йому напрочуд ве-
личним, дивовижно гарним, і він подумав, що його широкі
й велетенські будівлі заселені щасливим і енергійним лю-
дом.
Маленька експедиція спочивала близько години на вер-
шині, а потім Тарзан повів своїх вояків униз, у долину.
Стежки не було, проте спускання виявилося менш стрімким.
аніж попередній підйом. Після того, як усі зійшли, загін пі-
шов значно швидше, і зупинився перед високими мурами
стародавнього міста, коли ще було світло.
Зовнішній мур у тих місцях, де він цілком зберігся, був
метрів двадцять заввишки, проте навіть і там, де почав руй-
нуватися, його висота зменшилася лише метрів на п'ять — де-
сять і він все ще слугував надійним захистом. Кілька разів
Тарзанові здалося, що за ближчими провалами мурів він
розрізняє якийсь рух. Немовби якісь істоти стежили за ним.
Він не раз відчував на собі чиїсь погляди, але жодного
разу не був цілком переконаний, що це не гра збудженої
уяви.
На ніч вазирі стали табором перед містом. Опівночі їх
розбудив пронизливий вереск, який пролунав із-за муру.
Він почався на високих нотах, а потім поступово став зати-
хати й закінчився кількома відчайдушними стогонами. Цей
звук справив на чорношкірих сильне враження і нагнав на
них чимало страху, так що вони годину після цього не мог-
ли заснути. Навіть уранці переляк ще не повністю минув,
і це було помітно по їхніх сторожких поглядах, які вони
спідлоба кидали на величезну і похмуру споруду, що бов-
ваніла перед ними.
Тарзанові довелося довго вмовляти й заспокоювати вази-
рі, перш ніж вони відмовилися від своїх намірів повернути
назад і тікати до гір, які щойно перейшли. Врешті після низ-
ки наказів і погроз, що він піде у місто сам, йому вдалося
переконати чорношкірих іти за ним.
Загін рухався вздовж муру ще хвилин п'ятнадцять, перш
ніж з'явилася нагода пройти всередину. Вони натрапили на
вузьку тріщину, завширшки близько п'ятдесяти сантимет-
рів, всередині якої виднілися сходи, зачовгані ногами сотень
поколінь. Кінця сходам не було видно, бо прохід за кілька
метрів робив закрут.
Тарзан боком увійшов туди, щоб не зачепити плечима
стін. Чорношкірі вояки Тарзана наслідували його приклад.
За поворотом сходи закінчилися і з'явився інший коридор,
який повертав у різні боки, зміївся і, врешті, після крутого
повороту закінчився невеликим подвір'ям, за яким височів
внутрішній мур, так само високий, як і зовнішній. Цей внут-
рішній мур був обсаджений невеличкими круглими баштами
впереміж з гострими шпичаками. Подекуди вони обвали-
лись, та й сам мур починав руйнуватися, хоч зберігся наба-
гато краще, ніж зовнішній.
Крізь що стіну вів інший прохід, теж вузький. Він вивів
Тарзана і його вояків на широку алею. На її протилежному
боці височіли темні й похмурі, вже напівзруйновані будівлі
з тесаного граніту. Між уламками вздовж фасадів проросли
дерева, а довкола віконних пройм звивався виноград. Втім,
будівля, навпроти якої стояли сміливці, здавалася цілішою
і менш сповитою рослинністю, ніж решта. Це була масивна
споруда з величезною банею нагорі. Обабіч головного входу
стояли ряди високих колон з різьбленими великими казко-
вими птахами на горішніх частинах.
Тарзан і його товариші зупинилися і з подивом дивилися
на це стародавнє місто посеред африканських нетрів. Рап-
том хтось із них зауважив легенький рух усередині будівлі,
яку вони роздивлялися. Здавалося, там походжали якісь
невиразні тіні. Але в напівтемряві очі нічого побачити не
могли. Це був радше моторошний натяк на присутність
життя там, де його не повинно було бути, тому що живі істо-
ти ніяк не в'язалися з цим зачарованим, мертвим містом
загиблих епох.
Тарзан пригадав, що він читав у паризькій бібліотеці про
загублене плем'я білих, які, за тубільними легендами, меш-
кали в самому серці Африки. Чи не стоїть він зараз перед
залишками культури, що його створив цей дивний народ
серед довколишніх хащ? Невже нащадки цього племені й до
сі населяють руїни дивовижного міста? Він знову помітив
загадковий рух у храмі.
— Вперед!—наказав він своїм вазирі.—Подивимося,
що там за цими зруйнованими мурами.
Воїни підкорилися йому дуже неохоче. Проте, коли поба-
чили, що він сміливо переступив поріг похмурої будівлі, посу-
нулися за ним купою на відстані кількох кроків, виказуючії
виразні ознаки нез'ясовного страху. Вистачило б одного та-
кого зойку, як той, що вони почули вночі, аби змусити їх чим-
дуж чкурнути до тісного проходу, що вів крізь мури назовні.
Коли Тарзан увійшов, то виразно відчув, що за ним сто
жать. Шурхіт долинав з пітьми сусіднього коридора. і він
ладен був заприсягтися, що бачив людську руку щойно у ві-
конному отворі. Підлога була відлита з цементу, стіни зроб-
лені з полірованого граніту і на них викарбувано казкові
зображення людей і тварин. Подекуди в стіни було вмуро-
вано плити з жовтого металу.
Він підійшов ближче до однієї з таких плит і побачив, що
вона із золота і вкрита письменами. За першою залою йшли
інші, а далі приміщення ділилося на дві величезні прибудо-
ви. Тарзан обійшов кілька зал, і скрізь бачив ознаки казко-
вого багатства перших будівничих. В одній він побачив сім
колон зі щирого золота, в іншій — золоту підлогу. Доки він
вивчав це, чорношкірі юрмилися за його спиною і жодного
разу не підійшли настільки близько, щоб можна було пе-
ресвідчитись, що вони тут.
Проте нерви вазирі не могли витримати довше. Вояки по-
чали просити Тарзана повернутися надвір. Вони сказали,
що їхній похід не може закінчитися добре, бо в руїнах
мешкають душі мертвих, які колись тут жили.
— Царю! Вони за нами стежать! — прошепотів Бузулі.—
Вони хочуть заманити нас у найглибші сховища своєї фор-
теці, а тоді кинуться на нас і загризуть. Привиди завжди так
роблять. Дядько моєї матері, великий чаклун, не раз розпо-
відав мені про це.
Тарзан зареготів.
— Діти, хутко надвір! — сказав він.— Я повернуся до вас
після того, як обшукаю цю руїну і знайду золото або переко-
наюсь, що його тут нема. В усякому разі, ми можемо забра-
ти плити, вмуровані в стіни, тому що колони для нас надто
важкі. Але тут повинні бути великі скарбниці, повні золота,
яке можна забрати. А тепер біжіть надвір, вам там легше
дихатиметься.
Частина вояків квапливо виконала наказ вождя, але Бузу-
лі і декотрі інші завагалися між почуттям відданості й вір-
ності своєму цареві та забобонним страхом перед невідо-
мим. Аж ось сталося те, що зразу вирішило всі питання й
поклало край ваганням. У тиші зруйнованого храму зовсім
тихо пролунав той самий відчайдушний крик, який вони чу-
ли цієї ночі. Чорношкірі вояки відповіли на нього криком
страху, повернулися й побігли порожніми залами давньої
споруди.
Тарзан із племені Великих мавп залишився сам. Він стояв
на тому самому місці, де вояки залишили його, з похмурою
усмішкою, чекаючи нападу ворога цієї ж хвилини. Але знову
запанувала тиша. Лише поблизу чувся тупіт босих ніг.
Врешті Тарзан повернувся і рушив далі, вперед, до самого
серця храму. Він переходив з кімнати до кімнати, аж доки
натрапив на грубо витесані двері, закриті на прогонич. Він
приклав плече, щоб виважити їх, але знову почув над самі-
сіньким вухом застережливий крик. Схоже, що його попе-
реджували, щоб він не торкався цієї кімнати. Може, тут
і лежали скарби?
Хоч би як там було, але небажання дивної незримої сторо-
жі цього зачарованого місця впускати його саме до цієї кім-
нати потроїло Тарзанове бажання дістатися туди, і він, не
зважаючи на численні крики, що повторювалися, відійшов
і з розгону підважив їх плечем так, аж вони відчинилися, по-
рипуючи дерев'яними завісами.
Всередині було темно, мов у могилі. Не було вікон, крізь
які міг би пробитися хоча б промінчик сонця, а що низький
суміжний коридор також був темний, то й прочинені двері
світла не додавали. Обмацуючи держалом списа темряву
поперед себе, Тарзан ступив до кімнати. Раптом двері за ним
зачинилися і його схопили в пітьмі безліч рук.
Тарзан бився з дикою люттю, викликаною інстинктом
самозбереження, напружуючи всі свої титанічні сили. Та хо-
ча він відчував, що його удари потрапляли за призначенням,
а зуби рвали м'які тіла, він не встигав скинути з себе одні
руки, як його відразу хапали інші. Врешті-решт його звали-
ли, і помалу-малу вороги здолали його. Потім його зв'язали,
заклали руки за спину і прив'язали до них зігнуті в колінах
ноги.
Він не чув жодного звуку, окрім важкого дихання своїх
супротивників і шуму бійки. Він зовсім не знав, до яких це
істот потрапив у полон. Але зі способу, яким його зв'язали,
він зрозумів, що це люди.
Невдовзі його підняли з підлоги і витягли-виштовхали
з темної кімнати іншими дверима на внутрішнє подвір'я хра-
му. Тут він роздивився тих, що полонили його. Їх було близь-
ко сотні. Невисокі, кремезні, з довгими бородами, які закри-
вали частину обличчя і спадали на груди.
На їхніх скошених лобах волосся починалося вже від брів
і падало густе та скуйовджене назад, сягаючи спин. Вони
мали короткі й товсті криві ноги та довгі мускулясті руки,
були одягнені в шкури леопардів та левів, обгорнені довкола
стегон, і мали довгі намиста з кігтів тих самих звірів. Їхні
руки й ноги були прикрашені масивними браслетами зі щи-
рого золота. Вони були озброєні важкими вузлуватими пали-
цями й довгими страшними ножами, застромленими за поя-
си, що підтримували їхній одяг.
Але над усе його вразило, що вони мали цілком білу шкіру
і не були схожі на негрів рисами обличчя. Втім, це не зава-
жало їм мати вельми, непривабливий вигляд. Скошений лоб,
маленькі, люті, близько зсунуті очиці та жовті зуби.
Під час сутими у темній кімнаті й пізніше, коли Тарзана
тягли на внутрішнє подвір'я, панувала мовчанка, але тепер
він помітив, що декотрі з його викрадачів обмінювалися
односкладовими словами, схожими на бурчання. Мова була
незнайома. Потім всі пішли через двір до іншої частини
храму, а полоненого лишили на цементній підлозі.
Тарзан лежав горілиць і міг бачити, що невеличке под-
вір'я містилося всередині храму і що його зусебіч оточують
високі стіни. Нагорі синів клаптик неба, а з одного боку, за
проломом у стіні, тріпотіло листя дерев. Але Тарзан не міг би
сказати, чи вони росли в храмі, чи поза ним.
Уздовж стін, згори донизу, тяглися ярусами відкриті га-
лереї. Іноді на них з'являлися люди, які роздивлялися бран-
ця, блискаючи на нього очима з-під скуйовдженого волосся.
Тарзан захотів перевірити, чи достатньо міцні його пута,
трохи напружився — і йому здалося, що порвати їх буде
неважко, коли настане сприятлива мить, щоб звільнитися.
Але він не міг нічого зробити зараз, доки ще було світло і за
ним стежили численні погляди.
Він пролежав у дворі кілька годин, перш ніж промені сон-
ця сягнули вузького, мов колодязь, двору. Майже водночас
довколишні коридори сповнилися шумом босих ніг. Через
хвилину нагорі, на галереях, з'явилося багато розлючених
облич, а після цього на подвір'я увійшло близько двадцяти
чоловіків.
Деякий час всі стояли мовчки, втупившись у полуденне
сонце, потім присутні на галереях і внизу разом затягли
якусь таємничу тиху мелодію. Невдовзі ті, хто стояв поблизу
Тарзана, почали пританцьовувати в такт пісні. Вони повіль-
но оточили його і почали обертатися, як незграбні ведмеді, і
далі дивлячись на сонце.
Співи й танці тривали хвилин десять чи трохи довше. По-
тім усі враз повернулися до своєї жертви, піднесли палиці
і кинулися до неї з дикими криками.
Але в ту саму мить серед кровожерного натовпу вихопи-
лась якась жінка, піднесла палицю, схожу па інші, але золо-
ту, і відігнала чоловіків.