Едгар Берроуз. Тарзан
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26
15
ВІД МАВПИ ДО ДИКУНА
Їхня боротьба з Нумою привернула увагу збудженої ва-
таги дикунів із сусіднього селища, і через хвилину після
смерті лева героїв оточили воїни з гнучкими ебеновими тіла-
ми. Вони жваво жестикулювали і засипали їх зливою запи-
тань і при цьому так кричали, що не давали їм змоги відпо-
вісти.
А потім прийшли жінки й діти, цікаві й допитливі. Поба-
чивши Тарзана, вони цілковито розгубилися. Врешті новому
товаришеві Тарзана вдалося вимовити кілька слів після чо-
го чоловіки й жінки наввипередки почали вшановувати див-
ну істоту, яка врятувала їхнього товариша і перемогла у
двобої лютого Нуму.
Відтак вони повели Тарзана до свого селища, де обдару-
вали його різними подарунками —домашньою птицею, коз-
лятиною та вареною їжею. Коли він показав на їхню зброю,
вони квапливо принесли спис, щит, стріли й лук. Його пер-
ший приятель подарував йому ніж, яким було вбито Нуму.
Здавалося, що не було в селищі такої речі. якої б Тарзан
не отримав, якби попросив.
«Наскільки це легше,—подумав Тарзан,— аніж убивати
й грабувати на догоду своїм потребам». Як близько він був
від того, щоб убити цю людину, якої раніше ніколи не бачив
і яка зараз усілякими примітивними засобами виказувала
дружбу й приязнь до того, хто так легко міг стати вбивцею.
Тарзан із племені Великих мавп засоромився. Після всього,
що сталося, він принаймні вичекав, доки доля зведе його з
людьми, які заслужили на те, щоб бути вбитими.
Він згадав Рокова. Йому дуже закортіло зустрітися з ро-
сіянином у мороці джунглів хоча б на кілька хвилин. Якщо
вже й існувала людина, яку б належало вбити, то це був са-
ме він. І якби Тарзанові пощастило побачити росіянина са-
ме тепер, коли той всіляко намагався втертися в довіру до
чарівної міс Стронг, йому більше, ніж будь-кому, захотіло-
ся б віддати цій людині належне.
Перша ніч, яку Тарзан пробув серед дикунів, була при-
свячена дикому бенкетові на його честь. Влаштували пишну
учту, бо мисливці цього дня повернулися з багатою здобич-
чю: вони принесли антилопу й зебру. Під час бенкету випи-
ли силу-силенну слабкого тубільного вина. Коли воїни тан-
цювали при світлі багаття, Тарзана знову здивували про-
порційність та правильність рис їхніх облич — тут зовсім
не було типів облич західного берега: з пласким носом та
товстими губами. В спокійному стані їхні обличчя виказува-
ли розум та шляхетність, а жінки були досить привабливі,
Під час танцю Тарзан помітив, що декотрі з чоловіків
та переважна більшість жінок носять золоті прикраси —
здебільшого важкі куті браслети на руках і ногах. Щойно
він захотів роздивитися такий браслет, як власник зняв йо-
го і на митах почав наполегливо вмовляти Тарзана прийня-
ти його як подарунок. Тарзан оглянув браслет уважніше
і переконався, що він зі щирого золота: це його дуже здиву-
вало, тому що він уперше бачив у африканських дикунів
золоті прикраси. Досі він зустрічав щось подібне лише у
мешканців побережжя, але це були просто дешеві цяцьки,
які вони купували або просто крали в європейців. Тарзан
спробував розпитати тубільців про походження цього золо-
та, але вони не розуміли його.
Коли танок закінчився, Тарзан хотів був піти, але тубіль-
ці заходилися впрошувати його, щоб він залишився, а для
ночівлі надали йому велику хатину. Він намагався поясни-
ти їм, що вранці повернеться, але вони ніяк не могли зрозу-
міти, про що йдеться. Коли ж він підвівся і попрямував у бік,
протилежний до входу в селище, вони були цілком спантели-
чені.
Втім, Тарзан чудово знав, що робить. Йому не раз дово-
дилося зустрічатися з гризунами та зміями, неодмінними до-
датками до всякого тубільного селища, і хоча він не дуже
їх бридився, одначе волів перебути ніч на свіжому лісово-
му повітрі, ніж у затхлій атмосфері хатини.
Тубільці провели його туди, де над огорожею нависало
величезне дерево. Коли Тарзан стрибнув, схопився за гіл-
ку, а потім, мов мавпа Ману, щез угорі, в гущавині крони,
пролунали вигуки подиву. Ще півгодини вони впрошували
його повернутися, але врешті-решт, не діждавшись відпові-
ді, дали своєму гостеві спокій і пішли по домівках.
Тарзан пройшов лісом трохи далі, знайшов дерево для но-
чівлі, згорнувся клубком в розгалуженні гілок і швидко й
міцно заснув.
Наступного ранку він з'явився в селищі так само несподі-
вано, як зник минулої ночі. Спершу тубільці злякалися й
розгубилися, але коли впізнали в ньому свого вчорашнього
гостя, то привітали його вигуками та веселим сміхом. Цьо-
го дня Тарзан з групою вояків брав участь у полюванні на
рівнині. Під час полювання дикунів так вразило Тарзанове
володіння їхньою грубою зброєю, що їхня повага та захоп-
лення ним зросли принаймні вдвічі.
Тарзан мешкав у своїх диких друзів уже кілька тижнів,
полюючи на буйволів, антилоп та зебр, яких вони їли, а та-
кож на слонів— задля слонової кості.
Він швидко вивчив їхню примітивну мову і сприйняв ту-
більні звичаї та етику їхнього племені. Він зауважив, що
вони не людожери, навпаки, до людожерів ставилися з від-
разою та презирством.
Бузулі, воїн, що його врятував Тарзан, розповів йому ба-
гато історій цього племені: як багато-багато років тому їх-
ні пращури прийшли сюди з півночі після довгих і тяжких
блукань, а колись їхнє плем'я було велике й могутнє, але
мисливці на невільників своєю смертоносною зброєю внесли
в їхнє життя таку руїну, що від них лишилося те, що є ни-
ні, і їхня міць занепала.
— Вони полювали на нас, як на диких звірів,— розпові-
дав Бузулі.— Вони були безжалісні. Якщо їм не потрібні
були раби, вони приходили по слонову кість, але частіше
шукали і те і друге. Вони вбивали наших чоловіків і забира-
ли жінок, наче овечок. Ми боролися з ними багато років, але
наші стріли й списи не могли змагатися з палицями, що
плювалися свинцем і вогнем та сіяли смерть значно далі,
аніж може дістати стріла найвправнішого стрільця. Врешті
в ту пору, коли мій батько був молодий, араби прийшли зно-
ву, але наші вояки помітили їх ще здалеку, і Чоламбі, який
тоді був вождем, наказав своєму народові зібрати усі по-
житки і йти за ним — він обіцяв вести їх на південь доти,
доки вони знайдуть таку місцину, де араби-мисливці на лю-
дей не зможуть їх знайти.
І вони виконали його наказ, забрали все своє майно
включно з великими запасами слонової кістки. Вони подоро-
жували кілька місяців, дуже потерпали і поневірялись, бо
йшли переважно крізь густі джунглі та через високі гори,
але врешті-решт вони прийшли сюди. І хоч уперед було ви-
слано групу розвідників шукати кращі місця, нічого ліпшо-
го вони не знайшли.
— І араби вас тут так і не знайшли? — спитав Тарзан.
— Близько року тому жменька їх напала на нас, але ми
їх прогнали і багатьох убили. Кілька днів ми гнали їх, як ди-
ких звірів, знищуючи поодинці, доки з них не лишилося кіль-
ка чоловік, але ті втекли від нас.
Під час своєї розповіді Бузулі кілька разів торкався ма-
сивного золотого браслета, який обіймав лискучу шкіру йо-
го лівої руки. Тарзан дивився на прикрасу, але думками був
далеко звідси. Тепер йому спало на думку те саме питання,
яке він хотів поставити тубільцям, коли вперше потрапив
до них у селище,— питання, яке він не міг висловити, бо не
знав їхньої говірки. На кілька тижнів він забув про золото,
бо перетворився на справжню первісну людину, яка жила
виключно сьогоднішнім днем. Але раптом вигляд золота роз-
будив у ньому заснулу цивілізованість, а разом з нею про-
кинулась і жадоба багатства. Тарзан добре вивчив це під
час свого короткого знайомства з життям цивілізованої лю-
дини. Він знав, що золото—це сила і втіха. Він показав
на прикрасу.
— Звідки в тебе цей жовтий метал, Бузулі? — запитав
він.
Чорношкірий вказав на південний схід.
— Один місяць дороги, а може, й більше.
— Ти там був? —запитав Тарзан.
— Ні. Але багато років тому, коли мій батько був ще мо-
лодий, дехто з наших був. Одна з розвідувальних груп, що
шукала місне для нашого племені, зіткнулася з дивними
людьми, що носили такі прикраси. Жовтим металом було
прикрашено вістря їхніх списів, як і стріл, а свою їжу вони
готували в посуді з такого самого металу, як і мій браслет.
Вони мешкали у великому селищі, в будинках з каменю
і за високими мурами. Вони були дуже люті. Вони напада-
ли на наших вояків, навіть не пересвідчившись, що ті при-
йшли з миром. Наших було мало, але вони твердо тримали-
ся на вершині скелястого пагорба. Вони пробули там доти,
доки злі люди із заходом сонця повернулися до свого злого
міста. Тоді наші вояки зійшли з пагорба, зняли з убитих
прикраси з жовтого металу, пішли з долини геть і ніхто з на-
ших людей туди більше не ходив.
Ці люди дуже лихі, шкіра у них не така чорна, як моя, і не
така біла, як твоя, і вкрита хутром, як у горили Болгані.
Чоламбі дуже радів, коли вибрався звідти.
— А чи є хто живий з тих, що були з Чоламбі, бачили цих
дивних людей і те місто? —спитав Тарзан.
— Там був наш вождь Вазирі,— відповів Бузулі.— Тоді
він був ще зовсім молодий, але супроводжував туди свого
батька Чоламбі.
Тієї самої ночі Тарзан розпитав вождя Вазирі про все,
що почув від Бузулі. Вазирі був уже зовсім старий і сказав,
що це була тяжка подорож, але дорогу туди знайти не склад-
но, він і зараз її добре пам'ятає.
— Десять днів ми йшли вздовж річки, що тече повз наше
селище, віднялися до маленького джерела, звідки вона бере
свій початок біля високої гори. Наступного дня ми перейшли
через верхів'я цієї гори і пішли по іншому боці, аж доки зно-
ву натрапили на маленьку річечку. Спускаючись униз її бе-
регом, ми ввійшли у великий ліс. Кілька днів ми йшли її зви-
вистим берегом, доки річечка стала великою рікою. Нарешті
ми дійшли до ще більшої ріки, в яку впадала перша і яка пе-
ретинала велику долину.
Ми рушили проти течії цієї великої ріки, щоб знайти її
витоки, і потрапили на відкритіше місце. Через двадцять
днів, відколи ми перейшли гори і вийшли за межі нашої зем-
лі, ми підійшли до іншого гірського пасма. Підіймаючись
горами, ми йшли далі вздовж ріки, яка знову звузилася до
маленької річечки, аж доки дісталися до невеликої печери
поблизу гірської вершини. В цій печері починалася ріка.
Я пригадую, що ми розташувалися на нічліг і що було ду-
же зимно, бо гори там високі. Наступного дня ми вирішили
піднятися на вершину гори, щоб оглянути терен на тому бо-
ці, і якщо він виявиться не ліпшим, аніж досі, то ми повер-
немося додому і скажемо своїм, то наше місце найкраще
в світі.
Ми стали підійматися скелястим крутосхилом, доки до-
сягли вершини,—звідти, з висоти плоскогір'я, побачили
внизу неглибоку, дуже вузьку долину, а поодалік на її іншо-
му боці виднілося велике селище я кам'яними будівлями.
більшість з яких була цілком зруйнована.
Оповідання Вазирі збігалося з тим, що розповідав Бу-
зулі.
— Я хотів би піти туди і оглянути це дивне місто,— ска-
зав Тарзан,—і здобути у його злих мешканців трохи жов-
того металу.
— Це далека мандрівка,—зауважив Вазирі. —і я вже
старий, але якщо ти перебудеш тут сезон дощів, доки спаде
повінь, я візьму декого зі своїх вояків і піду з тобою.
Тарзан змушений був задовольнитися такою пропози-
цією, хоча наймиліше йому було б вирушити завтра вран-
ці — адже він був нетерплячий, мов дитина. Та й справді,
Тарзан, годованець Великих мавп, був не ким іншим, як
дитиною чи первісною людиною, що по суті те саме.
Наступного дня з півдня повернулися кілька мисливців і
розповіли, що на відстані кількох кілометрів (; велике стадо
слонів. Вони добре їх роздивилися, бо повилазили па високі
дерева. За їхніми словами, у стаді було кілька самців, ба-
гато слоних та слоненят, а також старих слонів, ікла яких
становили особливу цінність.
Решту дня і вечір усі готувалися до великого полювання:
направляли списи, перетягували луки, наповнювали сагай-
даки, а між тим чаклун племені обходив вояків одного по
одному, пропонуючи різні обереги, які захищають їхнього
власника від поранення і приносять щастя на полюванні.
На світанку мисливці вирушили в дорогу. Всього йшло з
півсотні спритних і швидких чорних вояків, а з ними. гнуч-
кий та жвавий, наче молодий лісовий бог, ішов Тарзан із
племені Великих мавп. Його засмагла шкіра дуже вирізня-
лась з-поміж чорної, наче ебенове дерево, шкіри його това-
ришів. Але поза цим він в усьому був, як решта. Він розмов-
ляв їхньою мовою, сміявся й жартував з ними, підстрибую-
чи й гукаючи, як і всі, тобто за всіма ознаками був таким
самим дикуном. Він питав себе, чи не є безсумнівним, що з
цими людьми його єднають набагато тісніші і життєвіші
зв'язки, ніж з його паризькими друзями, звичаї та мораль
яких він через свої здібності до мавпування гак легко за
своїв лише кілька місяців тому.
Він подумав про Д'Арно і блиснув білозубою радісною
усмішкою, коли уявив собі вираз обличчя француза, якби
той побачив його тепер. Бідолашний Поль! Як він пишався
тим, що викорінив у своєму товаришеві останні сліди дикун-
ства. «Як швидко я знову здичавів", — подумав Тарзан. Хо-
ча у глибині душі він зовсім не вважав, що здичавів, навпа-
ки, жалів бідних парижан, скутих їхнім одягом, мов ареш-
танти, які живуть під пильним наглядом поліції, що вважає.
чи не втнуть вони чогось.
Мисливці йшли дві години і наблизилися до того місця,
де напередодні було помічено стадо слонів. Тепер вони ру-
халися повільніше, пильно вдивляючись, чи не з'являться,
бува, де сліди велетенських тварин. Витягнувшись вервеч-
кою, мисливці з півгодини йшли цією стежкою. Тарзан пер-
ший підніс руку на знак того, що слони близько. Чорношкірі
поставилися до його повідомлення недовірливо.
— Ходімо зі мною,— сказав Тарзан,— а там побачимо.
Легко, наче білка, він вистрибнув на гілку і швидко вихо-
пився на самісіньку верхівку дерева. Один з чорношкірих
обережно поліз за ним. Коли він дістався до верхівки, Тар-
зан показав йому рукою на південь, і там, за кількасот мет-
рів від них, чорношкірий побачив велике скупчення чорних
плям, що рухалися туди-сюди у густій траві джунглів. Він
вказав напрямок тим, що стояли внизу, і на пальцях пояс-
нив, скільки слонів він нарахував.
Мисливці відразу рушили туди, куди вказав Тарзан. Чор-
ношкірий спустився з дерева швидко. А Тарзан звично ру-
хався вгорі, перелітаючи з дерева на дерево.
Полювання на диких слонів грубою зброєю первісної лю-
дини —це не іграшки. Тарзан знав, що лише деякі племена
беруться за цю справу. Те, що його плем'я належало до від-
важних, сповнювало його гордістю — він уже вповні вва-
жав себе членом цієї маленької спільноти.
Тихо рухаючись у верховітті, Тарзан побачив, як вояки
поповзли до слонів, оточуючи їх півколом. Ось вони вибрали
двох великих самців, і за сигналом п'ятдесят чоловік підве-
лося з землі і кинуло свої важкі похідні списи у двох обра-
них слонів. Не було жодного промаху: по двадцять п'ять
списів встромилося в тіло кожного велетня. Один так і не
рушив з місця, на якому його застала злива списів, оскільки
два з них, націлені бездоганно, пробили серце, і він упав на
передні ноги, а потім мертвий повалився на землю.
З іншим слоном, який стояв на одну голову ближче до
мисливців, справа була значно гірша. Хоча у нього поцілили
всі списи, але серця жоден з них не торкнувся. Якусь мить
велетень стояв непорушне і люто сурмив від нестерпного
болю, вишукуючи своїми маленькими очицями того, хто зав-
дав йому цих мук. Але чорні мисливці щезли в джунглях,
перш, ніж слабкий зір звіра встиг розрізнити хоча б одного
з них. Проте, коли вони відступали, слон почув шум і, під-
минаючи траву й кущі, кинувся в його напрямку.
Випадково він опинився за Вузулі, якого став наздоганя-
ти так швидко, що, здавалося, чорношкірий не тікає від вір-
ної смерті, яка женеться за ним, а закляк на місці. Тарзан,
що сидів на дереві, бачив усе це. Він помітив, що його друг
у великій небезпеці, і з диким криком кинувся на тварину,
щоб відволікти його увагу.
Але він помилився, тому що слон уже був глухий і сліпий
до всього, крім істоти, яка викликала його лють, а вона була
в кількох кроках. Тарзан побачив, що Бузулі може врятува-
ти лише диво, і, так само не думаючи, прожогом, як тоді,
коли сам переслідував чорношкірого, кинувся назустріч
слону, щоб урятувати свого приятеля.
Він і далі тримав свого списа у руці. Коли Тантор майже
наздогнав свою жертву, просто перед ним, наче з-під землі,
виросла велика біла людина. Розлючений слон ладен був ки-
нутися на свого нового супротивника, який насмілився ста-
ти між ним і його жертвою, але не врахував блискавичної
швидкості, з якою, мов від струму, скорочувалися ці сталеві
м'язи, швидкості, невловимої навіть для зору значно го-
стрішого, аніж у Тантора.
Перш ніж слон помітив, що його новий ворог зник, Тарзан
угородив свого важкого списа ззаду під ліву лопатку і про-
бив йому серце. Слон упав мертвий до ніг Тарзана.
Бузулі не знав, що саме врятувало його від неминучої
смерті. Але все бачив старий вождь Вазирі, а також декотрі
інші вояки.
Вони привітали Тарзана захопленими криками, ставши
довкола нього і його великої здобичі. Тарзан став на мертве
тіло свого недавнього ворога і видав різкий протяжний клич,
яким сповіщав усіх про свою перемогу. Чорношкірі переля-
кано позадкували, тому що цей клич означав для них при-
сутність страшної горили Болгані, якої вони боялися не
менше, ніж лева Нуми. Але це був страх і водночас якась
підсвідома пошана до цієї людиноподібної істоти, якій вони
приписували надприродні якості.
Коли Тарзан опустив свою голову і на його обличчі з'яви-
лася усмішка, вони заспокоїлися, хоча й не зрозуміли, що
сталося. Вони взагалі не розуміли, що це за дивна істота,
яка бігає по деревах так швидко, ніби мавпа Ману, а на зем-
лі відчуває себе впевненіше, ніж вони самі. Істота, яка, коли
не враховувати колір шкіри, була дуже схожа на них, але
міццю своєю була варта десятьох, бо вступала в двобій із
найстрашнішими мешканцями диких джунглів.
Коли зібралися всі мисливці, то полювання поновилося
і вони знову почали переслідувати слонів. Але пройшовши
близько сотні метрів, вони почули ззаду приглушений тріск.
Хвилину чорношкірі стояли, мов статуї, й уважно вслуха-
лися. Першим озвався Тарзан.
— Це рушниці! —крикнув він.—На селище хтось на-
пав!
— Ходімо! — гукнув Вазирі.— Це повернулися араби зі
своїми рабами-людожерами. Вони прийшли по нашу слоно-
ву кість та наших жінок.