Едгар Берроуз. Тарзан
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26
25
КРІЗЬ ПРАЛІС
Коротку страшну мить камінь ковзав. Тарзан чув, як він
шурхотить нагорі, і відчував, як мотузок опускається дедалі
нижче.
І раптом мотузок зупинився: камінь зачепився за самісінь-
кий краєчок. Тарзан обережно поліз нагору. Через хвилю
його голова з'явилася над краєм отвору. На подвір'ї було
порожньо. Мешканці Опара пішли дивитися на жертвопри-
ношення. Тарзан чув голос Ля, який долинав з сусіднього
подвір'я, де відбувалися релігійні церемонії. Танок уже скін-
чився. Зараз зведеться ніж. Тарзан не стояв на місці. Тоді,
як у його голові роїлися ці думки, він чимдуж біг на голос
верховної жриці.
Доля привела його до самого входу в широкий амфітеатр.
Між ним і вівтарем стояв довгий ряд жерців і жриць, які
чекали на теплу кров жертви з золотими чашами в руках.
Рука Ля повільно опускалася на нерухоме тендітне тіло,
яке лежало на твердому камені. Тарзанові перехопило по-
дих. Коли він побачив обличчя тієї, кого любив, то видав
звук, схожий на ридання. Шрам на чолі став яскраво-черво-
ною смугою, очі заслала багряна пелена, і він. як могутній
лев, кинувся на жерців з риканням оскаженілого самця-
мавпи.
Він вихопив палицю у найближчого жерця і почав молоти-
ти нею навсебіч, швидко прокладаючи собі дорогу до вівтаря.
Рука Ля зупинилася на перший звук його появи. Коли вона
побачила, хто прийшов, то зблідла мов смерть. Вона так і не
могла розгадати таємницю зникнення дивовижної білої лю-
дини в темниці, у якій вона його зачинила. В її наміри зовсім
не входило відпускати його з Опара, тому що вона дивилася
на його могутню статуру та вродливе обличчя очима жінки,
а не жриці.
Вона вже склала хитоомудрий план, як розповість, що
отримала одкровення з уст самого світлоносного бога і що
він велить прийняти білого чужинця як гінця, якого він по-
слав своєму народові на землю. Вона знала, що мешканців
Опара це влаштує. А чужинець, вона була переконана, візьме
за краще залишитися і стати її чоловіком, замість знову
потрапити на жертовний вівтар.
Але коли вона пішла до нього, щоб розповісти це. то вже
не знайшла його в темниці, хоч двері були міцно зачинені, як
вона їх лишила. А зараз він повернувся — з-під землі —
і нищив її жерців, як баранів. На мить вона так розгубилася,
що забула про свою жертву. Але, перш ніж опам'яталася,
високий білолиций чоловік стояв поруч, тримаючи па руках
жінку, яку зняв з вівтаря.
— Ля, відійди! — гукнув він.— Ти врятувала мене тоді,
і я не чіпатиму тебе. Але ні в що не втручайся і не намагайся
іти за мною, інакше мені доведеться вбити й тебе.
З цими словами він пройшов повз неї до виходу в льох.
— Хто вона така? — спитала верховна жриця, вказуючи
на ще не цілком опритомнілу жінку.
— Вона моя! — відповів Тарзан, годованець Великих
мавп.
Мешканка Опара поглянула на нього широко розплюще-
ними очима. В її погляді були безнадія і страждання. По
обличчю покотилися сльози. Вона зойкнула і впала на хо-
лодну долівку, а натовп потвор промчав повз неї вслід за
Тарзаном.
Але Тарзан вислизнув. Він пірнув у прохід, який вів до під-
земелля. Його вороги погналися назирці, але сходами спус-
калися обережно. Тому згаяли час, і коли опинилися в льосі,
то побачили, що він порожній. Проте вони не журилися,
а почали щось весело белькотіти одне одному, тому що зна-
ли: звідси був лише один вихід — там, де й вхід. Він рано чи
пізно повинен був вийти, а вони підстережуть його тут.
Завдяки цьому за Тарзаном далі ніхто не гнався. Вії; біг
підземними переходами, з іще неопритомнілою Джейн на
руках. Лише значно пізніше, після довгих розмов між собою,
жерці Опара згадали, що їхній ворог вже одного разу зник
у льосі, хоча вони стерегли вихід. А потім з'явився звідкись
знадвору. Потрібно було знову вислати навздогін за бузуві-
ром п'ятдесят чоловіків, які б спіймали його і привели назад.
Коли Тарзан добіг до колодязя за межами пролому, він
уже напевне знав, що все закінчиться добре, і тому зупинив
ся, щоб закласти отвір у стіні. Він не хотів, щоби хтось із
мешканців храму віднайшов забутий хід і дістався ним до
скарбниці. Він сподівався колись знову повернутися до Опа-
ра і взяти ще більше золота, ніж закопав на галявині мавп.
Він швидко мчав коридорами, пробіг перші двері, скарбни-
цю, довгий прямий тунель, який вів до таємного виходу
з міста, а Джейн Портер ніяк не приходила до тями.
На вершечку великого каменя він зупинився й озирнувся.
Долиною ішов загін мешканців Опара. Тарзан завагався. Чи
краще спуститися зі скелі і тікати рівниною, щоб дістатися
гір, чи, може, сховатися тут, доки стемніє? Він подивився на
бліде обличчя дівчини й зважився. Він не міг лишити її тут
і дозволити ворогам застати його. Вони могли знайти під-
земний хід і вдарити йому в спину. А тоді, опинившись між
двома вогнями, він навряд чи зміг би уникнути полону, бо
дорогоцінний тягар завадив би йому пробитися крізь воро-
жий натовп.
Спускатися крутосхилом було нелегко, але Тарзан прив'я-
зав нерухоме тіло дівчини до своєї спини і встиг дістатися
вниз раніше, ніж вороги підійшли до підніжжя скелі. Тарзан
спускався схилом, якого не було видно з боку міста, тому
вороги нічого не помітили, їм навіть на думку не спало, що
їхня здобич так близько.
Тримаючи весь час скелю у полі зору, як захист, Тарзан
пробіг під її прикриттям майже півтора кілометра, доки
загін з Опара обійшов підніжжя і побачив його. Дикуни
заверещали від радості і чимдуж помчали навздогін, переко-
нані, що ось-ось наздоженуть утікача, обтяженого чужим
нерухомим тілом. Але вони не знали здібностей Тарзана. а з
іншого боку, переоцінили швидкість власних кривих ніг.
Тарзан біг так само розмірене, слідкуючи, щоб віддаль
між ним та його супротивниками не зменшувалася. Іноді він
позирав на кохану голівку, що лежала в нього на плечі.
Джейн була така бліда, що, якби не слабке биття її серця,
Тарзан подумав би, що вона померла.
Нарешті втікачі посягли плоскогір'я і перевалу. Тарзан
наддав ходи і побіг щодуху, щоб встигнути спуститися на
той бік раніше, ніж вороги зійдуть нагору.- Він остерігався,
що вони скочуватимуть на нього з гори каміння. Тому був від
них майже за кілометр, коли розлючені і захекані недомірки
зіп'ялися на перевал.
Коли дикуни це побачили, вони забігали туди-сюди, вима-
хуючи палицями і розлючено вигукуючи. Їхній гнів не знав
меж. Але чомусь вони вирішили припинити переслідування
біля кордонів своєї країни. Може, тому, що згадали, як
першого разу повернулися ні з чим після довгих та важких
пошуків, а може, побачили, як легко біжить переслідуваний,
і зрозуміли, що марна справа наздоганяти його. В усякому
разі вони повернули назад, до Опара. Саме тоді Тарзан досяг
лісу біля підніжжя пагорбів, якими закінчувалася височина.
Тарзан увійшов у ліс і вибрав біля узлісся зручне місце для
спостереження. Тут він поклав на траву свій скарб і обмив
дівчині обличчя й руки водою зі струмка, який протікав по-
руч. Але Джейн не приходила до тями. Тарзан, дуже занепо-
коєний цим, знову взяв на руки дівчину і пішов на захід.
Тільки надвечір Джейн Портер опритомніла. Вона не зра-
зу розплющила очі, намагаючись згадати всі останні події,
які пережила. І ось вона згадала жертовник, страшну жри-
цю, ніж, зведений над нею... Вона здригнулася, гадаючи, що
вмерла або що ніж щойно пробив їй серце і вона в перед-
смертній агонії. Коли вона врешті наважилася розплющити
очі, то побачене ще більше зміцнило її побоювання. Вона
лежала на руках у свого мертвого коханого, а він ніс її яки-
мось райським садом...
— Якщо це смерть,— прошепотіла вона,— то дякую тобі,
Господи, за те, що ти дозволив мені вмерти.
— Ви озвалися, Джейн! — вигукнув Тарзан.— Ви опри-
томніли!
— Так, Тарзане, годованцю Великих мавп,— відповіла
вона, і вперше за останні місяці її обличчя осяяла радісна
усмішка.
— Слава Богові! — вигукнув Тарзан, сідаючи на траву
край струмка на галявині.— Отже, я встиг вчасно.
— Вчасно? Як? — спитала вона.
— Я встиг вчасно, щоб урятувати вас від смерті на вівта-
рі,—відповів він.—Хіба ви забули?
— Врятували мене? — здивовано спитала вона.— Хіба
ми обоє не мертві, Тарзане?
Доки тривала ця розмова, Тарзан встиг зручно всадо-
вити Джейн на траву. Коли він почув її запитання, то від-
ступив на крок, щоб краще роздивитися її обличчя.
— Мертві? — повторив він і засміявся.— Ви живі,
Джейн, а якщо повернетеся до міста Опар і розпитаєте його
мешканців, то вони підтвердять вам, що я теж був живий
кілька годин тому. Ні, люба моя, ми не вмерли.
— Але Гейзел і Тюран казали мені, що ви упали в море
дуже далеко від берега,— наполягала вона так, наче прагну-
ла довести йому, що він мертвий.— Вони сказали, що ви впа-
ли в море і не могли виплисти.
— Як же мені переконати вас, що я не привид? — засмі-
явся він.— Так, добродій Тюран справді скинув мене з ко-
рабля, але я не втонув — пізніше я розповім про це. А тепер
я ось тут, перед вами, Джейн, і знову майже той самий ди-
кун, якого ви знали раніше.
Джейн повільно підвелася і підійшла до нього.
— Я досі не можу цьому повірити,— прошепотіла вона.—
Не може бути, щоб мені судилося таке щастя після всіх
страждань, яких я зазнала упродовж останніх страшних
місяців відтоді, як «Леді Еліс» затонула.
Вона підійшла до нього і доторкнулася тремтячою від ніж-
ності рукою.
— Ні, напевне, це мені сниться. Ось зараз я прокинуся
й побачу, як страшний ніж пробиває мені груди. Поцілуйте
мене, любий, лише один раз поцілуйте, перш ніж цей сон
розвіється...
Тарзан не змусив себе просити двічі. Його сильні руки
обхопили стан дівчини, і він поцілував її не раз і не двічі,
а сто, тисячу разів, доки у неї не перехопило подих. А коли
він перестав цілувати її, вона сама обняла його за шию і при-
тягнула його вуста до своїх.
— Ну, то що? Це сон чи дійсність? — спитав він.
— Якщо ти вмер, мій чоловіче,— відповіла вона,— я бла-
гаю Бога, щоб він і мені дав умерти, не прокидаючись і не
усвідомлюючи жаху останніх земних хвилин.
Вони замовкли і подивилися одне одному у вічі, ще не ві-
рячи у своє щастя. Минуле з його жахіттями та розчаруван-
нями було забуте. Майбутнє було їм непідвладне. Проте
сьогодні належало їм, і ніхто не в змозі був відняти його від
них. Дівчина перша порушила ніжну мовчанку.
— Куди ми йдемо? — спитала вона.— Що робитимемо?
— А куди б ти хотіла піти? — в свою чергу спитав він—
Що ти хотіла б робити?
— Йти туди, куди й ти йдеш, мій чоловіче, і робити те. що
ти захочеш,— відповіла вона.
— А Клейтон? — спитав він. Він на мить забув, що на
світі, крім них обох, існують ще й інші люди.— Адже в тебе
є чоловік.
— Я не одружена, Тарзане! — вигукнула вона.— Я навіть
більше не Клейтонова наречена. Саме напередодні того, ко-
ли мене викрали ці бридкі дикуни, я сказала йому, що кохаю
тебе, і він зрозумів, що я не можу дотримати неправедної
обіцянки, яку дала йому. Ця розмова відбулася саме після
того, як ми дивовижним чином урятувалися від лева.— Вона
раптом зупинилася і питально поглянула на нього.— Тарза-
не, годованцю Великих мавп, це ти вбив лева?'. —- вигукнула
вона.—Це міг бути лише ти!
Він опустив погляд, йому стало соромно.
— Як ти міг піти геть і лишити мене?! — докірливо вигук-
нула вона.
— Не треба, Джейн,— попрохав він.— Не говори про це,
благаю. Ти не знаєш, як я згодом картав себе за той жорсто-
кий вчинок і як я спочатку страждав від лютих ревнощів,
а потім від гіркої образи на долю, яка вирішила несправедли-
во покарати мене. Після цього я повернувся до мавп, Джейн,
і вирішив більше ніколи не зустрічатися з людьми.
Потім він розповів їй, як жив, відколи повернувся в джун-
глі, про те, як він з цивілізованого жителя Парижа перетво-
рився на дикуна вазирі і нарешті знову на дикого звіра, яким
його і виховали.
Джейн засипала його запитаннями і нарешті боязко торк-
нулася того, про що їй казав Тюран: про ту жінку в Парижі.
Тоді Тарзан розповів їй усі подробиці свого цивілізованого
життя. Він міг сміливо дивитися їй у вічі, бо завжди був
серцем з нею. Коли він закінчив, то подивився на неї довгим
поглядом, наче очікуючи на її суд і вирок.
— Я знала, що він бреше,— сказала вона.— От негідник!
— Отже, ти не гніваєшся на мене? — спитав він.
Її відповідь, яка справи цілковито не стосувалася, була
чисто жіночою.
— Ольга де Куд дуже гарна? — спитала вона.
Тарзан засміявся і знову поцілував її.
— Ти в тисячу разів краща, люба моя,— сказав він.
Вона зітхнула полегшено і поклала голову йому на плече.
Він знав, що вона йому пробачила.
На ніч Тарзан змайстрував зручний прихисток серед
пружних гілок велетенського дерева, і втомлена дівчина там
заснула. А Тарзан ліг нижче, в розгалуженні гілок ' задрі-
мав, ладен навіть уві сні стати на її захист.
Подорож до берега тривала багато днів. Там, де дорога
була рівна, вони йшли, тримаючись за руки, під переплетін-
ням гілок пралісу, як колись давно ходили їхні пращури.
Там, де рослинність була надто густа, він брав її на свої силь-
ні руки і ніс, мов пір'їнку, у затінку гілок. Вони були такі
щасливі, що дні здавалися їм надто короткими. Якби не тур-
бота про Клейтона і не бажання швидше прийти йому на
допомогу, вони нескінченно могли б насолоджуватися цією
чарівною прогулянкою. Напередодні того, як вони дісталися
на берег моря, Тарзан раптом відчув попереду людський
запах — запах чорношкірих. Він сказав про це дівчині і
наказав їй поводитися тихо.
— В джунглях рідко трапляються друзі,— просто пояс-
нив він.
Через півгодини вони обережно підкралися до невеликого
загону чорношкірих вояків, які рухалися один за одним на
захід. Коли Тарзан їх побачив, то радісно скрикнув — це
були його власні вазирі. Тут був і Бузулі, і інші, що хо-
дили з ним до Опара. Коли вони побачили свого вождя, то
почали пританцьовувати й кричати, зовсім ошалівши від ра-
дощів. Вони сказали, що шукають його вже багато тижнів.
Чорношкірі були дуже здивовані, коли побачили білу жін-
ку, але коли дізналися, що це жінка вождя, то почали всіляко
вшановувати її, намагаючись при цьому перевершити один
одного. В супроводі радісних вазирі, які без угаву сміялися
і пританцьовували довкола, Тарзан і Джейн підійшли до
вутлого куреня на березі моря.
Довкола не було ніяких ознак життя, і на їхні заклики
ніхто не вийшов. Тарзан швидко виліз на дерево, у хатину,
але зразу виглянув з неї, тримаючи в руках порожню
бляшанку, яку він кинув Бузулі, наказуючи йому принести
води. Потім жестом запросив Джейн Портер увійти.
Обоє вони схилилися над знесиленою істотою, яка колись
була англійським аристократом. Очі дівчини налилися сльо-
зами, коли вона побачила схудлі, запалі щоки, провалені
очі і тавро страждання на колись молодому і гарному обличчі.
— Він ще живий,— сказав Тарзан.— Ми зробимо для
нього все можливе, але боюся, що ми спізнилися.
Коли Бузулі приніс воду, Тарзан розтулив спухлі, розтріс-
кані губи і влив кілька краплин хворому в рот. Потім він зво-
ложив його гаряче чоло і освіжив водою зпеможене тіло.
Невдовзі Клейтон розплющив очі. Слабка тінь усмішки
з'явилася на його обличчі, коли він побачив дівчину, що
схилилася над ним. Коли він побачив Тарзана, то усмішка
змінилася здивуванням.
— Все в порядку,— сказав Тарзан.— Ми вчасно при-
йшли. Тепер усе буде добре, і ви самі незчуєтеся, як одужаєте.
Англієць кволо похитав головою.
— Пізно,— прошепотів він.— Але так буде краще. Я хочу
вмерти.
— А де Тюран? — спитала дівчина.
— Він пішов від мене, коли я занедужав. Це диявол
у людській подобі. Коли я попросив принести мені води, бо
був надто слабкий, щоб самому піти по неї, він на моїх очах
випив половину, а решту вихлюпнув і сміявся мені в очі.—
На цей спогад у хворого раптово спалахнула іскра життя
і він підвівся на лікті.— Так,— майже вигукнув він,— я не
вмру. Я проживу ще достатньо часу, щоб знайти цього негід-
ника і вбити. Але коротке збудження ще більше знесилило
його, і він знову зсунувся на підгниле сіно, яке колись разом
зі старим непромокальним плащем правило за постіль для
Джейн Портер.
— Не турбуйтеся щодо Тюрана,— сказав Тарзан і поклав
Клейтонові на чоло руку, щоб заспокоїти його.— Він мій,
і я його врешті-решт знайду, не журіться.
Після цього Клейтон довго лежав нерухомо. Кілька разів
Тарзан прикладав вухо до його вутлих грудей, щоб вловити
ледь помітне биття його слабкого серця. Надвечір він иена
довго опритомнів.
— Джейн,— прошепотів він. Молода дівчина схилила го-
лову, щоб почути його слова.— Я винен перед вами і перед
ним,— він слабко кивнув у бік Тарзана.— Я так вас любив...
Це, звичайно, не зменшує моєї провини, але я був неспро-
можний зректися вас. Я не прошу пробачення, я лише хочу
зараз зробити те, що мав би зробити понад рік тому.
Він почав порпатися в кишені плаща, на якому лежав.
Нарешті він дістав те, що шукав,— зіжмаканий жовтий ар-
кушик паперу — і передав його дівчині. Щойно та взяла ар-
кушик, як рука хворого впала на груди, голова відкинулася
назад, тіло випросталося і Клейтон, слабко зітхнувши, зав-
мер. Тарзан накрив йому обличчя краєм плаща.
Кілька хвилин вони стояли на колінах, і дівчина читала
про себе молитву. Коли вони підвелися і стали обабіч упоко-
єного тіла, на очі Тарзана навернулися сльози, бо страждан-
ня, яких він зазнав сам, навчили його співчутливо ставитися
до інших.
Дівчина, теж крізь сльози, прочитала звістку, написану на
збляклому жовтому аркушику, і її очі широко розплющили-
ся з подиву. Вона двічі перечитала зміст, перш ніж усвідоми-
ла, про що йдеться:
«Відбитки пальців доводять, що ви Грейсток. Вітаю.
Д'Арно»,
Вона передала телеграму Тарзанові.
— І він давно знав про це? — спитала вона.— І нічого то-
бі не сказав?
— Я дізнався про це ще раніше, ніж він,— відповів Тар-
зан.— Але я не думав, що він знає про зміст телеграми.
Я, певне, викинув її того вечора на станції. Мені її там вручили.
— І після цього ти переконував нас, що твоя матір була
мавпа і що ти ніколи не знав батька? — недовірливо перепи-
тала вона.
— Титул і маєтки без тебе нічого не були б варті, коха-
на,— відповів він.— А якщо я позбавив би цього Клейтона,
то пограбував би ту, кого любив. Хіба ти не розумієш,
Джейн?
Здавалося, він намагався у чомусь виправдатися.
Вона простягнула до нього руки над мертвим тілом і стис-
нула його пальці.
— І я ледве не зреклася такого кохання! — вигукнула
вона.