Едгар Берроуз. Тарзан
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26
17
БІЛИЙ ВОЖДЬ ПЛЕМЕНІ ВАЗИРІ
Коли погляд чорношкірого мануєма зітнувся з химерою,
що наступала на нього з ножем в руці, то крижаний страх
пройняв усе його єство. Він навіть забув про рушницю, яку
тримав у руках, забув, що може заволати на допомогу,—
єдиною його думкою стало втекти від цього дикого білого
страхіття, від цього велета з величезними м'язами й широ-
кими плечима, на яких вигравало світло багаття.
Але, перш ніж мануєм устиг ворухнутися, Тарзан кинув-
ся на нього. Могутня рука стиснула йому горло і водночас
кинула його на землю. Він шалено опирався, але марно:
страшні пальці з люттю бульдога уп'ялися в його шию. Жит-
тя покидало його швидко і невблаганно. Очі вибалушились,
висолопився язик, обличчя страшно почервоніло. Здерев'я-
нілими м'язами пробіг останній корч — і вартовий мануєм
затих навіки.
Тарзан скинув тіло на свої могутні плечі, підібрав рушни-
цю вбитого, повільно пішов вулицею до дерева, яке завжди
легко допомагало йому дістатися всередину селища. Він
сховав мерця в густолисті крон.
Найперше він зняв з убитого патронташ та прикраси і
сховав це в дупло. Після цього він узяв рушницю вбитого,
став на гілці на повен зріст і пішов до самісінького її кінця,
звідки можна було оглянути все селище. Він націлився в
хатину, схожу на вулик, що в ній, як він знав, збиралися
вожді, і натиснув на спусковий гачок.
У відповідь на його постріл пролунав відчайдушний крик.
Тарзан усміхнувся. Він знову поцілив.
Кілька хвилин після пострілу в таборі панувала тиша.
Потім араби й мануєми висипали зі своїх хатин. Вони ски-
далися на рій розлючених джмелів. Втім, вони були не так
розлючені, як налякані. Денна напруга сильно позначилася
на настрої як чорних, так і білих, а тут ще цей постріл посе-
ред нічної тиші! Він викликав у їхній запаленій уяві найріз-
номанітніші і найжахливіші здогади.
Коли вони зауважили, що вартовий зник, їхня тривога
посилилася ще дужче. Щоб підбадьорити себе, вони почали
обстрілювати зачинені селищні ворота, хоча ворога ніде
не було видно. Тарзан скористався із загального гуркоту
стрілянини і вистрілив просто в скупчення натовпу, що ви-
рував під ним.
Через безладну стрілянину його пострілу ніхто не розчув,
але ті, що стояли ближче до середини, побачили, як один ма-
нуєм раптово впав. Коли вони схилилися над ним, він був
мертвий, їх охопив панічний страх, і лише владні накази
арабів зупинили мануємів, які ладні були стрімголов тікати
в джунглі, аби лише вийти з цього триклятого селища.
Через деякий час вони почали заспокоюватись. Але пе-
рерва була дуже короткотривала. Саме тоді, коли вони вирі-
шили, що їм більше нема чого боятися, Тарзан приглушено
і протяжне закричав, і коли дикуни поглянули в той бік,
звідки долинав звук, Тарзан, стоячи на гілці дерева з ті-
лом убитого вартового в руках, раптом скинув труп їм на
голови.
З панічним вереском натовп розбігся хто куди від цього
нового страшного зайди, який, схоже, нападав на них.
В їхній уяві тіло вартового, що летіло згори із широко розче-
піреними руками й ногами, мало вигляд якогось великого
хижого звіра. З єдиним бажанням порятунку багато хто із
чорношкірих видерся на огорожу, інші вибили з воріт дош-
ки й побігли через галявину в джунглі.
Перші хвилини ніхто з них не озирався, щоб поглянути на
те, що так налякало Їх. Але Тарзан знав, що вони таки озир-
нуться. Він достеменно знав, що вони робитимуть далі. То-
му спокійнісінько рушив деревами, які осявало місячне світ-
ло, на південь, до табору Вазирі.
Один з арабів озирнувся і помітив, що істота, яка стриб-
нула на них з дерева, лежить на тому самому місці тихо й
спокійно. Він обережно підкрався і побачив, що це людина.
Ще мить—і він упізнав мануєма, який вартував вхід до
селища.
На його крик збіглася решта і тісно стала довкола. Хвиль-
ку вони схвильовано перемовлялися, потім зробили саме те,
чого очікував Тарзан. Вони піднесли гвинтівки і почали об-
стрілювати дерево, з якого було кинуте тіло. Якби Тарзан
залишився на ньому, його продірявили б сотні куль.
Коли араби й мануєми помітили, що єдиними ознаками
насильства на тілі їхнього товариша були сліди велетен-
ських пальців на спухлій шиї, їх охопив ще більший страх
і відчай. Особливо їх вражало те, що вони не були в безпеці
навіть усередині селища, обнесеного огорожею. Те, що ворог
пройшов у самісіньку середину і голіруч убив їхнього варто-
вого,— цього вони не могли збагнути. Забобонні мануєми
відразу почали пояснювати собі поразки надприродними си-
лами. Та й білі не могли дати кращого пояснення усьому,
що відбувалося.
Близько п'ятдесяти душ утекло в джунглі. Решта, хто за-
лишився в селищі, не мали ані найменшого уявлення, коли
незримий ворог знову почне своє моторошне винищення.
Паніка перетворила Їх на зграю спантеличених бандитів.
Вони не спали до світанку. Лише коли араби пообіцяли ма-
нуємам рано-вранці лишити селище і рушити назад у свої
краї, ті погодилися пробути в селищі ще кілька годин. Кри-
жаний страх, який охопив їх, був дужчий за страх перед
жорстокими командирами.
Коли наступного ранку Тарзан з вояками вернулися, щоб
поновити обстріл ворога, то побачили, що противник готу-
ється до відходу з селища. На мануємів було навантажено
пограбовану слонову кість. Коли Тарзан це побачив, на йо-
го обличчі з'явилася посмішка, бо він знав: далеко свою по-
клажу вони не занесуть. Але раптом він побачив те, що дуже
занепокоїло його. Декотрі з мануємів запалювали від недо-
тлілого багаття смолоскипи. Вони замірилися спалити сели-
ще.
Тарзан сидів за кількасот метрів від них на високому де-
реві. Він приклав руку до рота рупором і голосно крикнув
по-арабському: <:Не підпалюйте хатин, інакше ми вас усіх
знищимо! Не підпалюйте хатин, інакше ми вас усіх зни-
щимо!»
Він крикнув це кілька разів. Мануєми завагалися, потім
один з них кинув смолоскип у вогнище. Решта вже ладні бу-
ли зробити те саме, як раптом один з арабів кинувся до них
і палицею почав гнати до хатин. Тарзан бачив, що він на-
казує підпалити маленькі хатки під соломою. Тоді Тарзан
став на повен зріст на гілці, приклав до плеча відібрану в
арабів гвинтівку і вистрілив. Араб, що змушував своїх під-
леглих підпалювати, впав на землю, а мануєми покидали
смолоскипи і чкурнули з селища. Вони бігли, не оглядаю-
чись, а навздогін їм стріляли араби.
Хоч як сердилися араби на рабів за непослух, вони, однак,
розуміли, що єдиний і найліпший вихід із того, що трапило-
ся,— це полишити намір підпалити селище, яке двічі зустрі-
ло їх так непривітно. Подумки вони клялися повернутися
сюди з такою силою, яка дозволить їм винищити навіть слі-
ди духу людини в цих краях на багато кілометрів довкола.
Араби марно шукали того, хто своїм криком злякав па-
ліїв. Навіть ті, що мали найгостріший зір, не змогли поба-
чити винуватця. За пострілом, який звалив одного з них, над
листям дерева знявся легенький димок. Це помітили і кіль-
ка разів вистрілили по дереву. Проте постріли не посягли
мети.
Тарзан був надто передбачливий, щоб втрапити у таку
халепу. Ще не змовкло відлуння пострілу, а він уже був на
землі й щодуху біг до іншого дерева, за сотню метрів від пер-
шого. Тут вія знову зручно влаштувався, так, що бачив во-
рожий табір, мов на долоні. Йому спало на думку, що мож-
на трохи побавитися, і, склавши долоні рупором, він закри-
чав:
— Лишіть слонову кість! Лишіть слонову кість! Мерт-
вим вона не потрібна.
Декотрі з мануємів почали кидати свій вантаж, але все це
разом урвало арабам терпець. Голосно лаючись, вони наці-
лили гвинтівки на своїх рабів, погрожуючи смертю тим, хто
насмілився кинути вантаж. Вони могли зректися підпалу се-
лища, але не могли навіть подумати, щоб відмовитися від
такого багатства. Краще вже смерть!
І коли вони вийшли з селища Вазирі, на плечах невільни-
ків були в'язки слонячих ікол, вкрадені з запасів, що їх збира-
ли цілі покоління. Вони йшли назад до свого селища на пів-
ніч, дикі й незнані терени, аж за Конго, в саму гущавину Ве-
ликих Джунглів. А обабіч колони, яка відступала, скрада-
лися незримі безжальні вороги.
Під проводом Тарзана чорношкірі вазирійці заздалегідь
розташувалися обабіч стежки, якою мав пройти супротив-
ник. Вони причаїлися в чагарях на великій відстані один від
одного. Коли проходила колона, меткий спис або невблаган-
на стріла пронизувала араба або мануєма. Відтак вазирі-
єць зникав у хащах, перебігав наперед, у нову засідку. Стрі-
ли й списи вилітали рідко, але так невблаганно й послідов-
но, що колона людей з вантажем слонової кості постійно па-
нікувала від вигляду вбитих товаришів і від страшного очі-
кування: хто наступний?
Арабам коштувало великих зусиль запобігати намірам,
які не раз виникали у мануємів — кинути все посеред доро-
ги і тікати. День наближався до кінця. Кошмарний для ара-
бів і важкий, але вдалий для вазирійців. На ніч араби поста-
вили похідну "бому" на маленькій галявині біля річки і ста-
ли на ночівлю.
Уночі над їхніми головами час від часу свистіли жорстокі
кулі і неминуче один з нічних вартових падав мертвий. Ста-
новище ставало безвихідним. Вони виразно бачили, що та-
ким чином ворог винищить їх усіх до ноги без жодних збит-
ків для себе. Одначе із впертості й захланності, притаман-
ної білим, араби й далі трималися за здобич. Удосвіта вони
навантажили на спини цілковито занепалих духом манує-
мів вантаж, який ставав смертельним, і рушили в дорогу.
Три дні колона чисельно зменшувалася, але йшла далі.
Щогодини прилітала нова смертельна стріла або вбивчий
спис. Ночі були ще гірші, бо постріли незримих гвинтівок
перетворювали пости варти на місця страти.
Уранці на четвертий день араби змушені були застрелити
двох зі своїх чорношкірих, перш ніж зуміли змусити решту
тягнути далі трикляту слонову кість. І в цю мить з джунг-
лів долинув виразний і гучний голос: «Сьогодні ви, манує-
ми, помрете, якщо не скинете з плечей свій вантаж. Киньте-
ся на своїх жорстоких господарів і вбийте їх. У вас є рушни-
ці. Скористайтеся ними! Вбийте арабів, і ми вас більше не
зачепимо. Ми відведемо вас назад у наше селище, нагодує-
мо і виведемо з нашої землі, спокійно і без насильства. Скла-
діть слонову кість і бийте своїх командирів. Ми вам допомо-
жемо. Інакше смерть вам усім!»
Коли голос замовк, люди закам'яніли на місці. Араби вту-
пилися у своїх невільників. Мануєми перезиралися, чекаю-
чи, хто б почав. Арабів лишалося десятків зо три, а чорно-
шкірих з півтораста. Всі мануєми мали зброю, навіть у но-
сіїв за спинами були гвинтівки.
Араби зібралися в гурт. Шейх наказав вирушати, підняв
рушницю і звів курок. Але в цю мить один із чорношкірих
випередив його, кинув вантаж на землю, зірвав я плеча свою
гвинтівку і вистрілив просто в гурт білих. Умить усе пере-
творилося на вир демонів, що вили й билися між собою но-
жами, стріляли з револьверів та гвинтівок. Араби скупчили-
ся в одну групу. Вони захищалися хоробро, але свинцевий
град, який сипали на них їхні раби, та злива стріл і списів
з джунглів прирекли їх на смерть. За десять хвилин по тому,
як перший носій кинув свій вантаж, останній араб упав
мертвий на землю.
Коли стрілянина вщухла, Тарзан знову звернувся до ма-
нуємів зі своєї криївки:
— Візьміть слонову кість на плечі й несіть її назад до на-
шого селища, туди, де ви її вкрали. Ми вас не зачепимо.
Хвилину мануєми вагалися. На важкий триденний пере-
хід у них уже не було сил. Вони почали тихо перемовлятися
між собою. Врешті один з них повернувся обличчям до
джунглів і крикнув:
— Звідки ми знаємо, що ви не повбиваєте нас, коли ми
прийдемо у ваше селище?
— Ви мусите повірити на слово,— відповів Тарзан,-—
що ми вас не зачепимо, якщо повернете слонову кість. Ви
повинні затямити: якщо не погодитеся, ми вас усіх переб'є-
мо тут. Хіба не ясно, що ви загинете тоді, якщо дратувати-
мете нас, а не тоді, коли слухатиметеся?
— Хто там говорить мовою наших арабських вождів? —
гукнув мануєми— З'явися, ми відповімо тобі.
Тарзан вийшов з гущавини джунглів і зупинився за двад-
цять кроків від мануємів.
— Дивіться,—сказав він.
Коли вони побачили білого, їх огорнув побожний страх, бо
досі вони не бачили ще білого дикуна. А його велетенські
м'язи та величезний зріст здивували і захопили їх.
— Вірте мені,— сказав Тарзан.— Доки ви робитимете
те, що я вам сказав, і не кривдитимете мій народ, ми вас не
зачепимо. Чи згодні ви взяти на плечі ваш вантаж і мирно
рушити в наше селище, чи ми йтимемо за вами на північ так,
як останніх три дні?
Нагадування про страхіття минулих днів вирішило спра-
ву. Після недовгих переговорів мануєми взяли вантаж і ру-
шили назад у селище Вазирі.
Наприкінці третього дня вони ввійшли у ворота селища.
Тут їх зустріли вазирійці, що вціліли після жахливої різа-
нини. Того дня, коли араби залишили селище, Тарзан послав
гінця на місце тимчасового постою зі звісткою, що вазирі
можуть повернутися додому.
Тарзан повинен був ужити все своє красномовство та
вміння переконувати, щоб оборонити мануємів від вазирі.
які були такі люті на грабіжників, що ладні були роздерти
їх на шматки. Але коли він пояснив їм, що пообіцяв манує-
мам недоторканість, якщо вони принесуть слонову кість ту
ди, звідки її забрали, і, крім того, переконав вазирі, що пере-
могли вони виключно завдяки йому, то вони врешті-решт
піддалися на його прохання і дозволили людожерам перепо-
чити в селищі.
Тієї ночі вояки влаштували великий бенкет, щоб відсвят-
кувати свою перемогу і вибрати нового вождя. Після смерті
старого Вазирі Тарзан керував вояками за мовчазною зго-
дою вазирі. У них не було часу вибрати вождя з-поміж себе,
але вони й не шкодували про це. Вони досягли таких успі-
хів під керівництвом Тарзана, що не мали жодного бажан-
ня віддати найвищу владу комусь іншому, остерігаючись
втратити те, що здобули. Вони ще пам'ятали наслідки непо-
слуху білій людині, коли за наказом Вазирі наосліп кину-
лися на арабів. Вазирі став першою жертвою власної нероз-
важливості.
Після всього, що сталося, передача Тарзанові вищої влади
була справою цілком очевидною. Найвидатніші вояки
сіли довкола багаття, щоб обговорити якості того, хто може
бути наступником старого Вазирі. Першим узяв слово
Бузулі.
— Відтоді як помер Вазирі і не залишив по собі сина, се-
ред нас є лише один, хто довів, що може бути нам добрим
царем. Є лише один, хто довів, що може вдало вести нас про-
ти вогнепальної зброї білих і здобути перемогу без жодних
втрат з нашого боку. Є лише один такий. Це — білий, що ке-
рував нами галька минулих днів.
З цими словами Бузулі схопився, підніс списа догори,
пригнувся майже до землі і заходився повільно пританцьо-
вувати довкола Тарзана, приспівуючи в такт крокам: Ва-
зирі, цар Вазирі! Вазирі, винищувач арабів: Вазирі, цар Ва-
зирі!»
Вояки один за одним приєднувалися до танцю, висловлю-
ючи в такий спосіб згоду на обрання Тарзана царем. При-
йшли жінки й розсілися довкола навпочіпки. Вони бнли в
тамтами, плескали в долоні й підспівували воякам. А посе-
ред кола сидів Тарзан з племені Великих мавп — Вазирі,
цар вазирійців. Як і його попередник, він повинен був при-
йняти ім'я свого племені.
Ритм танцю ставав дедалі швидший, крики танцюрис-
тів — голосніші. Жінки підвелися і також приєдналися до
танцю, безперестанку скрикуючи. Вояки люто вимахували
списами, а коли танцюристи низько схилилися й почали вда-
ряти щитами в утрамбовану землю, то загальна картина
становила собою щось таке первісне й дике, що могло від-
буватися лише на світанку людства, багато століть тому.
Коли загальне збудження зросло, Тарзан схопився й та-
кож приєднався до гурту. Посеред кола чорних лискучих тіл
він стрибав і ревів, вимахуючи важким списом, віддаючись
тому самому шаленству, що й його дикі друзі. Він втратив
рештки цивілізованості — тепер Тарзан знову був цілком
первісною людиною, яка насолоджувалася свободою дикого
життя, яке він так любив. Він тішився своїм царським са-
ном, отриманим з рук чорних дикунів.
Якби Ольга де Куд побачила його тепер, то навряд чи
впізнала б у ньому елегантну і врівноважену молоду люди-
ну, яка захопила її своїм бездоганним вихованням та чем-
ною поведінкою лише кілька місяців тому. А Джейн Пор-
тер! Чи любила б вона цього дикого вождя, який голяка ви-
танцьовував серед своїх так само голих підлеглих ? А Д'Ар-
но? Чи повірив би Д'Арно, що це та сама людина, яку він
ввів до найвишуканіших паризьких товариств? А що поду-
мали б його друзі-пери з палати лордів, якби один з них по-
казав на цього велетня, що танцював у варварському голов-
ному уборі та блискучих металевих прикрасах і сказав би:
«Мілорди, ось перед вами Джон Клейтон, лорд Грейсток!»
Отже, Тарзан,годованець Великих мавп, сів на справжній
царський престол. Повільно, але неухильно проходив він
шлях своїх пращурів — він-бо теж почав від найнижчої
висхідної точки.