Улас Самчук. ВОЛИНЬ.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77

на що вже Настя ніяк не могла перечити, лише дивувалася, що той пан має стільки грошей, і назвала його “добрим паном”. Хлопці були дуже раді, що дістали таку суму грошей, і тепер кожний з них матиме за що купувати на Трійцю.

“Добрий пан” відійшов, але того ж дня приїхало до Матвія верхи аж два стражники і питали про “гасподіна високаво роста, со свєтлимі волосамі с катомкой”. Матвій не второпав, що значить ота “катомка”, але сказав, що такий “господін” цієї ночї у нього ночував, а ранком пішов собі десь отуди, як Лебеді.

Стражники сердяться:

— Ех, ти глупий мужик! Вєдь его же бил германській шпіон. Ми за нім несколько днєй гонімся. Пачєму нє задержал?

— А хто його розбере, чи він шпіон, чи не шпіон. Іде собі, хай іде, проситься до хати переночувати, то ж ми не татари, щоб відмовили, пашпорт мав у повному порядку, виспався і пішов.

Стражники поїхали далі, але на хуторі довго про цю подію розмовляли. Володько довідався нове слово “шпіон”, а батько йому пояснив, що є то такі люди, що по Росії нишпорять, плани знімають, усе підглядають, а потім усе то передають німцям... Володько із цього має повну голову думок.

Заходили часами до Матвія і свої люди посидіти вечорами. Особливо ті, що десь тут поблизу діло мали, чи то у млині, чи в лісі. Вечори довгі і насидітися можна вволю, і вволю наговоритися. Заходив дід Кошіль, що на місце Лісовського став ліса Таксарового стерегти. Цей до всього і чарчини не цурався, прийде, бувало, і плящину за пазухою принесе...

— І дай-бо здоровля, куме! — Хоча відомо, що Матвій чоловік “трезвий” і до чарки не скорий. Але дід Кошіль просторікує:

— А, що там ще каверзувати, пий — помреш і не пий — помреш, то краще вже пити, бодай пізнаєш життя...

Щоки в нього повні, червоні, очі блискучі, борода широка і біла, чарочку не пив, а ликав — кивне і нема, тільки смішок лишається, а сміявся з усього і дуже дрібно.

Трапилось, що на це навинувся дядько Омелько з Біла-шева. Дуже зрадів, бо і він великий прихильник усілякого “вип'ємо, куме” і ніколи не приїжджав з порожніми, як то кажуть, руками, завжди в нього як не один, то зо два півоки в залубнях. Матвій не шанував за це цього брата.

— Такий, бачте, з нього й господар,— казав не раз, і дійсно, дядько Омелько не має щастя до господарки. Ні тобі машини якої, ні худобини порядної, що заробив, що вторгував — пропив, проїв, прогуляв. Політика, плітки, побрехеньки. Такий був дядько Омелько.

І ось він якраз у дуже слушний час нахопився. Кошіль весь засяяв, обнімалися, мовби один одного хотів задушити, і цілувалися так звучно, що на ціле подвір'я чути.

А увійшовши до хати, Омелько одразу заспівав:

“Ой, чарочко, чарочко медовая,

З ким я тебе пить буду, молодая!”

— От це, їй-богу, молодці з вас, брате Матвію і діду Кошелю, що я вас тут знайшов, серце моє відчувало, і дай, думаю, смикну до того куркуляки. Ну, Насте, готуй що там і присідай до нас...

І Настя щось готує, і присідає, і випивають. На дворі мороз, а в хаті тепло, і гамірно, і приємно. П'ють усі, навіть кажуть пити дітям, хоча проти того дуже Матвій.

— То, знаєте, дитині вредить. Я от самий і то не можу, вип'ю чарку і вже голова болить.

— Ех,— каже Омелько,— твоя голова тільки облізти від поту потрапить, а жити вона не вміє.

— Що ж зробити. Кожний має свою голову,— каже Матвій.

— А чи чули ви, що он жиди в Мизочі кажуть? — питає Омелько.

— А що там вони кажуть? — цікавиться Кошіль.

— Та он кажуть, що війна буде.

— Ого! — кидає Кошіль,— А то із ким?

— Та з германцем.

— Гм... З германцем. Ну і що ж? Буде то буде...

— А може, й буде,— додає Матвій.— Снилось мені, знаєте, ніби я стою отам на горбищі лебедському і бачу на заході там, де сонце западає, стає два стовпи червоні, огняні і від них ніби пожежа розливається. І дивлюсь, з-під того гад великий виповзає і де лише він проходить — усе чисто дотла зникає. І поліз той гад десь отуди на сівер, а тут, де не з'явись біля мене старий, покійний Хведір і мені каже: то знаєш, Матвію, отой гад поповз отуди у Пинські багна і там йому кінець буде... А другий сон снився мені ще й такий. Нібито я в Бущенському лісі на великій галявині, шукаю там свої украдені коні... і бачу, ціла та галявина старими польськими жупанами покрита. Іду я та йду і все думаю: а чи буде де кінець тим жупанам, аж то мої коні з лісу вирвались і все чисто то стоптали, а хтось тут мені й каже: то, каже, лише для просушки їх тут того... їх скоро заберуть... Це, чуєте,— казав Матвій пророчо,— у нас іще Польща буде.

— Ото вже дудки! — рішуче заперечує Омелько.— То, стало бути, що Росєя наша навіть якихсь там поцвілих жупанів не викине куди треба. То ти, Матвію, можна сказати, не розбираєшся в комєрческой політікє. Тут мусиш знати, что вот, так сказать, eтa самая наша Росєя, котора, стало бути, підкорила під себе всі народи від Кавказу аж по Вислу, саааамая огромная страна в мирі! Знаєш, що таке Росєя? Первая страна по большонству. Понімаєш ти, що коли б отак узяв усє еті государства, коториє єсть у світі, то й то не буде одна Росєя. Це, брат, імперія! Одна Москва, например, коли йдеш впопєрьок — сто верстов, в длину — двісті! О, ні, братику! Коли і буде яка війна — всіх завоюєм і над усіма наш цар буде царем! — випалив Омелько.

— Хо-хо-хо! — зареготав Кошіль.— І правильно! І правильно! Кому б, як не йому.

А Омелько продовжує про “Дардандєли”, про генерала Скобелева, про Шипку, про графа Румянцева і багато, багато знає того Омелько, а всі слухають і дивуються.

А надворі зима, падає сніг, віє вітер, замітає дороги. Вона цього року видалась сувора, снігу навергало вище коліна, ліс закутало в білу вату, луг, як глянеш оком, суцільне іскристе біле, поле, однотонне і мовчазне.

Роботи у Матвія досить, те то інше, але думку його турбує одна лише справа. Не дає і не дає йому спокою ота земля, кортить йому, бачте, щось придбати, і Матвій не витримав: одного лагіднішого дня закинув торбу на плечі і подався. Настя лише стулила свої тонкі уста і мовчить. Що казати? Очі її блищать крицею, але мовчить.

А Матвій подався отуди на південь, на Крем'янеччину, чув, що там землі продаються. Він ступає від села до села:

— Чув, що у вашому селі продається “імєніє”?

— Нє. То він торік щось думав. Тепер не чути. Наші люди й самі хотіли б купити. А ви-но зайдіть до Рохманова.

Матвій мандрує до Рохманова. У Рохманові невигідно. Самі багна і мочар. Кусник і поля до того, але ціна, як за матір рідну. З Рохманова подавсь до Шумська. Погане містечко, сама жидова, пан продає клапоть поля, але ціна ще солоніша, ніж у Рохманові, мовляв, при місті. Пішов далі, Межирічі, Коршів, Обичі — села, села і села, обпитав, оглянув — нічого не скурав, вернувся за тиждень додому — хмара не людина, ніякого з того толку, хіба що чоботи розтащив, що на день латання буде.

Але дуже вперся. Полатав чоботи, дещо відпічнув і знову подався. На цей раз під Остріг, хтось там нараяв у якогось графа, але й тут не сподобалось. Піскувате, громиш, не варто на такому селитися. Вернувся додому. Стільки страчено мужицького часу.

А Настя свій клопіт має, із Залужжя прийшла вість, що Катерина заміж виходить. Та за кого? А за того самого Павла, що ото в хорі церковному співає тенором та носить чоботи хромові за сім рублів з калошами, кажуть, на пана вчитись хотів та заломився.

— Господи Боже! Та за того хлюста? Чи не за ті часом чоботи хромові вона виходить? У нього ж тільки і є того добра, що чоботи та очі зікраті. Ой, загине вона за ним, ой, загине!

Ці слова хтось Катерині передав, і нагнівалась вона на свою хресну маму вельми. Казала, що й на весілля не піде просити, але Настя стоїть на своєму.

— Воля ваша, кумо,— казала вона Зіньці,— але я б її за такого не віддала б. Та й молоде воно ще, то ж і шістнадцяти немає...

— Та що я вам, кумонько, пораджу. А чи я їй не казала, а чи я їй не говорила. Що я ото наплакалась і що нагорювалась — так ні! Хоч ти її ріж, хоч ти з нею що хоч роби, піду і піду, бо люблю його! І говори з нею.

Володька ця новина пригнобила, не хотів вірити, щоб Катерина, та “наша Катерина”, та, що так його любила, могла якось там “вийти заміж” і то за когось зовсім чужого і, як кажуть мама, поганого. І Володько вже наперед відчуває нехіть до того осоружного якогось Павла, що хоче забрати Катерину.

Але все-таки до весілля готувалося, Настя лише чекала, чи Катерина дійсно так нагнівалась, що навіть не запросить її на весілля. Але так не сталося.

Була одлига, віяв гнилець, лугом мокрий сніг, вечоріло, і нараз із двору влітає засапаний Василь і викрикує лише одно слово:

— Катерина! — А після ще додав:

— Молода! У вінку! З дружкою! — побіг назад на двір. Усі в хаті заметушилися, Володько аж затремтів і ним почало трясти, Настя метнулась по хаті, підсунула під припічок цебрика, швидко застелила стола, поправила подушки.

— Замітай, Володьку, швидше хату! — гукнула на Володька.

Іншим разом ніхто такого не робив би, коли б ішла Катерина, але ж це не Катерина, а молода. Також іншим разом Володько ледве чи хотів би робити цю мізерну бабську роботу, але тепер метнувся, мов опарений, схопив обома руками деркача і почав шкребти ним долівку. На половині роботи Настя вихопила з його рук віника і почала сама швидко зганяти до коцюбника більше сміття.

І тільки скінчила, як до хати ввійшов Матвій, скинув закурену вовняну шапку, обтирав швидко спітніле чоло ганчіркою.

— Катерина вже на дворі,— сказав він здержано-радісно. У ту ж мить у сінях загупали, Настя ще раз оправила спідницю, Матвій прибрав поважного вигляду, Володько і Хведот забилися в кут. Двері швидко відчинилися і, шелестючи широкою, темно-бронзової барви, шовковою спідницею, метко увійшла Катерина, за нею дружка, а за ними Василь.

Володько був дуже здивований, коли побачив її такою — у вінку, у стрічках, і вона тепер не віталася, не сміялася, не цілувалася, як звичайно, а підійшла одразу до батька, вклонилася йому до самої землі, так що посипались і торкнулися долу різнобарвні її стрічки, і дуже поважно промовила:

— Прошу вас, тату, від себе і мого нареченого на весілля! Благословіть мене — раз, другий, третій!

— Хай Бог благословить — раз, другий, третій! — перехрестив Матвій Катерину, поцілувався з нею і дозволив їй цілувати його брудну руку.

Те саме сталося і з Настею, лише Настя залилася одразу сльозами, обняла Катерину і причитувала:

— Дитинонько моя люба, дитинонько моя золота! А яка ж ти, серце моє, хороша і яка ж ти мені дорога. Хай тебе Господь милосердний благословить, пішле тобі щастя, здоров'я, многих літ, а мені, серце, не бери нічого за зле, люблю я тебе, кохана ти моя дитино!

Катерина була зворушена також, а Володько й собі сплакнув, після чого відчув на своїх щоках мокрі, ніжні дотики її уст, і від того йому стало ще болючіше.

Після Настя швидко шкварила ковбасу з яйцями, журилася, що нема якраз чарки, а дівчата ж таку путь летіли, почали говорити; Катерина стала знов такою, як звичайно — гамірною і веселою, і була вона чарівною у тій своїй шовковій широкій спідниці, що так гарно обіймала її тонкий стан. Матвій розпитував Катерину про весілля — хто і чим буде, і як з коштами, і чи все вже готове. Катерина на все відповідала, їй, видно, це приємно, вона радісна, з її ясних, синіх очей ллється щастя. Настя знов не втрималась, щоб не залебедіти:

— А навіщо тобі вже світ в'язати? Чи ти така перестариця? Чи вже нагулялася, надівувалася? Будеш, дитино, не раз нарікати, але не вернеться.

— Ні, мамо, не нарікатиму. Він такий гарний і такий добрий, і мене шануватиме, і ми так любимось, і ми будемо щасливі...

За тиждень батьки поїхали на весілля, дома лишились самі діти. Володько дуже хотів також їхати, але його чомусь не взяли. Не було, мовляв, людської одежини. А коли батьки вернулися, Володько дістав коровайну гуску, калача і білу батистову хустинку. Не знав, чи брати її, чи ні, чи радіти, чи плакати. Знав лише, що це від неї, від Катерини, і коли брав хустину до рук, здавалося, що чує її запах, шелест її спідниці і дотики її теплих, вогких уст на своїй щоці.

І нема вже Катерини, не вернеться. Знав, що вона вже ніколи не буде такою, якою була до цього часу. Так минула і відійшла у вічність перша любов Володькового серця, що її він ще довго чув у собі, ніс завжди зо собою, як святий спогад, як знак ласки, щастя днів свого нелегкого дитинства.

Але натомість в ньому вже росла і зріла нова любов: Василинка. О, як радісно дивитися і бачити те маленьке єство, що ось уже сідає, і сміється, і мугикає, і разом знати, що це твоя сестра. Будь благословенна!

Розпускало і розпускало, на лузі тріснув лід, вода залила сіножаті, дув гнилий західний вітер, сосни гнулися і шуміли, старі косаті верби тріпали своїм віттям, вороння літало боком і крякало.

ЗНАЙШОВ ЗЕМЛЮ

Масляна. Буде рання весна: червоний, дикий півень виходить за хату, вилазить на кінець, що над картопляною ямою, і на ціле горло завзято кукурікає. Це той самий грізний півень, що нападав на Володька, але тепер він уже давно занехаяв це. Хай тільки спробує.

У середу несподівано прийшов дядько Єлисей. Довго обшкрябував у сінях брудні чоботи. Приніс вістку, що від неї защеміло Насті під серцем.

Мовляв, до села прибув з Крем'янеччини “хвактор”, що шукає покупців на одне дуже нібито зручне “імєніє”, і вже хтось йому сказав, що такими справами особливо цікавиться Матвій Довбенко.

— Прийшов, знаєте, на Запорожжя,— оповідає швидко Єлисей,— зайшов до Стратона і так, і так: по триста п'ятдесят рублів десятина з дворянським банком. А земля, каже, як сажа, чорна, розстрочка на тридцять літ, сто двадцять десятин, а в тому двадцять п'ять лісу.

Матвія ця справа піймала одразу. “Підем!” — рішуче заявив він. Накинув на плечі “куцана”, і пішли. Настя навіть не намагалась перечити — даремна річ, скорше зупиниш буревій, ніж його. Вона лише тошніла, була неспокійна, виходила то входила надвір, сиділа з Василинкою в пелені і сльози текли по її запалих щоках.

А Матвій з Єлисеєм, розкидаючи полами одягів, ступали твердими кроками сніговою саламахою назустріч вітру. У Стратона Булія на Запорожжі чекає на них фактор власника маєтку села Тилявки Кирило Деберний. Застали його за столом з дядьками, перед ними почате півока з червоною наліпкою, смажена яєшня,— здоровий, міцний, борода лопатою, лисина на всю голову.

Привіталися, ніби старі знайомі.

— О, дядьку Матвію! Чув, чув! Сідайте ось біля нас та, як то кажуть, покотим колодкою,— казав Деберний, був увесь сяючий і одразу налив Матвієві чарку.

Ради такого “случаю” Матвій не відмовився, підніс ту чарку, глянув на всіх:

— Ну, так... Дай-бо здоровля! — проговорив і випив. Розмова велася жваво, говорив, як і слід йому, найбільше фактор.

— Ото ж слухайте, люди добрі. Вірте мені чи не вірте, а такої землі, як у нас, ви на цілій Волині не знайдете. Високе, соняшне, сухе місце. Чорна, вироблена, пшенична земля. Двадцять п'ять десятин першорядного лісу, пан обанкрутився, продати мусить, і були б ви останні з останніх, коли б ви оцю нагоду пропустили. Правда, мушу вам сказати: на першу пору наші люди зустрінуть вас не дуже ласкаво, нічого правди таїти, прийдеться вам з ними деякий час повоювати, бо самі купити хочуть, але я, знаєте, як побачив нашу громаду — подумав: не буде з нею ладу, дай, думаю, пошукаю мудріших. Як барани, кажу вам, наші люди. Так, дай-бо здоровля! — підняв і вихилив чарку.— Отже, кажу вам, нетямущий народ,— продовжує своє Деберний.— Зібрав я, чуєте, їх на сходку у цій самій справі, а вони замість рішати — битись почали. Поділились, знаєте, одразу на гурти, ті за попа, а ті за попадю, і хоч ти їм кола на голові теши. і за віщо? Бо одні, мовляв, що по тамтому боці долини, не мають права до цього маєтку, бо у них, мовляв, “свій” є — ха-ха-ха! Подумайте! І така вам зчинилась колотнеча, що до діла не дійшло. Подивився я на те діло, плюнув і давай, думаю, піду у світ мудріших людей шукати, а тут мені в Обичах сказали, що до них приходив один дядько з Дерманя і питав за землею, а я собі й подумав: коли люди самі йдуть і шукають, то це не те саме, що ось тут нашим само в рот лізе, а вони не хочуть. Дай, думаю, піду та поспитаю, і от я тут. І от, як кажете, давайте діло зробимо.

Дядьки на цю мову лише головами покручували, кожний пригадав собі, як то вони самі “списки робили”, але говорити про це при чужій людині не випадає. Один тільки Матвій, по своїй упертій щирості, не втримався:

— А ви думаєте, що ми інші. Усі ми з одного тіста ліплені.

— Е, не кажіть,— заперечив Деберний.— 3 одного то одного, але у вас он школи які. Хе! Дайте нам школу! Що ви думаєте? Не кажу, що ми з клоччя сукані, але неграмотність. Люди темні. Що тут казати.

— Темні то темні, але і кров така,— докинув до всього Єлисей...

— Яка кров? — підняв голос Деберний.— Наш народ, кажу вам,сумирний.

— То-то й біда. Де не треба — сумирний, а де треба... Ге! Ріл'-ма, такого гамору наробить. Особливо коли батога над ним нема.

— Кажу ж — темнота. Дайте лише школу, розкажіть, покажіть, розтолкуйте, відкрийте очі, і піде. Е, ще й як піде. Певно, тепер... Тепер ні. Що тепер. Тому й кажу:

приїжджайте, купуйте і працюйте.

— Та ж кажете — нас там не дуже того,— зауважив Стратон.

— Не зважайте! Наші люди попиндючаться, попиндючаться та й сядуть. Майте лише дещо терпцю. А ви люди грамотні та й, бачу, хазяї не останні. Здається, той самий край, а не той — п'ятдесятверстов, а яка разніца. І худоба, і будова, і поле. Кажу: у нас ви багачами станете, рипайтесь, рипайтесь!

Фактор купив Матвія з першого слова. От чоловік! Такого ще Матвій не бачив. І толковий, і порядний, що й казати. Пізно поночі вернувся Матвій додому, і по одному його вигляді Настя одразу догадалась, що сталося.

— Спечи якого там коржа — завтра підемо оглядати “імєніє” в Тилявці.

— Як, як? У... Як ти сказав? Що це за така западенна Пилявка?

Матвій роззуває чоботи.

— Западенна не западенна, а ти-но рихтуй харчі. Піду на кілька днів — п'ятдесят верстов ходи.

Хотілося йому по-доброму з Настею, але хіба ж із нею можна? Настя є Настя. Одразу в плач, одразу в сльози, одразу наріки! Ех! Так би вдарив!

А надворі темно, мовби в проваллі, чогось загавкав Пундик. Настя підійшла до вікна і довго дивилася в темноту. Заспівав перший півень, а вона все стоїть. Матвій не зважає. Йому треба спати, на нього чекає довга путь.

Другого дня рано Матвій дещо полагодив, дав розпорядження, узяв торбу хліба й пішов. На Запорожжі чекає на нього Деберний і Стратон. Так утрійку і подалися отуди, як Мости, як Зелений Дуб, як Гісерна...

Троє рослих, барчистих мужів ішли в напрямку південного сходу. Темними лісами, глухими дорогами і аж другого дня вийшли на трахт, що веде з Острога, через Шумське, до Крем'янця. Тут розгорнулась рівнина з гайками, селами, хуторами. Краєвид змінився. Більше простору, ширші обрії, менші села, десь-не-десь розмахують крилами вітряки, в'ються дороги, біліють церкви, чорніє здебільша оголена земля. За селом Жолобки, що лежить у балці на шляху, починається старий дубовий ліс. Минають його і стають на землю обіцяну.

Ліс кінчається нагло, простою, темною, з півночі на південь, стіною, і одразу, по обох боках дороги простягається хвиляста рівнина. Справа поле западає в долину, зліва впирається в березовий гай, спереду на обрії стріхи, двори і села.

Мужики зупинилися. Сонце лило свої дари назустріч, Хмари розбились на загони і гнались шалено в бій з дубовим лісом. Вітер дув в обличчя.

— Так дивіться,— промовив Деберний.— Це і є та сама Тилявка. Це вам щира і щедра долоня, що підносить вам дар. Беріть і нікому не дякуйте, хіба Богові.

Матвій зі Стратоном дійсно вражені, а Деберний продовжує:

— Триста десятинок отут, мої людички, і сто двадцять з них ваші. Решту розберуть, мабуть, наші місцеві. Котіть лише рублики.

— Так... Рублики... Знаємо — рублики,— мимрить Матвій, а зір його хижим орлом носиться довкруги по пригірках, довкруги лану, сягає за обрій. Нахиляється, підносить мокру груду зі скиби і чавить її на долоні.

— Масло, масло,— каже Деберний. Долоня Матвієва звична на те масло, вона тверда і шорстка і з таким маслом потрапить розібратися.

— А як тут з водою? — питає Матвій.

— Отам у долині,— каже Деберний і показує на гаї.

— Либонь, далеченько,— кидає слово Матвій.

— Сажнів десять углиб отам у долині сягнете і маєте воду,— на це Деберний.

Дядьки мовчать, у їх очах щось, видно, зріє. Деберний дивиться і бачить. Добре. Він вдоволений. Пішли далі.

По трьох днях Матвій зі Стратоном вернулися. Рішення запало. Уже дорогою намічали, кого б до товариства приєднаи — родин десяток і доста. А першої неділі біля церкви пішла, довкола чутка: Матвій знайшов землю. Нарешті! Нелегка справа. Земля під ногами, а от знайти штука, казали люди.

Почали голоситися покупці, Матвій зі Стратоном вибирали, але вибору не було. Луччі хазяї не дуже пруться на нове, приходиться брати, що трапляється. Не було і Настиного двоюрідного брата Титка забуто. Матвій сам прийшов до нього, узяв за шорстку руку і каже:

— Іди, Титку, у світ — господарем будеш. Титко чухався, йойкав, але послухався. Його Параска одразу затараторила, але було запізно.

Хому Бондарця, по вуличному Ет-тоє, втягнули — четверо синів, як слупи, і крива дочка — землі треба. Миколу Гнидку, що злодієм колись був і що покаявся — хирляк, справжня гнида, але жінку має, як слон, і дітей копиця. Тараса Здорова з гурточком кучерявих дівчаток — малих і менших. Івана Кушку із жінкою, що сипле щороку по одному — справжня фабрика. Онисько Середа, Іван, по вуличному Бабин, Кузьма Запорука. Десяток таких, сама голота.

І з таким товариством рушив Матвій на нове місце. А час наглив, весна летіла буревієм, сніг щезав на очах, сонце шалено горіло. Новосельці мають повні руки роботи: продають свою землю, шукають за грішми, вносять завдаток, підписують “запродажну”, їздять і їздять туди й назад, а тут і земля тряхне, оранка й сіяння просяться...

Але перш ніж сіяти, треба ту землю поділити, і ділили, і краяли нові межі, жеребки тягнули — кому за ким, кожному в чотирьох місцях різали — город, поле, придаток і ліс. Усі пристали на це, та як пришилось брати свій жереб — пішли наріки. Той дістав краще, тому припало дещо мочару, іншому ще щось хибить. І всі до Матвія, і всі на нього, так ніби це він в усьому винен. Титко, наприклад, дістав город під самим селом, самі ніби рівчаки, та грузи цегли, та заїзди, та бур'яни і давай нарікати, і давай плакати. Матвій подумав, подумав і каже Титкові:

— Бери, Титку, моє, а я візьму твоє. Титко погодився.

— Аби лихо-тихо,— казав Матвій, коли йому дорікали, що, мовляв, собі пошкодив.

Матвій з Василем, як поїхали на середхресному тижні до тієї “западенної Пилявки” (Настя цього інакше ніяк не вимовить), то до самого Великодня там барився. Повну хуру збіжжя забрав із собою, і плуг, і борони, і мішок їжі...

А на хуторі тим часом весна робила свої щорічні веремії. Надулася і розлилася річка, залила весь луг, усю Лебедщину, верби бруньки свої розчепірили, садок ожив, з'явились галасливі птахи, зацвірінькали горобці. Ліс зашумів весняними, парубочими шумами, сосни запахли смолкою.

Але чого так смутно навколо? Чому Настя, встаючи рано, не спішить на город, не розкидає гною на грядки, чому не білить хати під Великдень? Піст, смуток, самота. Устане сердешна, упорає корівки, та свині, та кури і стоконяється, мов привид, по дворі, по садку, по неораному городі, оглядає кожний кутик, кожне деревце, кожний кущик. “Господоньку, Господоньку! Що тут напрацювалося, що тут нагорювалося, ось гляньте, людоньки, на мої руки, як патики, як зачовгані копистки, а від чого? Думаєте, сиділа зложивши їх у пелені? Думаєте, наймичок держала, радила та командувала, та готовеньке до бодні, до скрині, до засіків збирала? Ой, ні! Ой, чуєте, ні! Рано-світочок, чи звелося сонце, чи й ні, а ти вже зводишся і чи болить тебе що, чи не болить, чи догаряє тобі яка біда, чи не догаряє, а ти йдеш, а ти дерешся, а ти робиш. Нема тобі часу на таке зважати. Зернятко до зернятка, копійку до копійки, все докупи, все разком — зносиш, збираєш, а тепер? Кидай! Усе кидай! А дивіться, людоньки, яка тут земля — як масло, як хліб, а пахуча, а садок який, гляньте на ті вишеньки, на ті яблуньки, на ті грушечки та сливи. І все отут на очах виросло, кожне знаєш, як свою дитину. А дивіться, який город! Хіба то город? То скатертина, що на ній кладуть паску. А як родило, що не посієш, що не втицьнеш у землю — росте, буяє, женеться догори. І небо яке, погляньте, своє, пахуче, і звиклося до нього, і хутір, і ніхто тобі на голову не лізе, чи курка піде куди, чи дітиська десь залізуть, ніхто того не бачить, ніхто не жминдає, ніхто не гдирає”.

Перед Великоднем у середу прийшла із села стара мати Івана Кушки, і тільки увійшла до хати, навіть помагай-бі не промовила, як одразу сльозами залилася. Настя не питала, що сталося, і собі в сльози.

— Навіщо вам ото,— ледве промовляє стара Кущиха,— все кидати? І чому ви того свого не вговорите? То ж у вас тут рай. Хіба вам чого бракує? А він прийшов до “нашого”, намовив його, а тепер тягне нас у світ за очі на край світа, а я, дивіться, стара, хотіла б уже зложити кості свої приІ своїх.

— Ні, серденько бабусю, ні, голубонько! Нічого нам, чуєте, тут не бракує, але що я можу подіяти? Бере нас, волоче нас, Бог святий знає куди, десь отуди, як до Почаєва, а може, ще й далі.

Ридали обидві, ніби їх на смерть виряжали, і не могли наридатися. Здавалось — геть-чисто обидві в сльозах розіллються.

Підступало свято. У п'ятницю на Плащаницю вернулись Матвій з Василем. Не можна їх впізнати — такі вихудлі, вивітрені, аж темні, очі — як нори. Василь ледве лазить, Матвій сама кістка.

У хаті, мов у домовині — чорно, непорано, паски якісь спекла, але не до них тепер. А Матвій ще було думав, що одразу отак і поїдуть, бо дехто вже виїхав, там, мовляв, і паску з'їдять і кімната там у панському будинку приготовлена, але треба квапитись, а то чого доброго заберуть інші, а тоді живи на дворі, та й земля, та й городи, та й усе скрізь чекає.

Але Настя вперлася і хоч ти ріж її:

— Не поїду перед самим святом, не будеш бачить мене живою! Без своїх, без могил не буду

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77