Улас Самчук. ВОЛИНЬ.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77
але попросив дозволу там бути. Андрій Андрійович сидів на своєму місці голови, курив цигарку за цигаркою, дивився поверх свого пенсне і нервово ворушив своїми повними устами. Всі члени, навіть збунтований Ілько, були присутні, але в цей момент центром уваги був Симон. З ним діялось щось дивне. Він сидів збоку на лаві розчервонілий і розгублений... Про нього саме йшла мова.
— А, Володько! Сідайте. У нас тут забавна штука,— казав Андрій Андрійович.— Гідна пера як не Шекспіра, то бодай Гоголя. Наш старий, добрий «бідний чоловік Симон», іменуємий Зелотом, задумав нас залишити. Признатися, я завжди був переконаний, що він майстер на всі руки, але такого, їй-Богу, не сподівався. Ось послухайте, яким обдарував він нас апостольським посланієм,— казав Андрій Андрійович своєю вченою мовою.
Симон, як жар червоний, звівся на ноги і, затинаючись, почав говорити:
— Ан... Андрію Андрійовичу... Я... Я прошу не робити з цього кпини... Кожна людина має своє сумління і... Андрій Андрійович йому в тон перебив:
— Дорогий Симоне. Дуже прошу. Не думаємо гвалтувати вашого сумління... Ми тільки ще раз хочемо посмакувати вашою пречудовою, високовченою теологічною елаборацією.
Невідомо, чи Симон зрозумів відповідно ці слова, але він, заїкаючись, казав:
— Ну то... Може, я... з дозволенієм... вийду. Ізвільняйте! Будьте всі со Христом...
Він встав, смиренно зігнувся, втягнув голову у плечі і вийшов.
Виглядав на блаженного. І коли за ним зачинилися двері, захриплий Кіндрат зауважив:
— Трохи забагато пив... Вступило в голову... Ось прочитай, що він там накатав... — Кіндрат взяв зі столу сірий папірець і подав його Володькові.
Володько намірився читати мовчки, але Кіндрат вимагав:
— Вголос. Хочемо всі чути! Маємо другого Йона... З другого кінця...
Володько читав: «До Управи Кооперативу в с. Тилявці. Заява. Я, нижче підписаний член кооперативу в с. Тилявці, бажаю уступити з партії кооп. на підставі слова Божого, а саме: 2 посланія до Коринфіян 6 і 14 вірш і од св. Іоана 18-4 вірш і за того я не хочу бути в спілці (до Галатамів 5 розд. 20-21 вірш, до Ефісіян 4-31-32, філіянців 4 р. 5 вірш). Зістаюсь люблячий вас брат Симон Кисілюк»,— прочитав Володько і мовчки положив папірець на столі. І при тому думав: і що це справді з тими людьми діється... Рона мав свій іронічний вигляд, Кіндрат затиснув міцно зуби, щоб не лайнутися, як він казав, «по матушкі», а всі інші безвиразно мовчали. Сергій запропонував поставити ту заяву на голосування, більшість було «за» і Симона виключено з «партії кооперативу». Розібрали ще кілька питань, оминали справу опозиції, переглянули книговодство, і на цьому скінчилося. Швидко хилилося до вечора.
У головній кімнаті читальні збиралися люди. Їх було скрізь повно — на вулиці, у сінях, у крамниці... Курили, спльовували, гуторили, сміялися... О сьомій годині, як було заповіджено, розпочато збори. Відкривав їх Рона. На голову пропонував Миколу Кочмарука. Саме в той час, дуже шумно, демонстративно прибув Йон з цілим своїм штабом, а що всі передні місця були заняті, вони розмістилися ззаду по обох боках зали, переважно навстоячки. Йон якраз зачув пропозицію Рони і одразу попросив слова.
— Я пропоную на голову дядька Семена.
Зчинилось замішання. Всі знали Семена як того, що возив Габльові горілку, що добре пив горілку, але не того, що вмів би провадити зборами. Одразу підняв руку Володько.
— Я б пропонував Сергія,— сказав він рішуче. Взагалі Володько мав поважний і рішучий вигляд, що скоро всі помітили.
Більше не було зголошень, Рона подав всі три кандидатури на голосування, голосували одверто підняттям руки і... О! Сергій дістав більшість. Навіть чималу більшість. Це Володька підбадьорило, вважав це за добрий знак. Сергій заняв місце голови... Це вперше головував такий молодик, що не конче всім подобалось, дарма що Сергій намагався втримати поважний і діловий вигляд... А вже ніяк не подобалось це Йонові, який, одначе, намагався цього не виявляти.
Народу було багато, але постійно прибували все нові і нові члени, простора кімната читальні ледве могла всіх вмістити. Далеко не всі могли сидіти, а чимало мусило просто стояти по кутах і ззаду поза рядами лавиць. Було душно, світилась велика «лампа-молнія», над головами стояла поволока диму. І було порівняно тихо. Спереду говорив той чи інший член президії...
Але ось багато голів повернулося назад. Що сталося? Нічого особливого. Це тільки повільно, незграбно втиснувся у двері дядько Матвій. У своєму жовтому кожусі, дебелий, широкий, повільний. Увійшов, сказав байдуже «добрий вечір», зняв чорну вовняну шапку і розглянувся по читальні. Багато здивування, бо ж, як відомо, останніми роками Матвія рідко бачили між громадою, перестав навіть приходити на «сходки», за винятком хіба церковних відправ.
Але він завжди робив особливе враження, де б він і коли б не появлявся, що одразу відчулося і тут. Сергій перервав свою мову, а Рона встав і церемонно промовив:
— Дядьку Матвію. Ми дуже втішені, що бачимо вас на наших зборах. Прошу, панове, зробіть десь місце.
Матвій сприйняв ці слова дуже спокійно, ніякої зміни виразу не виявив, а лишень сказав:
— Та я... От так зайшов. Як дозволите — послухаю. Я можу й постояти.
Але десь там з другої кімнати видобули розхитане крісло і підставили його Матвієві. Він сів обережно на краю, лівою рукою обтер мокрі вуса, у правій держав на коліні шапку і почав слухати.
Управа робила звіти, які були досить довгі, а згодом почалась над ними дискусія. Перше слово над звітами забрав Йон. Він зупинився спочатку над звітом культурно-освітньої комісії, а опісля перейшов до касового. Не конче тримався змісту звітів, і мова його була обов'язково напаслива:
— Отже, товариші! Ми тут заслухали звіти нашої управи... Звіти, як звичайно, звіти... Вислухали, скільки то зроблено відчитів, як то страшенно багато маємо різних газет, як намучились наші інструктори і, розуміється, багато такого іншого. Але не було багато говорено, що то були за звіти, який був їх зміст... І які це були газети... Та які то завелися у нас інструктори... (Голос з місця: правильно!)
Йон ще вище підносить голову, м'язи його шиї напинаються, його погляд обіймає цілу залу. Одні слухають його дуже уважно, сливе натхненно, інші знов з упередливою усмішкою.
Йому не подобаються відчити, не подобаються книжки, не подобаються газети. Все це відома жовто-блакитна макулатура, слинява петлюрівська агітка... Не подобається йому також торговельна справа... Млява, хронічний дефіцит, вічний непорядок. З кожним реченням його голос набирає все більшої і більшої гостроти, вислови все менше і менше вибагливості, рухи все гвалтовнішої різкості. Зала починає хвилюватися. Там то там встають то сідають неспокійні постаті, ніби їм хочеться щось також казати або кудись звідсіль тікати... Обличчя їх набирають барви, очі огню. Падають вирази:
«Правильно! Так! Геть з ними!»
— Я думаю, товариші,— казав переконано Йон,— що вже давно настав час, і то найбільший, зробити з цим якийсь порядок. Ті люди мають бути там, куди вони належать, але не тут, у нашому кооперативі. Хай хто скаже мені, що кажу неправду, хай хто спробує виправдати їх злочини перед працюючими людьми, що їм повірили, що за ними пішли і що, нарешті, довірили в їх руки свої тяжко запрацьовані гроші.... — Він розвиває це своє твердження все новими і новими зворушливими, повними розпачу фразами і завершує мову гострим закликом: — Взиваю до всіх тут присутніх: не майте до них милосердя! Женіть їх від себе! Кермо і влада належать нам! Працюючим!
Мова урвалася, буревій криків і оплесків покрив останні слова промовця, на залі зчинилась метушня, деякі зриваються з місця... Сергія відчайдушне дзвонить і на ціле горло кричить:
— Тихо! Це не ярмарок, а збори!
— Геть! Не хочемо тебе слухати! Ти з буржуями!
— Прихвостень!
— Сволота!
На весь зріст зривається могутня постать Кіндрата.
— Хочете битись! Битись хочете! Хто перший? Ходи! — і при цьому здвигнув свого тяжкого стільця. Але бурю втихомирив Йон.
— Товариші! — казав він вже спокійно.— Прошу спокою! Зала поволі затихала, всі сідали на місця... Останній сів Кіндрат... Він попередливо ще раз оглянув всіх присутніх, поставив на місце стільця і обережно присів. Слово забрав Рона, він був вже знервований, а тому його мова втратила звичайну його грайливу блискучість.
— Так,— казав він.—Вам тепер можна все казати... Язик без костей — розуміється. Тепер може кожний щось казати: і те не так, і тамте зле, і того їм ще бракує. Тепер, само собою, все дозволяється... Особливо коли ми тут, а не там деінде... Коли вже маємо ці ось наші, напевно, не такі, як хотів би товариш Йон, але все-таки певні, реальні здобутки... Коли маємо тепло огрітий і ясно освічений будинок, і крамницю, і читальню, і часописи... Але де, питаємо, були ті мудрі голосні люди, коли нічого цього не було? О, вони були, розуміється, заняті... Наприклад, розбивали один одному голови... (на залі свист)...
Сердито задзвенів Сергіїв дзвінок, і його глухий голос викрикнув:
— Прошу не перешкоджати говорити! Хто буде робити непорядки — попросимо за двері! Рона продовжував далі:
— Так. Визнаю. Маємо чимало недоліків... Бракує і досвіду, і традиції... І взагалі того всього, що зветься культурою... Але поки що ми горді і тим, що маємо... Що ми нашими власними, дуже скромними силами досягли те, що ось вже є. А коли є то зле,— прошу направити. Прошу. Ходіть, беріть у руки книги, працюйте. Перешкоджаю я — буржуй, експлуататор, народна п'явка... Дуже добре. Я відійду. І так я вже більше нічого не зможу на це давати... Всі мої десятини вже пішли... І здебільша на це саме... Але для чого той вереск, та істерія... Ми ж, дяка Богові, не циганський балаган, ані большевицький мітинг... А загальні скромні збори кооперативу...
У залі нова буря — крики, свисти. Рона розводить руками, дивиться понад головами, його шкельця пенсне поблискують. Крики не втихають і Рона зрезигновано сідає. Його повні уста нервово стискаються, йому напевно смертельно хочеться курити.
До слова зголосився Володько.
— Поки що слово має Андрій Андрійович! — кричав Сергій.
— Я зрікаюся,— махнув той рукою.
— Тоді прошу Довбенка,— сказав Сергій. Володько встав, гамір на залі втихомирився, його давно вже не бачили і були цікаві, що він скаже.
— Я,— почав він,— не маю наміру і не можу говорити багато і красно... Є дивно і одночасно приємно ствердити, що, порівнюючи за короткий час, я не пізнав свого власного села. Видно, життя жене нас в шию і ми все-таки рухаємось. Ще вчора ми німі риби, а сьогодні, диви, вже кричимо на ціле горло... І непогані маємо голоси, шкода, що нема диригента, а то вийшов би добрий хор... Хочеться думати, що старі знані часи святителів архиєпископів Антонія та Євлогія минули безповоротно, коли то було «малчать і нє разсуждать»... Трохи гірше, що вони лишили по собі спадщину... І досить-таки тяжку, досить глибоку і досить погану, якої ми ще не скоро позбудемось... Ми ще все і все — паки й паки — не знаємо самі себе — раз монголи, раз хахли, раз малороси, а тепер ось ще одна нація — товариші... Хтось, звідкільсь, щось нам нашепче до вуха і ми вже готові за те розпинатися, битися, ненавидіти один одного... Отже ж, здавалося б, що кожний з нас має на плечах свого власного баняка і кожний щось там у ньому варить. Та будьмо ж нарешті самі собою! Думаймо своїми головами! Тож маємо ми і свої справи... Наші, кровні, тутешні і не тутешні... І мова, і освіта, і культура, і господарство, і політика... Чи маємо розпинатися лишень за когось?.. Кажемо — товариші! Певно, що товариші... Але мусимо також знати, хто вони, звідки вони і чого вони від нас хочуть? Ви знаєте ось мене, я знаю вас... Знаємо себе як облуплених... Скільки з'їджено разом капусти, скільки випито оковитої... Скільки наспівано, натанцьовано... А тут ось враз ми чуємо, що ми, тобто моя скромна особа, є якийсь непрацюючий елемент, що я надавав вам якихсь недобрих газет, поганих книжок, що я буржуй, що Сергій мало не якийсь банкір Морган... Тут ось між вами і мій батько... Хочте мені вірте, а хочте ні — а як ніяк не менше працюючий, ніж наш шановний товариш Йон... І книги, які ми тут читаємо, все-таки наші книги, нами написані і про нас написані... І газети, які ми читаємо — наші газети, видані у Львові, у Луцьку... І нашими людьми. Про наші справи... І я ніяк не можу зрозуміти, чому вони не подобаються нашому товаришеві Йонові.
Але я чую і бачу, що йому подобаються інші книги і інші газети... Видані десь інше... І кимсь іншим... Дуже добре знаємо, що то за книги і що то за газети... Там на них написано: пролетарі всіх країн — єднаймося! А хіба ж ми пролетарі? Ви, я, всі тут присутні?.. Ось хай нам наш товариш Йон пояснить, що то є пролетарі... Це є ті люди, що нічого не мають. Ні кола, ні двора, ні навіть імені, їм навіть кажуть, що вони не мають батьківщини... Маркс каже їм дуже виразно: пролетар не має батьківщини. Він лиш сам по собі голий, босий пролетар... І що такі люди мають в цілому світі поєднатися...
Добре. Хай собі на здоров'я єднаються... Але мені не-відомо,чому товариш Йон і нас закликає до їх товариства... Ми тут у нашому селі живемо з діда, прадіда і ще прапрадіда... Тисячі і тисячі років... Це наша земля.. Наша батьківщина... І маємо ми тут поля, городи, садки, хати, клуні... І кумів, і сватів, і будні, і свята... Ні, ні, мої милі... Ми тут ніякі пролетарі... І я ось вас тут одверто питаю, чи хотіли б ви ними стати? Тобто стати тими самими пролетарями?
Дуже п'яний вопрос, як сказав би наш товариш Корній... Бо ціла кумедія в тому, що ті самі святі пролетарі, об'єднавшись поки що лишень на території царської імперії, під командою поміщицького сина Леніна і куркульського сина Грецького, рішили силою накинути свою владу всім людям усієї країни і все населення обернути в пролетарів. Відобрати від них все, що хто мав, зрівняти їх з тими найбіднішими і почати життя від печі. На їх мові це зветься диктатурою пролєтаріяту. На мові людській це було б насильством, безправ'ям, грабунком. Але саме така штука на нашій землі, отам далі за Шумськом вже переведена... Пролетарями Лєніном й Троцьким... За допомогою таких пролетарів, як наш бундючний товариш Йон... (На залі почувся сміх).
Смійтесь не смійтесь, але це гіркий жарт. За це міліони людей позбавляють життя. Виганяють з дому, розбивають родини, ув'язнюють, засилають.. Зрештою, ви їх всі ще .бачили... Пригадуєте ті всілякі «развьорсткі», «уравніловкі», «продналогі», «ліквідації ізлішков», «всьо на фронт»... Як то чистенько обчищали вони ваші хліви, комори, засіки, сади. Обіцяли все дати, але поки що тільки все забрали. І коли дадуть, невідомо, І тепер там одно лиш виразно ясно: люди не мають чого їсти. Так, мої шановні друзі! Не мають чого їсти. І не мають чого одягнути. Вони обідрані, босі й голодні. І тисячами тікають через всі границі, ними набиті всі наші тюрми, їх ув'язнюють, їх вертають назад — найнещасливіші сотворіння роду людського, пролетарі над пролетарями, колишні такі ж селяни, як ось ми тут, на цій землі... Батьки, мами, брати, сестри — дорослі, старі і діти. Чи хотіли б і ви такими стати? Відповідь тепер за вами,— закінчив Володько свою мову.
І після цього сів. Це зробило помітне враження, на залі зчинились оплески, Йон миттю зірвався з місця і викрикнув:
— Я прошу слова!
— Поступила пропозиція припинити дискусії,— відповів Сергій.— І мушу подати її на голосування.
— Я прошу слова! — вперто домагався Йон.
— Не можу дати слова, поки не проголосуємо пропозиції,— стояв на своєму Сергій.
— Слова, слова, слова! — кричали прихильники Йона.
— Тихо! Ви не худоба і це не є хлів,— безцеремонне відповів Сергій. Але зала не втихала, а скорше навпаки... Всі встали з місць, і ті, що були за, і ті, що проти. Кіндрат не витерпів і знов хопився стільця. Навіть Матвій, що так уважно і спокійно слухав все, що говорили, не видержав і встав.
— Люди добрі! — казав він. Хтось з публіки викрикнув:
— Тихо! Дядько Матвій хочуть слово сказати. Всі оглянулись на Матвія, зала поволі втихала, деякі сідали на свої місця, а згодом трохи заспокоїлись. Матвій незграбно, як завжди, як і все, вів свою мову.
— Люди добрі! — повторив він ще раз те саме речення. його голос спокійний, майже тихий, але слова звучали твердо і виразно.— Помиріться! Ну, за що тут мова? Я не маю що більше сказати, за мене сказав син... Я ще трохи додам ясніше: з большевизмом нам не по дорозі! Ми люди, а там злодії. Я їх бачив не раз і ніколи не забуду...
— Правильно! — викрикнув якийсь дядько високим фальцетом.
— Так! Правильно! Бачили їх! Досить! — встало ще кількох дядьків.— Геть з большевизмом! До чортової матері!!
Здавалось, прихильники Йона, як звичайно, піднімуть бучу, але цього не сталося. Було помітно, що їх значно зменшилось, а ті, що далі стояли на своєму, стратили свій порив. Сергій знов почав дзвонити.
— Люди добрі! — гукав він.— Це ж не політичне віче, а загальні збори кооперативу. Прошу до діла. Забороняю говорити не на тему, особливо тим, що не є членами... Ставлю на голосування пропозицію припинити дискусію. Хто за — прошу підняти руку.
Більшість було за. Володько підняв також руку. Йон не підняв, був червоний, сидів насуплено. Він уважно слідкував за залою і був виразно невдоволений.
Дискусія припинилася. Дальша точка — вибір нової управи. Володько запропонував уділити старій управі абсолюторію. Більшість було за резолюцією. Стара управа уступила, оголошено п'ять хвилин перерви, щоб скласти список нової управи.
Було вже досить пізно, люди вставали з місць, збивались у гурти, заставляли проходи. Йон був сердитий, він намагався цього не показати, але його намагання були марні. Він склав також свій список і подав Сергійові. Рона підійшов до Матвія.
— Дякую вам,— казав він.— Без вас було б тут погано. Матвій, здавалось, не звертав на ці слова уваги, він збирається додому, більше він не має що тут робити, і непомітно відійшов.
Збори тривали далі. Складались списки, голосували. Йон був остаточно збентежений, коли його список перепав. Він домагався переголосування. Йому дозволили. Голосували вдруге. Його прихильники підносили по дві руки, але і це їм не помогло, а скорше пошкодило. Управу вибрано за списком: Сергій-Володько-Рона. Залишились переважно старі члени, на місце великого товариша Ілька увійшов Володько, на місце блаженного Симона — дядько Михалко. Йон, Ілько, Никон і Демид лишились без нічого. Демидові ніяково й прикро, він потрапив до тієї партії тільки тому, що був старий приятель Йона, але він ніяк з ним не годився колись, а ще менше тепер... Тепер він хотів би вернутись, бо «що мені з того пролєтарства»... «І кому воно потрібне взагалі»...
Але Йон мав ще досить своїх прихильників і без Демида, особливо з молодших хлопців, як Трохимів Кіндрат, як Деберний Сидір... Хлопці, хоч і молоді, зате бойові і для Йона це добра потуга.
— О, ні! — намагався він бадьоритися.— На цьому ще не скінчилося. Ми ще поборемось... Повоюємо. Большевики так легко не здаються...
І він відійшов. За ним відійшли всі його поплічники, люди розходились взагалі і згодом залишились тільки найвірніші, старі, випробовані члени нової управи. Рона тріумфував...
— Ой, чую, що буде у нас знов мокро,— казав він, натякаючи на гостину, які він любив робити з приводу своїх успіхів... — Кіндрате! Кажу! Буде дощ!
— І є за що,— казав Кіндрат.— їй-Богу, є за що, Андрію Андрійовичу! А я, знаєте, вже був готовий розколоти крісло на чиїйсь голові...
— Но, но, но! У нас крісла дорогі. Дядько Матвій зробив краще. Одно добре, просте слово: і крапка! Кажу: для селянина часом важить одно слово. Коли воно в точку... Але, панове! Завтра неділя! Вечір у мене! — казав Рона.
Розходились. Була туманна, нехолодна ніч. Село спало, але там то там все ще стояли гурти дядьків, які захоплено обговорювали свої останні збори. Таких зборів у цьому селі не було, як світ-світом. Свята, чиста правда!
Кіндрат пішов проводити Рону, а Володько пройшовся трохи зі Сергієм.
— Знаєш,— казав Сергій,— твій старий сьогодні себе показав. Ніколи не сподівався...
—- Він може. Він завжди був такий. Але Рони він не похвалює. Не за те, що Йон. Не за панство. А за те, що той не вміє бути паном... На його мові — господарем.
— І дивись, як послухали. А там же були вперті йонівці. Як ось мій власний батько. Я помітив, що і він підняв руку за нашу управу... А диви! У Левинських світиться,— змінив тему Сергій...
— Хворі,— відповів Володько.— Нікого з них не було на зборах...
Вони ще пройшлися разом ген до школи і розійшлися. Володько вертався, мав добрий настрій, але, проходячи побіля церкви, знов згадав Левинських, а в тому також Наталку, яка була так само хвора. Так би зараз пішов до неї, лишень ніяк це не випадало робити. Йшов тим своїм знаним селом, і видавалось воно йому дуже дивним, надмірно загадковим, повним всіляких таємниць, по-своєму глибоких, як сама вічність.
Коли прибув додому, батько вже спав. Лежав, як звичайно, на полу під стіною горілиць, прикритий кожухом. Він не міг лежати на бік з огляду на свою спину. Володько хвилинку дивився на батька, поправив на ногах покриття, а мати з. другого кінця полу тихо казала:
— Там на плиті юшка. Вже зовсім вихолола...
— Нічого,— відповів Володько. Йому не хотілось навіть їсти, був надто схвильований... І, напевно, йому не вдасться одразу заснути. Натомість йому хотілось присісти до столу і щось писати. Байдуже, що всі тут же спали, був звиклий, як також були звиклі всі інші в цьому маленькому просторі. Останніми часами на нього часто налягало це дошкульне бажання щось писати. Здавалося, ціле життя спиралося в його голові і вимагало, щоб про нього сказати людським словом.
І Володько дійсно роздобув шматок паперу зі звичайного шкільного зшитка і присів до столу. За тим шматком прийшов другий, опісля третій. Писав про минулий день. В його уяві, ніби на екрані кіна, мигали гарячі червоні обличчя, блискучі очі, звучали голоси. Він зовсім забув, що це ніч і що треба також віддати їй данину. Отямився, коли у вікна ліз сірий світанок і за вікнами виводив свою ранішню оперу півень... А коли прокинулась мати, вона злякалась:
— Дитино! То ти ще не спав?
— Я зараз, я зараз, мамо! — відповів він, дуже швидко роздягнувся, приліг тут же на лаві біля столу на готову постіль, прикрився грубим рядном і заснув. Юшка на плиті так і зісталась стояти прохолола...
Володькові приснився сон: він стояв на подвір'ю Левинських і бачив, як з того подвір'я через сад в глибину відходили дві глибокі колії, так ніби туди хтось від'їхав тяжким возом... У цей час він також і прокинувся, або краще його розбудили, бо у хаті було зовсім ясно і велася голосна розмова. Говорила якась незнайома людина, а потім говорив батько:
— Ну, що ж... Так мусило бути. Божа воля. Чужа людина говорила далі:
— Бідна матушка. Вона стільки витерпіла. А далі запитала мати:
— А коли буде похорон, не знаєте?
Володько розплющив очі і підняв голову. Біля другого кінця столу сидів Довгоногий Архип, і його направду довгі ноги були далеко виставлені на хату, так що вони одразу кинулись у вічі Володька. Руді, вузькі штани залатані на колінах круглими чорними латами. До Володька підійшла Василинка.
— Попівська Ольга померла,— шепнула вона.
— Ще не знати, коли буде похорон,— тим часом відповідав Архип.— Панич Гліб поїхали до Крем'янця замовляти труну.
Володько ліг знову на подушку і дивився на низьку, закоптілу стелю. Ця вістка не здивувала його, він знав, що Ольга давно хворіла і цього можна було завжди сподіватися, але вона навела його на інші думки. Померла. Не стало Ольги. Така молода. Так часто її бачив, жартував, грав з нею на сцені, танцював гопака... І її вже нема... І ніколи не буде... Отець Клавдій все-таки пережив її... Йшли ось такі прості, короткі думки. Вони зв'язували його, ще живого, з тією дівчиною, вже не живою. То, значить, думка живе довше, ніж ми. Особливо коли вона кимсь висловлена... Тривалішою, ніж людське тіло, мовою...
По обіді Володько пішов до Левинських. Саме вернувся з Крем'янця Гліб. З ним прибув також Олег. Не було ні бурхливого вітання, ні радісних усмішок. Гліб виступив із саней у своїй довгій, чорній з вовнистим коміром шубі, Олег у легкому сірому реглані... На санях лежала обкидана зверху шматками мокрого снігу бараниця. Коні мокрі, з позав'язуваними хвостами. З них хмарою піднімалася пара.
Володько висловив братам співчуття і всі разом пішли до хати. У кухні поралася заклопотана матушка. У неї бліде, опале, мішкувате обличчя... Володькового співчуття і привітання вона майже не помітила.
— Глібчику! А Льовочка? Приїде Льовочка? — питала і на швидко.
— Вони приїдуть... Ніна і він. Мабуть, і Женя... Я замовив... Завтра буде готова... — Це малась на увазі домовив
Галя, Роман, Саша. Короткі привітання. Дитяча кімната прибрана, одно вікно відчинене, посередині катафалк і на нім витягнута, прикрита серпанком Ольга. Кілька свічок і хрест стояло в її головах. Обличчя її зовсім маленьке і зовсім воскове. Чорне, гладенько причесане волосся облямовує вузьке, делікатне чоло. Білий, штучний віночок оздоблює голову.
Ніхто не плаче. Обличчя всіх спокійні. Це витворює настрій побожності. Всі люди видаються добрими. Навіть Саша, навіть Роман... Ольга, хоч мертва, впливає своєю добротою, усмішкою, що застигла на воскових; устах, спокоєм, що сьогодні втілився й стоїть перед очима присутніх. Полум'я свічок освічує його втілення.
Потім всі зібралися в їдальні. Радилися над похороном. Де копати могилу, хто буде нести, які мають бути вінки.
— Ну, а як вам? — спитала після Володька Галя. Вона має на увазі тюрму.
— Нічого,— відповів Володько.
— Виглядаєте добре. Не боялися бандитів? А як є в тюрмі? Мені цікаво... А ми не раз вас згадували. Оля також. Восени якось був дуже гарний день... їй було зовсім добре... Так добре, що забажала проїхатись. У нас якраз були: Женя, башковецька учителька. Гліб мав час. Ми запрягли коні й поїхали. Боже, як вона раділа. Ви ж знаєте Ольгу? Вона така і мила, така наївна... Сміялася, хотіла кілька разів злізти з воза й бігти. Ми їй заборонили. Об'їхали до Жолобок, потім ліс, потім назад дібровою, долиною, аж до озера. Але на другий день вона лягла й вже не встала. Але вмерла легко. Вчора... Вночі... Десь так біля дванадцятої.
Володько вислухав це, а потім оповів трохи про свої переживання.
— Ну що ж... Нічого особливого... Я колись уявляв тюрму страшнішою. Збита купа людей, сморід, крик, брязкіт ключів, вічне тупотіння на коридорі... Але видержати можна. Призвичаюєшся...
Гліб на хвильку також присів до Володька.
— Ви зовсім не з тюрми вийшли... Повний, рожевий,— сказав він жартом.
— Ну, а як ваші справи? — запитав Володько.
— Ет... Ліпше мовчати.— Нахилився до Володькового вуха й прошептав кілька слів... — На другу осінь мене пересадять,— добавив уголос.— Пан інспектор цього року був до мене так ласкавий, що сказав: «Пане колего. Вєншуєн пану. Пан бендзє пщеложони до лєпшего мєйсца». А коли були в моїй кімнаті, знов зачепив портрет Шевченка. Щось йому той Шевченко страшенно не подобається.
— А куди, не сказав? — запитав Володько.
— Ні. Не сказав, але я вже знаю. До Шумська. Буду вчити жиденят... Мені все одно. Але мама. Вона буде сама... Школа вже пропала... Я вже вчу тільки два рази «русінськєго»... Це на тиждень. Навесні має ніби бути плебісцит. То нічого не поможе... То все так собі. Забавки.
Перейшли на
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77