Улас Самчук. ВОЛИНЬ.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77

Йшли спочатку мовчки. Сергій ішов перед Володьком, чвакав чобітьми по грязюці, але темнота майже ховала його з-перед очей. Тільки час від часу Володько уловлює обрис Сергієвої спини й чобіт. Перейшли перед хатою Никона, й Володько згадав його. Чомусь не бачив його на музиках.

— Сергію? — промовив Володько.

— Чого,— озвався з темноти голос.

— А не знаєш, де подівся Никон? Його ж не було у Демида.

Сергій довгий час не відповідає. Дійшли до місця, де мають розійтися.

— Як хоч,— сказав Сергій,— зайди на хвилину до мене.

— А не буде пізно? — відповів Володько.

— Скажу тобі про Никона.

Хата Сергієва зараз за Никоновою. Вузенька, огороджена хворостяним плотом, вуличка веде до неї. Вправо садочок — тих кілька випадково втицьнутих деревин.

Звернули й пішли вуличкою.

— Ваші сплять... Ще побудимо,— сказав вже під вікнами Володько.

— Не графи... Не здивуються,— байдуже промовив Сергій і відчинив незамкнені двері сіней. Володько пішов за ним. Рипнули другі двері й тяжке, тепле повітря хати вдарило в обличчя Володька. Сергій черкнув сірником і, тримаючи його над головою, оглянув хату.

Батькова постіль порожня. На долівці розстелено куль соломи, на якій спить молодша Сергієва сестра Мотря, з своєю сусідською приятелькою. На лаві спить разом молодший Сергіїв брат Онисько. Він вкритий старою, витертою вояцькою шинелею.

Сергій засвітив лампу й одразу подався до печі. Відхилив посмалену затулу й дістав горщик з якоюсь стравою.

— Хоч їсти? — кинув байдуже Володькові.

— Е-е, лиши. Йду ж додому,— сказав той.

— Ні. Як хоч — бери он на миснику ложку і присідай. Володько відмовився. Сергій швидко їсть з горшка. Недивлячись на світло й гармидер, всі сплять глибоким сном. Володько оглядає хату. Нерівні, знайомі, трохи закурені стіни. Старі занедбані образи. На них кілька вилинялих ще від празника паперових квіток і кілька паперових барвистих рушників. Були й білі, але Сергіїв батько їх покурив. Після сповз очима на долівку. Сергій помітив його погляд.

— Хоч? — питає він.— Лягай ось скраю.— І тикнув ложкою на дівчат. Володько подивився на Сергія. Його обличчя було байдуже, трохи суворе і спокійне. Ні. Він це не жартує. Він каже це зовсім поважно.

— Ти мав говорити мені про Никона,— сказав Володько. Сергій не відповів, тільки все черпав ложкою в горшку і швидко жував. Була глибока мовчанка. Ось одна з дівчат заворушилася, щось пробурмотіла зі сну, й одно її коліно виглянуло з-під рядна.

Ніхто не звернув на це уваги. Сергій довго їв, а докінчивши сказав:

— Ну! Нарешті за цілий день трохи напхався. А тепер підем до клуні. Я там сплю.

Зняв з полиці електричного ліхтарика, згасив лампу, й обидва вийшли. Перейшли до клуні. У правому засторонку, на купі околоту Сергієва постіль. Рядно, зім'ята, без наволочки подушка й старий кожух. Сергій освітив свою постіль, після — тік. На току стоїть віз, збоку січкарня і кілька міхів з січкою.

— Сідай,— посвітив Сергій мішки й сам сів.— Вже, мабуть, пізно. Співають півні. Дощ, холєра, як найнявся... Не закуриш? — казав він.

— Ні. Хіба у клуні можна?

— Нічого. Я курю люльку. Понюхай, як пахне... Як Тараскова шапка... — тут, мабуть, Сергій криво посміхнувся.— Собака десь бреше. Певно, Кіндрат подався до Теклі.

— А батько ж де? — запитав Володько.

— На Угорську. Мабуть, напився й заночував. Теклю знаєш?

— Розуміється.

— До неї ціле село ходить. Цими днями хлопці витягнули від неї батька... А Никона. Знаєш? Забрала поліція... — спокійно сказав Сергій.

— Поліція? За що? — здивувався Володько.

— У тієї самої Теклі вкрали теличку... Вона твердить, що то Никон.

— А як ти думаєш? Може це бути?..

— Який там чорт! — перебив Володька Сергій вже сердито.— Теличку вкрав Никонів швагер, що також у Теклі ночував. Вони тільки всі на Никона, бо Никон не може терпіти того всього... Що там робиться, не дай Бог. Та Текля... Ти ж тільки подумай: мій батько — раз. Никонів швагер — два. Часом Кіндрат — три. А до тога всього скільки там хлопців кожної ночі попід вікнами. Ганьба! Мій батько есе до неї переносить. Я не можу через нього одружитися з Мокриною. На Никона вони тепер всі. Батько свідчить проти нього, Текля проти нього. Той не може вказати на свого швагра, от і попав у злодії...

— Чому не може проти швагра? — запитав Волод&ко.

— Шкода сестри. Минулого року щойно вийшов з тюрми, тепер знову забрали б. А в сестри його троє дітей... — Тут Сергій замовк. А по часі продовжував: — Я записався за свідка, що минулої ночі ходив разом з Никоном на вечорниці. Мушу свідчити... Ах, брате! Село наше темне, темне... Як ніч, як дерево... Тут праці треба. Тут треба страшної праці. Тут, брате, треба когось, що б не боявся всього того: бруду, розпусти, брехні, пияцтва. Я читав недавно, як один лікар лікував народ від холєри... Сам один серед безлічі трупів, де на кожному місці смерть, де кожне дихання смерть... А все-таки той не боявся. І тут треба такого. І от я тобі, Володьку, кажу: добре, що ти остався з нами. І коли ти підеш — все залишиться, як було. Тисячі літ було так і знову так станеться. А не злякаєшся, пізнаєш нас і видержиш — ми врятовані. Нам треба тільки початку. Нас тільки рухнути треба... А далі вже піде... Коли б тільки не припинили...

— Оцього я й боюсь,— сказав Володько.— Я не піду тепер. Видержу. Я знаю, що треба робити. Але влада... Ми думаємо так, а там інакше...

— Але треба бодай почати,— понуро звучав Сергіїв голос.

— О! Це безперечно! Ми ж почали. У нас все йде, як по дроті... Ми маємо сили. Наші парубки золото. Подивись на них. Це сила, відвага, розум. Але що з того...

— Як не піднімемось тепер, не зробим цього скоро. Колись всі кидали село. Як тільки з'явився хто розумніший, одразу пішов у світ. А Росія була велика. Курко десь у Петрограді служив у банку. Мифоль Сорока у Владивостоці на залізниці. Федір був лісничим. Брат Йона у большевиків командує бригадою. Хто тут хотів сидіти? Хіба, коли б не ці відносини, ти тут залишився б? Ніколи. Та й я, напевно, знайшов би собі трохи краще місце на землі... Тепер всі до села вертаються. Федір он вже ставить хату. На його місце дали когось... із заходу. Викидають нас. Нікуди не приймають... Ну, куди йти? В бандити, хіба ні?

Сергій на хвильку замовк. Володько мовчав також.

— Це, брате, Волинь,— байдуже проговорив Володько. Серед пітьми й тиші ці слова прозвучали особливо. Чути, як Сергій сплюнув. По короткій мовчанці Володько добавив: — Я міркую так: чого конечно в бандити. Є що робити. Є, друже! Є праця. Тут, між нами... Ти сам знаєш... Можливо, ці роки і зроблять нас, дурних баранів, трохи ліпшою звіриною.

— А Йон? — нагло змінив Сергій мову.— Ну, що ти думаєш? Він тобі сьогодні піддався. Такого ще з ним не бувало. Таж він міг би звалити тебе одним помахом кулака.

Володько сам собі посміхнувся.

— Кулак не завжди найбільша сила.

— Смішно,— говорив Сергій.— Попручався, побурчав і підгорнув хвоста. І плаща гумового купив. Зовсім, як твій. Навіть краватка подібна. Має Іван щастя. Інакше Йон збив би його на квашу. Він же також стріляє за Наталкою...

— Хто? — швидко запитав Володько.

— А Йон!.. Я знаю, хоч він того не казав. Я раз приніс Наталці книжки...

— Вона читає?.. — перебив його Володько.

— Та-ак! І багато. Вона мудра дівка. А скільки знає пісень! Цікавих, старих. Десь там у Тительківцях навчилась... А Йона не любить...

— А Івана?

— Хто знає. Він гарний і багатий. А у Наталки одна краса. Правда, має ще дві сестри й п'ять братів. І це на трьох десятинах. Ілько заробляє поденщиною.

Володько мовчав. Потім розмовляли про Никона, про Сергієвого батька. Нарешті Сергій сказав:

— А знаєш? Ти б все те описав. Я ще ніколи не читав про нас так, як воно є. Перецукровано, медово. Люди — янголи або шалапути... А ти додай крові. Нашої, селянської, густої...

— Побачимо,— відповів на це Володько.— Тепер піду. Попрощався і відійшов. Було пізно. Село спало глибоким сном. Навкруги велика, чорна тиша...

Матвій зібрався молотити. Дощ трохи перестав. Зранку Володько пішов у село покликати до машини Катерину. Коли вернувся, застав на подвір'ї екзекутора Вислоцького. Він говорив з батьком крикливою мовою по-московському і весь час матюкався. Володько прийшов на двір, сказав добридень і пішов собі до своєї роботи. На Вислоцького не звернув ніякої уваги.

— Це ваш син? — запитав той Матвія.

— Мій,— відповів Матвій.— Хотів вчити, але так сталося... — не договорив свого.

— Бомки тепер стріляє,— говорив Вислоцький.— Чув я про нього... Ним цікавиться поліція. Ви-но, Матвію, не дуже давайте йому волю...

Володько був у клуні й цю розмову чув. Знав і чув також досить про Вислоцького. Колишній царський держиморда, ніби полковник, чи щось... П'яниця, скандаліст. Під час революції робив якесь повстання, а тепер у податковому уряді. Ходить за податками. Володько не раз бачив його в селі, але ніколи не звертав на нього уваги. Його очі, п'яна, розпухла пика викликали огиду. Випитував у селян про Володька, пиячив і подавав куди слід. Це Володько знає також.

Коли відійшов Вислоцький, Матвій сказав Володькові:

— Будь з тим чоловіком обережний. То отруйна гадина. Зо мною він добрий, бо

Володько не казав нічого, порався коло машини, чіпляв до кирата шлеї. Прийшла Катерина й почали молотити. Володько відкрив від соломотрясів солому й відносив її на стіжок. Пригадував нічну розмову з Сергієм і думав над нею.

А вечором сидів дома. По вечері присів на краєчку столу й почав писати. Квола лампочка блимає на столі, освічує папір, каламар, схилене чоло Володька. Всі сиділи в хаті, гуторили, але Володько не звертав на ніщо уваги. Рука його ввесь час виводила стрічки на папері. Перегорталися сторінки, аркуші. Він все писав і писав. Вуха і щоки його вже горіли, рука починала тремтіти, літери виходили нерівні й невиразні.

Полягали всі спати, але Володько сидів далі. Далі блимала нафтова лампочка, далі перегорталися рядки. За вікном дув і бився у тахлі вітер. У хліві через сіни побрязкували ланцюгами коні й корови. На ліжку рівно дихали мати й Василина.

А Володько все писав. Хотів списати все, що бачать його очі, що чують вуха. Хотів зробити великий протокол, щоб приставити його на суд історії. Є Бог на небі. Є суді Вічний суд, що не минає нікого й нікому не дарує. Є щось, що тримає у міцних руках цілий світ. Володько знав, що не можна мовчати. Він знав також, що є Правда й Справедливість, і їх треба домагатися. Силою, розумом, працею. І через те Володько кидав вила чи граблі і немитими, мозолястими пальцями тримав це просте, заіржавлене держальце пера, вмочав його в чорнило й писав.

Йому здавалось, що коли він цього не зробить, не зробить цього ніхто. Бог вибрав його одного. Так, це чує він цілим своїм єством. Це знав колись дід Юхим, коли читав йому про трьох вершників, коли пророчив йому силу і владу, коли просив: сядь і все то спиши. Диявол буде кидати вас у темницю — не бійся. Видержиш і переможеш. А як згинеш, то згинеш тільки тілом. Твої слова, діла й думки зістануться і будуть далі чинити твою волю.

На ліжку поворушилася мати. Розплющила очі, побачила у хаті світло, побачила схиленого над столом сина.

— Боже, Боже, дитино! Що ти собі думаєш. Вже треті півні співають. Чи ти з того хліб будеш їсти, чи що? Всю керасіну випалиш,— стогнала як звичайно стара.

— Спіть, спіть, мамо. Я зараз...

Відірвався від столу, встав. Після ще довго стояв і дивився перед себе. Чоло його нахмурене. Часом на очі насуваються густі брови. Але уста посміхаються, здається, що він чогось радіє. Здається, що там у тій далечині, куди сягає його зір, бачить щось таке, що радує його душу й зміцнює велику його віру в себе.

Після пішов до клуні й заснув.

На другий день знову молотили. А ввечері Володько зібрався і пішов у село. У Сергія застав цілу юрбу парубків. Посередині стояв Сергій з Кіндратом, обидва розмахували руками й виводили грімку пісню... За ними тягнули всі хлопці. Відчинились двері й увірвався Володько.

Хлопці загули. Подав усім руку.

— А вчора де був? — питає Йон.— Приходимо, сидимо, а він, чорт... Що? Читай що. Про козаків!..

— Часу не мав! — кинув Володько. Помітив, що Никон також з'явився. Підійшов до нього й байдуже запитав: — Ну, як?

— Маєш там яку книжку? — запитав Володько Сергія.

— Кащенко.

— Давай.

Володько почав читати. У хаті зробилось тихо. Проходять години. Коли скінчилось, Антін підходить до Володька.

— Чи не дав би ту книжку мені? — питає.

— На цигарки? — жартом каже Володько.

— Йди к коров'ячому хвосту! Дома своїм прочитаю. Це, брате, все-таки здорово.

— Ні, Антоне! Кинь! Книгу беру я! — рішуче заявив Йон.— Володьку! Я! — і він вдарив себе кулаком в груди.

— Антін перший сказав, він і бере. Ти візьмеш після,— сказав Володько.

— Ну чекай... Я тобі цього не дарую,— образився Йон. Але після всього підходить до Володька.— Слух! Не хоч з нами?

— До Євдошки? — посміхається Володько.

— А хоч би... Там же Ганнуся, гуся-сюся! Ні? Дівка, але проти Наталки нуль! Ні?

— Відступи, нечистий! Не спокушай! — басом, жартівливо насупившись, проговорив Володько.— Йдем!

Парубки насунули шапки й вийшли. Дорогою болото, через те звернули на городи. Легко, ніби молоді тигри, перестрибнули кілька плотів. Йшли швидко, тільки закарваші мокрої землі відривались від закаблуків і летіли взад. Мовчали.

— А знаєте що, хлопці? — почав Володько.— Здається мені, що Сергієва хата не зовсім для нас вигідна. Нас вже забагато...

— Більшу треба. Ясно, і ми про це говорили,— кинув Йон.

— Я думаю — варто б попробувати у шкальні. А як ви?

— Там же Габель.

Далі йшли, далі летіли від закаблуків закарваші.

— Габель? — промовив по часі Володько.— А хіба що? Чи ми з ним не справимось? Потиснемо й видушим.

Прийшли на Євдошине подвір'я. Загавкав собака. Відчинилися одні й другі двері, й хлопці ввалились до хати.

Так ідуть дні. Ось вже перестали дощі. Дерева обкидали листя. Ночі хрусталіють приморозками. Ще далі й починає замерзати земля. Худобу виганяють на заврунені пшеницею чи житом поля. Одного ранку небо почало хмаритись, але хмари не летіли розшарпані, як це було до цього часу. Десь взялися з півночі, рівномірно заложили небо олов'яно-сірою дергою. Майже тихо. Земля замерзла, дерева стоять спокійно. Починає трошки теплішати. Ось десь вирвалась одна сніжина. Летіла вниз поволі, довго летіла у повітрі й десь зачепилась. За нею з'явилась друга. Ще кілька хвилин і їх вже цілий рій. Відриваються від сірого, зовсім низького неба й падають химерно. На землі з'явився легкий пушок. Все навкруги принишкло, ніби заслухалось. Село замовкло, тільки десь-не-десь на току пацають ціпи. Часом десь заспіває півень або загавкає собака. Поза цим зовсім тихо, тільки сніжинки легко, химерно спадають, крутяться, переплітаються і припадають до землі. Добре вслухавшись, чути їх ледве чутний шелест. Приємний, спокійний і рівномірний шепіт білих кристаликів, що десь там вгорі створились і спадають людям під ноги.

До вечора вже скрізь біло. Зі школи біжать школярі, репетують, топчуться по м'якому снігу, кидаються ним. Он там вже хтось поїхав саньми по воду. Коні весело й нечутно біжать, попирхують, а полоззя саней ще не зовсім легко ховзають по дорозі. Очі ще не звикли дивитись на такий білий і чистий світ. І коли вечір прийшов, не було вже так чорно навкруги, як до цього часу. Земля, стріхи, дерева — все те дбайливо окутане м'якою, білою периною. Ніч м'яка, спокійна, тільки з димарів на хатах зводиться і піднімається дим і десь там ген під сірим небом зникає.

Прийшла гарна, весела зима. Вже кілька років не було такої. Тільки перед Миколою почались перші метелиці.

Матвій закупив на хату цеглу, й Володько перевозив її саньми. Вже кілька років стягається потрохи на хату й все не можна її розпочати будувать. Докучила вже та буда. Аж соромно, що в такій хаті приходиться жити, але нема ради. Війна й революція знищили господарство. Треба було добудовувати й інші будинки. Треба було купувати коня, корову. Треба було зробити нового воза. Скрізь треба, а гроші на дорозі не валяються. Треба десь заробити, а де ті заробітки? Не продаси який там пуд тієї пашні, не будеш мати. А тут і пуди не дуже так сипали. Два роки не вродила озимина. Хліб їли з ячменю. Конюшини також не було два роки. Оце перший рік, що зародила вона, але на все так тих грошей треба. Так дуже треба. Василинка росте... Бігала вона ціле літо, працювала. Не можна ж, щоб вона в зимі, в холоді не мала теплої одежини. Також і Хведот свого домагається. Він вже ось-ось парубок. Вигнався догори, вже скоро буде вищий за Володька. Був якийсь там старий, вояцький кожух. Хведот просив, щоб йому купили сукна та покрили того кожуха. Тепер майже всі у таких ходять. А Володько? Цей також не хоче дідом ходити. Йде між люди, бачать його скрізь. Хоч-не-хоч, а якусь поряднішу одежину справити треба. Зима вже. У тому гумовому плащі тепер не видержиш.

На щастя, трапилась добра нагода. Пан Гліб пошив собі доброго кожуха, але він на нього трохи замалий. Чи не міг би купити Володько? Той запитав батька. «А скільки?» — запитав старий. Вісім долярів. Не яких-небудь злотих. Е-е!

Матвій покрутив головою. На такі гроші ми не купці. Але коли побачив кожуха, згодився. Річ добра. Викинеш гроші, але на десяток років вистачить. Не якась жидівська тандита. Довго старий міркував, довго обдумував, як і де ті гроші взяти. А до того долярів? Але все скінчилось гаразд, і от Володь-ко справжній пан.

— Що, що,— казав Матвій вже по всьому.— А одяг і харчі мусить людина мати. Нащо тоді живе?

Одного дня Володько дістав листа. Велика подія. Писали йому з партії, щоб прибув на повітові збори.

Саме мело снігом. Хуртовина розігралася і в полі світу не видно. Але Володько пішов до Сергія й обидва порішили йти. Чей же не завіє.

Надягнув свого кожуха, теплу, вовняну шапку, й подалися. Коли вийшли в поле, коли навкруги загуло, хотіли вертатися. Вітер накидався, мов пес лютий, рвав одяг, шарпав за поли, снігом засипав очі. Ну! А може, таки доб'ємось. Ану!

Йшли, боролися з вітром і десь коло полудня дійшли. Зійшли у долину міста. Тут затишніше. Вітер віяв горою, сіяв дрібненьким снігом, бавився у провулках, але це вже не поле. Тут вже люди ходять. Біжать зі школи зігнуті гімназистики, снують сюди й туди жиди. Візники зі своїми шкапами стоять перед рестораном «Удзялуфка», перед готелем «Бона», перед «Пасажем». Он поліцай, там далі староство. Кіно «Звізда» дає фільм «У пащеці лева» — серія перша, частина третя. «Інтимний театр» грає «Троянду Стамбула». Виступають Горев, Полінова — артисти Александровського імператорського театру. У кав'ярні Повольного сидять люди й попивають каву. Володько знає, що колись у цьому будинку була велика книгарня Просвіти.

Тепер вона геть далі. Прийшли туди. У маленькій кімнаті повно людей у кожухах. Посередині стіл до писання, кілька стільців, по боках дві шафи з книжками. На стінах плакати:

«В своїй хаті своя правда», «Борітеся — поборете!», «І чужому научайтесь, свого не цурайтесь». Он і Шевченко у шапці та кожусі. Сидить насуплений і на всіх, мов Бог, поглядає. Коло нього худий, скромний Франко у вишитій сорочці. Трошки далі подібний на учителя «воскресної школи» Драгоманів. Зовсім близько голо нього гетьман Мазепа. Пишний, гордий, ніби йому ніяково у такому демократичному товаристві.

За столом до писання — худа з довгими, тонкими пальчиками панночка, невеликий, лисий мужчина й потужний з товстим носом, у кожусі, як у Шевченка, пан. І це все. Говорили псі потиху, кожний своє. Лисий добродій щось цокав на рахівниці, худа панночка писала тонкими пальчиками, пан з товстим носом розмовляв з молодим дядьком і весь час приємно й лагідно посміхався.

Після довго шепталися, довго бігали. Ще після сказали, що будемо виходити, але не разом. Треба йти аж на другий кінець міста гуртками й кожний гурток іншою дорогою. Сьогодні усі, мовляв, кому треба, на ногах. Хай принаймні попрацюють, бо ж про сходини все одно знають.

Кімната, де відбувались сходини, невелика, але вмістила цілу партію. Підлога навіть навоскована, й по часі, коли почали розтавати селянські чоботи, на її поверхні поставали озера. Відкрив сходини той самий симпатичний пан з товстим носом, тільки вже без кожуха. Привітав присутніх товаришів і представив їм двох товаришів редакторів зі Львова. Всі витріщили на них очі. Все-таки вони із самого Львова. Володько познайомився з їхніми піджаками, штанами, черевиками, краватками, й поки тривало це знайомство, голова встиг сказати головне. Редактори зі Львова сиділи поважно, як і належиться. Голова з приємністю передав одному з них слово, і той почав говорити про «хлопську» радикальну партію.

Володько мав дуже поважний вигляд. Ще докладніше познайомився з одягом пана редактора, не минув і гудзиків, шпоньок. Зауважив, як ворушаться губи, особливо нижня, як моргають короткі вусики. Після досить довго стримав свій погляд на бородавці на лівій щоці. Він сидів спереду й міг бачити редакторові львівські черевики з широкими носками. Володько подумав: «От. Ще вчора ті черевики ходили по вулицях Львова, а я не можу там бути. Певно, велике місто. Цікаво б побачити трамваї...» Одна шнурівка черевика, здається, порвана і зв'язана. «А цікаво, у кого вони ночують»,— знову мигнула думка. Після та сама думка захопилася словом «хлопи», далі перескочила на щось інше, ще далі знову на інше, і, коли редактор казав — «але, дорогі мої товариші, про це розкаже вам мій колега, якому й передаю своє слово»,— Володько отямився, витріщив очі, трошки заплескав і дивився, як товариш редактор, обтираючи хустинкою чоло, сідає на своє місце.

Другий товариш редактор говорив досить довго. Люди намерзлися, у кімнаті тепло, через те над всім всевладне панував сон. Видно було, як він літає над всіма і, ніби великий прозорий метелик, спадає на ту чи на іншу голову. Голова починала ворушитись і кивати, ніби квітка під тягарем, після трошки хилитись додолу... Тоді товариш редактор збільшував голос, починав швидше нищити буржуазію цілого світу, відчайдушніше кликати до міжнародної солідарності всіх працюючих, і тоді голова скидала сон, що знімався і відлітав десь на іншу голову.

Це тривало досить довго. Засвітили лампу. Редактор скінчив. Починалися звідомлення з місць. Прийшла черга й на Володька. Він встав і, дивлячись на львівського редактора, не знав, що йому сказати. «От,— подумав редактор,— і з таких туманів складається тут наша партія», але терпеливо чекав, поки Володько щось скаже. «У нас,— почав він несміливо й обережно,— для партійної роботи зовсім не підготовлений грунт. У нас, мовляв, треба перш усього культурно-освітньої, а по-друге, національно-освідомляючої роботи...» Здається, Володько так і сказав, хоча він так хвилювався, що тратив свої слова зараз, як тільки вони родились на світ Божий. Товариш редактор терпеливо чекав, поки той виговорить свої нісенітниці, щось записував до записника й коли нарешті Володько сів, промовив:

— Ну, а тепер ви, товаришу!

Це стосувалося дядька, що сидів побіч Володька.

Нарешті кінець. Сталося це досить пізно, але сталося. І Володько, і Сергій чують у цілунках велетенський голод. У їх торбах є хліб і сало, але нема місця, де б можна спокійно закусити. Додому йти не можна. По довгих нарадах, всіх товаришів партійців розвезли на ніч по хатах. Втома була велика й спалося чудово.

На другий день коло десятої години рано Володько й Сергій вийшли на місто. Метелиця втихла, світило сонце й було досить тепло. Гора Бона біліла й посміхалася, голуби літали над містом, жидівки відгортали перед хатками з хідників сніг. Рух весь час збільшувався. Володько з острахом оглядався, чи не. ведуть кого, але на цей раз не вели. З сіл приїжджали дядьки, везли дрова, жидів, курей. У повітрі відчувалась одлига.

Парубки йшли містом, розглядалися. Коло друкарні Цвіка хтось кликнув:

— Довбенку!

Володько оглянувся. Це був Лазюк. У свому розхристаному цегляної барви пальті, у свому м'якому капелюсі, у своїх американських черевиках він біг до Володька й весело сміявся. Володько вже знає його давно.

— Здоров! Куди йдете? — говорив Лазюк.

— Додому,— відповів Володько.

— На з'їзд, на з'їзд прибули? — швидко, з нотою іронії казав Лазюк. — Слухали хлопів-радикалів? Ха-ха-ха!

Він увесь рух і веселість. Стояти йому ніяк не хочеться. його американські черевики так і підстрибують по черзі. Його короткі руки весь час вправляють якусь шалену гімнастику. Його товсті уста вилонюють безліч іронії на всіх, на цілий світ. Сьогодні він зовсім пристойно поголений, і сліди віспи не дуже псують його грубі риси обличчя.

— Куди? Ага! Поїсти! Ну, так до Гашка. Добре?

До Гашка, так до Гашка. Зайшли до Гашка, Тут вже дядьки, валянки, башлики, залізна розжарена грубка, чорне пиво й сальтисон. Окупували стіл. Лазюк говорив, сміявся, оповідав. Кпини його безмежні. Іронія його невичерпальна. Чого торкнувся — розніс у порох. Постукував по столі товстим, круглим кулаком, дрібно сам з себе сміявся, розпитував про село.

Після просив хлопців лишитися ще на одну ніч, та Сергій не погодився. Не мав змоги. Але Володько зостався. Зостався, бо місто тримало його. Яке б воно не було, а все-таки якийсь рух, плакат, вітрина, електрична жарівка. Все-таки сякий-такий хідник і телеграф.

Цілий день Лавюк не випускав з рук Володька. Були у більярді Грицюка, були у Повольного. Володько хотів знайти Олега, але не вдалося. Увечері пішли до «Звізди»,

Там дають «У пащеці лева». Третій сеанс ще не розпочався. Чекали у почекальні. Посередині велика ваза й глиняний Нептун. На стінах Пат і Паташон, Гарі Піль, Мері Пікфорд. Дві штучних пальми, штучний, оббитий мармур, штучна барва на губах окатої жидівки в неможливо короткій суконці, штучний шовк її панчіх.

Але

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77