Улас Самчук. ВОЛИНЬ.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77
розі, мов вежа, зіп'явсь догори тонкий, підчухраний ясенок. Ряд старих, череватих черешень, ніби фортеці, потужно стоїть і хоронить ті мирні, спокійні рядочки яблунь, що вже давно одцвіли й поволі вагітніють. Ніякий вітер не прорветься туди... Вдарить з розгонного поля, строщить крила й ляже тут під мурами.
Володько пройшов дорожиною під живоплотом, а після звернув направо у вузьку, закриту садами вуличку, що веде аж до брами подвір'я. Колись тут бавились дітьми. Отам за брамою ховалися. На тих широких дверях та стінах малювали крейдою або вуглем страшного Діда-Рачинця. Приглянувшись вдень, напевно, можна помітити ті дивовижні малюнки. Від брами вбік, між хлівом і шопою, вузенькі, темні суточки. Від Тетяниного саду відгороджені плотом і зарослі густою бузиною. Там колись Володько провалився в яму. Це рештки дідівської гончарні, що були прикриті й забуті...
Від брами просто дорога на подвір'я «Панка» Івана, а наліво «до дядька». Великий, мурований з каменю хлів. Фаціят з дверцятами, до яких приставлена драбина. На хліві сіно, там влітку сплять. Там і Володько спав колись.
Володько звернув на подвір'я. Проти нього стояла велика біла, крита чорною бляхою хата. Направо шопа, наліво клуня й свининець. Здоровенна, широка яблуня й сливовий садок заступили північ. Перед вікнами хати широкий квітник і розлогий, молодий горіх. Прокинувся старий собака Дунай. У дядька від давна-давен всі собаки звуться Дунаями. Володько пам'ятає вже два Дунаї... Собака кілька разів ледачо брехнув, але пізнав Волоська, підбіг до нього й почав розмахувати товстим, кудлатим хвостом. Володько погладив його по голові.
— Ну, що, старий? Ще служиш? — сказав уголос. Дунай не відповів нічого, але виразно дав знати, що йому мало одного хвоста, щоб висловити своє вдоволення.
Тут, де тепер стіжок соломи, стояла колись старенька, кривобока хатина. Та широка яблуня вже й тоді закривала її, мов хмарина. Там народився Володько. Там вперше побачив світло сонця... Звідсіль вийшов у світ, обійшов шматок життєвої дороги, але це місце завжди тягне, мов магніт... Дороге, благословенне місце на землі... Далеко від великих шляхів, заборсане в садах, крутих ярах, але його здалека видно, куди б не пішов... Де б не був, думки завжди до нього вернуться... Тут страждала мати муками пологів... Тут вперше забилось твоє серце... Тут вперше промовив слово... Величне, рідне, святе матірне слово.
Благословенна будь! Прийми від меве тепле, добре слово, Рідна Земле! Ти дала мені його через уста, через серце моєї матері... Вертаю. На! Кладу у стіп Твоїх, Пренепорочна і Свята... Я більш нічого не можу дати... Це все моє багатство. Виймаю з уст святі частинки й кожну з них я радісно із чистим серцем кладу на жертвенник Тобі, болюче кохана, Тобі, кровно-рідна.
Так. Це, певно, втома. Це розчулення наплило зненацька проти волі. Не міг стримати себе. Любить! Це все, що бачать очі, це старе, це прапрадідівське... Он під шопою той великий камінь. Він вгруз у землю, бо лежить тут більш ніж століття. Володько присів до нього. Можливо, трохи відпочине. Перед ним ліг старий Дунай. Має підняту голову й виглядає на чорну, висічену фігуру.
Довго не сидів. Не хоче йти до хати й будити. Повернувся до брами, підліз по драбині на горище хліва, знайшов на сіні місце, ліг і незабаром заснув сном здорової, втомленої людини.
«У дядька» багато змін. Володько не може призвичаїтись до них. Він був тут колись, як вдома. Тепер тут інші, здається, чужі люди. Ота привітлива, білява молодиця. Це Василева жінка Маруся. У колисці малий хлопчик. Це син Василів Михайло. Андрій підріс, витягнувся. Палажка вже давно на своєму господарстві. Сам дядько значно постарів, але так само веселий, так само співає татарську пісню, так само сипле чужими словами. Дядина ще більше схудла, але завжди на ногах... Ходить, клопочеться, молиться Богу й постить.
Хатні меблі ті самі. Той сам стіл, барвлений жовтавою барвою, біля якого Вододько завжди вчив свої шкільні завдання. Ті самі довгі з поруччям лавиці. Бувало, в революцію на них. не раз сиділо багато людей. Ті самі ліжка й полик. Тільки на стінах мала зміна. Між тьм'яним, великим дзеркалом і київською, видертою колись Володьком з журналу. Лаврою в саморобних, небарвлених рямцях, висить Шевченко. Колись його не було, тепер є. Під ним стара, вилиняла фотографія: Василь ще рекрутом з І9І4 року, у короткому піджаку, з перекинутим назад башликом і в кашкеті з напнутим дашком. З ним два його товариші: Хоть «з-за рову» і Валентин Рогачок. Всі стоять струнко по-військовому.
— Ну, от і добре,— казав Василь на звістку, що приніс Володько.— Значить, вибираємось.
— Господи, Господи! Як подумаєш... Я знаю: вибиратися звідсіль мусимо... Але все кидати! Церкву, людей, нашу хату... — Це говорить Одарка.
Володько пригадує ці самі слова з уст його матері. Він каже:
— Дядино. Мама колись казали те саме. А підіть запитай те їх сьогодні, їм ніде вже нема краще, як там.
— Та правда! — весело каже Єлисей.— Що там. Там добре, де є на чому робить.
— Нема що балакати! — каже рішучо Василь.— Зараз же йду шукати на нашу землю купців. Вони знайдуться. Тіснота.
Єлисей його перебив:
— Ні. Купців знайду я. Ти краще йди з Володьком. Або запряжи коні і їдьте. Скорше буде.
— А як буде з млином? — запитала Маруся.— Муки вже нема.
Правда. Треба наперед їхати до млина. Нічого. Василь зараз же кладе на віз міхи і їде до млина, а завтра до Тилявки. Раз-два.
Василь з місця береться до роботи. Одарка швидко готовить їсти. Володько іде також з Василем. Ще раз погляне на Лебедщину, на знайомі місця.,
За годину виїхали. День погожий, ясний. Біля попового саду довжелезним валом цвіте білий і звичайний бузок. Біля монастиря також. Проїжджаючи побіля колишньої семінарії, Василь тикнув батогом.
— Тепер там єпархіяльна жіноча школа. Перевели з Крем'янця. Щось пара десятків «баришнів»...
Володько, як довго міг, проводив зором той будинок. Там пройшли його хлоп'ячі і юначі роки. Тепер там порожнеча. На широкому подвір'ї буяє бур'ян. Стіни місцями оббиті. Бляха на стрісі поржавіла. Сад також, видно, запущений.. Такий хороший, великий сад...
Поїхали вулицею «біля Лисів» і виїхали на Городнє. Боже, які знайомі місця! Просто дорога на Залужжя. Вліво до монастирського млина на Лебедщину. Отам нижче понад берегом стежка. Та сама, що нею малий Володько ходив з матір'ю до церкви. Є що згадати. Було це не раз і не два і все воно миле, приємне, яскраве. Все стоїть у очах, ніби це. діялось сьогодні.
— А бачиш отам? — обернувся до Володька й спитав Василь. Тикнув виразно в той бік батогом. Володько вже те бачив. Дивився туди уважно. Це і є те, сьогоднішнє, те, що ділить все, що було і що є. Цілий ряд розкиданих, недокінчених будов. Одна там, друга там. Польські осадники.
Володько хотів щось питатися, але змовчав. Яка користь з порожніх слів. Минули те видовисько й поїхали далі. Скоро доїхали до млина. Там досить завізників. Володькові пригадалось колишнє. Ще стоїть та причепа-хатина, де колись слухав оповідання дядьків. Постарілася. Бруси, з яких вона зложена, почорніли, порепались, мох у шпарах погнив і висипався, гонти на стрісі порозгорталися, віконцята стали матові від мучного пороху. А як всередині? Майже так само, тільки все старе, вичовгане. Навіть залізна грубка подібна на ту, що була колись.
А навкруги стільки змін. Млин побільшав. Колеса вже не зовні, як було, а забиті дошками. Став, здається, поменшав, заріс лататтям та рогозою. Річка значно вужча. Там, де були очерети — косять сіно.
Василь зносить мішки. Володько йому поміг і пішов далі. Зараз за млином звернув на стежку, через кущі верболозу, через річечку вийшов на береги. Грунт під ногами м'який, приємно вгинається. Колись тут було болітце з іржавою водою. Його завжди обходили й витоптували траву. Тепер воно висохло. Он та річка. Вона тече так само, тільки поменшала. Рідна річко! Пам'ятаєш ще мене? Я бігав тут над твоїми берегами, купався в водах твоїх... Багато думок пустив з твоїми водами. Вони, мов птахи, летіли туди, на схід сонця... І тепер летять вони туди. Так. Туди!
Потім Володько звернув на місце, де стояв Матвіїв хутір. Нічого там нема. Рівне, засіяне житом поле. Нема ні лісу, ні рівчака з тернами та соснами, ні молодого саду. Один трепеток зістався якимсь чудом. Мила, одинока деревина.
Зате трохи далі отам стоять аж дві хати. В одній живе Трихонів син Грицько, друга невідомо чия. Вбогі, недокінчені хати на чистому полі. Біля них втицьнуто кілька рядочків щепок, але вони не роблять враження саду. Навкруги жита. Гарні, зелені, рівні, оточені над проваллям дороги червоним маком.
Тут варто постояти. Земля, небо... На нім хмарини, легкі, мов серпанок, і прозорі. Тиша дуже знайома. Хвиляста, місцями глибока, дорожина обросла з боків орішиною, кущиками сокирок, деревієм, Петровим батогом.
Володько стояв і пригадував, де росли тут дерева, де стояли будинки, де був грабовий живопліт. Потім нахилився, взяв грудочку землі й роздушив її в долоні. Свята земля. Будь і роди.
Потім він пішов поволі межею під гору, де стояв ліс. Нема тих маєстатних, коренастих сосон. Під ними росли маслюки та сироїжки. Тепер навкруги жито й тільки ген там далі кілька одиноких, підстрижених, невідомо для чого залишених сосонок.
Володько йде все далі й далі. Жита, межі, коники-стрибунці, що стрибають під ногами. По часі він вийшов на клопітську дорогу. Здалека видно ряд широких черешень і кілька хат. Юхимів хутір. Старий вже не живе, але Володько хоче зайти туди. Тут також зміна. Залізне покриття хати перемальоване начорно. Пасіка зникла. Довгий, зі стрішкою пліт розірваний на дві частини й замінений частоколом зі сливового дерева. Нема також великого пса, що колись так рвався на ланцюгу під шопою.
Володько заходить до Клима. Привітався. Його ледве пізнали. Климова жінка вагітна. У хаті й надворі якісь діти.
— Зайшов отак подивитись, як живете, та згадати діда,— казав Володько.
— Вони, царство їм небесне, і вас не раз згадували,— відповів Клим.
Потім він показав Володькові господарство. Нічого. Якось воно йде, тільки дітей багато. Треба шукати для них місця...
— Шукайте землі,— казав Володько.
— Шукаю. Оце недавно їздив геть аж туди у ваші краї. Біля Шумська в одному селі гарний маєток, тільки над самою границею.
— Так. Над границею тепер життя тяжке. За поріг свобідно не вийдеш. Люди живуть, як у в'язниці.
— Але доведеться взяти. Маю шість хлопців... — закінчив свою мову Клим.
Потім Володька вгостили кислим молоком зі сметаною та коржем. Наостанку він захотів побачити Юхимову кімнату. Зайшли. Його поличка з книжками. Так само лежать товсті, у шкіряних палітурках, книги. Он та Біблія, з якої старий прочитував Володькові.
— Можна подивитися? — спитав Володько.
— Можна. Чому ні...
Володько повернув голову на другий бік і дуже здивувався...
— А це ж що? — здивовано спитав. Клим не знав, як відповісти.
— То ще батько зробили. Не знаю, що на них прийшло. Пішли до Мізоча, купили й повісили.
— А де ж той Освободитель-цар?
— Самі винесли. Тепер, казали, наш освободитель він. І вказували на цей образ...
Володько був здивований. Юхим є Юхим. Образ, що висів на місці царя, був Шевченко. Ще більше здивувався Володько, коли, здіймаючи Біблію, натрапив на Кобзаря. Так само, як Біблія, дбайливо й охайно переплетений...
Ця маленька подія приємно підсилює Володька. У душі зробилось ясніше. Коли повертався, йому здавалось, що над цими полями вже зводиться дбайлива Божа десниця і благословляє їх. Не шкода тих верб колишніх, ні спокою, ні ідилічних вечорів із запахом меду й бренькотом комарів. В цей мир, між ці жита, поля, між тих людей вступає повільним, певним кроком свідомість. У них вже є душа. Вони вже не вмруть.
З таким настроєм Володько вернувся до млина. Василь вже молов, але це буде тривати з годину. Володько не мусить на нього чекати. Він собі пройдеться пішки.
Пішов. Понад берегом, стежкою, старою, знайомою стежкою, попід Городним аж до Лисів. Сонце привітливо сповзало вниз, цвів бузок, бамкав вечірній дзвін. До села верталися з полів дівчата. Вони співали знайому, стару пісню, а в кожній на плечі копалиця. Це від буряків. Потім гнали пастушки отари корів. Зводилась курява, мичали корови, чулись вигуки.
Володько йде швидко. До темноти хотів би дійти додому. Біля монастиря не звернув наліво від «Яна» вниз, а пішов просто до приходської церкви. Мав намір поглянути ще раз на стару церкву, а, як відчинена, то й зайти до неї.
Але так не сталося. Коли виходив знизу глибокою дорогою від земської народної школи з наміром повернути вправо до приходської церкви, він зненацька почув за собою:
— Гальо!
Несподіваний, але знайомий оклик, мав нагоду не раз щось подібне чути в минулому, неприємне відчуття поняло його, він миттю оглянувся. Знизу, від монастиря, з рушницями за плечима, йшло за ним двоє поліцаїв. Володько зупинився і одразу сягнув рукою до кишені за документом. Поліцаї повільно, мовчазно підійшли, Володько так само мовчазно подав їм свою стару, витерту особисту виказку. Вони оглянули його документ, після його самого, і один з них буркнув:
— Сконд єстесьцє?
Володько відповів.
— Цо ту робіцє?
Володько відповів.
— Для чего иє замєльдовани у солтиса? — І, не чекаючи відповіді, поліцай відкрив свою шкіряну торбину, вийняв чорну записну книжечку і чорнильний олівець. Володько намагався щось вияснити, але поліцай холодним, методичним тоном питав його ім'я, його прізвище, його місце народження, його заняття... Все це заносилось до чорної книжечки і після цього її було заховано назад до шкіряної торби, але вже не одну, а разом з Володьковою виказкою. І одночасно Володько довідується, що може дістати назад свій документ аж завтра і то лиш у коменданта поліції в Мізочі. І не сказавши більше нічого, поліцаї байдуже відійшли.
Володько залишився на місці і був, здавалось, вдарений громом. І то з ясного неба. Йти аж до Мізоча, вісім кілометрів зайвої дороги, і невідомо, що його там чекає. Гостре, отруйне почуття заповняло душу, серце й мозок. Мав такий пречудовий, чистий настрій, і все це так нагло, безоглядно змінилося.
Вертався до дядька на Запорожжя злий, пригноблений, вибитий з колії. Розповів дядькові про свою біду.
— Так то воно тепер у нас скрізь. За поріг, різун його матері, бійся вийти,— казав своєю чіткою мовою дядько Єлисей і з серцем сплюнув.
Приїхав з млина Василь, насходились сусіди. Ця вістка всіх ранила, всі гостро реагували, а найбільше старий Трихон, який «тих ляхів не міг переварити».
— Чортова голота! Що я — злодій? Бандит? Не на своїй землі живу? Не свій хліб їм? Забрались на чуже і не дають тобі кроку ступити... Одного разу ми їм ще покажемо, де ті раки зимують.
Виникла жвава розмова, згадав хтось і царя, хтось знов натякнув про Україну. За царя, мовляв, на цілу волость було два стражники, а тепер он де не ступиш... На собаку кинеш, а на поліцая потрапиш...
Володько, що прислухався до розмови, додав до цього:
— Воно так то так... Але за царя нас не боялись, а тепер... Дядькам ця думка подобалась, їх настрій одразу змінився, почали сміятися... Говорили про все і довго і розійшлися ген біля півночі.
А другого дня Володько вставав рано, але Василь ще раніше, бо на подвір'ї вже стояв високо вимощений, готовий до виїзду віз. Запрягти лиш коні і їхати. Вони мали разом їхати до Тилявки, але тепер Володькові треба йти до Мізоча за тим чортовим пашпортом. Це їх обох лютить, але нема ради. Вони проїхали разом лишень «до Черешеськи» і тут розлучились. Василь позичив Володькові на потяг грошей, бо може прийдеться вертатися тому залізницею через Крем'янець, а сам поїхав далі на Мости. Володько пішов пішки через Осовець в напрямку Мізоча.
Ранок барвистий, свіжий, радісний... Лишень думи тяжкі і гнітючі. Знав ці стежки і ці дороги з раннього дитинства і не міг згодитися, що якась чужа сила має вносити сюди це пониження і цю зневагу.
До всього не застав коменданта в уряді, довго на нього чекав, настрій мав препоганий. Нарешті з'явився і той комендант. Володька покликали до головної канцелярії. Комендант сидів за великим столом, перед ним лежав потріпаний Володьків документ. Він мав сердитий, ворожий вигляд, ставив знов ті самі питання: а хто, а звідки, а чого сюди прибув. Володько намагався все це вияснити, і нарешті комендант заявив, що той документ тепер вже не важний, що він відсилає його до староства в Крем'янці, куди Володько має звернутися за новим пашпортом. Тим часом Володько не має що тут робити, а тому хай негайно вертається назад до свого села. Чи він зрозумів? Негайно! Інакше може бути погано.
О, так... Він це зрозумів, І йому це дуже і дуже не імпонує. Розуміє, що справа тут далеко не в документах, а в чомусь зовсім іншому, і що вона ускладнюється та набирає загрозливого вигляду.
Володько, вже без ніякого документу, залишає поліційний уряд і одразу бере напрям, спочатку пішки вісім кілометрів до станції Озерани, а вже звідтіль потягом до Крем'янця. Була година пів на дванадцяту, а о першій відходить його потяг. Чи він встигне його піймати? А тому він вирушив і майже побіг старим залізничним насипом з погнилими шпалами, що по ньому до війни ходив невеликий локальний потяжок, якого скасувала революція і ще не відбудувала нова влада. Революція була тут вельми злюча, сліди її ще й тепер на кожному кроці — розметені рейки, зірвані мости, постріляні написи, розшарпані буди.
Щастя Володькове і на цей раз йому не сприяло. Засапаний і впотілий, він прибіг майже під станцію майже саме тоді, коли невеликий потяг Рівне-Львів, зі старим чорним паротягом, який розкидав по полях шмати чорного диму, відірвався від станції і прочмихав сливе перед самим його носом, щоб десь там далі за горбами розчинитися в просторі.
Дуже невелика це втіха. Наступний такий саме потяг, що має сполучення до його фатального Крем'янця, відійде звідсіль аж по дванадцятій годині ночі, а прибуде до Крем'янця десь біля шостої рано. Володько, розуміється, лютий до краю, він вже без поспіху дійшов до станції, знайшов її почекальню, сів на найближчій, вичовганій лавиці, розгорнув пакуночок з їжею — хліб із салом, що йому загорнула у шматину дядина, їв повільно і оглядав порожню, невелику залу з її спорожнілим в куті буфетом, за яким молода панночка, з великою чорною родимкою на щоці, збирала посуд. На передній стіні зали висів портрет Пілсудського у сірому військовому одязі і мацєювці з орликом, а трохи далі від нього, над буфетом, такий самий портрет президента Войцеховського з вусиками у цивільному одязі. На бічній стіні зліва вивішено кілька оголошень, а між ними також плакат корабельної лінії «Кюнард», який закликав їхати до якоїсь незнаної і далекої Канади; Великі, червоні на синьому тлі кораблі, а над ними зграя білих альбатросів. Ними можна відплисти за океан і взагалі кудись далеко поза межі цієї невеселої дійсності.
Години чекання, як звичайно і як завжди, дуже ліниві і проходять вони дуже повільно. Володько сидів, нудився, думав свої турботні думки, виходив надвір, йшов куряною дорогою геть туди далі аж до поля, оглядав довкілля, приліг було під кущем бузини з наміром заснути... Але сон не квапився на очі. Його розганяли і проганяли далі ті самі настирливі думки... Так багато є про що думати, він такий ще молодий, його умови тут такі безвиглядні, його майбутнє таке невиразне. Гнітить і болить тупим болем поневолення чужого, ворожого займання. Ніяких надій, ніколи ніякого вдоволення, вічна туга за повнотою самого себе...
Довго і барвисте заходило сонце, довго тягнулось смеркання. Біля десятої години вечора до станції почали стягатись люди. Переважно селянські жінки, босі, з великими за плечима клунками. Це ж післязавтра «Вшестя», і вони напевно їдуть до Почаєва на прощу. А все-таки їдуть. Як і колись, як і давно, як і завжди, І моляться. Переважно старі, спрацьовані, добрячі бабусі. Голова кожної пов'язана старосвітською, ритуальною пов'язкою з великої тернової хустки.
З часом їх прибувало все більше і більше... Засіли всі лави почекальні, а не хватило місця на лавах — щось розстеляли і сідали де лиш було місце на брудній бетоновій долівці, їх босі худі ноги виднілися скрізь по залі. Сиділи мовчазно або потиху між собою гомоніли.
Ще далеко перед дванадцятою годиною всі бабусі заворушилися, вставали і юрбою виходили на перон. Стояли там збиті гуртами довго і терпеливо, а коли по дванадцятій годині з гуркотом прибув потяг, бабусі з клунками на плечах пішли в наступ на вагони, чіплялися за поруччя східців і силою втискалися у вузькі двері переділів, їх сила не дуже велика, їм нелегко здолати труднощі такої операції, одначе всі вони настирливо, крок за кроком, здобували собі місце і заповнили сливе всі вагони.
Потяг рушає і поволі їде далі. У Дубні Володько висідає і довго чекає на пересадку до Крем'янця... Бабусі їхали далі до Почаївської Рудні. О шостій рано Володько все-таки висідав на останній зупинці Крем'янець-Дубенська Рогачка.
Земля прагнула дощу, а його не було. Безхмарне, чисте небо і яскраве, сліпуче сонце. Дорога вкрита грубою верствою куряви. Підводи збивають її хмарами, що повільно осідають по полях. Жита саме квітнуть. Кожне їх стебло стоїть тихо, ніби у щось заслухалось. Пшениця вибиває колос. З полів раз по раз випурхують такі і інші птахи. П'яні, крикливі жайворонки висять у небі, таємнича і скромна перепілка зненацька вкрадливо визирне на межі, зирне туди й сюди і знову пірне у гущавину збіжжя. Жита, пшениці, знов жита. Отам далі темно-зелена купа дерев. Невеликий, застиглий хуторець — біла хата, сіра клуня, кудлатий, як вівця, вишняк. Лінива, поплямлена маковим цвітом, долина, таємничий, закритий величезною черешнею, ярок. А поміж цим — на схід і захід дорога. Знана, як старий на покуті образ.
Тією дорогою вертався зі своєї подорожі Володько. Обвітрений, обпалений, втомлений. Курява підфарбувала його шапку, одяг і взуття на сіре. У правиці мав кострубатий кий... І коли сонце застигло над Башковецьким лісом — він підходив до свого села.
Воно... І ще, і ще раз воно. Зачароване царство його мороки. Завжди переходив його зі спрагою на устах, а цього; разу особливо. І не пішов одразу на другий його кінець до свого дому, а завернув у суточки до Сергія.
Чи застане бодай дома? Є! Застане!
— Дай Боже! — голос його, ніби після тяжкого перепою; сів тяжко на лаву біля столу, відкинув на бік шапку.
— І де ти в дідька пропадав? — питав Сергій.
— Давай бодай води! Але свіжої! Проклята пилюга! — відповів на це Володько.
Сергій подав йому велику, мідяну, з гарматної гільзи, кварту, Володько перейняв її по середині палькатою рукою і перехилив над устами. Пив жадібно. Краплі води спадали на запорошену пазуху, під підборіддям моргало адамове яблуко.
Випив воду до дна, відірвав від уст кварту, хвилину потримав її в руці, глянув по хаті, тупнув ногою і поставив кварту на стіл. Поставив твердо, із серцем.
— Де пропадав, питаєш? Не повіриш. Гонився за хмарою. І не догнав, І буде кара... А-а-а! Чорт з ними! Плюю я на цілу ту їх ойчизну. Дай ще води!
Сергій подав... Дивився здивовано на Володька, не зовсім його розумів...
— Як то? — запитав він, а його тонкі уста з молодим пушком на верхній губі болісно всміхалися.
— То ж пашпорти! А чи пригадуєш, як два роки тому їх нам видавали? Як ми днями стояли у чергах? Отам біля староства... У Крем'янці. Тепер вони на сміття. Вимагають інших. А чи коли хто нам казав, що їх треба міняти? — казав Володько. Слова виривались так, що мусів кричати... І при цьому викричав Сергієві цілу свою макабричну пригоду. І так дихав, ніби боровся з биком.— Ну, а що тут? — хотів змінити мову.
— Нічого,— буркнув Сергій... І одразу додав: — То ж на Зелені свята у Наталки весілля.
Володько відчув, що його чимсь дошкульним шмагнули через голову... Вийняв з кишені зім'яту і нечисту, як помисли злодія, хустину, витер чоло, уста... Тоді встав...
— Треба йти,— сказав напружено, ніби боявся звалитися... — П'ять днів не був дома. Може, проведеш?
Сергій безсловесно насунув свою заяложену кашкетку і обидва вийшли. Йшли мовчазно. По якомусь часі, вже на вулиці, Володько порушив мовчанку:
— Знаєш? Йду! Рішився! Будь-що-будь! — І після короткої перерви додав: — Але ти не думай, що я тікаю. Ні. Так не думай. Просто піду... Мені тут тісно... А ще по хвилині мовчанки продовжував:
— Потребую світу... Простору... Знання. Мені треба вчитись... Шукати якогось права... Якоїсь правди. Місця! Йшов я оце і думав... Дуже невесело думав.
Сергій, можливо, ще ніколи не бачив Володька з таким настроєм... Розумів його мову, бо ж вони не раз про це говорили, але до цього часу не брав її аж так поважно. Мало чого люди не говорять. Він був проти такого рішення, не бажав стратити такого товариша, одначе на цей раз відчував, що перечити тут було б зайво. Не мав аргументів... Намагався перевести розмову на інше... Нагадав, що і Ганка пішла зі села, кудись «на міщани», до тітки чи щось таке... А потім перейшли на Йона. Збирає біля себе хлопців і щось затіває — невідомо поки що.
— Хай збирає і хай затіває,— зі серцем казав Володько.
— Хочуть ніби перебрати читальню,— вів своє Сергій.
—Хай.
— Йон проти церкви.
— Бо знайшов віру, а церква безвірна. Кар'єристи, інтригани... Візьми той наш Крем'янець. Самі брати Борецькі чого варті... А та єпископська пані Радченко... А весь той славетний причт церковний. А Йон... Душа, жадоба, суцільна людина і він шукає повноти. Ти ж знаєш: коли одна віра вигоряє, її заповняє інша. Відчуваю, що і ми тут роздвоєні... Навіть я сам. Я ще лиш шукаю себе... І свого місця. Відчуваю, що я половина чогось, а міцні люди є цілість. Ось, як мій батько.
Це був несподіваний, під тиском настрою, провокаційний вибух, Володько сам не сподівався такого, а тому швидко отямився і замовк. Він глибоко в собі відчув, що відруховим, недодуманим спротивом тут не зарадиш... Треба віднайти також міру своїх почуттів... А головне — характер. Самі балаганні протести — солом'яний спалах. Характер, послідовність, логіка... Ах, це так все гарно сказати. Треба все це наперед перевірити. Все!
Далі йшли мовчки, дарма що виповнені думками. Йшли здовж села, починало вечоріти, у вікнах хат появились бліді світла, зустрічались люди, мінялись «добрим вечором». Володько все був під тиском протестаційного настрою і не міг стримати свого язика.
— І взагалі,— казав він.— Всі ті наші порядки. Де наші ідеали? Чим цікавимось? Пригадую, Лазюк колись казав: немає в світі менше зацікавлених проблемами людей, ніж і інтелігенція... Нічого не знають, нічого не хочуть знати, живуть днем заїжджені провінції... Зрештою, чи мені це казати? Питання, що я сам зробив... Ось лише серджусь на в і все... І себе не люблю, і іншим дорікаю... Але інколи, Сергію, так виразно здається, що я міг би багато зробити чогось доброго... Чогось... Чогось... Зрештою, це невловима тема, але було б образливо для людського роду, з'явитись і на цій планеті, з'їсти сорок вагонів хліба і відійти з чим і йшов». До дідька ясного — треба ж залишити по собі як сліп, і ця думка не дає мені спокою... А може, це лиш зарозуміння...
У таких випадках Сергій як звичайно мовчить, але слухає дуже уважно. Ціла його, на вигляд спокійна, істота майже помітно насторожується, він також щось би хотів сказати, але, мабуть, слова його не конче слухняні на таке. Чи не краще тоді помовчати і вже самою мовчанкою стверджувати погодження.
Коли дійшли до колоди, що лежить в долині між селом і дерманськими хуторами, ставав
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77