Улас Самчук. ВОЛИНЬ.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77
днем незабутнього. Бо ж тепер родиться наша будуччина...
Говорячи це, Матвій присів на пеньочку. На чолі його дрібненькі крапельки поту. Великою своєю шорстокою долонею стирає він піт і думає. В міжчасі Володько вставляє своє:
— Я, тату, думав над цим...
— Так?
— Думав,— продовжує Володько.— Хліборобом я не буду. Ви ж бачите. Прийде на нашу землю яка-небудь чужинецька шпана і як свому... А чому? Бо ми хлібороби. Вміємо землю орати, сіяти, жати, але не вміємо добро своє спожити... Ми потоптані. Ми упосліджені. Ми ніщо! Сьогодні, там... Я, знаєте, хотів кинутися на того хама і роздерти його на кусся. Отак просто роздерти і все... Лють мене їсть...
Матвій думає.
— Аби тільки,— каже,— всі до цієї думки дійшли. Ні. Не кажу кинути плуг. Ні. Цього не треба. Земля основа всього. Але кожний господар хай тямить: поки ми тільки коло плуга, а там на горі сидять вужі — нема нам щастя. Ми мусимо виповнити собою все!.. Ми, чесні люди, що родились тут і тут місце!..
А по хвильці додає:
— Але до праці. Праця всьому дасть життя. А ті перешумлять і загинуть. Знаю, що загинуть!.. Ходім, зріжемо кілька деревин. Думаю собі: він там поїхав, стоїть, і коні стоять, а тут стільки роботи. Гадаю різати дерево звідсіль, від запусту. Тут молодий ліс ростиме. Гарно засіявся.
Батько і син встали й пішли. Батько показав великого старого граба...
— Ну, зріжемо цього.
Вмостилися і почали різати. Сонце заходить. У лісі кладеться тінь. Тиша, тільки шурання пилки чути. По часі підрізаний граб затріщав, похилився і, пробиваючи собі поміж гіллям інших дерев дорогу, цілим своїм тягарем грюкнув об сиру землю. Батько і син хвильку стоять і обтирають із чола піт.
Цієї ночі Шпачка ожеребилася. Через пару днів ожеребилася і Гніда. Двоє шустрих малят лошачків родилося на світ. У село наїжджають «товариші» і вибирають все нові та нові «самообложенія». Роз'їжджають усе нові та нові агітатори. Сходки, мітинги. Володька ще раз беруть «в наряд». Три дні проїздив з агітаторами по селах. Приїдуть до села — сход. У школі збираються дядьки. Обличчя їх на квінту. Настрій — нуль. Знаємо, мовляв. Досить нам наговорили. Баки тільки забивають.
Але входить товариш комісар. Рудий, сірі очі, плитке чоло, вуха віхтями. П'ять літ у Сибірі на каторзі за червоний жовтень страждав, від перших днів революції на всіх фронтах диявольську контрреволюцію громить.
Вилазить на стілець:
— Товариші селяни! Знаю, що не прийшли ви сюди, щоби слухати тарибари якого-небудь обридлого крикуна. Знаю, що село вже має досить слів, за якими нема нічого, крім брехні... Але, товариші! Всі, хто не прийшов до вас, кожний тільки брав. Кожний тільки намагався використати наше втомлене, вимучене довгою революцією село. Нікого не обходить те, хто тут жиє і чи має він що їсти і в що вдягнутися... Ніхто також не завдає собі праці подумати над тим, що селянинові ніхто не дає ані одної соломинки даром. Все то зароблене тяжким кривавим трудом, твердими мозолями двох рук...
— Правильно! — перебиває хтось. Настрій слухачів прояснюється.
— Так,— продовжує товариш.— Я сам син бідного селянина, який родився і вмер на ріллі у праці, у ярмі. До мозку костей знаю, що значить вперта день-денна в поті, бруді, в голоді каторжна праця, наслідки якої: болі, болі і тільки болі. Хто з вас скаже, що за своє життя прожив хоч один щасливий день, добре з'їв, гарно одягнувся, не мав турбот? Ніхто, Бо ми діти праці, діти землі, ми не маємо на це змоги. Ми, як та машина, щодень і ніч тягне цілу фабрику, не сміємо зупинитися, випростатися, відпочинути.
— Правильно говорить,— чути з юрби. Настрій ще більше теплішає.
— Але, товариші селяни! Кожний з вас хоч і здалека бачив і інше життя. Он у селі стоять палати. До них належить за селом кілька тисяч десятин доброї земельки. Власники їх не купували її, не орали, не сіяли, а збирали більше, як ви всі, що тут зібралися. І ви бачили їх життя. Бачили, роз'їжджали вони фаетонами, каретами, четвернею. Бачили, як гуляли вони, як пиячили. Все це ви бачили і нікому з вас не прийшло на думку: а за що то вони так живуть? А чиєю то працею здобувають вони оті великі маєтності, оті добра, оті четверні? Не приходило це на думку, бо всі думали, що так треба, що так має бути, що сам Бог ваш так хоче. Але так воно не є. Так воно не мусить бути. Всі мусять знати, що земля і все, що на ній є, не належить одній людині — панові, попові, цареві. Ні! Сто разів ні! Все це належить усім людям, що живуть із праці рук своїх; належить порівну, однаково, без всяких винагород і викупів! Так воно мусить бути.
Голос промовця підноситься, набирає звучності, сили, переконання. Селяни слухають. Очі їх поволі загоряються. Промовець згадує партію комуністів-большевиків, що підняли священний червоний прапор боротьби за волю та землю. Згадує світову буржуазію, що йде на допомогу Денікінам, Петлюрам, Пілсудським, щоб розчавити великий зрив працюючого люду. У рожевих барвах малює привабливі картини прийдешнього, коли то могутня селянсько-робітнича червона армія переможе всіх своїх ворогів.
Тоді настане час відпочинку працюючих, час, коли за людей будуть працювати машини, коли всі будуть рівні, щасливі і свобідні. А це настане. Це не слова, а дійсність. Це мусить статись, бо цього бажає собі сто п'ятдесята мільйонів працюючого народу. Але для цього треба останніми силами підтримати славетну червону армію, армію героїв боротьби і праці.
Так. Селянський люд знає, що буде далі. Їх обличчя, їх очі холонуть, мов метал. На їх устах знов сходить ознака люті. Чотири роки кров лив. По Карпатах, під Варшавою, у пінських багнюках. А тепер приходить ось тобі отакий і рве — брехнею, підступом, силою,— останнє від уст своїх рве.
Іди, Арйоне, додому. Війна не з'їла ще одної твоєї красулі. Одв'язуй її від жолоба і як офіру віддай добровільно. Бо, бач, герої праці й боротьби, що ордою з кацапії насунули, потребують її. А ти, Арйон, ти що кров лив, піт лив, орав і сіяв гречку, ти дай і ще раз дай... Себе, жінку і дітей. Клятий жидок, вошивий руский гармидер зняли, в Європу б'ють, сто тисяч коней загнали, бо здобувають, бач, трактора, електричну лампочку, комуну...
Тьху! Громи на вас! Дядьки розходяться. «Председатель» списки зробив. Десять ялівок, п'ятдесят пудів хліба «добровільно» за гарні слова, як тьху, пішло.
На другий день Володько їде додому сам. Оратори залишилися на селах. З села в село підуть і обберуть, мов липку обдеруть гречкосія.
Їде Володько, перегортаються рідні поля, он село — одно, друге і вітряки, і обрій сивий, звідки вилазить кілька брудних хмарин. Стерні наїжилися. Земля, мов кулак, скорчена. Гнилі, посивілі полукіпки. Недоораний загін і забута борона, на якій ворона голосно харчить, ніби лається.
І чує Володько виразно, що земля почала відступ. Вона ніби охолола. На ній, мов на мерцеві, щетина, стерня, аж дух її, той жорстокий п'янючий дух здійнявся і хтозна-куди відлетів.
Ні, не буде вже більше тих завзятих коханців землі. Ні, не буде весни, ріллі, великого неба і сонця для орача, що піт, кров, душу разом з Богом згорне, бувало, в одно зерно і віддасть земляній груді на пожертя. Ні, не буде більше таких. Ті, що були, ображені, побиті, обдурені. І та образа передасться вперед на всі покоління, і кожне з них із приємною жагою бразне плуг, і скаже: «Ганьба моїх батьків — моя ганьба! Я і син мій, і мій онук хай росте, як хижак, у лісі, в лузі, в землі під скибою, і хай день і ніч рахує від початку, бо наш час піде від того дня вперед, від котрого спаде з очей наших остання скалка ганьби, неслави, наруги. Так буде!»
Біжіть, коні мої, по рідній дорозі. Несіть мене під стріху батька. Звідти я вийшов у світ, звідти почну роботу. Всі дні, а їх буде безліч, вставатиму бадьоро і ні одного не віддам умарне. Почну від себе. От серце моє. Воно гаряче, мов жарини. Ллю воду холодну, і хай приймає гарт, і хай от так ствердне, мов ліпша криця. Добре! Боже, приношу дяку тобі, що родився в час, коли родиться віра моя — в Тебе, в Батьківщину, в Працю.
Ідуть дні. Літо хилиться до спаду. Величне літо, яке було один раз на триста літ. Хто бачив небо, або хмари, або сонце того літа, той скаже: так! Істинно велике було. Бо того літа народилися нові люди, мільйони нових людей і між ними Володько Довбенко. І він гордий з цього. Бо земля, від котрої він узяв силу свою, барву крові й огонь серця, нарешті, дістала — одних, що пішли і впали, других — що родилися і живуть, їх очі бачать і вуха чують... їх молоді барви формуються так, щоб взяти на себе страшний тягар в ім'я Бога, честі і слави землі своєї...
Син Володько і батько Матвій привчають покинуту большевиками молоду булану лошицю. Вона шарпається і стрибає в плузі, мов спутана блоха. Але Матвій заціпив зуби, цупко тримає в свому сталевому кулаці сирицевий повід. Лошиця зводиться дуба, мотає запіненою мордою, хвицає задніми копитами.— Нічого! Нічого! Підеш! Підеш! — Через заціплені зуби промовляє Матвій. Володько тримає чепіги плуга. Плита глибоко зарита в глейкий, мокравий чорнозем. Уночі лив дощ, небо котило хмарами, мов горами, і . тепер ще он валуни по синьому розкидані. Вітер дме і булана грива лошиці шарпається на всі боки, а бурштинові її очі почервоніли.
— Підеш, підеш! — крізь зуби говорить Матвій.— Мусиш!.. Вьйо!
Булана рушила і потягнула плуг. Плита верне скибу, тне коріння, тріщить пирій... Ах, чорт бери, як верне землею, рве, трощить на кусні. Раз, два обійшли, на буланій піт виступив. Стала, прискає пружнім диханням. Ти три роки. Струнка, пружна, мов стріла.
— А тепер впряжем до неї Шпачку,— зазначує Матвій.— Хто сказав, що вона не піде? Піде! Тільки треба вміти її заставити...
В той час шляхом їде тачанкою большевик. Пара карих коняк вгнані до останнього. Не помагає ні матюк, ні нагай.
— Стой! Вон пашет челавєк!
Плигнув у грязюку дороги, женеться через свіжу скибу.
— Дєд! Давай лошадь! Випрягай раз-два!
Матвій зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще тримає в руках чепіги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею.
— Стій! — крикнув Матвій.— Ти куди? Твоє? Большевик висмикнув з кобура нагана.
— А вот!.. Не хоть в лоб? Очі його, мов шротини.
— Падайді толька, кулацкая морда! Ето тєбє нє старий режім...
Матвій наливається страшною люттю, що прискає з кожного його руху. Великі його чоботи злилися з землею і, видається, ніби він вгруз в її поверхню, ніби виріс з її чорноти. Жили його широкого чола налилися кров'ю і, здається, видно, як б'є вона чіткими, сильними ударами.
— Xa-xa-xa! — зареготав большевик, тримаючи в лівиці повід буланої, а в правиці нагана. Його вип'яті, мов бараболини, вилиці, скісні чорні очі, твердий, низький лоб, мов литі зі старої бронзи. Піски, пустиня, кінський піт. Номад, думає Володько.
Груди Матвія знімаються і опадають. Він дивиться на кулак з наганом, корчиться, ніби бажає плигнути на свого грабівника, але в останній хвилині з силою вириває себе з такого стану, круто повертає і без єдиного слова йде в поле.
Володько дивиться за батьком. Вітер розкидає поли його куцана. Ноги його ступають рівно, широко й рішуче.
А большевик випряг одну коняку, прив'язав її ззаду тачанки і впряг булану.
— Садісь, маладєц, са мной! В Жолобках другую лошадь дастанєш!
Володько плигає на тачанку. Большевик сів на сидіння. «Вьйо!» — гукнув сердито і шмигнув нагаєм булану. Та пальнула задніми ногами, шарпнулася і сп'ялася диба. Большевик закотив триповерховий матюк, завинув на лівий кулак віжки, а правою схопив за цівку рушницю, що стояла коло нього, і зо всього розмаху гепнув прикладом по буланій... Та витягнулась, рванулась і зі страшною силою поперла за собою тачанку з обома шкапами.
Гналася, мов вітер. Колеса бризкають закарвашами грязюки. Тачанка, мов дитяча забавка, плигає по нерівній дорозі. Мигають поля, ліс, село. Долина, вигналися на гору і розгонно вкотили на панський двір.
— Стоп! — натягнув віжками большевик. Булана стала. На ній нема сухого місця. З рота, ніздрів рвуться кусні піни. Живіт, спина й зад у милі. Ноги тремтять.
— Відал? — звертається до Володька большевик.— Вот так с вамі нада!
Обличчя його купа багна. Сива довнянка закотилася на потилицю. Помахом рукава розвів на чолі піт і грязюку, плигнув на землю, кинув Володькові віжки, а сам пішов в напрямку великого будинку з оббитими стінами.
Вечоріє. По небі летять клубаті хмарини. Навколо рейвах, нелад, ніби тут панував землетрус. Он якісь хліви, чи стайні. Тинк на них упав. Гонти на стрісі прорвані, ніби навмисне. Перед дверима потрощена жниварка, обламки грабель і ржаві вила. Далі купа недосушеної з будяками конюшини.
Коло неї стоїть кілька зачовганих, збасованих брудними нагаями коняк.
З будинку чути крик большевика. За мент він виходить з-за рогу хати, плюється в Бога і підходить до Володька.
— Сукини сини! — кидає він Володькові, хоч той не розуміє, в чім справа.— Бєрі вон ту клячу і атвалівай ко всєм чертям!
Володько біжить до коней і бере ліпшого.
— Нє ту! Другуйю! — кричить большевик. Володько бере ту, яку показує большевик, вискакує на її гостру спину і верхи клигає в село.
Матвій ішов у поле. Не раз ішов він по цій землі. Не раз болів він над її долею, але сьогодні, в цей страшний день, він виразно став лицем в лице з тою силою, що заступила йому його життєву дорогу. Ніколи, ніщо не перемогло його. Він не лякався війни. Він готов був зустріти смерть на полі бою, як вояк, як орач, як той, що до останньої хвилини цупко тримає в своїх п'ястуках свою зброю.
Але сьогодні... Ні. Він чує ще той регіт, той зневажливий лютий погляд. Ууу, ти, косоока тварино! Почекай. Між нами нема рівності! І ти, і я — ми станем ще, і буде тоді останній бій. Матвій бачить поле своє, як лежить воно перед ним доступне, мов раб. Ріки поту пролив за нього. Сина в бої послав. Цілі ночі продумував і брилу по брилі складав цитаделю своєї сили. І, мабуть, ще мало. Так. Мало. Не одного, а мільйон Матвіїв треба. Сто мільйонів синів треба послати в бої. Інакше прийдуть з наганами, випряжуть твого коня з плуга і посміються.
Матвій пройшов впоперек, вздовж свого поля. Прудкий вітер б'є крилами в його обличчя й охолоджує палаюче чоло. Пригадав, що післязавтра мав би відійти Володько до школи. Але хто дома?.. Сіяти. До чорта. Піде.
Западає ніч. Матвій вертається додому. В хаті порається Настя. «Господоньку; Господоньку! — журиться вона.— І куди той хлопчисько з отим каналієм поперся? Ще возьме там у лісі... Бахне, і буде по ньому. Що такому каторжанові...»
Матвій мовчить, їжа його не бере. Посидів мовчки, а опісля вийшов надвір. Ніч темна і вітер. Пішов на дорогу і слухає в напрямку жолобепького лісу. Минають хвилини, години, а Матвій не сходить зі своєї стійки. Навкруги все німе, чорне, мовчазне.
Нарешті над'їжджає Володько. Матвій здалека помітив його, і коли син зрівнявся, зупинив.
— Стій-но. Що то приволік? — каже Матвій.
— Та от дали. Взяв, хай, думаю, хоч таке буде.
— Не тре'було брати. Все одно завтра за рівчак витягнеш. А та не лопла?
— Ні. Але зірвалась напевно. Як не витягнє до завтра ноги, буде добре.
— Халєра чортова. Все зжере і сама здохне. Ех, коли бв не той наган. Не хотілося напоротись на кулю, а то би... Aле поживем, побачим. Завтра доскородиш отам, а післязавтра до школи.
— А як же ви самі?..
— Не журись. Тут вже я досію, а ти вчись деінде сіяти.
Завели коняку до стайні, дали їсти, а самі повечеряли і поклалися.
На ранок витяг Володько на скибу борони, взяв нову коняку, допріг до неї Шпачку. Придивившись, помітив, що новому коневі вибито око. На місці ока — струп. Нагаєм, видно, смальнув.
Скородив мало не до вечора. Думав, докінчить, приготується до завтрішнього походу. Але надвечір несподівано з села виволікся якийсь обоз. Дядьки, дядьківські коні, вози, а на возах ранені. Безліч ранених. Лежать по два, по три на возі. Пообв'язувані і так. Стогнуть, кричать.
— І де їх стільки наклали?
— А хто їх знає. Дістали.
Підвода за підводою сунуться ходою, на цілу дорогу від села до лісу розтягнулися. Кілька вершників, кілька підвод санітарів. Одна з таких підвод зупиняється чомусь коло Матвієвого подвір'я.
По часі до Володька йде батько, за ним большевик. Батько сумний,опалий, тихий.
— Випрягай з борін коні, бо поїдеш,— каже він ніби не своїм голосом.
— Куди? — питає Володько.
— А от,— кивнув головою на большевика.
— Тільки до Шумська,— каже той по-українськи.
— Але ж коні цілий день у запрязі були.
— Ну... Довезеш до Шумська і вернешся. Матвій мовчить. Він раптом чогось змінився.
— Ах, одвези вже їх. Все одно,— каже він і, повернувшись, іде додому.
Володько швидко розпрягає коні з борін, запрягає до воза. Він сердиться. Чортзна-куди на цілу ніч їдь. А завтра конечно хотів вийти в дорогу.
Виїхали. За Жолобками починає вечоріти. Обоз повзе ходою. На возі коло Володька сидить большевик. За ними якісь лантухи. Наганяють і переганяють вершники. Коні загнані, обтріскані багном.
— Ну как там? — питає большевик одного з вершників. Той тільки махнув нагаєм.
— Паніка? — питає; ще.
— Чорт єво разбєрьоть. Всьо смешалось! Володька нашорошився.
— Що там таке? — питає большевика.
— Та відступаємо. Знову будете під панами. Франція цілу Варшаву жене.
Володько мовчить. Що має казати. Одні відходять, прийдуть інші. Чи не все одно? Пригадав тих, з якими пішов Василь. Де вони. Пішли туди десь к Поділлю і не чути більше. Невже не вернуться? От дивина. Прийшли, побули і зникли. Нагадали якийсь .сон, щось неймовірне і відійшли. Десь туди все йшли, к Поділлю. Хлопці веселі були, у сірих чемерках, у кепках, у шоломах. От уявляється: дощ, грязька дорога, а вони йдуть — все молоді, молоді, мов діти. Катерина вийшла і стоїть на порозі.
— Ей, дівчино! Дай Боже, чорнобривко!
Катерина сміється собі на них. Це ж ті, що нікого не зачіпають. Петлюрівці. Славні хлопці між ними. А як увігнався Василь. Що ж, не був то гарний козак? Ніхто би не сказав, що то був той самий Василь, що виріс десь на хуторі в Лебедщині, що любив собак і коней, що кпився з Володька. Коня ж мав. Ех, і був коник. Любив його, кормив, чистив. Володько так і бачить, як розпускає підпруги сідла. А остроги побренькують, шабля при боці. Руки міцні, жилаві, довгопальники зі злотосрібними волосинками.
— Ех,— виривається у Володька. Большевик подивився на нього.
— Чого зітхаєш, козаче?
— От так собі. Думав, завтра піду до школи. А це не близько.
— А то ж куди?
Так і так. Володько оповідає.
— Тепер пропало,— закінчує.
— Чому? Сказав до Шумська, так до Шумська.
— А не до Житомира?
— От дивак.
А помовчавши, каже:
— А ти хіба мене не знаєш?
Володько подивився на нього. Здається, щось знайоме, але пригадати не може. А той посміхається й мовчить.
— Hi. He знаю.
Уста большевика щільно, смішливо стулені.
Мовчить. Володько не питає також, їдуть поволі за ступом на схід. Ніч там. І хмари туди женуться. От туди, у ту щілину між небом і землею затискаються. А небо тяжече і, коли б не вітер, рухнуло би і завалилося би отак просто на все. Грохонуло би і вкрило би горами поля, і були би скрізь, як глянеш, гори одні. Краще хай провалиться, щоби море стало з хвилями. Щоби буревій, щоб рокіт хвиль і вітру отак вдарив і відбився, вдарив і знов відбився. І так от щоби билось все навкруги, повне бурхливого життя, повне сатанської борні. А ми, щоб отак на кораблях, всі як один. Очі струнко вперед, брови нап'ято стягнуті, а груди проти всіх хвиль, проти всіх буревіїв.
Ні. От в очах тягнеться низка возів з потрощеними, хто зна чиїми, синами, що стягалися сюди зо всіх степів, зо всіх пралісів. Напнуте небо і поля, поля — ген аж туди десь поля.
Вітряки під Рохмановом стоять. Розставили свої довгі руки і борються з напором вітру. Містечко Шумське втикане жаріючими світляками. Широкий став прибиває під греблю хвилю за хвилею, а взад і вперед через міст обози. Туди йдуть, назад ідуть. Драбиняки, тачанки. Коники витягають шиї, дядьки байдуже пливуть, все одно, в яку сторону. Хай котить хвиля чи взад, чи вперед. Вечір, мов чорний кіт. Поволі, крадькома крадеться, замотуючи вози, коні, тачанки таємничою оманою. Руїни млина Райха, дебелі мури, за котрими засідали з кулеметами повстанці і строчили отуди по той бік стависька в очерети. Отам тарахнула на лід німецька бомба, від котрої вмерло з переляку кількох жидків. По греблі марширували «гелєрчики» в синіх рогатівках і награвали французькі марші. Після їх кілько ж впало до бруку, прошиті, наскрізь кулями. Боже, скільки гармидеру було! Горіли села і трупи сипались, мов спілі грушки. Земле моя! Країно моя!
А обоз усе сунеться греблею. Ось перші хати. Вікна заставлені ставцями. Блідо жаріють електричні грушки. Вітер зо ставу розгонко вдаряє в телефонічні дроти і вони дзичать тривожно. Кілька — раз, два, три, самоходи ллють сяйво своїх рефлекторів, а на них стрижені, в кепках жінки з санітарними опасками на рукавах.
— Стой! Куда прьош?
— Разійдііісь!
Дебелі, цибаті коні, мов вуглевочорні примари, вириваються, плигають через вози, через дядьків. Підкови копит цокотять об камінь і крешуть іскри. Вони проносяться, як вітер, і зникають. Ніч живе, ніч страшна, неповторна. Мов глибина морська, таїть у собі життя, смерть і буревій. Ці неймовірні люди, народжені ще вчора, сьогодні пишуть хаос своєрідного, перекрученого Апокаліпсису. Сюди люди, туди люди. Одні до других лицем, грудьми. Дороги нема. От упав хтось і по ньому проїхала тачанка, бо був слабий. Отам на полях фронт. Там сто п'ятдесят тисяч. Дві тисячі ранених, тисяча трупів. До чорта співчуття!
Але Володькові все-таки пощастило вирватися з того рейваху. Дістав посвідку, що їздив три тижні, відкинув задок воза в рів, вьйо! — і поїхав.
За Рохмановом порожньо. Вітер назустріч і ніч, мов антрацит. Коні намацують копитами шлях, що ліг тут взад і вперед. Пройшло ним людей, заплющ тільки очі і дивись: всі народи, всі мови, всі барви. Йшли, минали, падали далі від куль, та знов ішли, втомилися і спалахнули гнівом. І от горять... Всі горять. І нема кінця. Мов навмисне вітер дме і земля, оця українська смоляна земля, дихає на всіх п'яним жаром приваби. Ах, як найти слова, щоб розповісти і щоб знали всі про дні та ночі, коли люди, коні й тачанки йшли отак через поля, мов збиточні діти, а вмирали на городах, там, де ростуть гарбузи та цвітуть безсмертники.
Під Жолобками знов обоз. Знов дядьки та коні. Вершники подібні до привидів. Під горбком стовковисько. Кілька підвід з'їхалося в купу. Спереду серед дороги лежить коняка. Вона ще жива, але йти далі під гору не в стані. Сили її вичерпані. Вона дійшла до тої границі, за яку вже не зважилася переступити. На неї накинулися з нагаями і, як звичайно в таких випадках, били. Але коняка не встала.
Знизу над'їхали тягареві самоходи. Пружне світло їх рефлекторів освітило большевиків, дядьків, вози і коняку.
— Добєй єйо і канец! — гукає хтось. Один виймає револьвер. По дорозі ворушаться густі тіні. Баах! Коняка ще кілька разів хитнула головою, але до її решток вчепилося кількох і стягнули в рів.
— Ааа, вот прекрасна! Стой! Праварачівай! Паєдеш с намі!..
— Дароогу, трам-та-ра-рам! — Ревуть шофери. Володько бачить, що не виверне. Коло воза справа й зліва освічені обдертуси з рушницями цівками вниз на животі. Він проситься, що з'їде ось туди вниз і обернеться. Протискається повз вози, повз самоходи. Коли минув, одразу погруз у темноту. Дорога вниз порожня. Пустив віжки, віз попхнув коні і вони погналися вниз, в глибину, в чорну ніч.
Гналися довго й шалено. Земля все опадала і спини коней, втікали від зору і не могли втікти. Парк Калиновського вперто змагається з вітром, осокори, мов скелі гір, перевертаються, хиляться, зникають за плечима. За ним шумлять ялиці, клени пускають лист за листом, що летять по вітрі, мов телеграми. Дошки мостика затарабанили під колесами, підкинули сердито воза і лишились.
Вже на другому боці долини, на горі, коло церкви коні перестали слухати батога. Але далі нема й чого гнатися. За плечима тихо. Село також мовчить. Кожна хата принишкла, причаїлася в темноті ночі, приплющила вікна, замкнулась заверткою і хай там потопа. Лиш собаки живуть. Вони чують великий ворохобний світ. Нема іншої ради, як брехати. І вони брешуть — завзято, безупинно.
Дома розпряг коняки, витер перевеслом змилені їх стегна і накрив дергами. Приходить батько.
— Таки приїхав? — питає. Голос його змінився. Тихий голос, не Матвіїв. Володько швидко оповідає й спльовує. Після йде до хати, п'є кварту молока. Мідяне світло лампочки лазить по його загорілому лиці, але нічого не помітно з того, що перед годиною переживав. Матвій мовчить. Настя готовить на завтра торбу, бо ж «він» все-таки піде.
— Не спиниш його. Ой, людоньки мої, по батькові, геть рихтик по ньому, пішов. Задумав і хай тут гори вернуть, хай валиться земля... Пішов і вже. Рід такий, бачте...
Обличчя Насті таке, як і завжди, що до нього хочеться побожно молитись. На ньому та вічна тепла скорбота матері, в очах той тихий смуток і ті завжди готові сльозини. Ах, краще вже мовчи, кажуть ті вчі. Породила їх, а тепер стократ дужчі за неї і біжать — куля не куля — не зупиниш. Лиш любов тобі, мати. Лиш ночі довгі і молитва. Хай Бог хоронить їх там десь у широкому світі, на чистому полі, в далекій дорозі, під вітрами, під дощами, лицем в лице з небезпекою.
Володько добре знає матір і знає її думки. Вони ж бо виписані на її чолі, очах, устах. Але він не встане, не візьме за сухенькі плечі і не вимовить: «Мамо моя!»
І не подивиться в її безодню очей, і не осушить ті сльози, ни, хоча ціла його істота
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77