Улас Самчук. ВОЛИНЬ.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77
шкільне свідоцтво і «Кобзаря». Одягу має досить. Перешитий з австрійської «шинелі» плащ, офіцерський мундир. Чоботи перешиті з Василевих. Дещо широкі халяви, але коли вичистить ваксою, блищать, мов сонце.
Але менше з тим. Нема часу про це думати. Коли ліг спати, інші думи до голови тиснуться. Думає про роботу, що лишається, про хворого батька, про те, що зустріне його там, на новому місці. У хаті темно. Батько не спить. Мати, як і завжди в таких випадках, стоїть перед образами і довго в темноті шепоче. Той шепіт зветься молитвою. Хто знає, що твориться в її великій душі, але Володько виразно чує, що мати молиться за нього. Так і чує, здається, як благає вона:
— Боже великий. Ти бачиш нас і наші турботи. Допоможи нам. З великої своєї ласки вділи нам частину щастя і благослови наші починання. Благослови, Боже, його, мого малого сина і пошли йому ангела свого, щоб хоронив його від усього злого. Поможи йому в його науці і виведи в широкий світ, де більше місця, як у нас.
Розуміє те Володько і йому стає приємніше. Може, і справді до нашої темної малої хати приходить Бог і ніхто, крім матері, не відчуває так виразно його присутності. З цією думкою хлопець засипляє.
На світанку другого дня прокинувся і почав збиратися в дорогу. Мати нашвидку готує сніданок. Володько йде запрягати коні. Прощання без плачів, без цілування. Плачуть та обіймаються пани. Володькові таке не личить. Ось уже має відходити. Батько не може встати. Лежить навзнак по груди вкритий старим кожухом. На обличчі ледь помітна блідість. Очі поглибшали. Ліва його долоня лежить на грудях. Шкоруплі товсті пальці підігнуті. Права відкинута на постіль.
— Ну,— каже він, дивлячись у стелю,— йдеш? Іди. Не журися. Батько твій також не їздив бричками, а ходив. Главне, будь чесним і не падай духом. Чесна людина, чесна праця, чесні діла не пропадуть. Хоч з яких глибин наверх випливуть і люди то побачать. Не лякайся перешкод та кепських людей. Кепські люди — слабі люди. Обійди мовчки напасть і роби своє діло. І ще скажу: той тільки знає ціну «жизні», хто все на власній шкурі пережив. А як матимеш силу та правду за собою... Не бійся. І кепські люди схиляться перед тобою в пошані. Ну, йди вже. Мати чекає. З Богом!
Володько стоїть у ногах батька і слухає. Після нахилився на постіль, похапцем взяв батькову руку і, як лежала вона догори долонею, так і поцілував її в самі мозолі.
— Ну, ну. Будь здоров, сину! — додав він.— А оце тобі на дорогу. Як видужаю, сам приїду.
Володько не дивився, що взяв від батька.
Коло воза чекали на нього мати, Катерина і Хведот. Кинув усім — бувайте здорові! Коні рушили і повезли.
Спочатку їдуть поволі. Володько сам поганяє коні. Дивиться на папірчик, що дістав від батька, і ховає його до кишені. П'ять рублів невеликі гроші, але як ще вони придадуться йому. Мати сидить коло нього побіч на в'язці соломи. На її обличчі скорбота. Хоче щось говорити, але не знаходить відповідних слів. Після говорить про біду, про батькову хворобу. Обіцяє, що, як трохи він поправиться, то приїдуть. Журиться, що в полі ще картопля й насінна конюшина. Хто то викосить її.
Володько все це добре сам знає. Дума тяжка не дає йому спокою, але він гонить її від себе.
Минаються поля, ліс. Коні біжать підтюпцем. Дорога виложена дерев'яними кругляками. Діброва. Товстючі столітні дуби. Пастушки пасуть товар і гріються коло вогню. Ранок холоднавий.
Жолобки. Старе, Занедбане село. Похилі, з тяжкими солом'яними стріхами хати. Дорога йде в долину. На другому боці долини панський палац з парком. Там стояв штаб корпусу. Дорога йде попри парк. Вигін, місточок, велетенські осокори. У парку сосни, смереки, каштани, берези. Вище овочевий сад. Буда садівника, з якої валить дим, і хата з чорними вікнами.
Коні йдуть поволі нагору. Глибока обсаджена дикими грушами та березами дорога. Далі поле аж до Рохманова. Наліво в стороні села Обичі, Залуже. Ще далі за ними на обрію смуга лісів. Там північ. На південь поля, а десь там у долині село Кордишів. Але його не видно. Поле, поле і поле.
Переїхали Рохманів. Над шляхом багато жидівських хаток. Збоку містечко Шумське, став, гребля і погорілий великий млин. Повернули наліво. Болотяні Васьківці. За ними поле аж до Москалівки.
Великий «казьонний» суразький ліс. Чорно-білий стовп з понищеними таблицями. Молода смерекова посадка і садиба лісничого. Тут Володько прощається з матір'ю. Злазить з воза, кладе на себе торбину, через плечі плащ і гайда. В очах матері сльози. Володько не розуміє, чого тут плакати.
— Коли дожене тебе яка підвода, попроси, хай тебе підвезуть. Може, якраз добрі люди трапляться. Йди, дитино, хай тебе Бог благословить... і помагає...
Уста матері тремтять, але плач стримує. Володько цілує її в руку й відходить.
— Зайди там до дідуня! — гукає навздогін мати. їй не хочеться одразу їхати назад. Вона хотіла б ще щось сказати йому. Стоїть і хрестить за сином дорогу. Ось він оглянувся.
— Добре, мамо! Зайду!
— А може, чоботи подеруться... Попроси, хай поладять...
— Добре, добре!
— Та тітки Зіньки не забудь! Відвідай Катерину. Вона напевно щось тобі допоможе!
Відповідь Володька вже невиразна. Він вже на звороті дороги. Ще хвилинка, і його заступили стрункі молоді смеречки. Мати дивиться. Піскова дорога й смереки перед нею, а більше нічого. Повернула коні і від'їхала.
А Володько вже сам. Ліс і тиша. Лише час від часу проходять якісь святочно одягнені люди. Вони кажуть «дзіньдобри» і питають Володька, куди він іде. Володько відповідає одним словом. Не має часу на розмови. Він думає. Але все-таки Володькові приємно йти. Як колись, так і тепер йому приємно, коли починається щось нове, невідоме. Згадує всіх рідних та знайомих у Дермані. Ноги м'яко ступають по сухому піску. Шелестить під ногами опалий лист. Дорога спускається вниз.
Йде, йде, йде. Дерева не рідшають і не густішають. Велетенські їх стовбури поволі пересуваються перед очима. Ззаду чути голосне вйокання. По часі Володька наганяє підвода. Маленький драбинячок, запряжений гнідими шкапенятами. Шлеї, віжки і все, що на них, портяне. У розбитій їх гриві реп'яхи. Біжать підтюпцем.
На голій дошці драбинячка, звісивши через щаблі ноги, сидить дядько. На ньому палаткові штани й австрійські військові черевики. Володькові хотілося б попросити, щоби підвіз, але шкода розставатися зі своїми думками та самотою. Ноги ще не болять і хоч дорога ще далека, але і часу шмат добрий. Ах краще хай собі їде.
Але дядько не так думає. Він цікавий, що це за мандрівник такий з торбиною на плечах та палицею в руках. Порівнявшись з ним, притримує конята.
— Дзіньдобри! А куди, хлопче? — питає високим викриком.
— До Дерманя,— просто відповідає Володько.
— Ого! То ж то буде далеко! То ж то десь онтуди... Аж за Мости. А ти ж звідки?
Володько відповідає одним словом. Дядько цікавиться далі і довідується про все. Він дивується, що батько пустив такого хлопця в дорогу.
— Онтам он, коло мостів, знов чоловіка вбили. Теж часи настали. Просто вбивають, та й годі.
— Мене не вб'ють,— каже Володько. Дядько галасає на цілу губу. Володько йде при возі. Нарешті дядько спохватився.
— Пробачай,— каже він.— Нема на чому сісти, але, як хоч, примостись отам на лютрині. Все-таки трохи під'їдемо. Я тут недалеко, верстов дві. З Гісерни.
Володько сів спиною до дядька і звісив ноги назад. Приїхали до Гісерни. Дядько лишився, а Володько посмаляв далі. В полудень досягає Зеленого Дуба. Це половина дороги. Відпочив і підживився. Тут починається справжня Волинь. Там з-саду за лісом ще Поділля. Інші люди, інші краєвиди. Спереду Волинь. Сувора, тінна, стара земля. Люди більше похмурі, менше говіркі, але дебеліші, рівніші й охайніші. Села кращі почнуться. Ось тільки минуться піски, почнуться хмельниці, плантації цукрових буряків. Більше критих залізом хат, менше соломи.
Володько чує цю землю, бачить її красу, її радість і горе. Він наближається до того місця на землі, де вперше побачив світло сонця та відчув першу радість життя. Зате ціле його єство повне вдячності до цього клаптя великої своєї батьківщини.
Довга, тяжка дорога. Надвечір ноги відмовляються йти.
Торбина стала значно тяжчою. Кілька разів відпочивав і аж поночі опинився на дерманських полях. Але ноги мов дубові. На щастя, вітер зірвався і попихає його в спину. Через темноту збився з дороги і замість на Запороже попав десь на Тихонці. Довго лазив по чужих городах і дражнив собак. Нарешті натрапив на якусь хату, де ще світилося. Там, мабуть, були гості. Щось пили, їли, гомоніли. Володько застукав у вікно. В темних дверях сіней з'являється дядько.
— Ти, стало бути, як? На хрестини? — питає дядько, не бачучи Володька. Він хитається і тупцяє, ніби стоїть на гарячому. Володько починає вияснювати, чого бажає. Голос його за довгу дорогу ослаб, і дядько довго не може розібрати, чого той хоче.
— Ага! — нарешті зрозумів дядько.— Так ти, стало бути, зі скубентів? Ти, значить, вобче, так сказати, до нашої семинарії в образованіє йдеш. Правильно! Харашо! А може, чарку горілки? Хаарошая! Первий у нас самогон. Послєдня новость сезона. Панімаєш? — і він сплюнув через поріг.— Таки ні? Ну так, Гануню! — гукнув він до хати.— Покажи йому навпрошки, щоб махнув отак через займиська та під гору. Там буде видно. А ти ж, пробач, чий будеш? Яка твоя личность і фамилія? Ооо! Матвіїв! Отого, що у Тилявку вибрався? Почому не знать! Знаю! Так ти сам його накоренок? Це тобі от і на... А я думав, яка очмана по вечорах шляється. А то аж із Тилявки. Га-нуууню! — підняв він голос.— А покажи йому, та виведи. Це ж Матвіїв. Він до Єлисея Гуци прошкує, просто з Тилявки п'ятдесят, диви, верстов учухрав.
Гануня нарешті з'явилася. Провела Володька над долину і показала куди йти. До дядька свого прибув Володько аж пізно вночі. Ледве достукався, не хотів їсти, скинув зі себе верхню одіж і, зовсім знесилений, ліг на тапчані спати.
Рано на другий день Володько прокинувся, а вставати не хочеться. Ноги його попухли. Лежить, протягається, вслухується до болю в них. День ясніший від вчорашнього. За вікном вітер похитує гіллям горіха і шкрябає ним о бляшану стріху.
Після встає, снідає, оповідає останні новини з Тилявки. По сніданку рішає відвідати школу.
Виходить через затильні двері на садок. Сливи обсипані синіми соковитими овочами. Яблуні ледь втримують свій тягар. По листі розлита холодна роса осені.
Володько йде вниз через Мотрин садок та Ляшове займисько. Старі, косаті берези ряботять жовтавістю і час від часу з них зсипається кілька золотих лусочок. Сходить вниз, іде берегами до монастиря. Під монастирем ставок з острівцем посередині. На острівці та навколо ставка старі осокори. З їх листя капає роса і по гладенькій, чистій поверхні ставка викреслює рухливі кола, що швидко збільшуються, взаємно перетинаються, добігають до берега і там никнуть. У воді відбивається синє небо з ковтунястими хмарами. З осокорів спадає лист, падає на хмарини і, здається, разом з ним пливе під берег.
Володько йде далі. Ось подвір'я школи. Кілька великих дверей. Коли б Володько знав, у котрі з них входиться, то він одразу б увійшов. А то став і вагається. Острах його бере. Він ще ж ніколи не входив у такі великі двері. Хто зна, що там за люди за ними. В кожному разі не такі, щоб Володько почувався перед ними гаразд. Він приготовив своє «свідєтєльство» і шапку зняв. Ну, Володьку! Сміливо вперед! Добре. Він одважився, виходить по кам'яних сходах, відчиняє великі, білі з мідною клямкою двері і входить у коридор.
Школа вже почалася. Тільки що скінчилася перерва, по класах гудуть школярі. Коридором біжать до класів учителі. Коло вікна стоїть священик і розмовляє з молодим кучерявим у галіфе панком. Священика Володько знає. Це ж дерманський батюшка. У нього на устах вічно насмішкувата міна. Здається, він не розмовляє, а кпить. Володькові не хочеться самому підходити до батюшки, але той помітив його.
— А тєбє чево? — питає Володька. Володько ніяковіє, цілує батюшку в руку, подає своє свідоцтво і каже:
— Я, батюшка, хотів би записатися до школи. Нашу школу я вже скінчив, і ось тут свідоцтво.
І батюшка, і той другий у галіфе розглядають свідоцтво. Володько стоїть, мов на шпильках. Йому здається, що саме тепер важиться його доля. Батюшка перечитав і каже:
— Так, так. А ти чей? Володько сказав.
— Ааа, его тот Матвей, што в Тилявку виєхал? Знаю. Ну, а как? Єсть там у нас какоє мєсто? — звертається до кучерявого панка.
Той хитає головою. Володько запирає дихання.
— Нєт мєст. По трі на партах сідят,— заявляє панюк.
— Господін учітель,— просить Володько.— Я так далеко йшов. Ми були з татом перед двома тижнями і нам сказали, що школа аж за два тижні буде.
— Ето да! Но тєпєр нєт мєста і канєц. Нет. Понял? Їді сєбє дамой.
— Гаспа...
— Нєт, нєт, нєг! Нельзя! Школа переполнена! — заговорив батюшка. — Слишіш же, што нєт мєста?
Після цього батюшка і кучерявий панок підходять до класів. Володько залишається сам на коридорі. На душі в нього тягар. Він зовсім не допускав, що і тут можуть бути перешкоди. Сказали, йди додому і кінець. Добре їм казати. Стільки років жив цією думкою, а тепер іди й кінець.
У класах іде навчання. Які щасливі там сидять хлопці. Володько не може їм не заздрити. Але ж він ніяк не може вертатися додому. Що скажуть тато, знайомі? Скажуть:
— Ну, от. Пішов. Поставили його там на «акзамин», а він тобі ні бе, ні ме. І прогнали.
Володько стоїть коло вікна. Не піде звідсіль. Обдумує, що має сказати тому вчителеві, щоби він його зрозумів. Бо ж він не розуміє його. Не може ж так бути, щоб не було там якогось одного місця. Він буде стояти. Він не великий пан і з приємністю перестоїть тих кілька годин навчання. Не може ж він. ніяк не може вертатися додому.
Година довго тягнеться. Володько стоїть і сподівається. Надія не покидає його. Він хоче. Він неймовірно хоче. Він знайде якесь слово і ті зрозуміють його.
Нарешті дзвінок. Година кінчається. З класів виходять учителі, а за ними роєм сиплють школярі. Володько переймає батюшку.
— Ти єщо здєсь? — питає той здивовано.— Ступай дамой! Нєт мєста і больше нєчево гаворіть!
І батюшка пішов. Він навіть не хоче з ним говорити. Всі вчителі також не звернули на Володька ані найменшої уваги.
Володько відходить. Та сама дорога, але він не помічає вже ні ставка, ні осокорів. Йому боляче. Не розуміє, чому люди такі недобрі. Він так мало собі бажає, а вони і того йому не дають.
Дома не сказав нічого дядькові. Порішив піти ще завтра, а може, якраз приймуть. Але і завтра не помогло. Батюшки вже не бачив, але й інші навіть не хотіли Володька чути. Прийшов додому і хоч-не-хоч, а розказав дядькові.
— А ти ж їм сказав, що пішки аж з Тилявки йшов? — питає дядько.
— Певно, що сказав.
— А «свідєтєльство» своє показав?
— А що ж. Певно.
— А чому ж ти не попросив добре?
— А хіба ж я не просив. Ще й як. Нема, кажуть, «мест» і все.
Дядько Єлисей далі не питає. Він міркує. Володько міркує також. Обом їм невесело. Після дядько каже:
— Ну, пожди. Завтра ми обидва з тобою підем... Де самого архимандрита.
Серце Володькове підскочило. Надія, мов блискавка, знов мигнула на його захмареному небі. Добрі дядько. Ні, що не кажіть, а Володько таки в щасливий мент народився. Всі за ним. Хай тамті ще почекають. Ми побачимо, хто-переможе. А дядька він завсіди любив. У них короткозорі очі, але вони багато знають. Кожної вільної хвилини у них завжди книжка в руках. У війську «унтирцером» були, татар вчили і з ними татарської мови навчилися. Вони люблять співати:
І кепести чекарган,
і барчак тукарган,
і кузук утарган,
матер буис семинга.
Оповідають про старе, про князів та генералів. Щось неприємного, скорбота якась, чи що... Дядько напівноважно, напівжартом питають:
— А чи знав ти князя Ашкінази?
Володько всміхається, і йому знов добре. Нема смутку, нема горя. А коли і є, не треба перейматися ним до глибини. Перш за все пошукати можливості до виходу з тяжкого становища.
На другий день дядько натягає свої «нові», ще з передвоєнного корту штани, взуває вояцькі чоботи, не менш від штанів історичного кашкета, бере улюблену свою сукувату палицю, й обидва з Володьком ідуть до монастиря.
Приходять. На монастирському подвір'ї спокій. Увійшли до будинку, де живуть ченці, і запитали, кудою зайти до архимандрита. Їм показали. Довгий, темний коридор. З обох боків багато дверей. Широкі, старі сходи провадять на другий поверх. Там показали їм одні двері. Єлисей відчиняє їх і бачить, що за ними ще одні двері. Увійшли.
Опинилися в мешканні архимандритового келейника. Це блідий, зі синіми на скронях жилками, хлопчина. Він ввічливо привітав гостей, просить сідати й зачекати. «Його преподобіє» зараз прийдуть. Чекання. Невеличка келійка. Стіни закопчені. Чорний образ Христа в терновому вінку і якогось єпископа, подібного на Миколу Чудотворця. Пахне карболкою.
Володько зітхнув. Дядько подивився на нього і моргнув рудуватою бровою. Не журися, мовляв.
По короткому часі двері раптом відчиняються і входить архимандрит. У чорному, високий, стрункий, подібний до Христа, він одразу подобається Володькові. Ясні хоробливо блискучі сині очі. Борідка каштанова клинцем. Такої ж барви довгі коси, розділені посередині виразним проділом. Володько з дядьком підходять під благословення.
— Ну, гості мої? Кажіть, що вас направило до мене,— заговорив архимандрит.
— Ваше високопреподобіє! — зачав дядько.— Оце прийшли ми до вас просити, чи не могли б ви з ласки своєї допомогти нам примістити оцього хлопця до школи при семінарії. Це є син мого брата. Живе у крем'янецькому «уєзді», п'ятдесят верстов звідси. Прийшов він таку путь пішки, а школа не приймає його. Має добре «свідєтєльство».
Архимандрит глянув на Володька, підійшов до нього, поклав свою руку йому на голову.
— Ну,— каже він.— Бачу, що він дуже хоче вчитися. Добре. Я переговорю з управителем. А ти завтра приходь туди.
Володько ожив. Ці кілька слів вернули йому віру в справедливість. А також він певний, що є радість велика, тим більша і яскравіша, чим темніше її тло і чим тяжчий шлях до неї.
Вийшовши від архимандрита, Володько до цілого світу сміється. Радісно йому. Так багато стало простору і так весело світить велике сонце. Ах, як приємно ступається по такому просторому світі. Йдуть — дядько і він... Як мало треба було, щоби зробити їх щасливими, щасливими в повному розумінні слова.
На черговий день Володько вже у школі. Учитель, той самий у галіфе, показав йому його місце. Школярі, що сидять на тій лавиці, не хочуть, щоб Володько коло них сидів, їм і так тісно. Володько притаковився зовсім на краєчку лавиці. Йому все одно. Йому не треба багато місця. От краєчок один і досить. Зате він слухає виклад. Говориться про слов'ян, про їх племена. Перед кожним учнем невеличка книжечка в червоних політурках. Шкода, що Володько не чув усього спочатку. Ці вже другий тиждень учаться. Але не біда. Головне переборене. Володько все-таки переборов, досягнув свого.
А тим часом оповідається, як слов'яни йшли до варягів, як просили їх: «Земля наша велика й обильна, но порядка в нєй нєт. Приходітє, княжітє і владейте намі». Володько уважно це слухає. В його уяві постають нові образи. Починає знайомитися з минувшиною свого краю.
Проходять дні. Володько вчиться. Пізнає, що найкоротше віддалення між двома точками це проста лінія. Довідується про пасати, мусони, бризи. Рюрики. Усе нове, все цікаве. Усе пориває за собою. Ціла Володькова увага там, у книгах. Забув за поле, за свої коні. Лиш час від часу пригадує собі дім і журиться, що то робить хворий батько.
Товариші все ще не приймають його до свого гурту. Нічого. Вони ж ще не знають Володька. Як вони можуть так скоро пізнати його. Почекайте лиш, дайте оглянутись, знайти себе. Дайте йому можливість врости в оточення, навчитися сміливо ступати по широких залах, голосно й отверто вимовляти слова, яких є повні уста, але яких не пускають назовні скромність, непевність, сором. А тоді знов розгорнеться Володько, і всі побачите, що ви помилилися.
І так сталося. Володько швидко вростає у тверде середовище школи. Першим відкриває його вчитель, той самий, що не хотів його прийняти. Після першого запиту на лекції Володько виходить із честю. Другий підкреслює його вагу. Третій зміцнює і закріпляє її. Сусіди — перший Володимир Галабурда, другий Леонід Товстий, що не вимовляє літери р, м'якшають, рохманіють. Вони ще, правда, величні й недосяжні, але погляди їх час від часу спадають із недосяжної висоти і на Володька. Решта товаришів також наближаються до нього міліметровими кроками. А Володько все росте, все ширшає. Ось він вже і ступає сміло. Якоїсь суботи достукується до бібліотеки. Там повно книг, і Володько може їх читати. Просто — бери і читав. Скільки хоч, читай. Майн-Рід, Жюль Верн, Марк Твен. Боже, скільки тих чудернацьких назв. Які дивовижі, які чудесні краї, які люди. Хіба ж можна жити отак і не спробувати зробити мандрівку на місяць, познайомитися з чудесним капітаном Немо, об'їздити з ним усі бігуни попід морями й океанами? А хіба ж не золоті приятелі Том Соєр та Гек Фін? Хіба не розкіш проїхатися з ними по повних водах казкової Міссісіпі, пережити стільки дивовижних пригод, здобути великі скарби? Так! Розкішне, гарно, чудесно! Добре погрузнути в таке життя, жити ним і ще раз жити, гризтися з потворами, поліпами його глибин, збагачувати себе скарбами найглибшого його дна, захованого там колишніми мандрівниками. Рости, ширшати. Знати всі сміхи, всі болі, всі розкопи душевного прагнення, що не знає тих меж, за котрими вже не знайшлося б нічого, що притягало б людську цікавість.
Революція росте. Смутні вістки долітають із далекої півночі. «Аврора», «Смольний». Большевики. Назви, що якось ширяться, ростуть, хвилюють мужиків.
— Земля і воля! Усе народові!
— Поміщицькі землі без викупу! Так. Без викупу. За що кров проливали? По десять десятин на душу.
Мов буревій летять домагання з душі мужика. Встав, оглянувся, направо й наліво підозріло зирнув: можна! Так. «Слабода»! Скрізь «слабода». Ось ліси віковічні якоїсь княгині, що живе десь у Парижі. Он сіножаті, поля, двір. Підходь сміло, закладай пилку під товстючу сосну, вали її і при до себе.
Маленький чоловічок з «раскосимі очамі» осідлав імперію, пхнув на неї всі підземні сили. Розгойдався мужик, запінився люттю робітник. Солдат повертає цівку рушниці, гарматне гирло в обличчя «родіни». Зіркаті очі, засмальцьовані тупі носи. Стискаються кулаки і кривляться, в лють покусані, сині уста.
А в Києві « дєд Чорномор» зручною рукою кермує нервовою сектою «щирих». Грибами ростуть вони у спілки, союзи, комітети, ради. Зібрання, засідання, палкі слова, патлаті голови, звіти, привіти.
І поплили на села перші «оголошення». Ось і в Дермані на брамах приходської церкви, на липах коло Яна з'явились вони на барвистому папері й «мовою» промовили:
— Українці! Увага!
— Хто такі українці? Звідки вони взялися? Далой! Чотири роки з одного «котелка» їли і тепер відділяться. Нє желаєм! Сукини сини, під мужика підшиваються!
— Правильно! Далой!
Володько ходить до школа в товаристві Климового Петра. Обидва однолітки, сусіди, ще малими дітьми разом бавилися»
Володькові кепсько. З дому ніяких вісток, а тут сталася прикрість. Нема білизни, розлітаються чоботи. Дядина вже нарікати пробує.
У саму прикру годину; коли берегами, кудою треба ходити до школи, вода, мокрий сніг, Володькові чоботя «зовсім добрі», перешиті з Василевих, ганебно зраджують свого володаря
Ось квапляться хлопці до школи. Володько навмисне підкульгує на праву ногу, бо відчуває, що підстава зовсім від мовляється надалі триматися свого законного місця.
Гарна це година. Володько любив, коли олов'яне небо заложить ціле склепіння, з якого виринають і легко спливають донизу лапаті рушинки. Вільхи стоять непорушне, мов птахи, що наслухують якусь небезпеку. На землі росте білий киліім, що ліг геть скрізь — море не море, гора не гора. Он там килим промок, і видається, ніби там розлив хто рідкого олова. Там он зовсім чисто і м'яко. Зайдіть от собі і сядьте отам під вільхою на кіпчику. Сядьте, посидьте, послухайте, як тихо торкаються сніжинки сніжинок...
Але Володько з Петром не мають на це зовсім часу. Вони ж квапляться. Западенні перелази... Скачи по них, мов скажений собака.
— Стій,— і Володько лайнувся. Клята підошва, брудна і мерзенна, з погнилими дерев'яними штифтами таки відлетіла. Он лежить, чортова паскуда, і кпиться з Володька. Червоні пальці ноги й собі вигулькнули з розквашеної онучі. Ага. Он якраз верба і під нею зовсім добре можна собі присісти. Володько й сам бачить те місце. Йде, сідає, стягає чобіт, розмотує онучу. Нічого не лишається іншого, як видерти з онучі страпка та добре загнуздати чобота. Що ж іншого робити? Петро не хоче чекати. Але скорше. Чорт зна, які погані чоботи носить той Володько. Через них приходиться спізнитися до школи.
І спізнилися. Учитель уже в класі. Он сидить за катедрою. Розстелив свій журнал і перекликає учнів.
— Ааа, моє поважання, панове спізняйки! Ну, ну. Почекайте сідати. Постійте собі он там.
Хлопці стоять, усміхаються. Володьків чобіт бажав би десь провалитися краще крізь землю, ніж тут на очах усього класу стирчати.
— Ну, на місце,— сказав учитель. Гаразд. Хлопці з приємністю сідають на свої місця. Після лекцій співанка. Семінарія готує виставу «Наталку Полтавку». Зразкова школа бере також участь. Карпо Пилипович утворив хор і думає виступати також. Володько всіми силами намагався попасти в хор і попав. Ось він уже в хорі, співає зовсім молодечим тенорком. Сьогодні він все ховається за спини своїх товаришів.
— Довбенко. Стань спереду!
Гаразд. Довбенко стане, хоч це йому зовсім мало спричиняє приємності. Клятущий, щоби він згорів, чобіт увесь час розповзається, не дивлячись на ніякі спини. Стоїть Довбенко і співає: «Стоїть гора високая». Сумний і одночасно веселий мотив. Гора, гай. Річка сріблиста і верби напевно такі, як там у Лебедщині, що позвішували довге віття до самої води. «До тебе, люба річенько, ще вернеться весна. А молодість не вернеться»... Так. Неухильна правда. Радісно і приємно бути молодим, здоровим. Що значить яка-небудь маленька прикрість,— коли роздумати як слід, то це щось зовсім непомітне. Гурток співаків, дзвінкі, сильні
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77