Улас Самчук. ВОЛИНЬ.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77

знану пісню.

Хочеться скинути одяг, пружно розставити до нього руки, випнути груди, щоб аж видно було ребра, і кричати:

— Обіймемось! Ти і я! Ми обоє потопчемо смерть. Ось вона під моїми ногами, бо я чую виразно її кістяк під підошвами. Над нею, певно, воскресає трава і квіти відкривають променисті очі.

Другого вечора Василь оповідав дивні речі. Шкода, що Володько того не бачив. Михалків Карпо провалився у глибоку яму, де сиділи мертві австріяки. Карпо з переляку онімів, а поки розкопали та витягнули його, був непритомний.

Третього дня ще одна пригода. Купа людей зі села Жолоби напоролася на «фугас». Як чмихнуло — п'ять молодих хлопців вилетіло під хмари, а назад вернулися куснями.

Поле, річка, місця, де купчилися колись села, вкрилися віспою і ходили там люди розгублено, обережно, торкалися небезпечної землі, щоб знов оговкати лік на рани її.

Коли вертались хлопці до свого села, видавались старими. Кількаденний побут на місці смерті поклав на них знак, який вже не зійде з них. І Володько також дістав той знак, можливо, сильніший від інших, бо торкнувся він його душі, коли ще та шукала лиш форми. Ооо, не дивуйтеся виразові його очей, в яких радість подібна на смуток, а смуток зовсім відійшов за «лаштунки». З нього буде також людина, але не сподівайтеся бачити в ній себе, ваших батьків — розгорніть минуле далі, де в тінях стоять ваші пращури, і в них хіба шукайте Володька. І ще можете дати волю уяві — будучність розсікти простими лініями і на її шахівниці в шаленій грі пристрастей узріти молодого партнера. Це може бути Володько — тихий хлопчик, що виріс у затушкованій Лебедщині з вербами, з річкою, з чорногузами під соняшні співи птахів... і попругою батька.

Хто знає, чи жиє Юхим. Так. Він ще жиє, але він сам не пізнав би тепер Володька, який пройшов щойно вступ до першої капіталі.

Стало легше й простірніше. Таки вперлися й війну пхнули назад. Пішли собі обози, зникли розхижілі фуражири, гарматні стогони втихли також, лиш час від часу «тилякі-земці» розлогими гарбами турбували шляхи.

Матвій за зиму і весну стоску «бамажок» склав. Між рублівками з'явились і «четвертні», і «катеринки» навіть. Складав їх уважно, щоб не заломити кінців і не раз в переливах їх барв уявлявся новий шмат поля — бо ж хіба рости це гріх? Ой, ні! Мабуть, так писано там, звідки походять всі скрижалі заповітів.

І так господарство його лишилось обскубане, залишене. Одна корівка з ялівкою. Пара конят. А де ж решта? Відомо. Ненажера-війна лишила чіткий слід, але сила землі і мужика все направить. Всі рани, всі руїни залиже, знесе, зведе, поставить хоч що...

Жнива вичавлювали з Матвія останній піт. Після контузії ще гірше бастувала спина і найкращими ранками, коли сонце нестримно перло у височінь, кожний її суглобчик болів окремо вишуканим болем.

Але старий встав. А як же. Брав грабки і йшов класти пшеницю. Настя підтакувала, закачувала рукави... Її руки висохлі, мов копистки, барви тютюну. Але як жваво звиваються вони з тяжечими граблями — «оті западющі тарани, і для кого він таке витесав».

Василь також косою шмагав, покоси рівняв, мов дядько з бозна-яким досвідом. Катерина, хоч до пізнього вечора вистоювала з милим під вербою, але ранок є для всіх ранок і праця безжалісна, мов суд. Земля тоді тягне гаками, тяжечі вії спадають на очі, ноги іноді мліють і підгинаються... Ну, але молодість є безоглядний пан, і рабство його і в болях має насолоду.

А Володько все одно: товар гнати. Ранки, вечори, погода чи сльота — все одно. Поля скинули одяги, зашуржіли під плугом стерні, зійшов опар. Корови гуляють, бо розходу, як оком глянеш.

Знов закипіли бої з угорщанами. Лісами, запустами, ярами ходили армії, обтяжені тяжкою зброєю. Напади, проти-напади. Вогні тут і там жеруть шелестливе листя, а диму повно — колотиться дикими начосами долиною.

В ці часи Володько затвердів, обвітрився, помудрішав. Голова його не займалася «дурницями», як це було колись, коли хворів, коли було стільки вільного часу в лежні, в болях і стражданні. Тепер він пружний, мов тятива. Чоло і лиця бронзові, очі ще синіші, пружні, з гострими скалками погляду.

Коли вів у бій своє воїнство, у думці його було одно: перемога. Пер шалено з гори, а обличчя ріже прудкий вітер. За ним решта, назустріч угорщани. Збігалися і каміння з палицями йшли в роботу. Гулі, синяки, кривава слина... Еет, що то значить. Зате радісно йому прогнати «чортових постолячників» на їх гору і заволодіти їх просторами.

Незрівняно-величний інстинкт боротьби. Чари влади і сили найбільші за всіх. Лишень неміч і страждання рівнозначні їм за силою, тільки нерівнозначні в наслідках.

Сніг застав Володька в лісі. Перший незабутній, м'який, мов кіт, сніг непомітно крадеться до землі і вкриває її. Он вогонь ще димить. Кілька дубових комердяк змагаються з мокротою. Присок попеліє, і в ньому лишаються на зиму недопечені картоплі.

— Гей, гей! — кричать пастушки.— До-до-му.

Всі йдуть по снігу додому. Корови поскрипують ратицями. Їх мокрі хвости попадають між ноги і бомбаються по колінах. Хлопчики й дівчатка востаннє цього року йдуть своїми пастушими стежками, мимохіть озирають місцевість, де все замовкає, глухне, згортається. Дерева, ніби баби перед сповіддю, стоять понуро, каються і б'ються в груди. Он граб «Перегуда», що розкарачивсь на трьох ступнях. Он береза «Дудля» звісила коси і легко хитає сюди й туди. Сніг обтяжує , її, мов сон жебрака. Онде-о дуб той, що «стогне ночами», по котрому чорт верхову їзду вправляє. Грім утретє бив його, та не збив. Там і стоїть на втіху нечистому. І липа-дуплянка з дикими бджолами незугарнотовста, мов баба-сидуха, криво усміхається і плющить поволі очі. Спи, спи, стара!

Але другого ранку староста заповів до школи... Їй-богу? Правда це? Хіба ще існує десь на світі школа? Он Володько і читати, мабуть, забув. Він вже давно роздивився в лісі за добрими полозками з коріння і мав намір одразу вирвати їх з землі. Навіть сокиру в батька вкрав і деякі долота погострив.

Ну, школа. Кинув усе; як махнув, їй-богу, все пішло до біса. Торбу нап'яв, опалка кусень засунув до неї і гайда в саму третю групу, де і чорт йому не рівня. Тепер провались ви, усі Родіони. Вони й ще десь позаду плетуться. Хведот також урочисто у другу групу засів і дістав, уявіть собі, навіть «закон Божій — вєтхого і нового завєту». Наука неабияка. Ну, а Володько, цей просто вже бозна-які премудрощі витинає. «Задачник» — часть III. Там уже й дроби і ще більші математики. Для нього, зрештою — парубка, хоч сватай — все то рівно раз плюнути, а всі ті «стіхотворенія», як «Смерть Сусаніна» чи «Вєщій Олег», лепетів, мов скоростріл.

Как нинє сбєраєтся Вєщій Олег

Отмстіть нєразумним Хазарам...

Ах, як це велично. І малюнок. Лицарі у гостроверхих шоломах та кольчугах. Олег спереду і темний ліс стіною, з котрого з палицею дід-характерник виходить. Довга біла борода, хитон підперезаний широким поясом, при котрому висить якийсь ріжок.

Скажі мнє, кудєснік, любімєц богов,

Что збудєтся в жізні со мною?!

Наказом і благанням згучать слова. Брови спадають на очі, дружина завмирає.

Открой мнє всю правду, нє бойся меня,

В награду любого возмьош ти каня!...

Характерник непорушний, мов викут із каменя. Дума виразно сходить на його чолі й очі впираються в далечінь безмежну. І раптом відчиняються його уста і пливуть з них слова, що пророчать князеві велику славу. І щит на воротах Царгороду, і багатство, але все-таки смерть його чаїться в його коневі.

І Володько виразно бачить, як потьмарились князеві очі, як подивився він на свого улюбленця білого гнучкошийого стрибуна, заніс ногу і став на землі. «Візьміть його!»

Дружинники беруть коня і відводять. І дають йому іншого. З місця учвал рушає князь і дружина, дуднить сира земля під твердими ударами копит. Лише кудесник старий стоїть на своєму місці на взліссі і довгим світлим поглядом проводить комонну валку аж ген до обріїв.

Володько не раз аж скрикує від ясності і краси картини. Війна, смерть і знов життя. Бувальщина, що ховається за всім, зникає. Приходить хтось, каже слово. І слово те, мов огонь, мов ясність сонця. І все, що далеко було, виразно підступає, вдягається в шати, переливні барвами і променем. Горять очі від краси, а розум каже: найважніше, Володьку, жити. Жити і ще раз жити!

Он друга група і там Ганка сидить. Має червоненьку спідничину. Чи ж їй це не личить? Ще й як, хай йому частець, як вона все отак підбере до личок своїх і до очей. Пружна така, краща від усякої панянки.

Коли Володько встає говорити своє «стіхотвореніє», то говорить одній Ганці. Учителька могла собі кивати головою. Він на неї не зважає, а говорить чітким згучним голосом, слово в слово, мов перли низав у намисто, і дивись: на тобі, Ганко.

Учителька вже не та. Стара, добренька, з солодким голосом «матушка». Тамта поїхала і не вернулась. Володькові пару днів не подобалась зміна, але в скорім часі матушка також стала його прихильницею.

У грудні забрали й Василя. Три дні ходив зі збитою на потилицю шапкою, як рекрут, а на четвертий батько запріг коні у гренджоли, мати торбу харчів взяла, і, хоч він пасинок, та все-таки сльози падають. Якось не можна без сліз. От нащо вже Володько. Хіба ж він мало бачив, пережив? Хіба ж не тверде його серце, мов ота крем'яна галька? Але Василь є Василь. У нього такі милі очі, такі задавакуваті і такі самовпевнені. І чуприна в нього ніби посріблена. На чолі, на носі і карку ластовиннячко. Все те Володькові подобалось у Василя, бо Василь безперечно куди кращий, більший, сильніший, а хто знає, чи й не розумніший від нього. Тому й любив. Тому, коли відвозили Василя, примостився на мішку оброку і цілу дорогу, аж до школи, ковтав тверді сучки, що, кляті, невпинно підлазили під горло. А коли востаннє цілувалися, не видержав і соромливо спустив сльози. Ах, коли б принаймні всі зі школи не так витріщали на нього оті зірки. Ганка все-таки невесела. Може, згадала, як проводила тата, що десь «поляг у первих боях».

У січні прийшли від Василя перші поклони. Кому тільки не кланявся до самої землі і чиїх не обцілував «сахарних уст і білих ручок». Так уже казав закон. Сам Матвій відписував йому «подробно», як і що. Підписував великим, чітким письмом: «твой отєц Матвій Довбенко» з добірним, лапатим гачком над й, який, здавалось, хотів на подобу шуліки здійнятись у височінь і бозна-куди відлетіти.

...а у березні сталася революція.

Революція

— Ну, діти,— сказала одного ранку матушка-учителька.— Сьогодні не будемо вчитися. Прийшла телеграма, що наш цар Ніколай Алєксандровіч відрікся престолу.

Щооо? — став вад дітьми довгий запит. Голови всіх звернулися на стіну, де висіли в позолочених рямцях два портрети: царя з добрим ласкавим поглядом і червонощокого наследника у вовняній шапці.

Діти принишкли. Ніхто нічого не каже, але вогляди розгублено бігають по класу з невідомими запитами. Не віриться! Кажіть що хочете, але не віриться.

Після ж учителька сказала сторожеві зняти портрети царів. Незграбний, у величезних вояцьких чоботях, сторож ступав на лавицю і мовчки знімав не тільки царя і наслідника, а також «царя-миротворця» Александра Александровича і «царя-освободителя» Александра Ніколаєвича.

Всіх їх сторож Євмен обережно зняв, поставив спочатку в кут, а далі один за другим заставив за грубку. На стінах залишилися тільки місця, які ще довго нагадуватимуть про портрети.

— А тепер усі ставайте парами і підемо до церкви. Помолимося за «нізверженіє» царя, що так довго тримав Росію у кайданах неволі. Тепер засяє над нами сонце свободи і наша Росія буде зватися республікою.

Навіть Володько дивився на все витріщеними очима. Решта слухали так дивно і разом так байдуже, що сама учителька ніяковіла. Сторож Євмен обтер руки об «палаткові» штани і також ніяково запитав:

— Так я, матушко, можу вже йти? — і обернувся до дверей. У дверях чомусь зупинився і кинув: — Вірте, матушко, мені чи не вірте, але ото все, що ви кажете... Ой! Боюся я, що тут щось не те... Цар штука собі, кажіть не кажіть, не така проста...— і вийшов.

Матушка, як могла, пояснює, чому цар відрікся престолу.

Мабуть, тому, що покаявся, бо чує за собою велику вину, але як же тепер без царя? Хто буде правити? Добре собі сказати — республіка... А що то таке? Що каже душі і серцю те дивне слово, від котрого мало язик не поломиться?.. Хто в ній буде царем, бо ж без царя, кажіть не кажіть, а жити таки не можна... Хтось мусить правити народом...

Так розважають селяни. Так говорять вони, зібравшись того дня на колодках. А школярі йдуть з прапорцями до церкви, кричать «ура», слухають «благодарствений молебен».

Матвій з приводу всього того заявив:

— Но... Я казав і кажу: не був він хазяїн... Росії не такого царя треба.

— Ну. а хто ж тепер буде? — питав Володько. Це уперше зацікавила його політика. Матвій не має з ким поділитися своїми, з цього приводу, міркуваннями. Ні Стратона, ні Івана Кушки. Один Володько.

— Хто ж,— каже він.— Государственна дума. Хто ж інший? Народ виборний. Від нас також там є. З Людвищ один чоловік там... Ех, і платять їм... Каплицю збудував...

— А що ж цар? — питає Володько.

— Побачимо. Може бути кепсько. Чув же, як торік москалі... Невдовольствіє пішло. Як не захочуть воювати — фронт унутр Росії рухне.

А село жило далі своїм життям. Стояв якийсь обоз. Заїжджали знов фуражири за вівсом, за сіном, за соломою. Гнали людей на стійку, але ще далі, десь аж до Почаєва, до Радивилова. Казали, що на місце царя стало «Временное Правительство». Згадувалося часто Корейського, Гучкова, Мілюкова, але що і хто вони, годі розібратись. Кажуть, вони ніби за народ. Кажуть, землю у поміщиків відняти мають і працюючому людові роздати.

О, це так! Землі треба. Це справедливо.

— За що я кров на всіх фронтах проливав? — дорікає інвалід Степанко,— Землі давай!

Влізли до вжитку слова: буржуй, революція, республіка, земельна реформа. Ще далі все частіше згадувалм Распутіна.

Одного разу потрапив Володькові в руки часопис «Шіповнік». Там намальовано в дуже смішному вигляді царя, який зовсім придушений тяжечою царською шапкою. Під малюнком напис: «Ех і тяжела ти, шапка Мономаха». Распутін, Мясоєдов, Сухомлінов, Штюрмер, цариця... Зрада, розпуста. Всі ці прізвища все більше і більше вилазять на поверхню народного моря. їх діла і подвиги дивують селян. «Святий Старець». Распутін переходить з уст в уста, виростає у народній уяві до величі чорного духа царської держави... Це він винен! Повісити катюгу!..

— То ж його вже бекецнули!.. Князь Пуришкевич з великим князем...

— Брехня. Не віримо, щоб такого чорта розстріляли... Напевно, десь зі шлюхами людське добро пропиває.

— Чуєте, Корейський, кажуть, також не зовсім з народом. Кажуть, князя Орлова держить, капіталіста Родзянку. А вже, як буржуазія залізе, не чекай наш брат добра.

— Ее, чутки. Саме главне мир зробити, а землю самі заберемо. Обернемося зі штиками проти поміщиків, і давай землю. Нам вона належить. По десять десятин на душу!

Ей, стягаються на обрію тяжкі хмари, гураган буде. Народне море почорніло і пінити почало. Хвилі на поверхні кошенятами збігаються, аж нутро бурхливо підносить свій тягар. Буревій буде!

Ось хтось приніс до села: «Кто такіє большевікі?», «Волинскій гвардєйскій полк», «Релігія опіум народа», «Керенскій і керенщіна».

Володько перший накидається на ті неохайні, в червоних палітурках книжечки. І довідується, що велетні волиняки збили царський трон. Довідується, як охороняли вони царя, як вникали до них агітатори «вічної правди», як бурилися гвардійці... Бачить Володько офіцерика в золотих окулярах з їдкою гадючою усмішкою.

— Смііірнааа! — кричить він, вганяючись в казарму. Гвардійці муром мовчать. Ні одна брова не моргнула.

— Бунт! Разстрєлять!

— Далой! — ревуть вояки.— На вулицю!

Рвонулось море і роздалися береги. Повінню рухнув солдат на вулицю. Червоні прапори: «Да здраствуєт рабоче-крестьянская власть!» — горять лютим огнем. Офіцер в золотих окулярах летить на панель, з чола його сочиться кров, а окуляри відкотилися під ноги маршуючої воячні. Гей! «Вєдь ми работнікі єдінай, вєлікай армії труда. Владеть земльой імєєм право, а паразіти нікагда»...

Далі і далі читає Володько. Що є Бог? Де той Бог? Нема Бога!

Ці слова стрясають Володьком. Йому здавалось, що кожні уста, що промовлять таке, мусять стати каменем, кожна рука, що одважиться таке написати, мусить відсохнути, відлетіти від тіла і розсипатися на порох. А от ні. Тут чорним на білому написано: релігія народня отруя. Її видумали вороги народу, щоб краще володіти ним, щоб тримати народ в страху і покорі. Пости вбивають народ. Чуда і мощі неймовірний обман. А сам Бог, сивий дід з білою бородою і добрими очима, виставлений як посміховисько, як шмат мальованого паперу, як поганський ідол...

— Боже! — виривається у Володька само з себе, так як тоді, коли його зненацька вдарила коняка копитом в око... Глянув на образи, глянув на матір, на батька, які працювали собі, хто з чим, і зовсім не знали, що там читає їх син. «Правда то? Ні?.. Боже! Хто мені скаже правду? А що, як це є дійсна, всемогуча, всесильна правда, яку цілими віками заковану тримали під царським троном. А що, як їх усіх темних, забутих працівників, дітей землі, дійсно дурили?..»

Але одночасно... Володько згадує Дермань, монастир, шипучі смереки і бамкання вечірнього дзвона. І згадує також церкву, де сяють ризи образів і пломеніють тоненькі воскові свічечки, порскаючи світлом і тінями по обличчях людей, що он грузнуть у темноті між товстючими колонами. І бачить Володько там матір свою зі зложеними працьовитими руками, як хитається вона поволі, ніби її гойдають хвилі приємного співу. Очі її майже закриті, а уста шепочуть...

«Світе тихий, святия слави безсмертного, Отця небесного...» — ллється з-під зводів склепіння чернечий спів. І Володько чув, що в душі його загорявся дійсний огник могутньої віри у великість Бога. Він же це чув так виразно, ніби сам той Бог десь стояв над ним і дихав на нього своїм життєтворним диханням. Невже це був обман?

Але червоні прапори лопотять. Літери їх горять і сліплять очі гірше як сонце. Спів несеться з нутра Росії, шириться мов пожежа, захоплює село за селом, залазить у душу кожного селянина, тлумить у ній віру, святість, захоплює і батюжить бажанням невідомого, пре у безвість...

І Володька зхопило. Закрадався сумнів: монастир, чернечі співи, матір — чи не видумка це, уява? Якийсь пекучий огонь повіяв з далекого сходу, що пече, п'янить. Чи правда не в ньому? Залізна, різьблена страшним різьбарем правда, чи хто відважиться протиставитись їй?..

Але Матвій... Ні. Цей послухав, що пишуть, і прорік:

— Хай то буде сто раз правда, а по-моєму — це брехня.

— Таату!...

— О, ти ще побачиш... Мовчи ліпше...

Він це сказав, мов невблаганний суддя чи пророк. Навіть правиця його з розгорненою долонею простягнулася і придушила Володьків спротив. Володько хитнув головою, а слова з уривками слів лишилися в устах. Кутики уст опустилися, а на юному чолі збігли пінно-ніжні хлоп'ячі зморщки.

У селі колись не було ні книжки, ні газети. Звідки пливуть вони тепер? Хто пише їх і хто друкує стільки, щоб нагодувати ненаситний голод мільйонів? Хто, яка сила пригадала отой «народ», що подібний на лютого звіра, але разом на ягня? Його голодна душа і тіло, мов губка воду, пили все, все, що попадалося, бо треба було, бо він жив і горів. І той, хто перший прийшов з поживою, той за найдешевшу брошуру купив непідкупну нічим мужицьку душу. Темнота, що тяжіла над ним віками, була тяжча для нього за всі біди на світі, і він, хоч нерозумно, та рішуче пробивав мури тьми до ясних і соняшних просторів.

І дивно... Коли Володько приходив до школи, був рухливий, говіркий, але не було для нього Бога. Так. Не було. І в церкві порожньо. От старенька бабуся церківця, з недбало мальованими образами, стала такою пусткою... Піст, поклони. Володько ж так любив ці дні, які ніколи не видавалися йому сумними. Навпаки. Так весело було. Ось весна йде, буде надзвичайний з надзвичайних Великдень, вдарять дзвони... Спів «душе моя, душе моя — возстані» кликав прокинутись і зустріти якийсь особливий кінець. Може, отой «страшний суд» з трубами архангелів, з громами і блискавками, коли то сам Бог засяде на престолі і розділить усіх «яко пастир добрий розділяєт козліща от овець».

Хіба ж не найбільше щастя було б пережити таке видовище, коли то ціла земля поставиться на суд вічності. Володько сміло, з розбудженою душею може стати на такий суд. За тата і маму йому також нічого боятися. Бог напевно скаже їм: «Я алкав, і ви наситили мене. Я хворів, і ви прийшли до мене, був у темниці, і ви відвідали мене. Ідіть до царства вічного, приготовленого для вас мною».

І от... Все те зникає. Він, як і завжди, стоїть у своїй церковці на крилосі і співає. Тут також співає і батько. Страсті. Батюшка читає дванадцять євангелій. Дзвонять у рейки, бо дзвони зняли. Кадильний дим, свічки. Голос священика, як і колись, повідає про муки Розп'ятого Галилеянина, про Петра, що відрікся, поки «алєктор не возопів троєкрати», після чого відречений «ісшед вон і плааакася гооорько»,— закінчує священик.

Хор співає. Співає і Володько. Співає він свою улюблену «Єгда славнії ученіци на умовєнії вечері просвіщахуся». І бачить він ще раз перед очима чорний облик «Іуди злочестивого», що «сребролюбієм вопомрачахуся і беззаконним судієм Тебе Праведного Судію предадє»...

Ах, революція, революція! Дух мій є з тобою. Але я кричу, як пес, як божевільний! Я люблю свого Бога і не руйнуй мені Його святості!..— так кричала Володькова душа. Безперечно, так кричала. По його бліднуватому обличчі бігали: тіні, сяйво, радість і мука. Очі горять, як ніколи перед тим. Чоло вже в напруженні думки, що хоробливо працює, кипить, топить в собі біжучі події, мов огонь залізо, і ллє з них закони, яким прийти на землю пізніше...

Одна мати незрушна. Так, як і «бувало», так і тепер Вербниця, Страсті, Плащаниця. Так, як і бувало, десь розшукує своє знаряддя до писання писанок, цю найулюбленішу Володькову процедуру, до якої з запертим диханням придивлявся. З'являється мацюпенький обвощений горщик, пензлик, зроблений з тоненької бляшки з образів та патичка, вирізаного з березового віника. Так, як і бувало, вечором, як топить у плиті чи в печі, бере вона на череп'яну покришку дещо жару, ставить на нього горщечок з воском і, коли віск розтає, мачає у нього пензлика і виводить по злегка підогрітому яйцю свої невибагливі, але чудові візерунки. Виводить «зірки», виводить «ключки», виводить «кривий поясок». І ще, і ще виводить всілякі назви писанок, все відмінні, все одна краща від другої. І при тому виглядає вона натхненно. Очі її, звичайно заклопотані, повні смутку, починають тепер горіти тихим, рівним і дійсно теплим огнем. Уста її щільно затиснуті, а чоло майже непорушне.

Революція? О, ні. Маму революція не торкається. Мама йде рівно вперед по простому, знайомому шляху. Мама священно-дійствує, мама працює, мама страждає... Це міняється, як міняються часи року, як міняється місяць. І яка тут революція...

І прийшла свята ніч, москалів у хаті нема. Гармат не чути. На столі білий настільник, кіш із паскою, крашанками, ковбасою, сиром і маслом. Під образами, тими самими, що були й у Дермані, і в Лебедщині, такими знайомими, що за сто років людина виразно пам'ятала б їх облики, горить та сама червона лампадка й у хаті від неї той самий спокій, розведений теплою радістю.

Але коло церкви другого дня мітинг постав. По розговінню зібрався народ — старе й мале. Приліз один-другий інвалід, що в первих боях стратив щось від себе, прийшли підлітки, прибули «діди-обозники», що стояли в селі.

З дзвіниці винесли стару бочівку, на неї вилазить салдат і говорить:

— Таварищі салдати й крестьяне!

Так починалось. Обличчя салдата віспувате, кругле і добре. На ньому сіра, з поганого сукна шинеля, підперезана витертим ременем, на голові сіра папаха, заломана набакир.

І говорить той «салдатішко» так певно, ясно і переконливо, що ніхто в світі не зміг би встояти проти правди, що живою, опроміненою сонцем, виривалася з його уст. Володько не слухає його, а впиває кожне те слово, що проймає його глибини душі. Він же нарешті почув, що хтось упімнувся за нього, за ціле його життя, за його батька й батькове життя. Так. Це правдиво. Той, хто працює, має повне право бути паном життя. Ледарям, кровопивцям, білоручкам, розпустникам нема між нами місця. Хай щезнуть з лиця землі!

— Да здравствует Революція!

— Да здравствует рабоче-крестьянская власть!

— Мір хіжінам і вайна дворцам! Ура!

Володько геть-чисто забув Страсті, писанки, розговіння. Він реве «ура» цілими грудьми, кричить до хрипоти і готовий кинутись на віспуватого добряка салдата й обняти його міцними мужицькими обіймами. На дзвіниці б'ють у рейки. Дядьки, що «бачили ще не таке», скептично попльовують і не виявляють того, що виявляє Володько. Ет, що вони! Хіба вони взагалі коли-небудь чимсь проймалися? Темнота.

Але Володько... Ні. Він не з таких. Він не може не зрозуміти того, що ясне, мов сонце. Тож подумайте: хіба ж справедливо, що батько його мусів тяжкою працею здобувати собі шматок землі, щоб могти свобідно, безмежно лити на ній свій власний піт, а другі он мають маєтки, «імєнія», на яких вони ніколи не працювали і яких ніколи не купували. Бо хіба ж так має бути, щоб він, малий хлопчина, не міг дозволити собі на цілий олівець, зайвий шматок чистого паперу, на плашчину чорнила, на якусь книжку? Як же так? Це він переносив, бо не розумів , бо думав, що так треба, що інакше не може бути, що сам Бог так хоче.

Але тепер... О, тепер це не так буде. Тепер він буде жити свідомо. Він знає, що вія син мужика, викормлений твердим запрацьованим хлібом, що в нього міцне, невибагливе, не розніжене тіло і суцільна проста душа. Він думає так, як треба думати кожному, хто чесно хоче жити на землі, хто не бажає чужого, але й не дозволить, щоб і його використовували. Згадав Смірнова. Хіба ж здригнеться Володькове серце, коли таку тварину «візьмуть на штихи»? Ніколи. Хай за рубля — все одно. Як смів він витягнути з Володькової кишені отого самого рубля? Як він, мерзотник, смів?

Тої весни Володько мало сидів у хаті. Гасав по полях. Вертався зі школи, де готовився до кінцевих іспитів, і йшов одразу в поле й ліс, щоб там вітати віднайдену правду, щоб тут передумати ще раз те, що, може, не додумав. А разом брав чергову брошурку в червоних палітурках. І від читання її хмари по небі міняли свою барву, вітри гострішали і рвались не так, як до цього часу, чорнозем пахнув потом і кров'ю. Володько не втримувався, зривався на пень, уявляв перед собою море катованого в кайданах люду, якого до цього часу не бачив ніколи, але який все-таки десь був, десь брязкав кайданами, десь гнув свою спину, сполосовану поміщицьким нагаєм. І бачив виразно всіх тих гнаних, переслідуваних, катованих, а серце наливається правдивим гнівом. З уст виривалися надзвичайно піднесені слова, які вергли громи на тиранів.

Ех, коли б хто бачив у таку хвилину Володька. Коли б тут не граби, не клени, не липи, а оті справжні катовані буржуазією страдники. Вони, напевно, проголосили б його своїм ватагом і рухнули б залізними лавами визволяти світ з-під влади кровожерних буржуїв.

— Ні, ні, тату! — сперечався він дома.— Що ви мені не кажіть, а так далі не може бути. Пани мусять бути винищені. Скільки вони випили крові з працюючого люду. Скільки воци загнали революціонерів на Сибір, скільки вони винищили люду.

— Но,— казав спокійно Матвій.— Я цього не бачив. Я прожив вік, але в нас такого не було. То там десь, як у книжках пишуть... А у нас, хвалити Бога, пан був пан, а мужик сам по собі, як кожний чесний чоловік. Коли мужик добився — мав, не добився — не мав. А пани... Візьми он наших... Та кого там вони катували. Мізерія, не пани... Та я тобі кажу: коли б наш чоловік до «управлєнія» такого «імєнія» став, той би

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77