Улас Самчук. ВОЛИНЬ.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77
би їх, сволоту чортову, та післав у перву лінію; там, сукин син, один з другим загуляв би.
Нащо так сердитися, думав Володько. Мусить же хтось і в обозі бути. Не всі конечне у перву лінію...
— То,— каже Євген Паламар,— самі «супчики»... Бачте, морди які, хоч пацюків бий — позалазили у «третій разряд»... А на фронт дітвору, білобілєтчиків пруть...
Євгенові, правда, відорвало ліву руку, але його все одно «зовсім» не пустили додому. Він кляв війну «на чом світ стоїть»...
Володько зовсім інакше на ті речі дивився. Навіть відірвана Євгенова рука не робила на нього такого вже великого враження. Розмах події, її романтика, ворохобня і якась своєрідна краса полонили його, затуманили розум усе, що вичитав, усе, що навчився в школі, відійшло на деякий час набік, а перед ним постала у всій своїй величі і красі — Бог і сатана у одній подобі — війна.
Обоз постояв у селі всього три дні і вирушив далі «в тил». За обозом поїхав другий обоз втікачів. По їх мові чути, що це вже не «з глибокої Галіції», а десь з недалека, з-за Почаєва від Радивилова і з тих місцевостей.
Знов одного дня заїхала на відпочинок до Матвія підвода втікачів. Чоловік, жінка, стара мати і троє дітей — два хлопчики і дівчина. Дівчина вже старша — дівочиться, уже й ходани ходили, як заявила мати. Батько «москаль» у військовому, прийшов з фронту ранений на поправку. Застав його приказ вибиратися.... Ну, не покине ж він отак на Божу волю родину... Що, ні? Правда ж. Мав відійти тиждень тому, а тепер все не знає, як буде. Самі ж жінки... Бійтеся Бога... А що буде за те, що «у срок не з'явився», чорт його знає. Розстріляють, то розстріляють. Гірше смерті нічого не видумаєш, але, напевно, не розстріляють самі, а пішлють на фронт, щоб там уже те брудне діло інші зробили... Походить чоловік від самої границі — три верстві... Вже, може, з хати та з цілого села одно місце на землі... Хто знає... А «тре буде» все-таки десь отам далі серед ліса, чи серед поля, чи, може, і на гладкій дорозі жінку з отими-о щенятами лишити і йти... Що зробиш...
Говіркий і поважний гість сподобався Матвієві. Настя варила, кормила цілу родину. Жінка ввесь час побивалася, плакала. Увійде до хати, що не побачить, що не візьме до рук, і одразу:
— І ми, жіночко, мали таке... Ще ліпше... Все геть-чисто своє мали... А тепер жебраки, сироти, викидьки на сором та ганьбу...— і сльози одразу їй витечуть з очей,— каламутні у почорнілих, попухлих очницях сльози.
Два дні відпочивали біженці на Матвієвому дворі. На третій рано виїхали.
Серпень добігав кінця. На полях запізнений збір хліба. Безліч вівса мокне у півколах. Дорогою їдуть і ідуть обози — військові й цивільні. Дорогу розширили в три рази. Прийшли якісь землеміри і вимірили... Бараболі не бараболі, просо не просо,— все одно. Відтяли стільки-то сяжнів, і дорога.
Посунули підводи, кіннота, піші. А Матвієва родина при праці.
— Ей, ви! Що ви там ще мучитесь! Все одно пропаде! — гукали на Матвія...
— Пропаде, то пропаде, а до пуття довести треба. Не лишу ж отак усе на полі...
— То в стодолі згорить...
Матвій розводив руками, дивився на захід, звідки вже виразно чути гуркіт гармат. Ні! Все-таки збирати треба. Возив, збирав, складав у клуні, всі засторонки запхав під самий стріп... У полі ще одна насінна конюшина.
Нарешті гострий наказ (десятник у кожній хаті наказав), хто має зайву, тяжку до ходу худобу, хай відводить на «зборний пунт» до Білої Криниці. Там усе на вагу куплять. Хто не псведе, то в дорозі даром покине... Відступ війська не припиняється. Вибиратися прийдеться все одно...
Від такого наказу у Матвія ліг у грудях тяжечий гніт і ніщо не в силі зняти той тягар зі серця.
Увійшов до хліва. Шість корів одна коло одної стоять спохійно при жолобі. Не можна Бога гнівити. Було молочка, і собі, і людям. Хто не прийде, бувало, дістане кварту доброго густого молока... А платити?.. «Хай Бог заплатить!.. Здорові споживіть»,— казала Настя...
І от ці корівки, ці чудесні тварини, на які чекав і силу свою нищив такі довгі роки, тепер треба нищити. Так. Нищити. Просто виведи в поле і скажи: йди, худобино, куди очі бачать. Не треба мені тепер тебе... Або віддай «на пуди» за безцін — аж серце болить...
А тут тобі зі всіх боків:
— Вибираймось та вибираймось. Он батюшка всю родину вивіз. Сам лишився і чекає, поки село рушить. Усі наші виїхали... Навіть управитель, і той не лишився.
Хм... Ведіть «зайву худобу». Цікаво, хто має ту зайву худобу. Який добрий господар має зайву худобу? Ох, зайву, зайву! Бодай його кольки скололи, хто видумав цю штуку.
І думає Матвій: не було колись худоби, не було гроша, не було часом чого в рот вложити... А тепер і худобина усяка, крівавицею здобута, і поле... Мав від раня до вечора турботу, і от тепер лиш чоло морщиться від жури: і як його усе знищити... Знищити так, щоб менше боліло отут десь, де сидить мужицька, на всі болі гартована, душа.
Тільки що на ноги звівся. Півсотню років товкся, мов останній з останніх, гірко горював, тяжко бідкався. Нарешті поля того шмат роздобув, халабуду якусь злабудав. Все воно «на тимчасом», на «поки що». Поле також не Бозна-як вироблене. Туди треба б такого гною, а туди іншого. До всього худобини потрібно, до болю, до останнього потрібно. Одно чіпляється за друге.
А що село? Що люди? Де є ті самі люди і що вони думають? Ах, люди. Не кажіть мені про тих людей. Боляче згадувати. Хіба вони вміють міцно хотіти, до змори працювати, битися з останніх тих справжніх, які тільки людині дано, сил? Ні. І, кажу вам ще раз,— ні! Вони рухаються, ходять, але без думки... Думки нема тієї, як то кажуть, живої, болючої, як оголена рана. І свідомства мало. Не кажемо, якоїсь великої свідомості, а навіть свідомості того, що вони до людей належать. Так, так... Горе це... Це якась вийнятково безталанна, загнана і збита, мов макуха, юрба, яка не вміє відбити напору ворожого... Ціле село і всі, всі геть села навколо, забули за себе. Гримнула десь Бозна-де гармата і все у крик, все в лемент, так ніби їх життя саме найважніше... А де ж господарства?
Так думав огірчений Матвій. Не мав кому цього сказати. Сам собі думав, ступаючи широко полем, розмахуючи стиснутими п'ястуками... Часто дума вголос виривалася... Кантате тверде слово рвалося з придушених грудей і падало у порожній, безлюдний простір. Разом зі словом рвалося серце — насильно рвалося, ніби хто виривав його, як ріпу. Які болі! Які невисказані болі! Лиш мужик знає їх, той, хто твердим хлібом кормився, хто не чув ні холоду, ні спеки, хто не знав про існування нервів і бацил.
Матвій іде полем і, здається, це ступає месник, кара. Зупиніться і погляньте в його обличчя. Ніхто не бачив такого грізного, зрізаного зморшками чола. Кожна та зморшка кричить болем. Гляньте, очі його з червоними жилками, в яких горять блискавки. Гляньте, він навіть без кашкета і вітер, рвучкий осінній, що дме з-над угорської долини, патлає його рідке волосся, ніби віхоть соломи. Поли його куцана розпадаються на всі боки, ніби якісь особливі крила особливого неземного птаха.
Він не йде, а летить. Не дивіться, що його великі широконосі чоботи лишають широкі сліди на свіжозораній ріллі. Він все-таки летить он під тими хмарами, які рвуться з його злисілої голови і застеляють все навкруги: землю, ліси і небо.
Так кожний день літає Матвій по своїх полях. І що виразнішали гарматні перегроми, то лет його збільшується, набирає особливого значення...
А все-таки одного дня Матвій увійшов до хліва, де стоять корови. Шість їх. Усі ланіцогами до жолоба поприв'язувані. Он Лиса, Манька, Ряба, Рогата. Он та, шо цього літа на ярмарці купив,— без назви. Далі шустра, рухлива корівка — Сивенька. Стоять усі по зросту — від ліва до права. Лиса найбільша, найтяжча, далі Манька...
Матвій одв'язав дві і вивів на двір. Кликнув Володька. Цей має підганяти корови. Це ті — Манька і Лиса. Володько пас їх двоє літ і знає їх, як і себе. Поважні корови, незворотні, тому і в шкоду менше ходили. Добрі були, слухняні... Шкода їх йому... і не шкода... Якось... Чомусь не шкода. Так, ніби це його не обходить...
Настя вибігла з хати, глянула... Здавалось, вона хотіла обняти ті тварини і горнути до себе. Замість того попробувала за дійки, чи не повні, щоб за дорогу не набрякли. Володькові всунула в руку вузлик хліба з маслом. Повели. Повели на продаж до Білої Криниці. Володько йде за коровами босий. У нього зовсім нема чобіт. Батько веде за повід корови і не промовить ні одного слова. Не хочеться йому в такий час розмовляти. Так і пішли. Через село, долиною до Башковець, через «казьонний» ліс. Володько вже знає цю дорогу. Торік на «мобілізацію» ж їздив. За цілу дорогу тільки парою слів перекинулись.
У волості величезна черга. Прийди, різун його матері, зі своїм і ще чекай, проси, поки то «вони» зводять забрати твоє добро. Після корови важили і видавали «квітанції». З тими квитанціями треба йти в друге місце, щоб дістати гроші. За обидві корови дістав Матвій сто одинадцять рублів і ще якісь там копійки. Видали цілу «катеринку», а решту рублями.
Матвій зав'язав тісно гроші у кінець шматини, в якій був замотаний хліб. Коли продали корови і Володько лишився тільки з прутиком, яким підганяв, а Матвій навіть не дістав назад свого повода (добре, що ще не взяв ланцюга), обидва посідали на морозі і їдять хліб з вареним салом, їдять мовчки. Матвій щось міркує, а Володько передумує усе, що бачив. Після на Матвія якась злість найшла, чи що... Досить, що напало на нього неухильне бажання нечуваного марнотратства. Сам устав, пішов до крамниці і по часі виніс звідти цілу пляшчину лимонаду та здоровенну булку. О, така булка напевно досить коштує.
Власними руками розтрощив булку на дві половини. Одна собі, друга синові.
— На! Хоч з'їмо. Що з'їмо, що вип'ємо — то тільки й є наше. Кляті часи настали...
А після пиячили порядно по черзі. Цілі три копійки луснули, як і не було. Володько з приємністю потягнув гострого шипучого напою. Втомився, та й ноги кляті попідбивалися, а до дому ще верстов двадцять, бо рішив Матвій чомусь через місто Крем'янець вертатися.
Хай хоч побачать, як там тепер виглядає, що поробляє «жидва».
Треба рушати. Сонце не стоїть на місці. Воно вже давно зійшло над крем'янецькі гори, туди, де станція знаходиться.
Йдуть сошею. Повз казарми, повз велику, червоної цегли, похмуру «гарнізонову» церкву, повз військовий цвинтар. Сюди й туди без кінця і перерви їдуть обози.
Дійшли до станції. Володько в душі вдячний батькові, що пішли сюдою. Хай це яких шість верстов більше. Пусте. Він же ще ніколи не бачив ані залізної дороги, ані поїзда, ні паровоза. Колись, бувало, ще в Лебедщині, коли збирався поза Мартинів запуст на пригірок, бачив дим з поїзда. А то далеко, верстов дванадцять було. А, може, то і не з паровоза був дим. Може, то просто собі якийсь дим та й годі. Але для Володька то був особливий дим, і він дуже радо ловив його своїм далекозорим оком.
Тепер ось вони обидва з батьком зовсім близько коло станції. Марширує дві роти зі «штиками на смірно». Спереду офіцери з голими шаблями. Справа пруги рейок врізалися у землю й обросли бур'яном. По них старі вагони з написами: Ю. 3. Ж. Д.
Ще далі «добрі» вагони. На них грузять корови, коні, людей. Кортіло Володькові підійти до тої метушні ближче і все докладно оглянути, але мало було часу.
Йшли ввесь час по гострому дрібному камінню, тому відчував прикрий біль ніг. За тіснотою навіть не міг іти тудою, де хотів.
У місті, що здушене невеликими, але гарними, горами,— тісно, рухливо, гамірно, їздять авта. Кожне з них напхане військовими. Особливо кидаються у вічі юрби «золотопагонників». Здавалось, вони зійшлись сюди з цілого фронту.
Але крамниці скрізь відчинені і скрізь іде гарячкова торгівля. У Володька виникає таємний задум, який в короткім часі розростається в непереможне бажання. Повстав він і розрісся до неймовірних розмірів, коли проштовхувалися з батьком через ринок і проходили повз крамниці з дешевим взуттям.
І як його не згадати про чобітки, коли ноги так порепані, так підбиті. Хай би хто спробував не згадати.
На ринку Матвій купив цілий хунт грушок. Знов нечуване і зухвале марнотратство. Видно, Матвій поспішив: хай все гине, коли так!
Знайшли шматок вільнішого місця у куті ринку, сіли і смакують грушки. Володько слухає, як сіпає в ногах біль, і дума про чобітки не вилазить з голови. Напроти брудна, з заялозеними дверима, крамничка. Там знана Рухля продає гнилі оселедці, смердячу тараню, коломазь та сіре мило. Запах такої крамниці надзвичайний.
Ось вони доїдають грушки... Матвій, видно, готується вставати та відходити. Він же ще мусить накупити «дещо до хати». Володько рішається на останнє. Будь-що-будь, а сказати він мусить.
—— Тату! — обережно, з прищуленими від ніяковості очима; каже Володько.
— Ми там проходили коло крамниць... Бачили ви, які там добрі юхтові чобітки висять?
— Ну, так що?.. Хіба тут мало тих юхтових чобіток?
— Я... Мені... Ви знаєте, тату... Я так попідбивав собі ноги... Ах, так болять отут коло пальців. Дивіться...— і він навіть одну ногу підняв і показав батькові. Підошви попухли, деякі пальці попідбивані. Найменший підрізався й щемить, як халєра...
— Так, знаєте, мерзнуть ноги, як виженеш «на росу». Підняв голову і дивиться благальними очима на батька. Очі того насуплені. Зирнув на ноги сина і каже:
— Ну, а як же ж хотів? Ти ж не панич і батько твій не пан...
— Нііі... Я знаю... Але коли б я мав які-небудь паршивенькі шкорбунці...
— О-ооо! Ще чого заманулось...
— Думаєте, я так багато хочу? Ні. Мені які-небудь чоботи... От і все.
— Хм... Думаєш, то не багато. Чоботи, думаєш, за се, за те купиш... А думаєш, коли... То що? Отак одразу в росу їх... Довго той чобіт видержав би тоді...
— Ні. Я буду їх шанувати. Куди не треба, не взую.
— Ну, то й купляти ще не потрібно. Мені гроші он на викуп купчі, на сплату банку потрібні... Ти ж знаєш...
— Тату!..
— Не морочи! Не маю я грошей. Не буду я ж сто рублів тобі на чоботи міняти. Ходім!.. Вже пізно...
І батько встав. Володько не хоче підніматися... Пробує перечити...
— У вас же є дрібні...
— Дрібні... Дрібні. То і треба їх ще тих дрібних дома. Он мушу дещо купити і по дрібних.
— Але, тату,— канючив Володько.— Мене так болять ноги... Так болять. А за що ж я ціле літо оті корови пас? — осмілився він навіть такий гострий кинути докір.
Батько скривив уста в подобу усмішки. Це дещо підбадьорило хлопця.
— А я? — сказав батько.— А я за що ціле літо орав, сіяв, косив, до клуні возив? За що — га? Ходімо! Нічого тут гадурати!
Ой-єй! Видно, що з Володькової витівки нічого не вийде. Встав.
— Ет, тату! — вирвалось у нього.— Мені навіть додому не хочеться йти, я ж хочу одні тільки чобітки. Які-небудь, погані, самі найдешевші... Ось війна йде...
— Ет!.. Дурню ти! Війна. Все тобі з війною лізе. Тобі одно в голову, а мені тисяча...
Вже йдуть. Володько дуже невдоволений. Він обережно ступає по камінцях, ойкає, коли попадає на гостріший… Думи його прикрі, докірливі. Так завжди. Бігай, бігай, дерися... Раненько вставай, мерзни, мокни, а коли купити що... Ну... Хоч до чужих йди...
Батько йде спереду, рівно тримає голову, плечі дещо сутулуваті. Він думає. На чолі виграють зморшки. «Втрата, то втрата... Самого коштували ті корови більше... Але малому чоботи таки потрібні. Все одно, не тепер, то в четвер, а купити мусиш. До зими, може, не подре, а тут за одним заходом»...
Але вони вже досить далеко від дешевих крамниць відійшли. Вертатися? В інших, що на Широкій вулиці, крамницях дорожнеча... Там хіба сама офіцерня купувати може.
— Одлупити б тебе треба! — чомусь виривається у батька. Він майже сердитий на сина, що той нагадав йому таку неприємну річ.— Ну, то ходім вже... Може, що виберем...
Володько зрадів. Він зовсім не ображений отим «відлупити», хоча і не почуває за собою ніякої провини. Коли верталися на ринок, навіть ноги перестали боліти.
Виявляється, що за зовсім дрантивенькі чобітлята з поганої підробки юхту, пришитки до старих порепаних халяв «знайомий» жидисько хоче п'ять рублів.
Матвій одразу хотів плюнути, жбурнути ті шкарбуни жидові межиочі і піти. Мовляв, на коровах втратив, то не будеш грубу суму на таке дрантя видавати.
Але Володькові навіть «таке дрантя» Бозна-чим видавалося. Коли б він мав і такі. Ого, чого б він більше хотів. Поки батько жорстоко воював «з клятим пархачем», Володько переживав неабиякий мент. Вираз його обличчя так само швидко мінявся, як мінявся хід торгу.
Нарешті крах. Батько таки плюнув і вийшов. Де ж таки... Вже з півтора рубля майже до двох дртягнув, а «стопроклятий парх» затявся на трьох і ані копійки вниз...
Обійшли ще кілька крамниць, перебрали з десяток пар чобіт. Кожний раз Володько мусить натягати на свою болючу ногу чобіт, і кожний з них видавався йому «зовсім добрим».
Він не перебирає, як батько. «Які-небудь» — він же це сказав виразно.
При кожному торзі Володько почуває, ніби стоїть перед судом і його засуджують на смерть, чи дарують невимовне щастя. Третій жид, який: «Я ж вас ще позаторік знав... Дядько Матвій? Ні? Боже! То ж ми коли вже знайомі?.. А для вас... Для вас у мене півціни... Оці добрі з варшавського юхту... Знаєте їм ціну? Задурно... Хай я до шабасу не доживу... Усього чотири рублі... Їй-богу, це задурно. Поміряй... Малий! Поміряй до ноги... Ну? Ніби на міру».
Цей самий щебетун не захопив Матвія. Він бере чобіт, міцно звиває його в руках, пробує, чи не тріскає шкіра, чи не відлітають одразу підошви... Бо і таке бувало... Візьмеш те дрантя в руку, а воно розлітається.
Знов торгування. Цей затявся на трьох і десяти копійках. Хай його діти суботи не діждуть, якщо він більше, ніж десять копійок на цих добрих чоботях заробить. Це ж не який-небудь тендит. Не буде ж він знайомим людям якесь сміття продавати.
А Матвій сказав твердо:
— Два рублі й з половиною! Хоч — беру, не хоч — можеш сам у них ходити!
І вийшов. Володько тяжко зітхнув.
— Де ж таки,— звернувся батько до сина.— За таку непотріб такі гроші. Я сам за оцю (і підняв праву ногу) три роки тому три рублі заплатив. Але це чобіт. А то... Тьху, бий тебе всі громи!..
Йдуть геть і не оглядаються. Раптом хтось смикає Матвія за полу.
— Хазяїн! Хазяїн!.. Вернітьсяі.. Ну, платіть гроші... Це суха, кривов'яза жидівочка з крамниці.
— Бодай би тебе кольки скололи... Чому ж ти не сказала цього одразу? Чого морочиш?
Матвій вернувся й довго вилічував гроші.
— Це тільки для вас... Знайте, що це тільки знайомим.,.— умовляв жид.
Матвій дав гроші, взяв чоботи і передав їх Володькові. Цей схопив їх на оберемок і тримав обережно, ніби вони з найтоншого шкла. А що в його очах... Скільки в них справжньої втіхи. Там ціла безодня радості, яка геть до тла знищила усякі: біль, острах, безнадійність. У думці дякував батькові, Богові і цілому світові, а ніс свої скарби так, ніби це щось рідке, що може розхлюпатись. Тепер тільки важке питання: чи варто їх взувати «на росу», чи далі мерзнути? Шкода ж дійсно нових чобіт. Ну, але добре, що є!..
Додому п'ятнадцять верстов. Прийшли, коли вже всі спали. Володькові ноги так боліли, що навіть не мав бажання хвалитись чобітьми. Поставив їх у таке місце, де б не замастились, сам пішов до клуні, вкрився кожухом і заснув дійсно сном каменя.
І добре, що продав корови. Незабаром гармати під Крем'янцем загули. Ні дня, ні ночі. Чорна хмара і чорний дим застелили небо і землю. Осінь вдарила дощами. Паркові обози гарматних дивізіонів зрили немощену дорогу, і в її драглині грузнули біженецькі коники по самі черева. їхали вже не дорогами, а полями.
Під. гуркіт гарматних перегромів янчать у будах діти. Сміється і плаче якась чорнолиця жінка, що сидить на брудному, мокрому клункові. Вона оповідає вголос, як козаки її хату палили, як вона втратила дитину, бо на полі саме була, а дитя ніби в хаті лишила. Прибігла,— «дитини вже не було». Вергла себе в огонь, але вирятували. А чоловік її у Карпати пішов... «Бодай їм, як довго житимуть, в голові карпатало».
Вона протягала руку, благала когось. Хустина злізла їй на потилицю, а розбите каре волосся всівав дрібненький дощик.
А обози пливуть собі повз байдуже, поволі. Часом коняка яка черевом на грязюку падає. Били, зводили матюками. Наліплені стопудові колеса возів сутужно обертають маточинами. Не обійшлося і без хриплого співу і тнриндикання губної гармоньочки.
А Матвій усе працює. Поле не сміє так лежати. Косить насінну конюшину.
— Божевільний,— гомонять сусіди.— І на яку халєру він працює... Все одно пропаде.
Матвій міркував: пропаде моя праця тоді, коли мене не буде... А поки кості мої при купі, доти не сміє пропасти ні одно зерно.
Одного ранку з гуком і криком в'їхав у село обоз армії «первого розряда». Наїхало видимо-невидимо. Стали по кущах і садах. Частина зупинилась на чистому полі, саме на Матвієвому.
На подвір'ї повно воячні. Двері хати не замикаються. Під клунею дві двоколки, запряжені велетенськими карими кониськами.
Матвій задумав молотити овес. Може, хоч дещо продасть. А тут дощ не перестає.
— Еее, дядька! Пошто работает? Всьо равно бросіш!..
— Нічого. Брошу то брошу, а молотити треба...
І зародило ж, як на тоте... Копа вівса десять пудів сипле.
Усі сусіди самі до «фуражирів» йдуть, просять: — Купіте, гаспадін! Харошій авьос...
І продавали у снопах за безцін. Продавали все, що могли: свині, телята, кури, гуси. Ячменю, пшениці, жита ніхто не хотів. «На што? Наші лошаді й аавса не жрут больше... На кой чорт ячмєнь...»
І як, прошу вас, будуть жерти? Біля конов'язі, як глянеш — овес у снопах. Дощ не дощ — все одно. Коні топчуться по снопах, розгрібують копитами.
На возах м'ясо псується, шнури тютюну, що у крем'янецьких міщан набрали, гниють. У Матвія на току купа, пудів двісті, вівса. Солому на дворі в ожереді дощ перемиває. Який дивак буде тепер вівсяницею, та ще й такою грубою, піклуватися. Хіба Матвій.» Так. Він не забув і за солому. Вояки, мов велетенські мурахи, стежку через город до соломи вторували. Кожний в «палатку» потребує для спання. Головне, що її отак розтягнуть по дорозі і втопчуть в грязюку.
Матвій і солому рятує. Ходить з вилами по дощі і скидає розволочене на купу. За овес навіть і не питай... Хіба ж хто чув, хіба ж хто бачив, щоб за овес тридцять-сорок копійок платили? Ні. Хай вже краще огонь зжере, як на галай-балай, отак чортові нетрудженому в зуби віддати.
Ну, а як? Того... З вибиранням як? Он село вози маже, буди на ліскові обручі з ряден напинає. Все думає рушити. Рушить цей обоз, рушить і народ. Рушить, як є — селом, повінню...
— Під ряднами думаєте зимувати? Ех!.. Думаєш, один з другим. Бог тобі піч з неба скине?
— Але старий.» Подумай про діти... Роби щось. Напни що на віз і собі!.. Чуєш, як бовхає,— гуторила Настя.
— Ет, дурна ти бабо! Коли б у тебе розуму було, як у курки, то й то більше голова твоя варила б. Куди, до чортової матері, поїдеш...
Насті лишається одно — плач. І вона використовує хоч це. Сльози, як і завжди, шукають найглибших зморшок і тихо спливають кількома галузками до тісно эатиснугвх уст.
Матвія досада люта, мов іржа, гризе. Серце чує в грудях ствердле, мов галька крем'яна. Різьба чола нагадує майстра, що кохався у величі гніву великих богів великого минулого.
Грязюкою шляху чвалають козаки. Черева коясй тинковані товстою верствою землі. Нагаї, чоботи, носи і чуби — грядь, грязь і грязь. Одні очі, мов пожежа, яку ті люди так покохали, здавалось, все зотлять на попіл, порох і небуття.
От як коні рвуть копитами з грузької землі, як соковите цмокають і прудко хльоскають навколо пригоршні багна. Ніздрі грають і рвуться від шарпкого дихання, бризкають піну і кров.
— Куда дарога на Жолобкі?
— Пряма... Вот там!.. За лєсам!..
Це пре кур'єр штабу чотирнадцятого корпусу, що зупинився в сусідньому селі. З фронту страшний наказ летить — все на шістдесят верств в ширину огнем вкрити. Смуга чорна, як чорнозем, хай ляже від полудня до півночі. Небо і земля тільки...
Гуруррр! Гур, гур, гур!..
По бронзовім пітнім тлі неба валун за валуном, мов випар вулкану, котять хмари. В далечінь і ширінь небо згорнуло панцир, здушило повітря, стлумило соняшне світло, що ввійшло в підземелля. Лишилось інше світло, не того ясного сонця, що навіки, мабуть, щезло, мов стерта брудною шматою пляма крові. Постало й поволі, мов світанок, ширилось світло попелястої барви, яке заволікало їдкою поволокою поля, гори, ліси. Дороги йшли, мов тунелі. На них литі з чавуну істоти в заграві далеких пожеж ішли, котились, чвалали, йокаючи животами... Сто сімдесят мільйонів душ приносило жертву, і чорний дим закоптив небо. Десь там у сірих хащах, між золотом і вогнями сам коронований володар тягнувсь багнюкою великої імперії. На північ! На північ! В ліси! Обернемо вісь бігуна [11] і пустим планету навскіс у безвість бездонну... Кінець вам!..
Цю метушню ніс Матвій у черепі, у душі, у очах. Він брав півпудову сокиру і тесав буду. Таки, мабуть, піде. Земля тримає його страшними, цупкими обіймами, але війна сильніша землі. Одяг, посуд, худоба, свиня з восьма біленькими поросюками, годований вепрук, зграя чубатих курок, широкодзьобих качок.,..
Куди з тим? Все вижени в поле, нажени: гижа, гиля! — і хай сіється по широкій землі. Хай іде лісами і множиться.
Буда вийшла справжня матвіївська. Настя, як побачила, руками сплеснула.
— Та куди такий тягар повезеш? А мішечок муки, мішечок круп, боденька сала, дрантя всяке....
Матвій до солдатні йде, гне спину, яка нікому, крім праці, не гнулася:
— Купіть, на милость, веприка. Годований, сала на п'ядь буде. Що вже дасте — добре.
Дванадцять рублів втицьнули за веприка... Забили обухом, тулуба забрали, а кишки собаки розтягли. І добре, що так. Добре, що хоч дванадцять дали. Інші солдати одні
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77