Улас Самчук. ВОЛИНЬ.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77
кольоровий, сизо-синій, теплий, як кожух, вечір. Володько втомлений, голодний, розбурханий, а тому чи не краще розпрощатися з товаришем і розійтися. Завтра свято, і вони напевно знов стрінуться...
А другого дня, у четвер було Вшестя, у Жолобках храмове свято, вже зрання відійшли туди цілі юрби дівчат і хлопців у святочних одягах... Кликали і Володька, але він відмовився... Далебі, чи не краще йому побути дома, походити по садку, на полях... Батько ось вже другий день з дядьковим Василем, що прибув з Дерманя, вони обидва люблять бути разом, мають багато спільної мови... Ходили разом оглядати Ронівське поле, обговорювали ціну. Матвій в таких випадках;
ще раз переживав свою молодість, а Василь набирався досвіду свого улюбленого дядька... Разом пройшлися здовж і впоперек Матвієвим полем. Василь весь вдоволення, отакий би і йому шматочок землі, а тоді розгорнись душа. Цілими; годинами на полях та на полях, під сонцем і вітром, міркували, купували, будували, їх постаті видно було здалека і, здавалось, вони не йдуть, а пливуть у високому збіжжі...
Володькові не хотілось казати батькові про свої пригоди, не хотілося нівечити його доброго, святочного настрою... О, і забрали там документ, велика біда, дістанем інший... Він такий захоплений тим своїм чудовим ланом, тими переливами жита, тими пшеничними, золотими килимами, що було б гріхом руйнувати його це близьке, рідне щастя.
Підвечір Володько йде до села... Йому хотілося бачити Наталку. Відколи Сергій нагадав про неї — думка Володька не могла звільнитися від її присутності, її образ переслідував його уяву і хотілось її бачити, чути, бути з нею... Але як, але де її зустріти? Зайшов знов до Сергія — одинокої його поради... На щастя, застав його дома, був розкошланий, майже заспаний, невдоволений. Зі Сергієм пішли до Мокрини, Мокрина пішла до Наталки, але даремно, бо не застала Наталки дома... Хтозна, чи не пішла вона до Жолобок на відпуст.
Але вечором, зовсім випадково, на вигоні біля званих колод, Володько зустрів Наталку, коли вона йшла з дівчатами на музики. Відкликав її набік, були такі близькі і подібні, загорілі, засмажені сонцем, свіжі, молоді і здорові... Як звичайно, йшли далі від зору людського здовж долиною понад річкою... Десь там далі у селі грали музики, бухкав барабан, співали парубки, але їм обом це нічого тепер не казало... Вони ось знов разом, такі безмовні і такі напружені... Над ними лиш зоряне небо, довкруги весна, так багато треба б сказати... Він питає її, вона питає його і обоє знають, що їм не знайти відповіді, бо між ними не лишень їх велика любов, гаряча, майже огненна сила, яка їх розриває на кусся, мов звір свою жертву. Володько не раз казав їй про свої наміри відійти, вона це знає, але цього ніяк не досить. Ніч, така ніч, така сила втоми, така жагуча заграва ранкового неба, і півні довкруги по селі сповіщають світання, і втихла музика, і роса холодна по траві...
— Як буду без тебе? Як? Скажи, Володику, як? — шептала вона...
Нема на це відповіді. Ніхто не може сказати як. Це приречення. Домовлялися не сходитись більше, але що ті їх домовленна, коли над ними така велика сила іншого, незнаного, Божого примусу...
«Ти будеш мені, як радісний, чарівний сон життя, як казка, що її я одного разу пережив тілом, духом, натхненням... Ти зоря, що родилась у синьому далекому просторі і що світила мені полум'яним сяйвом недосяжного щастя. Ми розійшлись, але я понесу тебе зі собою на всі боки світу — цього і поза цього, до кінця, до краю, да останньої секунди буття...»
Це, можливо, те, що хотів би сказати їй Володько, але в такий час такі слова не приходять. Вони бояться торкнутися цього напруження, як голі пальці бояться торкнутися проводу високого наладовання електрики.
У п'ятницю Володько працював біля будови хати, підвозив тачкою мулярам цеглу, повільно здіймалися вгору стіни, підносилось риштування, вставлялись одвірки, рами дверей і вікон, але це діяння було для Володька ніби чужим і, можливо, зайвим... Його думи, як завжди, відносять його у ті інші заморські царства-государства, де він має зустріти своєї якесь незнане призначення...
Але поки що він ось тут... Сьогодні, і завтра, і післязавтра. У суботу знов на будові і тільки вечором прибув зі села староста і вручив йому ту фатальну повістку, з'явитися в повітовому старостві вже в понеділок рано о годині дев'ятій. І це отруїло йому весь наступний недільний день. Не міг цього, прогнати з думки. Був на музиках... Танцював і співав з, хлопцями, але нерви, ніби струни перетягнуті, грали фальшиво. Відчув жаль і зневагу — головне, що не міг боронитися, що не мав для цього сили... Ах, ті його товариші — Антін, Сергій, Демид, Кіндрат... Ніколи, ніколи не любив їх із такою гострою, відданою силою. У них стільки ще молодості і яка шкода, що вона змарнується у цій затруєній атмосфері чужої, насильницької влади...
А в понеділок, раненько, мовчазно зібрався, не сказав нічого ні батькові, ні матері і відійшов до Крем'янця... А там набридло знаний, червоний, урядовий будинок... Володька направили одразу до карного референта, довго сидів і чекав разом з іншими незнаними людьми на вимір своєї кари, і щойно біля першої години відчинилися високі, вузькі, руді двері і з них вийшов малого росту, передчасно лисий, у сірому одязі референт карний... Викликались прізвища, а коли дійшло до Володька— «Володимир Довбенко, син Матвія... Пан староста карає вас за несвоєчасну зміну особистого документу тридцятьма злотими гривни і заміну, в разі незаплачення, двома тижнями арешту. Підписати»... «Влодзімєж, син Матєя»... Володько знає, що в його роду ще не було караних, ні судом, ні адміністрацією і справа тут не в висоті кари, а в її суті. Він знає, що це лиш шикани, попередження, що далі чекає багато іншого, що він натрапив зуб за зуб, що він ображений і що цього він ніколи не викине з пам'яті...
Коли вийшов зі староства і опинився на вулиці, все довкруги видавалось йому чужим, ворожим, зненавидженим. Назви вулиць, написи крамниць, нічого ніде свого, ніяких ознак співжиття, ти тут, хлопче, чужий, це все не твоє, тобі все забрали, заперечили, вимазали з життя.
Йшов без поспіху вверх костельною вулицею, невдовзі повернув попід мури ліцею, дуже потребував з кимсь говорити і думав, куди б його зайти, щоб знайти когось зі своїх людей. Пригадав Лазюка. Чи не зайти, бува, до нього і щось запитати? Машинально прямував попід високим, сірим муром, дійшов до ринку перед ліцеєм, що його вже касують і на його місці мають зробити сквер, квітник, щось для розваги і окраси. На хвилинку зупинився і, ніби вперше, дивився і бачив велику стару, бароккову будову ліцею, сполучену з церквою чи тепер костелом, на вежі якої годинник показував дві години.
Саме скінчилася наука і з широких брам ліцею юрбами виходили молоді люди — хлопці і дівчата, у синіх, чотирикутних шапочках, гарних чистих одягах з книгами і портфелями. Йшли, гармидерили, пустували, сміялися і розходились хто куди на всі боки. Володько стояв і давився на них, аж поки вони не розійшлися. І відчував виразно у своїй істоті згустки недоброго почуття, дуже виразної заздрості, а може, не так заздрості, як ,гніву, почуття кривди, а одночасно і почуття гострого докору і самому собі. Пригадав і ті лави шкільні, забрані з Дерманської семінарії і перевезені сюди, на яких колись сидів також він сам і на яких напевно можна знайти його основні літери В. Д., вирізані на ляді лави. Це ж твоя земля, Володьку! Твій край, твоє місце на землі! Хто і яким правом заперечує твоє право до неї? І чому ти дозволив на цю ганебність? Навіщо годишся з цим грубим пониженням. Ти — жива, розумна людина!
І при цьому його вигляд говорив, можливо, більше, ніж його думки. Така неприхована, безпосередня погроза, такі насуплені ті молоді брови, такі сердиті сині очі, такі затиснуті уста. Дивився на ті мури ліцею і бачив їх, як виклик сумління... Як кару за минувшину... Колись давно прийшли вони сюди і вкопалися у твердінь цієї землі, як бастіони твердині, як символи чужої надвлади. Можливо, саме вони, ці мури, і винні за цілу цю моторошну дійсність. Можливо, саме в них і таїться виправдання отих хлопців і дівчат в рогатівках. Можливо, сама гола земля ще не земля, а лиш місце змагання за владу над нею? І, можливо, ті мури є свідченням, ордером, пашпортом її приналежності.
Такі ось думки бентежили того Володька і чи знайде він місце на землі, де зможе їх висловити повним голосом з висоти якоїсь трибуни? Чи може він сказати це своїм хлопцям у Тилявці? О, він вже їм про це казав і то не раз, а все це ще мало. Це мало. Це дуже мало. Треба більше, багато і більше... Виразніше, глибше, сильніше...
У цей саме час із-за рогу ліцейного муру, вулицею ректорською, почали виходити також учні української гімназії... Десь звідти згори, де там далі в кінці стоїть невеличкий, жовто-рожевий, старий одноповерховий будиночок — власність місцевого торгівця Лазаря Бакімера. Це там міститься та українська, ім. І. Стешенка, гімназія-права, без місця, без якої-будь державної допомоги... А хлопці і дівчата, що відвідують її, належать до місцевих сільських родин, розкиданих по всій цій провінції.
— Здоров, Володьку! — чує Володько знайомий голос. О, це ж Олег Левинський. Біжить назустріч з другого хідника нерівною кострубатою вулицею, весь радісний, лишень трохи зблідлий, без кашкета, волосся розкуйовдив вітер.— Що тут робиш?
— Я? — зніяковів Володько.— Так собі... От ішов... Був у старостві...
— Зайди до мене,— казав Олег... — Переночуй... Вечором підем на гори... У кіно... Чи маєш гроші? Чого насупився?
Володько хотів було по-своєму відповісти на це захоплення, але Олег роззброював його своєю безпосередньою безтурботністю, і йому було шкода нівечити цю щирість. Вони такі різні і такі ще не зіграні.
— Зайду опісля,— сказав Володько з ноткою поблажливості.— Тимчасом маю справу.
А трохи згодом Володько стукався до старих, вилинялих дверей скляного ганочка на вулиці Підгірній, і йому відчинив середнього росту молодий добродій у одній сорочці без комірця і в підтяжках, не конче старанно голений. Це був Лазюк. Він зрадів Володькові, запросив до своєї невеликої, зі старими меблями кімнати, де так пронизливо вражав запах якогось сильного тютюну... Володько сів на канапі, відмовився від цигарки, оглядав стіни зі старими літографіями і портретом Шевченка у відомій папасі; етажерку з українськими, переважно не оправленими книжками, незастелену постіль, розкидані речі, убрання. Як і багато інших, Лазюк належав до ідейних, заклопотаних справою визволення людей, а тому його побут не виявляв для нього особливої значення. Володькові це кидалось у вічі і йому здавалось, що в цьому таїться якась, ще незбагнута для нього, кволіє істотності тіла і духа... Але цього він ще нікому не говорі Люди назвали б це міщанством, а інколи ще гірше, «буржуазним забобоном»...
Володько обережно розповів Лазюкові пригоди своїх останніх тижнів і нарешті висловив бажання йти до Києва.
— Тепер? — вирвалось у Лазюка. Володько підтакнув головою. Лазюк хвилинку подумав, обличчя його набрало виразу поважності.
— Я б вам не радив туди... Це не вихід... Ви думаєте... — він підійшов до заставлених книжками полиць і вийняв кілька книг... — думаєте, там Україна? — договорив він свою думку.
«А де ж тоді Україна?» — сперечався в думці Володько, але вголос цього не висловлював. Тож міліони людей... І Дніпро, і Київ... І оті книги... І державне видавництво...
Але Лазюк вибрав одно місце з книги і своїм пальцем з довгим нігтем підкреслено вказував.
— Ви ось читайте... Ви ось тільки читайте... Дивіться! І він прочитав кілька речень, у яких говорилось про пролетаріат, про спільність його інтересів, про злиття мов, культур... І нарешті про... Лазюк це особливо наголошував... Про велику мову Леніна, що на ній висловлені найбільші правди людства...
— І так,— казав Лазюк... — дуже виразні ті правди... Хоча Володькові вони не були аж так виразні... І десь в душі він не погоджувався з Лазюком.
— Це писано, щоб когось дурити... Нас! Мене і вас... — казав далі Лазюк.
— Я мушу вчитися,— відповів на це спокійно Володько.— Я десь мушу вчитися... Я не маю де... Я мушу щось робити... — Володько повільно перегортав сторінки книги, очі мав опущені... Книга друкована в Києві. Рідною мовою... Чого той Лазюк ще хоче?
— Знаєте, мій друже,— тут у нас у Крем'янці діє Пілсудський з отими чотирикутними шапочками... І він хоче лиш Польщі «від моря да моря». Але там, у Києві... Там діє Лєнін... І він хоче... Все! Весь світ! Пролетарі всіх країн, єднайтеся! На мові Леніна... Про Україну там не може бути й мови...
— Але ж ми люди і ми маємо право,— хотів було відповісти Володько, одначе вийшло це у нього не досить переконливо...
— Там, мій голубе, не думають категоріями людей, там думають категоріями чотирикутних шапочок, або «пролетарі всіх країн»... Це... Мій милий! Це епоха! Така епоха... На краю між чуттям і глуздом... Ви хочете вчитися... Наша школа ось тут,— вказав він на чоло... І тут,— вказав ще на серце.— Мусимо самі створити свою школу... Думати треба...
Самостійно. По-своєму... Їдьте до Праги,— несподівано закінчив він свою думку.
Володька ця думка, здавалось, заскочила, він хвилину вагається...
— За що? Мені навіть не дадуть пашпорта,— відповів:
Відчувалось, що він тут сперечається сам зі собою, що І наміри інші.
— Їдьте до Праги! Без нічого... Без пашпорта... Ідіть пішки... Ламайте закон, але йдіть, І більше нічого. Туди, ще є живий людський глузд. Шукайте людського глузду, і тут у нас його ще немає. Просто немає! Пам'ятайте, що одного разу і шапочки, і ті пролетарі полетять до чортової і матері, а без глузду не можна! Без Глузду не можна! Раз назавжди це затямте!
Володько виразно збентежений, він не був готовий аж такий вибух саме такої думки. У ньому вже горить і пече зовсім щось інше. Ніби розуміючи його, Лазюк зненацька пропонує:
— Як можете — ходіть зі мною до кіна. Там якраз дають «Нібелунгів». Варто це бачити.
Володько розуміє тенденцію Лазюка, він вже знає також що таке «Нібелунги», і йому справді хотілося б це бачити хоч би у кіно, але при цьому пригадав свої фінансові гаразди...
— Може, іншим разом... Мушу йти додому,— відповів він. І вони розійшлися недоговорені. А коли Володько спинився знов сам і знов на вулиці, він був деякий час, мовби ви колісний зі свого напрямку, чуття його виразно двоїлося і він почувався винятково непевно. В його вухах все ще звучала мова Лазюка, але одночасно його полонило ще одно уявлення, яке ніяк не лишало його. Мати свою думку! Це дуже гарно, але я можу мати її не лишень у Празі... Але й... деінде... Навіть у Києві. А хіба не можна ніяк бути там самостійним Він відчував тут вагання, він вже вистачально знав і розумів які саме думки і сили там домінують, відчував їх настирливу динаміку... Це щось не знутра, а ззовні і не від думки, а від простору, повітря, маси, чогось загального, з якоїсь висоти. Можливо, це є воля доби і люди тут не мають голосу. Вони заражені, унесені, обезвладнені... Вони лиш медіум, на яки невидимий гіпнотизер вправляє свою волю.
Йшов поволі вузькою, головною вулицею, що її назвав Широкою, проходив побіля кіна «Пересвіт», де давали ти самих «Нібелунгів», зайшов навіть оглянути рекламні образки — Зігфрід і Кримгільда... Перемога над країною туманів чарівною силою ясного, соняшного генія... Ось
Зігфрід — молодий, юний, чистий, зі своїм мечем, серед білих ромашок клячить біля чистого потоку і долонею черпає прозору воду... А там он він прощається з Кримгільдою... Вона благословляє його в далеку переможну дорогу... І Володько пригадав свою Наталку з її довгою косою... Зовсім як Кримгільда — висока, струнка, спокійна... Поважно схвильована. О, коли б вона благословила мене так само віддано і спокійно...
А потім він йшов далі, проходив побіля «Просвіти», на цей раз оминув її, але тут трохи далі, несподівано побачив невеликий, втиснений у вузьку щілину крамнички, мабуть, недавно відкритий кіоск. Книжки, картини, часописи... Невелика, виложена червоним вибійчаним папером вітрина... Обрамлений також червоним портрет Шевченка поруч з таким же портретом Маркса... Внизу на передньому плані роман «Залізна п'ята» Джека Лондона, у густо-багряних палітурках.
Володько зупинився перед цією вітриною і не міг позбутися почуття здивування, ніби він стояв перед своєрідним вівтарем чи престолом. Все тут наповнене якоюсь магічною, вражаючою і чаруючою силою. Кольори, книги, портрети мають завдання не вчити, а полонити, обезвладнювати і корити.
— Вам, товаришу, що? — почув Володько голос від дверей кіоску.— Зайдіть. Може, потребуєте яких книжок?
— Ні... Я лиш дивлюся,— відповів Володько... Але все-таки чомусь зайшов до кіоску... Там, у вузькому заставленому речами просторі, у різних позах, стояло і сиділо кількох молодих людей, переважно хлопців з розкуйовдженим волоссям або у старих, пом'ятих кепках. Хлопці напевно про щось сперечалися. Їх обличчя були розчервонілі, їх руки нервові... Один з них, одягнений у старий, рудий піджак і в кепці, що нагадувала підпалка, трохи старший, на коротких грубих ногах, запальне говорив щось про «Просвіту»...
— Власне, власне! — казав він з ораторською вирвою... — Нам якраз на цьому й залежить. Ми вимагаємо, щоб така установа, як «Просвіта», служила інтересам не петлюрівщини й буржуазії, а працюючим. Нам! Мені, тобі... Всім, що з народом і що працюють. Розвісили: гетьмани, отамани, куртизани, попи... Вимагаємо, щоб там були вожді працюючих... Робітничі журнали... Твори пролетарських письменників, книги радянських видань. І вимагаємо перевиборів управи... Засіли тобі всілякі буржуйчики, розвели «ще не вмерла» і хизуються своїм жовто-блакитством. Ха! Погнати їх до сто чортів, і саме це я хотів підкреслити... І ми будемо так довго...
А його опонент, ще зовсім молодий хлопець, можливо, гімназист української гімназії, весь, як лампіон, червоний, І хотів було і собі вставити до цього якесь слово, але добродій у рудому піджаку не давав йому для цього ніякої можливості...
— Але... — починав він на кожній зупинці патетичного промовця, одначе ніколи не міг вияснити, що це мало значити... А коли по довгому часі, йому все-таки пощастило увірватися до потоку мови добродія у рудому піджаку, він встиг лишень вирікти: — Але не забувайте, що для влади цього тільки і треба... Вона вже давно шукає причини закрити «Просвіту». А то скажуть, що вона комуністична, і закриють. Кому це потрібно?
— Хай! — рішуче казав головний розмовник.— Ми від цього не потерпимо. Потерпить хто інший. Ми своє діло знаємо... А маси будуть розбурхані... — висловив він це останнє речення з винятковим підкресленням. При тому вийняв з кишені штанів брудну, білу хустину і голосно висякав носа. І одночасно нагло помітив Володька, який переглядав збоку часописи і прислухався до розмови.
— А ви, товаришу, хто будете? — звернувся він до Володька. Володько відповів.— А! То ви,— зрадів він,— напевно знаєте Йона Пацюка.— Володько і це підтвердив.— Як він там поживає? Добрий паруб'яга! Люблю. Скажіть, що його вітає Шпачук... А як там взагалі?..
І вони розмовились... Володько, як селюх, почував себе не конче найкраще, названий Шпачук закидав його питаннями, він був гаразд ознайомлений з його селом, вимагав, щоб він зійшовся ближче з Йоном, виясняв, пропагував, вмовляв... Тим часом хилилось до вечора, входили й виходили інші хлопці, всі вони між собою зналися, віталися кивками голови, кликали один одного товаришем. Обступили також Володька, і в скорому часі він був весь втягнутий у загальну течію загального настрою, так ніби він завжди сюди належав... Показували йому нові книги з Києва, цитували твори нових письменників, читали навіть листи з поштовими марками «Київ» і обіцяли додати йому повну, нову, люксусову збірку творів Лесі Українки — улюбленої його поетки, яку він давно вже хотів набути...
Але взагалі вія не міг сказати, що мова з цими новими його приятелями йому подобалась. У ній було стільки своєрідного недомовлення, що робилося моторошно, так ніби ті люди намагалися заплутати його у якусь недозволену змову, звести його на якісь темні дороги, позбавите його власної волі і навіть відібрати від нього його ідентичність. Одначе, коли, по часі, він залишив цей червоний кут з тим Марксом і тією «Залізною п'ятою», він мав враження, що він безповоротно кудись відходить і вже ніколи не знайде дороги назад. Таке якесь терпке, нищівне, обезвладнююче почуття... Він починав не думати, а вірити, не бачити, а уявляти... Речі і факти втратили вартість, і все довкруги затягалось гнівом, образою, мороком і нетерплячкою.
Лазюк, з яким так недавно говорив, відійшов назад зі своєю мовою, і всі його інші клопоти, ніби на сцені, накрились завісою... Усе замінилося і затьмарилось одним одиноким стремлінням — йти до Києва. Ось завтра рано встане і піде... І ніщо не зможе його зупинити... Здавалось, він вже був в дорозі і тому відчував у собі стільки рвучої сили, що ніяка втома, ні голод не були на заваді, щоб зірватися від землі і летіти, як це інколи ввижалося у сні. Там он зовсім близько границя, а за нею простір... Свій, рідний... Дороги, будівлі, люди... Все живе, реальне, намацальне, повне життя і повне надії.
Картина за картиною безконечного, фантастичного екрану закривала весь обрій, малювалось місто золотих бань з вулицями, парками, краєвидами великої ріки, з історією, що вгрузла у глибінь землі, і йому хотілось самому стати частиною тієї сили, впоєної у чорнозем, у камінь, у береги ріки і будови... Як можна закрити очі, вуха, чуття, щоб не чути й не бачити, щоб не відчувати себе в собі, щоб позбавитись волі і не бажати вирватись з низин низинності і безсилля.
Так відчував Володько... Той м'який, вкритий глибокою курявою шлях Крем'янець — Тилявка був його червоним килимом, простеленим у простори вічного. Доходячи до села, він вже не йшов, а майже біг, а коли затемна він прибіг додому, всі зрозуміли, що з ним нема більше мови. Він одразу почав збиратися в дорогу, дарма що ніякого особливого збирання не вимагалося, за винятком хіба вузлика, на пару днів, з харчами. Він гнав від себе всі розважання з цього приводу... Він йде навмання, заплющивши очі, на щастя чи нещастя, на прю з умовами, на виклик долі. Від цього залежатиме бути чи не бути — ціле його життя, яке ще цілковито у майбутньому. Треба йти, і нема відклику.
Це була безсонна, напрочуд довга, хворобливомістична, повна дивовижних уявлень ніч, що в ній брала участь ціла Матвієва родина... Для Володька вона здавалася фатальновирішальною, це своєрідна межа долі, яка визначить його буття назавжди — в минулому, теперішньому і майбутньому. Відійти кудись в невідоме з цього місця — значило порушити приречення віків. Вирватись від коріння, залишити замкнений круг роду, переступити лінію огнища часу і, можливо, ніколи не вернутися,— це далебі в його застиглій від давнини уяві було б порушенням закону землі і неба цього простору. Його сливе мовчазна, насичена німою волею материнства мати була для нього найсильнішим вузлом, що в'язав його особисту волю... Його прекрасна, ніжна і розумна сестра тримала його за руку, мов дитину, його сухий, холодний брат заморожував його своїм презирством і нарешті той батько... Батько. Ессе гомо! Він не скаже нічого. Його мовчанка страшна. У ньому горить огонь спротиву, але його уста затиснуті, і ні один звук скарги не вирветься крізь них назовні. Нелегко лишити його самого в такому вигляді... Ні, ні, ні!
Поволі, як ціла планета, оберталась ніч борюкань зі собою. Спати не міг. Спати в такий час не можна. А рано, перед сходом сонця, залишив ложе і був переконаний, що повороту не може бути.
Мати і сестра тихо плакали, брат був здивований і не розумів, куди і для чого він йде, батько перед відходом сина пішов було до комори і, вернувшись, подав синові малий, зав'язаний у шматину, тяжкий вузлик.
— На. Можливо, придасться. Знай, що волі моєї з тобою нема... Але маєш свою голову і свій розум...
У вузлику було шість золотих, з царськими головами, монет. Кожна у п'ять карбованців. Цими днями старий продав корову, ці монети мали, було, піти на закінчення хати...
— Хата ще почекає,— подумав він.
Потім Володько вийшов з дому. Над Жолобецьким лісом, як завжди, сходило сонце... Це так само, як і колись, коли щоосені відходив до Дерманя. Сам-один, за плечима клунок... Тільки цього разу він пішов не дорогою, а полями... Був вітер і захід погрожував негодою... Володько поглядав на небо, на хмари, оглядався на поля, городи і сади села... Думав про Наталку, уявляв її і дякував їй в думці.
Земля поволі відходила з-під ніг... Небо крилось хмарами.
Х
У Крем'янці на «Лубенській рогачці» стоїть просторий, битий часом і погодою, одноповерховий будинок. Довкруги нього видимо, як туман, стояла понура тиша. Він відділений від вулиці городом і оточений високим, дерев'яним, гострошпилим частоколом... З вулиці видно лишень його бляшану, червоно-буру покрівлю.
Це повітова тюрма. У п'ятницю, о другій годині, двоє звичайних поліцаїв у темно-синіх уніформах, з білими цифрами на своїх кашкетах і рушницями за плечима привели до канцелярії цієї тюрми кількох молодих людей. Всі вони брудні, зім'яті, немиті й неголені. Всі вони мовчать і виглядають байдужими... І лишень один з них проявляє трохи зацікавлення. Його помітно цікавить все — поліцаї з їх шкіряними торбами... Меблі і люди з їх обчовганим виглядом. Тупість, безбарвність, понурість. Все манекенно штивне, кам'яно сіре, тваринне безмовне. Всі погрузлі самі в себе, на приведених людей не звертають уваги. Один з поліцаїв підступив до бюрка з безвиразним обличчям урядовця, відкрив свою торбу і подав кілька листків паперу. Безвиразне обличчя, навіть не глянувши на подані папери, механічно передало їх свойому довгошийому сусідові. Той прийняв папери і почав однотонно вирікати:
— Платон Дуб, адміністраційно покараний — три місяці й п'ятсот злотих.
— Єст,— понуро озвався голос з юрби новоприбулих. Довгошиїй вирікає далі:
— Іван Собчук, адміністративно покараний — місяць і сто злотих...
— Єст,— озивається ще один голос.
— Володимир Довбенко, адміністраційно покараний і... підслідний. Три місяці й п'ятсот злотих... — Довгошиїй вперше кинув погляд на чергове «єст» і побачив немите, заросле стернею волосся, виснажене обличчя із запалими синіми очима. Погляди цих двох протилежностей на мить зустрілися, довгошиїй перший опустив очі і почав писати. Мав тонкі, худі, бліді пальці, що тримали посередині довге перо. Уста видні, ніби для поцілунку.
Скінчився переклик, відбулася ревізія речей, з'явився невеличкий, округлий, одягнений у тверду синьо-сіру уніформу чоловічок, і новоприбулі йдуть за ним. Вони вже в'язні.
Після канцелярії ще лиш хвилинка по цей бік брами. Дерева, зелень, люди... Брязкіт ключів, відчиняється тяжка, обкована бляхою хвіртка... Новоприбулі один за одним переступають поріг. Зникають дерева і зелень. Довкруги частокіл, зліва сіра, поплямлена стіна і заґратовані вікна. У вікнах, у кожній гратці, кругла, бліда, стрижена голова.
— Скільки? — падають запити.
— Звідки? — цікавляться стрижені голови.
Ніхто не відповідає. Новоприбулі швидко перебігають подвір'я і зникають у відкритих дверях довгого, сирого з мокрою, цегляною долівкою тунелю з цілим рядом позначених цифрами дверей. Всі вони, за винятком Довбенка, босі, порвані штани, блузи, пім'яті кепки... Через діри просвічує тіло... Закордонці. Всіх їх направлено до камери з числом І2.
Володька натомість впущено до камери 7. І йому було шкода розставатися зі своїми новими знайомими... Особливо з тим Платоном Дубом — міцним, широкоплечим, у підраній військовій блузі, що мав гострі, розумні карі очі. Його понурість і мовчанка свідомо напущені. Його погляди завжди щось питали. Розійшовся з ним без єдиного слова і ще бачив, коли вій разом з іншими зник за дверима камери, яку було з брязкотом замкнено. За пару хвилин після цього і сам він був під замком.
І нарешті дивне, збаламучене, тупе й німе почуття безсилля. Невеликий, цвілий, сирий, зплямлений простір, вигнилий, полатаний, дерев'яний поміст, загратоване, високе вікно, довгі, широкі причі [24], купа сінників, сірі ковдри... І тузи різноманітних, різнокольорових, білолицих, переважно босих або в шкіряних відпорках на босу ногу людських постатей, які сиділи, лежали, ходили. Новоприбульця приняли досить байдуже, лишень пара питань — звідки, за що, скільки... Малий, щуплий, зі золотим зубом чоловічок — староста камери. Він зупинився перед Володьком, що стояв біля дверей розгублено, і польсько-московською мовою сказав:
— Нє бойсєн... Всю будет харашо. А передачі будеш мати?
— Буду,— відповів Володько.
— Пустое. Півроку... Ха... Я, браток, два з половиною, і то плювать...
Володько не мав наміру вдаватися в розмови, йому хотілося лиш без перешкоди присісти, сімдесят кілометрів пройшов пішки, кілька ночей провів без сну, вчора, здається, востаннє поїв... Відійшов від дверей і на першому-ліпшому вільному місці пресів просто на долівці під стіною.
— Я втомлений,— сказав він невідомо кому. Зайві слова, і так видно. Сидів з підігнутими ногами, коліна лід саме підборіддя і зовсім не збагнув, як це сталося...
— Ей, ей, ей! Слухай! Це не готель! — почув він над собою, ніби з неба, глухий голос, і одночасно хтось скубнув його за волосся. Прокинувся. Перед ним стояв той самий староста, що сміявся золотим своїм зубом. Збоку стояв, розкарячивши ноги у шкіряних отпорках, широкоплечий чолов'яга у російській, офіцерській, військовій блузі. Борода його була заросла густою, чорною щетиною, що гостро вирізнялася на блідому тлі обличчя.
— Роскис,
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77