Улас Самчук. ВОЛИНЬ.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77
знаєте; кому що... Кому кадило, а кому ціп. Кожна людина має те робити, до чого лежить її душа. Силуваним волом не наробишся... Мої сини мусять самі собі вибирати життєву дорогу. Я маю допомагати їм так довго, поки буде на це потреба. Далі хай самі борються.
Вечором сходяться до Єлисея люди...
— Ну, а як там у вас? Що там Петлюра?..
— У нас тихо. Он тільки зле самогон женуть. Нема кому припильнувати.
Довго гуторять, міркують. На весну мають ділити панські землі. Матвій заявив, що він у тім «неконтентний». Хай, хто хоче, бере, а він на дароване не ласує. Він на свому прожив, дітей своїм хлібом вигодував, хотілося б на свому і кості зложити.
Матвій з Хведотом від'їхали. Володько ще не встає, хоч виразно поправляється. Дуже тяжко діткнула його вістка, що померла тітчина Катерина. Ще недавно була здорова. Матвій був у тітки, відвідував, забрав Хведота. Все було як слід... А минуло півтора тижня, Катерина лягла і по кількох днях не стало її. Лишилася її маленька дочка сиротою. Володько згадує ту людину. В очах його вона все та весела щебетуха, ясноока дівчина, яку знав ще в Лебедщині. Чого побоювалась Настя, те і не минуло. Не мала вона щастя замужем. Чоловік не шанував її. Родилась дочка, а він хотів сина. Мало не вигнав її разом з дитиною. Катерина поплатилася за нерозважне кохання, мов той метелик, що легковажно летить на вогонь. Скільки пісень виспівала вона. Скільки не доспала ночей. Скільки вилилося з її синіх очей гарячих дівочих сліз. Всьому тепер кінець. Володько нездужав навіть піти на похорон...
Але весна сильніша від смерті. Коли зміг зводитися на ноги, навколо було повно тепла, сонця, квітів. Виходив поволі на садок, в лішник. Після хвороби життя здається обновленим і яскравішим. На грядках витикається городина. У квітнику пнуться догори турецький часник, півонія, зірка, м'ята. По садах вештаються кури і розгрібають усе, що, на їх думку, гідне уваги... Бундючні півні вискакують на вищі місця і звідтіль урочисто передають один другому своє захоплення весною і життям.
Он у бгіжі молода черемуха, її галузки обсіли липкі зелені метелики всуміш із мережками чарівної тонкої роботи, що їх за два-три дні сонце зробить справжніми китягами цвіту. І бузина не дармує. Вовчі ягоди також здобляться. Ліщина молодече і наївно чепуриться, а гурт кучерявих кленів — мов ватага парубків... Здається, от-от гримнуть пісню. Берізки моторні, усміхнені радіють цілим своїм єством... Хіба що ота прамати їх, її величність береза, дещо сумніше дивиться на світ Божий, і не диво. Багато років зустрічала вона таку весну. Кора її постарілася й порепалась. Коси відросли і звісились додолу. Чешуть їх хіба вітри... Стовбур її поверчений і протиканий цівками. Люди точать її солодку кров і нема їм спину...
Так Володько мандрує по садках та гаях, придивляється до творчості весни. Життя минулої зими було надто бурхливе. Жив нервами. Хвороба зложила його, мов складаний ножик, і вложила до кишені на відпочинок. Тепер ось видряпався на світ Божий і знайшов його, як завжди, невблаганно хорошим. І хоч ноги його ще слабі, хоч руки тонкі і білі, мов із земного воску, хоч очі вгрузли під чоло і звідтіль починають наново синіти, та проте ціла його істота, мов спраглий води, прагне знов жити, знов бігати, знов хвилюватися. Нерви його оголені і надмірно вразливі. Душа неспокійна, голодна, Вона виразно бачить далекі, незбагнуті світи і прагне пустити туди срібнокрилі вітрильники, щоб відкривати, пізнавати і ставити на них свій яскравий соняшний прапор перемоги.
І все так розуміє і знає. Все падає в око, росте разом з думкою та уявою, виходить знов на світ у чині, у слові.
Весна розгорнула все. Поле вкрилося засівом, росою. Йдуть щасливі, короткі дні. Люди і птахи однаково вільні, і не знати, де кінець, а де початок.
А що робить батько? — питає себе Володько. Невже він так і сказав Василеві: «Йди і воюй»? Просто не віриться. Ах, той батько... Як комаха, їй-Богу — колись і тепер.
Зродиться така людина. Цілий вік, день-по-день думає й творить, думає й творить. І ростуть будови, сади, лани пшениці. Родяться нові люди. Чудесне моє, хороше моє життя! Колись виросту і збудую великий храм. Назву його цим самим словом, і хай собі люди проходять повз і любуються задармо. Приємно ж, як всі всміхаються і кажуть: гарно. Дуже гарно! Оте сонце там он під копулою... Ні! То, мої милі, направду гарно!
На Зелені Свята знов приїхав Матвій. Володько прощається з друзями і від'їжджає.
Батько й син знов разом, їдуть знайомою дорогою, лісами, пісками. Батько оповідає про те, що діялось тут за його молодечих літ. Володько бачить, як світяться його очі при згадці тих давніх часів, коли все починало цвісти.
Тилявка видалася Володькові чужою. Стільки переживав, що не було часу згадувати про неї. Ось батько, мати.
— Але ж він виріс,— говорять Насті сусідки.— «Настоящий» панич.
Настя таємничо посміхається. В її сірих глибоких очах виразно світяться іскорки особливої радості. Чому б ні. Чому б її син не міг виглядати як панич. Ось тільки шкода, що він якось церкви цурається. Думала: виросте, навчиться грамоти, піде в неділю до церкви і перед цілим миром так тобі прочитає «Апостола», що й сам дяк ледве чи дорівняється. А от виріс. Ще безвусе, але вигналось вгору... Господоньку, Господоньку! Не спусти його зо свого Божого ока.
Коли Володько йде селом, навіть старі дядьки вітають його з повагою. Видно, в дечому він різниться від решти хлопців. Колишні його товариші й товаришки цураються його, оминають. Та й він зовсім відучився розмовляти з ними. Побачив раз Ганку. Підросла і вирівнялась, але байдуже привітав її і пішов далі. Ну, що ж з нею почнеш?.. У ньому ще повно Дерманя. Ходить у поле водить пасти коні, читає різні книжки. Чує в собі якусь порожнечу, непевність. Навіть гордість якась опанувала ним. При зустрічі з людьми тримає себе не так, як колись: просто, природно. Мимохіть постава й вираз його набирають штучності...
Він все це розуміє і знає, що то кепсько, але як же бути. Така дивна пора. Одно щось згубив, а другого не знайшов. У голові дещо лишилось. Світ також дещо поширшав. Від Дніпра до Амазонки, через всі моря й океани, від Кордильєр до Гімалаїв, обіймає його зір планету і, мабуть, це саме так зненацька змінило в його очах старе своє село, людей, товаришів і навіть батьків. Його взяв хтось і посадив дещо вище від решти тих, що його оточували. І він ще не навчився тримати себе на такому рівні.
І батько в дечому змінився. Він ще більше замкнувся в собі, ще з більшою натугою думки намагається вловити і розгадати непевність часу. В його житті постала також революція. Сини і він. Він ще у кермі — так... Він ще й не думає випускати господарської керми зі своїх рук, але він виразно бачить, що сини його підуть до конечної мети іншими дорогами, як він, його батько, дід. Він бачить це і не перечить. Інакше, мабуть, не можна. Поле те саме. Так само засіяне, так само котяться по нім хвилі, так само ростуть стеблини жита, пшениці, але не ті самі часи і не та сама ціна праці на полі. Он Василь, виріс, окріпнув, розгорнувся в мужчину і подавсь у військо. Матвій ні одним словом не заперечив йому.
— Ну, як ти так думаєш — іди! А після, щоби виправдати перед хазяями такий свій вчинок, твердив:
— А ви думаєте як? Думаєте, що не прийшов час і хазяїнові за право своє впімнутись? Земля, думаєте, отак сама у ваші руки прийде? Ще б ні... Он, кажуть, поселенці, що вибрались перед війною до Смоленської, всі чисто до одного повернули. Голі, босі... Кажуть, напали на них кацапи і все чисто розбили... А думаєте, з нами того не буде, коли ми отак собі руки зложимо, чи землю оратимемо та Божого змилування чекатимемо? Буде! Прийдуть інші.— Ти, Даниле, Макаре — сякий-такий, підеш вниз, а зверху сяде завойовник і годі. Кажу!.. Час непевний... Чую, що так є...
Люди одні згоджуються, другі ні. З села ще кількох в «петлюрівці» пішло, але решта ні... Коли би, каже, ще мобілізація яка... А то ж не випадає. Прийди і просися, щоби тебе прийняли. Он Той пішов... А чого? Щоби шинелю нову дістати та й додому втікти. Ні?
— Правильно. Що то за військо зі збірної голоти... А добровільно ніхто голову не понесе на втрату...
Матвій пильно стежить за подіями. Думка про Василя не виходить у нього з голови. Пішов і чуток ніяких. Бувало, десь там в Саратовській, чи в якій там був, хоч листа пришле... А тепер нічого.
Коли людей яких зустріне, одразу зупинить словом:
— А ви здалека, пробачайте, будете? Ну, а як там у вас?.. Що чувати? Вийде з того що?
Дехто знає, чого хоче Матвій, дехто й не знає. Опові-да;оть, що «петлюрівці» відступають. Кажуть, бандити та бсльшевики по лісах розвелися, на обози нападають... Хто його розбере, що й до чого... Отак усе перемішалося...
А життя таке бурхливе, таке чудове. В далечінь і ширінь, мов на приказ якогось особливого голосу, твориться і росте небувале... Росте новий народ. Прокидається і міняє назву могутня раса — творець великої минувшини, великих імперій.
Матвій не розуміє цього, але він відчуває те своїм здоровим інстинктом. У його потужній постаті зароджуються і набирають сили нові почування, нові життєві закони.
Часом у неділю Володько читає Матвієві вголос історію. Матвій любить слухати цю книгу «про старе». Хто не шанує старого, не здобуде й нового. Це його переконання. Україна в його уяві вже не те щось видумане, химерне. Ні. Україна це він сам — Матвій Довбенко. Цей велетень праці, цей величний господар з твердим чавунним кулаком і метким розумним зором. А Василь, Володько, Хведот — сини його. Катерина й Василина — дочки. Сухенька Настя — мати, що родила, доглядала, піклувалась... Кров, сила її пішла на «їх» — батька і дітей. А всі разом вони — ядро, підстава, початок всього... Від них поженуть здорові паростки на всі боки. Ось «їх» три сини. Ти, сказав голос Матвія,— вояк. Ти вчений. Ти мій спадкоємець — плугатар. Тримайтесь усі цупко чорної скиби землі, на котрій вперше вздріли сонця промінь. Борітесь за неї мечем, пером, плугом, гризіться за неї зубами... Дайте працю їй велику. Змочіть її потом і кров'ю і не забудьте заповітів Бога вашої душі.
Постать Матвія вже не та, що колись. Довгі десятки років змінили її вигляд. Сила її вилилась разом з потом. Кістяк давно порушив свою форму. Голова стяжчала, плечі розступилися і втягнули її вниз. На ній лисина і сріблисті пасма масткого від поту волосся, що відростають донизу і легко кучерявляться.
Але все-таки він незмінне Матвій, незмінно сторож порядку, законів землі і родини. Дух його ще не впав, хоч часом виривається з його уст:
— Охо-хо-хо! Кажуть — вмирати страшно... А я кажу: хто не боявся жизні, не боїться і смерті.
Та все-таки ціле його єство знутра і зізовні прагнуло тільки жити і навіть жити, як треба, спочатку, по-новому.
Володысо тепер несамостійний. Він у полоні мрій. Кілька книжок, кілька великих планів відмежовують юнака від дійсності. Він не сидить тепер дома. Його стихією поля і ліс. Вкриті пашнями лани видаються йому морем, по котрому бушують хвилі-гори. Він іде на пригірок, стає на отвертому для вітрів місці, розхристує сорочку, збиває кучері й наслухує, як пориви вітру б'ються об його молоді нагі груди, як шарпається на голові волосся. Це море! Он пливуть кораблі — один за другим ідуть безмежним водяним шляхом ті велетні. Володько бачить на їх чардаку бронзолицих матросів з нагими валкуватими руками. Бачить гострозорих капітанів, що дивляться ген туди за обрії, де лежать скелясті, утикані патлатими пальмами береги.
Як хотілося б Володькові й собі до них. Кинути все це — землю, плуги, гній. Обнятись би з небезпекою, буревієм. Обпектись би сонцем і вітрами. Здобути силу, славу, гроші. Стати великим морським героєм і наганяти острах ворогам.
Дні бадьорі, ясні, свіжі. Небо фіалково-синє, а по нім ковтуваті білі, мов сніг, хмарки. Жита, пшениці, вівси. Кожна стеблина міцно вчепилась рідної землі, осе її чорну кров і хитається від подуву вітру. Колосся шумить тихим, ледь чуйним шумом. Дзвінко підпідьомкають перепелиці.
Серед такого оточення росте і міцніє Володько.
Він не має товаришів і він не потребує їх. Він любить себе і свої мрії. Він навіть гордий собою і часом, коли захоплення життям, молодістю досягає найвищої міри, він починає співати, стрибати. Йому здається, що він найрозумніший з людей і всі його мрії це не мрії, а дійсність недалекого прийдешнього.
Навколо тихо. Села, поля, ліси живуть звичайним життям. Війни не стало. Зникли москалі, їх мова, їх лайка. По полях чути пісні дівчат. У неділю в селі грають музики. Там витанцьовують парубки свої танці, залицяються. Ніхто їх не турбує. Не чути більше, щоби гнали когось «на стійку». Всі дома, всі досягли свободи. На панських ланах пругами лягли межі. У лісі таксують дубину, валять її з пнів і розтягають по селах. Платять гривнями, женуть самогон, кохаються, вінчаються, закладають нові хати...
Кожний цей день — день української державності. Володько розуміє це також. Матвій продав овес, взяв дві^ тисячки гривень і вирішив накупити дубини. Прийде з війська Василь, ожениться і хату треба нову...
Ідучи з батьком до лісу, Володько бачить, як усі села, всі люди — старі й малі взялися за працю. У лісі повно людей. Відкраяли ділянку, валять товстючі дуби, обтинають, тешуть на підвали, на шпали, на клепки. Канцелярія працює безупинно. Побережники ходять зі своїми сурмами. Мабуть, багато віків не чувся цей народ її господарем. Все відчуло нараз, як спали з рук пута. Всім захотілося валити дубину, тягти додому, будувати нові, високі, світлі хати. Всім хочеться жити, жити, жити...
Край цей уміє жити. Край цей уміє працювати. Була війна, змела села вогненною мітлою. Прийшов рік миру і села повстали вогненною працею. Дай миру, волі!..
Назустріч цьому благанню завзято регоче кулемет. Майже непомітно надійшли дні, коли в селах знов повно вояків, коли вже десь там зі сходу від Острога, Кунина почали доноситися знайомі голоси гармат.
Одного недільного ранку з жолобецького лісу, так само, як тоді, коли почалася світова війна, виїхав козацький полк. Але це козаки українські. Загорілі обличчя, бадьорий вигляд, шворна пісня. Ціле село збіглося дивитись «на петлюрівців». Нікому не прийшло на думку спитатись їх, куди вони ідуть. Село вже звикло до війни. Підуть одні — прийдуть інші. Чи ж не все одно?
У селі козаки розташувалися, щоб відпочити. Володько пішов також туди, щоби зблизька приглянутися до свого війська.
Воно прийшло здалеку. Воно облетіло цілу Україну. Скільки шалених атак пережили ці дужі сини своєї землі. Вигляд їх якийсь байдужий, насмішкуватий. Володько відважився запитати одного:
— А куди ви їдете?..
— В гості, молодий козаче...
Володько не має чого більше питати. Навіщо? Знає він і так, куди. Чутки невздержно летять і приносять вістки, що десь там за Острогом вже большевики.
Козаки покормили коней, дістали з польової кухні обід. Сурма сурмить збірку. Підтягають коням підпруги, гнуздають і спішать на збірку...
— На коня! — скомандував полковник. Брязнули шаблі, рушниці, і козаки на конях.
— Шикуйсь! Кроком руууш!...
Ні. Ні. Це не була парада. Не були це привітні, спокійні люди. Але Володько ніколи не забуде їх такими, як бачив їх тоді, у найрішучішу годину. Такими напівсердитими, напівбайдужими до всього. Їх загорілі бронзові чола, їх закурені шапки й блюзи, їх витерті сідлом червоні «галіфе». Вічно звучатиме в його вухах оте різке, певне: «На коня!»
На другий день потягнулись обози. Також розташувалися в селі і простояли кілька днів. Приїхали люди з Крем'янця й оповідають, що завзяті бої йдуть по залізничній лінії Рівне-Здолбунів. До Крем'янця звезено безліч вагонів з різним військовим майном. Далі нема куди відступати. За Луцьком поляки. Кажуть, їх тримає якась невеличка частина.
Щодень, щоніч нові невеселі вістки. Зо всіх боків чутні гарматні перегроми.
Як на тоте, небо затягнулося і розпочалася сльота. Шляхом тягнуться все нові й нові частини. Пройшла й піхота. Молоді хлопці у сірих чемерках та шоломах. У селі повно війська. У кожній хаті набито козаків. Мокрі, потомлені, голодні. Цілі місяці провели в затяжних боях і лишили там за собою не один десяток і не одну сотню своїх товаришів.
Тільки на Матвієвому хуторі ще порожньо. Але надвечір прибуває ще якась частина. Самі молоді хлопці. Матвій сам попередив, щоб не йшли в село, а лишалися на ніч у нього на хуторі. Клуня велика. Цілий полк влізе.
І дійсно, це був Стародубський полк. Козаки почали нарікати, що немає місця і харчів. Старий, шпаковатий полковник почав їх втихомирювати.
— Діти мої! — лагідно говорить він.— Перетерпіть. Все для України!..
Діти втихають, займають клуню. Там темно.
— Ей, ти, Сорока? Де ти є?..
— Тут! Лізь сюди! Тут гаразд!
— Дурдело?
— Га!..
— Де тебе дідько носить?..
— Тихо!.. Перший курінь,займай крайній засторонок... Дотримуйсь порядку. Другий слідуючий і т. д. По куренях виходьте до вечері...
Володько вештається і сміється...
— Ти, хлопче, скажи, де тут у вас гарні дівчата?
— А маєте «патрони» — скажу... — заявляє Володько...
— А тобі нащо патрон? Ей, ти! Чи не хочеш ти часом на обози налітати?..
— Я українець і на обози не маю смаку. На обози налітають бандити.
— Ого. Це здорово... Петро! Дай йому пару десятків набоїв. У Крем'янці дістанемо...
Володько побіг до матері, випросив кусень сала. Вояк дістав сало, Володько «патрони». Він мусить зібрати якнайбільше набоїв...
У малій хаті набито людьми. Старий полковник, два курінні і священик. Настя топить у печі і варить молошну кашу. Матвій розважає з полковником...
— То, знаєте, добра з того не буде... Мій старший син також десь воює... Але... не видержимо... Нє... нє... — і Матвій хитає головою...
— А чому, ви думаєте, не видержимо? — питає полковник.
— Звісно. Коли не всенький народ в одно... Як можна видержати... Народ наш — один в ліс, а другий в поле... Тяжко... Довго, знаєте, цар був. Довго наша земля йому гнулася. А трон є трон. Під троном всяк спину зігне і не скоро випростає... Мій отой-о,— і показав на Володька.— Читає часом, як то цариця Катерина руйнувала орлячі гнізда. І зруйнувала. І замість орлячих наставила сов'ячі, що бояться і не знають дня, ні світла сонця... От як воно вийшло. А тепер куди його?.. Нам, чуєте, господин полковой, десять літ школи треба, а тоді хоч і за зброю!.. Так я думаю...
— Ви думаєте добре, пане хазяїне!.. Шкода тільки, що ми маємо таких, як ви, дуже мало...
— Не мало, пане!.. Всі ми такі. Весь наш народ отакий, як я... і я, і Грицько, і Данило — всі ми однакові. От хіба що моїй думці і моїм очам дещо скорше стає понятно: то біле, а це чорне... Але всі ми такі... Прийде, кажуть вам, час і всі, як один, встануть і синів своїх дадуть, а дочок заставлять робити те, що робили сини... От у такий час, як сьогодні, і ще раз встанемо. Думаєте, я сам не був темний, як пень. Думаєте, коли прийшла війна, ота-о сама, що стільки народу нашого вичавила, я не йшов за царя?.. Йшов. Бо був рускій, і дід мій був рускій... Хто знав, що москаль вкрав ім'я наше... Який чорт міг одразу помітити його овечу шкуру. А вовк є вовк, і з вовком одна розправа... Бий і все!.. Всяк це мусить знати!..
— А ваш син де служить? — питає полковник.
— Незвісно. Нема, бачте, чуток. Може, вже й не жиє...
— А цей?..
— Цей ніби того... На школу його подав...
— О, це добре зробили!.. — підкинув один із курінних, що уважно слухають.
— Народний учитель буде,— додає священик.
— Так, батюшка! I таких тра чимало... А хлопець має до того голову. Що тепер земля. Науки все пішли. Голова важніше рук.
Настя наварила баняк каші і поставила на стіл миски.
— Просимо! — встав і ніяково сказав Матвій.— Бачте! Що маємо — тим вгощаємо. Я навіть дуже радий, що до моєї хати такі гості зайшли... От коли б чого ліпшого, але самогону я не п'ю... Не пив «казьонки», не п'ю і цього, пробачте, хузу. Характер не такий...
— Нічого, нічого, пане хазяїне! — каже полковник.— І ми тішимося, що за довгу мандрівку натрапили на таку хату...
— Ей, бідна вона, бідна... Коби ще не війна... Я міркував багато, та вийшло мало... Була сила, було хотіння... Тепер от старію...
Всі засіли за стіл. Полковника засадили на покутті. Він хотів, щоб коло нього засів конечне Матвій, але той відмовився на користь священика. З боків посідали курінні отамани. Матвій з Володьком.на стільці, а Хведот, Катерина з Василиною коло припічка на плиті примостилися...
— А ви ж, тіточко, чому не примощуєтесь?.. — звернувся полковник до Насті...
— Аа!. — махнула та рукою.— На мене, якусь там бабу, не зважайте... Я буду на стіл подавати...
— Ее, ні. То вже ні! То вже вибачте... Ми маємо джуру. Сідайте з нами!..
В той час увійшов джура. Він приніс якийсь пакунок. Розгорнув і виняв консерви, сир, ковбасу.
— Еее, тітко! Гадаєте, що тільки ви багаті... Ми маємо також!.. — заговорив один із курінних.
— Матінко. То ви ще багатші, ніж я. Дайте, москалику, сюди... Я вам присмажу... — каже Настя.
— Ха-ха-ха!.. — сипнули всі реготом... Настя засоромилась і не знає, що їй робити.
— Тітко! Та який же він москаль? Це наш Мирон Ковальчук, такий саме українець, як і ми!.. — пояснює полковник...
— То, бачте... — встріває Матвій — у нас же, знаєте... Було так: що вояк, то й москаль...
— Ну, а як же? — дивується Настя.
Настя підсмажила ковбасу, сало. Розрізали консерви... Всі їдять, гуторять. Володько, що довший час мовчав, і собі до розмови вмішався. Утворився дивний, небувалий настрій.
По вечері молитва. Священик прочитав уголос кілька молитов і почали ладитися спати,
У хаті мало місця. Нема де всім подітись. Матвій поліз на горище. Полковника зо священиком примістили на полу. Курінних поклали на розстеленій по долівці соломі. Володько з Хведотом також тут примостилися, бо в клуні теж ніде приткнутися. Решта — хто де міг...
Настала ніч. Хмари дещо розійшлися. Виглянув щербатий місяць. В його сяйві стоїть село, біліють хати, хвилюються пашні. На Матвієвому хуторі тихо, тільки коло військової кухні на подвір'ї сюди й туди походжає вартовик.
На другий день полк відходить далі. Перед відходом закупили у Матвія двадцять пудів картоплі. Курінний, що весь час кликав Володька народним учителем, завзято торгувався за ціну. Матвій ходив у село, тож продавав Володько. Обидва вперто змагалися за кожного шага...
— О, ти умная голова, народний учитель,— говорив курінний.— 3 тебе буде господар не гірший від батька. Полковник стоїть і сміється.
— І гаразд,— каже він,— Кожний має свого пильнувати.
Добре, молодий козаче!..
Матвій вернувся з села, запряг коні і відвіз картоплю до сусіднього села Башковець.
Зараз по відході Стародубського полку приїхав якийсь гарматний полк. Ці зовсім не подібні на попередніх. Начальник гарматників в'їхав на подвір'я, не сказав нікому
ні слова й одразу подався до клуні.
— Хлопці! — скомандував він там.— Машину винесіть на двір і заметіть. Сюди влізе дванадцять коней, а сюди також дванадцять. Раз-два!
Голос його суворий, низький. Сам здоровило. Обличчя подібне на цеглу. Видно, недавно зголив бороду, бо місце, де вона росла, відбиває від решти лиця, ніби вибілене крейдою.
Володько спробував було перечити, бо на току лежить якраз прикрита околотами купа вівса. Це рештки непроданого з весни.
Начальник глянув на Володька ніби з вежі і затрубив:
— Ну й гаразд. Значить! овес на місці маємо. І після цього не було гутірки. Півтузіна широкоплечих гарматників легко схопили і винесли молотилку. Гармати виставили на полі сусіда, а коні завели до клуні. Володько не перечить. Що перечити. Коли б хоч не чіпали вівса. По часі начальник гарматників звертається до Володька:
— Гей, батьків сину! А де ж твій старий?..
— Батько?..
— Само собою.
— Поїхали зі Стародубським полком. Не знаю, коли вернуться...
— А мати?..
— На полі...
— То, значить, ти тут цар і Бог. Не продаси ти нам того самого вівса?..
— Коли б приїхали батько... Вони...
— Батько, батько... А ти ж що? Не хазяїн?.. А коні наші також не виявляють бажання чекати. Ну?.. Володько вагається...
— Досить ломатись. Давай і все. Ціну дістанеш. А то прийдуть большевики і по вівсі тільки місце лишиться. Ті з тобою не стануть лимонничать... Хлопці! За вівсом! Постачання! Сім копанок чортів, бісові діти!
Від батареї прибіг начальник постачання.
— Бачиш,— каже полковник.— Ось тобі й овес виторгував. Тягни вагу!.. Але хлопця не обдури... Сам припильную...
Володько, хоч-не-хоч, відкрив овес. З'явилася вага, міхи. Почали насипати. Але Володько помітив, що в деякі міхи вложили торбинки. Двоє тримають міх, один сипле.
Після тримає один, а один. виймає з міха повну торбину і тікає.
— Козаки! Так ви зветесь українські козаки?.. Красти овес?
— Мовчи ти, гусячий пуп!
— Що значить мовчи? Купувати, так купувати! А красти й лаятись нічого...
— Іш ти!.. А ти хто такий? Хоч, щоби перегнув тебе через коліно та всипав?..
— Що за крик? — затрубив голос ззаду. У дверях начальник. Володько до нього. Так і так...
— Хто? Сто
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77